Реферат: Особливості визвольного руху в Боснії та Герцеговині

Реферат: Особливості визвольного руху в Боснії та Герцеговині

Зміст

Вступ

Розділ І. Соціально-економічне становище Боснії та Герцеговини в 50-70 рр. ХІХ ст.

1.1 Сільське господарство

1.2 Промисловість і торгівля

Розділ ІІ. Національно-визвольні війни в Боснії та Герцеговині в 50-70-х рр. ХІХ ст.

2.1 Причини виникнення визвольного руху

2.2 Етапи повстання 1875 р.

2.3 Основні напрямки визвольного руху

Розділ ІІІ. Ескалація та інтернаціоналізація Східного питання

3.1 Роль Росії у вирішенні Боснійського питання

3.2 Участь Австро - Угорщини у розв'язанні Східного питання

3.3 Особливості відношення Німеччини, Англії та Франції до визвольного руху в Боснії та Герцеговині

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Якщо ми поглянемо крізь призму історичних подій ХІХ ст. на землі Боснії та Герцеговини, то можемо помітити, що вказана територія була однією з найнестабільніших регіонів.

На сучасному етапі історичного розвитку події на землях Боснії та Герцеговині привертали і привертають увагу світової спільноти через нестабільність ситуації, яка викликана різноетнічністю населення, хитким рівнем соціально-економічного розвитку, особливостями культурологічного характеру разом із зовнішньополітичними відносинами. Тому дана тема і на сьогодні залишається досить актуальною для науковців сучасності.

Тема дослідження має виховну актуальність, адже історичні події що відбувалися у Європі вивчаються в школі. Вона полягає у вихованні в учнів почуття патріотизму, взаємопорозуміння між народами на основі особистісного усвідомлення досвіду історії, громадянської свідомості, гідності та честі в гармонійному поєднанні національних та загальнолюдських цінностей, утвердженню ідеалів гуманізму, демократії, добра та справедливості.

Викликають інтерес праці документального характеру,[7] які дозволяють досліднику змалювати реальну картину тогочасних подій.

Метою дослідження є вивчення причин, наслідків та головних етапів визвольних війн у Боснії та Герцеговині та визначення основних факторів цих процесів з урахуванням як внутрішньополітичних змін в країні зазначеного періоду так і зовнішньополітичної ситуації, яка впливала на хід подій.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 50-70-х рр. ХІХ ст.

Територіальні межі обмежуються землями Боснії та Герцеговини, які на той час входили до складу Османської імперії.

Дана робота складається з трьох основних розділів, які поділяються на підрозділи.

В першому розділі подається характеристика сільського господарства Боснії та Герцеговини, змальовується становище селян-християн та особливості земельних відносин. Визначаються й особливості розвитку промисловості і торгівлі, етнічний склад боснійсько-герцеговинської буржуазії.

В другому розділі наголос робиться на з’ясування причин виникнення визвольного руху, визначаються території дій повсталих, рушійні сили національно-визвольних війн, виділяються основні етапи повстання 1875 р., та напрямки визвольного руху в Боснії та Герцеговині.

Третій розділ присвячено висвітленню особливостей відношення західних країн, а саме Росії, Австро-Угорщини, Німеччини, Англії та Франції до визвольного руху в Боснії та Герцеговині.

Розділ І. Соціально-економічне становище Боснії та Герцеговини в 50-70 рр. ХІХ ст.

1.1 Сільське господарство

Для з’ясування причин, характеру, рушійних сил визвольних війн в Боснії та Герцеговині в 50-70-х рр. XIX ст., необхідно, на нашу думку, звернути увагу на те, що представляли собою вказані землі Боснії та Герцеговини у соціально-економічному контексті.

