Дипломная работа: Радянська держава в роки НЕПу (1921-1928)

Дипломная работа: Радянська держава в роки НЕПу (1921-1928)

РАДЯНСЬКА ДЕРЖАВА В РОКИ НЕПУ (1921-1928)

ПЛАН

1. Утворення СРСР: національні інтереси і культурна революція

2. «Cоюз робітників і селян»

3. Політична боротьба

4. Кінець непу

1. УТВОРЕННЯ СРСР: НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ І КУЛЬТУРНА РЕВОЛЮЦІЯ

Союз Радянських Соціалістичних Республік виник 30 грудня 1922 р. відповідно до договору, який об'єднав Російську Радянську Федеративну Соціалістичну Республіку (РРФСР) з Україною, Білорусією та Закавказькою федерацією. Утворення СРСР завершило довгий та неймовірно складний процес, коли після іноземної інтервенції, вдалих і невдалих спроб самовизначення та об'єднання окремих республік в рамках федерації, форми якої змінювалися в залежності від обставин і співвідношення сил, Російська імперія поступово розповзалася по швах.

Право на самовизначення, визнане в Декларації прав народів Росії, в перші роки радянської влади здійснювалося по-різному через особливості умов життя кожної нації. Багато що залежало від географічного положення, значення для нової держави даного регіону, міжнародного оточення, масштабу національного руху. /Деякі народи - поляки, фіни, литовці, латиші, естонці - завоювали свою незалежність в основному завдяки підтримці європейських країн, які прагнули уберегтися від «більшовистської зарази» за допомогою «кордону», спорудженого па західних околицях Росії. Інші авгономії виявилися менш міцними, наприклад українська. Будучи справжньою «експериментальною лабораторією» противників радянської влади, зробивши ставку почергово па переможену Німеччину, далеку Францію і Польщу, яка щойно програла Росії, і, що найголовніше, будучи найбільш багатою частиною Російської імперії, Україна втратила незалежність, здавалося отриману після Брест-Литовської угоди. Білорусія, навпаки, дуже бідна, де національний рух перебував у зачатковому стані, набула статусу суверенної республіки з розрахунком на те, що вона, з одного боку, покаже зразок зближення з Росією, до якого всі інші республіки віднеслися без натхнення, а з іншого -допоможе «здобути» Литву. У лютому 1919 р. на з'їздах Рад Білорусії та Литви з ініціативи місцевих більшовиків, переважно росіян, був проголошений союз двох республік. Це дозволяло зробити Литву, яка завжди прагнула до незалежності, частиною штучно створеної білорусько-литовської спільноти, де більшість населення благоволила до Росії (білорусів там було набагато більше, ніж литовців). Здійсненню цього задуму перешкодила Польща, яка окупувала дані території.

Коли більшовики прийшли до влади, ситуація в Закавказзі була складною не тільки через міжнаціональні конфлікти, відмінності в релігії, культурі, економічних інтересах, але й через близькість Туреччини до кордонів Грузії та Вірменії. Одностороннє рішення центральної влади віддати Туреччині, згідно з Брест-Литовським договором, Батум, Каре і Ардаган спричинило відділення Закавказзя. 25 квітня 1918 р. була проголошена Закавказька республіка. Через місяць вона розвалилася під тиском національних розбратів на три незалежних держави, кожна з яких очолювалася певною політичною партією: меншовиками - в Грузії, дашнаками - у Вірменії, мусаватістами - в Азербайджані. Влітку 1918 р. вірменська та азербайджанська незалежність були втрачені на кілька місяців внаслідок наступу турецьких військ. Грузії вдалося відстояти свою свободу завдяки підтримці іноземних держав: спочатку Німеччини (договір з нею був підписаний 28 травня 1918 р.), потім - Англії. До 1920 р. внутрішній і міжнародний стан змушували більшовиків до обережності у відносинах із Закавказзям. Наприкінці громадянської війни відхід англійців із цього економічно багатого і тому життєво важливого для Радянської держави регіону дав можливість більшовикам знову його завоювати. Азербайджан був завойований дуже швидко: в квітні 1920 р. пробільшовистсько налаштований Військовий революційний комітет позбавив влади мусаватистський уряд і закликав Росію на допомогу. Такий прийом став згодом розхожим. Він полягав у тому, що завжди і скрізь знаходилися більшовики-«інородці», які бажали союзу з Росією і яких центральні власті вважали партією революційної законності. Від їхнього імені Червона Армія виступала проти прихильників незалежності. Доля Вірменії була остаточно вирішена тільки в листопаді 1920 р., оскільки оголошенню її Радянською республікою заважала боротьба за владу в Туреччині. Протягом цього часу (1920 р.) меншовистській Грузії вдавалося зберегти свою автономію. 7 травня вона навіть підписала із РРФСР договір, який визнавав незалежність Грузії. Підписання договору свідчило про тимчасово несприятливе міжнародне положення для центральної більшовистської влади, яка вела війну з Польщею. До того ж грузинський уряд набув певного міжнародного авторитету та симпатію європейських соціалістів. Проте, Грузія відчувала подвійний тиск: зсередини з боку грузинської компартії (секретна стаття договору від 7 травня змушувала грузинську державу узаконити її діяльність), і ззовні, з боку Кавбюро (Кавказьке бюро) і Червоної Армії, яка знову захопила Баку і підійшла до кордонів Грузії. 12 лютого 1921 р. під приводом припинення «міжнаціональних конфліктів» між грузинами та вірменами Червона Армія вступила в Грузію і 25 лютого в Тифлісі була проголошена радянська республіка.

