Курсовая работа: Проблема абсолютизму в Росії

Перехід до абсолютизму означав перебудову державного апарата. Нова система управління стала кроком вперед у державному будівництві: вона замінила наказовий лад, який відрізнявся архаїзмом, виявилася одним з найважливіших елементів європеїзації Росії, і нарешті, в умовах феодального правопорядку поклала початок законності.

Таким чином петровські реформи привели до утворення військово-бюрократичної держави із сильною централізованою самодержавною владою, яка опирається на кріпосницьку економіку, сильну армію і флот. Створена нова держава не тільки підвищила ефективність державного управління, але й послужила головним важелем модернізації країни. Росія швидко наздогнала ті європейські країни, де збереглося панування феодально-кріпосницьких відносин, але вона не могла наздогнати ті країни, які встали на капіталістичний шлях розвитку.

За час царювання Петра І (перша чверть XVIII ст.) відбулася серйозна метаморфоза зовнішньої політики Росії: від рішення насущних завдань національної політики вона перейшла до постановки і вирішення типово імперських проблем, саме в цей час почали формуватися імперські стереотипи.

У першій чверті XVIII ст. у Росії відбувається юридичне оформлення абсолютизму. «Перехід до абсолютизму знаменувався широким розвитком законодавства. При цьому авторами законів були самі монархи». [39, 119]. Розвиток абсолютистської держави, її активна внутрішня і зовнішня політика висували нові складні потреби їхнього ідеологічного обґрунтування. У період розвитку, абсолютизм потребував підтримки. І така підтримка була зроблена доданням йому сакрального, теологічного характеру, вираженого в тому, що носій абсолютної влади — монарх — це «провідник волі Божої».

Отже, в Росії в першій чверті XVIII століття абсолютизм оформилося в завершеному виді, тобто в системі державних органів не було такого органа, який міг би обмежувати владу монарха. Для такого абсолютизму характерний високий ступінь централізації державної влади, наявність чиновницького апарату, численність армії.

Більшість з петровських нововведення продемонстрували дивну живучість. Державні установи становили кістяк російської держави в XVIII ст., а почасти й далі. Рекрутські набори проіснували до 1874 року, а Сенат, Синод, прокуратура, Табель про ранги, так само як і вся Російська імперія — до 1917 року.

3.1 Освічений абсолютизм за правління Катерини ІІ

Вступивши на престол, Катерина II зіштовхнулася з прагненням дворянської знаті обмежити царську владу на свою користь. Саме із цією метою видний дипломат М.І. Панін виступив із проектом створення постійної імператорської ради. У проекті Паніна Катерина II і дворянство, яке оточувало імператрицю, побачили спробу поставити у влади нових верховників з багатих і впливових аристократичних родин. Проект Паніна був відхилений. [22, 10]

Проте «самодержавці всеросійські» мали потребу в постійно діючій раді, яка складалася із близьких їм людей. Уже в часи Єлизавети Петрівни була заснована Конференція при найвищому дворі, у компетенцію якої входили іноземні справи й деякі військові питання. Петро III ліквідував Конференцію, але все-таки через якийсь час змушений був створити Раду при найвищому дворі, яка, так само як і Конференція, відала військовими справами. Катерина II в 1768 році теж організувала Імператорську раду як дорадчий орган при імператриці для обговорення найважливіших законів і державних заходів. У зв'язку зі створенням Імператорської ради значення Сенату впало.

Свою внутрішню політику Катерина II здійснювала безпосередньо через генерал-прокурора, президентів колегій і генерал-губернаторів. Ріст впливу Імператорської ради і одночасне применшення ролі Сенату були двома сторонами процесу зміцнення абсолютизму, розвитку бюрократії і посилення централізації державного апарату, розпочатого Петром I. [22, 11]

Ще одним продовженням реформ Петра можна вважати секуляризацію церковних земель. Відповідно до указу 1764 року монастирські землі із селянами передавалися у ведення спеціальної Колегії економії. Колишні монастирські селяни були названі тому економічними, а їхнє правове положення стало приблизно таким же, як положення чорносошних, тобто державних селян. Всі податі відтепер повинні були платитися державі.

Іншим слідством секуляризації стала зміна положення російської православної церкви. Церква стала повністю залежною від держави, тепер навіть із економічної точки зору.

