Реферат: Політична боротьба й об'єднання німецьких земель під зверхністю Прусії

Національні збори (Франкфуртський парламент) відкрилися у Франкфурті 18 травня 1848 р. Більшість депутатів складали ліберали, в основному державні чиновники, адвокати, професори. Перед ними стояли дві задачі: покласти кінець політичної роздробленості країни і виробити форми державного устрою в новій Німеччині. По обох питаннях виникли серйозні розбіжності. Одні депутати хотіли включити до складу об'єднаної Німеччини Австрію (з великими ненімецькими територіями), інші – виключити її і тим самим закріпити ведучу роль Пруссії. Одні наполягали на демократичній республіці, інші – на консервативній монархії. У підсумку стало ясно, що Австрія не зацікавлена у входженні в чисто німецьку державу; у результаті пропруським депутатам вдалося завоювати ведучі позиції в парламенті.

5 грудня були видані укази, що передбачали розпуск Зборів і скликання нового в лютому 1849 р. Одночасно король дарував конституцію. Конституція проголошувала свободу слова, зборів, союзів, представництво в палатах, але зберігала королівську владу – "божою милістю", встановлювала абсолютне вето короля, залишала за ним безконтрольне розпорядження армією, необмежене право повідомляти війну, проголошувала приватну власність недоторканою. Були збережені старі карне законодавство, система податків, дисциплінарний статут в армії.

У результаті виборів у складі зборів переважне місце зайняли опозиційні елементи, головним чином депутати розігнаних Зборів. 28 квітня 1849 р. Збори були розпущені королівським указом. Вторинний розгін Зборів викликав масові хвилювання в Берліні, під час придушення яких було убито 15 чоловік і значне число поранене.

30 травня 1849 р. Фрідріх-Вільгельм IV видав так званий трьохкласний виборчий закон, що скасовував загальне виборче право, завойоване народом у березневі дні. Відповідно до цього закону, громадяни, що досягли 30-літнього віку, складали три класи в залежності від суми податків, що сплачуються. До першого класу були віднесені 153 тис. найбільш заможних виборців, до другого — 409 тис. менш заможних, до третього—2651 тис. громадян, що платили незначні податки або зовсім від них звільнених. Кожен клас повинний був обирати по однаковому числу вибірників, що обирали потім шляхом відкритого голосування депутатів ландтагу.

31 січня 1850 р. король дарував Прусії нову конституцію, що ще більше обмежувала демократичні волі і відкрито надавала всю повноту влади королеві. Конституція передбачала установу двопалатного парламенту, що володіє правом вотування законів, затвердження бюджету і нових податків. Членами верхньої палати — палати панів — були всі принци царюючого будинку, представники головних дворянських і князівських родин, обер-бургомістри міст і представники університетів. Члени нижньої палати обиралися на підставі трьохкласного закону.

2 березня 1850 р. був прийнятий закон про викуп селянських повинностей. Селянин був зобов'язаний викупити майже усі повинності, сплативши їхню 18-кратну вартість. Пруські поміщики не були позбавлені ні своїх політичних, ні своїх економічних привілеїв.

Ще восени 1848 р., коли контрреволюція здобула перемогу в головних центрах німецької революції — у Відні і Берліні, франкфуртський парламент приступив до виконання своєї основної задачі — до вироблення конституції, що повинна була дати німецькому народові довгоочікувана єдність. 27 березня 1848 р. імперська конституція була прийнята парламентом. Вона залишала всіх 36 німецьких монархів і старий державний апарат у всіх німецьких землях. Замість централизованой демократичної республики вона створювала федерацію німецьких монархій. Носієм загальнімецької центральної влади повинен був стати імператор і двопалатний загальнімецький парламент — рейхстаг. Хоча ця конституція не відповідала задачам, що стояли перед Німеччиною, вона мала деяке прогресивне значення: послабляла політичну роздробленість країни, робила крок уперед до возз'єднання Німеччини, проголошувала рівність усіх перед законом, свободу слова, зборів. Але франкфуртский парламент розраховував' увести конституцію в дію шляхом з монархічною реакцією, насамперед із прусской.

28 березня Збори вирішили запропонувати імператорську корону пруському королю Фрідріхові-Вільгельму IV; король заявив про свою готовність стати на чолі "загальнімецької батьківщини", але поставив свою згоду в залежність від рішення інших німецьких государів. На протязі квітня імперська конституція була відхилена урядами Австрії, Баварії, Ганноверу, Саксонії.

