Контрольная работа: Україна в умовах перебудови

Керівництво КП України було неспроможне знайти шляхи вирішення інших гострих питань життя республіки. Таким чином, подій в Україні стали йти поза і всупереч його бажанням, поза впливом вищих державних інституцій.

2. Стан економіки України в другій половині 80-х років

Прагненням прискорити розвиток народного господарства була позначена економічна політика українського керівництва. Але чіткого плану, втілення цієї політики в життя вироблено так і не було. Новаторські починання не доводилися до кінця, а окремі правильні і сміливі рішення потопали в трясовині старих підходів до розв’язання проблем, не приносячи очікуваних результатів.

Так, у червні 1985 р. було проведено Всесоюзну нараду з питань науково-технічного прогресу, слідом за якаю Пленум ЦК КП України прийняв постанову про заходи щодо прискорення науково-технічного прогресу в республіці. У серпні 1985 р. газета «Правда» опублікувала спільну постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про широке впровадження нових методів господарювання і посилення їх впливу на прискорення науково-технічного прогресу. «Нові методи» нічого принципово нового не містили і цілком вписувалися у рамки старої командно системи. Нарешті, у листопаді 1985 р, у Києві відбувся Всесоюзний семінар по вивченню досвіду роботи, яка проводиться в Україні щодо ресурсозбереження і поліпшення матеріаломісткості виробництва на основі прискорення науково-технічного прогресу. Відповідно до багаторічної традиції, керівництво УРСР намагалося негайно продемонструвати свою підтримку чергової ініціативи центру, причому діяло традиційними, або, як тоді говорили, «випробуваними часом» методами. «Випробувані» методи не були відкинуті й після ХХVІІ з’їзду КПРС і ХХVІІ з’їзду КП України.

У кінці травня 1986 р. «Правда» проінформувала читачів стосовно постанови ЦК КПРС про заходи щодо посилення боротьби з нетрудовими доходами. Цією постановою було започатковано широку й галасливу кампанію, у яку включилися правоохоронні органи, партійні організації, інші громадські об’єднання. Проте в поле їх зору рідко потрапляли крадії чи хабарники, високопоставлені рвачі і «комбінатори». Найчастіше переслідували тих, хто вирощував на присадибній ділянці і продавав свіжу городину, власноручно виготовлені предмети господарського вжитку, одяг і взуття, надавав різні послуги, щось ремонтував чи налагоджував. Таким чином, переслідували тих, кого за наявності здорового глузду слід було всіляко підтримувати.

Усе це свідчило про прагнення ініціаторів «прискорення» вести його у рамках традиційних виробничих відносин, очищених від «негативних» нашарувань, під якими розумілася будь-яка не контрольована державою ініціатива у сфері господарського життя.

Але наміри керівництва суперечили життєвим реаліям. Горбачовське «прискорення» не могло дати відчутного результату без глибоких якісних зрушень у системі виробничих відносин, розкріпачення особисто ініціативи виробника, перебудови економіки на ринкових засадах.

Єдиним помітним заходом у цьому напрямку був Закон Верховної Ради СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність», прийнятий у листопаді 1986 р. У 1987 р. почався бурхливий розвиток кооперативів у сфері послуг, громадського харчування, торгівлі. Однак найголовнішої сфери – виробничої-індивідуальна трудова діяльність і кооперативи торкнулися мало.

Не дав очікуваних результатів і прийнятий у 1987 р. Закон про державне підприємство, на який в Україні покладалися великі надії. Союзні міністерства, у віданні яких перебувала переважна більшість промислових підприємств України, не квапилися надавати м самостійність, передбачену Законом.

Щоб утримати їх під контролем, використовувалась система директивного планування, централізований розподіл матеріальних ресурсів, постачання, фінансування і т. ін.