Таким чином, головне завдання, свого царювання, Катерина II бачила в зміцненні свого положення «матері батьківщини», згладжуванні соціальних протиріч, попередженні антифеодальних виступів, обумовлених загостренням класової боротьби. Вона й визначила основні напрямки внутрішньої політики в умовах глибоких соціальних протиріч розкладання феодально-кріпосницької системи.

Її змістом, з одного боку, було маневрування за допомогою обіцянок, підготовки і проведення деяких реформ, використання популярних ідей французьких просвітників того часу — Вольтера, Дідро, Монтеск'є, створення видимості єдності мислителів і монархів — «союзу філософів і государів», а з іншого боку — різке посилення кріпосного гніта і розширення дворянських привілеїв. Сукупність елементів цієї політики одержала назву «освіченого абсолютизму». [12, 43]

Світанок «освіченого абсолютизму» у Росії відноситься до 60-х років XVIII століття. Незважаючи на ліберальні фрази і демагогічні прийоми самодержавців, соціальна природа самодержавства при «освіченому абсолютизмі» залишалася дворянською. Як і у багатьох країнах тієї пори з Австрії, Пруссії і інших — «освічений абсолютизм» у Росії був особливою формою політики самодержавства, характерною рисою якої було деяке пристосування політики дворянської держави до вимог капіталізму, що розвивається.

«Освічений абсолютизм» був породжений також загостренням соціальних протиріч і у першу чергу боротьбою селян. Суть політики «освіченого абсолютизму» містилась не тільки в придушенні селянських рухів, але почасти в прагненні попередити їхнє виникнення. «Освічений абсолютизм» проводив також заходи, що мали метою зберегти і розширити привілеї дворянства, допомогти йому пристосуватися до капіталістичних відносин. [8, 15]

Другий період правління Катерини II характеризується тим, що відкидається показний лібералізм і просвітницькі ідеї, переслідуються російські просвітники, проголошуються практично безмежні дворянські привілеї, ще більше зростає кріпацький гніт. Процес поглиблення соціально - економічних протиріч і розкладання феодально-кріпосницької системи продовжує розвиватися. Тому посилення реакційного курсу, особливо у зв'язку з Великою французькою революцією, становить зміст внутрішньої політики цього періоду правління Катерини II.

У такий спосіб історію Російської абсолютистської держави другої половини XVIII століття можна розділити на два періоди: 1 — до селянської війни 1773 - 1775 років; цей період прийнятий називати періодом «освіченого абсолютизму» і 2I період — відкритої дворянської реакції, що особливо підсилилася з 1789 - 1790 років у зв'язку з революцією у Франції.

Одним з найбільш яскравих проявів «освіченого абсолютизму» у царювання Катерини II було скликання Комісії зі складання нового укладення. Цю міру уряд пояснював необхідністю кодифікації знаків, тому що «Соборне укладення» 1649 року, до цього часу зовсім застаріло.

У своїй діяльності Комісія повинна була керуватися спеціальною інструкцією — «Наказом», написаним Катериною II. Цей «Наказ» буяв модними ліберальними фразами, запозиченими із творів західноєвропейських просвітників, обґрунтовував необхідність збереження абсолютизму, станів і кріпосництва. При його складанні, Катерина, по власному визнанню, «обібрала» Монтеск'є, який розробляв ідею поділу влади в державі, і інших його послідовників. Її політика освіченого абсолютизму припускала правління «мудреця на троні». «Наказ» — компіляція, складена по декількох добутках просвітницького напрямку того періоду. Головні з них — книги Монтеск'є «Про дух законів» і роботи італійського криміналіста Беккарія «Про злочини й покарання». Книгу Монтеск'є Катерина називала молитовником государів, які мають здоровий глузд. «Наказ» складався із двадцяти глав, до яких потім були додані ще дві. Глави розділені на 655 статей, з яких 294 були запозичені в Монтеск'є. «Наказ» починався з міркування про характер законів, які повинні враховувати історичні особливості народу. Особливістю російського народу є приналежність до європейських народів. Росії необхідно самодержавне правління, через просторість земель Імперії і розмаїтості її частин. Ціль абсолютистського правління не те, «щоб у людей відняти природну їхню вільність, але щоб дії їх направити до одержання найбільшого від всіх добра». [22, 15] Тобто мета абсолютизму — благо всіх підданих. Самодержець опирається у своєму правлінні на закони, за дотриманням яких стежить Сенат.

