Реферат: Голод в Україні в 1946 - 1947 роках

 Безпрецедентну кампанію тиску на керівництво районної ланки і особливо на керівників-комуністів з метою примусити їх за будь-яку ціну добиватися виконання колгоспами нереальних планів розв’язала періодична преса. Фактично протягом усього періоду збирання врожаю не було жодного дня, щоб у центральних та республіканських газетах за „гнилий лібералізм”, „потурання саботажникам хлібоздачі” не піддавалися критиці керівники, які не зайняли жорсткої позиції в питанні заготівель. Газета Міністерства сільського господарства СРСР „Социалистическое земледелие” у статті „Дезорганізатори хлібозаготівель під захистом земельних органів” різко критикувала ряд керівників районних органів України, які „не тільки не впливають на відстаючі колгоспи, а й нерідко потурають антидержавним тенденціям, опинившись у полоні відсталих настроїв окремих голів колгоспів”. „Правда Украины” гнівно накинулася на керівників Амвросіївсекого району Сталінської області, які запропонували колгоспам засипати насіннєві фонди незалежно від виконання планів хлібозаготівель, а також пішли на ще більший „злочин”, заборонивши колгоспам вивозити хліб на заготівельні пункти без їх письмового дозволу. Газети нагадували, що „партія оцінює роботу кожного керівника, кожного комуніста по тому, як він бореться за виконання хлібозаготівель”, що „для справжніх більшовиків немає і не може бути нездоланних перешкод на шляху до виконання державних завдань”, а „керівники, які ліберально ставляться до дезорганізаторів хлібозаготівель, втрачають своє партійне обличчя, не заслуговують довір’я партії і народу” й повинні зніматися з постів і віддаватися під суд.

Гостро критикувалися й самі газети, насамперед ті з них, які намагалися зайняти більш помірковану позицію щодо заготівель. Наприклад, „Правда Украины” 6 жовтня 1946 р. в статті „Політична короткозість” критикувала обласну газету „Червоне Запоріжжя”, яка з точки зору авторів публікації „не зробила навіть слабкої спроби присікти саботаж хлібозаготівель”, „стати на захист державних інтересів”, домогтися „сурового покарання для розкрадачів зерна, злісних порушників закону про хлібозаготівлі”.

Взагалі з публікацій у періодичній пресі того часу можна зробити висновок про величезну напругу, в якій проходили заготівлі 1946 р. Причому, чим очевиднішим ставав той факт, що республіка не може виконати поставлене перед нею завдання навіть на половину, тим різкішим і загрозливішим ставав тон публікацій. Не рахуючись із станом справ, що склався в сільському господарстві республіки, преса закликала „наполегливо боротися за кожен пуд хліба – все, що може бути здано державі – повинно бути здано”.

В ході розгортання хлібозаготівель посилювався тиск центральних та союзних органів на керівництво республіки. Так, міністр заготівель СРСР у телеграмі від 4 листопада 1946 р. на ім’я М. С. Хрущова дав вказівку перевірити особисті рахунки колгоспів і радгоспів. До всіх господарств, які не забезпечили виконання плану, „пред’явити жорсткі вимоги”, „винних у навмисній затримці здачі продкультур притягти до судової відповідальності”.

 До жовтня 1946 р. Рада Міністрів УРСР та ЦК КП(б)У прийняли понад 10 постанов, що стосувалися хлібозаготівель. В них ставилася вимога повного виконання планів, а затримка здачі товарного хліба була оголошена „злочином перед партією і державою”. Ці постанови закликали також переглянути склад уповноважених і тих, хто не забезпечує виконання доручених завдань, відкликати, „замінивши їх політично грамотними кадрами, які розуміють особливості хлібозаготівель в умовах цього року і спроможні на ділі забезпечити виконання покладених на них завдань”. Вимагалося провести повторну перевірку колгоспів, радгоспів та індивідуальних господарств, вилучити все зерно, засипане в які б то не було фонди, крім насіння з яких насіннєвих ділянок.

