Реферат: Соціально-економічний розвиток Чехії та Словаччини у XVIII столітті

Габсбурги намагалися застосувати методи репресій на території Словакії, де в 20-х роках XVII ст. з’явилися єзуїти. Однак контреформаційні дії натрапили на протидію з боку не тільки широких верств населення, але і дворянства.

При Габорі Бетлені, під владою якого опинилася Словаччина, орден єзуїтів був вигнаний з країни. Боротьба проти політики Габсбургів продовжувалася і в наступні десятиріччя. Згідно з Линцським договором 1645 р. між Дьєрдем Ракоці і Віднем, в Словаччині було встановлено вільне віросповідання, що дозволило протестантам укріпити свої позиції. Однак після придушення повстання Габсбургами повстання угорського дворянства на чолі Угорського королівства було поставлено імператорського намісника. В 1673 – 1674 рр. переслідування торкнулися протестантських священників.

В Словаччині створилася ситуація, яка нагадувала ту, що існувала перші побелогорські десятиліття в чеських землях. Однак проводити політику рекатолизації тут Габсбургам було дуже складно. І не тільки тому, що вона тут зустріла впертий опір „знизу", що виливалося в бунти сільського і міського населення, але і тому, що, на відміну від чеського дворянства, угорське зберегло свої політичні позиції. Намагання Відня в рамках контрреформації конфіскувати землі у місцевих магнатів насторожило угорських феодалів. Вони побачили у можливому посиленні Габсбургів реальну загрозу своїм привілеям.

В 1687 р. Габсбурги завдають основного удару по угорським станам, коли на сеймі, що проходив в Братиславі було спрощено старовинні станові принципи, а Габсбурги визнавалися спадковими государями в Угорщині.

В повстанні 1707 р. Габсбурги втратили угорський трон. Однак в 1711 р. наступає мир, затверджений сеймом 1715 р.: король Карл VI підтверджує привілеї дворянства.

Новий конфлікт між станами і Габсбургами виник в кінці правління Йосифа ІІ. Він був потушений Леопольдом ІІ, який заявив про намір зберегти привілеї угорських станів: "В Угорщині не будуть править так, як в інших землях Габсбургів, монархічний режим тут буде більш вільним".

В самій Словаччині в цей період відбувалися два процеси, які погрожували національному розвитку - процес германізації і процес мадяризації. Ще в XVI ст. під тиском турків починається інтенсивне переселення угорців в Словаччину. Однак коли у XVIII ст. турецький тиск послаб, угорські переселенці повертаються в рідні місця. З цього часу посилюється небезпека германізації Словаччини. В 1784 р. Йосиф ІІ вводить в Угорщині в якості офіційної мови німецьку (замість латинської). В період правління Леопольда мовна германізація відміняється, однак зразу ж відновлюється мовна мадяризація.

Мовний наступ досягає своєї кульмінації в 30- 40-х рр. ХІХ ст. Угорська мова стає єдиною офіційною мовою сеймів, відомств, шкіл та церкви.

Становище угорців у власній державі було двояким: по відношенню до Відня і взагалі до Габсбургів угорці виступали в якості пригніченого народу, однак по відношенню до словаків (власне угорське дворянство) виступали нацією, що пригнічує.

Таким чином, на період XVIII ст. чеські і словацькі землі втратили власну незалежність і увійшли до складу Габсбургської імперії. Особливою відмінністю процесів входження до Австрійської імперії зазначених земель було те, що Словаччина потрапила сюди в якості земель приєднаного угорського королівства.

2.1 Структура панівних класів та поява буржуазії

На верхівці чеського суспільства стояла велика аристократія. В середині XVIII ст. на 2,2 млн. чоловік в Чехії приходилося всього 300 родин, які мали право дворянства. При цьому значна концентрація земель в руках великої аристократії супроводжувалась різким послабленням економічних позицій і політичного впливу чеського середнього і дрібного дворянства.