28 березня 1849 р. Франкфуртський парламент прийняв імперську конституцію, пруський король Фрідріх Вільгельм IV був обраний імператором; він повинен був правити країною разом з демократично обраним парламентом – рейхстагом.

Однак із самого початку Франкфуртський парламент не мав у своєму розпорядженні засоби для здійснення своїх рішень. У вересні 1848 р. він був змушений покластися на силу пруської армії для захисту німецьких інтересів у герцогствах Шлезвіг і Гольштейн, що знаходилися під контролем Данії. Парламент втратив народну підтримку, коли стало ясно, що він практично не здатний поліпшити соціальні й економічні умови в країні. Нарешті, до кінця 1848 р. в Австрії і Прусії взяли гору консервативні сили. Австрійський імператор Фердинанд I відрікся на користь свого племінника Франца Йосипа I, що правив габсбурзькою імперією до своєї смерті в 1916 р.. При його правлінні Австрія відновила контроль над своїми володіннями, що збунтувалися. У Прусії Фрідріх Вільгельм IV дарував країні конституцію, що засновувала парламент, який демократично обирається. Однак пізніше виборче право було переглянуто на користь заможних громадян.

На той час, як Франкфуртський парламент прийняв конституцію, сили реакції знову взяли верх. Фрідріх Вільгельм IV відмовився прийняти імператорську корону нової німецької держави; парламент, який переніс на той час засідання в Штутгарт, був розігнаний. Влітку 1849 р. Фрідріх Вільгельм спробував затвердити гегемонію Прусії у внутрінімецьких справах. У результаті Прусія й Австрія виявилися на грані війни. Пруссія уступила, і конфлікт розв'язався Ольмюцською (Оломоуцькою) угодою в листопаду 1850 р.. Після двох років революційного шумування старий Німецький союз був відновлений під верховенством Австрії.

Коли на датський трон зійшов Крістіан IX (1863 р.), постало питання про долю герцогств Шлезвіг, Гольштейн і Лауенбург. Порушивши Лондонський протокол 1852 року, що забезпечував особисту унію між герцогствами і Данією, король Крістіан ввів у 1863 р. централізоване керування цими володіннями. Австрія і Прусія зажадали від Крістіана скасувати своє рішення, і коли датський король не підкорився, оголосили йому війну (1864 р.).

Починаючи її канцлер Прусії Бісмарк, хотів запобігти перетворенню герцогств Гольштейна і Шлезвыга в самостійні держави, що входять до складу німецького союзу. У цій війні він також хотів випробувати силу пруської армії, після того як вона була реорганізована і збільшена. Він хотів, нарешті, здійснити перший етап возз'єднання Німеччини під верховенством Прусії. Бісмарк негайно запропонував Австрії захопити герцогства спільними силами. У лютому 1864 р. австро-пруські війська вторглись у Шлезвіг і Гольштейн. Потім австро-пруська армія вступила на данську територію і 29 липня опанувала островом Альс – останнім укеріпленням на шляху до Копенгагена. Незабаром, у жовтні 1864 р., вони змусили Данію підписати Віденський договір, відповідно до якого герцогства відходили до переможців.

Після більше десяти місяців напружених переговорів між Прусією й Австрією 14 серпня 1865 року була підписана конвенція, яка передбачала, що Шлезвіг управляє Прусія, Гольштейном - Австрія; щоб одержати Лауенбург, Прусія сплатила Австрії 2,5 млн. талерів; вона одержала також право будувати північноморський канал і залізницю в Гольштейні.

2.2 Австро-пруська війна 1866 р. і утворення північно-німецького союзу

Бісмарк розглядав проблему управління герцогствами як можливість витиснути імперію Габсбургов з Німецького союзу. Уряд Прусії розпочав створювати найбільш сприятливі умови як усередині країни, так і поза нею для розв'язання війни з Австрією. Роздути ненависть до суперниці в Прусії було неважке, тому що постійні зіткнення в герцогствах давали для цього привід. Союзником Прусії стала Італія, що жадала одержати Венецію. 8 квітня 1866 р. був укладений прусько-італійський договір, відповідно до якого Прусія повинна була почати війну проти Австрії в найближчі три місяці.

