Курсовая работа: СРСР у післявоєнні роки. Тріумфальний сталінізм

У світі, що розвивався, здавалося, у бік створення монолітних «блоків», раптовий розрив між СРСР та Югославією, про який стало відомо весною 1948 р., виявив наявність сильної напруженості і розходження інтересів всередині «соціалістичного табору». Радянсько-югославська злагода, дуже тісна в момент закінчення війни, яка символізувалася Договором про дружбу та взаємодопомогу від 11 квітня 1945 р., з кінця 1947 р. почала давати тріщини. Сталіна дратувала незалежність Тіто, чия сильна індивідуальність контрастувала із сірою безликістю інших комуністичних лідерів Східної Європи. Не був позбавлений Тіто й певних амбіцій. Він не тільки заперечував приналежність Трієсту Італії, півдня Карінтії - Австрії і частини Македонії - Греції, але й домігся того, що Албанія майже повністю перебувала під його впливом. Тіто розраховував на створення балкапської федерації, яка об'єднала б для початку Югославію та Болгарію. У разі успіху задуму і приєднання інших країн до федерації, виникла б реальна можливість того, що Тіто стане її безперечним лідером. Все це викликало підозру у Сталіна. У кіпці 1947 р, Тіто та Дімітров оголосили у Бледе про своє рішення розпочати поетапне здійснення ідеї федерації. 28 січня 1948 р. «Правда» опублікувала статтю, де затверджувалося, що вищеназваним країнам не потрібна ніяка, в будь-якому випадку помилкова і штучна, федерація. 10 лютого Сталін скликав радянсько-болгаро-югославську нараду, на якій, зайнятий позицію, протилежну висловленій два тижні тому «Правдою» думці, наполягав па створенні болгаро-югославської федерації, безсумнівно розраховуючи, що за допомогою більш піддатливих болгар він отримає можливість краще контролювати дії Белграда. 1 березня Югославія відхилила радянську пропозицію про створення федерації з Болгарією. З березня по червень криза, яка супроводжувалася обміном секретними нотами, продовжувала загострюватися: Тіто вивів з уряду двох прорадянських міністрів і відмовився з'явитися як обвинувачений перед Комінформом; Сталін у свою чергу відкликав із Югославії радянських фахівців і пригрозив припинити економічну допомогу. Нарешті, 29 червня був опублікований документ, в якому інші члени Комінформу, зібравшись у Бухаресті, засуджували Комуністичну партію Югославії. Спільна заява особливо підкреслювала нетерпимість «ганебного, чисто турецького терористичного режиму» Тіто і закликала «здорові сили» КПЮ примусити своїх керівників «відкрито й чесно визнати свої помилки і виправити їх», у разі ж відмови - «змінити їх і висунуті нове інтернаціоналістичне керівництво КІНО». Однак, югославські комуністи зберегли єдність і пішли за своїм лідером. Наслідки розриву були важкими для Югославії, оскільки всі її економічні угоди із східноєвропейськими країнами були анульовані і вона виявилася в блокаді. Проте, па V з'їзді КИЮ, який відбувся в липні 1948 р. радянські обвинувачення були одностайно знехтувані, а політика Тіто отримала повну підтримку. Розуміючи, що його надії па капітуляцію не виправдовуються, в серпні 1949 р. Сталін вирішив денонсувати договір, укладений в квітні 1945 р. Тепер югославський уряд на чолі з «гітлерівсько-троцькістським агентом» розглядався як «противник і ворог». 25 жовтня 1949 р. дипломатичні відносини між СРСР і Югославією були розірвані.

Обвинувачення у «тітоїзмі» зіграли - як і «холодна війна» - важливу роль у згуртуванні радянського блоку, рості виключень із партій і процесів проти комуністів, багато з яких були учасниками руху Опору, звинувачених у націоналізмі. «Відношення до СРСР - пробний камінь для кожного комуніста», заявив у грудні 1949 р. Сланський, Генеральний секретар Компартії Чехословаччини. З 1949 по 1952 р. в країнах народної демократії під контролем або за прямою участю «радників» із сталінського МДБ пройшли дві хвилі чисток. Перша була направлена проти «національних» політичних лідерів, замінених «москвичами» - людьми, своїм минулим більш тісно пов'язаними з СРСР. Друга, в якій «космополітизм» був головним критерієм для засудження й арештів, ударила по комуністах переважно єврейської національності; їх основний злочин полягав у тому, що, будучи в минулому членами інтербригад або працюючи в Комінтерні, вони були свідками сталінських методів «чистки» кінця 30-х рр., застосованих тепер у комуністичних партіях східноєвропейських країн.