Землі Боснії та Герцеговини входили до складу Османської імперії, які в свою чергу ділилися на великі військово-адміністративні одиниці – беглеберства та пашалики. Ці одиниці розпадалися на більш дрібні області – санджаки, до складу яких входили кази або нахії. В 1580 р. був утворений Боснійський пашалик. В першій половині ХІХ ст. кордони Боснійського пашалику зазнали деяких змін. Вони скоротилися за рахунок деяких нахій Новипазарського та Зворницького санджаків, які було приєднано до Сербського князівства. В 40-і роки ХІХ ст. площа Боснійського пашалику складала приблизно 59000 кв. км.[8] Згідно першого офіційного турецького перепису населення 1851-1852 рр. в Боснійському пашалиці нараховувалось 1077956 жителів, в основному сербів та хорватів.[9] За віросповіданням вони розділялись на православних – 44,9%, мусульман – 37,3%, католиків – 16,5%, інших – 1,3%.[10] Адміністративним центром пашалику до 1850 р. було місто Травник, а після цього – Сараєво.

В 50-70-ті рр. ХІХ ст. в Боснії та Герцеговині прискорився процес розкладу феодалізму та формування капіталістичних відносин. Зростання економічного значення міст, поява перших фабричних підприємств викликали в зазначений період посилення попиту на внутрішньому ринку на продукти сільського господарства. Розширилися і зовнішньоторгові зв’язки Боснії і Герцеговини. Збільшується товарність поміщицького та селянського господарств, зростає роль торгового землеробства, що призводило до глибоких соціально-економічних змін в боснійсько-герцеговинському селі. Феодали, в зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин та обміну, все більше пристосовували свої господарства до потреб ринку та посилювали експлуатацію селян. Вони не виконували умов договору, на основі яких кмети (селяни) обробляли землю; розширювали свої запашки шляхом насильного згону селян з землі.

Податі феодалам, десятина та інші державні податки, які ставали ще більш важкими в силу відкупної системи їх вилучення, призводили до зубожіння селянських господарств, продажу скоту, реманенту. Згідно даних 1857 р. на п’ять-шість селянських дворів селян припадав один плуг та одна волова упряж.[11] Економічне положення селянського господарства падало. За даними Шуньїча (боснійський єпископ), після сплати десятини державі, третини чіфтлик-сахібії та відрахувань у насіннєвий фонд селянину залишалося не більше 35% врожаю.[12]

Селянин-християнин був не в змозі позбавитися від малоземелля, так як спроби зайняти державні землі, що не обробляються, наштовхувались на переваги в праві мусульман отримувати землю. Не випадково що за 18 років, з 1857-1875 рр. у власність селян перейшла незначна кількість ділянок землі (в Бихачському санджаці – 2191, в Банялукському – 7691).[13]

Процес соціальної диференціації села в 50-70 рр. ХІХ ст. значно прискорився.

Під впливом суспільно-економічного розвитку, який вимагав змін правових та майнових норм, а також небезпека селянських повстань, турецький уряд в 50-70-х рр. видало ряд законопроектів, які регулювали аграрні відносини.

Зокрема в 1858 р. був опублікований Рамазанський закон – загальний для всієї імперії кодекс земельного права. Він фіксував категорії земельної власності, які беруть свій початок ще з середньовічної військово-лєнної системи. Вся земля в державі була поділена на п’ять категорій: приватні володіння (мюль), державні землі (міріє), землі вакуфів, землі для загального використання (метруке) та пустуючи землі (меват). Мірійські землі фактично належали землевласникам; кмети, які сиділи на цих землях, платили податі та десятину державі. В правовому відношенні мірійські землі відрізнялись від земель мюльк цілим рядом обмежень.[14]

Обмеження при відчуженні державних земель, а також скорочення осіб, які мали право на придбання земельної власності, не створювали умов для вільної мобілізації землі, стримували залучення її в торговий оберт, перешкоджаючи тим самим розвитку капіталістичних відносин.

Обмеживши феодалам право видачі тапії – документа на володіння землею кметам та передав ці функції в руки держави, Рамазанський закон та доповнення до нього, намагаючись компенсувати феодалів за втрату цього права, перетворили мюльк – приватну власність феодалів частину землі колишнього тимара – так звані хаса-землі, які знаходилися у користуванні феодала на відміну від десятинних земель, спадковими держателями яких були кмети.