В.О. Ключевський, даючи оцінку «Наказу» Катерини, писав: «Вільна від політичних переконань, вона заміняла їх тактичними прийомами політики. Не випускаючи з рук жодної нитки самодержавства, вона допускала непряму й навіть пряму участь суспільства в керуванні... Самодержавна влада, на її думку, одержувала новий вигляд, ставала чимсь подібним до особисто-конституційного абсолютизму. У суспільстві, що втратило почуття права, і така випадковість, як вдала особистість монарха, могла зійти за правову гарантію.» [25, 136]

Вибори депутатів Комісії носили станово-обмежений характер і забезпечували повну перевагу дворян. Дворяни (поміщики) вибирали депутата від кожного повіту, городяни вибирали одного депутата від кожного міста, крім того, до складу Комісії входило по одному депутаті від Синоду, Сенату, від кожної колегії.

Покладена комісія почала засідання в Гранатовитій палаті московського Кремля влітку 1767 року. Після читання наказів Комісія приступилася до обговорення прав «шляхетних», тобто дворян, потім прав міського населення. Розширення як дворянських, так і купецьких привілеїв означало обмеження самого численного класу безпосередніх виробників – селянства. Тому селянське питання, хоча його і не включили до порядку денного роботи Комісії, було центральним. Поміщики скаржилися на масову втечу і «неслухняність» селян і вимагали вживання відповідних заходів. Але дехто із дворянських депутатів, наприклад депутат Коробьїн Г. С. виступав із критикою жорстокості кріпосницької системи. Він заявив, що причиною втечі селян «по більшій частині є поміщики, що обтяжують толь своїм правлінням». [37, 81] Коробьїн вважав за необхідне точно визначити розмір селянських повинностей на користь поміщика і надати селянам право мати нерухому власність.

Але навіть ці помірні пропозиції, що лише зм'якшували, а не знищували кріпацький гніт, зустріли саму рішучу відсіч із боку переважної більшості дворянських депутатів. Дворянство вимагало виключного права володіння селянами, землями і надрами, монополії промислової діяльності, домагалося створення своєї станової політичної організації з передачею в її руки місцевої адміністрації. Зростаюче значення купецтва в економічному й політичному житті країни позначалося в наполегливих вимогах депутатів від міст не тільки закріпити старі права купецтва, але розширити їх, створити умови для росту промисловості торгівлі, захистити купців від конкуренції торгуючих дворян і селян. Більше того, купецтво домагалося права володіти кріпаками.

За даними Ключевського В.О., Комісія працювала півтора року, провела 203 засідання, обмежилася обговоренням селянського питання і законодавства, була розпущена і у повному складі більше не збиралася. [25, 142]

У такий спосіб Катерина II одержала інформацію, яка її цікавила, зуміла, деякою мірою, відволікти і ввести в оману суспільну думку, виставити себе «освіченою» монархинею і більше не мала потребу в «послугах» Комісії. Під приводом російсько-турецької війни, яка почалася, наприкінці 1768 року робота Комісії була перервана, а про поновлення її роботи в умовах Селянської війни, що почалася, не могло бути й мови.

Отже, «Наказ» Катерини, як і багато інших її указів свідчили про її прагнення до реформування сформованої системи в державі. Багато в чому на неї вплинули ідеї Просвітників. Однак при різкій зміні внутрішньополітичного курсу країни, Катерина боялася втратити владу, тому що головною її опорою усе ще залишалося дворянство, а головним його привілеєм — володіння селянами й землею. Спроба Катерини створити третій стан ні до чого не привела. У той же час імператриця намагалася підсилити свою державу шляхом централізації і кріпосного права. Вважається, що каменем спотикання «Наказу» Катерини II, стало питання про кріпосне право, яке імператриця вважала «економічно невигідним і негуманним». Однак, те що найближче оточення не розділяло ідей імператриці, говорить про реакційність і відсталість поглядів суспільства того часу. Через те, що Катерина не могла піти кардинально проти бажання своїх підданих, не боячись втратити владу (наприклад, шляхом перевороту), то й подальші її дії не були настільки ефективні, як вона про те мріяла, і багато її указів прямо суперечили поглядам, які вона декларувала.

