Курсовая работа: Становище Німеччини напередодні Другої світової війни

Курсовая работа: Становище Німеччини напередодні Другої світової війни

Розділ 1. Становище Німеччини напередодні приходу до влади нацистів

Веймарська республіка не виправдала сподівань німецького народу. Люди стомилися від політичних криз та економічної нестабільності. Ситуацію значно ускладнила «велика депресія» 1929 – 1933 рр., яка фактично розвалила німецьку економіку, а також значно активізувала праві партії, зокрема і НСДАП, на чолі якої стояв Адольф Гітлер. На додаток до того ніхто не відміняв виплату Німеччиною репарацій, які в такій ситуації, як і на початку 20 – х років, були просто непосильним тягарем для держави і німецького народу. І це все поряд з тим, що обсяг промислового виробництва скоротився на 40%, прибутки трудящих зменшилися на 42%, кількість безробітних досягла 6 млн. чоловік[1;192]. Ситуація була надскладною. Здавалось, що німецька економіка буде прямо таки знищена під час цього безприкладного в історії скорочення виробництва. На протязі кількох років інвестування капіталу було нерентабельним; збут на внутрішньому та зовнішньому ринках дуже сильно загальмувався. Передусім гинули середні підприємства; застарів з такими труднощами створений виробничий апарат, так як не могли проводитись нормальні амортизаційні відрахування та обновлення основного капіталу. За рівнем промислового розвитку Німеччина була відкинута більш ніж на три десятиріччя назад. Все промислове виробництво було підірване. Промисловість обмежилась випуском самих необхідних предметів вжитку: виробництвом продовольчих товарів та деяких промислових товарів широкого вжитку, в той час як типові для розвиненої промисловості країни галузі виробництва, такі, як будівнича індустрія, електротехніка, загальне та транспортне машинобудування та інші, все більше занепадали. Основний капітал не обновлявся, відбувалося проїдання матеріальних цінностей і робились спроби зберегти залишки підприємств прямо таки докапіталістичними методами[7;8]. Все частіше питання життя країни вирішувалися надзвичайними декретами. Для прикладу, у 1930 році рейхстаг прийняв 52 закони, з них 5 надзвичайних, в 1932 році – 5 законів при 60 надзвичайних[1;192]. Таким чином уряд, на чолі якого стояв Брюнінг, «привчав» народ до анти парламентських методів правління, чим значно полегшував життя нацистам в майбутньому.

Економічна політика Брюнінга довгий час базувалась на збереженні монопольних цін. Лише у 1931 році надзвичайним декретом було дещо знижено ціни на товар, але разом з тим знижено і заробітну плату до рівня 1927 року. Це посилило конкурентоспроможність німецьких товарів на світовому ринку, але знизило купівельну спроможність населення[2;212]. В такому випадку ми можемо говорити про зростання прибутків великих підприємств, але з погляду рядового споживача криза посилилась.

В 1931 році поглибилась кредитно – фінансова криза, цілий ряд банків зазнали банкрутства. В зв’язку з цим було призначено комісара для нагляду за банківською системою держави. Результатом брюнінгової політики «оздоровлення» стало заволодіння державою 90% капіталу другого по величині в країні Дрезденського банку, врятування від банкрутства Берлінського банку, двох найбільших пароплавних компаній – «Гапаг» та «Північно – німецький ллойд», ряду сільськогосподарських латифундій, а також концерні Рьохлінга та Борзіга, відвернуто крах найбільшого в Європі Сталевого тресту. Сталевий трест та Дрезденський банк фактично перейшли до рук держави[2;212]. До речі Сталевий трест об’єднував в собі половину всіх металургійних підприємств Німеччини[1;183].

Таким чином ми можемо говорити про те, що такі дії уряду врятували німецьку економіку від повного розвалу, але разом з тим дозволили державі значною мірою механічно регулювати економічне життя, активно в нього втручатися, нав’язуючи свої правила гри. Загалом держава брала участь в 583 акціонерних товариствах з капіталом більше 5 млрд. марок[2;212].