В Словаччині, переважно в гірських районах, утримувався невеликий прошарок дрібного дворянства словацького походження – так звані земане. Але в цілому феодальний клас в Словаччині і по положенню і по етнічній самосвідомості являвся складовою частиною угорського дворянства. Загальна чисельність останнього на відміну від чеських земель була велика, перевищуючи 3 % населення Угорського королівства. При цьому в результаті спустошуючих наслідків османського правління і анти турецьких війн, а також міграцій на початку XVIII ст. зросла щільність дворянського населення в окраїнних комітатах, в тому числі і на території Словаччини. По мірі концентрації земель в руках небагатьох аристократичних родів в складі дворянства відбувалося збільшення удільної маси середніх та дрібних поміщиків, розмір володінь яких іноді не перевищував повно надільне селянське господарство.

Необхідно також додати, що угорське дворянство не втратило політичних привілеїв, в тому числі право приймати участь у виборах членів державного зібрання і місцевих органів самоуправління – комітатських зібрань. Але вирішальні позиції в державному зібранні у XVIII ст. займали великі феодали, а дрібнопомісні поміщики мали, як правило, право голосу тільки в комітатах.

Просування чеських земель по капіталістичному шляху, яке походило в умовах їх неповноцінного положення як частини Австрійської імперії, наскладувало свій відтиск на зміни, що відбувалися в соціальній структурі чеського суспільства. Поступово вимальовувалися контури нових прошарків та соціальних груп, образ життя та інтереси яких були пов’язані з розвитком нових суспільних відносин. Одним з наслідків зазначених змін стало виникнення чеської сільської буржуазії, а також широкого прошарку дрібної міської буржуазії чеського походження. Ці кола страждали не тільки від різного роду станово-феодальної регламентації, але і від конкуренції з боку більш сильної айстро-німецької буржуазії.

Чеська сільська і дрібна міська буржуазія досить гостро і боляче відчувала соціально-політичні наслідки підлеглого положення чеських земель в імперії. Звідси виходила і її опозиційність, яка відіграла значну роль в чеському національно-визвольному русі.

2.2 Становище селянства

Найбільш важким, мабуть, залишалося положення селян. Уже в першій половині XVII в. в Угорському королівстві взяло гору так завне вторинне покріпачення сільського населення. Цей процес відбувався й у чеських землях. Поміщицьке господарство, орієнтоване в основному на виробництво товарної ринкової продукції, що використовувало барщино-кріпосницькі методи експлуатації селянства, стало домінуючої в економіці як чеських земель, так і Словаччини селяни були майже повністю закріпачені. Право відпустки підданого зі своїх володінь належало винятково панові. Селяни були зобов'язані виконувати на користь поміщиків панщину, розмір якої довгий час не був регламентований, а також несли інші повинності, аж до збору грибів, ягід, горіхів і т.п. Усе більше обмежувалися й особисті права сільського населення.

Селяни не могли без дозволу поміщиків одружуватися, передавати або обмінювати свої земельні наділи, навіть зводити нові господарські й житлові будівлі. Власники маєтків вимагали, щоб їх піддані за плату мололи зерно лише на панському млині, пекли хліб тільки в панській пекарні, продавали продукти свого господарства в маєток або з дозволу керуючого. Не могли селяни навіть скаржитися, тому що вся судова влада в селі належала поміщикам. Саксонський дипломат Пьольніц так описує положення чеських селян: „Я уже говорил, что чешское дворянство является наиболее богатым в Австрийской империи. Следует, однако, добавить, что чешские крестьяне живут чрезвычайно бедно. Их господин является хозяином их имущества, тела и жизни. Бедняки зачастую не имеют даже хлеба,—и это в европейской стране, которая изобилует продуктами питания, как редко какая другая. Без разрешения помещика крестьяне не осмеливаются идти работать в другую деревню или учиться ремеслу. Такая крепостная зависимость приводит к тому, что эти бедняки при встречах с господином только трясутся и гнут шею, с ними даже нельзя заговорить без того, чтобы они вам прежде всего не поцеловали полу пиджака. Строгость, с которой с этими людьми обращаются, действительно ужасна; однако в общем верно то, что умеренностью с ними ничего не сделаешь. Они чрезвычайно ленивы и упрямы, привыкли из поколения в поколение до такой степени бедствовать, что их уже ничего не страшит; поэтому удары являются единственным средством обращения с ними".

