Курсовая работа: Рух опору на Харківщині у роки Великої Вітчизняної війни

Політична концепція та організаційні засади харківських націоналістів формувалися в жорстоких умовах німецько-фашистської окупації та під її впливом. Помітний слід у цьому залишили західноукраїнські націоналісти, які прибули в Харків у дуже складний початковий період війни. В обстановці хаосу, невизначеності та непевності перших днів окупації енергійність і настирливість західноукраїнських націоналістів за умови поблажливого до них ставлення німців дозволили їм на певний час перебрати у свої руки головний провід українського руху в Харкові.

На початку війни Харків привернув велику увагу західноукраїнських націоналістичних центрів ОУН(б) та ОУН(м). Організація українських націоналістів ще до війни робила спроби поширити свій вплив на Наддніпрянщину і навіть Слобожанщину. Але тільки з початком війни склалися передумови для розбудови націоналістичних осередків у Східній Україні. Харків стає головною метою та кінцевим пунктом руху т. зів. похідних груп як бандерівців, так і мельниківців. Похідні групи С.Бандери, за деякими даними, налічували до 5 тис. чол. і були розподілені на 3 напрями: "Північ", "Центр" і "Південь". Група "Центр", якою керував М. Лемик, мала досягти Харкова та заснувати тут оунівські осередки бандерівського спрямування. Проте німці, які розпочали репресії проти бандерівців, перехопили цю групу ще у Миргороді. У результаті створити у Харкові розгалужену систему бандерівської організації не вдалося. З часом окремі емісари ОУН(б) проникали у Харків та утворювали тут невеликі добре законспіровані осередки. На жаль, про них залишилося небагато відомостей.

В. Косик, наприклад, наводить деякі цікаві документи з німецьких архівів. У одному з них повідомляється, що в Харкові на початку вересня 1942 р. "було перехоплено нелегальні листівки групи Бандери, які були надруковані "крайовим відділенням ОУН східних територій України". У цих листівках вперше повідомляється, що група Бандери має "окреме відділення на Східній Україні і розширює свою пропаганду серед східноукраїнського населення". Розпочалося слідство з метою виявлення авторів і поширювачів цих листівок. У ході його, як про це йдеться у повідомленні до Берліна місцевої поліції безпеки, "в ніч на 17 жовтня 1942 р. вдалося виявити підпільну типографію організації Бандери. Інтенсивна перестрілка мала місце в ході акції, що закінчилась арештом 11 прихильників Бандери. Було захоплено важливі пропагандистські матеріали і 14 ящиків матриць" [27, c. 655]. У одній з листівок, підписаній обласним проводом ОУН Східної України говорилося: "Українці! Своєю брутальною колоніальною політикою в Україні німці викликали справедливе обурення всіх верств нашого народу… Тепер кожен українець повинен збагнути, що в нас є єдиний шлях до гідного людини державного життя – це шлях організованої революційної боротьби великих народних мас за самостійну Україну" [28, с. 368-369].

Деякі факти знаходимо в німецькому документі, наведеному газетою "Молодь України": "У зв’язку з розкриттям нелегальної комуністичної групи в Харкові встановлено, що вона також робила спроби привернути українських націоналістів до своїх цілей… Встановлено, що зв’язковим од бандерівської групи до комуністичної був Роман Процинський. Він прибув у Харків із Львова разом з німецькими військами і невідомо, де знаходиться зараз. У його квартирі відбувалися наради бандерівців. Бандерівці організували свої групи по 5 чоловік в кожній. Вони планували проведення диверсійних та терористичних актів…" [28, с. 655].

Проведені розшуки по архівам Харкова дають можливість розширити характеристику Р.М.Процинського – оунівського емісара на Харківщині. За деякими даними, він походив з Галичини, скінчив теологічний факультет Львівського університету, рано прилучився до визвольної боротьби ОУН на західноукраїнських землях, за що двічі арештовувався польською владою. У Харків прибув разом з деякими іншими галичанами після окупації міста німецькими військами. Легальним прикриттям його націоналістичної діяльності стала робота перекладачем в одній з німецьких військових частин, а пізніше, до літа 1942 р., - заступником райбургомістра на Основі. У спілкуванні з прибічниками Р.Процінський постійно підкреслював, що він – "рядовий боєць" С.Бандери і має завдання розбудувати в Харкові оунівські осередки.

У серпні 1942 р., коли гестапо провадило арешти, Р.Процинський залишив місто. Архівні документи зберегли також імена деяких інших бандерівських емісарів, які відвідували Харків. Відомо, наприклад, що серед них були Степан, Михайло, Оксана, Зіна Книш та ін. [29, с. 398]

Значно більше пощастило мельниківцям, 3 групи яких також прямували на схід і ще на початку осені 1941 р. з’явилися у Києві та утворили там сильний центр на чолі з Ольжичем-Кандибою. Невелика їх група прибула і до Харкова. Серед них – Б.І.Коник, К.М.Полуведько, доктор Олійник та протоієрей Я.Кравчук. вони розгорнули у місті енергійну діяльність з метою створити тут націоналістичну організацію [2, с. 102].

