Курсовая работа: Переяславська рада. Входження України до складу Росії

В середині травня 1653 р. до гетьмана прибув Магмет-ага із султанською грамотою. За свідченням І. Виговського, Хмельницькому було запропоновано протекторат на умовах навіть значно кращих порівняно з становищем кримського хана. Скрутне політичне становище Української держави та відсутність власних засобів для нейтралізації військового потенціалу Речі Посполитої змушували Хмельницького пристати на загалом привабливі пропозиції Стамбула. Пославшись на несприятливий для переговорів час, Хмельницький просить посла поки що зачекати. А сам тим часом намагається успішно розіграти турецьку карту в політичній грі з Москвою. 22 квітня 1653 р. на аудієнції в царя українські посли К. Бурляй і С. Мужиловський уже вкотре безрезультатно ставлять питання про прийняття Війська Запорозького в підданство Москви та надання йому військової допомоги для боротьби проти Польщі . Скликаний на Покрову (1 (11) жовтня) Земський собор ухвалив рішення: "…Чтоб их не отпустить в подданство турскому султану или крûмскому хану…, гетьмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и землями принять…" .

В Україну відправили посланників — стольника Р. Стрешнєва і дяка М. Бредихіна, які мусили виконати традиційну функцію дипломатичних відносин, що зберігається досі: підготувати належні умови для зустрічей на високому державному рівні.

Таким чином, за умов, що склалися на кінець 1653 р., прийняття протекції російського царя ставало одним із небагатьох (якщо не єдиним) відносно прийнятних для керівництва гетьману та старшини шляхів виходу зі скрутного зовнішньополітичного становища, ускладненого внутрішньополітичними процесами в козацькій Україні.

Переяславська присяга

9 жовтня 1653 р. у виконання рішення Земського собору Московський уряд посилає в Україну надзвичайну дипломатичну місію — велике посольство у складі ближнього боярина і намісника тверського В. В. Бутурліна, околичного намісника муромського І. В. Алфер'єва, думного дяка Л. Д. Лопухіна.

1 листопада посольство опинилося в Путивлі й у цьому прикордонному місті перебувало майже два місяці. Б. Хмельницький довідався про ухвали Земського собору під час Жванецької кампанії. Отримавши інформацію про умови замирення 15 грудня Кримського ханату й Речі Посполитої, які, нагадуємо, не передбачали визнання Української держави, він усвідомив усю безвихідністі ситуації. На зібраній старшинській раді гетьман повідомив про прибутті російського посольства з царською "милістю". По дорозі до Чигирина розпустив військо й наказав полковникам, сотникам та осавулам "съезжатца в Переяславль к Васильеву дни безо всякого мотчанья".

Московське посольство, дочекавшись додаткових інструкцій від царського уряду, а також нової хоругви для гетьмана (перша пошкодилась в дорозі), в останніх числах грудня вирушило з Путивля до Переяслава.Прибуло туди 31 грудня, де їх зустрів Переяславський полковник Павло Тетеря.

У цей час Богдан Хмельницький перебував ще у Чигирині і приїхав до Переяслава лише 6(15) січня і з ним прибула уся генеральна старшина. Ввечері цього ж дня гетьман провів зустріч з В. Бутурліним, на якій були присутні І.Виговський та П.Тетеря.

Аналіз змісту розмови свідчить, що жодна із сторін не порушувала питання про доцільність зібрання козацької ради для розгляду питання про прийняття протекції й принесення присяги царю. Так, російський посол запропонував Б. Хмельницькому ранком 18 січня приїхати до нього на "приїжджий двір", де йому подадуть государеву грамоту і проголосять царський милостивий указ, після чого мав разом із старшинами й "різними людьми" присягнути у церкві, "как им быти под государевою высокою рукою". Зі свого боку, гетьман вніс певні корективи у запропонований розпорядок дня, повідомивши, що ранком переговорить з полковниками, приїде до російського посла вислухати царську грамоту й указ, тоді знову зустрінеться для розмови із старшинами, опісля якої вони й присягнуть.

