Дипломная работа: Історія Кавказа

У цих умовах Османська імперія поспішила покінчити з іранською війною і зміцнитися на Північному Кавказу. Це створило нову напруженість на Північному Кавказу. Уже з 1734 р. Порта і Росія знаходилися на грані війни, а в наступному, 1735 р. султан розпорядився рушити кримським військам в Кабарду. Саме вторгнення кримських військ у Кабарду поклало початок російсько-турецькій війні 1736-1739 р.

У середині серпня 1735 р. Каплан-Гірей, збільшивши свої сили до 80 тис. чоловік, перейшов р. Лабу і в результаті місяця окупував Кабарду.

6 жовтня 1735 р. 40-тисячне російське військо під командуванням В. Леонтьева рушило в Крим, тримаючи курс на Перекоп. Хоча в погодних умовах експедиція і не досягла цілі, але наслідком її стало поспішне повернення Каплан-Гірея з Ірану.

13 квітня 1736 р. імператриця Анна Іоаннівна призвала кабардинців піднятися на боротьбу з загальним ворогом. Кабардинці виявили повну готовність вступити у війну на стороні Росії.

Майже одночасно з грамотою російської імператриці в Кабарду; прибув посланець Криму Айдемир-мурза з листом від Каплан-Гірея в якому хан виражав повну надію, що кабардинці, згідно даної йому в 1735 р. присязі, піднімуться на боротьбу проти Росії,

Хоча події в Криму в 1735 р. і було фактич початком російсько-турецької війни, але формально вона була оголошена в 1736 р. У цій війні Росія домагалася скасування Прутського договору 1711 р., виходу в Чорне море і забезпечення безпеки своїх південних рубежів.

Перша зустріч із супротивником на Кубані відбулася 3 травня 1736 р. Ногаї Салтан-Улу перекрили шлях наступаючим військам. Ногайці прикинулися нейтральними і почали переговори про умови переходу в підданство Росії. Раніше вони були русько-підданними, але безпосередньо підкорялися калмикам, яким платили данину а, потім пішли на Кубань під заступництво Криму. На цій підставі Дондук Омба вимагав, щоб ногаї перекочували до Волги і відновили виплату данини.

Поки велися переговори, до Салтан-Улу приспів на допомогу загін Навруз-Улу. Вони зміцнилися у важкодоступних місцях і перервали переговори. Рушити далі, маючи в тилу таку кількість ворога, було небезпечно. Кинуті на приступ проти ногайців терські козаки з утратою відступили [12,с.114].

Тим часом на основних ділянках війни росіяни завдали могутнього удару по Криму. До кінця травня 1736 р. армія Б.-Х. Миниха приступом опанувала Перекопом. Слідом за ним упали Бахчисарай і Кинбурн. 20 червня П. П. Лассі осадив османську цитадель на Азові ці події мали великий міжнародний резонанс [15,с.257].

Під впливом здобутих Росією перемог Австрія стала поступливішою. 5 січня 1737 р. була підписала Віденська конвенція, що оформила союз Австрії, Росії, Польщі і Венеції проти Порти. Порта і Росія не хотіла продовжувати війну через серйозний внутрішні ускладнення. Уряд Анни Іоанновни, відмовившись від план Б.-Х. Миниха щодо широких територіальних придбань бажало на досить помірних умовах укласти мир. І Порта була, виснажена іранською війною і внутрішніми безладдями, але підбурюєма Францією, відмовилася від переговорів, тому, незважаючи на погане постачання армії і розтягнутість її комунікацій, Росія була вимушена продовжувати війну.

2 червня 1737 р. російські війська опанували фортецею Очаків і відрізали повідомлення Порти з Кримом по суші. Інша російська армія вступила в Крим через Перекоп і завдала поразки ханові.

Незабаром Австрія вступила у війну і захопила приналежним османам фортецю Нісса. Ці події стривожили Оттоманську імперію Султан зважився почати переговори. 5 серпня 1737 р. у Немирові відкрився мирний конгрес. Російська делегація зажадала Крим, Кубань прибережні землі до Дунаю, а для Молдавії і Валахії — незалежність під заступництвом Росії. Австрійська сторона зненацька усупереч Віденській конвенції висунула претензії на Дунайські князівства, на що Росія не погодилася. Порта, бачачи протиріччя між союзниками, відмовилася уступити Очаків Росії. Таким чином,були зірвані переговори про мир.