Посилення опору хлібозаготівлям вело, в свою чергу, до посилення репресій проти керівників господарств. Як писав радянський історик І. М. Волков, „ніколи в минулому в історії колгоспного будівництва зміна голів колгоспів не досягала таких масштабів як у 1946 і 1947 роках”. Причому їх не тільки знімали з посад, але нерідко й притягали до судової відповідальності. За даними Міністерства юстиції УРСР, протягом 1946 р. і 1-го кварталу 1947 р. судові органи республіки розглянули 1681 справу про злочини цієї категорії працівників. Фактично засуджений був кожний шістнадцятий  з 26 745 голів колгоспів республіки. Сісти на лаву підсудних можна було за найменшу провину чи помилку, а то й зовсім безвинно. Так, 7 років ув’язнення одержав голова колгоспу „Червоний котовець” Роздільнянського району Одеської області лише за те, що видав колгоспникам як аванс зерно, намолочене в перші дні збирання, ще не здавши в той час нічого державі. За подібний „злочин” був відданий під суд і голова колгоспу ім.. Чапаєва, що на Ворошиловградщині. До 4 років таборів була засуджена Хабарові – голова колгоспу ім.. 1 Травня на Миколаївщині лише за те, що намагалася утаїти під виглядом відходів 350 ц зерна.

Часто на лаву підсудних потрапляли вчорашні солдати, інваліди війни, які після повернення додому встигли попрацювати на посаді керівників господарств лише декілька місяців. Як визнавав заступник Голови Верховного Суду УРСР Д. С. Сусло, „випадки протягування до кримінальної відповідальності ... нових голів колгоспів (які ще не мали досвіду, зайнявши цю посаду після війни) за перші ж помилки в роботі були непоодинокі”. Із загальної кількості голів колгоспів, притягнути до кримінальної відповідальності за 1946 р. і 1-й квартал 1947 р., 30,4% працювали на цій посаді від 1 до 2 років, 20,7% - до 6місяців, 34,5% - до 1-го року і тільки 14,4% - понад 2 роки. При цьому учасники Великої Вітчизняної війни, інваліди становили серед них 70,4%. В основному їх засуджували за порушення графіку виконання хлібопоставок, витрачання більш як 15% від зданого державі зерна на внутрішньогосподарські потреби, зрив хлібозаготівельної кампанії. Ініціатива в порушенні такого роду судових справ часто виходила від місцевих керівників, які нерідко порушували наказ Генерального прокурора СРСР про те, що голова колгоспу міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності тільки із санкції обласного прокурора. Цей наказ мав на меті в умовах найгострішого дефіциту кадрів хоч якоюсь мірою захистити голів колгоспів від свавілля місцевого керівництва.

У зв’язку із серйозним опором голів колгоспів, селян проведенню хлібозаготівель про цей наказ швидко забули. Хвиля репресій продовжувала наростати. І вже в грудні 1946 р. Прокурор УРСР дав вказівку низовим органам прокуратури активізувати боротьбу з фактами розбазарювання та розтягання зерна, саботажу хлібозаготівель. Вироки судів ставали дедалі жорстокішими. За розбазарювання 73 ц зерна і 387 ц борошна (а під цим терміном розуміли тоді видачу продукції на трудодні, витрати на внутрішньогосподарські потреби) до 7 років ув’язнення був засуджений голова колгоспу ім.. Стаханова Червоноармійського району Сталінської області Ковальов. За приховування 360 ц зерна і саботаж хлібозаготівель до 10 років був засуджений голова колгоспу ім. Шевченка Чернігівської області С. Д. Петриненко, 8 років отримав комірник цього ж колгоспу. Особливо старалися суди Київської, Кам’янець-Подільської (нині - Хмельницької), Чернігівської, Ворошиловградської (нині - Луганської), Одеської та Сталінської (нині – Донецької) областей. Основним видом „злочинів” лишалися господарські дії, пов’язані з невиконанням державних зобов’язань.

