Дипломная работа: Радянська держава в роки формування (1918-1921)

Крім цього, більшовики були сильні тим, що кожному, хто приєднався до них надавалася можливість увійти в новий державний апарат, який тільки створювався і відкривав принадну кар'єру в майбутньому суспільстві. За роки громадянської війни чисельність партії значно зросла (від 200 тис. в кінці 1917 р. до 750 тис. в березні 1921 р.). Звичайно ж, усі нові члени партії, наполовину робітники та солдати-селяни, та інші «різні» елементи (в основному дрібні службовці), не могли одразу отримати просування по службі. Однак паралельно з кардинальними змінами в соціальній сі рук турі партії (більшовистська «стара гвардія», яка складалася в основному з вихідців із «дрібної буржуазії» та інтелігенції, витіснялася народними і люмпен пролетарськими елементами різних політичних відтінків) зароджувалася нова, особлива система висунення. За роки громадянської війни для колишніх членів солдатських комітетів, делегатів Рад, активістів районних і заводських комітетів, червоногвардійців, профспілкових діячів, робітників, що перебували в «продовольчій армії», «червоних офіцерів» (в переважній більшості молодих людей, які вступили в партію) звільнилося багато вакансій в партійному апараті, політичній поліції, армії, громадських організаціях (профспілках), політичних і адміністративних установах (Радах). Цю тенденцію ілюструють два приклади. Перший стосується однієї групи петроградських робітників (2 тис. чоловік) - членів партії, влітку 1918 р. закликаних до «продзагонів». Що з ними стало через три роки? Тільки 22% повернулися па підприємства, лише 8% - в села, деякі (9%) відновили навчання, всі інші пішли па «адміністративну» роботу. Другий приклад такого переміщення-просування: згідно з частковим переписом комуністів в жовтні 1919 р., існувала дивна диспропорція між їх соціальним походженням і професійною діяльністю. 52% були вихідцями з робітничих сімей, 18% - з селян, 30% - іншого соціального походження; при цьому 11% залишалися робітниками, 3% - селянами, 25% служили в Червоній Армії, а 61% - знаходилися на «адміністративній» роботі.

На початку 1920 р. тільки Врангель продовжував безнадійно битися в Криму. Вища рада союзницьких країн вирішила зняти економічну блокаду, ідо, проте, не означало відновлення торгового обміну з Радянською країною. До цього часу Фінляндія, Польща і Прибалтика отримали незалежність, а Грузія, Вірменія і Азербайджан збиралися від'єднатися. Підписавши в 1920 р, мирний договір з Естонією, радянський уряд спробував нормалізувати свої відносини з Польщею. Він запропонував Варшаві розв'язання питання про кордони, більш вигідне в порівнянні навіть із варіантом східних кордонів лорда Керзона після укладення Версальського договору, яким фактично санкціонувалося відродження польської держави. Однак ці пропозиції були відхилені. Глава польської держави Ю. Пілсудський сподівався відновити «велику Польщу» в колишніх кордонах (до розділів Польщі), щоб вона очолила об'єднання країн союзників, куди б увійшли Україна, Білорусь, Литва і райони мешкання козацтва. У квітні 1920 р., уклавши союз із Петлюрою, який переховувався в Галичині, польська армія окупувала Україну. Цю операцію підтримала Франція, яка мріяла про як можна більш сильну Польщу, що протистояла б Росії і 1 Німеччині. Поляки просувалися стрімко: 8 травня був взятий Київ. Однак Червоній . Армії вдалося оволодіти ситуацією, піднявши селян на боротьбу з вічними «гнобителями-феодалами» і, додавши війні патріотичного забарвлення. 13 червня поляки залишили Київ. У липні Червона Армія просувалася по 20 км. на день і до кінця місяця досягла лінії Керзона. Питання про те, чи переслідувати ворога на території Польщі, обговорювалося керівництвом партії. На відміну від позиції по Брест-Литовську, цього разу Ленін виступив за продовження революційної війни. Троцький був проти, вважаючи, що якщо війна стане визвольною для Польщі, то вона тільки укріпить авторитет Пілсудського. Ленін же сподівався, що звитяжний вступ Червоної Армії в Польщу спричинить повстання польського робітничого класу.