З розпуском Покладеної комісії закінчився перший етап єкатерининських реформ, характерною рисою якого було прагнення імператриці здійснити перетворення. З огляду на бажання різних соціальних груп, однак стало зрозуміло, що широкі маси настроєні консервативно і тому радикальні реформи неможливі. Але цей етап реформ дав Катерині реальну картину суспільних поглядів і можливість розробляти нову тактику подальших перетворень із урахуванням цих поглядів.

Отже, суть політики «освіченого абсолютизму» полягала не тільки в придушенні селянських рухів, але почасти, у прагненні попередити їх виникнення. Уряд виходив з того, що насильницькими формами придушення протесту народних мас не завжди досягається міцне заспокоєння. Він рахував тому необхідним зробити селянам деякі поступки. До них відносяться припинення приписки державних селян до заводів, передача монастирських селян у ведення Колегії економії (1764 рік) і т. п. Ці заходи не зачіпали єства феодально-кріпосницької системи. Саме в царювання «освіченої» монархині Катерини II деспотизм і насильство, прикривався лицемірно фразою: «усе влаштовувати до блага всіх взагалі і усякого особливо», досягли небувалого розквіт. У переписці із французькими просвітниками — Вольтером, Дідро, Даламбером, Катерина виставляла себе противницею кріпосного права, прихильницею правосуддя і, у теж час, підписувала укази, що надавали поміщикам право засилати селян у Сибір, відновила діяльність установ політичного розшуку, які проводили жорстоку розправу над усіма хто виступав на захист пригноблених.

В. О. Ключевський, підбиваючи підсумок періоду правління Катерини II відзначив: «…До кінця царювання Катерини Росія, безсумнівно, стала набагато більше закріпаченою, ніж була колись».[25, 146]

Отже, до кінця XVIII століття в Росії остаточно відбулося оформлення і посилення абсолютної монархії. Влада монарха — необмежена, розвинений сильний бюрократичний апарат, церква підлегла державі, оплотом абсолютизму є дворянство. Розвиток абсолютизму відбувається на кріпосницькій основі, ознаки розкладання якої в Росії вже були на лице. Панування кріпосницької системи, панування реакційного дворянства підсилювало відставання Росії від передових європейських країн.

Російський абсолютизм почав формуватися в другій половині XVII ст. (хоча окремі елементи виникали ще в XVI ст. під час правління Івана Грозного і Бориса Годунова) і остаточно оформився при правлінні Петра I. При цьому він істотно відрізнявся від західноєвропейського класичного абсолютизму. По-перше, у нього була інша соціальна опора (одне служиве дворянство, а не союз дворянства з міською буржуазією), що порозумівається іншими історичними умовами його формування. У Росії XVII — першої чв. XVIII ст., буржуазія в силу ряду причин була вкрай нечисленною і не сформувалася в окремий клас населення із чітко обкресленою соціальною психологією, світоглядом і т.д. По-друге, співвідношення правових і не правових методів управління було явно зміщене убік останніх. Особиста сваволя, деспотизм монарха була в Росії більш яскраво вираженою, ніж у країнах Заходу. Багато в чому це порозумівається загальними особливостями російського історичного процесу (перевага деспотичних тенденцій у період ярма Золотої Орди; зміна у зв'язку із цим ціннісних орієнтацій в основної маси населення, яке виразилося в поступовому формуванні підданістичних відносин; встановлення кріпосного права, яке привело до формування рабської психології в більшості населення; стан постійної зовнішньої погрози, що серйозно вплинуло на вибір методів управління і сприяло мілітаризації всіх сторін громадського життя, перетворенню надзвичайних методів воєнного часу в постійні і т.д.). Хоча не можна не відзначити і реальну можливість розвитку Росії по іншому альтернативному шляху, пов'язаному з демократичними традиціями в період існування Давньоруської держави, Новгородської республіки й ін. Однак, після Смутного часу, коли невдалі спроби реалізації принципу виборності монарха ледве не привели до втрати національної незалежності, цивілізаційний вибір був зроблений однозначно на користь формування сильної необмеженої влади монарха з максимальною централізацією і деспотичними рисами в керуванні.