Не вдалося добитися й інтенсивнішого впровадження у виробництво найновіших досягнень вітчизняних і зарубіжних учених, покращити якість і технічний рівень промислової продукції. У 1986 р. промисловість України давала лише 15,9% продукції вищої категорії. На 1987 р. планувалося досягти 18,3%, а реальний результат дорівнював лише 15, 8%. У цих умовах, починаючи з 1987 р., було впроваджено державне приймання готової продукції, яким в Україні було охоплено понад 300 об’єднань і промислових підприємств. Держриймання виявило серйозні вади в якості виробів, що їх випускала промисловість. Тільки після доробки і повторного пред’явлення було прийнято у 1987 р. продукції на 3 млрд. крб., а забраковано – на 9 млн. крб. Врешті-решт, від держриймання – цієї спроби навести порядок у промисловості за допомогою силових методів, які могли дати лише тимчасовий ефект, – змушені були безповоротно відмовитися.

Нічого не було зроблено для структурної перебудови промисловості України, подолання численних деформацій і перекосів. У результаті старі негаразди стали проявлятися все гостріше.

Так, внаслідок дискримінаційної інвестиційної політики центру в другій половині 80‑х рр. зношеність основних фондів підприємств України досягла 55–60%. Зношувався, морально застарівав верстатний парк – справжній фундамент індустрії. Курс ХХVІІ з’їзду КПРС на прискорений розвиток машинобудівного комплексу у дванадцятій п’ятирічці провалився. Кризові явища в промисловості наростали.

Багаторічна тенденція до переважаючого розвитку виробництва засобів виробництва, тобто групи «А», що так і не була зупинена, призвела до того, що понад 20% потужностей промисловості (а за даними деяких дослідників до 30%) працювало на споживчий ринок, тобто випускало товари народного споживання.

Промислова група «А» з неймовірною швидкістю поглинала капітальні вкладення і працювала, так би мовити, «сама на себе». Уряд УРСР зробив спробу примусити підприємства важкої промисловості випускати, поряд із основною продукцією, якомога більше товарів повсякденного попиту. Але, підпорядковані центральним відомствам, ці підприємства відверто ігнорували розпорядження республіканських властей. Авторитет того чи іншого директора у верхах залежав, передусім, від виконання плану по основній продукції.

Становище ускладнювало ще й те, що близько 80% загального обсягу промислового виробництва не мало на території республіки завершеного технологічного циклу. Як і раніше, в Україні вироблялися головним чином напівфабрикати, а готова продукція – за її межами. Це був наслідок цілеспрямованої політики центру, яка ним же і характеризувалася як прогресивна, як об’єктивний процес інтеграції економіки різних союзних республік в рамках «єдиного народногосподарського комплексу».

Як тільки вплив КПРС став слабнути, почали рватися й штучні економічні зв’язки, нав’язані «зверху». Те, що раніше вважалося величезною перевагою економіки СРСР, стало й ахіллесовою п’ятою. Зриви планових поставок, які й за відносно стабільних часів були звичайним явищем, тепер стали набувати епідемічного, грізного характеру. Тисячі так званих «проштовхувачів» «мандрували» від підприємства до підприємства, прагнучи за допомогою умовлянь і щедрих «гостинців» забезпечити відправку на свої заводи того, що вони мали б беззаперечно і безперешкодно одержувати за планом. Існування «проштовхувачів» і зростання їхньої кількості було вірною ознакою кризи так званого єдиного народногосподарського комплексу, початку його розпаду. Ринкова економіка обходиться без «проштовхувачів». Одержавлена радянська без цієї фігури не могла ніяк обійтися.

Процеси перебудови в цей час обмежувалися чисто зовнішніми реорганізаціями. Як і в попередні десятиліття, реорганізації для керівництва КПРС, держави залишалися своєрідною панацеєю від усіх суспільно-економічних хвороб. За х допомогою, не проводячи істотних змін, вони сподівалися досягти запланованих результатів.

Таким чином, у 1986–1987 рр. ніяких істотних заходів щодо реформування економіки та забезпечення й дійсного прискорення зроблено не було. За оцінкою одного з російських істориків, курс на прискорення був спробою «на старезний віз радянської економіки встановити реактивний двигун, який не знали де взяти і як запустити на швидкісну магістраль прогресу».