Насправді Ленін розраховував на більше: революція в Польщі могла викликати революційні виступи в Німеччині. Довгоочікуваній і такій важливій німецькій революції можна було б допомогти силами Червоної Армії. Наприкінці липня 1920 р. радянські війська вступили на територію Польщі. У Білостоці Червона Армія підтримала створення Тимчасового революційного комітету, який складався з поляка Мархльовського і голови ВНК Дзержинського. Комітет звернувся до трудящих із лозунгом: «Земля - селянам, влада - Радам!» Революційний оптимізм більшовиків підігрівався багатообіцяючими фактами. Німецькі робітники Данцига - головного порту, звідки надходила західна допомога Польщі, - застрайкували, не бажаючи більше доставляти зброю польської армії, їх підтримали англійські докери. Цей пролетарський інтернаціоналізм, однак, різко пішов на спад, коли в середині серпня Червона Армія під командуванням Тухачевського і Будьоного перейшла Віслу і підійшла до воріт Варшави. Патріотичні настрої робітничого класу Варшави дозволили Пілсудському в останній момент мобілізувати 80-ти-сячну армію. Франція направила в Польщу в якості військового радника генерала Вейгана. Тепер Червона Армія сприймалася вже не як «пролетарська армія», а як загарбницькі війська заклятого ворога. Вантаж історії і націоналізму працював проти більшовиків всім своїм тягарем. Ситуація на театрі військових дій знову круто змінилася: Червону Армію витіснили з Польщі за кілька тижнів. Цього разу внаслідок перемир'я східний кордон Польщі проліг по лінії Керзона, що було для неї менш вигідно, ніж пропозиція Москви в 1920 р. Через кілька місяців цей кордон був узаконений мирним договором, підписаним у Ризі 18 березня 1921 р. Закінчення війни з Польщею дозволило Червоній Армії остаточно розібратися з останньою білою армією барона Врангеля, який, поки більшовики займалися «поширенням революції» на Заході, добився в Криму тимчасового успіху. Революція на Заході не вдалася, і розгром Врангеля в листопаді 1920 р. ознаменував собою кінець іноземної інтервенції, а потім і громадянської війни.

У Росії перемогли більшовики. Правда, вони вважали, що така відстала країна зможе побудувати соціалізм тільки за умови його перемоги у великих капіталістичних розвинених країнах. З моменту краху 11 Інтернаціоналу і початку війни Ленін був переконаний у необхідності відновити Інтернаціонал, але на новій основі, порвавши з реформізмом. Каталізатором і трампліном для створення нової організації повинна була стати перемога більшовистської революції, яку більшовики вважали прелюдією до світової революції. У 1918 р. внутрішні задачі зміцнення пової впади і налагодження зв'язків, зруйнованих війною, а також ізоляція Росії ускладнили роботу з утворення Інтернаціоналу. Поразка у війні і революція в 1 Німеччині, створення Німецької комуністичної партії, підготовка до з'їзду в Берні партій II Інтернаціоналу - все це спонукало більшовиків терміново скликати 1 конгрес по заснуванню Комінтерну (6-9 березня 1919 р.). Незважаючи на заперечення німецького делегата Еберлейна, який висловився від імені своєї партії проти створення такої організації, вважаючи його передчасним (Німецька комуністична партія, вірна в цьому відношенні заповітам Рози Люксембург, убитої в січні 1919 р., побоювалася, що Інтернаціонал буде узурпований компартією Росії; Роза Люксембург багато разів критикувала її надцентралізовану структуру військового типу, стримуючу «творчу активність» маси і внутрішню демократію). 34 делегати (ЗО з них жили в Москві і працювали в комісаріаті закордонних справ, двоє - випадкові гості, і тільки у двох були мандати) більшістю голосів схвалили це рішення. На І конгресі Комінтерну до Виконавчого комітету були обрані в основному росіяни, українці та латиші. Виражаючи свою вдячність російському пролетаріату та його керівній партії, у своєму першому ж документі Комуністичний Інтернаціонал закликав всі трудящих чинити тиск на свої уряди, в тому числі революційними засобами, щоб ті припинили інтервенцію проти Республіки Рад.

Якщо на І конгресі було тільки зареєстроване створення Комінтерну (II Інтернаціонал ніяк не міг відродитися), то на II конгресі, який проходив у Москві з 19 липня по 9 серпня 1920 р., панувала обстановка загального натхнення. Червона Армія наступала на Варшаву. Йшла побудова «нового світу». Конгрес проходив в месіанському очікуванні розквіту класової боротьби. Учасники конгресу (200 делегатів з 35 країн) вважали, що існують усі необхідні об'єктивні умови для світової революції. Єдине, чого не вистачало, - партій, здатних скористатися цими умовами і створити суб'єктивні передумови для її остаточної перемоги. Головною перешкодою на шляху до перемоги залишався вплив реформістів і соціал-демократів на робітничий клас. Тому основна задача II конгресу полягала в поглибленні розриву із соціал-демократією. Комінтерн повинен був стати бойовим органом міжнародного пролетаріату, єдиною комуністичною партією з філіями в кожній країні. Відчуваючи себе великими переможцями, Ленін і Троцький висунули двадцять одну драконівську умову для вступу в Комінтерн. Ці умови передбачали зміцнення єдності вчення, єдність дій і єдину владу даної організації, ядром якої як і раніше була Москва, але тепер положення Москви стало більш міцним, ніж коли-небудь.