Під час першої хвилі (літо 1948-1949 р.) були «вичищені»: в Польщі -Гомулка, замінений на посту Першого секретаря Компартії Берутом; в Угорщині - Райк (страчений) і Кадар (ув'язнений ); в Болгарії - Костов (страчений); в Словаччині - Клементіс (страчений). Друга хвиля «вичистила»: в Че-хословаччині - Сланського (страчений з тринадцятьма іншими обвинуваченими, з яких одинадцять були євреї, після відкритого процесу, який нагадував московські); в Румунії - видну діячку Ганну Паукер, єврейку за національністю, незважаючи на те, що в попередні роки вона користувалася активною підтримкою Москви і зіграла головну роль в боротьбі проти Тіто. Щоденна критика «гітлерівсько-фашистського егоїзму», полювання за ухильниками всіх мастей, що велася з таким же істеричним озлобленням, як і боротьба з троцькізмом у 30-х рр., повинні були показати неможливість будь-якого іншого шляху до соціалізму, крім обраного СРСР.

1949-1950 рр. стали, безсумнівно, кульмінацією «холодної війни», ознаменованої підписанням 4 квітня 1949 р. північноатлантичного договору, чий «відкрито агресивний характер» невпинно викривався СРСР, війною в Кореї та переозброєнням Німеччини. 1949-й був «дуже небезпечним» роком, оскільки СРСР вже не сумнівався, що американці надовго залишаться в Європі. Але він же приніс радянським керівникам і задоволення: успішне випробування першої радянської атомної бомби (вересень 1949 р.) і перемога китайських комуністів.

На відміну від своєї політики, яка проводилася в інших районах світу, на Далекому Сході СРСР з 1945 р. діяв дуже обережно. Вступ Червоної Армії у війну проти Японії в серпні 1945 р. дозволив йому відновити в цьому регіоні позиції, втрачені в 1905 р. царською імперією. 15 серпня 1945 р. Чан Кайши погодився з радянською присутністю у Порт-Артурі, Дайрені та Маньчжурії. За радянської підтримки Маньчжурія стала автономною комуністичною державою, яку очолив Гао Ган, який, очевидно, був тісно пов'язаний із Сталіним. Наприкінці 1945 р. останній закликав китайських комуністів порозумітися з Чан Кайши. Ця позиція була кілька разів підтверджена в 1946-1948 рр. Той факт, що, починаючи з літа 1947 р., політична й військова ситуація змінилася на користь китайських комуністів, загалом не змінив стриманого відношення радянського керівництва до китайських комуністів, які не були запрошені па нараду, присвячену заснуванню Комінформа. Цій стриманості можна дати кілька пояснень: розуміючи американські наміри відносно Японії, радянське керівництво розглядало Далекий Схід як переважну сферу впливу США (на відміну від Європи). Але чи не побоювалося воно також, що у разі перемоги китайських комуністів виникне новий полюс комунізму? У цьому значенні потрібно визнати непослідовність політики, направленої проти Тіто, що дозволяло Мао Цзедуну зміцнювати свою незалежність. Показово, що радянська преса майже не помітила вирішальний наступ китайських комуністів влітку 1949 р., оскільки була дуже зайнята звітами про викриття незліченних «гітлерівсько-троцькістсько-тітоїстських» змов у Східній Європі.

Ентузіазм СРСР з приводу «китайських братів по зброї» проявився тільки після остаточної перемоги Мао Цзедуна. 23 листопада 1949 р. СРСР встановив дипломатичні відносини з Пекіном і Вишенський заявив в ООН, що тепер його країна не визнає націоналістичний Китай. Після важких двомісячних переговорів 14 лютого 1950 р. в Москві Мао Цзедун підписав із Сталіним Договір про взаємодопомогу терміном на тридцять років. Радянський Союз зобов'язався відмовитися у дворічний термін від усіх своїх прав у Маньчжурії і протягом п'яти років повернути Дайрен і Порт-Артур, надати Китаю позику в 300 мли. доларів, освоїти Синьцзяп силами змішаних фірм з переважанням радянського фінансового і технічного капіталу. Тривалість переговорів, скромна сума кредиту, термін, передбачений для передачі Маньчжурської залізниці і портів, підкріплюють гіпотезу, згідно з якою Москва, перш ніж прийняти на себе більш серйозні зобов'язання, хотіла побачити, яку політику обере Мао. Спільна ворожість по відношенню до США була, безсумнівно, одним із основних чинників згоди. Те, що це так, було відкрито підтверджено кількома тижнями пізніше: коли Рада Безпеки відмовилася виключити націоналістичний Китай з ООН, СРСР вийшов з усіх її органів (до серпня 1950 р.).

Саме завдяки відсутності СРСР Рада Безпеки змогла 27 червня 1950 р. прийняти резолюцію про введення американських військ до Кореї, де північні корейці за два дні до цього перетнули 38-у паралель. Згідно з деякими сучасними версіями, до цього кроку Північну Корею підштовхнув Сталін, який не вірив в можливість дій у відповідь США після того, як вони «покинули» Чан Кайши, і хотів скласти конкуренцію Мао на Далекому Сході. Проте, коли Китай у свою чергу вступив у війну на боці Північної Кореї, СРСР, наштовхнувшись на тверду позицію США, постарався зберегти локальний характер конфлікту. Після зміщення войовничого генерала Макартура напруженість навколо корейських подій зменшилася. 23 червня 1951 р. постійний представник СРСР в ООН Малік, який за два роки до цього вів переговори з питання про блокаду Берліна, запропонував, щоб «воюючі сторони почали дискусію про припинення вогню і досягнення перемир'я». Переговори з цього питання увінчаються успіхом тільки через два роки, після смерті Сталіна.