Ці дві основні особливості російського абсолютизму (опора тільки на одне дворянство і використання в основному деспотичних методів керування) зробили суттєвий вплив на подальший хід історичного процесу в Росії і визначили інші результати спроб реалізації на російському ґрунті західноєвропейських правових, соціальних і культурних норм і цінностей

Російська держава XVIII століття істотно відрізнялася від відсталої в господарських, військових і культурних відносинах Росії XVII сторіччя, наявністю більш розвинутої промисловості, централізованими й упорядкованими адміністративними установами, першокласними армією і флотом, світськими школами і загальним підйомом науки й культури.

Розвиток абсолютизму супроводжувалося розвитком армії й флоту. Російська держава XVII століття не має регулярної армії і флоту, в XVIII столітті перетворюється в державу, яка володіє одним із кращих у світі флотом і сучасною армією, які дозволяють абсолютизму вести активну зовнішню й внутрішню політику, у результаті якої істотно змінилося геополітичне положення Росії. З держави з обмеженою територією, держави, що не має виходу до морів, Росія перетворюється в державу, яка зайняла першорядне місце в міжнародному житті в Європі і Азії, у державу, без участі якої не вирішується жодне важливе питання європейської політики.

Після петровських реформ для Росії нового часу вже не було іншого шляху розвитку, ніж той, що був заданий Петром. Активна зовнішня політика, потужна регулярна армія й флот, розвинена торгівля й промисловість, орієнтована насамперед на потреби оборони, заохочення розвитку національної культури і освіти — всі ці аспекти політичної доктрини Петра стали визнаною метою післяпетровських урядів.

Розвиток абсолютизму в Росії супроводжувався економічними змінами в країні. У першій половині XVIII століття в Росії за допомогою політики, що проводиться російськими монархами, була створена велика промисловість, зросла внутрішня і зовнішня торгівля. Все це досягалося в Росії, як і у країнах Західної Європи, жорстокими і примусовими мірами, характерними для епохи первісного нагромадження капіталу. Але процес первісного нагромадження проходив у Росії в умовах панування феодально-кріпосницьких відносин, що зробили величезний вплив на форми, шляхи й темпи розвитку капіталізму і що визначили, в остаточному підсумку, з кінця XVIII століття економічне відставання Росії від інших європейських країн.

У Росії, як й в інших європейських країнах, перехідна епоха від феодалізму до капіталізму породила ідеологію Просвітництва. Важливою рисою політики освіченого абсолютизму було прагнення монархів послабити гостроту соціальних протиріч у своїх країнах. Розширення привілеїв дворянства, зміцнення феодального землеволодіння, розвиток кріпосного права привело до загострення протиріч між селянами і поміщиками, які вилилися в антикріпосницькі виступи селян, козаків кінця XVIII століття. Розмах боротьби змусив уряд негайно реагувати і провести ряд заходів, що зміцнювали силу, гнучкість і каральні функції самодержавно-кріпосницького апарата. Ряд реформ Катерини ІІ проведений у країні, був спрямований на посилення абсолютизму і його надійний оплот — дворянство, передавши в його руки весь адміністративно-політичний апарат управління. Саме в період правління Катерини ІІ відбувся подальший розвиток і посилення абсолютної монархії в Росії, через подальший розвиток бюрократії і посилення централізації державного апарата. Початий Петром І процес підпорядкування церкви державі, одержав своє логічне завершення за правління Катерині. У підсумку секуляризації, церква стала повністю залежною від держави, тепер навіть з економічної точки зору. Однак, позиція російського абсолютизму стосовно релігії й церкви не була однозначною. Релігія виявилася потужною опорою самодержавства. Уряду і його ідеологам доводилося думати і про підпорядкування церкви своїй політиці і одночасно про ідеологічне зміцнення церкви, підвищенні її морального авторитету. Поки в Росії зберігалися феодальні відносини, зберігалися економічні, соціальні й політичні основи для існування церкви й релігійної ідеології.