У результаті з початку одинадцятої п’ятирічки почалося відставання від запланованих темпів. У 1986 р. приріст національного доходу по СРСР становив 2,3%, а у 1987 р. – лише 1,6%. В Україні становище було дещо кращим, і спад ще не охопив головні галузі її економіки. Працелюбність, дисциплінованість і висока кваліфікація робітників, інженерно-технічних працівників і колгоспників дали можливість на деякий час нейтралізувати негативні тенденції, які наростали в народному господарстві СРСР. Однак за умов централізованого розподілу, важелі якого тримали союзні відомства, народ не бачив позитивних результатів своєї праці. Становище з промисловими і продовольчими товарами у республіці погіршувалося. до того ж за умов тісних економічних зв'язків, які контролював і спрямовував центр і які задовольняли насамперед його інтереси, спад виробництва в Україні був також неминучий і незворотний.

Необхідність поглиблення економічних перетворень ставала все очевиднішою.

Спроби радикальної економічної реформи

У 1987–1989 рр. в економічній політиці керівництва стали з’являтися нові тенденції. Одним з найголовніших завдань перебудови її ініціатори оголосили встановлення контролю народу над господарським життям, «передачу економічної влади трудящим» шляхом радикально-економічної реформи. Вважалося, що без цього прискорення неможливе. Це справді так. Експлуатуючи одержавлене народне господарство, бюрократично-централізаторські союзні міністерства і відомства зберігали свою могутність і мали неподільний вплив на всі сфери суспільного життя. Саме тут, в економіці, опір перебудові був особливо сильним, а її здобутки – досить-таки незначними.

Вперше за час перебудови питання про радикальну економічну реформу було поставлене на липневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС. Розглянувши питання «Про завдання щодо корінної перебудови управління економікою», Пленум відзначив, що головне в радикальній реформі управління – перехід від адміністративних методів господарювання до нового господарського механізму, який ґрунтується на врахуванні економічних інтересів виробників, широкому використанні економічних методів і демократичних засад управління. Передбачалося розробити правові й економічні основи для забезпечення співіснування державного і незалежного від держави секторів народного господарства, для чого сприяти перетворенню частини державних підприємств на орендні, кооперативні, акціонерні, приватні, змішані, а також з участю іноземного капіталу. Централізоване управління слід було замінити економічним механізмом ринкового типу.

Це була стратегічна мета. Втілення її в реальне життя могло знищити вплив державної бюрократії на економіку. Тільки у цьому випадку центральні відомства могли втратити свій всеохоплюючий контроль над народним господарством. Але саме на цьому напрямку реформ управлінський апарат чинив особливо витончений і сильний опір. Не маючи змоги відкинути реформу «з порога», консервативні сили в центральному апараті і на місцях опрацьовували компромісні варіанти, які б дещо розв’язали ініціативу підприємств і заспокоїли народ, але разом з тим зберегли командні позиції центральних відомств.

Саме така непослідовність і половинчастість була закладена у модель №1 госпрозрахунку, що пропонувалася підприємствам для впровадження. З початку 1989 р. підприємства стали переходити на госпрозрахунок по так званій моделі №2. Серед економістів почалися розмови про створення нової, третьої, моделі. При цьому в промисловості ніяких позитивних змін не відбулося. Навпаки, половинчасті реформи лише вносили дезорганізацію у командно-централізовану і по-своєму логічну систему управління економікою.

Реалізуючи курс на реформування економіки, Верховна Рада УРСР на позачерговій сесії у квітні 1988 р. затвердила Генеральну схему управління народним господарством. Було ліквідовано 14 міністерств і відомств, більше 80 управлінських організацій середньої ланки, укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць тощо. Одночасно, хоча і без належного економічного та правового підґрунтя, розпочалось створення цілого ряду концернів, асоціацій тощо.