Зростала кількість осіб, засуджених за розбазарювання та крадіжки хліба. Якщо в жовтні за це було притягнуто до відповідальності 997 чоловік, то в листопаді – уже 2313. В ряді областей були проведені показові судові процеси.

Незважаючи на посилення репресій наприкінці 1946 – на початку 1947 рр., план хлібозаготівель республіка виконала приблизно лише на 60%, здавши при цьому фактично все вирощене зерно, включаючи насіннєві фонди. Намагаючись виправити становище, Політбюро ЦК КП(б)У у листопаді – грудні 1946 р. щотижня розглядало питання про хід хлібозаготівель. В ряд областей України для „подання допомоги” місцевим партійним і радянським органам у проведенні цієї кампанії були знову направлені відповідальні працівники. Газети вимагали „повернути в колгоспи всіх уповноважених, попередивши, що не тільки за бездіяльність, а й за недостатню активність по захисту інтересів партії і держави їх буде покарано”.

На основі постанов Ради Міністрів СРС від 30 листопада 1946 р. та Ради Міністрів УРСР від 2 грудня „Про здачу хліба підсобними господарствами” в республіці була організована повторна перевірка наявності хліба в підсобних господарствах підприємств та організацій з метою вилучення хліба. Однак ні в підсобних господарствах, ні в колгоспах більше не було чого віддавати, про що керівництво республіки повідомляло в Москву. Ще 15 жовтня 1946 р. М.С.Хрущов у листі до Сталіна звертав його увагу на те, що посуха, яка мала місце в Україні цього року, знизила врожайність хлібів наполовину проти попередніх оцінок, внаслідок чого валовий збір зернових культур по колгоспах зменшився проти попередніх оцінок на 310 млн. пудів. Теж саме з картоплею і цукровими буряками. Але Сталін вважав інакше. 26 листопада 1946 р. за його та Данова підписами в республіки були направлені телеграми з вимогою „покінчити з не більшовицьким ставленням до справи організації хлібозаготівель і забезпечити виконання плану”.

Сталінське керівництво вперто не бажало рахуватися з реальністю. На його думку, основною причиною невиконання хлібозаготівель були не надмірові норми поставок та серйозні помилки в аграрній політиці, і навіть не посуха, а самі колгоспники, особливо ті, які пережили окупацію і в яких начебто внаслідок ворожої агітації та пропаганди знову почали проявлятися „дрібнобуржуазні настрої”. Не на висоті, з точки зору Сталіна, виявилося й місцеве керівництво, піддавшись цим настроям.

Через надмірні хлібозаготівлі та вивіз зерна за межі республіки в ряді міст України уже восени 1946 р. почалися серйозні перебої з постачанням хліба. Тому місцеві власті змушені були звертатися в Київ за допомогою. Так, 30 вересня 1946 р. Кам’янець-Подільський облвиконком звернувся до Ради  Міністрів УРСР з проханням розбронювати державні резерви пшениці для забезпечення ринкових фондів, ліквідувати комерційні наряди на вивіз з області продовольчих культур. На це уряд республіки відповів відмовою, мотивуючи тим, що „через стан хлібозаготівель та виконання завдань на відвантаження зерна за межі УРСР, ставити питання перед урядом Союзу з порушеного Вами клопотання не уявляється можливим”.

Надзвичайно тяжко наслідки посухи позначилися на тваринництві. Неврожай трав, надмірні поставки зерна, а також сіна загострили й без того складне становище з кормами. Намагаючись хоч трохи його виправити, Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У 22 липня 1946 р. прийняли постанову „Про заходи по забезпеченню худоби кормами в колгоспах на зимівлю 1946-1947 рр. ”. В ній містилася вимога звернути найсерйознішу увагу на заготівлю кормів, вишукуючи для цього всі резерви. Один з них колгоспи знайшли в тому, що почали вести заготівлі сіна на всіх площах, які до цього не використовувались. Господарства, що не мали достатніх природних сіножатей, прикріплялися до тих районів, де їх було більше. Широко практикувалися сінозаготівельні роботи в заплавах Дніпра.