Також досить характерне положення селян замальовується в урбарії помістя, яке належало колегії єзуїтів в Крумлові. ...З. Ни один подданный... не может вступить в брак без ведома и согласия господ. 4. Никто не может без ведома и разрешения своих господ принимать на наделы коллегии чужих подданных... 5. Никто из подданных не может без ведома господина продать или купить надел, имущество или свое жилье... 6. Никто из подданных не может иметь долг более чем в 3 флорина без ведома и разрешения своего господина... 7. Староста и коншелы и должны усердно следить, чтобы наделы не опустели... 8. Никто не может без уведомления или оповещения своих господ оставить свой надел и бросить его пустым... 16. Чтобы корчмари нигде не брали пиво под угрозой штрафа и наказания. 17. Никто из подданных не может продавать и закладывать кому-либо из чужого поместья поля, луга, выселки и травники равно запрещается под угрозой штрафа в 10 флоринов арендовать какие-либо угодья в чужом поместье. В обоих случаях нужно согласие и разрешение господ. 19. ...Подданным запрещается без уведомления своих господ продавать коней, волов, коров, телят, свиней, овец, кур, яйца и т. п. Если это не требуется господам, тогда могут продать по своей воле."

Перебуваючи в цілковитій залежності від феодалів, селяни зобов'язані були ще платити державі податки, які постійно зростали, доходячи до третини всіх зборів, що стягувалися із кріпаків. Лише в 1748 р. уряд опублікував патент, на підставі якого поміщицькі землі почали обкладати податком нарівні із селянськими.

Як видно з поземельних описів середини XVII в., які складалися в чеських землях за розпорядженням уряду, стривоженого скороченням податкових надходжень від розореного війною населення (схожі описи для Словаччини вироблялися в 1715 й 1720 р.), селянство в чеських землях ділилося на тих, хто володів земельними наділами й на тих, хто не мав своєї землі й прибігали до її оренди в поміщиків. Майновий розрив між різними групами селянства безупинно зростав. До середини XVIII сторіччя безземельні селяни, що працювали по найманню, склали майже половину сільського населення

Найбільше економічно міцною фігурою чеського села були селяни-сідлаки, що мали повний земельний наділ і використали для робіт з будинку й у поле найманих слуг (челядь) і батраків. Останні звичайно виконували за седлаків й їхньої панщинні повинності.

Форми боротьби чеського й словацького селянства були різні. Поряд зі складанням петицій і скарг, масовим доглядом за рубіж, у сусідні протестантські країни, селяни в чеських землях й особливо в Словаччині піднімалися на відкриту боротьбу зі зброєю в руках. Ці виступи здобували не тільки антифеодальний, але й антигабсбурзький характер. Бунти й повстання, що обмежувалися межами або одного маєтки, або більше значної території, стали звичним явищем у житті чеських земель і Словаччини в XVII - початку

XVIII в.

Так, в 1631-1632 р. велике селянське повстання відбулося в Східній і Південній Словаччині, Подальший підйом селянського руху намітився в 60-70-х роках XVII в. У чеських землях в 1680 р. спалахнуло потужне селянське повстання, що охопило велику територію й ґрунтовно налякала правлячі кола. Великий резонанс викликало й повстання чеських селян у районі Домажлиць, на чесько-баварській границі, в 1692-1693 р. Селянські повстання не припинялися й у наступні десятиліття.

Боротьба селян не тільки споруджувала певні перешкоди на шляху посилення феодальної експлуатації, але й змушувала правлячі кола замислюватися над загальним станом соціальної ситуації.

Уперше вмішатися у взаємини між поміщиками й селянами уряд виявився змушеним під впливом повстання 1680 р. У тому ж році імператор Леопольд I видав патент, яким розмір панщини обмежувався трьома днями в тиждень. Насправді цей акт не тільки не скорочував, але навіть збільшував тяготи, тому що колись у багатьох випадках панщина становила менш трьох днів. Інші ж повинності селян патентом 1680 р. обмежені не були. Все це відкривало перед феодалами можливість на законній підставі навіть підсилити кріпосницьку експлуатацію, що викликало відповідну реакцію з боку сільського населення. Тому австрійський уряд був змушений і пізніше, в 1717 й 1738 р., видавати панщинні патенти, які, втім, не вносячись нічого нового, по суті лише нагадували селянам про їхні обов'язки.