Становище в сільському господарстві

Схоже розвивалися процеси і в аграрному секторі економіки. Після ХХVІІ з’їзду КПРС була прийнята спільна постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про дальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни». Ніяких позитивних змін у сільському господарстві ця постанова не передбачала. Все звелося до створення додатково управлінської структури – Держагропрому – своєрідної бюрократичної надбудови над колгоспами, радгоспами і переробними підприємствами сільськогосподарської продукції. Деякі колгоспи, міжколгоспні та промислові підприємства, прагнучи вийти з-під жорсткої опіки районних агропромів, стали створювати більш прогресивні форми управління. До кінця 1988 р. у 46 районах України замість райагропромів організуються об’єднання, усі справи в яких вирішували ради, утворені партнерами, а управлінський апарат перетворювався з керівного на виконаний. Цей процес викликав опір старих управлінських структур, бо його розвиток неминуче вів до руйнування старої системи управління.

Утворення Держагропрому не послабило гостроти продовольчої проблеми у країні, хоча центральні відомства з притаманним їм казенним оптимізмом звітували про помітне нарощування обсягів продукції агропромислового комплексу України: протягом 1986–1988 рр. на 3,6%. Насправді це нарощування було фіктивним, бо обчислювалися не реальні обсяги товарної продукції, а вартість, яка в умовах підвищення цін на сільгосппродукцію не відображала приросту товарної маси.

Гострота продовольчого питання була додатковим фактором росту соціальної напруженості в суспільстві і змушувала керівництво шукати виходу з кризи. Важливе значення у розробці нової аграрної політики мав відіграти пленум ЦК КПРС, який зібрався у березні 1989 р. Пленум схвалив постанову про розвиток на селі альтернативних форм господарювання: селянських (фермерських) господарств, поширення різних форм оренди, утворення кооперативних колективів. Верховною Радою СРСР були прийняті відповідні закони. Однак реальних результатів це не дало. Колгоспно-радгоспне керівництво чинило опір впровадженню нових форм господарювання на селі. Блокуючись із консервативними елементами в партійних верхах, воно відкинуло пропозицію визнати приватну власність на землю.

Життєвий рівень в Україні

Політика перебудови створила можливості для розв’язання деяких соціальних проблем. Зросли обсяги державних капіталовкладень в соціальну сферу, що дозволило направити додаткові кошти на спорудження житла, шкіл, лікарень. З’явилась можливість приватизації населенням житла.

У результаті перших господарських перетворень підприємства одержали деяку свободу у вирішенні одного з найважливіших питань – формування фонду заробітної плати. Вони могли її збільшувати за рахунок тієї частини прибутку, яка залишалася після формування інших фондів і відрахувань у бюджет. У 1989 р. середня зарплата робітників і службовців України зросла на 9,4% і досягла 218 крб. У цілому по СРСР такий ріст становив 9,5%, а рівень зарплати – 240 крб. За даними на 1988 р., за оплатою праці робітників і службовців Україна перебувала на восьмому місці серед 15-ти союзних республік.

Оплата праці колгоспників у республіці зросла за 1989 р. на 6% і становила 177 крб., у той час як по СРСР – на 7,7% (196 крб.). За рівнем оплати праці колгоспників Україна стояла на десятому місці в СРСР.

Однак результатом підвищення зарплати стало знецінення грошей, котрі не забезпечувалися товаром. дефіцит виник і на ті види товарів, яких було завжди у достатку. В містах виникли черги за макаронними виробами, різними крупами, милом і т.ін. Наприкінці 1988 р. розрив між грошовою і товарною масою в Україні збільшився до І0 млрд. крб. і мав тенденцію до невпинного зростання.

Це викликало розбалансованість споживчого ринку. Поряд з ним активно зростало вивезення товарів за межі республіки, процвітав «чорний ринок».

Центр відреагував на ці процеси надзвичайно своєрідно: 1 жовтня 1989 р. ЦК КПРС ухвалив рішення підвищити платню працівникам партійного апарату на 50–100%. Крім того, за ними залишалися всі пільги.

За умов гласності про це рішення швидко стало відомо широкому загалу, що призвело до подальшого падіння авторитету партії.