Поспішаючи в боротьбі з інфляцією, Брюнінг розраховував, що іноземні банкіри оцінять його зусилля по стабілізації марки і державного бюджету, нададуть нові кредити і послаблять свою позицію щодо репараційного питання. Прийнявши у 1930 році план Юнга[1], Німеччина не збиралась його виконувати. Брюнінг вперто шукав шляхи відстрочки виплат. У 1931 році Німеччина фактично припинила виплату репарацій[2;213]. Отже, можна припустити, що іноземні банки були дуже незадоволені, адже в умовах економічної кризи ці гроші були б зовсім не зайвими. Першими відреагували США і ввели проти Німеччини економічні санкції [2;213]. За такої ситуації уряд Брюнінга втрачає довіру великих німецьких промисловців, а підтримки населення він і не мав. Тому на кінець 1931 року всередині блку, який підтримував Брюнінга, почали з’являтися відцентрові тенденції, значноь активізувалась профашистськи настроєна частина депутатів[2;213]. На додаток до цього в жовтні 1931 року було створено «Гарцбурзький фронт». В ньому були представлені всі націоналістично налаштовані партії, починаючи з Німецької націоналістичної народної партії Гугенберга до Націонал – соціалістичної робітничої партії Гітлера. В цілому картина склалася така: націоналістичні партії зробили в боротьбі з опонентами те, чого ті не змогли зробити – об’єднатись в один кулак. Проте, знову ж таки через особисті амбіції Гітлера та Гугенберга «Гарцбурзький фронт» розпався. Не зважаючи на це, Гітлер все частіше і частіше вимагав відставки кабінету Брюнінга. Він міг собі це дозволити, адже після виборів 14 вересня 1930 року НСДАП була однією з найчисельніших партій у рейхстазі – 107 мандатів[2;218]. Більше представників у парламенті мала лише соціал-демократи – 143 мандати. Гітлер вимагав віддати керівництво державою в руки тих, кого природа дійсно наділила особливими дарами[3;447].

Нацисти швидко набирали популярність серед великих промисловців, навіть тих, хто раніше скептично відносився до здатності Гітлера створити для своєї партії масову базу[2;213]. Гітлера підтримали такі промислові та фінансові магнати як Шахт, Тіссен, Кірдорф, Флік та інші.

На цих таки виборах партія «Центр», представником якої був Брюнінг, отримала 87 мандатів, а отже уряд не мав більшості у парламенті. Звідси висновок, що кабінет Брюнінга існував лише за підтримки президента[2;211]. Коли під Гінденбургом «захитався трон» Брюнінг всерйоз злякався. Без підтримки президента і великого капіталу уряд не міг довго існувати. А незадоволення урядом росло… Політика східної допомоги, що посилилась при Брюнінгу,потребувала багатомільйонних видатків на ліквідацію заборгованості східних німецьких землеробів, проте далеко не всі побажання східних аграріїв, яким були нанесені збитки, могли бути задоволені. Не вдалось також завадити тому, що аграрії земель східніше Ельби, які переважали в Імперському землеробському союзі, уже в 1931 році вступили в стійку опозицію Брюнінгу і при цьому знайшли розуміння в Гінденбурга, який, будучи господарем помістя Нойдек у Східній Прусії, особливо піддавався впливу з боку своїх однодумців[6;28].

Зростаюча неприязнь до Брюнінга проявилась і з боку промисловців. Багато з них до цього часу сподівались, що прийняті урядом економічні заходи та надзвичайне законодавство ще більше скоротять рівень заробітної плати та соціальних допомог. Але найбільші труднощі полягали в тому, що разом з економічною кризоюпрокотилась хвиля об’єднань та закриття великих підприємств та банків і одночасно, завдяки державній санації, відбулося масштабне втручання держави в макроекономіку, що у все більшій мірі порушувало принцип ліберально – капіталістичного приватного підприємництва. Хоча численим підприємцям все частіше доводилось створювати концерни, вони звинувачували Брюнінга у державному соціалізмі[6;28]. В циркулярному листі Імперського об’єднання німецьких промисловців різко критикувалась економічна політика Брюнінга[6;29].

Отримавши можливість втручатися в економіку, уряд Брюнінга не приминув нею скористатися, за що платою стала його відставка в кінці травня 1933 року. Що стосується аграріїв і рейхсверу, то вони сприяли падінню Брюнінга[6;29].

