Курсовая работа: Особливості козацького життя та діяльності

«0хотне» військо. Реєстрового війська, обмеженого числом, не завжди вистачало на потреби української держави. Коли починалася війна, виринала потреба збільшити кадри, й тоді гетьман мобілізував до війська всіх, хто міг носити зброю, закликав, »щоб поспішали не тільки реєстрові, але й нереєстрові; аби добрі молодці, з доброю зброєю - він рад прийняти за товаришів«. Таким способом військо Хмельницького могло доходити й до 200, а то й 300 тисяч. Деякі відділи охотників, що зголошувалися до війська, залишалися у службі довший час як т. зв. затяжне або охотне військо, за відповідною річною платою. Таке військо мало особливу ціну тоді, коли це були фахові вояки, з доброю зброєю, належно виправлені в воєнній тактиці. Так Богдан Хмельницький під Замостям 1648 р. старався притягнути до своєї служби німецьку піхоту, що була в польському війську. До старшини німців він писав: «Просимо ваші милості до себе в компанію, в одне Товариство вірне, під присягою Бога всемогучого. Не лише жадної погуби, але й найменшої кривди від нас не сподівайтеся; хто тепер старшина, той і при нас на становищі і при своїй честі залишиться. Не будете ані голодні, ані голі, ані босі, а навпаки — будете вдоволені і мною і обопільним товариством. Думаємо, що ви радо звелите пристати на це, як християни і з роду браття наші, як ті люди, що звикли своїм трудом і шаблею заробляти на шматок хліба, так само, як і ми на цьому світі живимося. І Хмельницькому дійсно повелося зорганізувати деякі німецькі відділи. Так, наприклад, служили в нього драгуни на німецький лад зорганізовані, —одягом німці, вірою греки, з нації українці». У великому числі напливали на Україну молдавани, що творили волоську кінноту, а також серби, що втікали з-під турецької влади. Хмельницький мав теж добірний відділ татар.

Пізніше гетьмани ще збільшили наймане військо. Виговський у гадяцькій умові 1658. р. застеріг собі право тримати 10.000 затяжного війська. Дорошенко мав найманих турецьких сейменів.

Він зорганізував і власну формацію “серденят”. Назва (з турецької мови) означала відчайдухів; таке ім’я у турецькім війську мали найхоробріші, найзавзятіші охотники; Дорошенко брав собі за зразок таке військо. Серденята складалися найбільше з молдаван, але було між ними немало й місцевих людей. Вони наймалися для плату й утримання: «тілько з них користи, що п’ють та їдять, одяг і зброю і коні добрі мають, за це й умирають». Козаки були невдоволені з цих мисливських військ, і рада 1669 р. вирішила розпустити серденяцькі полки; «нехай ідуть, хто звідки прийшов, братися до господарських робіт». Але Дорошенко ради не послухав, збільшив число серденят, аж воно дійшло до 12.000.

Коли Дорошенко зрікся гетьманства, серденята або сердюки перейшли на Лівобережжя. Самойлович оцінив вартість цього війська — ужив його до прикордонної служби за сторожу проти татар. З того часу сердюки залишилися на Лівобережній Україні до кінця Гетьманщини і служили як піхота.

Одночасно з’явилася ще одна подібна формація - компанійці. Охотники виступали здавна в відділах, що звалися »компаніями«. Многогрішний 1668 р. утворив під цією назвою окремий полк, що мав контролювати громадську безпеку. Це були кінні полки. Конотопська рада 1672 р. ухвалила скасувати і серденят і компанійців, але 1687 р. вирішено «охоче комонні» і «охоче піхотні» частини зорганізувати наново. За Мазепи було 5 полків «охоче піхотних» і 5 «охоче комонних». У 1728 р. обмежено їх до трьох полків. Мисливські полки в XVIII ст. були невеликі, налічували по 500-600 людей кожний. Компанійців і сердюків вживали й до поліційної служби, сотні їх були приставлені до різних полків, але підлягали гетьманові, не — полковникам. На боці гетьмана в XVIII ст. була надвірна корогва, а при генеральній канцелярії й інших установах служила солдатська рота під проводом капітана.

Поділ війська. Козацьке військо ділилося на полки, сотні й курені.

Полк означав і відділ війська і округу, де цей відділ дислокувався. В 1620-1630 рр. було 6 реєстрових полків: білоцерківський, канівський, корсунський, переяславський, черкаський, чигиринський і короткий час ще — миргородський й лубенський. За Богдана Хмельницького було 17 полків: білоцерківський, брацлавський, кальницький або винницький, канівський, київський, корсунський, кропивенський, миргородський, ніженський, паволоцький, переяславський, полтавський, прилуцький, уманський, черкаський, чернігівський, чигиринський, а деякий час ще й бихівський або білоруський, подільський й інші. В XVIII ст. залишилося козацьке військо тільки на Лівобережжі (й у Києві); тоді полків було 10: гадяцький, київський, лубенський, миргородський, ніженський, переяславський, полтавський. прилуцький, стародубський, чернігівський.

Величина козацького полку за ці два століття безнастанно зростала.

На переломі ХVІ-ХVІІ ст. козацький полк складався пересічно з 500 людей. Так, відділ козаків, набраних за Баторія, мав 530 чоловік; в 1601. р. козацьке військо числом 2000, мало 4 полковників; австрійський посол до козаків 1594. р. Еріх Лясота каже, що на Запорожжі полковник це старший над 500 людьми. В 1620-1630 рр. козацький полк був уже удвоє більший, мав 1000 людей. Таку величину полку прийнято в організації реєстрових козаків того часу. Деколи полк був іще більший; у війську Сагайдачного під Хотином 1621 р. були полки по 3000, а то й 4000 кіннотників.

За Хмельниччини ця висока чисельність козацького полку збереглася. Так, під Збаражем 1649 р. «було 23 полковники, а в кожному полку від 5.000 до 20.000; менше 5.000 в полку не було». В 1651 р. козацькі полковники говорили московським послам, що у війську то прибуває, то відбуває людей: »в таких полках, де раніше було по 1000 і 2000, тепер буває й по 5000«. Але при організації реєстрового війська, після Зборівської умови 1649 р., прийнято величину полків від 2000 до 3000 і тільки єдиний ніжинський полк доходив до 1000 чоловік.