На рубежі 60-70-х років XVIII в. питання про панщину придбав надзвичайно гострий характер. З одного боку, селянські маси вимагали її зниження, а в ряді випадків і повного скасування. З іншого боку, частина дворянства, особливо дрібного, боячись втратити свої доходи й правові привілеї, виступала проти яких-небудь змін у сфері аграрних відносин. Уряд Марії Терезії розуміло неминучість реформ, але, будучи в остаточному підсумку виразником волі класу, що панував, не могло не зважати на консервативну опозицію в його середовищі. Все це породжувало "кризу верхів", дозволити який імператриця намагалася за допомогою компромісних кроків.

Так, наприкінці 60-х років у Словаччині й інших районах Угорського королівства відбулося різке загострення антифеодальної боротьби селянства. Прагнучи її послабити, Марія Терезія в 1767 р. видала для цієї частини своєї держави Земельний акт, відповідно до якого обов'язку селян відносно поміщиків регламентувалися з обліком їхнього майнового положення. Цей акт, однак, не задовольнив ні селян, які сподівалися на більше, ні поміщиків, які протягом ряду років саботували його реалізацію посиланнями на те, що він суперечить становим правам угорського дворянства. На початку 70-х років Марія Терезія обговорювала також проекти про шляхи врегулювання селянського питання в чеських землях, що передбачали міри аж до передачі частини землі у власність селян з можливою ліквідацією особистої кріпосної залежності. Коли в 1773 р. чеському й моравскому сеймам була дана вказівка представити міркування про скасування панщини, вони не знайшли нічого краще, як заявити, що покладаються на розсуд государині.

Кульмінацією антифеодальної боротьби селянства стало масове повстання 1775 р. у чеських землях. На відміну від повстань попередніх десятиліть воно містило елементи певної організованості. Повстання почалося 20 березня й незабаром охопило більшу частину Чехії, Моравії й Сілезії, одержавши відгуки й у Словаччині. Повсталі селяни як чеського, так і німецького походження вимагали скасування панщини; громили й палили садиби. З метою залучити на свою сторону городян, особливо бідноту, що повстали почали похід на Прагу, але були розсіяні імператорською армією. Після тимчасового спаду у квітні повстання з новою силою розгорілося в червні - початку липня того ж року.

Продемонструвавши ненависть селянських мас до феодального гноблення, повстання 1775 р. зробило свій вплив і на розміщення політичних сил у правлячих колах.

1 листопада 1781 р. Йосиф ІІ видав закон про відміну кріпацтва (Патент про підданих). Найбільш значною була постанова, що кожний окремо залежний селянин має право за власним бажанням переселитися з помістя і осісти в будь-якому іншому місці або шукати собі інші службу. Поміщики ж не мали права на звільнення відмовити. Однак інтереси поміщика були задоволені вимогами заміни, і подбати про неї, про „нового гарного робітника" повинен був сам звільнений.

Таким чином ієрархічна дробина чехословацького суспільства складалася з вищих верств – панів-аристократів, також в цей період починає формуватися буржуазія, яка була досить строкатою за етнічним складом. І на низу дробини знаходилося кріпосне селянство, яке було повністю безправне та обтяжене барщиною.

3.1 Стан сільського господарства та торгівельні процеси

Аналізуючи стан економічного розвитку західнослов’янських земель, необхідно зазначити, що в економіці відбувалися процеси, які властиві для кінця XVII – XVIII століття. Це стосується сільського господарства. У Чехії і Словаччині насамперед створювалися великі господарства товарного характеру – велькостатки (фільварки), для яких характерним було не лише вироблення продукції, а й переробка її. Тому у велькостатках з’являлися підприємства з переробки продукції – пивоварні, гуральні, каменоломні, млини, на осонві яких пізніше виникли мануфактури.