У більшій мірі, ніж конфлікт у Кореї, «головним болем» радянської зовнішньої політики на початку 50-х рр. було питання про інтеграцію ФРН у західну політичну систему та її переозброєння. Використовуючи глибокі розходження між західними державами з цієї проблеми, радянська дипломатія мала можливість вправно маневрувати. 23 жовтня 1950 р. міністри закордонних справ східноєвропейсько-о табору, що зібралися у Празі, запропонували підписати мирний договір із Німеччиною, який передбачав її демілітаризацію і виведення з неї усіх іноземних військ. У грудні західні країни в принципі погодилися на зустріч, але зажадали, щоб на ній були обговорені всі проблеми, по яких мало місце протистояння Заходу та Сходу. Переговори, які продовжувалися з 5 березня по 21 червня 1951 р. в Парижі, не привели сторони до угоди. Причиною неуспіху стало досить другорядне питання: Радянський Союз наполягав на тому, щоб мова йшла і про Атлантичний пакт, чому противилися країни Заходу. Наступного року СРСР зробив ще одну спробу. 10 березня 1952 р., через кілька днів після Лісабонської конференції керівників країн НАТО, на якій був прийнятий перший план переозброєння Європи, в тому числі і ФРН, Радянський Союз направив західним державам ноту, яка містила пропозицію укласти мирний договір з демілітаризованою та нейтральною Німеччиною. У порівнянні з попередніми проектами - як радянськими, так і західними - цей плай містив нові моменти, які повинні були спокусити німців (дозвіл Німеччині мати необхідні для оборони національні збройні сили, загальна амністія для всіх офіцерів вермахту і функціонерів НСДАП, за винятком винних у військових злочинах). Неможливо було більш відверто запропонувати повернення до політики Рапалло, за якою радянська дипломатія відчувала ту ж ностальгію, що й за часами, коли існування багатополюсного миру дозволяло СРСР грати на «міжімперіалістичних протиріччях». Однак, щоб спокусити німців у 1952 р., Москві потрібно було заплатити більше: передусім відмовитися від вимоги визнати як попередню умову кордон по Одеру - Нейсе і погодитися з утворенням нового загально-німецького уряду за підсумками вільних виборів. У цій ситуації західні держави заявили, що укладення мирного договору передбачає створення уряду, повноважного його підписати, отже, для початку необхідно домовитися про організацію вільних виборів. Грубість радянської реакції у повній мірі відобразила перенесене СРСР розчарування.

У своїй останній роботі, опублікованій у вересні 1952 р., Сталін розвивав ідею, яка полягала в тому, що якщо в теорії «суперечності» між капіталістичними країнами є менш сильними, ніж між капіталістичними і соціалістичними країнами, то не обов'язково справа йде так і па практиці. Звідси слідувало, що, «всупереч думці деяких товаришів», війни між капіталістичними країнами були неминучі і в тих умовах.

У багатьох тоді створилося враження, що ця теза була плодом розумового розладу автора. Але чи не провіщав він стратегічний поворот: відмова від концепції двох таборів, щоб зіграти на «протиріччях імперіалізму»? Передбачити можливу еволюцію в цьому напрямі протягом 1953 р. дозволяє інтерв'ю Сталіна, опубліковане 24 грудня 1952 р. в «Нью-Йорк тайме», в якому генералісимус, хоч і не давши ясної відповіді на це найважливіше питання радянської зовнішньої політики, виявив готовність до співпраці в можливій дипломатичній акції, виходячи з того факту, що «СРСР бажає, щоб Корейській війні був покладений кінець», і до зустрічі з Ейзепхауером. Проте, Ейзенхауер дочекався смерті Сталіна, щоб, кажучи словами президента СНІ А, «зробити перші кроки до створення взаємної довіри, заснованої на спільних зусиллях».

4. «РОЗВИНЕНИЙ» СТАЛІНІЗМ

сталін ідеологічний контроль табір

Політичне життя СРСР у післявоєнні роки було відмічене не тільки ідеологічним посиленням контролю над суспільством, але також і приходом структур влади до специфічних форм, які демонстрували відмову від деяких ленінських норм, і зверненням до його спадщини і очевидну спадкоємність з практикою (чистки) і політичним примушенням (передусім відносно ключового питання оновлення і ротації партійних кадрів) 30-х рр.

У післявоєнні роки Сталін постарався зміцнити підмурівок своєї влади за допомогою ультранаціоналістичної ідеології, відмови від традиційних, встановлених Леніним, принципів функціонування партійних органів і безмежного розвитку культу Верховного Вождя, який став маршалом, генералісимусом і Головою Ради Міністрів.