Боротьба навколо економічної реформи 1990 року

У 1990 р. боротьба навколо економічної реформи вкрай загострилася. Головним її змістом було вирішення питання щодо можливості співіснування ринку і соціалізму, господарської свободи і державного контролю. У травні 1990 р. опубліковано урядову програму, що передбачала перехід до ринку при жорсткому контролі держави. Програма була підготовлена під керівництвом академіка Л. Абалкіна, відомого радянського економіста. Але ця програма не була прийнята Верховною Радою СРСР. Депутатів не влаштовувало те, що перехід пов’язувався з підвищенням цін, рішення про яке уряд приймав без урахування інтересів і настроїв Народу. Майбутнє підвищення цін породило ажіотажний попит майже на всі товари. Було вирішено переробити програму і передати її на розгляд Верховної Ради СРСР восени 1990 р.

Паралельно група економістів під керівництвом академіка С. Шаталіна підготувала значно радикальнішу програму переходу до ринку, що одержала назву «500 днів». Верховна Рада СРСР два тижні обговорювала різні варіанти переходу до ринку, але остаточного вибору не зробила. Консервативна більшість парламенту ніяк не бажала погодитися на швидкий перехід до ринку, адже це означало відмову від адміністративних методів управління економікою. Врешті-решт було затверджено «Основні напрями стабілізації народного господарства і переходу до ринкової економіки». Це був нежиттєздатний симбіоз на основі обох варіантів програми з помітним переважанням старих директивних методів. Радикальна економічна реформа не змогла подолати шалений опір системи.

Погіршення економічного становища у 1990 році

Поглиблення кризи в економіці виявилося у наростанні темпів інфляції, збільшенні дефіциту державного бюджету. Карбованець перестав виконувати свою функцію. В 1989–1990 рр. надзвичайного поширення набувають натуральні, або, як їх стали називати, бартерні обміни. Підприємства бажали одержати за свою продукцію реальні цінності, а не радянські карбованці, які інакше як «дерев’яними» вже й не називали. За цих умов продукцію направляли насамперед туди, звідки поступали матеріали чи сировина, а не туди, де вона була вкрай необхідна для продовження чи завершення технологічного процесу. Спочатку області, а потім уже й регіони і республіки стали вимагати від підприємств, що знаходилися на їхній території, виконувати перш за все замовлення свого району, а вже потім, якщо щось залишиться, – іншим замовникам. Внаслідок цього одне за одним стали зупинятися підприємства союзного підпорядкування. В економічному фундаменті імперії з’явилися численні тріщини.

Центр робив усе, щоб призупинити цей процес. У вересні 1990 р. М. Горбачов видав президентський указ, який зобов’язував зберегти заплановані на четвертий квартал 1990 р. і на весь 1991 р. господарські зв’язки. До «неслухняних» передбачалося застосовувати надзвичайно серйозні санкції – штрафи, втручання прокуратури. Але цей указ не виконувався, і 14 грудня 1990 р. Президент змушений був підписати новий указ, у якому говорилося про необхідність виконання… попереднього.

Усе це в комплексі призвело до логічного результату: в 1990 р. вперше за багато років в СРСР скоротилися обсяги виробництва. Вперше за повоєнні роки національний дохід України зменшився на 1,5%. А в цілому по СРСР зниження становило 4,0%, в Російській Федерації – аж 5,5%. Економіку серйозно лихоманило.

Таким чином, економічний застій попередніх десятиліть у другій половині 80‑х рр. так і не змінився очікуваним прискоренням. Безсистемна, сумбурна перебудова вела до розвалу народного господарства, ці процеси з кожним місяцем ставали все більш динамічними.