В історичному ланцюгу вдалих або невдалих спроб самовизначення простежуються певні закономірності: продовжуючи заявляти про право народів на самовизначення, нова влада підпорядкувала це право інтересам соціалістичної держави, життєвій необхідності зберегти в цьому випадку українське зерно, нафту і рудні родовища Кавказу.

«Визнання права на розлучення, - говорив Ленін, - не виключає агітації в тому або іншому випадку проти розлучення».

Декларація прав народів Росії, яка формально поставила проблему внутрішньої політичної організації нової держави (буде вона централізованою або федеративною?), але не дала на неї відповіді, визнавала, що як альтернатива розколу існує «добровільний і чесний союз народів Росії», які, як було заявлено, рівні між собою. Незважаючи на те, що Ленін був проти федералізму, перед загрозою розвалу колишньої Російської імперії він вирішив заснувати нову, радянську державу на принципі федерації. У другій статті Декларації прав працюючого та експлуатованого народу говорилося: «Радянська Російська республіка засновується па основі вільного союзу вільних націй, як федерація Радянських національних республік». Крім усього іншого, в документі уточнювалася процедура приєднання до Росії: рішення про це повинне було прийматися на з'їзді Рад кожної національності. Однак федерація мислилася як перехідний етап напередодні світової революції, як обов'язковий крок на шляху до злиття і подолання національних відмінностей. У березні 1918 р. Ленін писав, що федерація націй - це «перехід до свідомої та більш тісної єдності трудящих». Перша радянська конституція, прийнята в липні 1918 р., умовчувала про політичне наповнення цього союзного устрою та його функціонування.

3 1918 по 1922 р. розвиток Союзу йшов у двох напрямах:

- входження республік і автономних областей в Російську Федеративну Республіку,

- двосторонні договори між теоретично незалежними республіками і Російською Федеративною Республікою,

У березні 1918 р., коли дуже ослаблена радянська влада шукала підтримки, Наркомнац (Народний комісаріат з національностей, який очолював Сталін) спробував створити першу дослідну автономію в рамках федерації. 23 березня 1918 р. він опублікував декрет, підготовлений за допомогою Султана Галієва і Мулли нур Вахітова - двох представників нещодавно створеного Центрального мусульманського комісаріату, - де частина території Південного Уралу і Середньої Волги оголошувалися Татаро-Башкирською Радянською Республікою, яка входить у Російську Радянську Федеративну Соціалістичну Республіку. Незважаючи на навмисно неясні формулювання, обіцянка створити на такій величезній території національну мусульманську республіку втілювала в життя давню мрію всіх мусульман Росії: створити нарешті, автономну мусульманську державу. Але Султан Галієв прагнув до більшого: він вважав, що Татаро-Башкирська Республіка повинна стати вогнищем, революційні іскри якого потрапили б у саме серце Сходу. Однак цим мріям не дано було збутися. У травні 1918 р. Сталін нагадав про кордони «радянської автономії», заснованої, на відміну від «націоналістської буржуазної автономії», не на расових або релігійних принципах, а на класових позанаціональних критеріях. Усвідомлюючи необхідність мати власні кадри, щоб затвердити самостійність нової республіки, Султан Галієв вирішив організувати нову адміністративну структуру, мусульманську організацію РКП(б) - «орган усіх революціонерів-мусульман, хто більш або менш приймає програму РКП(б)», і мусульманську Червону Армію (в основному з татар), яка становила б приблизно половину Червоної Армії, що билася на Східному фронті проти Колчака.