Саме тоді «культ особи» досяг апогею. У кожному селищі споруджувався свій пам'ятник Сталіну. Святкування в грудні 1949 р. сімдесятиріччя вождя дозволило культу особи перейти всі мислимі кордони. Протягом тижнів газети перелічували тисячі подарунків, надісланих Сталіну у знак вдячності з усіх кінців світу. Тисячі послань, сповнених безкрайнього поклоніння й захоплення, стікалися до Великої Людини. Вищі церковні ієрархи публічно завірили його в своїй найглибшій вдячності і в тому, що вони підносять гарячі молитви, відчуваючи безприкладні мудрість і велич, з якими він управляє Батьківщиною.

Незважаючи па весь хор славослів'я і рабських запевнень у вірності, ніколи ця людина не була так самотня. Свідоцтва його близьких, дочки, Хрущова і М. Джіласа одностайні в цьому. Ізолювавшись через свою підозрілість від усіх, уникаючи церемоній і прийомів, знаючи про життя країни тільки по прикрашених картинках офіційних доповідей, старіючий Сталін проводив тепер більшу частину часу на своїй дачі в Кунцево, звідки приїжджав на кілька годин у Кремль. На дачу він викликав старих членів партійного керівництва, змушуючи їх, якщо вірити спогадам Хрущова, з будь-якого приводу пити ночі безперервно до повної знемоги. Підкреслюючи значення цих застіль, наближені Сталіна того періоду відмічають його рідке уміння сплутати карти і, застосовуючи свою улюблену тактику, підбурити між собою своїх вірогідних наступників, доручивши їм розв'язання найголоволомніших проблем, щоб потім, вставши вище конкретних особистостей і розбіжностей, взяти на себе роль арбітра й продовжити зміцнення політичної системи, в якій ленінські традиції грали все меншу роль, тобто сталінізму.

Радикальний розрив з ленінською спадщиною здійснювався на кількох рівнях:

- На рівні символів, що виражалося у відтворенні цивільних і військових звань, які були скасовані Леніним, оскільки втілювали, на його думку, традиційну державу (так, в 1946 р. народні комісари перетворилися на «міністрів»); в примітному перейменуванні, покликаному знаменувати перехід до нового етапу в історичному розвитку народу і держави (Робітничо-селянська Червона Армія була перейменована в Радянські Збройні Сили, а більшовицька партія в 1952 р. стала Комуністичною партією Радянського Союзу -КПРС).

- На теоретичному рівні йшла прихована критика ленінської концепції партії. Так, в промові, проголошеній 9 лютого 1946 р., Сталін заявив про те, що єдина різниця між комуністами і безпартійними полягає в тому, що перші є членами партії, а другі ні.

- На більш глибокому рівні реального здійснення влади розрив із ленінізмом виражався в послідовному ігноруванні керівних органів партії: тринадцять з половиною років, з березня 1939 по жовтень 1952 р., не скликалися з'їзди, і п'ять з половиною років, з лютого 1947 по жовтень 1952 р., - пленуми ЦК. Навіть Політбюро (10 членів і 4 кандидати в члени) майже ніколи не збиралося в повному складі через введену Сталіним практику «малих комісій» (повністю незаконної з точки зору Статуту) з розпливчатими повноваженнями: Комісія П'яти, Комісія Шести, що займалася в принципі закордонними справами, але також і деякими питаннями внутрішньої політики, Комісія Семи. Як правило, Сталін вважав за краще приймати членів Політбюро індивідуально або невеликими групами з питань, пов'язаних зі «спеціальністю» кожного. Сталін, який страждав від гострої шпигуноманії, незмінно виключав із цих зустрічей, особливо в останні роки життя, деяких членів Політбюро, підозрюваних у переході на службу тієї або іншої іноземної держави. Це сталося із Ворошиловим, запідозреним у співпраці з Інтеллідженс Сервіс (але не арештованим, що досить ясно говорить про справжні мотиви цієї так званої немилості); потім, після XIX з'їзду партії, - з Молотовим та Мікояном. Хрущов залишив вражаючі розповіді про епізодичні засідання Політбюро, де найважливіші рішення, наприклад про п'ятий п'ятирічний план, приймалися без усякого обговорення за кілька хвилин учасниками, які відчували паніку тільки від однієї думки, що вони можуть висловити точку зору, яка зіпсує настрій Вождеві. Тим часом Сталін робив усе, щоб сконцентрувати владу у створених ним структурах, непідконтрольних обраним у 1939 р. керівним партійним інстанціям. Роль його особистого Секретаріату та Спеціального сектора Секретаріату ЦК під керівництвом Поскрьобишева, очевидно, постійно зростала, полягаючи в нагляді над усім Секретаріатом ЦК - реальним центром прийняття рішень і контролі за їх виконанням. Кожний із головних соратників Сталіна в післявоєнні роки (Маленков, Жданов і Хрущов) займав у той або інший момент один з чотирьох постів секретарів ЦК партії.