Список використаної літератури

1.         Абсолютизм в России (XVII – XVIII). Сб. статей. — М., 1964;

2.         Аврех А. Я. Русский абсолютизм и его роль в утверждении капитализма в России // История СССР. — 1968. —№2. — С. 82–104;

3.         Алексеев С. С. Государство и право. — М., 2001;

4.         Альшиц Д.Н. Начало самодержавия в России. Государство Ивана Грозного. — М., 1988;

5.         Анисимов Е.В. Время петровских реформ. — Л.: Лениздат,1989.

6.         Анисимов Е.В. Россия в середине XVIII века: Борьба за наследие Петра.-М.: Мысль,1986.

7.         Анисимов Е.В. Социальный аспект податной политики русского абсолютизма в первой четверти XVIII в. // Наука и культура России XVIII века. — Л., 1984. — С. 188-200;

8.         Афанасьева В.И. История государства и права России. Становление и развитие абсолютизма в России (вторая половина ХVII в. — ХVIII в.). – М.: Изд-во МГОУ, 2006. — 20 с.;

9.         Баггер Х. Реформы Петра Великого/ обзор исследований. — М.: Прогресс, 1985;

10.      Бобылёв В.С. Внешняя политика России эпохи Петра I. — М.: УДН, 1990;

11.      Брикнер А.Г. История Екатерины II. — М., 1991;

12.      Борзаковский П.К. Императрица Екатерина Вторая Великая. — М., 1991;

13.      Буганов В.И. Крестьянские войны в России XVII – XVIII в. — М., 1976;

14.      Буганов В. И. Петр Великий и его время. — М., 1989. — С. 59, 142;

15.      Бушков А.А. Россия, которой не было: гвардейское столетие. — СПб.: Нева, 2005. – 565 с.;

16.      Волков М. Я. О становлении абсолютизма в России // История СССР. — 1970. — №1;

17.      Давидович А. М., Покровский С. А. О классовой сущности и этапах развития русского абсолютизма // История СССР. — 1969. — № 1. — С. 58–78;

18.      Данилевский Н.Я. Россия и Европа. — М., 1991;

19.      Демидова Н.Ф. Бюрократизация государственного аппарата абсолютизма в XVII-XVIII веках// Абсолютизм в России (сборник статей) – М., 1963;

20.      Ештокин С.А. Абсолютизм в России (1725-1825 гг.). – М.: Рос. заоч. ин-т текст. и лег. пром-сти, 2001. — 155 с.;

21.      Захаров В.Ю. Абсолютизм и самодержавие: соотношение понятий // Знание. Понимание. Умение: История. — 2008. – № 6;

22.      Захаров В.Ю. Дискуссионные аспекты политики «просвещенного абсолютизма» Екатерины II // Преподавание истории и обществознания в школе. — 2003. — № 4. — С. 10-16;

23.      Каменский А.Б, Екатерина II // Вопросы истории. — 1989. — № 3;

24.      Каменский А.Б. "Под сенью Екатерины … ". Вторая половина XVIII в. — М., 1990;

25.      Ключевский В.О. Сочинения в 9т. Курс русской истории. Т.4, 5— М.: Мысль, 1989;

26.      Кодан С.В. Становление абсолютизма в России. XVIII – первая половина XIX вв. — Екатеринбург: УрАГС, 2003. — 82 с.;

27.      Козлов В.Т. Грани российской государственности.— М.: Знание, 1992;

28.      Козлова Н.В. Росийский абсолютизм и купечество в XVIII веке: (20-е - начало 60-х гг.). — М.: Археогр. центр, 1999. – 381 с.;

29.      Комиссаренко А.И. Русский абсолютизм и духовенство в XVIII в. (Очерки истории секуляризац. реформы 1764 г.). — М.: Изд-во Всесоюз. заоч. политехн. ин-та, 1990. — 202 с.

30.      Костомаров Н.И. Русская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей. Книга 3. — М.: А/О «Книга и бизнес», 1992;

31.      Мавродин В.В. Рождение новой России (сборник). — Л.:ЛГУ,1988;

32.      Маньков А.Г. Статистика и динамика законодательных актов России второй половины XVII в: (О некоторых особенностях становления абсолютизма) // Вспомогательные исторические дисциплины. — Л., 1989. — Вып. 20. — С. 175-187;

33.      Медушевский А.Н. Утверждение абсолютизма в России: сравнит. ист. исслед. — М.: Текст, 1994. – 317 с.;

34.      Никитин А. Ф. Основы права.— М, 2007.