Б.І.Коник був вихідцем з Галичини, за фахом – журналіст [12, с. 95-96]. Розповідали, що він мав при собі похідний "інтендантський" мішок, з якого виймав та вивішував на будинках районних центрів та сільських управ українські жовто-блакитні прапори. Після його прибуття до Харкова на будинку харківської міської управи з’явився жовто-блакитний прапор [2, с. 103]. У Харкові на Коника дивилися як на визначного націоналіста, крім того, відчували, що його підтримують німці. А це давало можливість легально й відкрито працювати на користь України. Такі перспективи у поєднанні з енергійною діяльністю емісарів Мельника дали свої результати. Маючи на меті утворити в Харкові організацію українських націоналістів, яка б керувала діяльністю націоналістів Лівобережної України, Б.Коник за допомогою місцевих діячів заснував ініціативну групу, до якої входили М.С. Сліпченко, М.М. Кононенко, В.В. Кривенко, М.О. Ветухов та ін. Вона повинна була вербувати до ОУН нових членів. Активну допомогу Б.Конику подавав відділ пропаганди Харківської міської управи, який фактично перетворився на легальний центр оунівської організації. На численних напівконспіративних зборах, які провадив Б.Коник на квартирі то С.Ф. Черняєва, то Т.Д.Недужого, відбувалося знайомство присутніх з завданнями, програмою та статутом ОУН (м), обговорювалися стан справ із харківським самоврядуванням, питання формування української поліції, розподілялися посади тощо. На зборах були присутніми 10-20 чол., у т. ч. С.Ф. Черняєв, О.І. Попов, В.А. Доленко, М.С. Сліпченко, К.М. Полуведько, В.В. Кривенко, М.О. Ветухів, П.П. Дрига, подружжя Недужих та ін. [48, с. 52]

Не всі вони повністю поділяли постулати ОУН, а тим паче визнавали керівництво західноукраїнських "молодиків". В.А.Доленко у своїх повоєнних спогадах так оцінював перебіг подій на початковому етапі у Харкові; "Стало відомо, що до Х. Прибули якісь українці з Заходу. Через кілька день на міській управі з’явився жовто-блакитний прапор, національні настрої підвищились. Один з прибулих К.(Б.Коник. – А.С.) став ніби українським комендантом міста і почав формувати поліцію, другий, П. (К.М. Полуведько), став секретарем управи і здобув великий вплив на Крамаренка і інших членів управи. Українцям ніби стало легше. Проте і без великої застереженості щось було незрозуміле для харківських кіл у діяльності цих осіб… Для політичної нашої тактики було ребусом, чи вважати обох спритними молодими людьми, чи чиєюсь агентурою, що маскується під національний рух. На Сумській вул. 62 в квартирі Д. Відбувалася нарада українців, де було, як говорять, чоловік до 30 справжніх українських діячів різного гатунку. На цій нараді приїжджий К. зробив доповідь і це ще більше пожвавило настрої серед українського громадянства. Це поклало зародок двом таборам – Ветеринарна була осередком з давніми і сильними громадськими традиціями, і сумська 62 попритягала радикальні приїжджі елементи, не пов’язані ні з традицією громадської роботи до 1917 р., ні з підпільною роботою під час більшовицької окупації" [56, с. 156]. По вулиці Сумській, 62 проживали Тодось Дорошевич Недужий та його дружина Марія Матвіївна, які і являли собою, за словами В.А. Доленка, акумуляційний осередок безтрадиційного громадянства в Харкові. На відміну від В.А. Доленка, колишній обербургомістр О.П. Семененко з повагою згадував про них у своїй книзі: "Родина Недужих заслуговує на особливе місце в Харківському літопису. За скупими біографічними даними про цю родину криється барвиста історія національного і людського самоствердження людей твердих, виразних у своїх духовних проявах" [56, с. 122].

Доля родини Недужих у роки війни була трагічною. Уродженка Кам’янця-Подільського, учасниця національних змагань в період революції М.М.Недужа в 20-х р. разом з чоловіком прибула до Харкова, отримала тут вищу освіту [53, с. 281]. Проте радянську владу не сприймала як рідну і тому свідомо залишилася у Харкові в жовтні 1941 р. разом з В.В. Кривенком, В.В. Дубровським та іншими зустрічала німців хлібом-сіллю [53, с. 281], бо з ними пов’язувала надії на створення української держави. О.Соловей розповідала таку історію: "Пізня осінь 1941-го. Фронт невпинно рухається на схід. У Просвіті обід. З якоїсь особливої нагоди, бо людей зібралося дуже багато, серед них кілька військових. Місця за столами забракло, стоїмо гуртом під стіною – неподалік мене Марія Матвіївна Недужа, - чекаємо другої черги і слухаємо промови. Хтось на закінчення вигукнув "Хайль Гітлер", і Марія Матвіївна з запалом викинула руку вперед. Не тільки вона, таких у ті перші дні було більше" [53, с. 282].

М.М.Недужа розгорнула активну діяльність на посаді заступника голови відділу пропаганди Харківської міської управи, стала одним з керівників Союзу українок. Проте панування німців у Харкові швидко підтвердило найгірші побоювання. М.М.Недужа стає на шлях небезпечної нелегальної роботи. На квартирі цієї родини знаходять притулок українські націоналісти, хазяї розповсюджують націоналістичну літературу, ведуть широку пропаганду. У вересні 1942 р. гестапо заарештувало Т.Д. та М.М.Недужих, а також їх 17-річну доньку Оксану. Усі вони загинули [53, с. 285].