У XVIII ст. полк став іще чисельніший. В 1723. р. полки мали, переважно, 5000 козаків, але ніжинський полк мав майже 10.000 людей. В 1782. р. полки містили по 10.000 до 20.000, а ніжинський доходив до 40.000 виборних козаків.

Полк ділився на сотні. Первісний, невеликий полк мав справжні сотні по 100 людей.

Сотню ділили спершу на  десятки, пізніше на курені. В 1581 р. у реєстровому війську десяток складався з отамана й 9 козаків. В 1601 р. сотня мала 8 десятників і на одного десятника припадало 12 »чорних« вояків. Поділ війська на десятки стрічаємо ще й за Хмельниччини. Так на поміч ханові 1650. р. Хмельницький вислав козаків «одвуконь, з оружжям добрим, огнистим, один віз на десяток чоловіка»; у поході на Польщу 1651 р. козаки мали по 2-3 бочки сухарів на десяток.

Утримання війська. За польської влади реєстрове військо отримувало плату з державного скарбу так, як і інші наймані частини. Коли ж організувалася козацька держава, військова служба стала безоплатна. Козаки позаймали великі простори давніх королівських і панських земель, порозводили на цих »займанщинах« свої господарства і мали з них достатній прожиток; маючи ці землі, вони були обов’язані повнити службу безплатно. Частину державних земель залишено на загальні військові потреби, так, наприклад, «рангові» маєтності діставала старшина, що займала вищі уряди, деякі землі були призначені на утримання артилерії і т. д. Державний скарб визначав теж на військо деякі податки й доходи, наприклад, «третю військову мірку» з млинів, доходи з аренд і ін. З державних доходів оплачували наймані частини, компанійців, сердюків та ін., а підчас дальших походів і реєстрові козаки діставали деколи плату. Найтяжче й найдошкульніше було те, що український уряд мусів утримувати своїм коштом на Україні російські полки, що від переяславської умови 1654. р. стояли залогами по найважливіших містах.

РОЗДІЛ ІІІ. Зброя

Зброя. 3броя їх — рушниця і шабля, іншї мають короткий спис і стріли, але рідше; залізної зброї ніхто не носить, навіть гетьман«, писав про козаків Старовольський 1628 р. Подібно характеризують козацьку зброю й інші мемуаристи. Папський посол Гамберіні 1584. р. пише: «3броя їх шаблі і кілька рушниць, із яких вони ніколи не хиблять». Боплан свідчить, що в похід на море козак бере дві рушниці та шаблю.

Головною козацькою зброєю була, безперечно, рушниця. Під Хотином 1621. р. «було 30.000 рушничних козаків, що могли ставати пішими, бо шаблі не всі мали». В 1651 р. під Берестечком:

«шабля рідка, самопал у кожного». Саме йому козаків називали «рушничним військом». Ще частіше сучасники стверджують, що козаки в поході мали не раз і по дві рушниці, а то й більше. Козацькі рушниці мають звичайні назви: самопал, рушниця, мушкет. Рушниці й самопали згадають не одноразово поряд, отже ці назви не були ідентичні, але як їх відрізняли, не відомо. Німецький автор Вайнбер твердить, що козаки під Смоленськом мали довгі рушниці «на зразок шотландських». З 1637 р. відома перша згадка про мушкети у козацькім війську.

З інших родів рушниць згадується яничарки (вперше 1638. р.). В 1720. рр. «чудові» яничарки виробляли в селі Кубиче коло Башлі на Слобожанщині. Рідше чуємо про булдинки чи ґульдинки, Запорожці свої рушниці звали фузіями. У XVIII ст. часто стрічаються пистолєти або пистолі, часом чудово прикрашені сріблом. Пістолі носили за поясом або у шкіряних кобурах.

Кулі козак носив у чересі або в ладівниці, чи лядунці, порох у звичайному розі або в порошниці.

Рушниця зробила непотрібним старосвітський лук. Вже 1619. р. при перегляді війська майже всі були з вогненною зброєю, мало хто з луком. «А що гетьмана Петра Конашевича прозивали Сагайдачним, і на відомій картині він змальований із луком та сагайдаком, — то це тільки лицарська прикраса. Про козацьких лучників згадується ще за Хмельниччини, але й тоді вже їх менше». Це вже справа не з тою  давньою Руссю, що тільки з луками та рогатинами ставала, але з грізним огнистим військом«, писав воєвода Кисіль про армію Хмельницького. Тільки на Запорожжі лук був популярним ще до половини XVIII ст. й запорожці славилися як чудові стрільці-лучники.

Шабля до половини ХVIII ст. була в козаків поширена майже як рушниця, але пізніше стала почесною лицарською зброєю, улюбленою ненькою рідненькою, панночкою молоденькою. Хоч шаблі на Україні були спершу різного роду й походження, то пізніше витворився український тип «козацької» шаблі, на жаль, досі не досліджений. Козацькі шаблі були доволі тонкі та легкі, ручку мали оздобну, піхви прикрашені різьбою. Досить поширений був у козаків спис (списа). В 1628 р. гетьман Михайло Дорошенко в бою під Білою Церквою «сімох татар убив списом, одного так сильно вдарив, що не міг списа витягнути». У повстанні 1637-1638. р. значна частина козаків ішла у бій із рогатинами і козацький табір був «рогатинами добре обострожений». У XVIII ст. списів уживала козацька кіннота, особливо запорожці; була навіть приповідка: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Запорозькі списи, що збереглися до нашого часу, є з тонкого й легкого дерева, 3,5 м. завдовжки, з залізним наконечником на одному кінці та з дірками на ремінну петлю на другому; цю петлю закладали на ногу, щоб легше було спис тримати.