35.      Овчинников Р.В. Манифесты и указы Е. Пугачева. — М., 1980;

36.      Омельченко О.А Становление абсолютной монархии в России.— М., 1986. - 93 с.;

37.      Павленко Н.И. Екатерина Великая. — М.: Наука, 1999;

38.      Павленко Н. И. К вопросу об особенностях абсолютизма в России // История СССР. — 1970. — №4;

39.      Павленко Н. И. Петр I и его время. — М., 1989. — С. 118;

40.      Павлова-Сильванская М. П. К вопросу об особенностях абсолютизма в России // История СССР. — 1969. — №6. С. 217–234;

41.      Писарькова Л.Ф. Государственное управление России с конца XVII до конца XVIII века: эволюция бюрократической системы. — М.: Росспэн, 2007. – 742 с.;

42.      Попов Д.Ф. Проблема росийской абсолютной монархии (Верховная власть) в русской исторической науке. – М.: Артика, 1999. – 362 с.;

43.      Проценко Ю.Л. Образование и развитие абсолютной монархии в России (вторая половина XVII - XVIII век). — Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2004. — 159 с.;

44.      Рахматуллин М.А. К дискуссии об абсолютизме в России // История СССР. — 1972. — № 4;

45.      Романов Д.А. Реформа государственного аппарата России (конец XVII-начало XVIII века). – М.: Когито-Центр, 2001. — 24 с.;

46.      Ряжев А.С. Вероисповедная политика русского «просвещенного абсолютизма»: история изучения // История и историки. — 2005. — № 1. — C. 84-126;

47.      Савицкий В.Д. Три века российского самовластия: Сомнения, недоумения, коррективы. – СПб.: Алетейя, 2004. — 655 с.;

48.      Сахаров А. Н. Исторические факторы образования русского абсолютизма // История СССР. — 1971. — №1.— С. 110–126;

49.      Скрынников Р.Г. Спорные вопросы восстания Болотникова // История СССР. — 1989. — № 5;

50.      Соловьев С.М. Актуальные вопросы изучения народных движений (политические заметки о крестьянских войнах в России // История СССР. — 1982. — № 5;

51.      Соловьёв С.М. Публичные чтения о Петре Великом. — М.: Право, 1990;

52.      Соловьёв С.М. Чтения и рассказы по истории России. — М.: Правда,1990;

53.      Сорокин Ю.А «Непросвещенный абсолютизм» Павла I (проблематика и опыт изучения): учеб. пособие. — Омск: ОмГУ, 1994. — 90 с.;

54.      Сорокин Ю.А. Российский абсолютизм в последний трети XVIII в. — Омск: ОмГУ, 1999. – 320 с.;

55.      Степашенко Л.А., Софроненко К.А. Государственный строй в России в

56.      первой четверти XVIII века. – М.: Наука,1973;

57.      Теория государства и права / Под ред. В. М. Корельского, В. Д. Перевалова. — М., 1997;

58.      Титов Ю.Ю. Абсолютизм в России // Советское государство и право. — 1973. — №1. — С. 107–112;

59.      Троицкий С.М. О некоторых спорных вопросах истории абсолютизма в России // История СССР. — 1969. — №3. — С. 130–149;

60.      Черепнин Л.В. К вопросу о складывание абсолютной монархии в России XVI-XVII веках. — М.: МГУ, 1957;

61.      Чистозвонов А.Н. К дискуссии об абсолютизме в России // История СССР. — 1971. — №3. — С. 72–76;

62.      Чистозвонов А.Н. Некоторые аспекты проблемы генезиса абсолютизма // Вопросы истории. — 1968. — №5. С. 46–62;

63.      Федосов В.С.Абсолютизм // Очерки русской культуры XVIII века. — М., 1987. — Ч. 2. — С. 7-20;

64.      Шапиро А. Л. Об абсолютизме в России // История СССР. — 1968. — №5. — С. 69–82;

65.      Шмидт С.О. и др. Абсолютизм в странах Западной Европы и России (опыт сравнительного изучения) // Новая и новейшая история. — 1985. — № 3;

66.      Яковлев А. Александр II и его эпоха // Знание-сила. —1992. — № 4.