Феодали намагались перетворити в беглук і десятинні землі, що визвало опір з боку селянства. Між ними та феодалами йшла боротьба, феодали добивалися юридичного закріплення своїх прав на десятинні землі.

В 1859 р. було прийнято новий закон, який визнавав феодалів повними володарями десятинних земель, а селян – їх орендаторами. Закон визначав розмір та характер селянських повинностей на користь феодала для кожного санджака окремо. Була встановлена й натуральна рента – від 1/5 до ½ врожаю зернових (в Сараївському санджаці селяни платили третину і половину, в Банялуксько-Бихачському та Зворницькому – третину, в Травницькому – третину, четвертину, п’ятину, в Герцеговинському – половину, третину, четвертину, п’ятину).[15]

Закон встановлював, що у всіх санджаках будинки, побудовані кметами, повинні були ремонтувати кмети; будинки, побудовані землевласниками, - землевласники. В майбутньому будинки кметам повинні будувати землевласники. Закон відміняв відкуп, зменшував в деяких місцях долю поміщика з сіна та фруктів і вводив інші полегшення.

Землевласник не мав права зігнати кмета з землі, якщо той виконував умови договору. Але кмет мав право залишити землю за своїм наміром. Відносини сторін регулювалися письмовим договором. Більш пізня практика встановила перетворення довічних договорів в спадкоємні.

Боснійсько-герцеговинське селянство і після видання цього закону залишились феодально-залежним. Засвідчуючи в якійсь мірі про перехідний характер суспільно-економічних відносин на селі від феодальних до капіталістичних, закон 1859 р. (його ще називали Саферська наредба) в той же час зберігав найбільш важку форму феодальних повинностей – кулучування, яке було юридично закріплено для деяких санджаків і фактично існувала в інших.

Однак не всі положення Саферської нардеби були виконані на практиці. Так, на передодні повстання 1875 р. старі орендні договори практично не відновлювались, і селянин відчував себе в повній залежності від феодала. Економічна залежність від феодала посилювалась безправністю християнина, який не міг отримати реального судового захисту в силу привілейованого юридичного положення мусульман. Відкупна система вилучення державних податків та податей феодалам продовжувала існувати до кінця турецького володарювання.[16]

В лютому 1876 р. був виданий закон, який відмінював звичай, за яким мирійські та вакуфні землі заборонялося купувати не мусульманам; при здійсненні акту куплі-продажу земель категорії мюль та міріє були дані рівні права мусульманам та немусульманам.

Цей закон також відміняв обмеження прав селянина на купівлю чіфтліка, яке існувало по Рамазанівському закону. Останній встановлював дев’ять ступенів на право привілейованої купівлі чифтліка; лише на сьомому місці стояв кмет і то лише тоді, коли він і землевласник були одного віросповідання. Закон 1876 р. вводив привілейоване право купівлі чифтліка на протязі одного року для кмета, як мусульманина, так и не мусульманина.

Викуп кетських земель, який розпочався після видання цього закону, в основу якого було покладено добровільна угода між феодалом та селянином, здійснювався досить повільно. В перші роки після введення він був досить незначним, тому що в розпалі повстання 1875-1878 рр. більшість селянських господарств було розорено та позбавлено засобів, а поміщицьке господарство було ще мало пристосоване до вільного найму робітничої сили.[17]

Загалом система поземельних та правових відносин Боснії та Герцеговини, які базувалися на застарілих нормах турецького релігійно-феодального законодавства, була серйозною перешкодою на шляху суспільно-економічного розвитку. Боснійсько-герцеговинське село було приречене на повільний шлях буржуазної еволюції; поступове пристосування феодально-поміщицьких господарств до нових, капіталістичним відносинам супроводжувалось розоренням основної маси селянства.

1.2 Промисловість і торгівля

Слід звернути увагу, що з початком другої половини ХІХ ст. найбільш відчутний розвиток капіталістичних відносин проявився в містах Боснії та Герцеговини. Широке ввезення іноземних фабричних товарів, перш за все австрійських, призвело до розкладу міського цехового ремесла, яке розпочалося ще на початку ХІХ ст.