Єдине джерело, що збереглося до наших днів про цю розмову, — "Статейний список руського посольства на чолі з В. Бутурліним"- це є звіт В. В. Бутурліна царю, що насичений подробицями, забарвлений риторичними прикрасами, хоча на Переяславській раді Бутурлін не був присутній і про її хід дізнався від інших, вважати його за повністю достовірне джерело – важко. Також у самій доповіді, чомусь відсутній факт обговорення умов прийняття протекції козацькою Україною. Протокольного документального запису про Переяславську Раду не існує.

Існує думка, що обидві держави дуже поспішали з проведенням власне самого акту, менше турбуючись про формально-правове оформлення його змісту. І після цього постає питання: "Що ж тоді спонукало саме українських урядників поводитися таким чином? " Відповідь на поставлене запитання слід шукати у критичному становищі Української держави, що опинилася перед загрозою ліквідації, внаслідок можливого наступу польського війська зі своїми новими союзниками – татарами. Усвідомлення цієї небезпеки й потреби негайного реагування та опертя на військову підтримку країни-протектора і штовхало Б. Хмельницького максимально поспішати з оформленням акту протекції. Безпосереднім свідченням його глибокого занепокоєння загрозою поновлення бойових дій слугує універсал від 17 січня старшинам Війська Запорозького з наказом готуватися до відбиття наступу "неприятелів-ляхів"

Зранку 8 січня гетьман скликав таємну старшинську раду, яка ухвалила прийняти протекцію, але, очевидно, висловилася за те, щоб це рішення знайшло підтвердження з боку козацької ради . В такий спосіб старшина прагнула легітимізувати, відповідно до звичаєвого права Війська Запорозького, своє рішення й уникнути можливих закидів з боку козацтва у його незаконності.

О 14 годині на переяславському майдані вдарили у барабани, скликаючи на раду присутніх старшин, козаків і міщан. Сюди ж з’явився і Богдан Хмельницький під гетьманським бунчуком в оточенні генеральних старшин і полковників. У своїй промові, змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої кривавої війни, продовжити яку погрожувала Польща, він вказав, що єдиний порятунок — це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб одержати від неї військову допомогу — Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя

Якщо проаналізувати зміст промови Б. Хмельницького, й реакції на неї присутніх на майдані, вона однозначно засвідчує, що вирішальним чинником у прийнятті власне такого рішення виступило усвідомлення ними історичної спільності православної віри населення Малої (козацької України) і Великої Русі.

Потім мала відбутися присяга. В зв'язку з церемонією присяги гетьмана і старшини, в церкві виникли серйозні ускладнення, гостра колізія. Гетьман, який прибув у кареті з послами до Успенської соборної церкви, поставив вимогу, щоб царські посли присягнули від імені царя Олексія Михайловича в тому, що він не видасть їх польському королю, не порушить їх прав і вольностей і надасть на їх маєтності свої грамоти. І тут відбувся один з найвідоміших конфузів переяславської присяги - царські посли категорично відмовилися присягти за царя: тільки піддані присягають царю і гетьман має покладатися на "царське слово".

Гетьман відповів, що бажає поговорити про це з полковниками і вийшов з церкви. Він відправився до двору переяславського полковника Тетері і там довгий час розмовляв з полковниками та іншою старшиною, а духовенство, посли чекали в церкві. Десь у цей час прибули переяславський і миргородський полковники Павло Тетеря і Григорій Сахнович-Лісницький, вони теж повторили вимогу Богдана Хмельницького. Але посли стояли на тому, що "непристойно за государя присягати подданым".

Козацькі полковники Тетеря і Лісницький заявили, що "гетьман і вони дають у тому віру, але козаки не вірять; сії останні домагаються присяги за государя". На що була різка заява: цар "изволил принять их под свою високую руку по их челобитью, и им надлежит помнить сію милость великого государя, следует служить ему и всякого добра желать, Войско Запорожское к вере привести, а незнающих людей от непристойних речей унимать".