Для того, щоб зменшити дефіцит кормів шляхом скорочення поголів’я громадської худоби, колгоспам рекомендувалося здавати державі м’ясопоставки у 1946 р. не лише за поточний, а й за наступний рік. Причому в листопаді було дозволено приймати від господарств некондиційних свиней вагою від 30 кг і птиці – від 500 г. В результаті 1946 р. всі колгоспи східних областей республіки, крім Сумської, значно перевиконали плани м’ясопоставок. М’яса було здано державі в 2 раз більше, ніж у 1945 р. В цілому в 1946 р. республіка поставила його (у забійній вазі) 631,5 тис. т – рівень, який вдалося дещо перевищити лише в 1949 р. Однак план молокопоставок було виконано лише на 88,7%, а здачі яєць – на 48,4%. І все ж поліпшити стан справ у тваринництві не вдалося. Вже на початок зими в ряді районів республіки склалося катастрофічне становище з кормами. І знову винними за це виявилися насамперед колгоспники. Тільки в грудні 1946 р. в колгоспах Запорізької області за порушення правил використання кормів, їх розтягання і псування, було притягнуто до відповідальності 127 чоловік, Сталінської – 401. Але репресії не могли запобігти падежу худоби, який почався з грудня 1946 р. На 1 січня 1947 р. поголів’я великої рогатої худоби зменшилося порівняно з тим же періодом попереднього на 46,4 тис. голів, свиней – на 1001,8 тис., овець і кіз – на 125,9 тис., коней – на 35,7 тис. голів. Зменшення поголів’я худоби посилилося на початку 1947 р., хоч у цей час ішло отелення, і воно повинно було швидко зростати. Так продовжувалося аж до появи пасовищного корму. Зменшилося поголів’я і в господарствах колгоспників, де на 1 липня 1947 р. кількість великої рогатої худоби становила 88,9% від показника попереднього року, телят – до 1 року – 77,6%, свиней – 43,6%, овець і кіз – 87,3%. Навесні 1947 р. на кожні 100 корів селянам вдалося зберегти лише 46,8 телят приплоду проти 58,4 у 1946 р.

Та справжньою трагедією народу став голод, який розпочався в республіці взимку 1946-1947 рр. Через посуху і надмірні хлібозаготівлі колгоспам нічим було оплатити трудодні колгоспників. У більшості господарств, що потерпіли від засухи, зернові на трудодні не видавалися зовсім. У цілому на душу населення, в колгоспах України у 1946 р. припадало тільки 34 кг зерна. Намагаючись зробити хоч деякі запаси на зиму, окремі колгоспи та радгоспи республіки зверталися в Міністерство землеробства УРСР з проханням направити частину колгоспників і тягла на Кубань та в інші місця, де було одержано непоганий урожай, для допомоги у його збиранні з умовою, що на вироблені трудодні з ними розрахуються хлібом. Однак республіканське міністерство фактично не мало на це повноважень, та навряд чи такі заходи могли б значно поліпшити ситуацію. Голод охоплював дедалі більші території республіки. Лише в західній частині України становище було більш-менш благополучним.