Не краще обстояли справи і на кавказькому напрямку. У 1737 р. Кабарді спалахнула епідемія чуми. Гвардії капітан А. Лопухін, на котрого була покладена організація кампанії 1737 р., побоявся їхати в чумну область, і зв'язок з Кабардою був перерваний. Порта цим скористалася для засилання своїх емісарів на Кубань з листами султана [17,с.134].

3.3 Бєлградський мирний договір.

Тривала війна була не вигідна ні Османської імперії, ні Росії. У 1738 р. до великих трудностей, випробовувань армії й уряду Анни Іоанівни, додався ряд серйозних проблем внутрішньополітичного і міжнародного характеру. Тому російський уряд, прагнучи знайти вихід з війни без збитку своєму міжнародному престижеві, схилялося до мирних переговорів, навіть на умовах виводу своїх військ з Очакова [20,с.21].

У той же час Росія залишалася спільницею Австрії, чиї війська знаходилися в самому жалюгідному стані. Саме на її прохання в 1738 р. армія Б.-Х. Миниха почала наступ на Дністрі.

Невдачі військової кампанії 1738 р. були обумовлені серйозними причинами. Епідемія чуми несла маси людей у союзницьких арміях. Між двома генерал-фельдмаршалами Б.-Х. Минихом і П. П. Лассі не було згоди. Усередині країни наростало невдоволення російського дворянства засиллям іноземців. Франція, що взяла на себе посередництво в переговорах між воюючими країнами, робила всі, щоб зірвати переговори й організувати напад Швеції на Росію. Реваншисти, що одержали перемогу на виборах шведського законодавчого органа, відкрито готувалися до збройного конфлікту. Чітко позначилося турецько-шведське зближення. І нарешті, Австрія не могла продовжувати війну і вела закулісні переговори про сепаратний мир.

Невдачі на основних театрах війни відбилися на положенні в При-кубанні. У 1736 р. через чуму російське командування не посилало туди ні козаків, ні калмиків. З весни 1738 р. два кабардинських князі — М. Кургокін і К. Алеєв — стримували натиск великої ногайскої орди мурзи Муси з залишками наврузовців і західних адигів. Дондук Омба з калмиками і цього разу прийшов їм на допомогу .Ногаї потерпіли поразку, склали зброю, визнали підданство Росії, видали аманатів і перекочували на землі, контрольовані Росією.

Важливою подією кампанії 1738 р. було повернення абазинців в Кабарду, насильно переселених ще в 1721—1722 р. ханом Садат-Гіреєм..

Улітку 1739 р. пішов напад на Кабарду з боку Криму.По розпорядженню російського уряду калмики прийшли на допомогу кабардинцям. 20 серпня 1739 р. А. Кайтукін повів об'єднані сили кабардинців і калмиків на супротивника, що були наздогонені на р. Лабі. Кримськими військами командував Кази-гірей-салтан. Він займав укріплену позицію і мав намір лише оборонятися, але, коли він побачив кількісну перевагу свого війська, перейшов у наступ [17,с.101].

На основному фронті 1739 рік був ознаменований великими перемогами російської зброї. 17 серпня в битві під Ставучанами османи були розбиті і звернені в панічну втечу, після чого фортеця Хотин здалася без бою і російські війська вступили в Молдавію.

Ці успіхи дозволили Росії зажадати на переговорах про мир - Азов, Очаків і Кінбурн. Але в цей час, 1 вересня 1739 р., Австрія уклала сепаратний мир з Османською імперією ціною великих поступок. Питання про висновок військового союзу між Портою і Швецією в принципі був вирішений, про що в Петербурзі знали добре. У тому ж році Франція ввела в Балтійське море 5 військових кораблів [20,с.36].

Умови Бєлградського миру далеко не відповідали успіхам російських військ. Росія не одержала ні виходу в Чорне море, ні право тримати на ньому свій флот. Навіть штурмом узятий Азов був оголошений нейтральною зоною. Більш того, Кабарда, що офіційно знаходилася під заступництвом Росії і всі три роки була на стороні Росії, була відірвана від неї відповідно до шостого пункту Бєлградського миру.

Як відзначалося, російський уряд перед війною ставив мету — повернення Азова, придбання виходу в Чорне море,забезпечення безпеки своїх південних границь. Війна 1736—1739 р. не дозволила поставлених задач цілком 3.4 Розгром військ Надіра в Дагестані.