При тих - дуже уривчастих - знаннях про механізм прийняття рішення на найвищому рівні, які ми маємо в своєму розпорядженні, неможливо дати вичерпну відповідь па питання про реальну владу в післявоєнному СРСР. Чи дійсно Сталін був самодержцем, описаним Хрущовим та Джіласом? Або ж лідером меншості в Політбюро, оточеним ворогуючими групами, які виникали в передбаченні швидкого розподілу спадщини і чиї позиції відображали реальні тенденції у виборі рішень з ключових питань того моменту? Ці дві гіпотези не виключають одна одну. Вони дозволяють оцінити складність і витонченість політичної гри Сталіна, якому вдалося так же надійно прибрати до рук вищих воєначальників, овіяних славою Перемоги, як і обернути собі па користь суперництво та амбіції своїх політичних колег, відволікаючи таким чином увагу від соціальних протиріч і відцентрових ідеологічних тенденцій, які виявляться після того великого дня, коли його не стане.

Першою конфліктною ситуацією, в якій Сталін взяв на себе роль арбітра, був спор Маленкова і Жданова, які вважалися після закінчення війни його потенційними спадкоємцями. Сходження обох почалося ще в довоєнні роки. У 1939 р. Маленков був призначений секретарем ЦК і начальником управління кадрів ЦК. Завдяки своїм безперечним організаторським здібностям він отримав під час війни нові відповідальні призначення. Член ДКО, у 1943 р. Маленков був поставлений на чолі Комітету з відновлення звільнених районів. У 1944 р. він очолив Комітет з демонтажу німецької промисловості, який займався отриманням із Німеччини репарацій на користь СРСР. У той час як Маленков, після блискучої партійної кар'єри підіймався все вийде у сфері державного управління, Жданов не менш успішно просувався в структурі партійного апарату. Будучи з 1934 р. секретарем ЦК, членом Оргбюро ЦК і спадкоємцем Кірова на посту першого секретаря ленінградської партійної організації, він зіграв видну роль в чистці місцевих партійних і господарських кадрів в 1936-1938 рр. На XVIII з'їзді партії в березні 1939 р. він був обраний членом Політбюро.

Суперечка між Маленкозим, підтримуваним Берією, Кагановичем і керівниками важкої промисловості, з одного боку, і Ждановом, на боці якого були голова Держплану Вознесенський, Доронін, Родіонов, Ковальов і деякі воєначальники, з іншого, одночасно торкалася, як ми вже бачили, міжнародного становища, а також темпів і шляхів економічного розвитку СРСР в післявоєнні роки. Політичний конфлікт між Маленковим і Ждановом розвивався з кінця 1945 р. навколо суто приватного питання: Жданов і Вознесенський атакували Маленкова у зв'язку з його політикою вивозу німецької промисловості, яка приводила, згідно з їх уявленнями, до жахливого розбазарювання коштів. Мікоян, посланий Сталіним розібратися на місці, повернувся з дуже несприятливою доповіддю, яка свідчила про необхідність відмовитися від політики демонтажу на користь створення змішаних фірм, які б організовували в Німеччині виробництво продукції для СРСР. Сталін підтримав групу Жданова, зняв Маленкова з посади, одночасно вивівши його з Секретаріату ЦК. Протягом двох років Жданов і його помічник М. Суслов, призначений в червні 1947 р. керівником Агітпропу (замість близького до Маленкова Г. Александрова), користувалися довірою Сталіна, очолюючи ідеологічне придушення інтелігенції, національних рухів і згуртування європейських компартій навколо КПРС. Разом з тим у політичному відношенні група Жданова - Вознесенського виявилася дуже різношерстою, об'єднуючи і «жорстких» ідеологів типу Жданова, і таких економістів-реформаторів, як Вознесенський, місцеву володарюючи еліту (ленінградська партійна організація, першим секретарем якої був Жданов) і керівників, які бажали б відновити деяку форму - звичайно, дуже специфічну - законності шляхом «повернення до принципів» перед обличчям ультранаціоналістичного, неленінського дрейфу сталінської влади. Плани цієї групи в області економіки зазнали поразки з ряду причин, зумовлених як катастрофічним погіршенням продовольчого становища в 1946-1948 рр., що дало привід для відновлення жорсткого контролю над селянством, утворенням консервативного фронту керівників промисловості, так і спекуляціями у внутрішньополітичних цілях міжнародною напруженістю. Ймовірно, відносно стратегії економічного розвитку Сталін солідаризувався з прихильниками повернення до волюнтаристської схеми 30-х рр.

У 1945-1946 рр. Сталін дуже майстерно маневрував по відношенню до іншої групи, яка могла б перетворитися на самостійну суспільно-політичну силу, здатну якщо не зібрати разом тих, хто хотів змін, то, принаймні, створити противагу цивільній владі і навіть виступити арбітром у спірних питаннях: щодо ставлення до армії. Хоча в російській історії не існувало путчистської традиції і феномен 1937 р. повинен був, швидше усього, додати впевненості цивільній владі, все ж, і не беручи влади, армія кілька разів, передусім в 1917 р., активно сприяла зміні політичної системи. У 1945 р. радянське керівництво на чолі із Сталіним усвідомлювало, що, стикнувшись із зовнішніми по відношенню до системи реаліями і випробувавши на собі вакуум і некомпетентність цивільної влади в 1941 р. армія могла стати центром кристалізації ідей, небезпечних для режиму. До того ж, користуючись величезним престижем, воєначальники, особливо Жуков, який взяв Берлін, були, принаймні, не менш популярні, ніж цивільні керівники - армія могла вселяти побоювання цивільній владі. Тому вже до 1945 р. були вжито деяких засобів, щоб попередити можливу загрозу з боку військових: ідеологічна інтеграція армії в партію, немилість відносно військових керівників, знеособлення історії війни.