Старання Брюнінга в умовах парламентаризму і партійної демократії вивести з криз державу та забезпечити за допомогою ефективного економічного та бюрократичного апарату необхідні, здавалось би, міри по санації системи не виявилися б даремними, якби було швидко досягнуто успіху і задоволено очікування нетерпеливих народних мас. Між тим, радикальні партії обох напрямків робили все, щоб систематично підривати довіру до уряду. Дефляцій на фінансова політика Брюнінга, яка в надлишковій мірі спиралась на само оздоровлення економіки, виявилась фатальним і помилковим рішенням; вона посилила головний недолік його методів стабілізації обстановки, що заключався у відсутності опори на суспільні групи, що здатні витримати таке навантаження[6;30].

Новий уряд очолив фон Паппен, теж представник партії «Центр», але профашистськи налаштованої її частини. Проте становище кабінету фон Паппена було не набагато кращим за становище кабінету Брюнінга. Враховуючи помилки попередниката під тиском преси Паппен висунув більш активні програми створення державою робочих місць. Це стало прийнятним для промисловості не лише завдяки виділенню надзвичайних кредитів (у вигляді податкових чеків) на створення додаткових робочих місць, але й завдяки дозволу, у випадку найму більшого числа працівників підприємцями, скоротити наполовину тарифні ставки. В результаті у профспілках не без підстав заговорили про спроби побудови економіки «за рахунок найманих працівників»[6;28]. В таких умовах соціал-демократи і комуністи зі всією злістю взялися за уряд фон Паппена.

Наступний уряд, не зважаючи на всі протести націонал-соціалістів (а вони мали в парламенті 196 місць), очолив ставленик Гінденбурга Курт фон Шлейхер, останній канцлер Веймарської республіки. 15 грудня 1932 року Шлейхер запропонував свою програму: скасування квот на сільськогосподарську продукцію та скорочення заробітної плати, передачу 800 акрів землі 25 тис. селянських сімей, контроль над цінами[1;193]. Проте уряд не отримав підтримки профспілок, а отже марксистів, а також юнкерства. Парламент також не підтримав Шлейхера. Тоді канцлер запропонував Гінденбургу розпустити парламент і керувати країною виключно за допомогою надзвичайних законів відповідно до статті 48 Конституції. Гінденбург відмовився від цієї пропозиції і 29 січня 1933 року Шлейхер пішов у відставку. А вже 30 січня 1933 року рейхсканцлером Гінденбург призначив Адольфа Гітлера.

Президентські уряди Брюнінга, фон Паппена, Шлейхера отримали менше уваги зі сторони віддалених від народу камеральних урядів, оскільки цим кабінетам, що складались зі «спеціалістів», не вистачало вміння інформувати громадськість про свої наміри, уміння бути зрозумілими для населення, в той час як рух, яким керував Гітлер, вів надзвичайну мобілізацію емоцій та почуттів[6;30].

Таким чином ми бачимо, що тривалість роботи того чи іншого уряду в тогочасній Німеччині залежала навіть не стільки від його економічної програми як від його підтримки парламентом. Адольф Гітлер у своїй книзі «Моя боротьба» з цих позицій нещадно критикував демократію, в тому числі і демократію в Німеччині: «Найбільш характерним в демократичному парламентаризмі являється те, що певній групі людей – скажімо 500 депутатам, а останнім часом і депутаткам, надається можливість остаточного вирішення всіх можливих проблем, які лише виникають. На ділі саме вони і складають уряд. Якщо з їх числа і вибирається кабінет, на який покладається керівництво державними справами, то це тільки одна зовнішність. На ділі цей так званий уряд не може зробити жодного кроку не заручившись попередньо згодою загальних зборів. Але цим самим це звільняє уряд від всякої відповідальності»

Розділ 2. Економічний розвиток Німеччини в 1933 - 1934 роках

2.1 Розвиток промисловості в 1933 - 1939 роках: основні напрямки та досягнення

Після перемоги у внутріполітичній боротьбі та захоплення політичної влади в державі Гітлеру та його провідним співробітникам в уряді необхідно було довести на ділі працездатність та готовність до змін нового режиму завдяки успіхам в боротьбі з економічною кризою. Гітлер прекрасно розумів, що лише шляхом відчутного покращення матеріального становища нужденних мас може бути заявлений та зміцнений і його власний престиж. Однак, чим більше посилювався його вплив серед народних мас завдяки передусім таким успіхам як боротьба з безробіттям, тим більше йому доводилось враховувати незадоволення з боку НСДАП, в зв’язку з незавершеністю націонал – соціалістичної революції. Проте це було пізніше, а на початку його правління потрібно було розв’язувати дещо інші проблеми.