Фільварки існували за рахунок використання найманої й підневільної праці різних категорій селян, причому питома вага підневільної праці у вигляді різних видів відробіткової ренти. Мірилом розміру цієї ренти була кількість днів, що їх мали селяни працювати на свого пана-шляхтича. В кінці XVII початку XVIII ст. фільваркове господарство феодалів значно розвинулось і досягло свого розквіту. Слід визнати той факт, що в аграрних відносинах запанувала фільварково-панщинна система, яка визначала їх характер та еволюцію, позначилася на всіх сферах життя суспільства. Поширення і утвердження цієї системи було спричинене значним зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію, переважно на зерно. Попит зростав як на польських землях, так і в Західній Європі (у ній протягом цього століття ціни на зерно піднялися в чотири-п'ять разів), завдяки збільшенню чисельності тієї частини населення, зосередженої в основному в містах, котра повністю або переважно не була зайнята в аграрному секторі. Селянське господарство не могло повністю задовольнити цей попит. Вирішення проблеми значною мірою лягло на фільваркове господарство. Феодали (а також монастирі й адміністрація інших церковних маєтків) охоче йшла на розгортання цього господарства, тому що ціни на сільськогосподарську продукцію зростали швидше, ніж на ремісничі і промислові товари вітчизняного та іноземного виробництва. Вона, як, зрештою, і селяни, що збували свою продукцію на ринку, вигравали від цих ножиць цін.

У маєтках дрібних і середніх феодалів, яка володіла відповідно частиною села або одним-кількома селами, фільварки здебільшого існували до кінця XVIІ ст. На початку XVIII ст. ці фільварки, пристосовуючися до вигідної ринкової кон'юнктури, розширювалися (ідеться про їх земельний фонд); тільки таким способом можна було збільшити виробництво у них зерна, яке у фільварковому господарстві було визначальним. Феодали-землевласники не йшли по шляху інтенсифікації, удосконалення виробництва, не вкладала кошти у піднесення продуктивності фільваркових земель, а засновувала діяльність господарства на панщинній праці своїх підданих - селян.

На початку XVIII ст. фільварки виникали подекуди в маєтках дрібних феодалів, частіше в маєтках середньої шляхти, можновладців (магнатів), королівських (державних); останніми на різних правах пожиттєво володіли середня й багата шляхта та магнати. У володіннях багатої шляхти, магнатів, у багатьох королівщинах фільварок зазвичай припадав на три і більше сіл.

Розширювався асортимент вирощувальних культур: крім пшениці, ячменю, жита, сіяли горох, сочевицю, вику, рослини-барвники тощо. У північній Чехії та Словаччині зростала роль тваринництва, особливо вівчарство. Значна частина хліба і продукції тваринництва йшла на внутрішній і зовнішній ринки.

Великого поширення набуло рибальство, продукція якого використовувалась на внутрішньому і зовнішньому ринках. Лише в Пардубіцькому панстві було 235 рибних ставків, а всього в Чехії їх налічувалося понад 78 тисяч.

На протязі XVIII ст. у сільському господарстві чеських земель відбуваються істотні зміни. Із зростанням населення ( з 4 млн. жителів у 1781 р. до 6,5 млн. у 1846 р.), розвитком суспільного поділу праці і торгівлі зростав відповідно і попит на товари. Власники великих господарств розширювали посівні площі, використовували добрива, впроваджували нові культури – картоплю та цукрові буряки, а також кормові рослини – конюшину і люцерну, що сприяло розвитку тваринництва. Відбувається перехід від традиційної для феодального господарства трипільної системи до більш продуктивної багатопільної сівозміни.

Проте дрібні селянські господарства повільно пристосовувалися до нововведень. Селяни (дві третини яких були малоземельними) господарювали старим дідівським способом, сіяли в основному жито, овес і мали низькі врожаї.

Важким тягарем на плечі селян лягали повинності, які покладала на них феодальна держава. Постійні побори на війну і воєнні цілі виснажували підданих.

Переконуючись у непродуктивності панщинної праці, феодали починають заміняти панщину грошовою рентою (чиншем). Це підривало натуральний характер селянського господарства. Швидке збільшення товарного виробництва у великих землеволодіннях і слабка, але все ж помітна тенденція його зростання в селянських господарствах, свідчили про розвиток капіталістичних відносин. Капіталізм у сільському господарстві Чехії розвивався на зразок прусського, при якому „кріпосницьке поміщицьке господарство повільно переростає у буржуазне.