У першому випадку активно проводилася політика масового залучення до партії тих, «хто відзначилися на полі бою»: в кінці 1945 р. демобілізовані військові, що вступили в партію в діючій армії, складали більше 40% загальної чисельності ВКП(6) - 2,5 з 5,7 мли. (усього в партію за час війни вступило біля чотирьох мільйонів нових членів). Велика частка фронтовиків мала два суперечливих наслідки: з одного боку, вона свідчила про те, що партії вдалося забезпечити собі широку присутність в армії; з іншого - мала на увазі, що й армія спроможна впливати на установки партії, якщо воєначальники вирішать мобілізувати своїх «ветеранів», що були розкидані по країні і повернулися до мирного життя. Тому вже до кінця 1945 р. найвидніші воєначальники отримали призначення у віддалені регіони і були майже повністю усунені з політичного життя. Найбільш популярний з них - Жуков - був відправлений командувати спочатку Одеським військовим округом, потім Уральським, і з 1946 р. про нього майже не писали. 4 травня 1948 р. радянська преса не згадала навіть його імені в матеріалах, присвячених річниці взяття Берліна. Вся заслуга розробки плану вирішального штурму Берліна була, природно, приписана Сталіну. Відсторонення воєначальників супроводжувалося знеособленням історії війни, що стало очевидним уже в 1946-1947 рр. У численній «військовій літературі» на першому плані стояли безіменний солдат і партія, що виступала як натхненник і організатор військових операцій, яку ніщо і ніколи не заставало зненацька.

Влітку 1948 р. після дворічної немилості Маленков був повернутий Сталіним до складу Секретаріату ЦК. Через кілька тижнів, 31 серпня 1948 р., раптово помер Жданов, залишивши своїх прихильників беззахисними перед Маленковим, який у співпраці з Берією, керівником всесильного МДБ Абакумовим і, безсумнівно, з благословення Сталіна організовував найбільшу чистку, направлену проти Вознесенського, співробітників з Держплану і Ленінграда - міста, яке завжди було у Сталіна під підозрою. Вознесенський був зміщений і в 1950 р. без суду розстріляний. Загалом «ленінградська справа» коштувала життя кільком сотням партробітників, більшість з яких своєю кар'єрою в цьому місті були зобов'язані Жданову; вона також дозволила усунути інших керівників, які підтримували свого часу Жданова, в числі яких був Голова Радміну РРФСР Родіонов. Всі ці відповідальні працівники були звинувачені у спробі «розвалити соціалістичне господарство методами міжнародного капіталізму» (явний натяк на економічні розходження між Маленковим і Вознесенським в 1945-1946 рр.) і в «змові з прихильниками Тіто, направленій на повалення радянської влади». На перший погляд Сталін не брав участі в цих заходах, однак навряд чи це було дійсно так, враховуючи його могутність і пильний контроль за течією життя країни. Можливо, що саме від Сталіна виходила ініціатива чистки партапарату Ленінграда - міста, чиї боязкі наміри до самостійності вселяли центральній владі побоювання, які ставали мотивом для репресій. Готувалася й «московська справа» у зв'язку із звільненням Г.М. Попова з посади секретаря МК ВКП(б). Але вона не була доведена до «логічного» кінця.

Повернення Маленкова в групу перших осіб країни, усунення Вознесенського та його колег із Держплану співпали з переорієнтацією четвертого п'ятирічного плану у бік надволюнтаристського економічного росту. Одночасно відбувався перехід до децентралізованого і ще більш причепливого контролю різних галузей економіки. Відділ кадрів Секретаріату ЦК, визнаний надзвичайно централізованим і тому неефективним, був скасований, а його функції передані галузевим відділам (важкої промисловості, планування, фінансів і торгівлі, транспорту, сільського господарства і т.д.), покликаним дати більш раціональне кадрове забезпечення кожної конкретної галузі. Ці заходи, що означали повернення до практики другої половини 30-х рр., виражали тверду рішучість партії ретельно стежити за підприємствами, коли визначилося поновлення довоєнної волюнтаристської практики. Хоча Маленков і виглядав як спадкоємець, призначений самим Сталіним, однак останні" в той же час сприяв просуванню Хрущова, який отримав у 1949 р. пости першого секретаря Московського обкому партії і секретаря ЦК після нетривалої і відносної немилості, викликаної голодом на Україні в 1946-1947 рр. Виступи Хрущова із сільськогосподарських питань, його проекти реформ, плити, якщо вони й не знаходили загальної підтримки (проект агроміст був відразу ж знехтуваний), створили йому репутацію «найкомпетентнішого» практика в цій найважливішій галузі.