Після підписання союзу з Італією пруський уряд прагнув зміцнити своє становище союзом із Францією. Остання за участь у війні з Австрією вимагала для себе німецькі землі між Мозелем і Рейном (без Кобленця і Майнца), переходу Венеції до Італії. Прусії ж надавалися території з населенням 7—8 млн. чоловік і право на реорганізацію Німецького союзу за своїм смаком. Не відкидаючи цього плану, Бісмарк намагався переконати Наполеона, що частина Бельгії або Швейцарії буде для Франції більш вигідним придбанням.

Скориставшись тим, що переговори з Францією затягувалися, Бісмарк вважав незайвим поторгуватися з Австрією і запропонував їй розділити Німеччину на дві частини — північну під верховенством Пруссії і південну під верховенством Австрії з тісним союзом між ними на предмет війни з Францією з метою придбання Ельзасу. Наполеон же звернувся до Австрії зі своєю пропозицією: нейтралітет Франції в обмін на передачу Венеції Італії, відмовлення від об'єднання Німеччини під гегемонією однієї держави, зобов'язання Австрії погоджувати з Францією ті територіальні збільшення, що могли б порушити європейську рівновагу.

Побачивши в промовах Прусії доказу її слабкості, а в промовах Франції привабливі перспективи, Австрія схилилася до союзу з Наполеоном і почала діяти самим рішучим образом.

Відносини між Берліном і Віднем ставали усе більш напруженими через адміністративні конфлікти в герцогствах, обидві сторони обмінювалися загрозливими нотами. 10 березня Австрія, а 24 березня Прусія звернулися до німецьких держав із заявою про те, що військові приготування протилежної сторони змушують привести війська в стан бойової готовності.

Прагнучи залучити на свою сторону більшість німців, пруський уряд знову запропонував для реорганізації Німецького союзу скликати загальнімецький парламент на основі загального прямого виборчого права. Потім Прусія висловилася за зміцнення Німецького союзу без участі Австрії. Обурений цим австрійський уряд розірвав дипломатичні відносини з Прусією і тим узяв на себе ініціативу в розв'язанні непопулярної війни.

Усе-таки 14 липня на Союзних зборах за австрійську пропозицію мобілізувати союзні війська проти Прусії проголосували всі його члени, за винятком декількох північних держав і трьох вільних міст. Але пруські війська розбили ганноверців. Гессен-Кассель був узятий легко, курфюрст здався в полон. Саксонська армія 22 липня здала без бою столицю і відійшла до австрійської границі.

Після цього три пруські армії (278 тис. чоловік під командуванням Мольтке) вторглись у Моравію. Австрійська армія і саксонський корпус (261 тис. чоловік) зосереджувалися в Ольмюці, інша частина австрійських сил (74 тис. чоловік) була кинута на італійський фронт. По причині того що війна з Прусією була пов’язана з великим ризиком, то представника імператорського дому ерцгерцога Альберта перевели на італійський фронт, а генерала Бенедека, що відрізнився раніше в італійському поході, але не знав північного театру, — на пруський.

Австрійці, втративши в боях близько 40 тис. чоловік, не змогли перешкодити пруським арміям 26—29 червня з'єднатися і сконцентруватися на початку липня біля села Садова. Тут 3 липня відбувся генеральний бій, що закінчився катастрофою для Австрії. Бенедек втратив 18 тис. убитими, 24 тис. чоловік здалися в полон. Ця поразка зробила настільки сильне враження на Франца-Йосипа, що він, незважаючи на те, що ще були ресурси й успіхи на італійському фронті, у ніч після битви під Садова в депеші Наполеону повідомив про своє відмовлення від Венеції і просив посередництва у примиренні з Італією.

Наполеон негайно скористався цим повідомленням, щоб втрутитися в австро-пруські справи. 5 липня він сповістив пруську штаб-квартиру про поступку Францем - Йосипом Венеції, про свій намір відійти від тієї позиції невтручання, що він дотепер займав. У ніч на 12 липня наполеонівський посланник Бенедетти виклав Бісмаркові французький проект миру: розпуск старого Німецького союзу, створення нового на чолі з Прусією на території, розташованої на півночі від ріки Майн; держави, що знаходяться на південь від Майна, повинні утворити свій власний союз; Пруссія одержує Шлезвіг і Гольштейн, Австрія утрачає Венецію.