Це була перша ластівка справжньої автократичної самодержавної політики російського царизму – ми сміливо можемо зауважити, були чужими для світогляду українців, сформованого у відповідності до західноєвропейських конституційних норм.

Наштовхнувшись на непередбачену відмову росіян, гетьман і старши-

ни постали перед дилемою: або, поклавшись на непорушність царського слова, спочатку присягнути, а вже потім домагатися укладення договору, або відмовитися від присяги, а відтак і від протекції, й залишитися наодинці перед загрозою окупації козацької України польськими підрозділами.

Але ж, українське керівництво покладало великі надії на допомогу Москви у війні з Польщею і, щоб не зірвати переговорів, вони були змушені були припинити дискусію і погодитися на односторонню присягу. У соборній церкві зібралося московське і українське духовенство — архімандрит Прохор, переяславський протопоп Григорій з священиками і дияконами усіх переяславських церков для проведення служби на честь урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники і ще кілька десятків делегатів від різних полків.

Після присяги, гетьман, старшини й козаки прибули до двору В. Бутурліна, де посол передав Б. Хмельницькому прапор, булаву та символічний одяг (ферезію й шапку). В промові під час їх вручення російський посол акцентував увагу на зв'язках влади московських царів з владою св. Володимира, представленні Києва як колишньої царської - князівської столиці тощо .

На другий день присягали сотники, осавули і козаки Переяславського полку. Щодо міщан Переяслава, то серед них виявилася опозиція. Не всі вони згодилися присягати, декого силою гнали до церкви. Вже тоді було дивно те, що в Переяславі не було представників Запорозької Січі, серед яких відомий кошовий Іван Сірко. Також не присягнули уманський (Йосип Глух) і брацлавський полковники.

Категорично не прийняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького козацьким стратегом номер один.

Разом лише 284 особи прийняло присягу в Переяславі й, очевидно, були учасниками Переяславської ради як представники козацького середовища. До них слід додати якусь кількість переяславських міщан — чоловіків. Жінки в Україні не брали участі в радах і не приймали присяги.

Під час переговорів і розмов у Переяславі українська сторона вперше висловила деякі умови майбутнього договору з Московською державою, поки що дуже узагальнені: збереження того самостійного устрою, який здобула Україна, позбувшись залежності від польського короля, козацький реєстр 60 тис., саме це військо мало стати армією Української держави, збирання податків самими українцями – це мало б давати хоч фінансову самостійність.

13 січня гетьман з старшиною і послами приїхав до Бутурліна; після короткої промови Богдан Хмельницький передав лист цареві Олексію Михайловичу з подякою за те, що прийняв їх під свою протекцію, і в той же день гетьман і генеральний писар Іван Виговський виїхали в Чигирин.

14 січня російські урядовці роз'їхалися по полках для прийняття присяги від населення, яке по-різному поставилося до неї. Ті з козаків і поспільства, котрі сподівалися, що єдиновірна Московія допоможе здолати

Польщу, а відтак нарешті настане мир, не без радості сприймали цю звістку й вчиняли присягу. За свідченням греків Мануйла Костянтинова і його товаришів, вони "во Всех городех и местах слышели, что везде православные християне благодарят бога о том, что пожаловал государь, изволил их принять под свою государскую высокую руку. И радуютца де все от мала и до велика великою радостию, что господь бог над ними умилосердился и дал им его, государя християнского благочестивого царя".

З іншої сторони, є дослідження джерел багатьма українськими істориками(О.Апанович, М.Грушевський, Ю.Міцик, І.Крип'якевич) з яких ми можемо побачити що водночас значна частина населення не приховувала невдоволення необхідністю приносити присягу й відмовлялася від неї.