Розвиток капіталістичних відносин в Словаччині відбувався значно повільно, ніж у Чехії. Проте й тут з кінця XVIII ст. спостерігається деякий прогрес у сільському господарстві. Зростає кількість великих поміщицьких господарств, удосконалюється сільськогосподарське виробництво, вводяться нові культури, ширше застосовується праця сезонних і найманих робітників.

Необхідно зазначити, що ремесло і торгівля чехословацьких земель розвивалася у винятково складних умовах. Зміцнення могутності феодалів, розширення привілеїв церкви в галузі торгівлі, податковий гніт Габсбургів і напади турків на Словаччину гальмували розвиток економіки міст. На економіці Чехії і Словаччини негативно позначилася так звана „революція цін" і приплив у Європу з Америки дешевого золота та срібла. Це зумовило, зокрема, деяке скорочення обсягів торгівлі. Переміщення торгівельних шляхів у Європі після географічних відкриттів, надання привілеїв феодалам для безмитного ввезення товарів (для власних потреб) зумовили певний застій, а в окремих галузях і значний спад.

3.2. Розвиток промисловості

Початковий етап розвитку промисловості на чехословацьких землях пов’язують з мануфактурним виробництвом. В Чехії та Словаччині в середині XVI ст. з’явилися перші мануфактури (кріпацькі та бюргерські). В гірництві Чехії основні позиції захопила німецька фірма Вальзерів, а в Словаччині – Фуггерів. Мануфактура, однак, не набула загального поширення, вона мала локальний характер. Провідним залишилося цехове ремесло, сувора регламентація якого була гальмом розвитку продуктивних сил.

Значне нагромадження капіталу і вільної робочої сили, а також обмеження законами 1731, 1739 рр. цехових привілеїв, підкорення їх контролю держави, сприяли зростанню мануфактурного виробництва. Спочатку серед володарів мануфактур переважали шляхетські підприємці, пізніше зустрічаються і представники міщан.

Великі мануфактури досить швидко виникали на селах, у маєтках поміщиків та монастирів. У північній та східній частинах Чехії, південній Словаччині було чимало текстильних мануфактур, які виробляли льняні, шерстяні та бавовняні тканини. В 60-х роках XVIII ст. виникли і перші ситцеві мануфактури. Текстильне виробництво в другій половині XVIII ст. стало провідною галуззю промисловості.

Успішно розвивалися мануфактури, що виробляли скло. У 1766 р. лише у Чехії їх налічувалося 64, а кількість кваліфікованих робітників на них досягала майже 3 тисячі. Чеські скляні вироби користувалися великим попитом не тільки на ринках Європи, а й в Індії, в окремих країнах Африки і Америки. Немало мануфактур виникло у металообробній, гірничій та харчовій промисловості.

Політика меркантилізму Габсбургів до певної міри активізувала промисловий розвиток. Вже в 70-х роках XVIII ст. у Чехії існувало 250 мануфактур, на яких працювало майже 190 тисяч робітників (з них 177,5 тисяч, або 95% були зайняті в текстильному виробництві).

Загалом варто відзначити, що після втрати більшої частини промислово розвиненої Сілезії (її захопила Пруссія) уряд Марії Терезії звернув увагу на чеські землі. Це диктувалося багатьма міркуваннями, у тому числі наявністю тут необхідних природних ресурсів, господарських передумов у вигляді сільських промислів мануфактур, зручністю комунікацій, а також вигідним стратегічним положенням земель чеської корони. У результаті вони поступово перетворювалися в один з найбільш розвинених економічних регіонів монархії. У Чехії, а потім й у Моравії помічається зростання питомої ваги капіталістичних мануфактур. Але їхнє поширення гальмувалося збереженням кріпосницьких відносин і станових привілеїв феодалів, не говорячи вже про відсутність ринку вільної робочої сили.