По питанню про подальше ведення війни йшла напружена боротьба між Бісмарком і Вільгельмом, підтриманим генералітетом. Генерали рвалися у Відень, мріючи переможцями ввійти в столицю поваленого ворога.

Вільгельм складав список територіальних збільшень, що включає не тільки Ганновер, Гессен, Шлезвіг, Гольштейн, частину Баварії, Саксонії, але й австрійську Сілезію, Судети. Бісмарк дотримував іншої думки: "Для наших подальших відносин з Австрією мені було важливо по можливості запобігти образливі для неї спогади... Переможний вступ пруських військ у ворожу столицю... заподіяло б зайві ускладнення нашим майбутнім взаєминам. Я вже тоді не сумнівався, що завойоване в цьому поході нам доведеться захищати в подальших війнах... Що французька війна піде за австрійською, випливало з історичної логіки...". Бісмарк загрожував відставкою, і Вільгельм, нарешті, заявив, що він змушений, як це йому не боляче, після настільки блискучих перемог визнати мир.

26 липня в Нікольсбурзі (у 18 км від Відня) були підписані прелимінарії на основі французького проекту, остаточний мир був укладений 23 серпня 1866 р. у Празі.

Паралельно з австро-французькими переговорами Бісмарк вів переговори і з німецькими державами. З Нассау, Гессеном, Франкфуртом, що вклинювалися між західними і східними володіннями Прусії, не церемонилися — вони були анексовані, їх правителям було виділено як компенсацію по декілька мільйонів талерів. Найбільш непокірного, короля ганноверського, оголосили низложеним без усяких компенсацій, обіцяні йому 16 млн. талерів виділили в особливий фонд, призначений для переслідування ганноверських екстремістів.

З південними державами, на стражі суверенітету яких стояв Наполеон, що мав на них види, довелося вести досить тонку гру. Колишні австрійські союзники пішли за прикладом старшого партнера і звернулися за посередництвом до Бонапарта. Однак Бісмарк відразу ж припинив настільки небажану для нього ініціативу і змусив представників півдня з'явитися до нього на уклін. Вони були ознайомлені з планами Наполеона захопити рейнські провінції й одержали пропозиції укласти з Прусією секретний союз проти Франції. Опинившись "між Сциллою і Харибдою", Вюртемберг, Баварія, Баден, Гессен-Дармштадт, Саксонія зволіли підписати з Прусією військову конвенцію на п'ять років.

2.3 Політичний розвиток північно-німецького союзу. Конституція 1867 р.

До кінця серпня 1866 р. 22 німецькі держави підписали з Прусією договір про створення Північнонімецького союзу. Їхні представники, що приїхали в Берлін, за два місяці виробили проект конституції цього Союзу. Установчі збори, обрані на основі загального виборчого права, затвердили конституцію, і з 1 липня 1867 р. вона формально набрала сили.

На чолі Північнонімецького союзу стояв президент, на посаду якого назавжди призначався пруський король. У його руках була зосереджена вся повнота виконавчої влади — затвердження і відхилення законів, розпуск і скликання палат, призначення посадових осіб, оголошення війни і миру, командування союзною армією.

Союзна рада складалася з міністрів і уповноважених союзних держав. Вона мала право законодавчої ініціативи, усі законопроекти санкціонувалися їм до надходження на розгляд рейхстагу. Кожна держава мала кількість голосів, що відповідають її значенню (з 43 Прусії належало 17). Постійно в Раді головував союзний канцлер — голова пруської ради міністрів, якою до 1890 р. беззмінно був Бісмарк.

Створений на основі нової конституції рейхстаг складався з 297 депутатів, обраних загальним прямим голосуванням на три роки, він мав право законодавчої ініціативи і твердження податків. Оскільки населення Прусії в чотири рази перевищувало населення іншої частини Північної Німеччини, більшість депутатів були пруськими. Усе це закріпило в Північнонімецького союзі гегемонію Пруссії.

