Курсовая работа: Історія земельного права України

Нарешті в серпні 1906 року видається ще один указ - указ "Про призначення казенних земель до продану для розширення селянського землекористування", що підготував радикальну аграрну реформу. На підставі цього указу селянам відчужувались "оброчні статті" по мірі закінчення укладених ними орендних договорів. Ціна викупу встановлювалась землевпорядними комісіями по середній капіталізованій оцінці. Не підпадали під відчуження землі, зайняті цінними будівлями, відведені церквам та школам, необхідні для потреб місцевого населення.

В вересні того ж року був виданий іде один указ - "Про передачу кабінетних земель в розпорядження Головного управління землеробства та землевпорядкування з метою утворення селянських ланок". Цим указом розпочинається політика переселення селянства. В переселенській Фонд включили вільні землі, "оброчні статті", земельні надлишки, що залишилися після поселення старожилів. Поселенцям надавались наступні права: земля надходила в їх постійне користування та обкладалася оброковою податтю нарівні з переселенськими ланками, що утворилися на казенних землях.

В жовтні 1906 року прийнятий указ "Про відміну деяких обмежень у правах сільських обивателів та осіб інших бувших податних слоїв". В цьому указі проголошувалися єдині права для всіх громадян у відношенні державної служби за винятком "іногородців". Селяни звільнялися від "звільнювальних приговорів" для вступу до служби чи на навчання. Відмінявся податок обов’язкового виключення селян з сільського товариства при вступі їх на цивільну службу, отриманні ордена, вченого ступеню, при закінченні курсу учбового закладу, призначенні в сан, придбанні ним високих прав стану1.

Залишаючись у складі товариства селяни отримували право вступати в іншу селянську общину, безземельні селяни мали право без згоди товариства виходити з нього.

Селяни мали право вільно обирати місто проживання. Воно визначалось не по місцю їх приписки, а за місцем знаходження власності чи служби. Паспорти за місцем прописки видавались волосними органами, а за місцем промислу і знаходження власності - поліцейськими органами.

Відмінялась подушна подать, кругова порука та примусова передача та направлення неплатників на заробітки. Судова підвідомчість селян волосному суду обмежувалась( відмінялось притягнення до суспільних робіт).

Відмінялась підкореність земським начальникам і накладення адміністративних стягнень(без формального виробництва). Вироки селянських сходів могли відмінятися уїзним з’їздом за. рекомендацією земського начальника лише при протиріччях закону.

Розширювались майнові права селян: відмінявся порядок сімейних розділів за рішенням общини; заборона селянам, що не володіли нерухомістю, зобов’язуватись векселями.

"Столипінський" указ "Про доповнення деяких постанов діючого закону що стосується селянського землеволодіння та землекористування" від 9 листопада 1906 року, проголошував вільний порядок виходу з общини та закріплював наділи у власність селян у будь-який час. Кожному домохазяїну надавалось право вимагати закріплення за собою наділу землі у приватну власність і виділення з общини навіть у тому разі, коли його розмір перевищував норму, яка припадала на частку двору в даній сільській громаді на момент виділення.

У тих земельних громадах, де протягом 24 років не було загальних переділів, общинний порядок землеволодіння вважався ліквідованим. За окремими домовласниками закріплювались у приватну власність земельні ділянки, якими вони володіли. Громада зобов'язана була виділяти землю селянам, які виходили з общини, в одному місці (відруб). Селяни могли переносити свої садиби й створювати хутори.

Цим указом значно обмежувався принцип сімейної власності в селянському дворі. Власником землі та майна двору вважалась тепер не сім'я, а глава сім'ї — домовласник.