Московський уряд, від часу, коли Україна ввійшла в союз із Московщиною, не раз звертав увагу гетьманам, щоб намагалися підняти рівень козацького війська і наблизити його «до регулярних полків». Так уже 1655 р. царський посол Матвєєв подав Богданові Хмельницькому проект, утворити 10.000 війська «солдатським ладом»: цар обіцяв прислати відповідних інструкторів, як полковників, підполковників, майорів, капітанів, що могли б були розпочати навчання. Гетьман відповів, що розгляне цей проект, коли настане мир із поляками. Пізніше цар Петро задумував іще ґрунтовнішу реформу; він хотів скасувати козацькі вольності взагалі й перетворити козаків у регулярне військо. Чутки про це незвичайно схвилювали старшину і примусили Мазепу шукати порозуміння зі шведами. Але деякі частини, під впливом російських військ, таки переймали дещо з регулярного порядку; наприклад, 1725. р. Андрій Маркевич записує, що «козаки й товариство бунчукове рушили з обозу й ішли за регулярними зараз, по 4 людей у шеренгах». Пізніше, 1734. р., знову прийшов із Москви наказ до козаків «учиться регулярству», — але й тепер основної реформи не переведено. Останній гетьман Розумовський зробив для цієї справи лише те, що завів одноцільне обмундирування виборних козаків. Але хоч правильної муштри не було, серед козацького війська було досить внутрішньої  дисципліни, і в прилюдних виступах козацькі полки вміли утримати добрий порядок. Як про це згадував Іван Котляревський:

“Так вічной пам’яти бувало у нас в Гетьманщині колись;

Так просто військо шикувало, не знавши просто «стой, не шевелісь!»;

Так славнії полки козацькі — лубенський, гадяцький, полтавський

в шапках, було, як мак цвітуть.

Як грянуть, сотнями ударять, перед себе списи наставлять,

то мов мітлою все метуть!

До доброї постави козацьких полків причинялася безперечно військова музика. Вже з кін. XVI ст. козаки на Січі мали бубни і труби, — навіть срібні труби, даровані цісарем. В 1601 р. в полку з 500 людей був 1 трубач, 1 сурмач і 1 довбуш. У бубни або литаври били, як скликали раду, на бубнах вибивали гасло, трубами давали знак, що треба готовитися до походу. Музика пригравала також у поході війська: «Полковники, старшина полкова й сотники з усіма козаками, при військовій музиці, зі знаками (корогвами) йшли пішком в город» — на вибір гетьмана 1734. р.

РОЗДІЛ IV. Похід. Бій. Табір. Бій кінноти. Тактика піхоти. Замки і фортифікації

Похід. На похід покликав військо гетьман своїм універсалом.

Полковники від себе передавали той наказ до сотень, а по сотнях давали ще знак трубами або литаврами. Початок походу звався вихід або вигін, бо не раз військо неохоче вибиралося в далекі походи, особливо з наказу царя. Андрій Маркевич пише у своїм дневнику 1724. р.:

«Післав я указ у всі сотні про скорий вигін козаків у низовий похід».

Коли військо зібралося в означеному місці, відбувався «попис» для контролю, чи кожний козак як слід озброєний і приготований. Звичайно вимагали, щоб козак мав два сильні, добре відгодовані коні, добру рушницю, відповідну кількість пороху і куль (до 300), харчі та ін. Старовольський пише: «Кожний козак, окрім рушниці і припасу, мусить мати ще сокиру, косу, лопату, мотуззя і все потрібне то того, щоб насипати вали або зв’язувати вози, коли цілим військом треба збройною рукою відбиватися від ворога». Боплан описує харчі, які козаки мали підчас походу на море: «У бочці, на 10 стіп завдовжки і 4 стопи завширшки, добре звязаній обручами, тримають сухарі й дістають їх крізь діру. Мають також варене пшоно й розпущене з водою тісто, їдять його, мішаючи з пітоном, і воно править їм за їжу й напиток; смак має квасний, а називають його «саламахою». Під Берестечком козаки мали по 2-3 бочки сухарів на десяток людей. У пізніших часах, у XVIII ст., до звичайних харчів належало борошно, пшоно або крупи, сало й ін.

Деколи, у ближчі походи, військо виступало «налегко», з малим вантажем, з самими «юками і саквами», як казав Хмельницький. У дальшу дорогу йшов важкий обоз, що мав часом і кілька тисяч возів. У поході Юрія Хмельницького на Волинь 1657 р. нараховували 35.000 козаків, — але-це число, здається, прибільшене. Козацькі похідні вози були легкі й невеликі. «Коли йдуть походом у інші краї, то кожний має віз, запряжений одним конем; на них везуть теж мосяжні гармати», оповідає Старовольський, сучасник Сагайдачного. Семигородець Кравс, що бачив козаків Хмельницького в Молдаві, говорить: «У козаків такий звичай на війні, що кожний їде верхи на коні й має припряжений малий візок із харчами, в поході ці вози йдуть ,з двох боків, а посередині піше військо і в потребі ці вози правлять їм за шанці».

Військо рушало в похід впорядковане на полки та сотні, що йшли під своїми корогвами, зі своїм обозом і артилерією. На ворожій території військо попереджували сторожі або чати. Ціла армія розтягалася на великий простір, за Хмельницького навіть у лінію на 10 миль завдовжки. На відпочинок чи попас військо ставало там, де була вода і паша для коней. Тоді козацькі кашовари приготовляли їжу для своїх відділів. Коли військо залишалося довше на одному місці, ставили для пробуту намети або курені. Коли обоз по довгому постою залишався, козаки його підпалювали.

В війні панувала у війську сувора дисципліна. За давнім звичаєм козакам заборонено було пити горілку підчас походу. Але пізніше цей звичай, мабуть, не втримався. Сторожі довкола обозу пильнували, щоб неохочі не втікали з війська і втікачів ловили. В таборі, відбувався не раз суд і винуватих карали військовими карами: приковували до пушки, карали киями, а за більші злочини присуджували й смертну кару.

Окремі санітарні установи в ці часи ще не існували. У козацькім війську бували лікарі і цирульники, але тільки принагідне, не на постійному військовому утриманні. Похідних шпиталів не було; раненими опікувалися тільки люди доброї волі, або церковні братства по містах. Славний козацький шпиталь у Трехтемирові був не справжнім шпиталем, а захистом для калік та інвалідів. Коли з’являлася де-небудь яка пошесть, військо ставило застави і не пропускало людей з загороджених околиць.

Військо у поході мало своїх священиків-капеланів, а деколи й похідну церкву.