Стривожені зростанням татарського націоналізму, центральні власті відреагували негайно. VIII з'їзд партії (березень 1919 р.) проголосував за скасування всіх комуністичних національних організацій. Відтепер вони повинні були бути напряму пов'язані з РКГІ(б). Новий декрет від 22 травня 1920 р. значно обмежував автономію Татаро-Башкирської Республіки, надану в березні 1918 р. Побоюючись ідей пантюркізму, центральний уряд розділив республіку і замість великої мусульманської держави створив дві маленькі автономні республіки, чия компетенція обмежувалася місцевими адміністративними питаннями. Самостійність, надана в 1920-1922 рр. іншим народам - киргизам, марійцям, дагестанцям, бурятам, монголам, калмикам, кримським татарам і т.д., - була такою ж нікчемною. Виключення складав Туркестан, який отримав більш широку автономію. Сильна національна буржуазія, могутній націоналістичний рух (особливо в Бухарі та Хіві), дуже строкатий етнічний склад, значна питома вага російського населення - все це змушувало центр дуже обережно розмежовувати сфери впливу місцевої і центральної влади.

Позицію Султана Галієва, першого великого комуністичного діяча, арештованого в травні 1923.р. за «націоналістичний ухил», засудив з'їзд народів Сходу, який пройшов у вересні 1920 р. в Баку під егідою Комінтерну. Прихильники Султана Галієва мали намір перетворити Казань на столицю східного комунізму, використати велику Татаро-Башкирську державу як плацдарм для революційної експансії в Азії. Бакинський з'їзд повинен був дати поштовх початку великої визвольної боротьби пригноблених народів Сходу проти Заходу. Для радянських і європейських керівників Комінтерну звернення до Сходу потрібне було лише для того, щоб тимчасово допомогти західному промисловому пролетаріату в його боротьбі з буржуазією та ослабити європейські колоніальні держави. Визнання бакинським з'їздом першорядного значення революції на Заході зруйнувало надії татарських комуністів на «перманентну революцію» в Азії, яка дозволила б їм зіграти головну роль посередників між Комінтерном і революційними рухами Сходу. Обережні московські керівники вважали за краще позбавити голосу пантюркізм і забезпечити собі контроль над периферійними областями колишньої імперії, надавши їм обмежену автономію.