Суперництво на вищому рівні, безсумнівно, живилося існуванням різних груп всередині зовні монолітної, але насправді дуже неоднорідної партії. У 1945 р. ВКП(б), в яку за роки війни вступило величезне число фронтовиків, що частіше за все не мали ніякої політичної освіти і твердих ідеологічних переконань, нараховувала більше 5,7 млн. членів і кандидатів. Комуністів, що вступили в партію до війни, було не більше 2 млн. У цій оновленій на дві третині партії можна виділити кілька різних груп:

- Перша складалася з комуністів, що вступили у ВКП(б) до війни і продовжували справно виконувати свої функції на територіях, які уникли окупації (біля 1 млн. чоловік).

- Друга група також складалася з комуністів з довоєнним стажем (приблизно 500 тис. чоловік), евакуйованих із зайнятих ворогом областей і прифронтової смуги. Ці люди, повернувшись у свої рідні місця, повинні були влитися в нові парторганізації, створені після звільнення цих районів Червоною Армією.

- Третя група включала в себе членів партії (переважно цивільних, значну частину яких складали жінки), спішно прийнятих на місцях (приблизно 1 млн. чоловік). Розподіл постів і посад між ними і комуністами, що повернулися, відбувався, ймовірно, не без тертя.

- Четверта група була чисельно невелика, але мала сильну підтримку в народі, вона складалася з комуністів-підпільників окупованих територій, пов'язаних із населенням спільно принесеними жертвами і надто незалежних з точки зору центральної влади. Ці комуністи повинні були «повернутися на своє місце», заново навчитися дисципліні, визнати владу цивільних керівників, чию невдачу вони бачили в 1941 р.

- П'ята група, безсумнівно, найбільша за чисельністю (2,5 млн.), об'єднувала військових, що вступили в партію на фронті, які отримали партквиток і можливість просування завдяки своїм подвигам на полі бою або рекомендації вищестоящого воєначальника.

- Шоста група включала комуністів, що вступили в партію після війни. У 1946-1952 рр. прийом, як і в 1938-1941 рр., орієнтувався па «кращих», тобто представників так званої народної інтелігенції - техніків, інженерів, службовців, студентів. З 1,5 млн. нових членів, прийнятих у ці роки, більше двох третин належали до цих категорій.

Для деякої кількості цих «нових» комуністів, чий вік не перевищував тридцяти років і які бажали зробити кар'єру в швидко зростаючому партійному апараті (що нараховував в 1952 р. біля 200-220 тис. звільнених працівників), на початку 50-х рр. існувала реальна проблема просування: переважна більшість відповідальних постів (як на рівні міськкомів і райкомів, так і в центральних органах) були зайняті комуністами «брежнєвського покоління», тобто досить молодими людьми (40-45 років на початку 50-х рр.), які висунулися завдяки чисткам 1936-1938 рр. У післявоєнні роки відмічалася досить висока стабільність партійних кадрів: 61% делегатів XIX з'їзду (1952 р.) за тринадцять років до цього були учасниками попереднього з'їзду, що свідчило, беручи до уваги природні смерті і втрати у війні, про примітну спадкоємність. Ротація перших секретарів парткомів в РРФСР не перевищувала за рік 12-15% від їх загального числа, що було, безумовно, нижчим за показники 30-х рр. Вимушене топтання на місці і нетерпіння цілого покоління людей з дуже різним життєвим досвідом, серед яких було немало працівників, здатних справитися з новими і більш складними задачами, що постали перед партією, являли собою реальну проблему. У гой же час, як і в 30-х рр., кадри відповідальних працівників залишалися дуже вразливими, оскільки були вимушені вдаватися до хитрощів, приховування і приписок, щоб виконати, незважаючи на пасивність маси і скрутне економічне становище, непосильні, як правило, задачі або, принаймні, рапортувати про їх виконання. Ця ситуація, тупикова відразу в економічному, політичному і соціальному планах, змушувала Сталіна, за відсутністю іншого рішення, здатного порвати із системою, встановленою із закінченням непу, розглядати можливість нової чистки, яка дозволила б, як у кінці 30-х рр., не торкаючи основ, оновити політичні, адміністративні, господарські та інтелектуальні кадри держави.