Бій. Табір. Козацьке командування намагалося провести бій на місці, що заздалегідь було приготовлене до зустрічі, щоб ворога відразу поставити у невигідну ситуацію. Це видно особливо у боях Хмельницького, під Корсунем чи під Зборовом, де гетьман заскочив поляків, не приготовлених до битви.

Базою для війська, що виходило у бій, був табір. Боротьба й оборона з табору була характерною особливістю козацької тактики.

Табором називали укладанні разом обозові вози, за якими ставало військо. Такий спосіб оборони був відомий в українських степах уже за княжих часів; наше військо на безлюдному місці, де не можна було знайти захисту в терені, заставлялося від половців возами. Табори уславилися у XV ст. в чеських гуситів, яких звали навіть таборитами, знали його й литовські й польські війська. Але спопуляризували цей спосіб оборони козаки; довівши його до незвичайної вмілості.

Табір починали порядкувати тоді, коли військо готувалося до зустрічі з ворогом. Обозові вози ставали тоді по одному і другому боці війська, простою лінією, один за другим, у кілька рядів. В 1596. р. Лобода під Білою Церквою мав табір з п’ятьох рядів возів, Павлюк 1637. р. ішов табором у шість рядів. Посередині ставало військо, піхота і кіннота. Перед і зад був теж забезпечений возами, там приміщували також артилерію.

Коли ворог надійшов близько, піхота з поза возів починала стрільбу з рушниць, як і артилерія. Чи треба було йти вперед, чи відступати, військо під охороною табору, за кількома рядами возів, було добре забезпечене, від наступу. В 1628 р. під заслоною табору запорожці перейшли цілий Крим, від Перекопу до Бахчисараю, хоч татари їх сильно обстрілювали. І так само пізніш верталися тим самим шляхом, теж «оборонною рукою». А коли в одній сутичці утратили одну гармату, то другого дня пішли знову табором на те саме місце й гармату забрали. Під Дрижиполем 1655. р. козаки кілька днів відбивалися від польських військ, що їх переслідували, — «а табор мали такий міцний і вогнистий, як який Мальборг» (пруська фортеця).

Ворог намагався завжди в якомусь місці табір розірвати і крізь цю діру вдертися до середини, між військо. Щоб утримати в порядку лінію табору, козаки прив’язували віз до воза, — хоч воно не було легко й вигідно. А коли ворог табір «розірвав», або «урвав» його частину, старалася наново лінію возів замкнути. І тоді не раз мусіли залишати частину возів, а то й людей, щоб рятувати цілість, і табір наново справити, впорядкувати.

Не раз треба було спинитися на якомусь місці і тут готовитися до бою. Тоді випрягали коні і пускали їх самопаш, — запорозькі коні були привчені ходити табунами, — а з возів будували кращий, оборонний табір. План такого табору бував різний. 1625 р. на Цибульнику козацький табір мав вигляд півмісяця; в 1638 р. табір полковника Путивельця був овальний. Табір бував деколи дуже просторий. Під Берестечком 1651. р. табір Хмельницького мав мати по сім верств уздовж і вшир. В оборонному таборі вози ставили близько один біля одного і зв’язували одне до одного їх колеса. Деколи звертали вози голоблями до ворога. Так зробив був Путивлець: »вози густо сполучив, голоблі на подобу списів обернув, щоб і до возів самих приступу не було«. Острянин убезпечив табір наїженими рогатинами. До возів насипали землі, а то й цілком обкопували їх валом, копали ще рови, шанці і всякі засідки. Добути таку земляну фортецю було дуже важко; завдяки таборові козаки оперлися туркам під Хотином 1626. р. і часто успішно боронилися від поляків. Боплан каже: «У чому проявляють найбільше зручності та вмілості, то це битися табором, заслоняючись возами. Можна сказати, що під охороною табору 100 козаків не боїться 1000 поляків і так само 1000 татар». А Старовольський додає: «Їх табір у злуці з польською кіннотою має величезну вагу, як це ми переконалися у війні з турками».

Бій кінноти. Табір служив не тільки для оборони, але й як опори для атакуючої акції. При своїй легкості й рухливості табір міг підійти близько під позиції, ворога й військо могло в догідній хвилині почати бій.

До бою рушала наперед кіннота, а саме невеликі відділи, що викликали ворога на герць. «3під полковничої корогви вискочило 40 коней», читаємо в описі бою під Гомелем 1651. р. «0дин із них виїхав на гарць, викрикуючи по татарськи «гала-гала», але один із залоги влучив його коня в голову». Звичайно, з боку противника виїздили теж гарцівники, і бій розгорався на цілій лінії. Першого дня в бою під Берестечком у таких гарцях козаки побили багато поляків.

Коли на поле бою виступили вже більші ворожі сили, тоді козацька кіннота насувала до наступу лавою, тобто впорядкованими відділами. Тиміш Хмельницький під Ясами «велів своєму війську йти лавою, наче на неприятеля». У кримському поході 1628. р. запорожці «весь час билися хоч гарцями, хоч лавою».

З якою зброєю виступала кіннота до атаки, про це докладно не відомо. У давніших часах козаки трималися татарської тактики, здалека обстрілювали ворога з луків, зблизька вдаряли списами. За Хмельниччини деякі козацькі відділи мали вже пістолі. Компанійці в XVIII ст. мали короткі рушниці або пістолети. Але в остаточній зустрічі з ворогом вирішальною зброєю вершника була шабля і бій на шаблі акцію закінчував.

Козацька кіннота не була високоякісною. Боплан зазначає: «На коні вони не найліпші; мені траплялося бачити, як 200 польських кавалеристів примушувало втікати 2000 найкращого козацького війська». Подібно висловлюється один поляк перед боєм під Берестечком: «Піше військо буде битися добре, але на комонник слаба надія: один добрий юнак може відігнати 10 кінних козаків». Саме тому Хмельницький був змушений користуватися татарською кіннотою у битвах з поляками. Та пізніше козацька кіннота розвинулася досить сильно.

