Курсовая работа: Право України другої половини XVII-XVIII ст.

Курсовая работа: Право України другої половини XVII-XVIII ст.

Курсова робота

з історії права

на тему:

«Право України другої половини XVII - XVIII ст.»

Зміст

1. Українсько-польські та українсько-російські угоди

2. Козацьке право

3. Литовсько-польські джерела права

4. Кодифікація права України XVIII ст.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Історія держави і права України насичена яскравими прикладами закріплення традицій, неписаних законів, насамперед, козацького звичаєвого права. На козацьке звичаєве право вплинули давньоруське право, правовий звичай на українських землях литовсько-польської доби, які трансформувалися в неповторну особливу правову систему з врахуванням соціальних умов низового життя, старослов’янського громадського ладу з його політичними свободами, вирішенням суспільних питань активною частиною населення на козацьких зборах тощо.

Запорозькі неписані закони мали надзвичайно велику вагу, були аксіомами, корінилися у звичаях, а, отже, народній свідомості, йшли від самого життя, досвіду, оформляючи по суті вже існуючі суспільні відносини.

На той час панівним станом в Україні крім шляхти, козацької старшини, були також верхи православного духовенства. Православна церква мала низку суттєвих привілеїв і прав, які не раз підтверджувалися в гетьманських універсалах.

В роки національно-визвольної війни в містах зросла кількість козаків. Вони, користуючись привілеями, займалися ремеслом, торгівлею. Гетьманськими універсалами запроваджувалося в містах магдебурзьке право. Такі міста одержують назву ратушних. Самоврядування в таких містах часто-густо було фікцією.

Привілейоване становище в містах мали купці. Вони нерідко висувалися на вищі посади в органах міського самоврядування. Таким чином, соціальне становище українського населення в другій половині XVII - XVIII ст. зазнало змін у бік розширення прав для залежних верств, що цілком відповідало демократичним засадам української державності.

Антифеодальний характер народно-визвольної війни проявився після Зборівського договору 1649 р., умови якого не сприйняли селяни і рядове козацтво, яке не потрапило до реєстру. Всі вони за умовами договору мусили переходити у підданство до польських панів.

7 серпня 1649 р. у Зборові відбулися українсько-польські переговори, де козацька старшина висунула 18 вимог. 8 серпня 1649 р. була обнародувана “Декларація його королівської милості війську Запорозькому”, яка отримала назву Зборівська угода.

Цим нормативним актом встановлювалося, що:

1) кордони українсько-козацької території по лінії Дністер-Ямпіль-Брацлав-Вінниця-Погребище-Паволоч-Коростишів-Горностайпіль-Димер-Дніпро-Остер-Чернігів-Ніжин-Ромни;

2) реєстр війська запорозького 40 тис. чоловік із підтвердженням усіх попередніх вольностей;

3) на козацькій території не було присутності коронного війська;

4) всі посади в Україні повинні були обіймати особи православної віри;

5) київський митрополит отримав місце в сенаті;

6) єзуїти не мали права проживати в українських містах;

7) питання про Берестейську унію виносилося для обговорення на засідання польського сейму.

У спеціальному привілеї король підтвердив усі попередні права та вольності козацтва. Таким чином, укладанням Зборівської угоди відбулося правове визнання української державності на території трьох воєводств — Київського, Чернігівського і Брацлавського. Будівничими цієї держави стали українська шляхта і козацька старшина.

Ознаками Української козацько-гетьманської держави були: наявність власної території, незалежна публічна влада, наявність фінансово-податкової системи, права і судочинства.

Зазначимо особливості української державності: виборність органів публічної влади, значна роль колективних органів (військових рад). Саме в цих особливостях були закладені основи республіканської форми правління.

Зборівський договір був переломним і в дипломатичній історії Української держави. Саме після нього дипломатична активність Богдана Хмельницького різко зросла і Україну визнають та укладають з нею договори цілий ряд держав. Серед європейських країн в період з другої половини 1649 – початку 1651 років крім Англії це зробила і Венеція. Місія А.Віміни як спроба укласти українсько-венеціанський союз проти Туреччини заздалегідь була приречена на невдачу, але сам факт посольства теж багато що значить.

На початок 1651 року Богдан Хмельницький зумів встановити союзницькі відносини з усіма своїми сусідами і, забезпечивши собі фланги і тил, надійно підготуватися до нової війни з Польщею. Цю бурхливу дипломатичну діяльність заклав собою Зборівський договір, який зробив Україну суб’єктом міжнародного права.