20 лютого 1933 року в будинку президента Гінденбурга відбулася зустріч Гітлера з провідними промисловцями Німеччини. Найбільше представників було з промислово розвиненого Руру. На цій зустрічі були присутні близько 20 людей, зокрема банкір Ялмар Шахт, який тоді ще не був ні рейхсміністром економіки, ні головою Рейхсбанку; Густав Крупп фон Болен, що очолював Імперський союз німецької промисловості; Альберт Фьоглер, керівник «Ферайнігте штальверке»; фон Левенфельд, представник одного з промислових підприємств в Ессені; доктор Штейн, керівник гірничовидобувної компанії «Августа – Вікторія». Роль господаря дому відігравав Шахт. На цій зустрічі Гітлер в черговий раз говорив про небезпеку марксизму і про важливість отримання більшості в парламенті для врятування Німеччини, для того, щоб «вирвати її з рук євреїв». У відповідь Шахт запропонував створити фонд для фінансування передвиборчої кампанії НСДАП у сумі 3 млн. марок. Цей фонд, згідно домовленості мав бути поділений між трьома партіями – НСДАП, НННП, та Німецькою народною партією[5;89]. Таким чином, Гітлер заручився підтримкою німецьких промисловців, в тому числі і фінансовою. Документально не збереглося інформації про домовленість сторін, але безсумнівно, що Гітлер пообіцяв промисловцям військових замовлень та придушення профспілкового руху, а також відмовитися від демократії для забезпечення політичної стабільності в державі. У своїх записах Густав Крупп фон Болен проводить думку, що економіка могла б розвиватись і досягти розквіту лише в тій державі, яка буде незалежна і міцна у політичному відношенні[5;91].

За результатами виборів 5 березня 1933 року НСДАП отримала 288 місць в рейхстазі. Але цього було замало для формування більшості. Тому було прийнято рішення про розгром Комуністичної партії Німеччини та соціал – демократів. Першого удару зазнала Компартія Німеччини. Мандати її депутатів було анульовано, а партію заборонено.

2 травня 1933 року було заборонено профспілки, а їхнє майно і адміністративні будівлі були захоплені загонами СА та СС[4;46].

22 червня 1933 року було офіційно заборонено Соцал – демократичну партію Німеччини, а її майно конфісковано. За нею настала черга решти партій. Це все називалось «уніфікація влади».

14 липня 1933 року прийнято закон проти створення нових партій, який проголошував НСДАП єдиною легальною партією[4;48]. Паралельно з цим йшла уніфікація об’єднань, що представляли інтереси промисловості, торгівлі, ремесел і сільського господарства.

Таким чином політична влада в державі почала належати Гітлеру, якому відкрився шлях до проведення кардинальних реформ, насамперед в економічній сфері.

Перш ніж влітку 1933 року проголосити закінчення націонал – соціалістичної революції, уже на початку року Гітлер перш за все спробував виключити економічні питання з боротьби за владу. Тому 17 березня 1933 року на посаду президента Рейхсбанку був призначений Ялмар Шахт. Призначення на таку важливу посаду Шахта, а не будь-якого партійного діяча, викликало довіру з боку німецьких та іноземних економістів та заспокоїло побоювання відносно можливих націонал – соціалістичних експериментів сфері банківської справи та валютної політики, що розпалювались Готфрідом Федером та іншими нацистами – «теоретиками». Зате в партії це призначення Шахта наштовхнулось на опір. Тому вже 22 березня 1933 року Гітлер звернувся до партійних діячів НСДАП з вимогою припинити нападки на Шахта[6;233]. У секретному Законі про оборону від 21 травня 1935 року він призначив Шахта повноважним генералом військової економіки, зобов'язавши його "почати свою роботу ще в мирний час" і надавши йому влада для керівництва "економічною підготовкою до війни".