 Правлячі круги Ірану були упевнені у тому, що не підпорядкувавши Дагестан, їм не вдасться подавити антиіранські виступи в Закавказзі. Тому, завершивши звитяжно похід до Середньої Азії, Надір став діяльно готуватися до нового походу на Дагестан. Цього разу він вважав проявити таку силу зброї військ іранської держави, щоб непокірні страшилися шаху і щоб зникли всякі надії на позбавлення від його влади.

Влітку 1741 р. Надір на чолі величезної армії вторгнувся до Дагестану. Озлоблений шах знищив тих, що перші трапилися на шляху 14 гірських аулів. У цій надзвичайно важкій обстановці горці Дагестану все частіше і частіше стали звертатися до Росії, багато з них, кажучи словами П. Р. Буткова, «самі віддавалися в підданство Росії» [8,с.115].

У Петербурзі були обізнані про те, що Надір прагнув схилити султана до сумісного виступу проти Росії. Такого союзу добивалися і західні держави. Природно, що в таких умовах Росія не могла прийняти в своє підданство володіння Дагестану,або надати їм озброєні допомоги.

Та все ж у результаті Надір був вимушений почати відступ. При цьому іранські війська піддавалися нападам горців. Сам шах з свитою трохи не потрапив в полон до горців. У цьому поході шахські війська втратили більше 30 тис. людей, більше 33 тис. коней і верблюдів, 79 гармат, велику частину озброєння і спорядження [25,с.367].

Нарешті Надір дійшов до Дербента. Але і тут він не зміг забезпечити війська продовольством.

У зв'язку з цим в іранських військах підсилилося дезертирство. Однак Надір не залишив думку за будь-яку ціну скорити Дагестан. Утворивши недалеко від Дербента табір, що згодом одержав назву «Іран-хараб», Надір став робити каральні експедиції в Дагестан, розоряв селища, знищував посіви, захоплював худобу. Але і ці міри не принесли успіху. Усюди, де з'являлися шахські війська, горці давали гідну відсіч, наносячи їм великих втрат. Усі кровопролитні бої й у 1742 р., і на початку 1743 р. кінчалися поразкою шахських військ.З огляду на все це, Надір намагався підкупом володарів відновити своє положення.

Однак ні щедрі подарунки, ні гроші не дали результатів. Горці продовжували партизанську війну. Тривала війна і голод виснажили іранську армію. Шах намагався закупити провіант на Північному Кавказі, але російський уряд заборонило купцям привозити продовольство до берегів Каспійського моря.

Незабаром і сам Надір переконався, що подальше продовження настільки не популярної в Ірану війни з горцями Дагестану небажано. Тому у лютому 1743 р. Надір вивів свої війська з Дагестану.

Антиіранський виступ у Ширвані очолюваний Сефі-Мирзой видававшим себе за сина шаха — Хусейна, селевіда, підтримали правителі Кумуха — Сурхай і його син Магомед-хан, а також жителі Кюрі ,Табасарана. Тоді ж спалахнуло повстання в Дербенті. У 1745 р. почався антиіранський рух у Дагестану, і навіть феодали, що приймали раніше сторону Надіра, включилися в цю боротьбу [1,с.78].

Важливою допомогою визвольному рухові народів Дагестан була мужня боротьба народів Закавказзя проти іранських завойовників, де їхні каральні загони неодноразово були розбиті. Але Надір, не бажаючи примиритися з цим, у 1744 р. вирішив розправитися з антиіранським рухом Дагестану. У середині грудня на чолі 30-тисячної армії він, минавши Шемаху, прибув у Дербент, де його війська розорили околишні селища. Частина шахських військ була спрямована в шамхальство Тарковское. А слідом за цим Надір спорядив каральний похід у Нагірний Дагестан. І цього разу, не домігшись успіху, він був змушений відвести свої війська в Південний Азербайджан.

Хоча зрада деяких феодальних володарів трохи і підірвала, але не зломила опору горців. Вони нав'язали іранцям партизанську війну. Агресія іранців сколихнула народні маси Дагестану. Перед особою небезпеки розрізнені сили горців стали поєднуватися.

Але шах жадав лише одного — скорити горців.Однак ці плани не збулися. 9 травня 1747 р. Надір був убитий у результаті палацевої змови, а створена їм держава, що представляла конгломерат народностей і племен, розпалося.

3.5 Процес приєднання північнокавказьких народів до Росії.