Хоча Зборівський договір був чинним лише півтора року, він продовжував відігравати значну роль в міжнародних відносинах козацької держави. 18 вересня 1651 року був укладений Білоцерківський мирний договір, за яким автономія України значно обмежувалась (територія — лише Київське воєводство, реєстр — 20 тисяч і т. п.). Сейм його не схвалив, не збирався дотримуватись і Богдан Хмельницький. І після розгрому армії Калиновського під Батогом козацькі посли, що прибули на Варшавський сейм 17 серпня 1652 року, домагалися відновлення своїх прав за Зборівським договором. Це підкреслював український гетьман на переговорах і з польськими комісарами, і з молдавським господарем Василем Лупулом. Українські війська зайняли територію, визначену Зборівським договором.

Проте Ян ІІ Казимир не думав припиняти війну. Воєнні дії призвели до боїв під Жванцем в жовтні-грудні 1653 року. Тут король в таборі знову був оточений українсько-татарським військом. Ситуація повторилася, зазначають сучасники, такою ж як і під Зборовом. І як під Зборовом, хан зрадив Богдана Хмельницького. Бойові дії були припинені на основі підтвердження королем Зборівського договору. Гетьман погодився на це, оскільки вже знав про рішення Земського собору, що відбувся 1 жовтня 1653 року, і спішив укласти договір з Московською державою.

Після Переяславської ради 1654 року і підписання Березневих статей Зборівський договір остаточно втратив свою юридичну силу.

Річ Посполита, продовжуючи проводити антиукраїнську політику, намагалася укласти військовий союз з молдавським господарем В. Лупулом. Тому восени 1650 р. Б. Хмельницький здійснив похід у Молдавію, внаслідок якого встановився військово-політичний союз двох держав. За традиціями того часу він мав скріпитися шлюбом сина Хмельницького Тимоша та донькою Лупула Розандою. Б. Хмельницький також сподівався забезпечити цим визнання серед європейських правителів своєї спадкової влади.

Зміцнення Української держави розглядалося у Варшаві як загроза інтересам Речі Посполитої. Весь 1650 р. Польща готувалася до війни з Б. Хмельницьким. На початку лютого 1651 р. польське військо вторглося на Правобережну Україну та розпочало облогу Вінниці, але протягом лютого-березня зазнало низку поразок від полковника І. Богуна і відступило до Кам'янця.

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що у липні 1651 р. в Україну вторгайся литовські війська Я. Радзивілла, які, захопивши Київ, пограбували його та вирушили на з'єднання з польською армією.

Звільнившись з полону, Б. Хмельницький зібрав нову армію, яка зупинила польсько-литовські війська під Білою Церквою. За таких умов гетьман був змушений підписати у вересні 1651 р. невигідний для України Білоцерківський мирний договір.

Договір обмежував територію козацького управління тільки Київським воєводством (у Брацлавське і Чернігівське поверталася польська адміністрація, магнатам і шляхті поверталися їх маєтки), козацький реєстр скорочувався з 40 до 20 тис. осіб («випищики» повинні були повернутися до своїх колишніх панів як кріпаки), гетьман зобов'язувався розірвати союз з Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземними державами.

Білоцерківська угода була значно важчою, ніж Зборівська, вона зводила нанівець автономію України. Негативним наслідком Берестецької трагедії та Білоцерківського договору було переселення козаків, міщан, селян у Московську державу, на Слобідську Україну. Це була вже друга масова хвиля переселення (перша відбулася після поразок повстань 20—30-х pp.), яка значно послаблювала селянсько-козацьке військо Б. Хмельницького.

Невдоволення народних мас і запорозьких козаків Білоцерківським миром призвело до відновлення воєнних дій.

У середині XVII ст. Європа увійшла у нову епоху суспільного й політичного розвитку, що характеризувалася створенням національних держав та утвердженням буржуазних відносин. Україна не була винятком з загальноєвропейських процесів. В ній активно розгорталася визвольна боротьба, спрямована на розв’язання найголовніших завдань - створення незалежної Української держави й запровадження нових соціально-економічних відносин на основі дрібної (фактично фермерського типу) козацької власності на землю.

Становлення Української держави відбувалося в надзвичайно складних внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах. Тому непростим і водночас кардинальним моментом у політиці Гетьмана України Богдана Хмельницького стала Переяславська рада 8 (18) січня 1654 року. Ця подія принципово вплинула на всю дальшу історію Українського народу і Європи в цілому.