1 квітня 1933 року до канцелярії Імперського союзу німецької промисловості ввірвались штурмовики, вигнали управляючого, таємного радника Кастла (єврея по національності) і примусили піти інших членів комітету, також євреїв. Одночасно, по розпорядженню економічного і політичного комісара НСДАП доктора Вагнера до складу керівництва об’єднанням було включено доктора Ганса фон Люкке, довірену особу партії[6;297].

Проте ця спроба встановити партійний контроль над головним органом в промисловості викликала опір промисловців, таких як Крупп, Тіссен, Сіменс та ін., які мали значний вплив на Гітлера. Щоб позбавитися партійного контролю комісарів Густав Крупп фон Болен в якості керівника Імперського союзу німецької промисловості особисто зробив спробу його реорганізації для спрощення управління ним[6;297].

Однією з найбільших проблем в переживаючій кризу Німеччині було безробіття. Тому 29 травня 1933 року Гітлер знову зібрав промисловців та підприємці разом з керівниками урядових економічних комітетів для спільної розробки плану створення нових робочих місць. В результаті цієї наради було вирішено створити «Генеральну економічну раду», в якій особливу увагу приділяли важкій промисловості[6;298].

Разом з тим, Гітлер, найімовірніше під тиском промисловців, заборонив під страхом покарання партійним функціонерам втручатися у промислове виробництво[4;58]. Було зупинено цілу хвилю доносів, направлених нібито проти корумпованих економічних керівників, яка стала особливо активною на початку 1933 року, завдяки інструкції Гітлера імперським намісникам від 31.05.1933 року. Скоріше за все такі дії були пов’язані з домовленостями 29 травня 1933 року. Слід також сказати, що одним з результатів цієї домовленості стало створення «Фонду Адольфа Гітлера» до якого всі промисловці та підприємці мали щороку вносити певну чітко визначену суму грошей. Витрата коштів, які отримував фонд, ніким не контролювалася[].

До червня 1933 року, доки Гугенберг був на посаді міністра економіки, попри гучні заяви нацистської пропаганди,ніяких заходів по боротьбі з безробіттям націонал – соціалістами прийнято не було. [6;234].

Після наради з передовими промисловцями та підприємцями, що була проведена 29 травня 1933 року, вже 1 червня була в законодавчому порядку проголошено додаткову програму націонал – соціалістичного керівництва «Про скорочення безробіття» (так звана програма Рейнхардта). В рамках цієї програми мало бути виділено 1млрд. марок в якості субсидій для фінансування громадських будівельних робіт (для прокладання та введення в експлуатацію автомагістралей, доріг, водних шляхів, громадських будівель та соціальних закладів), фінансування певних секторів приватного будівництва (благоустрій передмість, ремонт старих будинків), а також одночасне надання податкових пільг промисловим, кустарним та сільськогосподарським підприємствам, при створенні в Німеччині машин та приборів, що виробляють товари[8;341]. В рамках цієї програми восени 1933 року розпочалось широкомасштабне будівництво автомагістралей. Стає очевидним той факт, що окрім створення нових робочих місць цей проект послужив збільшенню автомобільних потоків та виробництва автомобілів, чому мало сприяти завбачливе зниження податків на нові машини.

Кількість безробітних у 1934 році скоротилась майже вдвічі в порівнянні з 1933 роком і становила приблизно 3 млн. чоловік, а ліквідувати безробіття вдалося лише у 1935 році. Це стало можливим завдяки потужному розвитку промисловості та військово-промислового комплексу. Згідно матеріалів перепису промисловості 1936 року в Німеччині нараховувалось 125 тис. промислових підприємств, на яких працювало 6,8 млн. робітників та приблизно 1 млн. службовців[7;9].