В Угорському королівстві аналогічні процеси розвивалися із запізненням, що в чималому ступені пояснювалося тривалим османським хазяйнуванням на великій частині території королівства й руйнівних австро-турецьких війн XVII в. Найбільш розвиненим центром ремесла виявлялася Словаччина. Велике значення тут придбала й гірничодобувна промисловість. Як видно з даних переписів 1715 й 1720 р., 60% всіх ремісників, об'єднаних у цехи на території Угорського королівства, працювали в Словаччині. Правда, вироблена ними продукція носила однобокий характер, будучи в основному орієнтованій на задоволення військових потреб. Перші мануфактури в Словаччині були створені при Ференці II Ракоці на початку XVIII в. у Банска-Бистриці, Кошиці й Нові-Лазні. Як й аналогічні ремісничі майстерні, вони були зайняті виготовленням зброї й боєприпасів.

Подальший розвиток мануфактурного виробництва в Словаччині намітилося з 30-40-х років XVIII в., коли чоловік Марії Терезії майбутній імператор Франц Лотарингський організував мануфактури по виробництву ситцю в Шаштині (1736 р.) і майоліки в Голичі (1743 р.). У свій час обидві ці мануфактури належали до числа найбільших в імперії підприємств такого роду. Кілька нових текстильних мануфактур виникло в Словаччині після закінчення Семирічної війни (1756-1763 р.). Але в цілому мануфактурна справа була тут розвинена слабкіше, ніж у чеських землях.

У чеських землях на рубежі XVIII-ХIX ст. починається промисловий переворот, процес переходу до машинного виробництва спочатку в сфері текстильної промисловості. Місце мануфактур стали займати фабрики й заводи, засновані на застосуванні системи верстатів і парових двигунів. Перша механічна прядильна установка була наведена в дію в Чехії в 1797 р., а в 1814 р. на суконній мануфактурі в Брно заробила перша в чеських землях парова машина. До середини сторіччя прядильне й ситцевибивне виробництво було вже повністю механізоване, а з 1830-х років перебудова поступово стала охоплювати транспорт і ведучі галузі важкої промисловості. За підтримкою банківського капіталу в 1825 р. була споруджена перша залізниця від Будейовиць до Лінця, що працювала на кінній тязі. Паровози стали застосовуватися з 1845 р. на залізниці між Прагою й Оломоуцем. Тоді ж почалася підготовка до відкриття залізничного сполучення між Прагою й Віднем. Все це сприяло більше тісній прив'язці земель чеської корони до економічного ринку західної частини Австрійської імперії.

Що стосується Словаччини, то тут промисловий переворот розпочався лише в 40-х роках XIX ст. і протікав спочатку не в текстильному виробництві, а переважно в харчовій промисловості (цукроваріння, мельнична справа).

Таким чином сільське господарство та промисловість чехословацьких земель залишалися на невисокому рівні свого розвитку. Причинами такого стану слугували як зовнішні так і внутрішні фактори, а саме землі словаків іноді слугували полями військових з’ясувань відносин Габсбургів з сусідніми державами, а також існування феодально-кріпосницької системи разом гальмували економічний розвиток чехів і словаків.

Підсумовуючи все вищесказане зазначимо, що чеські і словацькі землі на протязі своєї історії перебували під пильним оком імператорів імперії Габсбургів. Ця увага була викликана тим, що чехословацькі землі займали вигідне географічне і торгове положення в тогочасній Європі. Саме через чеські землі йшли торгові шляхи у Польщу і далі на Росію, а словацькі землі розташовані недалеко від Балкан, де намагалися поширити свій вплив Габсбурги. Також важливим було і те, що чеські і словацькі землі були своєрідним людським і промисловим клондайком для військової могутності імперії. Доречним буде зазначити той факт, що саме чехословацькі землі посідали також провідне місце в зовнішньополітичному векторі окремих європейських держав, а саме Пруссії, Австрії, Угорщини, Туреччини, Трансільванії.