Тактика піхоти. Вирішну роллю в козацькому війську мала піхота. З початком битви піхотинне військо пробувало в таборі, під охороною таборових возів. Коли кіннота почала вже герці й увага ворога звернулася на неї, виходила піхота, стараючись непомітно підійти до ворожих позицій. Під Хотином 1621. р. наперед вибігла кіннота, а потім піхотинці «лізуть по землі під турецький табір». Так само в бою з поляками під Круковим 1625 р. козаки зробили вилаз із табору: спершу пустилася кіннота, а піші «на черевах лізли по землі».

На догідному місці піхота насипала шанці. В тому козаків уважали за незвичайних майстрів. «Про них кажуть, що нема на світі війська зручнішого закладати шанці, як козаки», свідчить семигородець Кравс. Козаки вміли чудово використовувати характер терену, особливо горбки, яри, річки, болота, багна. «Для козака, що живе над Дніпром, вся надія, й відвага і в воді, ріці, болоті», пише учасник козацької війни 1637-38. р. «Коли козак не має води, болота або яру, то пропав. З цим багато може, багато вміє, багато доказує, — без цього «глухий німець», нічого не вміє й як та муха, гине. Тим-то зима, коли вже копати не можна, коли ніяк водою не втечеш — для нього суворий неприятель; але весна, літо, а почасти й осінь, це його хліб, скарб, достатки і всяка фортуна»...

До шанців козаки вживали лопат і мотик. «Козак має ці обидва прилади на одному держаку, завсіди прив’язані до пояса, ними він сипле землю й робить укріплення проти кінноти серед безмежних рівнин своєї країни», оповідає папський нунцій. У німецькому описі битви під Лойовим 1651. р. є згадка про те, що й кожний кінний козак мав лопатку при сідлі. Козацькі шанці складалися з окопів, ровів і ям, де ховалися козаки від обстрілу. «Кожний має свій захист, яму в землі. Ставши на ноги, вони стріляють із рушниць, а коли стріляє ворог, ховаються по ямах, і жадна куля їх не влучить», описує Павло Алепський.

Копаючи шанці, піхота підступала все ближче до ворога. До ворожих позицій заходили не тільки з фронту, а й з боків; не раз і близько свого табору владували засідки і старалися приманити туди ворога. Не раз і кіннота під напором ворога наслідувала піхоту: сідала з коней або «спішувалася», обкопувалася шанцями й так боронилася.

З поза шанців козаки обстрілювали безперервно ворога. Козацька стрільба бувала незвичайно густа та сильна. Очевидець поляк запевняє, що в бою під Кумейками козаки вистріляли  50.000 куль. Сильний вогонь піхоти звичайно вирішував битву, — так було в боях під Корсунем, Пилявцями, Зборовим, Конотопом. Під обстрілом із мушкетів ворожа кіннота не могла довго витримати й утікала з утратами, — тоді й козацька кіннота могла здійснити нову атаку.

Деколи й сама піхота робила наступ на ворога. Під Гомелем1651. р. козаки-піхотинці, під Охороною шанців, підійшли аж під міський паркан, пішли на приступ по четверо, підійшли так щільно під паркан, що обухами вибивали з рук мушкети, що виставали зі стрільниць.

Добра піхота була силою козацького війська, але водночас вона була й його слабою стороною. Тактики піхоти можна було вжити тільки тоді, коли ворог спинився на місці, й коли була догідна позиція, щоб звести бій. Але до боротьби на широких просторах, до погоні й до вирішної атаки необхідна була кіннота. Саме тому Богдан Хмельницький остерігав своє військо: «Як прийде до битви, не спускайтеся на ваші лопати та ями, — вже там добре доведеться огинатися, щоб слави і душ наших не втратити!»

Артилерія. Перші гармати в козацькому війську стрічаємо в 1580-х роках; вони походили зі здобичі, захопленої з турецьких замків. В 1590-х рр. запорожці дістали кілька гармат із Австрії, коли були на цісарській службі. Коли почалася боротьба з поляками, козаки позабирали немало гармат із прикордонних замків. Косинський 1593 р. мав їх уже 23, але утратив їх усі .в бою під П’яткою. Наливайко, «сам »чудовий пушкар«, мав ізнову 20 пушок й дуже пильно ними опікувався.. У боях під Лубнами 1596 р. козаки втратили до 3О гармат. Реєстрове військо 1601 р. мало знову їх 12. Під Хотином у козацькому таборі було 22 гармати; в 1628. р. в поході на Крим запорожці добули 20 пушок.

За Хмельниччини військова артилерія незвичайно зросла. Вже після перших перемог під Жовтими водами і Корсунем козаки мали 74 гармати. Як повстання поширилося далі, козаки добули великі артилерійські запаси з різних замків, напр., у самому Полонному 60 пушок. У берестецькому поході 1651 р. в козацькій армії було понад 100 пушок. З того числа при гетьмані було 3О, при полках по 5-6. Значна частина артилерії стояла по замках, напр. у городах білоцерківського полку було понад 50 гармат. Головне місце постою військової гармати за Богдана Хмельницького був Переяслав, за Юрія Хмельницького — Корсунь.

Артилерією кермував генеральний обозний, а при ньому були гарматний осавул, писар і хорунжий. В 1659. р. «на послузі при гарматі» було 80 пушкарів, 80 гармашів, 12 ремісників, 6 стадників, 2 довбиші, 1 цирульник, 2 коновали. Бував теж відділ козаків для оборони артилерії, 200-300 людей.

Пізніше головний осередок артилерії перенесено на Лівобережжя. Брюховецький на утримання генеральної артилерії призначив Лохвицю й Ромни. За Самойловича на «гармату» віддано Короп і це містечко утримувало артилерію до часів Апостола і, мабуть, до кінця Гетьманщини.

Коли на Гетьманщині почали відливати свої гармати — про це певних відомостей немає. Між пушкарями траплялися певно кращі майстри, що не тільки направляли, але й пробували виробляти нові. Є звістка з 1663. р, що Золотаренко й Сомко переливали дзвони на пушки. В артилерійському музеї в Петербурзі переховувалася одна пушка з ім’ям Мазепи,— можливо, що вона походила з гетьманської ливарні. Мазепа сам замолоду вивчав артилерійське мистецтво й, може, своє знання використав для української артилерії.

Розвиткові української артилерії поклав кінець цар Петро після своєї перемоги під Полтавою. Даремне Скоропадський домагався, щоб цар повернув козакам їх артилерію. Пізніше Апостол наново обновлював генеральну й полкову артилерію, але про результати його заходів знаємо небагато.