Другий шлях до союзного об'єднання лежав через двосторонні відносини між РРФСР і незалежними радянськими республіками. Складна система двосторонніх договорів поступово прив'язала ці республіки до РРФСР і звузила сферу їх компетенції. Так, підписані 30 листопада 1920 р. договори між РРФСР і Азербайджаном передбачали, що в дуже короткі терміни обидві республіки повинні були об'єднати свої зусилля в наступних шести галузях: оборона, економіка і зовнішня торгівля, продовольство, залізничний і річковий транспорт, пошта і телеграф, фінанси. Договір між РРФСР та Україною від 28 грудня 1920 р. принаймні на папері зберігав незалежність України, у неї ще залишався свій комісаріат закордонних справ. Після трьох років незалежного політичного життя не можна було не рахуватися з національними особливостями, і, крім того, український президент Раковський, як надто сильна особистість, не підходив на пост глави маріонеткової держави. У січні 1921 р. подібний договір повинен був бути підписаний між РРФСР та Білорусією, до якої завжди, принаймні формально, відносилися як до привілейованого партнера. У Грузії російські більшовики повинні були діяти ще більш делікатно, оскільки під час лютневого (1921 р.) «повторного завоювання» центральна влада і, головне, Ленін втратили ініціативу, підпавши під тиск військових і політичних діячів Закавказзя. 2 березня 1921 р. Ленін спеціально направив у Грузію Орджонікідзе па пошуки «прийнятного компромісу для блоку з Жорданія або подібними йому грузинськими меншовиками, які ще до повстання не були абсолютно ворожі до думки про радянський лад у Грузії на відомих умовах». Ленін писав, що «і внутрішні і міжнародні умови Грузії вимагають від грузинських комуністів не застосування російського шаблону, а вмілого і гнучкого створення своєрідної тактики». Незважаючи на ці здорові думки, центральні власті підштовхували всі три кавказькі республіки до найшвидшого об'єднання в Закавказьку республіку, яка в свою чергу підписала б договір з РРФСР. Грузинські комуністи - Махарадзе, Орахелашвілі, Мдівапі - різко чинили опір такому союзному об'єднанню, нав'язаному зверху Москвою і Кавбюро, яке було знаряддям центру проти національних комуністичних партій. Однак під тиском Орджопікідзе і Кавбюро на конференції, скликаній 11-12 березня 1922 р. в Тифлісі, був створений Союз республік Закавказзя, у ведення якого переходили зовнішні стосунки, оборона, фінанси, зовнішня торгівля, весь транспорт та економіка трьох республік. Ряд додаткових договорів, підписаних у наступні тижні, повинен був включити Закавказьку федерацію в економіку РРФСР і уповноважити останню представляти кавказькі республіки на міжнародній арені. Літом 1922 р. радянські керівники завершили об'єднання територій, до цього протягом п'яти років не пов'язаних між собою, у систему республік-планет, які обертаються навколо РРФСР. Залишалося тільки визначити принципи відносин всередині нової федерації. Це питання стало причиною серйозного конфлікту між Леніним і Сталіним.

У 1920 р. свою позицію з питання про майбутні відносини між радянськими республіками Ленін визначив так: «Федерація, яку ми вводимо... послужить найважливішим кроком до найбільш міцного об'єднання різних національностей Росії в єдиний демократичний центр - Радянську державу». Але якщо деякі республіки (наприклад, Білорусія) були готові розвивати ці зв'язки і згодні з таким розумінням федерації та її динаміки, то інші (наприклад, Грузія) саботували спільну діяльність. У Грузії розділення комуністичної партії на прихильників і противників федерації призвело до розриву договірних зв'язків, які насильно підтримувалися з центру. Тривалий кавказький конфлікт, труднощі па Україні спонукали Леніна прискорити процес федералізації. 10 серпня 1922 р. для підготовки проекту федеративної держави була створена комісія на чолі із Сталіним. Федерацію представляли Куйбишев, Молотов, Орджонікідзе, Раковський, Сокольников, а республіки -Огли (Азербайджан), М'ясникова (Вірменія), Черв'яков (Білорусія), Петровський (Україна), Мдівані (Грузія). Представлений 10 вересня проект, відомий як проект «автономізації», насправді означав поглинання республік РРФСР, уряд якої ставав на чолі федерації. Вірменія, Азербайджан і Білорусія прийняли цей проект, але українці, підтримані Раковським, і особливо грузини повністю його розкритикували. ЦК Компартії Грузії відкинув проект, наполягаючи на бажанні зберегти незалежність республіки. Ленін хворів і дізнався про проект і викликані ним суперечки лише наприкінці вересня. Засудивши «дуже поспішні» дії Сталіна, він відкинув ідею автономізації і запропонував абсолютно інший варіант, згідно з яким у федерацію об'єднувалися рівні республіки, а не підлеглі РРФСР. Для того, щоб ця рівність стала реальною, федеративні органи влади потрібно було поставити над республіканськими. Сталіну довелося переробити свій план згідно з ленінськими вказівками. 6 жовтня новий текст був схвалений Центральним Комітетом. Всім республікам гарантувалися рівні права всередині Союзу Радянських Соціалістичних Республік і кожній теоретично надавалося право вільного виходу із Союзу. Цей проект прийняли всі національні партії. Проте, грузинські керівники зажадали, щоб їхня республіка увійшла до Союзу самостійно, а не в складі Закавказької федерації, Сталін і його представник у Тифлісі Орджонікідзе чинили опір прямому входженню Грузії до Союзу, посилаючись на складну національну обстановку на Кавказі взагалі і в кожній з республік зокрема, щоб виправдати федеративну структуру цього регіону, необхідну для зняття міжнаціональної напруженості. Під час суперечок пристрасті так розгорілися, що Орджонікідзе вдарив одного із своїх співрозмовників. Дізнавшись про цей випадок і обурившись поведінкою Сталіна й Орджонікідзе, Ленін написав 30 грудня 1922 р. великого листа грузинським комуністам, де він оголошував війну великоруському шовінізму. За кілька днів до того, як хвороба остаточно усунула Леніна від політичної діяльності, він встиг відправити два листи. Один - Троцькому (від 5 березня 1923 р.), де він писав: «Я дуже просив би Вас узяти на себе захист грузинської справи на ЦК партії. Справа ця зараз знаходиться під «наглядом» Сталіна і Дзержинського, і я не можу покластися на їх неупередженість», і другий (від 6 березня 1923 р.) - до керівників грузинської компартії Мдівані та Махарадзе, в якому повідомляв, що всією душею стежить за їхньою справою. Того ж дня він повідомив Сталіну, який кілька місяців тому грубо повів себе з Надією Костянтинівною Крупською, що пориває з ним усі особисті стосунки.