Фінансування реформи забезпечував указ "Про видачу Селянським Поземельним банком позичок під заставу надільних земель", прийнятий у листопаді 1906 року. У відповідності з цим указом відмінялась заборона віддавати під заставу приватним особам та приватним товариствам надільні землі, що була введена в 1893 році. Застава дозволялася також під позичку Держбанку. Клієнтами банку могли бути як сільські товариства, так і окремі володарі подвірних наділів, а також товариства селян. Банк видавав цільові позички для плати за наділи, для купівлі землі, на покращення землекористування при переході від общинного до подвірного землеволодіння при розселенні на хутори та відруби; при відведенні землі до одного місця.

Основні положення указу від 9 листопада 1906 р. закріпились і розвились законом від 14 червня 1910 р. Встановлення приватної власності на землю дало можливість заможним селянам скупити землі бідних селян і тим самим посилити концентрацію надільної селянської землі в своїх руках. Значна частина надільної землі перейшла до рук заможних селян на підставі договорів про оренду землі.

Значне місце в столипінському аграрному законодавстві займало землевпорядкування. Згідно з указом від 4 березня 1906 р. створювалась система землевпорядних органів, яка стала провідником земельної політики царського уряду.

Прийнятий в 29 травня 1911 року Закон "Про землеустрій" детально регламентував порядок землеустрою. Черезполосиця селянських наділів могла бути ліквідована. Розверстуванню не належали присадибні землі, землі з житловими будівлями, фабриками та млинами, штучні ліси та ін. Орендарі землі не мали права заперечувати проти їх розверстування. Відсутність домовленостей про розверстку вело до виділення "дійсно використовуємих ланок", при цьому виділу міг вимагати будь-який господар. Черезполосиця могла бути скасована без згоди господарів.

Передбачався порядок утворення комісій з землеустрою під керівництвом головних представників дворянства. Земським начальникам доручалося вести збори, які вирішували питання про розверстку землі, суперечки вирішувались в уїздній комісії(апеляція розглядалася в губернській комісії). Оскаржити ці рішення міг Сенат.

Столипінське аграрне законодавство внесло істотні зміни в правовий режим селянських надільних земель. Проте воно не змінило основи земельного ладу Росії з його численними формами землеволодіння та землекористування. Повністю зберігались поміщицьке землеволодіння, землеволодіння казни, церкви, монастирів і т. д. І в селянському надільному землеволодінні зберігались численні залишки кріпосницьких відносин.

Виникнення в Російській імперії земель різних форм власності, землеволодіння і землекористування привело до створення в системі російського права особливої галузі — земельного права.

2.3 Становлення і розвиток земельного права в Україні в період з 1917 р. до 1991 р.

Після перемоги Жовтневої соціалістичної революції в земельному законодавстві Росії, України, а з 1924 р. і Союзу РСР, відбулись докорінні зміни.

Першим земельним законодавчим актом радянської держави був декрет «Про землю», прийнятий Другим Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 р., який скасував назавжди і без будь-якого викупу право приватної власності на землю. Він був запроваджений в Українській РСР рішенням Першого Всеукраїнського з'їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 р. З'їзд ухвалив негайно встановити «повну погодженість» у цілях і діях з Радянською Росією та іншими частинами колишньої імперії. З'їзд доручив обраному ним Центральному Виконавчому Комітетові України (ЦВК) негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського уряду РСФРР, які мають загальне для всієї Федерації значення, в тому числі декрет «Про землю». В основу російського декрету було покладено «Селянський наказ про землю», що був складений на підставі 242 місцевих селянських наказів і став складовою частиною декрету «Про землю»з. Згідно з декретом всю землю — поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну було націоналізовано, конфісковано і передано в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових Рад селянських депутатів. Землі рядових селян і рядових козаків не конфіскувались.

Декретом РНК РРФСР «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р. приватна власність на землю скасовувалась назавжди і земля передавалась трудящим на засадах зрівняльного землекористування. В Україні маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землі поміщиків із всім живим і мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані у них і безплатно передані селянам. Такі ж вимоги ставилися і в Конституції УСРР 1919 р., а також в декреті РНК УСРР від 3 квітня 1920 р.