На зборах оунівців у Харкові нових прибулих просто включали у списки, бо письмових заяв не існувало, достатньо було усної згоди стати членом ОУН. Пізніше такі члени прийняли присягу на вірність ОУН. Незабаром приватна квартира стала тісною для зібрань, тому з дозволу німців засідання перенесли до театру ім. Т.Г. Шевченка, де вони відбувалися щонеділі. Тут, за різними даними збиралося 30-40 чол. Однієї неділі, у грудні 1941 р., Б. Коник виступив з антирадянською промовою і запропонував зборам прийняти присягу на вірність ОУН. У фойє театру Я. Кравчук, який одяг церковну ризу і тримав у руках хрест та молитовник, виголосив націоналістичну проповідь. Після її закінчення він закликав присутніх дати клятву, що й було зроблено. Я.Кравчук зачитував текст: "Я, син українського народу, вступаючи до лав ОУН, зобов’язуюсь боротися за справу самостійної України та не пожаліти навіть свого життя, якщо цього вимагатиме наш вождь Андрій Мельник. Якщо ж я стану зрадником нашій справі. То хай покарає мене Бог та рука організації" [1, с. 53]. Зачитавши присягу, Я.Кравчук дав кожному поцілувати хрест. Після цього Б.Коник поздоровив присутніх з прийняттям присяги та вручив кожному тризуб. Він сказав, що оунівці повинні вітати один одного піднесеною вгору правою рукою та словами "Слава Україні" [1, с. 54]. В кінці січня на чергових оунівських зборах у будинку "Просвіти" був прийнятий адрес на ім’я Андрія Мельника, в якому повідомлялося про існування в Харкові оунівської організації та надіслано вітання вождю ОУН. Адрес підписали 50-60 чоловік [48, с. 43-44].

Безперечно, для багатьох присутніх не були повною мірою зрозумілими програма та цілі, які виборювала ОУН. Більшість з них раніше навіть не знали про існування оунівської організації. Мало з’ясованою була й суть розколу всередині ОУН, для багатьох східноукраїнців прізвища вождів ОУН – Мельника та Бандери – мало про що говорили. Цікаво, що навіть один з лідерів націоналістичного руху в Харкові, керівник відділу освіти харківської управи П.П.Дрига вже у повоєнний час показав, що "назву націоналістичної організації Коника – чи то УНО (українське націоналістичне об’єднання), чи то ОУН – вперше почув у театрі Шевченка, коли приймав присягу" [18, с. 38]. І це була правда: харків’яни не знали західноукраїнських націоналістів та їх лідерів. В.А. Доленко пригадував: "Йшли чутки, що в Києві уже є український уряд на чолі з Винниченком, на чолі з Студинським, чи якимсь невідомим нікому Бандерою" [39, с. 143].

Але згодом розгорнута Б.Коником перед місцевими діячами програма ОУН, її політичні перспективи привернули до нього частину місцевих націоналістів. Програма ця була позбавлена деяких крайнощів, наприклад, закидів на адресу російського народу, зросійщених українців та ін. Такий стан речей був характерним для діяльності західноукраїнських емісарів ОУН на Слобожанщині. Практика націоналістичної роботи вимагала враховувати тут місцеві реалії, менталітет східноукраїнського населення, вносити корективи у ряд наріжних положень програми на користь більш демократичного її здійснення. Від звинувачення у всіх бідах України російського народу, москалів оунівці переходили до викриття злочинів "російського імперіалізму", його керівної верхівки. Проте були зроблені тільки перші кроки у цьому напрямі.

Програма ОУН вимагала створення незалежної української держави на чолі з "Вождем, відповідальним тільки перед Богом" [27, с. 659-660]. Щодо шляхів досягнення мети, то, як відомо, між мельниківцями та бандерівцями існували розбіжності, котрі й досі повністю не з’ясовані та залишаються об‘єктом підвищеної уваги дослідників. Тому значний інтерес викликають архівні документи, в яких відбилося ставлення до цього питання харківських націоналістів. Їх знайомство в роки війни з пропагандистською літературою ОУН, численні зустрічі з прибулими в Харків представниками націоналістичних центрів сформувавши у них своє ставлення до причин розколу в лавах ОУН. І хоч радянська література замовчувала, а то й взагалі заперечувала розбіжності між основними течіями українських націоналістів, деякі харків’яни ще в період війни були непогано обізнані у ряді важливих протиріч між ними.

За їх свідченнями, створення незалежної України мельниківці пов’язували з надією на активну допомогу німців та їх союзників. Через це вони не заперечували проти територіальних поступок Німеччині, Румунії та Угорщині, маючи на увазі Бессарабію, Закарпаття, Одеську область та ін. Війну мельниківці вважали сприятливим моментом повстання України, можливо, навіть у формі сурогатної державності. Головним ворогом націоналістів був проголошений Радянський Союз і тому поки війна проти нього не завершиться, мельниківці повинні тісно співпрацювати з німцями та підпорядковувати роботу серед населення мобілізації усіх ресурсів на боротьбу проти радянської влади. За мельниківцями, Німеччина після війни буде зацікавлена в існування більш-менш сильної незалежної України і тому надасть їй більше самостійності [60, с. 159 – 160].