Характеризуючи соціально-економічне становище чехословацьких земель у складі Австрії, необхідно відмітити, що їх положення на протязі XVIII століття було обумовлене рядом факторів як зовнішнього так і внутрішнього характеру. Так чеське королівство було змушене ще в 15 ст. прийняти підданство Габсбургів, так як на той період лише вони могли протистояти турецькій навалі у Європу. Інша справа – словацькі землі – вони загалом ще з 12 століття знаходилися під владою угорців, і тому перехід Угорщини під владу Австрії лише призвів до тог, що словаків почали експлуатувати австрійці, а також угорці.

Знаходячись під владою Габсбургів чеські землі вирізнялися досить високим рівнем економічної розвиненості у порівняння зі словацькими землями. Це було обумовлено тим, що у чехів збереглася власна національна еліта (великі земельні аристократи) шляхта, яка намагалася відстоювати інтереси, в порівнянні зі словаками, то тут знать була угорською і не сприймала національних інтересів підлеглих словаків. Що стосується селян, то вони, будь-то чеські чи словацькі, чи навіть австрійські були в однаковому положенні – в положенні закріпачених і експлуатація їх проводилася згідно тогочасного законодавства. Необхідно відмітити той факт, що саме перебуваючи під владою Австрії в чехословацьких землях почав складатися потужний промисловий комплекс, який допомагав австрійським Габсбургам нав’язувати власні правила гри на зовнішньополітичній арені.

Було б доречним відмітити і те, що перебування двох слов’янських народів під владою австрійців, відіграло досить позитивну роль. Це повязано перш за все з формуванням ментальності чеського і словацького народів. Так, можна погодитися з тим, що ці народи підлягали експлуатації з боку австрійців та угорців і їх ненавиділи всім нутром , але ж майбутні покоління чехів і словаків отримало такі риси характеру як прагматизм, педантичність та інші, які характерні для австрійської народності. Взаємопроникнення культур також відбувалось і на рівні мистецтва, архітектури, літератури, живопису, скульптури та інш. Необхідно віддати шану словацькому і чеському народам, які знаходячись під пресом політики германізації і мадяризації, тим самим змогли зберегти власну національну культуру та самобутність і вистояти перед асиміляцією.

Загалом чехословацькі землі відігравали важливу роль в укріпленні Австрійської імперії. Це полягало в тому, що ці землі мали допоміжні людські ресурси для австрійської армії, на чеських землях знаходилися розвинуті промислові підприємства, в свою чергу, були гарантом стабільного економічного розвитку імперії Габсбургів.

1.         Австро-Венгрия: опыт многонационального государства. – М.: Вече, 1995. – 311 с.

2.         Ванечек В. История государства и права Чехословакии. – М.: Наука, 1981. – 258 с.

3.         Великая Моравия, ее историческое и культурное значение. – М.: Политиздат, 1985. – 257 с.

4.         Виппер Р.Ю. История Нового времени. – М.: Олма-Пресс, 1995. – 387 с

5.         Всесвітня історія: навчальний посібник. – К.:Академія, 2002. – 364 с.

6.         История Чехии. – М.: Наука, 1947. – 189 с.

7.         История Чехословакии в 3-х томах. – М.: Наука, 1956 – 1960. – 548 с.

8.         Історія західних і південних слов’ян (за ред. Грінчака І.М.). – К.: Наукова думка, 1987.

9.         Історія сучасного світу: соціальна і політична історія XV – XX ст. – К.: Либідь, 2003.

10.      Історія Центрально-Східної Європи. – Львів: Світ, 2001. – 642 с.

11.      Краткая история Чехословакии: с древнейших времен и до наших дней. – М.: Наука, 1988. – 354 с.

12.      Мораван Г. Чехословакия. – М.: Наука, 1937. – 296 с.

13.      Неедлы З. История чешского народа. – М. Наука, 1952. – 388 с.

14.      Полтавский М. История Австрии. – М.: Армада, 1992. – 477 с.

15.      Рубцов Б. Исследования по аграрной истории Чехии. – М.: Наука, 1963. – 324 с.

16.      Рубцов Б. Эволюция феодальной ренты в Чехии. – М.: Наука, 1958. – 306 с.

17.      Хрестоматия по истории южных и западных славян. – Минск: Высшая школа, 1987. – 178 с.

18.      Хрестоматия по новой истории. – М.: Наука, 1963. – 654 с.