Безпосередніми наслідками Переяславської угоди для України стало утвердження Української Козацької держави як правової автономії і суб’єкта міжнародних відносин, її легітимація; відбувся розрив стосунків з польсько-литовською Річчю Посполитою. Створено передумови поглиблення процесів інституалізації державного устрою та системи влади в Україні. Незважаючи на свою суперечливість, зазначені процеси розвивалися до першої третини XVIII ст. у конструктивному руслі. Пізніше посилилися процеси колонізації Української Козацької держави, відбулася її повна ліквідація. Почався процес русифікації українського етносу, його денаціоналізації, трансформації Української православної церкви, втрати її автономності.

Переяслівські події істотно вплинули на розвиток геополітичних процесів, розстановку сил на карті Європи. Істотно зміцнилися позиції Московської держави. Виникли передумови її перетворення на одну зі світових імперій, посилення російської експансії на Захід та Південь. Почався занепад Речі Посполитої. Водночас відбулося істотне послаблення політичної сили і ваги Оттоманської Порти та її васала - Кримського ханства, посилення впливу Священної Римської імперії. Започатковано політичний переустрій Балкан.

При оцінці Переяславської угоди слід враховувати і таке. На тлі активної дипломатичної діяльності тогочасного українського проводу домовленість з Москвою 1654 року була важливим, але не єдиним тактичним дипломатичним заходом в низці не менш масштабних договорів з іншими державами. Ось деякі з них:

-    в лютому 1648 року Б. Хмельницький уклав договір з кримським ханом про спільні воєнні дії;

-    в лютому 1649 року було укладено аналогічний договір з турецьким султаном;

-    8 серпня 1649 року було підписано мирну угоду між Б. Хмельницьким і королем Яном II Казимиром - Зборівський договір;

-    в листопаді 1650 pоку - договір про нейтралітет між Б. Хмельницьким і семиградським князем;

-    18 вересня 1651 p. - Білоцерківський договір між Б. Хмельницьким і Польщею;

-    у серпні 1652 року укладено молдавсько-український воєнний союз;

-    8 жовтня 1654 року - такий самий союз з князем Семигорода Юрієм II Ракоці;

-    у жовтні 1657 року - І. Виговський уклав воєнний альянс зі Швецією;

-    6 вересня наступного року ним же підписано Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, за якою, зокрема, передбачалася широка автономія так званого Князівства Руського у складі Польщі.

Однак всім цим угодам не судилося стати визначальними міжнародно-правовими чинниками для подальшої долі України. Лише Московській державі вдалося скористатися альянсом 1654 року як правовою підставою для посилення свого політичного впливу на Військо Запорізьке, а згодом - для нарощування своєї військової, адміністративної та фінансово-економічної влади в Україні.

Будь-яка людська спільнота, як і суспільство в цілому, потребує внутрішньої організації, відповідних правил людських взаємин, які регулюються за допомогою певної системи соціальних норм або ж права. Для середньовічного українського суспільства характерною була наявність поряд із кодифікованим звичаєвого права, яке ґрунтувалося на усних усталених звичаях та нормах. Навіть у кодексі XVIII ст. «Права, за якими судиться малоросійський народ» звичай визнавався джерелом права. Звичаєве право стало також запорукою існування далеких від державних інституцій козацьких громад. Військовий характер рицарського ремесла зумовлював створення специфічних норм взаємовідносин у середовищі січового товариства. Як зауважив дослідник українського права А. Ткач, «особливого значення норми звичаєвого права набули в Січі, яка були центром виникнення великої кількості звичаїв, що перетворилися згодом в норми права. Так, в Січі зародилися норми військово-адміністративної організації козацтва, правил ведення війн, деякі правила діяльності судових установ, види покарань злочинців та ряд інших норм матеріального права, яких не існувало в писаних джерелах» [1]. Отже, формування козацької верстви супроводжувалося й виробленням станового права.

Генеза козацького права припадає на ті давні часи, коли перебування у небезпечних умовах степу, попри відмінності походження та характеру, змушувало козаків об'єднуватися у згуртоване товариство з притаманними йому певними звичаями і традиціями. Дії, що потребували спільних зусиль, породжували аналогічні явища: зібрання громади, обрання ватажка, поділ здобичі тощо. Через їх повторюваність формувався звичай діяти відповідним чином за схожих обставин. Найзручніші правила поведінки визнавалися серед козаків загальноприйнятними за принципом звичаєвого права. На думку О.Лазаревського, козацьке право і судочинство вироблялося самим життям, природними потребами людей без будь-яких штучних регламентацій

[2].