Рятуючись від голоду, окремі сільські мешканці, а то й цілі сім’ї самовільно залишали колгоспи і подавалися в міста чи райони, де було краще з харчами. Про це, зокрема, писав у Раду в справах колгоспів при уряді УРСР голова колгоспу „Заповіт Леніна” Новосанжарського району Полтавської області. Він відзначав, що „несприятливі кліматичні умови 1946 р. дуже позначилися на деяких районах Української РСР і з липня місяця 1946 р. дуже багато молоді, колгоспників пішло на підприємства та на інші роботи... В багатьох колгоспах пішло до 100 чоловік, пішло дуже багато спеціалістів сільського господарства”. Про масове залишення колгоспниками колгоспів свідчать і дані Міністерства сільського господарства України. З 1 січня 1946 р. по 1 січня 1947 р. кількість працездатних жінок і підлітків до 16 років у колгоспах УРСР зменшилася на 283,9 тис. чоловік. Особливо посилився самовільний відхід селян взимку та навесні 1947 р., в найбільш голодний період.

Значна кількість сільського працездатного населення, не покидаючи місць проживання, залишала роботу в колгоспах і влаштовувалася у різні місцеві підприємства та установи, де була гарантована карткова система забезпечення продовольчими товарами. На 1 січня1947 р. ця категорія сільського населення налічувала 331,5 тис. чоловік. У зв’язку з цим Міністерство сільського господарства визнало за доцільне підготувати і направити на розгляд Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У проект постанови, яка б передбачала недопустимість самовільного виходу колгоспників з колгоспів і повернення тих, хто це зробив. Розглянувши цей проект, Рада Міністрів УРСР відмітила, що „заборона відпуску колгоспників із колгоспів для робіт на стороні і заборона керівникам підприємств, організацій та установ у прийомі на роботу колгоспників без відповідних документів від виконкомів сільрад шляхом прийняття постанови Ради Міністрів і ЦК КП(б)У не відповідає статутним положенням сільгоспартілі та Конституції СРСР”.

Й. В. Сталін був незадоволений роботою М. С. Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У, і на початку березня 1947 р. цей пост зайняв Л. М. Каганович. Він не побоявся порушити законність. В обкоми, райкоми партії, виконкоми обласних та районних Рад навесні було розіслано листа ЦК КП(б)У за підписом Л. М. Кагановича, згідно з яким партійні та радянські організації, „враховуючи значну кількість фактів самовільного уходу ” селян, були зобов’язані „надавати допомогу правлінням колгоспів у поверненні на період робіт по обробці посівів та збиранню урожаю  необхідної кількості колгоспників, що самовільно пішли з колгоспу”. Керівникам підприємств, установ і організацій було заборонено приймати на роботу колгоспників, які не мали відповідних документів від правління колгоспів.

А тим часом у селах республіки ситуація ставала катастрофічною. Голод посилювався. Люди відкопували з-під снігу мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на колгоспних полях після збирання. Їли кору з дерев, дрібних гризунів, собак, пташок. Внаслідок недоїдання серед сільського населення поширилися дистрофія, були випадки тифу. Швидко зростала смертність. Якщо протягом січня – грудня 1946 р. середній її рівень на селі становив 20 тис. чоловік, то в січні 1947 р. – 30 тис., у лютому – 38,5 тис., у березні – 51,4 тис. чоловік.

Висока смертність, а також продовження стихійного відпливу сільського населення позначилися на його кількості в східних областях республіки, що найбільш постраждали від посухи. З 1 січня 1947 р. до 1 січня 1948 р. кількість сільських мешканців в 16 східних областях зменшилася на 23 тис. І це – незважаючи на повернення великої кількості демобілізованих з лав Радянської Армії. Скоротилася й кількість селянських господарств. Так, у Вінницькій області на початок 1948 р. їх стало менше на 1,6 тис., Херсонській – 1,8 тис., Сталінській – 5,6 тис., Запорізькій – 7,6 тис., Дніпропетровській – майже на 8 тис., в Ізмаїльський – на 9 тис.

Складне становище виникло в 1947 р. в містах республіки, насамперед східних її областей, де на той час значно загострилися продовольчі труднощі, збільшилася кількість населення, яке не отримувало хлібних карток, що призводило до значного зростання смертності. Якщо в 1946 р. в 16 східних областях республіки померло близько 90 тис. чоловік, то в 1947 р. – більш як 186 тис. особливо тяжко довелося жителям міст Сталінської, Ворошиловградської, Запорізької, Одеської та Харківської областей.