Однак необхідно зазначити, що в зв’язку зі слабкістю капіталістичної промисловості ремесло продовжувало відігравати домінуюче положення в економіці міста.

Першими фабричними підприємствами в Сараєво були пивоварний завод, заснований в 1865 р. В 60-ті роки було створено товариство по виробництву аби (грубого сукна), капітал якого вимірювався в 4-5 тисяч грошей.[18] В 70-ті роки в Сараєво діяло декілька майстерень по виплавці заліза та міді, невелика фабрика з виробництва шовкового гайтану (шнура). Продовжували діяти та були розширені родовища та майстерні у Фойниці, Крешові, Високо, Вареші, також була розширена розробка соляних пластів в Тузлі.[19] Володіли підприємствами металургійної та гірничо видобувної промисловості представники хорватської буржуазії.

Занепад ремісничого виробництва та слабкий розвиток місцевої промисловості посилював значення зовнішньої торгівлі для задоволення потреб населення на промислові товари.

В зазначений період відбувалося розширення та переорієнтація зовнішньої торгівлі Боснії та Герцеговини. Створення в Сараєво в кінці 50-х років консульств деяких європейських країн посилило торгові зв’язки Боснії та Герцеговини з західними ринками. На цій основі змінився характер ввозу та вивозу. Окрім ремісничих виробів, які мали попит в основному на східних ринках, тепер почали вивозити предмети сільськогосподарського виробництва, які йшли на захід, а ввозитися колоніальні, текстильні та інші промислові товари.

Так, в 1874 р. тільки в Австро-Угорщину було вивезено 400 тисяч голів великої та малої худоби, 60 тисяч кубометрів деревини і майже 2 тисячі вагонів інших товарів; було ввезено біля 900 вагонів різних фабричних виробів та сировини.[20]

Монопольне положення у зовнішній торгівлі займали сараєвські торгівці, які вели справи з середньоєвропейськими та приморськими містами та центрами.

Окрім зростання старих торгових центрів – Сараєва, Мостара, Травника, Тузли та Баня Луки – розширення торгівлі з Австро-Угорщиною призвело до збільшення значення багатьох північних міст (Босанська Костайница, Босанська Градишка, Босанський Шамац та ін.)

Торгова буржуазія Боснії та Герцеговини була в основному сербською. В руках мусульман була лише торгівля текстильними товарами, які привозили з Туреччини. Хорватська буржуазія, яка займалася ремеслом та торгівлею, була нечисельною. К 50-60 рр. сербська торгівельна буржуазія значно зросла чисельно та економічно. В економічному посиленню боснійських торгівців велику роль відіграли відкупи від податків, перш за все від десятини.[21]

В 50-60-х рр. центральне керівництво та місцеві органи здійснили ряд заходів, які сприяли розвитку зовнішньоторгових зв’язків Боснії та Герцеговини та внутрішнього ринку.

В 1863 р. почалася прокладка шосейних доріг та будівництво мостів. Першою була прокладена дорога Сараєво-Брод, потім Сараєво – Мостар – Габела та інші. [22] В 1866 р. було організовано транспортне акціонерне товариство, яке перевозило пасажирів на конях. В 60-х рр. була побудована залізна дорога від австрійського кордону (від м. Нові) до Баня Лука. Встановлене ще в 1843 р. поштове сполучення між Травником та Константинополем, в 1853 р. було вдосконалено і зв’язувало Сараєво з Константинополем, Герцеговиною та Сербією. З 1860 р. почалася проводка телеграфних ліній від Сараєва на міста Брод, Лихач, Босянська Градишка і в Герцеговину. Телеграфна лінія Сараєво – Травник – Баня Лука – Градишка була відкрита в червні 1866 р.