Отже, одностайного схвалення та сприйняття українським суспільством російської протекції не існувало; мали місце відмінні, а то й протилежні оцінки і дії різних груп населення. Присягали лише козаки, шляхта і міщани — всього майже 127,3 тис. осіб .

З усього вищезазначеного ми можемо зробити висновок, який збігається з поглядами багатьох сучасних( і не тільки) українських істориків: взагалі в природі не існувало ні Переяславської угоди, ні переяславського договору 1654 р. У січні 1654 р. відбулася тільки малочисельна Переяславська рада, яка скоріше носила нерепрезентативний, декларативний характер. Вона не мала ніякої юридично-правової сили, тому що не було укладено жодної офіційної угоди, яка б визначала умови об'єднання двох держав, жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних запевнень московських послів. Відбулася лише однобічна присяга гетьмана, частини старшини, козацтва та міщан.

Стає зрозумілим, чому гетьман Богдан Хмельницький з старшиною виявили таку енергійну, швидко проведену і наполегливу ініціативу в укладанні міждержавного договору з Москвою. Вони прагнули узаконити суверенітет Української Гетьманської держави, примусити царський уряд взяти на себе зобов'язання, які б гарантували незалежність України і здійснення рівноправного, передусім воєнного союзу з Московською державою.

Значення Переяславської присяги значно перебільшувалась, причому абсолютно штучно, це робилося в угоду соціально – політичних інтересів спочатку Російської імперії, а потім її наступниці – Радянської держави.

Розділ ІІ. Зміст договору, його наслідки для України

Березневі статті Богдана Хмельницького.

Козацька старшина з гетьманом після від'їзду царських послів приступила до вироблення умов майбутнього договору з Москвою. Відбулися старшинські наради в Корсуні й Чигирині. 17 лютого 1654 р. з Чигирина відправляється в Москву українське посольство для укладання міждержавного договору. У наступні тижні були сформульовані основні статті (всього 23) проекту договору, що знайшли відображення у "Проханні" до Олексія Михайловича від 27 лютого, яке повезли до Москви посли Самійло Богданович-Зарудний та П.Тетеря.

Посли везли з собою грамоту Богдана Хмельницького до царя і проект договору, який містив 23 статті. "У проекті договору викладено тільки основні умови, — попереджав у грамоті Богдан Хмельницький, — багато чого буде висловлено послами". Український гетьман просив царя "права, устави, привілеї і всякіє свободи... утвердити і своїми грамотами государськими укрепити".11 березня українське посольство прибуло до Москви. 12 березня був його офіційний в'їзд до столиці Московської держави, а 13-го відбулася урочиста аудієнція в царя.

У той же день, почалися переговори на Казенному дворі. Царський уряд, надаючи першорядного значення цим переговорам, доручив проводити їх особам, які займали найвище становище в Московській державі. Це — ближній боярин і намісник, казанський князь О. Н. Трубецькой, один з найзначніших московських боярів В. В. Бутурлін, який очолював у січні 1654 р. велике посольство в Переяславі, окольничий і намісник каширський П. П. Головін і думний дяк Алмаз Іванов.

Наступного дня, 14 березня, посли подали письмовий текст проекту договору з 23-х статей, що фіксували умови, на яких уряд Української Гетьманської держави передбачав об'єднатися з Московською державою. На цьому документі був підпис гетьмана України Богдана Хмельницького і печатка Війська Запорозького. Саме тому, багато українських істориків вважають, що цей договір був привезений саме з України. Також були привезені договори козацької держави з Речю Посполитою, зокрема, Зборівський договір та різні привілеї Богдану Хмельницькому. Цей документ отримав в історії назву "Просительські статті".Ці перемовини, виявилися дуже нелегкими, оскільки російські дипломати не погоджувалися на окремі умови договору.