В цілому по 16 східних, а також Ізмаїльській і Чернівецькій областях республіки в 1947 р. померло більш як 528 тис. чоловік проти 282 тис. в 1946 р. І це лише ті випадки смертей, які були зареєстровані Загсами УРСР. Однак далеко не всі жителі республіки, особливо сільські, мали які-небудь документи, і тому смерть багатьох з них далеко не завжди була зареєстрована. Немало людей загинуло й за межами республіки, прямуючи в Закавказзя, Середню Азію, на Кубань.

Значні труднощі із забезпеченням населення продуктами виникли також у Молдавії, Ульяновській, Костромській та інших областях Російської Федерації. Тим часом зерно в країні було. У 1946 р. його експорт становив 1,7 млн. т., причому значна частина всього зерна  у вигляді допомоги була надіслана іншим країнам безкоштовно. А Сталін ще в 1926 р. переконував партію і народ, що звичаї поміщицько-буржуазної Росії відійшли в минуле.

У ситуації, що склалася, можна було б звернутися за допомогою до світової громадськості, але сам факт голоду аж донедавна оберігався як державна таємниця. Максимально допустимим вважалося мимохідь згадати, що в деяких районах країни внаслідок жорстокої посухи (про інші причини не можна було й заїкатися) виникли певні продовольчі труднощі, які швидко й безболісно були ліквідовані.

Замість реальної допомоги населенню в голодні 1946 і 1947 роки посилюється кримінальне переслідування „розкрадачів” соціалістичної власності, які згідно із статтею 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувалися як „вороги народу”, а із статтею 18 Статуту сільськогосподарської артілі – як „зрадники загальної справи колгоспу” і „підривники основ колгоспного ладу”, котрих треба карати з усією суворістю „законів робітничо-селянської держави”. Більшість цих „ворогів народу” було засуджено за лиховісним законом від 7 серпня 1932 р., що дістав у народі назву „закону про п’ять колосків”. Ним передбачалося до 10 років таборів за десяток колосків, зібраних на полі опухлими від голоду дітлахами, за крадіжку кілограма зерна, що було знайдене в кишені або чоботях колгоспника, за десяток яблук, зірваних у колгоспному садку. Так, до 5 років ув’язнення у виправно-трудових таборах засудила виїзна комісія народного суду м. Вінниці К. Зданевич та П. Пугач, які влітку 1947 р. вкрали в колгоспному садку 6 кілограм яблук. До 7 років був засуджений завгосп колгоспу ім.. Сталіна тієї ж Вінницької області Бондар, який видав колгоспнику наряд на помол 294 кг зерна нового врожаю в той час, коли колгосп ще не почав хлібоздачу. Влітку 1947 р. за „розкрадання хліба” на лаву підсудних сіли тисячі людей. Лише з 1 по 20 липня до кримінальної відповідальності було притягнуто 3226 чоловік, причому 1768 з них – за збирання колосків у полі. Як відзначалося в доповідній записці на ім’я Л. М. Кагановича з приводу розкрадання хліба, аналіз матеріалів, представлених МВС УРСР, свідчить, що велика кількість крадіжок хліба „здійснюється гостро потребуючими колгоспниками”.    

Голод спотворював моральні норми, штовхав людей на злочини. Наведемо один з трагічних фактів того часу. Ф. Ільницький, член колгоспу „Червоний орач”, працюючи в полі, вкрав 3 – 4 кг ячменю. Це виявила уповноважена райкому КП(б)У Черепанова. Злякавшись, що Черепанова викриє його, Ільницький поранив її косою, за що був засуджений до 20-ти років ув’язнення.