Звичаєві норми, як риси козацького правопочуття, слугували ускладненню наявних суперечок або ж вирішенню питань, викликаних тими чи іншими вчинками. Причому вирішувати їх потрібно було як із принципового боку, так і стосовно конкретного випадку. Головним критерієм схвалення нових звичаїв і традицій визнавалася їх практична значущість для забезпечення кінцевого результату козацьких змагань. З розвитком запорозької вольниці ці традиції трансформувалися у конкретні поняття, що й стали основою козацького права. Важливим фактором його генези було існування Запорозької Січі. Порядок і форма кошового управління, зокрема, правосуддя, визначалися військовими традиціями, які передавалися з покоління в покоління. Січ давала козакам свободу, розкривала широкий простір для здійснення подвигів і здобуття слави. З іншого боку, вступ до січового товариства передбачав взяття козаком на себе певного кола обов'язків.

Складно простежити етапи становлення козацького права, оскільки за формою воно було дуже консервативним. Цілком очевидним є лише той факт, що воно формувалося на основі звичаєвого права, пристосованого до умов життя січової громади. Норми військового права (адже запорожці були насамперед воїнами) мали форму звичаїв: проведення козацької ради, прийняття до товариства нових осіб, організація експедицій тощо. Вочевидь, це дало підставу Д. Яворницькому стверджувати, що «писаних законів від запорожців годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх і викласти на папері; а також тому, що все історичне життя запорозьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя» Ч [3]]. Разом із тим, це положення може бути яскравою характеристикою лише раннього етапу розвитку січової громади, коли запорожці основну увагу приділяли військовій справі.

Звісно, писаних норм військового права не існувало, як не мислилися вони втіленими у закінчені положення і логічні поняття. Тому й немає відшліфованих думок, притаманних для офіційного законодавства. Козацьке право розкривалося на прикладах його застосування в процесі самої правотворчості, зокрема, в окремих рішеннях зібрань.

Пізнання правових норм відбувалося найчастіше при покаранні за скоєні злочини. Найтяжчими серед них були зрада, порушення військової дисципліни і посягання на січове майно, що каралися розстрілом, повішенням на гаку, втопленням тощо. Найстрашнішим покаранням вважалося закопування злочинця живцем у землю за вбивство свого товариша: вбивцю клали живим до ями разом із убитим і обох засипали землею. Таким чином громада захищалася від злочинців, які посягали на основи січової організації і своїми діями підривали традиції, що забезпечували самостійне існування Січі або ж могли внести хаос у відносини в коші. За цих умов покарання мали якнайточніше відповідати ухваленим січовою громадою правничим нормам. Ухиляння від них розглядалося як порушення і відповідно каралося. Застосування суворого покарання змушувало козаків утримуватися від недотримання правопорядку.

Незважаючи на самобутність Запорозької Січі, її віддаленість від державних інституцій, на генезу козацького права, безперечно, впливало литовське законодавство. Адже більшість прибулих на Запорожжя раніше проживали на землях, де домінувало литовське право, що не могло не позначитися на правових уявленнях січової громади. Зокрема, положення 1, 10 і 12 артикулів 13-го розділу Першого Литовського статуту 1529 р. про покарання на смерть за кримінальний злочин застосовувалися і в практиці запорозького суду. Це не випадково, адже в основу законодавства Великого князівства Литовського було покладено й норми українського звичаєвого права.

Сувора військова дисципліна січової громади впливала на формування свідомості та поведінку козаків. Тривалий час вони намагалися ігнорувати державні інстанції, спираючись лише на традиції звичаєвого права. Поступово в Запорозькій Січі викристалізувався тип людини, яка насамперед цінувала свободу і незалежність на противагу кріпацьким порядкам, що утверджувалися на волостях. Зростання запорозької громади, її успіхи у боротьбі проти татарської агресії зумовили визнання українського козацтва самостійним фактором міжнародних відносин. Усе це впливало на становлення українського козацтва як окремого соціального стану тогочасного суспільства, зростання його самосвідомості та правових уявлень.

Еволюція січової громади сприяла кристалізації козацького права. Однак якісно новий його рівень пов'язаний із вступом запорожців на державну службу. Відтоді почалося формування своєрідного синтезу норм військового права козацтва із офіційним, яке не встигало на той час охопити цю сферу суспільного життя.

У мирний час гетьман видавав універсали та інші документи, спрямовані на збереження спокою, приватної власності, захист православ’я, братств, церков та шкіл. Ординація Війська Запорозького 1638 р. відмінила гетьманську владу. Як державний інститут гетьманство формується у добу Б. Хмельницького.