У половині XVIII ст. зорганізовано при генеральнім обознім артилерійську канцелярію, що мала догляд над полковою й сотенною артилерією, виробом гармат, і пороху, добуванням і доставок) селітри, а також над будовою валів і фортець.

У бою козацька артилерія мала другорядне значення. Пушки застосовувалися тільки з початком бою, і то доволі рідко, і могли щонайбільше поширити переполох серед ворожого війська, а мало завдавали шкоди. Підчас самої битви артилерія тільки у виняткових моментах доходила до голосу. Також при облогах рідко де козацькі пушки добули успіх. Козацька гармата все була більше, «клейнотом і оздобою» запорозького війська, як проявом його справжньої сили.

Замки й фортифікації. Як у ХV-ХVІ ст., так і за козацької влади для оборони України служили численні городки, чи замки. На козацькій території від Случу по московський кордон у половині XVII ст. нараховували їх більше, ніж 200. Скрізь укріплення  складалися з двох частин: сильнішого замку і слабших укріплень містечка. Більша частина замків була побудована з дерева; дерев’яні були башти, ворота, частоколи й паркани. Таких дерев’яних замочків прибуло дуже багато за Хмельниччини, особливо на південній окраїні, де були частіші напади татар. Вони давали захист місцевому населенню й меншим відділам козацького війська, а для ворога були поважною перепоною в поході, — треба було їх добувати артилерією. Під час кривавих воєн Хмельниччини не один замочок уславився, хороброю обороною, згадати хоч би подільську Бушу, що так завзято боронилася від поляків.

Фортифікаційне мистецтво змінилося значно в XVII ст. — у зв’язку з розвитком артилерії. В тих часах щораз більше поширюються земляні фортифікації, що складаються з валів, шанців, окопів, редут.

І в козаків високо розвинулися земляні фортифікації, незалежно від чужих впливів, а тільки, з потреб власної оборони, у війнах із поляками та з татарами. Козацьке військо вміло укріплювати свої замочки ще сильніше, ніж укріплювало табір підчас наступу ворога. Польський мемуарист не находить слів похвали, описуючи фортифікації Дмитра Гуні. в Голтві 1638. р. Замок був укріплений .самим частоколом. Козаки »вал за палями висипали, брами сильно забили й закопали, перед містом від річки до річки кинули могутній вал, перед валом могилу замінили на сильний шанець і укріпили 6 пушками«... Довкола побудували шанці, переколи, засідки, — »невсипущою своєю працею майже, дорівняли нідерландським батареям «...Подібні укріплення висипав був Гуня на урочищі Старці» Не один інженер дивувався праці і добрій інтенції простого хлопа, оглядаючи сильні вали, шанці, батареї, заслони, доли, переколи землі, діри, дубові палі й частоколи, привали та вали. За Хмельниччини полкові городи були так сильно укріплені, що полякам доводилося облягати їх безуспішно. Особливо визначився був тоді полковник Іван Богун в кампанії 1655. р.: пограничний Гумань він забезпечив був такими могутніми фортифікаціями, що поляки порівнювали їх зі славною нідерландською фортецею Бредою.

До земляних робіт вживали не козаків, а селян, або всякий збираний люд. Так напр. у похід на Молдову 1652. р., окрім козацького війська, ходила сила обеззброєного люду, що пішов із козаками, навіть у супроводі дітей. Пояснюють це тим, оповідає сучасник, «що в цій країні доводиться раз-у-раз то прокидати, то замикати дороги, копати рови, й сипати шанці, і Хмельницький не міг обійтися без такої сили хлопства, бо воно, виконуючи ці роботи, дає змогу воякам не відтягатися і не втомлятися, а пильнувати тільки бою й бути в ньому сильнішими».

Але в ХVІІІ ст. з наказу російського царя козаки цілими полками ходили на примусові земляні роботи на нових »лініях« від степу, і ще більше — на далекі від України роботи на Волзі, Ладозі і ін.

Флот. Козацький флот з’явився в половині XVI ст. і до найбільшого розвитку дійшов в 1620-1630-тих роках. Козацькі кораблі звалися човнами або чайками; назва чайка, з походження, мабуть, турецька, уживалася рідше. Боплан в «0писі України» подав докладний опис і рисунки козацького човна. Човен був довгий коло 20 м., широкий 3-4, глибокий 2,5 м. Основою човна був пень верби або липи, коло 15 м. завдовжки; на ньому набивали борти (боки) з дощок, довгих на 3.20 до 3.80 м., одні на другі, аж човен дійшов до наміченої довжини ї ширини. По зверхній стороні човна прив’язували довкола в’язанки очерету; в’язки були грубі, як бечівка, прив’язані міцно липовими або черешневими вужівками, щільно притикали до себе. Середина човна була поділена поперечними дошками на перегороди, помосту поверху не було. Човен мав кермо, по обох кінцях так, що легко було плисти в кожну сторону.

Козацькі чайки можемо порівняти з іншими тогочасними кораблями. Венеційські галери, що були тоді типовими воєнними кораблями, мали довжину до 40 м., ширину 5 м., у воду заглиблювалися на 2 метри, — отже чайка була вдвоє менша.

Як порушну сили козаки уживали весел і вітрил. При чайці було 10-15 весел, по однім і по другім боці; щогла була рухома так, що в потребі можна було її покласти на дно човна. Тягар чайки був значний; коло порогів перетягало її волоком 200 до 300 людей. Але скорість руху була дуже значна; шлях від гирла Дніпра до Малої Азії козаки перебували в 36 до 40 годин, тобто на годину робили 13-15 км. На чайці містилося 50 до 70 козаків; бувало також 4 до 6 фальконетів, легких пушок.

В часи Хмельницького був мир з татарами й турками й козаки перестали здійснювати цілком походи на море. Але як Австрія і Венеція почали планувати християнський союз проти невірних, гетьман запевняв, що може поставити 300 човнів.