Статті проекту договору 1654 р. стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних відносин України і Росії. У першій статті йшлося про підтвердження "прав і вольностей" Війська Запорозького. У статті говорилося про непорушність прав і вольностей козацького стану в управлінні, суді і в приватних правових відносинах. Друга стаття обумовлювала кількість козацького війська — збройних сил України — 60 тисяч. Третя стаття передбачала підтвердження "прав та вольностей" української шляхти в "добрах", судах (гродських і земських) та місцевої адміністрації. У четвертій статті була поставлена умова, щоб доходи на царя збирали урядники з місцевих людей, тобто була українська фінансова адміністрація, і, таким чином, Україна могла зберегти свої фіскальні права. У п'ятій статті йшлося про надання староства Чигиринського на гетьманську булаву, шоста закріплювала право Війська Запорозького обирати гетьмана. Стаття сьома декларувала недоторканість козацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами та дітьми. Статті восьма, дев'ята, десята, одинадцята та дванадцята були присвячені питанню виплати грошей і надання млинів та маєтків на утримання урядів військового писаря, полковників, суддів, осавулів, обозного, а також козацької армати.

У статті тринадцятій була сформульована ідея про непорушність прав, наданих князями та королями духовним та мирським людям. Чотирнадцята стаття затверджувала право зносин гетьмана і Війська Запорозького з іншими державами. Статті п'ятнадцята і шістнадцята стосувалися виплати цареві данини у формі трибуту та способів збирання податків для цієї данини.

У статті сімнадцятій мовилося про те, що права населення України гарантують царські "хартії, писані на вольності козацькі, а другі — на шляхетські". Вісімнадцята стаття зазначала, що посли мають порушити питання про київського митрополита відповідно до усного наказу гетьмана. У дев'ятнадцятій статті викладалися пропозиції про термінову відправку царського війська під Смоленськ, щоб попередити об'єднання поляків з іншими ворожими силами. Двадцята стаття ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України. У двадцять першій статті встановлювались розміри платні рядовим козакам, полковникам, осавулам військовим, сотникам. У двадцять другій статті говорилося про спільні дії проти нападів татар, а в останній, двадцять третій, — про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.

По шістьох дуже важливих пунктах з 23-х не було досягнуто згоди, принаймні збережені редакції цього не показують; зафіксовано тільки протилежні позиції обох сторін. Це стосується, наприклад, статті про зовнішню політику України. Якщо український уряд прагнув провадити самостійну зовнішню політику, то московський уряд намагався заборонити йому зноситися з Річчю Посполитою та Османською імперією, обмежуючи цим самим суверенітет України.

Десять статей — перша, друга, третя, п'ята, шоста, сьома, дев'ята, одинадцята, тринадцята, сімнадцята — затверджувалися беззастережно. Статті четверта, восьма, дванадцята, п'ятнадцята, шістнадцята ніби й стверджувалися царським указом, однак із деякими застереженнями, що іноді суттєво змінювали їх не на користь української сторони. Щодо статей вісімнадцятої, дев'ятнадцятої, двадцять другої, то позитивні їх рішення були висловлені в іншій формі. У статтю чотирнадцяту царським указом внесено обмеження. Статті десята, двадцята, двадцять третя містили резолюцію "допросить", тобто з'ясувати, і пояснювали, що саме, А відносно статті двадцять першої бояри і цар вирішили взагалі "отговаривать".

21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору, що містив уже тільки 11 статей. Як видно із змісту Статей з 11 пунктів і жалуваних грамот, вони повністю охоплюють усі питання, що містилися в 23 статтях,— "проханнях-чолобитних" до царя, поданих послами 14 березня. Отже, Статті в 23 пунктах, як проект Хмельницького, Статті з 11 пунктів з указами царя і жалувані грамоти можна вважати повним текстом договору між Українською державою і Росією в 1654 р.

"Березневі статті" треба розглядати в тісному зв'язку з царськими резолюціями на їхні пункти, а також з відповідними царськими грамотами.