Особливо турбувало владу прагнення козацтва запровадити запорозькі порядки на волостях, що означало, насамперед, встановлення власної адміністрації та судочинства. Ця тривога передавалася і вищим урядовим інстанціям Речі Посполитої. У рішенні сейму 1613 р. було зазначено: «Оскільки ці люди (козаки.-Авт.) не визнають нашої влади і самовільно вийшли з-під юрисдикції своїх панів, обравши собі своїх старшин і суддів, і не хочуть підпорядковуватися ніяким судам, окрім своїх отаманських, яких вони самі собі встановили, обравши власних суддів і старшин, що й схиляє їх до злочинів, ми ліквідуємо їх юрисдикцію як ту, що суперечить загальному праву, і зобов'язуємо підкорятися властям по місцю проживання» [4]. Під «загальним» правом тут малися на увазі норми Другого Литовського статуту, які згідно з Люблінською унією поширювалися в межах Київського, Брацлавського і Волинського воєводств. Однак суворий вердикт не вплинув на прагнення козаків бути господарями на власній землі, мати своє управління і судочинство. Тому і через три роки, під час обговорення па варшавському сеймі становища в Україні, зазначалося, що козаки «мають своїх гетьманів і власну форму справедливості, самі собі права складають, урядовців і вождів становлять» [5]. У наведених фактах ідеться, зокрема, про реакцію уряду на спроби запровадження на волостях козацького судочинства, під час якого реалізовувалися норми права, вироблені в запорозькій громаді. Безперечно, що в «чистому вигляді» вони не могли бути використаними через брак відповідних умов.

Конкретних відомостей про практику застосування козацького права на волостях у джерелах збереглося небагато. Важливим його елементом, як і звичаєвого, була наявність інституту свідків, які обиралися із заслужених козаків.

На думку І. Каманіна, до компетенції отаманів козацьких громад належали обов'язки, які при королівських замках виконували старости. На підтвердження цієї тези вчений навів грамоту короля Яна-Казимира від 18 серпня 1649 р., де, зокрема, зазначалося, що у справах козацьких суд мають чинити отамани замість городових урядів[6]. Не заперечуючи думки історика, скажемо лише, що визнання широких повноважень отамани могли досягти тільки з початком Національно-визвольної війни. У попередній період не лише місцеві урядовці, а й окремі власники населених пунктів нерідко втручалися в козацькі справи, чинячи утиски адміністрації реєстрового війська. Тому про аналогію компетенцій старост і отаманів можна говорити лише із застереженням. Цілком безперечно лише, що на отаманські посади обирали заслужених і авторитетних осіб. Зокрема, Федір Кузьминський у 1632 р. виступав уже як посланець Війська Запорозького до Варшави на елекцію нового короля, а Василь Томиленко в 1636 р. фігурував як старший реєстру.

Інколи отаманської влади виявлялося недостатньо для вирішення складного питання. Яскравий приклад - універсал гетьмана Дмитра Барабаша від 7 березня 1617 р. переяславській старшині, в якому йшлося про скарг, козака Гаврила Колушкевича до «рады нашої зуполної», тобто до вищого уряду Війська Запорозького, про захоплення його землі козацькою родиною Саченків. «Рада зуполная» розглянула подання Колушкевича і винесла рішення про повернення позивачеві батьківського володіння. Постанова дає підставу стверджувати про здійснення радою судових функцій, можливо, навіть під головуванням гетьмана, як це мало місце на початковому етапі існування Запорозької Січі, коли суддею нерідко виступав кошовий отаман.

Втручання старшого Війська Запорозького часто потребувалося і при розв'язанні конфлікту козаків з представниками інших соціальних верств. Встановлення козацьких порядків у захоплених повстанцями районах стало звичним явищем, відповідно там само під час судочинства реалізувалося і козацьке право.

Найбільшим здобутком у процесі систематизації права у Великому князівстві Литовському стало укладання в XVI ст. трьох Литовських статутів. Кодифікація литовсько-руського права відбулася за принципами пріоритету писаних законів (хоч у самих Литовських статутах містяться посилання на давні звичаї), єдності права (хоч Литовський статут не суперечив дії інших нормативно-правових актів), суверенності держави (хоч у 1569 р. цей суверенітет було втрачено) та рівності усіх перед законом (хоч реально Литовські статути визнали неоднакову правоздатність різних суспільних груп) [7]..

Страницы: 1, 2