Бєлградський мирний договір 1739 р., що оголосив Кабарду нейтральним «бар'єром» між Туреччиною і Росією, серйозно ускладнив зовнішньополітичне становище народів Північного Кавказу. Порушуючи умови договору, султан активізував свої дії, спрямовані на оволодіння Північним Кавказом. У 40—50-х роках XVIIIст. османи робили руйнівні набіги на Північно-Західний Кавказ, домагаючись в адигських народів данини і політичного васалітету. Активізувалися і кримські хани. Набіги османів і кримських татар супроводжувалися насильницьким насадженням серед горців мусульманства. Збільшуючи розміри данини вони прагнули установити своє панування й в інших районах Північного Кавказу.

На початку 40-х років XVIII в. від володарів Дагестану — Шамхала, Уцмія, Майсума, ханів Аварії (Мехтули й інших) — у Петербург прибуло кілька посольств із проханням прийняти їх під заступництво Росії [22,с.491].

Зближення народів Північного Кавказу з Росією йшло врозріз із планами і намірами правлячих кіл Порти і Кримського ханства. Вони всілякими засобами, у тому числі і збройній силі, намагалися перешкодити зміцненню відносин горянських народів Північного Кавказу з російським народом.

У 1749—1752 р. у Петербург прибуло осетинське посольство, яким керували 3. Еліханов і інші відомі суспільні і політичні діячі Осетії XVIII ст.

У Петербурзі вони вели переговори по всіляких питаннях, але основною задачею посольства було питання про приєднання Осетії до Росії. Домагаючись позитивного дозволу цього складного в тих умовах питання, посольство, зі своєї сторони, запевняло, що Осетія готова при необхідності виставити 30-тисячну армію для участі і війнах проти султана і шаха.

Переговори завершилися тим, що передгірна рівнина Центрального Кавказу, басейн рік Ардон і Фіагдон визнавалися російським урядом землями Переселення осетин у ці райони підтримувалося російським урядом. Була досягнута домовленість про торгівлю: осетинам дозволялося приїжджати в Кизляр і Астрахань і вести безмитну торгівлю.

Зі своєї сторони, члени посольства обіцяли, що Осетія, як і раніш, буде триматися російської орієнтації [3,с.89].

У середині XVIII в. підданство Росії підтвердили й інші володарі Північного Кавказу. У 1750—1751 р. шамхал тарковский Хасбулат «шукав російського заступництва». У 1753 р. володар Аварії Магомед Мус-хан і Сурхай-хан Казикумухский просили про прийняття їхній «з підвладними в російське підданство» [11,с.447].

Це, однак, не означало, що всі жителі Північного Кавказу орієнтувалися на Росію. Малися і такі, котрі дотримували протурецкоії орієнтації. До їхнього числа відносилися представники мусульманського духівництва і частина феодалів, що підтримували торгово-економічні зв'язки з Портою так, Ендерєєвский правитель, резиденція якого знаходилася в центрі работоргівлі па Північно-Східному Кавказу посилав до кримського хана і до турецького султана листа з проханням надіслати військову допомогу для узяття Дербента і Баку. Точно таку ж політику вели деякі феодали Північно-Західного Кавказу, зв'язані з Кримом і Портою.

Загальновідомо, що в середині XVIII в. на Північному Кавказі дуже часто спалахували міжусобиці. Причому кожна зі сторін, що борють, зверталася до Росії за допомогою і підтримкою. Але коштувало кавказькому командуванню підтримати одну з угруповань, як інша починала шукати підтримки в Порти і Криму. Так було в Кабарді в період боротьби між кашкатавской і баксанской фамільними групами. Підтримка і допомога російського уряду Картли-Кахетинскому царству викликали невдоволення феодальних володарів Дагестану і всього Східного Кавказу. Вони намагалися викликати збурювання і підняти проти Росії народні маси. Так було навесні 1758 р. Деякі феодали Чечено-Інгушетії намагалися організувати антиросійський виступ, але безуспішно [2,с.104].

У 50—80-х роках XVIII в. російсько-осетинські відносини стали різнобічними по характеру. Разом з політичними питаннями вирішувалися й економічні задачі. Одним з найважливіших було питання про переселення осетин на російську прикордонну лінію. Відповідно до указу Катерини II (1762 р.) , осетини й інгуші одержали право переселятися з гір і поселятися в урочище Моздок і Мекень.