Тактику козаків у морській битві описує Боплан. Козаки рідко виступали самі до бою, — метою їх походів була не боротьба з турецьким флотом, а радше здобуття з побережних міст. Зачіпною стороною були найчастіше самі турки. Турецький флот мав свої головні бази у Босфорі, при устю Дунаю і під Очаковом на Дніпровому лимані; тут звичайно приходило до бойової зустрічі, Битва починалася стрілами артилерії, але що пушки несли недалеко, скоро починався бій зблизька; козацькі чайки уставлялися у півмісяць, обступали турецьку галеру і намагалися вдертися на поміст і тут докінчити бій. Морські битви кінчилися звичайно перемогою козаків. Легкі чайки оберталися скоріше і зручніше, ніж тяжкі галери, а до того вільне козацьке товариство мало моральну перевагу над турецькими вояками, що не раз тільки під примусом ішли до бою.

Боплан наступним чином описує морські походи запорожців: «Так зібравшись, їдуть вони Дніпром. Отаман має свій значок на щоглі і пливе звичайно попереду. Човни їдуть так тісно, що сливе один одного торкається. Турки звичайно знають про похід і тримають кілька галер на устю Дніпра, щоб не дати їм вийти. Але козаки перехитрують їх і виходять темною ніччю, перед новим місяцем, ховаючись в очеретах, що ростуть на Дніпрі. Галери не важаться заходити туди, бо там прийшов би їм кінець; тому вдоволяються тим, що чекають їх у проході. Тоді йде алярм по всіх країнах, аж до Константинополя. Султан розсилає гінців по побережжях Анатолії, Болгарії, Румунії, щоб люди стереглися, бо козаки на морі. Але це нічого не помагає, бо вони вибирають настільки відповідний час і пору, що за 36 або 40 годин вони вже в Анатолії.

«Приїхавши, лишають на кожнім кораблі тільки двох козаків і двох хлопців для сторожі, а самі, кожний з рушницею в руках, нападають на міста, здобувають, грабують і палять; іноді заходять на милю від берега, але зараз вертаються і зі своєю добичею сідають на кораблі. Їдуть на інше місце, попробувати ще там щастя; коли трапиться що, нападають, а як ні, вертаються з добичею до дому».

Як нагодиться їм стрінути кілька турецьких галер або інших кораблів, вони женуть за ними, нападають і здобувають. А роблять це так. Їх чайки підіймаються над водою всього лише на 2,5 стопи, тому вони бачать інший корабель скоріше, чим їх помітять. Тоді вони спускають щоглу своєї чайки і зауваживши напрям вітру, пильнують, .щоб мати під вечір сонце ззаду. На годину перед заходом сонця вони починають сильно гребти до галери, щоб підійти на одну милю, щоб не стратити її з виду і так тримаються до півночі. Тоді дають знак і гребуть сильно до галер, а половина людей готовиться до битви, цебто, щоб, приставши до кораблів, кинутися в їх середину. Неприятель здивований бачить, що його обсіло 80 до 100 човнів; козаки влазять на ворожі кораблі і здобувають їх відразу. Здобувши грабують, що можуть забрати, з грошей і дрібного товару, який не псується від води, також гармати і все, що на їх думку може їм придатися, а корабель з людьми топлять. «Коли галери зустрінуть козаків на морі в день, вони починають сильну стрільбу з гармат і розганяють їх як шпаків. Одні потопають, інші, кому удалося вихопитися, збентежені втікають, куди зможуть. Але раз зав’язавши битву з галерами, вони тримаються, не рухаючись зі своїх лавок. Весла прив’язані вужівкою. Одні стріляють, і по кожнім вистрілі товариші подають їм другі набиті рушниці, для нового вистрілу; так стріляють безперестанку і стріляють добре. Галера може звести відручний бій тільки з одною чайкою, але її гармати роблять великі шкоди так, що в такій стрічі гине добрих дві третини козаків. Рідко коли вертаються вони з половиною війська. Зате приносять багату добичу: іспанські реалі, арабські цехіни, ковдри, золото, бавовняні і шовкові матерії й інший цінний крам...

«Тепер треба вертатися. Сторожу на гирлі Дніпра тимчасом подвоєно, щоб звести з козаками порахунки. Але козаки сміються з цього. Вони ідуть в залив, що лежить на 3 до 4 милі на схід від Очакова, а від нього йде вузький прохід від моря до Дніпра; води в ній підіймається часом на пів стопи. Тут козаки, по двісті й триста тягнуть один човен; так перетягають один за другим і за два-три дні дістаються до Дніпра з усій добичею. Так вони обминають стрічу з галерами, що стережуть проходу під Очаковом. Кінець кінцем вертаються до своєї Військової Скарбівниці і ділять добичу».

РОЗДІЛ V. Запорозька Січ

Найдавніша Січ згадується на острові Мала Хортиця, хоч сучасники називають її не Січчю а просто замком. Цей замок поставив князь Дмитро Вишневецький біля 1553 р., щоб мати опору для боротьби з татарами. Тут він витримав дві татарські облоги, але, не маючи нізвідки допомоги, остаточно мусів залишити це місце, і турки замок зруйнували. Мала Хортиця (також Пущина Вирява або Канцерівський острів) це острів невеликий, але високий. скелистий, добре підходить під укріплення. На східній стороні його залишилися й досі сліди твердині. Вони мають у плані форму підкови. Це глибокі рови з валами на 4-6 метрів заввишки, з редутами по вуглах. В найширшому місці ця фортеця має 126 м., у найвужчім 74 м.; ввесь обвід довкола дає більше, ніж 700 м. Важко сказати, чи це останки замку Вишневенького. Він був би розмірами значно більший, як напр. .тодішні замки в Черкасах, Каневі, Винниці й ін. До оборони таких укріплень не стало б тих невеликих сил, які міг мати Вишневецький. Може це сліди якоїсь пізнішої кріпості, що виникла на руїнах замку князя Дмитра.

В 1581. р. козаки мали головну базу на острові Томаківка. Томаківка це великий острів, тепер пустинний, але колись тут був великий ліс, озеро багате на рибу і добра трава для коней. В південній частині Томаківки залишилися до нині сліди фортифікації у формі видовженого чотирикутника ; з трьох сторін ідуть. рови й вали, до 7 м. заввишки, від півдня боронить приступу високий беріг Дніпра. В обводі ця твердиня має більш 500 метрів. Але козаки жили тоді також і по інших островах: один відділ на Таволжаному, де була татарська переправа, другий на Малій Хортиці.