Однак Політбюро і ЦК не звертали уваги на грузинський опір. 30 грудня 1922 р. 1 з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію і Договір про утворення СРСР, підписані чотирма республіками (РРФСР, Україною, Білорусією, Закавказзям). Кожна республіка вже мала власну конституцію. Однак створення Союзу робило необхідним прийняття спільного документа, підготованого протягом 1923 р. конституційною комісією на чолі з Калініним і остаточно схваленого 11 з'їздом Рад СРСР 31 січня 1924 р. Конституція 1924 р. формально узаконювала союз рівноправних і суверенних націй. Вона проголошувала право республік на відділення і входження в СРСР нових соціалістичних республік, створених всередині країни або поза нею. У другій половині 20~х років сталися численні територіальні зміни. Утворилося кілька автономних республік і три союзні (Туркменія і Узбекистан, що до цього входили до складу РРФСР, і Таджикистан, який у 1929 р. відділився від Узбекистану). Значну частину своїх повноважень ці республіки передали союзним органам: міжнародне представництво, оборона, перегляд кордонів, внутрішня безпека, зовнішня торгівля, планування, транспорт, бюджет, зв'язок, гроші і кредити. Які ж органи були союзними?

Передусім, це був з'їзд Рад Союзу. Його вибори проходили на основі посереднього виборчого права з обмежувальними цензами, встановленими державою. Місцеві Ради обиралися безпосередньо чоловіками і жінками старшими 18 років. Виключення складали деякі категорії осіб, усунені від участі у виборах ще в 1918 р. За пірамідальною системою кожна Рада обирала потім делегатів (від міста у п'ять разів більше, ніж від села) в більш велику Раду - району, області, республіки, а потім на з'їзд Рад Союзу, який скликався раз на два роки. Останній у свою чергу передавав повноваження Центральному Виконавчому Комітету (ЦВК), що складався з двох законодавчих палат: Ради Союзу (приблизно 400 чоловік, які представляли союзні республіки пропорційно їх населенню) і Ради Національностей (приблизно 130 чоловік, по 5 від автономних або союзних республік і по одному від автономного округу, що компенсувало чисельну перевагу РРФСР в Раді Союзу). Збираючись три рази на рік, ЦВК передавав свої повноваження двом постійним паралельним органам: Президії ЦВК (що спочатку складалася з 21 чоловіка) і Раді Народних Комісарів (Раднаркому), виконавчому і адміністративному органу, наділеному ще й деякими законодавчими функціями. Народні комісаріати керували галузями народного господарства. За Конституцією були створені три види комісаріатів: союзні (закордонних справ, армії та флоту, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, зв'язку); союзно-республіканські, існуючі одночасно па союзному і республіканському рівнях (економічні і соціальні питання); і республіканські, які розглядали справи, що не входили в компетенцію Союзу і об'єднаних органів (внутрішні справи, юриспруденція, народна освіта та інш.). Державне політичне управління (ДНУ), що замінило ВНК в 1922 р., мало статус союзного комісаріату.