Нова економічна політика радянського уряду вимагала відповідного впорядкування земельного законодавства. Його кодифікація пішла по лінії видання земельних кодексів радянських республік. Першим був виданий Земельний кодекс РСФРР (жовтень 1922 р.). Його значення як джерела земельного права визначається насамперед тим, що це була перша кодифікація земельного законодавства, яка створила передумови для формування земельного права як галузі права1.

Досвід РСФРР по кодифікації земельного законодавства (як і інших галузей законодавства) було використано й іншими союзними республіками. 29 листопада 1922 р. третьою сесією ВУЦВК шостого скликання було прийнято перший кодифікований акт про землю — Земельний кодекс УСРР. Це була перша законодавча база для створення галузі земельного права в Україні. В силу єдності класової суті й соціально-економічних основ радянських союзних республік земельні кодекси союзних республік майже не відрізнялися один від одного. Але все ж таки можна говорити про формування галузі земельного права в Україні, оскільки на той час Союз РСР ще не був офіційно проголошений. Це сталося у 1924 р.

Перший Земельний кодекс УСРР закріпив націоналізацію землі і скасування приватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж, оренду та інші правовідносини, пов'язані з відчуженням землі1. Право на одержання землі в безплатне і безстрокове користування визнавалося за всіма громадянами, що бажали обробляти її власною працею, незалежно від статі, віросповідання, національності. Кодекс надав право земельним громадянам приймати будь-яку форму землекористування: товариську (артілі, комуни, ТСОЗи), общинну, дільничну, хутірську, змішану, але найбільше заохочував колективну. Землекористувачі ставали власниками всього, що ними створювалося на земельній ділянці, — будівель, садків, посівів тощо. Кодекс визначав поняття і регламентував питання селянського двору, виходячи з принципу спільного землекористування і рівноправності всіх членів двору, в тому числі і новонароджених, на майно двору. Встановлювались норми, що обмежували куркульство, регламентували землевпорядкування, земельну реєстрацію, переселення і визначали правовий режим міських земель, земель спеціального призначення та земель державного запасу. Земельними громадами могли бути і колгоспи (ст. 42), але при умові, що вони об'єднують не менш як 15 дорослих членів колгоспу. Земельна громада підкорялася сільраді (статті 63-65), відповідала перед державою за правильне та доцільне використання земельних угідь (ст. 53) і вирішувала питання про порядок землекористування, переділ земель, сівозміни, землевпорядкування тощо. Земельним кодексом допускалася «трудова оренда» землі, але не більше ніж на 12 років (статті 27-37).

Земельний кодекс України було затверджено постановою VII Всеукраїнського з'їзду Рад від 14 грудня 1922 р. Постанова закликала селянство перейти до поліпшених форм землекористування. Уряду було запропоновано подати всебічну допомогу всім починанням селянства в галузі землеустрою і в першу чергу тим селянам, які переходять на колективне землекористування. Цією постановою, як видно, уряд було зорієнтовано на перехід до колективних форм господарювання на селі. На розвиток виробничого кооперування в різних статутних формах, на організацію зразкових радгоспів були спрямовані постанови V Всеукраїнського з'їзду Рад «Про відбудову сільського господарства» від 5 березня 1921 р. та «Про колективізацію сільськогосподарського виробництва» від 6 березня 1921 р..

З метою реалізації постанов V Всеукраїнського з'їзду Рад РНК УСРР 7 березня 1921 р. прийняла декрет «Про організацію робітничих факультетів», яким було доручено народному комісаріатові освіти організувати дворічні робітничі факультети з сільськогосподарськими відділеннями у Києві, Харкові, Одесі. Однією з важливих дисциплін на цих факультетах було вивчення земельного законодавства і землеустрою в УСРР.