У свою чергу, бандерівці виходили з того, що незалежна Україна може бути створена, насамперед, тактичними діями самого українського народу, котрий використовуватиме німців як визволителів від більшовиків. Територія незалежної України повинна визначатися етнографічними кордонами, а за допомогу німцям віддячити природними багатствами, концесіями, торговельними договорами та ін. У разі відмови німців надати незалежність Україні треба тиснути на них, створити українську армію., підвести народ на активну боротьбу не тільки проти радянської влади, але й проти інших завойовників, у т. ч. і німців. Тільки така боротьба визволить Україну [59, с. 160]. Отже, бандерівці мали надії на війну, виснаження Радянського Союзу, а потім і Німеччини, намагалися в цих умовах стати третьою силою коротко оцінюючи програмні розходження обох флангів ОУН, один з харківських націоналістів визначив їх так: по-мельниківське це означає "спочатку дасть Бог, а потім візьмемо самі", а по-бандерівськи – "спочатку візьмемо самі, а потім дасть Бог" [60, с. 180 - 181].

Для харків’ян ці розбіжності існували, насамперед, на вищих шаблях націоналістичної організації, у програмних документах та деклараціях, які нівелювалися під тиском обставин у ході війни і тому мали для них біль абстрактний, ніж директивний характер. В цілому вони мало розумілися у причинах існуючої ворожнечі, не знаходили "виправдальних мотивів та логічних аргументів для братовбивчих актів" в середовищі українських націоналістів. П.Бабак пригадував таку історію: "Бандерівець Д.Зуб, згідно зі своїм організаційним обов’язком, працював двірником а нічним сторожем у харківській резиденції гестапо на вул. Фрунзе. У той час сидів під слідством інж. А.М. Стратієнко (близький до мельниківців), з оформленим присудом на смерть. Д.Зуб підібрав уночі ключі до шафи, вибрав звідти слідчу справу А. Стратієнка і її заховав або знищив" [58, с. 83]. А.М. Стратієнко був врятований. Але німці запідозрили у зникненні справи Д.Зуба і розстріляли його.

У свою чергу, деякі харківські мельниківці підтримували тісні стосунки з бандерівцями. П.П. Сиротенко, наприклад, переховував декого з них після того, як німці розпочали репресії проти бандерівців. Є відомості, що з середини 1942 р. житло Сиротенка стало явочною квартирою бандерівців [60, с. 182]. Існували й інші подібні факти. Вони свідчать про намагання рядових оунівців з початком репресій німців проти радикальних українських націоналістів, а згодом і більш поміркованої їх частини, яка все ж таки наважувалася на самостійні акції, нелегальну роботу, згуртувати свої сили задля конкретної роботи в місті, з метою збереження своїх кадрів.

З часом життя змушувало мельниківців переглядати власну політику щодо німців, визначати тактику боротьби з урахуванням конкретних умов на місцях. Не розриваючи повністю з німцями, як свідчив О. Одрина, мельниківці намагалися працювати так, щоб вони відчули, що без українців не можна переможно закінчити війну та запровадити новий порядок в Україні. Вони сприяли організації українських військових частин, вели пропаганду серед поліції та ін. збройних загонів [58, с. 95]. Унезалежнюючи свою позицію та одночасно маючи на меті зберегти в складних умовах окупації рештки легальних можливостей для праці, мельниківці намагалися провадити в життя більш обмежену програму, яка видавалася реалістичнішою. Вони концентрують увагу на вихованні національної самосвідомості місцевого населення, пропагують готовність українського народу до розбудови державності, борються поти радянської влади. Конкретними щоденними завданнями оунівців, за свідченням П.Бабака, були:

1.         Вишукування в українському суспільстві ідейних українців, які можуть посісти ключові позиції адміністративно-господарського, культурного та громадського життя.

2.         Ані в якому разі масово не вербувати до ОУН, для кількісного ефекту, випадкових, незнаних людей.

3.         Поборювати, виявляти та знешкоджувати підпільну діяльність комуністичної агентури.

4.         Дбати про фізичне здоров’я людей, рятуючи їх від голоду.

5.         Посилювати національне, духовне та релігійне виховання людності через мережу шкільництва, церкви, театри, товариства "Просвіта", кооперації.

6.         Запобігати участі громадськості у можливих та спровокованих ворожою агентурою сумнівних політичних ексцесах, що дало б окупантові підставу для каральних експедицій та фізичного винищування населення [2, с. 147].

Таким чином, діяльність Б.Коника та ін. мельниківців у Харкові була спрямована на розбудову оунівських організацій, проведення широкоширокої націоналістичної пропаганди та агітації, виховання у народу націоналістичного духу, вишкіл націоналістичних кадрів, організацію більш масових легальних культурно-просвітницьких організацій, які б стали провідниками націоналістичних ідей, створення органів місцевого самоврядування, а також української поліції широку українізацію.