Не зважаючи на вжиті заходи, нацистський режим зміг отримати широку підтримку значної частини представників промислових кіл, особливо важкої промисловості, лише в другій половині 1933 року. Вже тоді стало зрозуміло, що найближчим часом прибутковими можуть бути перед усім підприємства металургійної, хімічної та будівельної промисловості, насамперед завдяки політиці пришвидшеного виробництва озброєння та розвитку військово-промислових підприємств, особливо після 1934 року, що фінансувались за допомогою винайденої Шахтом системи МЕФО-векселів[2]. Загалом же рівень розвитку військово-промислового комплексу можна побачити у тому, як збільшувалось його інвестування. У 1933 році частина інвестицій, що приходилась на військові потреби, становила 23%, у 1934 – 49%, у 1935 – 56%, в 1936 – 68%, в 1937 – 70%, в 1938 – 74%. Загальна цифра військових витрат зросла з 1,9 млрд. рейхсмарок у 1933, до 18,4 млрд. рейхсмарок у 1938 році[7;13].

Коли в кінці червня 1933 року замість Гугенберга на посаду рейхсміністра економіки було призначено керівника великої страхової компанії «Альянс» доктора Шмітта, то це стало черговою поступкою приватному капіталістичному господарству. Разом з тим, щоб заспокоїти партію, Гітлер призначив Готфріда Федера статс-секретарем рейхсміністерства економіки. Проте Федер не мав ніякого впливу в силу своєї недостатньої компетенції в економічних питаннях, а також тому, що представники промислових кіл негативно ставились до будь-якого контролю з боку партії і тому всяко обмежували можливості Федера впливати на промисловість. Тому, коли через рік рейхсміністром економіки став Ялмар Шахт, який до цього очолював Рейхсбанк, він легко звільнив Федера.

Імперський союз німецької промисловості після добровільної реорганізації став називатись Імперським комітетом німецької промисловості. Керував ним Густав Крупп фон Болен.

Щодо Генеральної ради по економіці, то за час свого існування вона скликалась лише один раз, у вересні 1933 року[6;298].

Нові законодавчі міри, такі як обидва прийняті 15 липня 1933 року закони про картелі[3], що дозволяли рейхсміністру економіки (а в аграрних питаннях – рейхсміністру сільського господарства) примусово створювати картелі, нібито для регулювання ринку[6;303]. Проте насправді закони про картелі мали на меті зберегти державний вплив на економіку, захистити давно створені картелі, впливати на підприємці, які в картелі ще не об’єднались. Але як показала практика,в перші роки існування рейху нагляд за цінами і утворенням картелів був ліберальним і часто являв собою лиш формальність.

В такій ситуації здійснювати вплив на економіку спробувала офіцерська верхівка армії – рейхсвер, який вимагав військово – економічної орієнтації народного господарства[6;304]. Можна говорити про те, що до звільнення у 1934 році Шмітта з посади рейхсміністра економіки доклав руки і рейхсвер. Посада перейшла до Ялмара Шахта, який в якості економічного диктатора влаштовував і партію і армію.

Що ж до вермахту(армії), то він вимагав значного збільшення виробництва вітчизняної сировини військово – економічного характеру (бензин, каучук, руда та ін.), для того, аби у випадку війни мати достатній запас сировини і не залежати від зовнішніх поставок. Крім того, постійне нарощування військового виробництва і значне збільшення збройних сил вимагали збільшення видобутку стратегічної сировини, потребу в якій Німеччина ще на могла забезпечити самостійно через недостатній рівень видобутку та через нехватку родовищ цієї сировини.

Так як уряд Третього рейху все більше втручався в управління промисловим виробництвом, то держава забезпечила собі право на регулююче та контролююче втручання в області промислових об’єднань. Закон «Відносно підготовки органічного будівництва німецької економіки» від 27.02.1934 року дозволив рейхсміністру економіки повністю реорганізовувати структуру економіки, створювати обов’язкові утворення по окремих галузях економіки, визначати їх статути, а також призначати і знімати керівників галузей економіки. Проте лише в кінці 1934 року, після того як Шахт, в якості нового рейхсміністра економіки, видав розпорядження про проведення реорганізації від 27.11. 1934 року, нова організація промислових об’єднань отримала певне завершення: замість «Імперського об’єднання» з’явилась «Імперська промислова група» з суміжними економічними групами і групами спеціалістів, при чому на регіональному рівні вони були тісно зв’язані з торгівельно – промисловими палатами, яким рейхсміністр економіки ще в серпні 1934 року надав право нагляду і призначення на посади[6;310].

Страницы: 1, 2, 3, 4