У вересні 1952 р. серія газетних статей попередила комуністів про «проникнення імперіалістичних агентів у ряди партії». Ці статті вінчали розгорну і у в кіпці 1951 р. широку кампанію в пресі проти «злочинної недисциплінованості», «кумівства», «бюрократичного переродження» деяких працівників. У цій напруженій атмосфері 5 жовтня 1952 р. відкрився XIX з'їзд ВКП(б). Учасники вітали Сталіна одностайною овацією, який, однак, доручивши зробити основні доповіді своїм найближчим сподвижникам, обмежився семи-хвилинним заключним словом. Звітна доповідь ЦК була зроблена Маленковим, який повідомив про створення в СРСР атомної бомби і оптимістично оцінив внутрішню обстановку в країні. Обійшовши мовчанням чистки 1948-1949 рр., Маленков зробив акцент на «чудових» економічних результатах п'ятирічного плану, як у промисловості, так і в сільському господарстві. Його і дині критичні зауваження стосувалися перегинів у реорганізації колгоспів і проектів агроміст. Хрущов виступив з доповіддю про Статут партії, в якій він обрушився на різні форми бюрократичного та антидемократичного переродження. Обидві ці доповіді не відкривали, по суті, ніяких нових перспектив ш в економічному розвитку, ні в подоланні соціальної напруженості. Основні нововведення полягали в зміні політичних структур на вершині партійної ієрархії, тобто в самому центрі влади, і були зроблені з особистої ініціативи Сталіна. На чолі КПРС (яка втратила своє визначення «більшовиків») Полі і бюро було замінено значно більш громіздкою Президією, яка нараховувала 36 чоловік (25 членів та 11 кандидатів). Така ж «інфляція» торкнулася Секретаріату ЦК, чия чисельність була збільшена з 5 до 10 членів, і самого ЦК, склад якого подвоївся, досягши 232 чоловік. На XX з'їзді КПРС Хрущов так пояснив значення цих змін: замінивши Політбюро більш широким органом, Сталін відповідно зменшив вплив своїх колег, які тепер були оточені «новаками», більш молодими, менш досвідченими і легше керованими. (Цей процес нагадував еволюцію ЦК в 30-і рр. При Леніні ЦК був нечисленним і активним органом. Згодом його склад був збільшений, щоб ослабити позиції старих більшовиків, які входили в нього і перемістити владу в нові структури, де їх не було.) Очевидну неповороткість Президії Сталін зміг ще раз обернути собі на користь, продублювавши його більш вузьким органом Бюро Президії, дев'ятьох членів якого він призначив особисто. На ділі ж в останні місяці свого життя - як і в попередні роки, - Сталін вирішував усі питання в тісному колі, яке складалося, як правило, з Маленкова, Хрущова, Берії та Булганіна. У результаті Президія, здається, так ніколи й не зібралася в повному складі.

13 січня 1953 р. «Правда» оголосила про викриття «терористичної групи лікарів», у складі якої були названі спочатку дев'ять, а потім п'ятнадцять відомих медиків, з них приблизно половина були євреї. Лікарям було пред'явлене обвинувачення в тому, що, скориставшись своїм високим положенням в Кремлі, вони убили в 1948 р. Жданова і робили замах на життя великих воєначальників (маршали Конєв та Василевський, генерал Штеменко), виконуючи наказ Інтелліджеис Сервіс і єврейської добродійної організації Амерікен Джойит Дістрібьюшен Коміті. У той час, як лікар Тимашук, яка викрила їх. в урочистій обстановці отримувала орден Леніна, обвинувачені, відповідним чином оброблені, зізнавалися у всіх гріхах. Як і в 1936-1937 рр., учасники тисяч мітингів вимагали покарання винних, розширення слідства та повернення до справжньої «більшовистської пильності». «Справа лікарів», закрита після смерті Сталіна, безсумнівно, не стільки продовжувала кампанію проти «космополітів» (що зачепила й кілька східноєвропейських країн), скільки свідчила про виникнення більш важливого руху до нової радикальної чистки партійних і господарських кадрів та інтелігенції. Після розкриття «змови» преса повернулася до тону і лозунгів 1936-1938 рр., вимагаючи «покінчити із злочинною безтурботністю в рядах партії і остаточно ліквідувати всякий саботаж».

Тим часом слідство, що велося під керівництвом Ігнатьєва та його заступника Рюміна, займалося фактами, які сталися до їх приходу в МДБ. Отже, воно могло покласти відповідальність за «втрату пильності» на колишнього керівника держбезпеки Абакумова та його заступника Берію. Проведена в 1951 -1952 рр. в Грузії чистка торкнулася великої кількості мінгрельських кадрів. (Нагадаємо, що сам Берія був мінгрелом і оточував себе земляками.) Висловлена у зв'язку з викриттям «змови лікарів» гіпотеза про міжнародну єврейську змову також могла бути використана проти Берії, який під час війни створив разом з Міхоелсом Єврейський антифашистський комітет для встановлення зв'язків із міжнародними єврейськими організаціями. Отже, очевидно, що в цьому випадку Берія не тільки не брав участь у підготовці чергової чистки, але й міг стати однією з її жертв разом з іншими керівниками, які були предметом особливої турботи Сталіна, в тому числі Молотовим (його дружина-єврейка була депортована), Ворошиловим та Мікояном. Однак, поки ідея широкої змови інтелігентів, євреїв, військових, вищих керівників партії і економіки, партійно-господарської еліти з неросійських республік, що нагадувала про гірші часи єжовщини визрівала, в ніч на 1 березня 1953 р. у Сталіна стався крововилив у мозок. 6 березня ТАРС повідомив, що серце геніального продовжувача справи Леніна, вождя Комуністичної партії та усього радянського народу перестало битися 5 березня в 21 годину 50 хвилин. Тіло Сталіна було перевезене з Кунцева до Будинку Союзів, де перед труною пройшли тисячі людей. Після вимовлених Маленковим, Берією та Молотовим промов труну було встановлено в Мавзолеї, поруч із ленінським саркофагом.