Так, саме в царських грамотах знаходимо апробацію чисельності реєстру Війська Запорізького в 60 тис. козаків. Більшість статей, поданих 24 березня 1654 p., було прийнято й підтверджено жалуваними грамотами Олексія І. Необхідно врахувати також два послання Б. Хмельницького до царя з проханням про ствердження окремих пунктів договору або ж прав та привілеїв відповідними царськими жалуваними грамотами. В цих листах, а також в усній інформації гетьмана українським послам до Московської держави йшлося про ствердження "прав і вольностей" України, окремих пропозицій та пунктів угоди. У відповідь були видані 4 царські жалувані грамоти. У першій проголошувалося прийняття України до складу Московської держави, але водночас підтверджувалися "права й вольності" всіх категорій її населення. Другою грамотою, дуже великою за своїм обсягом, підтверджувалися деякі "права й вольності" Війська Запорізького з числа тих, що згадувались у "23 статтях", а саме в пунктах 1, 2,5, 7, 13, 14. Ще дві грамоти були видані відповідно до 5-го пункту "23 статей" та усного наказу українським послам. Цар підтверджував тут передачу "на гетьманську булаву" Чигиринського староства, а також Гадячого та Гадяцької "волості" (у приватну власність Б. Хмельницькому та його нащадкам).

27 березня, тобто на другий день Великодня, українським послам вручили текст договору, що містив 11 статей, з царськими і боярськими указами і санкціями під ними, а також вже згадані три царські грамоти. Разом з цими документами посли отримали царську жалувану грамоту місту Переяславу і царський привілей Богданові Хмельницькому на Чигиринське староство й підтвердження його володінь на Суботів, Новоселицю, Медведівку, Борки й Кам'янку, а також три царські листи особисто гетьманові.

Аналіз договору. Головною особливістю цього договору, було те, що він складавася із двох повноцінних документів, які ми маємо розглядати лише разом, оскільки вони є взаємодоповнюючими. Отже, частиною першою був кінцевий варіант "Просительських статтей", тобто ті 11 статей(Статті Богдана Хмельницького) які отримали українські посли, і частина друга - це царська жалувана грамота гетьманові й Війську Запорозькому.

Охарактеризуємо сутність "Статей Богдана Хмельницького" та "Жалуваної грамоти" царя гетьману й Війську Запорозькому. Вони передбачали збереження у непорушності існуючих форм правління й устрою Української держави, її території, адміністративно-територіального устрою, суду та судочинства, фінансової і фіскальної систем, соціальної структури суспільства, витвореної моделі соціально-економічних відносин. Підтверджувались усі права і привілеї козацтва, шляхти, духовенства й міщанства та повний суверенітет гетьманського уряду у проведенні внутрішньої політики. Гетьманська влада визнавалася пожиттєвою; після смерті гетьмана "поволити Войску Запорожскому обирати гетмана по прежним их обычаем самим меж себя". Чисельність козацького реєстру затверджувалася у 60 тис. осіб; визначалися розміри платні російським урядом козакам і старшині. Споряджений до Києва російський воєвода з кількома тисячами вояків мав надавати допомогу у боротьбі з ворогами. Росія зобов'язувалася вступити у війну проти Речі Посполитої й допомогти у відбитті нападу ханства. Зі свого боку, козацька Україна визнавала протекцію царя, повинна була щороку виплачувати до царської скарбниці певну суму данини, втрачала право на проведення самостійної зовнішньої політики (відносини з Річчю Посполитою й Портою без дозволу царя заборонялися взагалі).

Якщо задатися питанням чи збереглись оригінали договору – то відповідь буде негативна. У московському посольському приказі, де вироблялися і оформлялися документи, їх оригінали не збереглися. Із поданих українськими послами двох проектів договору з 23-х та 11-ти статей були зроблені "списки", тобто переклади (точніше — перекази з української на російську мову), занесені у "стовпці", (рос. "столбцы")—досить громіздка форма діловодства у московських приказах.

Страницы: 1, 2, 3