Важливим земельно-правовим актом указаного періоду стала постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 18 липня 1928 р. про вилучення і відведення земель для державних і громадських потребі Зазначені та інші земельно-правові акти визначали націоналізацію землі, перетворення її у державну власність, яка проголошувалась всенародним добром в межах Української СРР. Перелічені основоположні законодавчі акти про землю і заходи щодо підготовки кадрів для сільського господарства, як стверджує професор П.Д. Індиченко, послужили організаційно-правовою базою для розвитку науки земельного права в Україні.

Постановою ЦВК і РНК СРСР від 16 березня 1927 р. «Про колективні господарства» було проголошено про закінчення землеустрою на колгоспник землях, про передачу колгоспам у користування землі із державного фонду, про надання їм пільг. Ці правила стосувались земель усіх союзних республік. Союзний земельний закон «Загальні засади землекористування і землеустрою» від 15 грудня 1928 р. встановлював, що право виключної державної власності на землю визнано за СРСР (ст. 1). З цього часу земельні фонди всіх союзних республік були перетворені в єдиний земельний фонд Союзу РСР, який став єдиним суб'єктом виключного права державної власності на землю.

У наступні роки правовий режим земель у СРСР дещо вдосконалювався, але це здійснювалось з метою зміцнення права загальнодержавної власності, централізації правового регулювання в межах Союзу РСР, державної підтримки землекористування колгоспів і радгоспів. Так, 1 березня 1930 р. була прийнята постанова РНК СРСР і Президії ЦВК СРСР «Про затвердження Примірного Статуту сільськогосподарської артілі», за яким усі межі, які розділяли земельні наділи членів артілі, знищувалися. Всі польові наділи об'єднувалися в єдиний земельний масив, що перебував у колективному користуванні артілі і ні в якому разі не повинен був зменшуватися. Наділення членів артілі, що вибули, землею за рахунок земельної площі артілі заборонялося. Вони могли одержати землю лише з вільних земель держфонду.

З поширенням колгоспної норми землекористування поступово відпадала потреба в існуванні земельних громад. У зв'язку з цим ВУЦВК і РНК УСРР 25 лютого 1930 р. видали постанову «Про скасування земельних громад у районах суцільної колективізації, а також у селах, де більшість бідняцько-середняцького складу населення охоплено виробничою сільськогосподарською кооперацією». Згідно з цією постановою функції щодо впорядкування користування землею перейшли до колгоспів. Щодо селянських господарств, які не увійшли до колгоспів, то всі питання землекористування розв'язувалися сільськими радами.

Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР «Про заборону оренди землі і використання найманої праці в індивідуальних селянських господарствах у районах суцільної колективізації» здача землі в оренду заборонялась.

Конституцією СРСР (1936 р.) і Конституцією УРСР (1937 р.) на конституційному рівні було закріплене право виключної державної власності на землю, право колгоспів на безстрокове і безплатне користування землею, право колгоспного двору на невелику присадибну ділянку землі.

Оренда землі на загальносоюзному рівні заборонялась постановою ЦВК і РНК СРСР «Про заборону здачі в оренду земель сільськогосподарського призначення». На боротьбу з порушеннями у колгоспному землекористуванні була спрямована постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання» від 27 травня 1939 р.

Після Великої Вітчизняної війни централізація правового регулювання земельних відносин посилювалась. Базою дальшого розвитку земельного права став загальносоюзний Закон «Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік», прийнятий Верховною Радою СРСР у 1968 р. В Основах (ст. 2) було закріплено, що земельні відносини в СРСР регулюються, крім Основ, ще й земельними кодексами та іншими актами законодавства союзних республік, які повинні видаватися у відповідності з Основами1.