У 1946 та 1947 рр. Непоодинокими були випадки розкрадання працівниками органів соціального забезпечення грошових коштів, які призначалися для виплати державної допомоги багатодітним та одиноким матерям. Про це повідомляв М. С. Хрущову Генеральний прокурор УРСР. Мали місце й випадки розкрадання продовольчих і промтоварних фондів, які призначалися для дитячих будинків.

Керівництво республіки і особисто М. С. Хрущов намагалися хоч якось полегшити становище голодуючих районів. Були організовані закупки зерна в західних областях республіки, які менше постраждали від посухи. Для організації харчування дітей у найбільш потерплі області (Ізраїльську, Одеську, Миколаївську, Херсонську) були направлені спеціальні урядові комісії. Певну допомогу подав союзний уряд, виділивши у вигляді позички 60 тис. т продовольчої продукції. Однак цього було явно недостатньо. Тільки шести найбільш потерпілим від посухи областям України необхідно було близько 79 тис. т продовольчої позички. Щоб колгоспники могли брати участь у весняних польових роботах, для 3,4 млн. чоловік на польових станах республіки було організовано громадське харчування. Для багатьох це була єдина можливість вижити.

На посівну кампанію 1947 р. колгоспам України було надано й насіннєву позичку в розмірі 35 млн. пудів. Це становило лише близько половини потреб республіки в насінні. Оскільки з колгоспів під час хлібозаготівель вивезли все зерно, включаючи насіннєві фонди, то на 1 березня 1947 р. господарства УРСР були забезпечені насінням ярих та бобових культур лише на 60,6%. Тому весною 1947 р. дістали відмову в насінні більшість підсобних господарств, підприємств та організацій, ряд радгоспів республіки.

Враховуючи можливість масового розкрадання посівного матеріалу голодними селянами, уряд республіки розробив цілий комплекс надзвичайних заходів по його охороні. У нічний час біля колгоспних комор встановлювалося чергування членів правління колгоспів, партійно-комсомольського та радянського активу. По лінії Міністерства внутрішніх справ було організовано негласну охорону посівного зерна на складах „Заготзерна”, в ході його висіву в ґрунт. За розкрадання насіння відповідали як особи, що це вчинили, так і ті, хто не забезпечив охорони. Органи суду, прокуратури мали притягувати винних до кримінальної відповідальності і застосовувати до них найсуворіші міри покарання, розглядаючи ці справи поза всякою чергою і в максимально короткі строки. Для цього заборонялося направляти працівників МВС, МДБ, прокуратури, міліції уповноваженими в колгоспи, відволікати їх від „оперативного обслуговування весняної посівної кампанії”. У господарства з районів, областей, військових частин присилалися відповідальні працівники, на яких покладалася відповідальність за охорону посівних матеріалів.

Чи знав Сталін про голод, який охопив Україну та інші території країни? Безперечно, знав. Документи свідчать, що наприкінці 1946 р. і на початку 1947 р. М. С. Хрущов, інші керівники Української РСР неодноразово зверталися до Уряду СРСР та особисто Сталіна з проханням надати державної позички продовольчим зерном, насінням та фуражем. Про це розповів М. С. Хрущов у своїх спогадах. На чергову його доповідну записку про тяжке продовольче становище на Україні Сталін відповів образливою телеграмою. В ній він називав Хрущова „сумнівним типом” і наказував йому прибути до Москви. Микита Сергійович був готовий до всього, навіть до того, що його оголять „ворогом народу” і репресують. І все ж він вирішив сказати правду про становище на Україні, попросити допомогти хлібом. Це ще більше розлютило Сталіна. Проте Україна все ж таки отримала мінімальну допомогу продовольчим, насіннєвим і фуражним зерном. Однак М. С. Хрущову його звернення до Сталіна, а також „недостатня твердість” при проведенні заготівель коштувала посади першого секретаря ЦК КП(б)У. На березневому пленумі (1947 р.) на цей пост був обраний, як писала преса, „видатний діяч більшовицької партії і радянської держави” Л. М. Каганович.