Цей успіх пруського уряду зміцнив його позиції й усередині самої Прусії. У результаті виборів 3 липня 1866 р. число консерваторів у пруському ландтазі зросло з 38 до 123, у той час як ліберали втратили 23 мандата. Визнавши успіх Бісмарка, частина лібералів утворила Національну партію. Націонал-ліберали прийшли до висновку, що заява Бісмарка "тільки кров'ю і залізом можна об'єднати Німеччину" безсумнівно позитивна. Вони зблизилися з консерваторами. Блок консерваторів і націонал-лібералів став політичною базою Бісмарка.

У цей період Наполеон III, що дотримував нейтралітету в австро-пруському конфлікті в марній надії, що обидві держави послаблять одну одну, став енергійно домагатися компенсації в рейнському Пфальці, у Бельгії і Люксембурзі. Бісмарк став проти його планів.

З 1868 р. Бісмарк підготовив остаточне об'єднання Німеччини, щоб у разі потреби почати війну всіх німецьких держава проти Франції, оскільки Наполеон III претендував на всі (або майже на усі) землі на лівом березі Рейну. Перші кроки Бісмарка були спрямовані на те, щоб здобути перемогу в дипломатичній війні. Росія усе ще пам'ятала про участь Франції в Кримській війні і про підтримку нею польського повстання 1863 р. Італія була незадоволена поводженням Франції у війні 1859 р. проти Австрії і вдячна Бісмаркові за придбання Венеції. Великобританія була стурбована мнимими планами Наполеона у відношенні Бельгії. Австрія таїла образу на Наполеона за сприяння Сардинському королівству і відчувала страх перед Росією. Південнонімецькі держави були стривожені претензіями Наполеона на рейнські землі. Бісмаркові для війни був потрібний тільки привід, і він представився в 1869 р., коли іспанські ліберали запропонували зайняти іспанський престол, що звільнився, принцові Леопольду з роду Гогенцоллерн-Зігмаринген, католицькому родичеві пруського короля Вільгельма I. По наполегливій раді Бісмарка Леопольд прийняв запропоноване, але відкликав згоду після протесту Наполеона.

Наполеон припустився серйозної помилки в розрахунках. Він доручив своєму посланникові в Прусії, графові Бенедетті, зустрітися з королем Вільгельмом у Бад-Емсі і зажадати від його гарантій того, що ніхто з Гогенцоллернів ніколи не буде претендувати на іспанський престол. Вільгельм відмовився й утримався від подальших зустрічей. Телеграма зі звітом про цю подію (т.зв. Емська депеша) була надіслана Бісмаркові, який негайно опублікував неї, попередньо відредагувавши. В урізаному вигляді депеша придбала зухвалий характер; німці вирішили, що їхній король піддався образі, у Франції ж думали, що ображено її посланника. У результаті 19 липня 1870 р. французький уряд оголосив війну Прусії. Прусія очікувала цього, і на привелике задоволення Бісмарка південнонімецькі держави, вбачаючи в Наполеоні III агресора, негайно встали на сторону Берліна. Пруська армія здобула рішучу перемогу в битві при Седані 1–2 вересня 1870 р.. Наполеон був полонений і незабаром відсторонений від влади. У січні 1871 р. Париж капітулював. У Версалы був укладений попередній мирний договір, а 10 травня 1871 р. був підписаний Франкфуртський договір, відповідно до якого Франція уступала Німеччині Ельзас (за винятком Бельфора) і Східну Лотарингію і погоджувалася на окупацію німецькою армією північної Франції на період виплати контрибуції в розмірі 5 млрд. франків.

Під час франко-пруської війни було досягнуто кілька угод між Прусією і південнонімецькими державами, у результаті чого Північнонімецький союз був перетворений у Німецьку імперію, що включила в себе всі німецькі держави за винятком Австрії. Конституція Нівнічнонімецького союзу була переглянута, і титул імператора в пруському правлячому будинку став спадкоємним. 18 січня 1871 р. у палаці Людовика XIV у Версалі Вільгельм I був проголошений німецьким імператором (кайзером).

Єдність Німеччини була проголошена конституцією, яка схвалена установчим рейхстагом у квітні 1871 р. Імперська конституція, в основу якої була покладена конституція Північно-німецького союзу, закріпила гегемонію Прусії у возз'єднаній Німеччині. Відповідно до конституції імператором країни міг бути тільки пруський король; він же призначав імперського канцлера, відповідального тільки перед ним. Імператор за своїм розсудом розпоряджався всіма збройними силами, вирішував питання війни і миру, представляв Німеччину в міжнародних справах. Законодавча влада також належала імператорові.