Розвитку торгівлі сприяло видання в Туреччині в 1860 р. зведення торгових законів, в основу яких було покладено французький комерційний кодекс. Були засновані і спеціальні торгові суди, де, поряд з мусульманами повинні були засідати і християни.

В 50-70-і рр. ХІХ ст. місцева буржуазія, головним чином торгова, ставала все більш важливим фактором в економічному житті вілайета. Її не могла задовольнити політика турецького уряду. Вона була невдоволена половинчатими реформами, всією системою турецьких суспільно-політичних порядків. Гарантії майна, особистості, рівність християн з мусульманами, особливо в галузі судочинства по торговим справам, на практиці не існували. Місцева буржуазія вимагала створення умов для вільного, швидкого та всебічного економічного зростання, здійснення національних та громадянських свобод.

Отже в промисловості Боснії та Герцеговини переважало ремісниче виробництво, що певною мірою гальмувало розвиток капіталістичних відносин, тим самим перетворюючи Боснію і Герцеговину у аграрно-сировинний придаток Османської імперії та ринок збуту для більш розвинутої Австро-Угорщини.

Економічний, політичний та національний гніт турецької феодальної держави, який гальмував розвиток капіталістичних відносин в місті і на селі, викликав загострення соціальних протиріч. На цій основі і розгорнувся масовий національно-визвольний рух в Боснії та Герцеговині в останні роки турецького панування.

Розділ ІІ. Національно-визвольні війни в Боснії та Герцеговині в 50-70-х рр. ХІХ ст.

2.1 Причини виникнення визвольного руху

Великий вплив на розвиток антифеодальної, визвольної боротьби в Боснії та Герцеговині в 50-70-х рр. ХІХ ст. здійснила хвиля визвольного руху, яка пройшла в Сербії, Греції та Чорногорії. Її початок був покладений першим сербським постанням 1804-1813 рр., в ході якого сербське селянство звільнилося від феодальної залежності. Османська імперія, не дивлячись на придушення повстання, не змогла відновити в Сербії старий феодальний устрій. В 1815 р. в країні спалахнуло нове повстання, і Порта була змушена дарувати в 1833 р. автономію Сербії. В ній розпочався процес складання нації, який супроводжувався боротьбою за створення незалежної держави.

В 1821 р. почалося повстання в Греції, яке переросло в національну революцію. Греки також отримали незалежність; в 1829-1830 рр. була створена суверенна грецька держава. Великого значення для національно-визвольної боротьби народів Сербії та Греції мала підтримка Росії, яка завдала поразки османській імперії у війнах 1806-1812 рр. та 1828-1829 рр.

В Боснії та Герцеговині революційні процеси розпочалися задовго до повстання 1875 р. тільки за десятиліття 1852-1862 рр. тут тричі спалахували антифеодальні повстання – в 1852-1853, 1857-1858 та 1861-1862 рр. В 1872 та 1874 рр. в Боснії та Герцеговині пройшла нова хвиля повстань.[23] Повстанці намагалися звільнитися від турецької влади та приєднатися до незалежної Чорногорії та Сербії, або створити власну державу.

Нерідко народні рухи поєднувались з національними війнами, які вели проти Османської імперії Чорногорія, Сербія та Греція. Під час війн Чорногорії з Туреччиною в 1852, 1858 та 1876 рр. спалахували народні повстання в Нові-Пазарському санджаці і Герцеговині. Сербсько-турецька та чорногорська - турецька війни 1876 р. вплинули на повстання в Боснії та Герцеговині.[24]

Доречним буде відмітити те, що в свій час Ленін відмічав про двоїстий характер національних війн на Балканах. З одного боку, писав він, вони слугували метою балканської буржуазії і балканських монархій, з іншого боку – об’єктивно допомагали звільненню народів від Османської імперії.[25] Ще в більшій мірі це визначення відноситься до російсько-турецьких війн. Проводячи їх, царський уряд переслідував загарбницькі ідеї, але послаблення турецької імперії в результаті цих війн було однією з важливих об’єктивних передумов для розвитку визвольного руху на Балканах.[26]

Страницы: 1, 2