А люди продовжували вмирати, хоч ще на XVIII з’їзді партії Сталін проголосив, що „бездомних селян, які відбились від села і живуть під страхом голоду”, „давно вже немає в нашій країні. І це, зрозуміло, добре, оскільки свідчить про заможність нашого села”. Він же закликав зрозуміти, „що з усіх цінних капіталів, які є в світі, найціннішим і найвирішальнішим є люди, кадри”. Та це були тільки слова, такі ж лицемірні, як і заява А. А. Андрєєва на лютневому (1947 р.) Пленумі ЦК ВКП(б) про те, що, коли стало зрозуміло, що Воронезька, Курська Орловська, Тамбовська області, а також частина областей України та Молдавії постраждали від посухи, Сталін рішуче поставив питання про продовольчу та фуражну допомогу колгоспам з державних резервів, допомогу тракторами і всім необхідним, щоб запобігти її наслідкам. Разом з тим Сталін і його оточення зуміли навіть народне горе використати в своїх пропагандистських цілях, блюзнірські зобразивши його як одну з чергових перемог колгоспного ладу, який зовсім безболісно зміг подолати всі наслідки посухи.

Таким чином, криза в сільському господарстві, викликана насамперед адміністративно-командними методами керівництва ним, продовжувала наростати. Однак чим більше погіршувалися справи, тим гучніше офіційна пропаганда заявляла про новий „переможний наступ за післявоєнне піднесення сільського господарства” під проводом „найулюбленішого вождя і вчителя, творця колгоспного ладу товариша Сталіна”.

Головна причина відставання сільського господарства у перші повоєнні роки полягала не лише в обмеженості матеріально-технічних ресурсів чи в несприятливих погодних умовах, а передусім у стані економічних відносин і соціальних умов на селі. Командно-бюрократична система управління привела до того, що селянин перестав бути господарем землі. Наростала жорстка централізація і регламентація всього життя колгоспного села, однак, засоби пропаганди закривали на це очі, і вину за всі недоліки звалювали на рядових трудівників. Наприклад, бюлетень Управління пропаганди і агітації ЦК КП(б)У в березні 1947 р. так пояснював причини тяжкого стану справ у колгоспі ім.. Чапаєва Котовського району Одеської області: „Справжня причина відставання колгоспу криється у відсутності правильної організації праці, у пізньому виході на роботу і ранньому закінченні її, у відсутності контролю за виконанням державного мінімуму трудоднів кожним колгоспницею і колгоспником”. Цей же бюлетень закликав пресу України „оберігати сталінський Статут сільськогосподарської артілі від найменших зазіхань на його недоторканість, викривати і піддавати сміливій більшовицькій критиці порушників Статуту артілі, які підривають підвалини колгоспного соціалістичного ладу”. Отже, виходило, що колгоспний лад підривали не ті, хто закріпачив селянство, а самі колгоспники.

Становище в сільському господарстві України у 1946 – 1947 рр. Було надзвичайно серйозним, що й призвело до голоду. Однак офіційній пропаганді того часу це не завадило життєрадісно стверджувати: „Нема більше України з відсталим господарством, з відсталою культурою, із злиденним населенням. Є Україна... з найбільш передовим у світі соціалістичним сільським господарством... Україна, в якій творцем і розпорядником усіх багатств є сам народ”. І це писалося у зловісному 1947 році, мабуть, найзлиденнішому за весь повоєнний час.

                                       Список використаної літератури:

1. „Сторінки історії України ХХ століття”, К.: Освіта 1992 р. стор. 170 – 194

    Маковійчук І. М., Пилявець Н. Г.

2. „Отечественная история” 1993 р. №1 стор. 35 – 42 Зима В. Ф.

3.УІЖС, 1990 р. №8 стор. 14 – 32 Маковійчук І. М., Пилявець Н. Г.

4. УІЖС 1996 р. №2 стор. 116 – 132.  

5. УІЖС 1995 р. №6 стор. 112 – 121.