Земельний кодекс УРСР було прийнято 8 липня 1970 р. Ст. 3 ЗК УРСР підкреслювала, що відповідно до Конституції СРСР і Конституції УРСР земля є державною власністю і надається лише в користування. Дії, які в прямій або прихованій формі порушували право державної власності на землю, заборонялися. Землі в межах території УРСР були складовою частиною єдиного земельного фонду СРСР. Отже, компетенція органів державної влади УРСР в галузі регулювання земельних відносин встановлювалась лише в межах союзного земельного законодавства. ЗК УРСР лише деталізував положення союзних Основ. Згідно зі ст. 7 ЗК УРСР до відання УРСР в галузі земельних відносин належали розпорядження в межах республіки єдиним державним фондом Союзу РСР, встановлення порядку користування землею та організації землевпорядкування, а також регулювання земельних відносин з інших питань, якщо вони не віднесені до компетенції СРСР.

Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю в новій редакції були прийняті 28 лютого 1990 р.5. Ст. З Основ земля проголошувалась надбанням народів, що проживають на даній території. Кожний громадянин СРСР мав право на земельну ділянку, умови та порядок надання якої визначались цими Основами, законодавством союзних і автономних республік.

Новелою Основ стало введення нового виду земельних правовідносин — права довічного успадковуваного володіння землею. Згідно зі ст. 5 Основ у довічне успадковуване володіння земля надавалась громадянам СРСР для ведення селянського господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку, садівництва і тваринництва, дачного будівництва, традиційних народних промислів, у випадку одержання в спадщину чи придбання будинку. Основами була встановлена компетенція в галузі регулювання земельних відносин місцевих рад, союзних і автономних республік, Союзу РСР.

Земельний кодекс УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. у відповідності з Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю, але з врахуванням Декларації про державний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Згідно з розділом VI «Економічна самостійність» Декларації земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах Української РСР, проголошувались власністю народу України, ставали матеріальною основою суверенітету Республіки і повинні використовуватись з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

Декларація проголошувала державний суверенітет України, верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території, самостійність у визначенні свого економічного статусу і закріплення його в законах. Проте у ній нічого не зазначалось про відмову від чинності на території України законів Союзу РСР.

Після опрацювання матеріалу можна зробити такі висновки:

1). Історичними пам’ятками, джерелами земельного права в Київській Русі та Литовсько-Руській державі були звичаєве право, Руська правда та дещо пізніше великокнязівське законодавство (привілеї: обласні, земські, міські), Судебник Казимира IV 1468 року, статути.

У Київській Русі феодальні відносини розвивались нерівномірно. У Київській, Галицькій і Чернігівській землях цей процес ішов швидше, ніж в інших. Феодальна землевласність породжувала в середні віки систему васальних відносин типу васалітету — сюзеренітету. Існувала особиста залежність одних васалів від інших, а великий князь спирався на менших князів та бояр, які шукали у нього захисту під час воєнних конфліктів. Високий авторитет церкви в давні і середні віки сприяв становленню її як великого землевласника, який отримував наділи від держави та феодалів. Феодальна роздробленість була гальмом економічного розвитку регіонів, оскільки стримувала обмін між ними. Це негативно впливало на розвиток землеробства.

2) Після возз'єднання України з Росією у 1654 р. на території України впроваджувалось у жорстких формах кріпосне право .Політика закріпачення селян, яка проводилася польськими королями, а згодом російськими царями та імператорами, посилення утисків селян з боку панів-поміщиків спонукало селян втікати від переслідувань на вільні землі, якими були землі Запорізької Січі. Історичними пам’ятками земельного права цієї доби є маніфест про початок відмежування приватних земель(1765 р), виданий Катериною ІІ, «Генеральні правила» і «Настанови землемірам» (1766 р.), "Артикули" Генріха Валуа(1573 р.), та різноманітні статути польського уряду.

3) До 1917 р. Україна була складовою частиною Російської імперії. Власної правової системи вона не мала, як не мала і земельного законодавства. На території України діяло законодавство Російської імперії.

Маніфест від 19 лютого 1861 р. і Положення про селян відміняли кріпосне право на території Російської імперії, а ряд законів виданих дещо пізніше регулював земельні відносини.