Незважаючи на аванси, надані республікам, Конституція 1924 р. «заохочувала» постійне втручання центральної влади у справи республік (розділ IV, статті з 13 по 29). Рішення виходили з центру, він же контролював периферійні власті. Навіть при тому, що не було формально заявлено про тимчасовий характер союзної структури, введеної Конституцією 1924 р., стало ясно, що вона була задумана як тимчасова конструкція, як «навчання, школа інтернаціоналізму» (Елен Каррер д'Анкосс). Радянська союзна структура, яка була тимчасовою поступкою відсталій суспільній свідомості, повинна була створити умови для самостійного занепаду.

Яким чином можна було забезпечити цей процес в такому неоднорідному об'єднанні, як СРСР? У 20-х роках було випробувано багато досить суперечливих підходів до створення «нового соціуму спільної долі», який знищив би місцевий сепаратизм, знайшов би компроміс між комуністичними планами загального об'єднання і національними традиціями, породив би нову культуру - «пролетарську за змістом і національну за формою» (Сталін). Це передбачало вкорінення і проникнення національних комуністичних партій у місцеві умови; знищення культурних традицій неслов'янського населення, все більша одноманітність умов життя і соціальних структур; перевага окремих мов і культур за рахунок інших, щоб не допустити об'єднань навколо національних рухів (наприклад, татар і казахів); послідовну інтеграцію місцевої промисловості в державну.

У 1921-1922 рр. більшість національних комуністичних партій були вичищені від «підозрілих елементів». У Туркестані місцеві партійні організації втратили 75% комуністів, в Грузії 38%, у Вірменії 27%. Росіяни становили 55% від числа тих, хто вступив до компартії України у 1922 р. У 20-і роки заохочувалося поповнення політичних кадрів за рахунок місцевого населення. Результати такої політики незабаром проявилися на Україні (в 1927 р. 72% керівників були українцями), в Білорусії, на Кавказі. У Середній Азії вони відчувалися менше (у 1929 р. місцеві жителі становили лише 16% партійної адміністрації Узбекистану).

У той же час, бажаючи знищити традиції неслов'янського населення, центральні власті почали активно боротися законодавчо і на практиці з «пережитками феодального і первісного ладу». Ряд декретів встановлював мінімальний вік для вступу в шлюб, необхідність згоди нареченого і нареченої, відміняв калим, викрадення нареченої, багатоженство, левірат. У противагу релігійним і світським судам створювалися народні суди. Центральні власті спробували - правда, без особливого успіху - залучити молодь і жінок до громадських організацій (комсомол, жінвідділи), щоб розірвати пута сім'ї та звичаїв. Що стосується релігії, то до мусульман спочатку відносилися з більшою терпимістю, ніж до православних. У грудні 1917 р. уряд гарантував мусульманам, що їх не будуть переслідувані, як при царському режимі. їм надавалася свобода віри і гарантувалася недоторканість культових споруд і предметів, що підтверджувалося республіканськими конституціями у 1922-1923 рр., за якими служителі культу наділялися рівними з усіма правами. Однак у них нічого не говорилося про антирелігійну пропаганду. Проте, у другій половині 20-х років власті змінили свою позицію: конфісковували майно, що належало мечетям і медресе, у 1927-1928 рр. знищили традиційні суди і склепіння законів звичайного права, почали закривати медресе. Розпочавши загальний наступ на релігію, культурні і соціальні традиції, успадковані від минулого, центральні власті провели справжню «революцію в писемності» (десятки тюркських мов перейшли па латинський алфавіт), розширили мережу шкіл, сприяли поширенню друкованих органів на місцевих мовах. За всіма цими заходами переховувалася й політична підоснова: крім впровадження нової ідеології і пролетарської культури, переслідувалася мета розвитку однієї народності (башкирів, каракалпаків, чий діалект отримав статус літературної мови, киргизів, що адміністративно відділилися від казахів, хоча в культурному відношенні вони складали єдине ціле) за рахунок інших (татар, казахів, узбеків), чиє стрімке зростання викликало побоювання у центру.

Страницы: 1, 2, 3, 4