Вищими представницькими установами країни були союзна рада (бундесрат) і рейхстаг. Рейхстаг обирався на 3, а з 1878 р. — на 5 років на основі загального виборчого права. Правом голосу користувалися чоловіки, що досягли 25-літнього віку, крім військовослужбовців. Рейхстаг мав законодавчу ініціативу, імператор і союзна рада могли зневажати його рішеннями. Союзна рада, головою якого був імперський канцлер не обирався, а складався з представників урядів усіх німецьких монархій і вільних міст; причому Прусія займала в ньому пануюче положення (17 місць з 58 ). У компетенцию імперського уряду входили оборона країни і зовнішня політика, торгово-митне і цивільне законодавство, монетна система, система мір і вагів і т.д.

При усьому своєму компромісному характері конституція 1871 р. сприяла завершенню процесу складання і становлення держави, єдиної не тільки за формою, але і власне кажучи, цілісної й в економічному, і в політичних відносинах.

Таким чином у 1871 році завершився тривалий і складний процес обєднання Німеччини. Розгром Франції у війні 1870 – 1871 років ліквідував останню перешкоду для утворення єдиної німецької держави. 18 січня 1871 року в дзеркальному залі Версальського палацу була проголошена Німецька імперія. Король Прусії Вільгельм став імператором Німеччини.

Не останню роль в обєднанні Німеччини зіграла постать кацлера Бісмарка, який зробив досить важливу і прогресивну справу. Розуміючи, що йому не вдасться об’єднати німецькі землі навколо Прусії мирним дипломатичним шляхом, він досягнув цього шляхом війн і останні роки свого життя неодноразово відмічав, що на його рахунку три війни і вісімдесят тисяч життів, які стали фундаментом об’єднаної імперії.

Створена в результаті об’єднання навколо Пруського королівства Німецька імперія виявляла собою союз 22 монархій. Деякі з них – Баварія, Вюртенберг, Саксонія – користувалися обмеженням внутрішньої автономії, і 3 міста (Гамбург, Бремен, Любек) малі статус "вільних міст".

Варто також зазначити, що об’єднання країни стало важливою передумовою для подальшого розвитку капіталстичних відносин. Утворення єдиного внутрішнього ринку обумовило завершення промислового перевороту, швидке зростання промисловості і торгівлі, чому сприяла також отримана від Франції п’ятимільярдна контрибуція.

Отже, на кінець ХІХ сторіччя Німеччина стала одним з найбільш могутніх в економічному відношенні державою. Поряд з Англією і Францією Німеччина почала брати активну участь у світовому розділі світу.

Список використаної літератури

1.         Бисмарк О. Мысли и воспоминания. – М., 1940.

2.         Всесвітня історія: Навчальний посібник. – К., 2001.

3.         Германская история (под ред. Сказкина С.). – М., 1980.

4.         Германская история в новое и новейшее время. – М., 1970.

5.         Ерусалимский А. Бисмарк. Дипломатия и милитаризм. – М., 1968.

6.         История дипломатии. – М., 1963.

7.         Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 2001.

8.         Історія Центрально-Східної Європи. – Львів, 2001.

9.         Лависс Э. Очерки по истории Пруссии. – М., 1958.

10.       Нарчницкий А. Россия и войны Пруссии в 60-х годах ХІХ в. за объединение Германии сверху. – М., 1960.

11.       Новая история. – М., 1984.

12.       Полтавский М. История Австрии. – М., 1992.

13.       Ротштейн Н. Международные отношения в конце ХІХ века. – М., 1960.

14.       Ротштейн Ф. Из истории прусско-германской империи. – М., 1948.

15.       Рыжов К. Все монархи мира. Западная Европа. – М., 1999.

16.       Тарле Е. Европа в эпоху империализма. – М., 1958.

17.       Тарле Е. Европа в эпоху империализма. – М., 1959.

18.       Тарле Е. Наполеон. – М., 1987.

19.       Шиндлер А. Кайзеры. – Ростов-на-Дону, 1997.

20.       Шлезвиг-голштинский вопрос и политика европейских государств в 1863 – 1864 гг. – Таллинн, 1957.

21.       Экономическая история зарубежных стран. – Минск, 1998.