Розділ 4

Північний Кавказ в період правління Єкатерини ІІ

4.1 Російсько-турецька війна 1768-1774 р.р

У другій половині XVIII в. загострилася боротьба Росії з Османською імперією за рішення чорноморської проблеми. Це було зв'язано з зміною зовнішньополітичного курсу названих держав, що визначався їхнім соціально-економічним розвитком і внутрішньою політикою панівних класів.Султанський уряд шукав виходу з внутрішньої кризи в загарбницьких війнах.Північно-Західний Кавказ був для османів плацдармом для нападу на Росію з півдня і для подальшого просування па Кавказ.

Франція в особі Російської держави бачила конкурента на Близькому Сході. Зближення Росії з Англією в 60-х роках XVIII в. було другою серйозною причиною загострення франко-російських відносин. Позиціїя Англії стосовно Російської імперії була двоїстою. З одного боку, вона була зацікавлена в торговельних зв'язках з Росією хотіла з її допомогою послабити позиції Франції, з іншого боку — вона не бажала і не хотіла допустити зміцнення Росії на Чорному морі. Спільницею Франції була Австрія. Усі спроби російської дипломатії домогтися угоди з останньої закінчилися невдачею. Але царському урядові удалося укласти союзний договір у 1764 р. із Пруссією,яка не мала безпосередніх інтересів у Туреччині і Швеції і прагнула за допомогою Російської імперії вирішити проблему Польщі у своїх інтересах.

Міжнародна обстановка на Кавказу погіршувалась ще і тим, що на його територію продовжував претендувати і шахський Іран.

До початку воєнних дій і особливо в період війни османи намагалися залучити на свою сторону кавказькі племена. На початку війни султан звернувся до кабардинських князів із закликом бути «покірними, слухняними» і допомагати військам Порти і Криму. За його наказом на Північний Кавказ були послані численні агенти. Одним із приводів до зіткнення з Росією служив для султанської Туреччини польське питання, у якому вона йшла у фарватері французької політики. Смерть польського короля Августа III послужила сигналом до боротьби держав,прагнувших звести на польський престол свого кандидата. Підтримуючи кандидатуру Станіслава Понятовського, Росія ввела в Польщу свої війська, що і було використано Туреччиною як привід до конфлікту. Кримський хан за наказом султана вторгся в межі України і Польщі, а скликана у 1768 р. велика султанська рада (Великий Диван) прийняв рішення про війну проти Росії, як порушниці прав Польщі, що Туреччина за власною ініціативою брала під опіку. Пропозиція Англії і Пруссії про посередництво було відхилено. 25 жовтня 1768р. Туреччина оголосила Росії війну [11,с.446].

У цій війні російські війська, керовані видатними полководцями П. А. Румянцевим і А. В. Суворовим, одержали ряд блискучих перемог. Російський флот, що діяв у Середиземному морі під командуванням адмірала Г. А. Спиридова, у 1770 р. у боях у Хіосській протоці й у Чесменскій бухті розгромив морські сили турків і, крім того, зробив допомогу повсталим проти турків грекам, а також арабам Сирії і Єгипту. Австрію сильно тривожили успіхи російських військ, і її відношення до Росії ставало усе більш ворожим. У 1771 р. вона уклала з Туреччиною конвенцію про деякі територіальні придбання за рахунок Валахії з зобов'язанням сприяти мирові і відмовленню Росії від вимоги незалежності дунайських князівств і Криму. У тому ж році російське командування в Криму визнало кримським ханом Шагин-Гірея, що прийняв заступництво Росії..

Слід зазначити, що, понадіявшись на допомогу з боку Франції, Швеції і Пруссії, Туреччина почала війну, будучи дуже погано підготовленою. Султанський уряд мобілізувало більш 100 тис. чоловік, але війська були погано навчені і терпіли великий нестаток в боєприпасах і продовольстві.

Російські війська, що діяли на Дону, дуже швидко опанували Азовом і Таганрогом, що дало можливість Росії відновити свій флот, що взяв участь у цій війні і поклав початок російському Чорноморському флотові [9,с.132].

У цей же час у Кабарді і на Кубані діяв загін генерала Медема, а в Грузію, на випадок турецького вторгнення, був відправлений інший загін під командою генерала Тотлебена. У 1770 р. він опанував містом Кутаїсі, і турки були вигнані з Імеретин (крім міста Поті).

Російське командування із самого початку війни надавало першорядного значення обороні Кабарди від турецьких військ.