Поки німці визначали своє ставлення до лояльних оунівців, їх діяльність протягом листопада-грудня 1941 р. мала взагалі цілком легальний характер. Регулярно проходили збори оунівців, Б.Коник формував частини української поліції, вів з німцями переговори щодо складу харківської міської управи, розповсюджував друковані видання Проводу українських націоналістів та ін. В грудні 1941 р. він організував навіть декілька маршів української поліції з оркестром та виконанням націоналістичних пісень вулицями Харкова. Проте вже з кінця 1941 р. німці розпочали в Україні репресії і проти мельниківців після їх акції у містечку Базар поблизу Житомира, яка була демонстрацією сили націоналістичного руху. Німці провели широкі арешти впродовж листопада 1941 – березня 1942 р. З кінця січня 1942 р. німці розв’язали репресії і проти харківських націоналістів та їх прибічників. Був ліквідований легальний штаб оунівців – відділ пропаганди Харківської міської управи, заарештовані М.С.Сліпченко та К.М.Полуведько, який виявився радянським агентом [18, с. 34], змінилося обличчя газети "Нова Україна", а пізніше і склад редакції. Б.Коник був усунутий від керівництва українською поліцією, його наступником став полковник Минжулінський [60, с. 176]. За таких умов Б.Коник та інші західноукраїнські емісари на початку березня 1942 р. виїхали з Харкова. Оунівська організація перейшла на нелегальне становище, стала працювати у підпіллі. Були припинені загальні збори та засідання учасників організації, ширше стала використовуватися "Просвіта" як легальне прикриття ОУН. Організаційний зв’язок з оунівськими центрами значно послабшав, хоча в Харків часом і наїжджали емісари з Заходу, безумовно, важливою подією для місцевих націоналістів стали відвідини Харкова влітку 1942 р. У. Самчуком та єпископом М. Скрипником [1, с. 95]. У зв’язку з їх приїздом пожвавилася діяльність оунівців. У. Самчук мав бесіди, зустрічі в місцевих осередках, редакції "Нової України", багато часу провів у "Просвіті". До речі, У. Самчук описав свої враження від подорожі до Харкова у "Харківських репортажах 1942 р.", надрукованих у газеті "Волинь" 1 жовтня 1942 р. Про головну мету подорожі , ясна річ, там немає жодного слова. У. Самчук писав, що "Харків робить враження великого міста, з розмахом без тепла і затишку, але бетоно-твердого" [32, с. 286].

Влітку 1942 р. до Харкова прибув активний діяч ОУН(м) Юрій Костюк, який став працювати в німецькій установі "Пропаганда-штаффель". За деякими відомостями, він намагався реанімувати та очолити оунівську організацію мельниківців. Його робочий кабінет перетворився на явочну квартиру оунівців. Особливу увагу він приділяв керівництву політико-просвітницькою роботою, намагався спрямувати діяльність "Просвіти", друкував програмні націоналістичні статті в "Новій Україні" [59, с. 14].

На цей час у Харкові залишилися лише невеликі оунівські осередки. Найміцнішим з них керував завідуючий відділом праці Харківської міської управи М.М.Кононенко, про якого П.Бабак писав, що "він був прототипом духовного формату О. Ольжича-Кандиби" [2, с. 164]. До складу цього осередку у різні часи входили письменник Ю.Г. Блохин-Бойко, керівник персонального відділу міської управи М.Ф. Стратієнко, райбургомістр М.І. Горбань, керівник відділу міської управи В.С. Світличний, учасник бою під Крутами С.А. Чернявський, письменник А. Любченко, редактор "Нової України" П.А. Сагайдачний, бургомістр Мерефи П.Т. Бабак та ін. [32, с. 188 - 189]. Як свідчив останній, "за підпільну націоналістичну діяльність 5 чоловік цієї групи були розстріляні гестапо, 8 осіб померло природньою смертю у старшому віці в ЗДА і на Заході, 7 осіб опинилися у вільному світі, про решту осіб немає вісток" [2, с. 167 - 168].

Таким чином, політичне поле окупованого Харкова увібрало в себе громадсько-політичні сили та об’єднання різного спрямування та забарвлення. Найвиразніше заявили про себе під час німецько-фашистської окупації міста, окрім радянського табору, націоналістичні організації, які не були монолітними. Серед останніх траплялися і такі, котрі можна розглядати як відгалуження українських, принаймні західноукраїнських, організацій, але більшість їх була місцевим, суто харківським витвором. Аналіз їх ідейних засад та політичної практики дав можливість припустити, що у Харкові на початку окупації зустрілися дві структури, а можливо, і концепції українського націоналізму. Перша – західноукраїнська – представлена значно ширше мельниківцями, ніж бандерівцями. Друга – т. зв. "традиційна українська громадськість" – місцевими харківськими прибічниками українського націоналізму. Десанти західноукраїнських націоналістів у Харків мали на меті привернути східняків до оунівських ідеалів, утворити тут міцний провід, який спрямовував би національне життя не тільки Харкова, але і східноукраїнського регіону, а то й Лівобережної України. Проте широкої соціальної бази в Харкові вони не знайшли і помітного впливу на місцеву людність не мали. За таких умов доля цієї організації не стала довговічною, бо її існування цілковито залежало від волі окупанта. Після перших гучних успіхів, досягнутих завдяки енергійності, настирливості, врешті, відданості ідеї націократичної держави, з початком репресивних акцій німців головний Провід націоналістичного руху переходить до В.А.Доленка, репрезентанта т. зв. "традиційного громадянства Харкова".

Велика Вітчизняна війна - епохальна подія в житті України на довгому шляху відродження української державності. Перемога народів Радянського Союзу у війні відвернула перетворення території України в колонію Німеччини. З того дня минуло майже 60 років, коли відлунали переможні салюти війни. Великі втрати поніс наш народ. Лише за визволення Харківщини загинуло тисячі бійців, офіцерів, партизан і підпільників. Але час не владний стерти з пам’яті народній подвиги радянських людей, які відстояли честь, свободу i незалежність своєї Батьківщини, врятували людство від фашистської чуми.