В 1594. р. осередком запорожців була вже справді »Січ« на острові Базавлуці, при Чортомлину, одному з рукавів Дніпра (т. зв. Чортомлицьке Дніприще). Військо жило в наметах із хворосту, вкритих козячими шкірами від дощу; ці намети звали кошами. Був тут якийсь магазин військового майна (скарбівниця), були поставлені пушки, при острові знаходилася козацька флотилія. Коні взимку держали на Великій Хортиці. Січ була тут і пізніше: в 1629 р. гетьман Левко Іванович писав свої листи «з Січ у Чортомлин».

Далі Січ була на Микитиному Розі, на правому березі Дніпра.

Коло 1652 р. кошовий Лутай заснував Січ при усті річки Чортомлин. Пізніше вона. звалася «Стара Січа». Ця Січ, з одного боку, виходила на поле, тобто на степ, з інших боків була обведена річками Підпільною, Прогноєм (тепер Гнила), Чортомлином та їх припливами. Тепер — це окремий острівець коло села Капулівки, досить високий, зарослий деревами і травою. Залишилися ще сліди валів і ровів. Довкола Січі йшов вал до 10 м. заввишки. Від води вал був скріплений кошами, наповненими землею. Від степу на валу стояв частокіл із палів зі стрільницями. Від степу була їздова башта, понад 3О метрів в обводі, з віконцями до стріляння. До води вело 8 хвірток чи пролазів, таких вузьких, що міг пройти тільки чоловік з водою. Укріплення мали довкола коло 1500 м, а в промірі від Чортомлину коло 170 м. У Старій Січі кошовими бували Брюховецький, Сірко, врешті Гордієнко. В 1709; р. з доручення царя Петра, Січ на Чортомлину московське військо зруйнувало.

З Чортомлицької Січі частина запорожців перенеслася на турецьку територію й осіла при усті річки Камінки до Дніпра. Тут запорожці сиділи коротко, тільки до 1711. р., коли перенеслися до Олешок. Але згодом, коло 1730. р. вони знову перебралися на Камінку й тут пробули до 1734 р. План Січі творив неправильний чотирикутник з боками на 200, 110, 210 і 60м. Укріплення були з дикого кам’яню. Цілий простір Січі займало 40 куренів, рівної величини, 15 м. завдовжки, 8,5, завширшки. Між куренями у двох місцях були вулиці, на 5-10 м. завширшки, окремого майдану не було. Недалеко Січі було цвинтарище, де збереглася могила кошового Костя Гордієнка. Після першого побуту над Камінкою запорожці 1711 р. переселилися до Олешок на лівому боці Дніпра, проти теперішнього Херсону. Тут козаки жили під турецькою владою десь до 1730. р. Ця Січ займала коло два гектари простору, мала план чотирикутника, обведена була ровами й валами, з редутами і воротами на З,5 м. завширшки по північному боці. Посередині був майдан на 70 м. завширшки. З цієї Січі не залишилося ні сліду: в 1845 р. це місце розорано, засаджено лозою й іншими кущами, щоб спинити піскові кучугури, що засипали містечко. Пізніше Січ над Камінкою називали теж «Старою Січчю».

В 1734. р. запорожці дістали дозвіл від російського уряду вернутися на давні місця й заснували т. зв. Нову Січ над річкою Підпільною. Вона находилася у Красному Куті між лівим берегом Базавлука та правим берегом вітки Підпільної. Це було недоступне місце серед лабіринту річок, озер і плавнів. Січ ділилася на три части: внутрішній кіш, зовнішній кіш і т. зв. ретраншемент. Внутрішній кіш звався також замок або кріпость, він творив правильне коло, 350 м в обводі, був обведений валом і з північної сторони мав широкі ворота з баштою, збудованою з дикого каменю. Посередині йшов широкий, рівний майдан, на якому відбувалися ради. В однім куті майдану стояла церква, поруч з нею висока дзвіниця, далі пушкарня або «цейхгауз», військова скарбівниця, або «замок», «станок» кошового, й довкола майдану підковою 38 куренів для війська й різні військові будинки. Зовнішній кіш або базар був на 350 м. завдовжки і 120 м. завширшки; тут було побудовано т. зв. ретраншемент для московської залоги. Був це чотирикутник, на 145х85 м.; обведений валом, а в ньому були казарми для солдатів і всякі військові магазини. Над берегом Підпільної була Пристань для козацьких човнів. Нову Січ зруйнувало московське військо 1775 р. На цьому місці є тепер село Покровське; в ньому збереглися останки січових валів і ровів.

ВИСНОВОК

Розвиток козацького війська тривав три століття – з кінця XV до кінця XVIII ст. і припав на період бездержавності українського народу. В найкритичніший момент історії, коли вирішувалося питання самого існування нашої нації, народ спромігся витворити військову силу, яка в боротьбі з нерівними супротивниками не лише зуміла вистояти, а й здобути політичну свободу. Проте слід одразу ж наголосити, що поняття “народ” не є тотожним поняттю “чернь”, саме національна еліта сформувала з розрізнених напівтерористичних загонів потужну мілітарну республіку.

Із поглибленням польського національного та релігійного гніту та збільшенням татарського нахабства козаки все більше усвідомлювали себе як єдина дієва українська сила. Остаточно перехід від “козацького вільного лицарства” до “народу руського” відбувся в період Хмельниччини під час боротьби на всіх можливих напрямках.

Козацький устрій, вироблений у причорноморських степах, почав використовуватись тепер для управління всією територією Української держави; козацьке військо перетворилось на регулярну армію і окрему соціальну верству, утворився устрій, який якнайкраще відповідав світогляду та традиціям нації. Інша річ, що цей позитивний етап тривав недовго з огляду на ряд причин, які ще довго впливатимуть на нашу історію.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1.          Н. Яковенко. Нарис історії України. – Київ: “Генеза”, 1997.

2.          Микола Аркас. Історія України-Руси. – Київ: “Вища школа”, 1988.

3.          Іван Крип’якевич. Історія українського війська. Том 1: Львів, 1936.