3. Спроби політичних реформ і зростання активності суспільства

Охопивши у кінці 80‑х рр. усі сфери суспільного життя, перебудова досягла найпомітніших результатів у реформуванні політичної системи. Існуючі державні інститути були не в змозі подолати застій в господарському і суспільному житті й прирекли на невдачу численні реформи попередніх десятиліть. Ставало зрозумілим, що потрібна докорінна перебудова системи в цілому. ХІХ партконференція КПРС, яка відбулася 18 червня – 1 липня 1988 р., виступила з пропозицією кардинально реформувати політичну систему. «Сьогодні треба мати мужність визнати: якщо політична система залишиться непорушною, без змін, то ми не справимося із завданням перебудови», – заявив на конференції тодішній лідер М. Горбачов. Осінь 1988 р. принесла нові важливі зміни, Листопадовий (1988 р.) Пленум ЦК КПРС розглянув питання «Про заходи щодо здійснення політичної реформи в галузі державного будівництва. На сесії Верховної Ради СРСР, яка зібралася після Пленуму, було вирішено ґрунтовно змінити структуру, порядок формування та зміст роботи вищих органів влади. Були прийняті відповідні закони, внесені зміни і доповнення до Конституції СРСР. Вищим законодавчим органом держави оголошувався з’їзд так званих народних депутатів. Метою цих змін, на думку їх ініціаторів, було «відновлення повновладдя Рад». Малося на увазі забезпечити поступовий перехід влади на всіх рівнях від партапарату, якому вона безроздільно належала, до конституційних органів – тобто Рад. В разі успіху це мало ліквідувати тоталітарну систему в СРСР.

Одним з найпомітніших результатів перебудови, закріплених ХІХ партконференцією, була «гласність». Це суто радянський термін, що навіть не перекладається на іноземні мови. Означав він щось проміжне між свободою слова, на яку партія так і не наважилася, і тотальним інформаційним контролем, від якого вона під тиском обставин змушена була відмовитися.

З’їзд народних депутатів СРСР

У кінці березня 1989 р., після чотиримісячної передвиборної кампанії, відбулися вибори народних депутатів СРСР. Проводилися вони відповідно до нового «Закону СРСР про вибори народних депутатів». Цей закон давав можливість, маніпулюючи громадською думкою, формувати бажаний склад депутатського корпусу. Право направляти делегатів на з’їзд без виборів отримали партія, громадські організації, в тому числі 100 чоловік від КПРС, дещо менше від комсомолу, профспілок, ветеранських організацій тощо. Своєрідним «фільтром» стали окружні збори, що проводили попередній відбір кандидатів у депутати, серед яких більшість складали люди, підібрані партапаратом. Ці можливості широко використовували партійні комітети та існуючі старі державні структури в Україні, яким вдалося забезпечити обрання від республіки більшості своїх представників.

Однак незважаючи на це делегатами з’їзду обрано і представників від демократичних сил. Серед них, зокрема, письменники Р. Братунь, Д. Павличко, Ю. Щербак, В. Яворівський.

У травні ‑ червні відбувся 1 з’їзд народних депутатів СРСР. На ньому сформовано двопалатну Верховну Раду СРСР. Було введено посаду Голови Верховної Ради СРСР, на яку обрано Горбачова, котрий разом з тим залишився Генеральним секретарем ЦК КПРС.

З’їзд доручив Верховній Раді СРСР підготувати найближчим часом законодавчі акти, у яких би знайшов конкретний і послідовний вираз принцип повновладдя рад. Ці закони мали забезпечити розширення прав та повноважень Рад і безумовне підпорядкування їм виконавчого апарату, чітко розмежувати функції партійних і державних органів і тим самим покінчити з практикою підміни партійними організаціями радянських і господарських органів, створити матеріально-фінансову базу влади рад, передати під їхнє управління підприємства, що виробляють продукцію і надають послуги на місцевому ринку, об’єкти аграрно-промислового комплексу та інших галузей. Однак перші дні роботи з’їзду народних депутатів показали їхню неспроможність вирішити завдання, що постали. Закони, прийняті депутатами, запізнювалися, були половинчасті й до того ж не виконувалися. Партійно-державний апарат не здавав своїх позицій, міцно тримаючи керівництво всіма сферами економіки, політики та культурного життя держави. В народі зростало розчарування, зневіра у спроможність керівництва вивести країну з кризи.

Страницы: 1, 2, 3