Не можна не пишатися рухом Опору. Антифашистський рух, відраза до фашизму, несприйняття націонал-соціалізму були притаманні переважаючій більшості всього українського народу, який в цілому, боровся проти німецько-фашистської окупації, хоч у Харкові, як і в інших регіонах України, ця боротьба мала свої особливості.

Як і по всій Україні він поділявся на три частини: комуністичний, націоналістичний і стихійний.

Тисячі мешканців області, ризикуючи власним життям, надавали допомогу пораненим червоноармійцям, що опинились на окупованій ворогом території. Місцеві жителі лікували, переховували бійців і офіцерів Червоної армії, ділилися з ними часто останнім шматком хліба. Особливо багато у цьому зробили лікарі 9-ї холодногірської лікарні на чолі з професором О.І. Мєщаніновим.

Існував у Харкові й націоналістичний рух Опору, але він не мав значної підтримки у харків'ян. Це було пов’язане, по-перше, із тим, що на сході України ідеї створення незалежної України не мали такого широкого розповсюдження, як на заході, по-друге, націоналісти прийшли разом із німцями і заплямили себе співробітництвом із окупантами, і, по-третє, рух не був єдиним, від поділявся на місцевий, мельниківців і бандерівців, які не могли йти на компроміс один одному.

Найбільш розповсюдженим був комуністичний рух Опору. Він відзначався певним розмахом, масовістю, рівнем організованості, ефективністю і переслідував мету звільнення від фашизму і відновлення радянської влади.

На території області під керівництвом підпільних парторганізацій широко розгорнувся партизанський рух. На Харківщині було сформовано 94 партизанські загони і 66 диверсійних груп, в яких боролися проти ворога 3610 народних месників, серед них – 2200 комуністів.

Партизанські загони під керівництвом О.М. Салова (Ізюмський район), О.А. Камишана (Харківський сільський район), С.О. Либи (Нововодолазький район), І.А. Шепелєва (Вовчанський район) знищили багато бойової техніки і живої сили ворога. успішно діяли партизанські загони в Зміївському, Олексіївському, Краснокутському, Липецькому, Барвінківському, Балаклійському, Печенізькому районах, Боровський підпільний райком КП(б)У під керівництвом П.А. Журавльова, підпільна партійна група Олексіївського району, очолювана В.С. Ульяновим і А.Г. Бузникою. За два роки партизанські загони і диверсійні групи знищили понад 23 тис. фашистських солдатів і офіцерів, розгромили 4 ворожі штаби, висадили в повітря 21 ешелон з військами і технікою ворога, підірвали 24 залізничні і шосейні мости, вивели з ладу 88 паровозів, 777 вагонів, 260 автомашин, захопили багато військового спорядження та боєприпасів. Цим самим партизани внесли значний вклад у справу перемоги над ворогом. Юнаки і дівчата були найбільш масовою верствою населення, яка безвідмовно пішла за радянською владою.

За 23 місяці боротьби партизанські загони, диверсійні і антифашистські групи Харківської області знищили більш як 23 тис. гітлерівських солдатів, офіцерів та їх прибічників, розгромили 4 штаби ворога, зірвали 21 залізничний ешелон з військовими і технікою ворога, 25 залізничних і шосейних мости, вивели з ладу 88 потягів і 777 вагонів, знищили 260 автомашин. 107 підвід з боєприпасами, захопили 1167 гвинтівок, 102 кулемети, 603 патронів, 94862 гранати і 2380 снарядів [70, с. 348].

За видатні заслуги в організації партійного та комсомольського підпілля на Харківщині, за мужність і героїзм, виявлені у боротьбі проти загарбників шести особам було присвоєне високе звання Героя Радянського Союзу. Це командиру нововодолазького партизанського загону І.Й. Копьонкіну, секретарю підпільного обкому партії І.І. Бакуліну і членам підпільного обкому комсомолу О.Г. Зубарєву, Н.Т. Волковій, О.М. Щербак, М.Т. Кисляк. 79 осіб в роки війни були нагороджені орденами і медалями [17, с. 52].

Німецько-фашистський окупаційний режим на Харківщині характеризувався жорстоким ставленням до людей. Було спалено багато будинків, зруйновано школи тощо. Величезних втрат зазнала приватна власність громадян. Грабіж, мародерство стали системою, офіційно підтриманою фашистською владою.

На тимчасово окупованій території, були створені підпільна комсомольська організація, винищувальний батальйон. Підпільники вели боротьбу з окупантами. Особливо масовою була боротьба за зрив аграрної політики гітлерівців. Селяни Близнюкiвщини ухилялись від сільськогосподарських робіт, від оплати натуральних та грошових податків, ховали харчі. Організовували саботажі молотьби хліба i інших сільськогосподарських робіт, псували молотарки i трактори, знищували хто що може. Окупанти були безсилі подавити саботажі дії населення.

Крім цього головною роботою комсомольців - підпільників району був випуск i розповсюдження антифашистських листівок, проведення диверсій. Гестапо i поліція, звичайно, не могли зумеритися з фактом діяльності підпільників. Багато часу шукали вони керівників, i після силенного терору їм вдалося натрапити на слід підпільників Близнюкiв. Їх було страчено після допитів i катувань.