Із самого початку війни більшість кабардинських князів стояли набагато ближче до Росії, чим до Криму або Туреччини. Вже в перший рік війни стало відомо, що майже усі найбільш знатні князі Кабарди, з народом підтвердили своє підданство Росії і переселилися на Баксан. Лише деякі князі у, загальної складності до 200 чоловік, ухилилися від підданства Росії і відійшли до верхів'їв р. Куми, в урочище Ешкокон,

Однак, не зважаючи на ці факти, деякі представники царської адміністрації на Північному Кавказу неправильно відносилися до кабардинців, розглядаючи їх як підозрілих і ненадійних союзників

Для спостереження за кабардинськими князями в Кабарду був призначений як пристава секунд-майор Дмитро Тоганов, родич ногайских мурзів, якому одночасно доручалося установити зв'язку і з закубанцями. Йому було запропоновано влітку жити в Кабарді, а на зиму переходити в Моздок, відкіля підтримувати постійний зв'язок з Кабардою. Цим самим в 1769 р. був покладений початок введенню в Кабарді російської військової адміністрації [23,с.100].

Питання про Моздок прийняв для кабардинських князів особливу гостроту тому, що в Моздок бігли гноблені ними кріпаки і раби, а по-друге, тому, що там знаходили притулок данники кабардинських князів, осетини й інгушів. Їхнє відмовлення виплачувати данину кабардинським князям завдавав великої шкоди економічним інтересам останніх. Російський уряд відмовився задовольнити прохання кабардинців відносно Моздока, але пообіцяв повернути швидких холопів за винятком християн. У відповіді російського уряду кабардинським князям підкреслювалася необхідність підтримувати дружні відносини Кабарди з Росією і зміцнювати вірність і сталість кабардинців у виконанні ними зобов'язань по службі.

Положення Кабарди і суміжних з нею народів Кавказу визначалося статтею 3 договору, що говорила: «До війни дійсної колишні під владою кримського хана всі татарські і черкеські народи, юманці як і раніше мають бути під владою хана кримського. Велика ж і Мала Кабарда складається в підданстві Російської імперії» [12,с.34].

У Туреччині цей договір був зустрінутий вороже. Турки заявили про відмовлення визнати його. Як тільки російські війська залишили Тамань, туди негайно були введені турецькі війська, з намірами приступити до завоювання Північного Кавказу. До кумикських і кабардинських князів були спрямовані турецькі агенти з грішми і листами султана. Султан пропонував князям.укласти військовий союз зі знову оголошеним кримським ханом Девлет-Гиреем, котрий уже був ханом на початку війни і відрізнився своїм ворожим відношенням до Росії. Турки розпустили на Кавказі слух,що нібито розгромили російські війська на Дунаєві і про те, що Росія просить миру.

15 грудня 1773 р. командуючий військами на Кавказу генерал Медем доносив, що їм отримані зведення n прибутті в Суджук-кале (Новоросійськ) і інші чорноморські порти турецьких військ, кількістю до 24 тис. чоловік (у дійсності їх було не більш 8 тис.), що з'єдналися в Тамані з військами Девлет-Гірея| і готувалися до вторгнення в Кабарду. Одночасно стало відомо, що аварский хан, набравши до 30тис. чоловік, має намір вторгнутися в Грузію і далі піти для підтримки турецьких військ на випадок появи там російських загонів.

Щоб розвідати про положення в Кабарді, генерал Медем відправив за ріку Малку загін з 4 знаряддями, у володінні князя Атажуко Хамурзина захопив турецького агента Ширинкая з трьома помічниками і самого цього князя. На зворотному шляху в Моздок цей загін піддався нападам з боку кабардинців,які прагнули відбити захоплених осіб.

Кабардинські князі Джанхот Татарханов і Девлет Касаев просили росіян захистити кабардинський народ від вторгнення турецьких і кримських військ. Генерал Медем направив у Кабарду загін чисельністю в 1356 чоловік, але довідавшись, що більшість кабардинських князів домовилося з кримським ханом, повернув загін у Моздок. У цей час кримський калга (спадкоємець), минувши з військом Моздок, напав на козачу станицю Наур, але був відбитий, утративши до 800 чоловік. У числі убитих зі сторони, що нападала, виявився кабардинський князь Коргока Татархаянов, що їздив делегатом у Петербург і доставив у 1771 р. грамоту Катерини II кабардинському народові [8,с.494].Одночасно з цим кумики й інші горці Північно-Східного Кавказу разом з деякими кабардинськими князями загрожували іншій фортеці — Кизляру.

Страницы: 1, 2, 3, 4