Царським маніфестом під назвою «Про поліпшення добробуту і полегшення становища селянського населення»(9 листопада 1905 р.) було започатковано столипінську аграрну реформу, автором і організатором якої був відомий російський державний діяч — голова ради міністрів Росії П. А. Столипін. Земельна політика царського уряду зазнала значних змін, що знайшло своє відображення в ряді законодавчих актах. Виникнення в Російській імперії земель різних форм власності, землеволодіння і землекористування привело до створення в системі російського права особливої галузі — земельного права, яке в працях різних авторів мало різні найменування і зміст.

У радянський період земельне право базувалось на концепції, що земля є виключною власністю радянського народу, державною власністю. Для всіх потреб розвитку економіки і життєдіяльності людей земля надавалась у постійне чи тимчасове користування. Союзні республіки, в тому числі Українська РСР, не були суб'єктами права власності на землю.

Отже, у ХVІІ-ХVІІІ ст.ст. фактично склався земельно-правовий лад, який в ході Лютневої революції 1917 р. не був повністю зруйнований, а через пару десятиліть окремі елементи цього ладу в трансформованому вигляді були закріплені у нормах законодавства радянського періоду.

1.  В.С. Кульчицький, М. Настюк, Б.Й. Тищик. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 1999.

2.  Грушевський М. Історія Украіни-Руси. XI — XII вік. Т. 2— К.: Наукова думка. 1992.

3.  Ерофеев Б П. Земельное право. — М.: Новий юрист. 1998.

4.  Земельне право. За ред. В.З. Янчука. – К.: Вид-во Київського університету, 1960.

5.  Земельне право. Підр. Для студ. Юр. Спец. Вищ. Нав. Закладів./ За ред. В.І. Семчика та П.Ф. Кулинича. – К.: Ін Юре, 2001

6.  Исаев И.А. История государства и права России: 2-е изд. переработан. и дополненное. - ІV;., 1994.

7.  Індиченко П.Д. Радянське земельне право. – К.: Вища школа, 1971.

8.  Історія держави і права України. Частина 1: Підр. Для вищ. навч. Закладів і фак../ За ред. А.Й.Рогожина. – Х.: Основа, 1993.

9.  Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. Посібник. – К.: “Знання”, 2000.

10.       Яворнииький Д.І. Історія запорізьких козаків. Т. 1. — К.: Наукова думка. 1990

1 Грушевський М. Історія Украіни-Руси. XI — XII вік. — К.: Наукова думка. 1992. — Т. 2. С. 289-291.

1 В. С. Кульчицький, М.. Настюк, Б.Й. Тищик. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер,1999. С. 68

1 Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. Посібник. – К.: “Знання”, 2000. с. 111

1 Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. Посібник. – К.: “Знання”, 2000. с. 172

1 Ерофеев Б П. Земельное право. — М.: Новий юрист. 1998. — С. 81

2 Яворнииький Д. І. Історія запорізьких козаків. — К.: Наукова думка. 1990 — Т. 1. С. 11-45

1 Земельне право. За ред. В.З. Янчука. – К.: Вид-во Київського університету, 1960. – С.19-23.

1 Історія держави і права України. Частина 1: Підр. Для вищ. навч. Закладів і фак../ За ред. А.Й. Рогожина. – Х.: Основа, 1993. С. 340.

1 Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. Посібник. – К.: “Знання”, 2000. с. 273

1 Исаев И.А. История государства и права России: 2-е изд.переработан. и дополненное. - iv;., 1994.- С. 245

1 Земельне право. Підр. Для студ. Юр. Спец. Вищ. Нав. Закладів./ За ред. В.І.Семчика та П.Ф.Кулинича. – К.: Ін Юре, 2001. С. 56.

1 Індиченко П.Д. Радянське земельне право. – К.: Вища школа, 1971. – с. 23-24.

1 Земельне право. Підр. Для студ. Юр. Спец. Вищ. Нав. Закладів./ За ред. В.І.Семчика та П.Ф.Кулинича. – К.: Ін Юре, 2001. С.