Прикладом мужності була діяльність по рятуванню бійців Червоної Армії. Місцеві жителі ховали та лікували поранених бійців. Незважаючи на неодноразові перевірки люди не боялися смерті, бо у кожного були на фронті або чоловік, або син, або брат. Збирали жінки для поранених бинти, продукти харчування, а тих, хто одужував, забезпечували цивільним одягом i документами, відправляли у партизанські загони або за лінію фронту.

Робота підпільних організацій на Харківщині йшла виключно в складних умовах i була взагалі можливою тому, що знаходила щиру підтримку в населення.

Однією із сторінок героїчного літопису Великої Вітчизняної війни є боротьба юних патріотів - Павлика Шевченка, Вiри Складнєєвої. Вірні заповітам своїх батьків вони допомагали старшим, робили свій внесок в боротьбу з фашистським агресором. Героїчно загинув Юрко Старостiн - розвiдник партизанського загону, що діяв у Близнюках. Після довгих переслідувань він опинився у руках ворога. Його жорстоко катували, вимагали відомості про партизан. Юрко нічого не сказав, тільки повторював: "Їх багато, дуже багато, але скоро буде ще більше!" Безсилі i люті фашисти розправилися з юним героєм. Війна не пішла безслідно від нас, вона, як i раніше з нами, в наших серцях i душах. I зв’язує її з сьогоднішнім днем, нашим повсякденним життям Пам’ять. Пам’ять про подвиги, здійснені на полях боїв з фашистським агресором, пам’ять про тих, хто вершив історію, прийняв смерть за ради Перемоги, за ради майбутнього. Ця пам’ять завжди з нами. Вона обпалює серця невгасимим болем i одночасно підносить, робить нас духовно сильними. Пам’ять про загиблих захисників Батьківщини всенародна, а значить - безсмертна. Таким чином, можна сказати. що перемога над фашизмом була здобута ціною протистоянь i страждань мільйонів людей. Вона була забезпечена героїзмом i самопожертвою радянських людей на фронтах, на заводах i полях. Сприяла перемозі й боротьба народу в тилу ворога, яка дійсно стала всенародною.

1.           Бабусенко Н. Явка с повинной: "Я был офицером гестапо": (воспоминания советского разведчика). – Б. изд., б. г.

2.           Байбак П.Т. Смолоскип ОУН на Слобожанщині // На зов Києва. – Торонто – Нью-Йорк, 1985.

3.           Бондарєв Є.О., Романов С.Г. Боротьба з німецько-нацистською окупацією України в період Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945 рр.) // Вісн. Харк. ун-ту. 1996. – № 387: Історія України. – Вип. 1.

4.           Бутенко В.І., Зіновкін В.Я., Пальчик В.Г., Касьянова О.О.Харківщина в роки Великої Вітчизняної війни. – Х.: РВП "Оригінал", 1992.

5.           Великая Отечественная война 1941 – 1945: Энциклопедия. – М., 1985.

6.           В тылу врага: Листовки парт. орг. и партизан периода Великой Отечеств. войны. 1941 – 1945. – М.: Политиздат, 1962.

7.           Гарус Э. "Мы по-прежнему рядом": [Из истории подпол. движения в Харькове 1941 – 1943 гг.] // Панорама. – 1998. – 10 окт.

8.           Грицак Я. Між двома тоталітаризмами // Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. – К., 2000.

9.           Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. Нариси політичної історії. – К., 1993.

10.        Демихівська Д. Бійці без шинелей // Прапор. – 1963. – № 8.

11.        Дзвони пам’яті: Кн. про трагедію міст і сіл Полтавщини, Харківщини, Ворошиловградщини та Донеччини, сплюндрованих фашистами у роки війни / Редкол.: Ю. Збанацький (гол.) та ін. – К.: Рад. письменник, 1988.

12.        Діяльність органів самоврядування і громадських організацій у Харківській області в 1941 – 1943 рр. // Український засів. – 1993. – Ч. 5(9).

13.        Дмитрук К. Безбатченки. – К., 1980.

14.        Донской Я., Шаповал А. Бойцы в белых халатах. – Х.: Прапор, 1966.

15.        История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941 – 1945: В 6 т. – М.: Воениздат, 1961

16.        История второй мировой войны 1939 – 1945: В 12-ти т. – М.: Воениздат, 1976.

17.        Історія міст і сил Української РСР: Харківська область. – К., 1966.

18.        Карпов П.К., Степовий В.О. У кублі зрадників. – Х.: Прапор, 1977.

19.        Книга Пам’яті – вірні сини Вітчизни. – Близнюки, 1997.

20.        Книга пам’яті України: Харківська область. – Х., 1994.

21.        Коваль М.В. Український народ у Великій Вітчизняній війні (1941 – 1945 рр.) // Український історичний журнал. – 1990. - № 3.

22.        Коваль М.В. Український народ у другій світовій війні (1939 – 1945 рр.). Сучасна концепція // Друга Міжнародний конгрес україністів. Львів 22 – 28 серпня 1993. Доп. і повід. У 2 ч. Ч. ІІ. – Львів, 1994.

23.        Коваль М.В. Друга світова війна та сьогодення // Український історичний журнал. – 1995. - № 3.

24.        Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939 – 1945 рр.). – К., 1999.

25.        Ковач А. Українська визвольна боротьба і "власовщина". – Німеччина, 1958.

26.        Козлітін В.Д. Друга світова війна. – Х., 2001.

27.        Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993.

28.        Косик В. Україна в другій світовій війні: Зб. док. і мат. – Київ; Париж; Нью-Йорк, Торонто, 1998.

29.        Костюк О. У Харкові в час війни // На зов Києва. – Торонто; Нью-Йорк, 1985.

30.        Кучер В.І. Партизанські краї і зони на Україні в роки Великої Вітчизняної війни. – К., 1974.

31.        Лисяк-Рудницький І. Український визвольний рух під час другої світової війни // Історичні есе: у 2-х т. Т. 2. – К., 1994.

32.        Мальчевський І. Українська преса під німецькою окупацією // На зов Києва. – Торонто; Нью-Йорк, 1985.

33.        Мещанинов А.И. Долг врача // В боях за Харьковщину. – Х., 1963.

34.        Милюха В., Мысниченко В., Донской Я. Племя отважных: Очерки о работе подпол. комс. орг. Харьковщины. - Х.: Кн. изд-во, 1962.

35.        Милюха В., Мысниченко В., Шаповал А. Шаги в бессмертие. – Х.: Прапор, 1964.

36.        Мірошников І.Я. Нескорені харків’яни. – К.: Політвидав України, 1969.

37.        Мусієнко О. Україна в завойовницьких планах гітлеризму // Літературна України. – 1991. – 27 червня.

38.        Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991.

39.        Нагай О. Київ у час другої світової війни (1941 – 1944 рр.) // На зов Києва. – Торонто; Нью-Йорк, 1985.

40.        Нариси з історії Харківської обласної партійної організації. – Х., 1970.

41.        Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине. 1941 – 1944 гг. – К., 1985.

42.        Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. – К., 1963.

43.        Об организации борьбы в тылу немецких войск: Постановление ЦК ВКП(б). 18 июля 1941 года // Известия ЦК КПСС. – 1990 - № 7.

44.        Партийная организация Харьковщины в годы Великой Отечественной войны (1941 – 1945 гг.) / Под ред. Ю. Склярова. – Х.: Прапор, 1968.

45.        Пламенные строки: Сб. док. и материалов / Под ред. Г.М. Скляднева. – Х.: Прапор, 1975.

46.        Плем’я комсомольське. – Х., 1969.

47.        Подвиги во имя Отчизны. – Х., 1985.

48.        Полікарпенко Г. Організація українських націоналістів під час другої світової війни. – На чужині, 1951.

49.        Полум’яні рядки: зб. док. і мат. – Х., 1975.

50.        Пономаренко П.К. Всенародная борьба в тылу немецко-фашистских захватчиков. 1941 – 1944. – М., 196.

51.        Радченко Л.А., Семененко В.И. Войны забытое похмелье…: Очерки истории Великой Отечественной войны. – Х., 1997.

52.        Рідний край / За ред. І.Ф. Прокопенка. – Х., 1993.

53.        Розгін Є. Марія Недужа // На зов Києва. – Торонто – Нью-Йорк, 1985.

54.        Седов Н.А. Под страхом смертной казни // В боях за Харьковщину. – Х., 1963.

55.        Семененко В. Більшовицький партизанський рух на Харківщині (1941 – 1943 рр.) // Зб. Харк. іст.-філол. т-ва. Нов. сер. – Х., 1995. – Т. 4.

56.        Семененко О. Харків, Харків… - Харків – Нью-Йорк, 1992.

57.        Семиряга М.И. Коллаборационизм: Природа, типология и проявления в годы Второй мировой войны. – М., 2000.

58.        Скоробогатов А.В. Харківське самоврядування в 1941 – 1943 рр. // Березіль. 1996. – № 7– 10.

59.        Скоробогатов А.В. Харківська Просвіта у воєнні роки (1941 - 1943) // Современное общество. 1995. № 1 – 2.

60.        Скоробогатов А.В. Харків у часи німецької окупації (1941-1943рр.). – Харків: Прапор, 2004.

61.        "Совершенно секретно! Только для командования!": Стратегия фашистской Германии в войне против СССР: док. и мат. / Сост. В.И. Дашичев. – М., 1967.

62.        Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941-1945: Док. и материалы: в 3-х т. – К.: Наук. думка, 1980.

63.        Советский Союз в годы Великой Отечественной войны 1941 – 1945. – М.: Наука, 1978.

64.        СССР в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 гг.: (Крат. хроника). – М.: Воениздат, 1964.

65.        Старинов И.Г. Операція пройшла успішно // У боях за Харківщину: спогади учасників Великої Вітчизняної війни. – Х., 1968.

66.        Стратієнко А. Спогади про час німецької окупації Харкова // Березіль. 1998. № 5 – 6.

67.        Супруненко Н.И. Украина в Великой Отечественной войне Советского Союза (1941 - 1945). – К.: Госполитиздат УССР, 1956.

68.        Тронько П. Бессмертие подвига. – К.: Молодь, 1985.

69.        Трубайчук А. Друга світова війна: коротка історія. – К., 1995.

70.        Харьковщина в годы Великой Отечественной войны. Июнь 1941 – 1943 гг.: Сб. док. и мат. / Под ред. А.В. Тесленко. – Х.: Прапор, 1965.

71.        Чайковський А.С. Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1041 – 1944 рр. мовою документів, очима історика). – К., 1994.