5. КРИЗА «ВІЙСЬКОВОГО КОМУНІЗМУ»

На початку 1921 р. громадянська війна закінчилася, радянська влада зміцнилася. Однак положення в країні ставало все більш катастрофічним. Політика «військового комунізму викликала хвилю обурення в селі. Всередині самої партії намітився розкол. Навіть ті, хто знаходився в авангарді Жовтневої революції - моряки та робітники Кронштадта, і ті підняли повстання. Для нового ладу це було найсуворішим вироком.

Експеримент «військового комунізму» був проведений на економіці, яка повністю розклалася, і привів до нечуваного спаду виробництва: на початку 1921 р. обсяг промислового виробництва становив тільки 12% довоєнного, а випуск заліза і чавуну - 2,5%. Створений у лютому 1920 р. центральний плановий орган (Держплан) і ВРНГ виявилися нездібними до крупномасштабного планування й управління. Значна частина начебто націоналізованих підприємств не піддавалася ніякому державному контролю, кожне підприємство діяло своїми силами, як могло, збуваючи свою мізерну продукцію на чорному ринку. Держава, яка привласнила собі монополію на розподіл, могла запропонувати селянам для «обміну» дуже мізерний асортимент промислових товарів. У 1920 р. їх вироблялося на суму 150 млн. руб. золотом. Ціна вирощеного зерна перевершувала цю суму в 20 разів, і складала менше 64% довоєнного рівня. Крайня нестача товарів, їх дорожнеча не стимулювали селянина виробляти продукти на продаж, тим більше що будь-які надлишки тут же вилучалися. У порівнянні з довоєнним періодом об'єм продуктів, що йшли на продаж, скоротився на 92%. Дроблення великих володінь, зрівнювальщина, що нав'язувалася сільською владою, руйнування комунікацій, розрив економічних зв'язків між містом (де вже не було ні робочих місць, ні продуктів) і селом, продрозкладка - все це призвело до ізоляції селянства і поверненню до натурального господарства. Замкнувшись у собі, селянство легше, ніж інші класи, пережило неймовірні соціальні потрясіння, породжені світовою війною, революцією і громадянською війною. Воно увібрало в себе міста городян, більшість з яких ще зберегли зв'язки з рідним селом. Після революції Росія виявилася більш аграрною і селянською, ніж до війни.

Продовження політики продрозкладки, за рахунок якої державна скарбниця поповнювалася па 80%, було для селянства нестерпним тягарем (вона у два рази перевищувала земельні податки і виплати 1913 р.), і це як і раніше було головною причиною невдоволення в селах. У 1918 р. радянська статистика зареєструвала 245 селянських бунтів проти більшовистської влади. У 1919 р. цілі райони перейшли під контроль повсталих селян, організованих у загони, що нараховували тисячі, іноді десятки тисяч чоловік. Вони билися то з червоними (в білоруському Поліссі, в Поволжі), то з білими (в тилу Колчака, в Сибіру і на Уралі). Боротьба Махно спочатку проти білих, потім проти червоних була яскравим тому прикладом як по термінах (вона тривала майже три роки), розмаху (50 тис. партизан складали цілу армію), різнорідності соціального складу (серед бійців армії Махно були селяни, залізничники, службовці різних національностей, що населяли Україну, - євреї, греки, росіяни, козаки), гак і по своїй політичній анархістський програмі. «Ми за більшовиків, але проти комуністів», - говорив Махно. Це означало: за більшовиків, що схвалювали захоплення земель селянами, але проти комуністів, що вилучали надлишки, що насаджували колгоспи і забирали владу в свої руки, прикриваючись Радами. Махно вважав, що ніяка влада не може диктувати масі свою волю. Структура політичного життя повинна ґрунтуватися па існуванні вільних об'єднань, у всьому відповідних «свідомості і волі самих трудящих». Незважаючи на те, що Махно бився разом із червоними проти Петлюри, переслідував відступаючі війська Денікіна, відбивав наступ Врангеля, він був оголошений більшовиками поза законом. У серпні 1921 р., після виснажливих боїв, що тривали кілька місяців, Махно і залишки його армії перетнули румунський кордон.

Після розгрому білих зникла загроза повернення великих власників. Селянські повстання проти більшовиків спалахували з новою силою. Взимку 1920/21 р. організувалися десятки «повстанських армій», в тому числі у Західному Сибіру, Тамбовській і Воронезькій губерніях. У січні 1921 р. селянська армія під керівництвом есера Антонова, яка нараховувала 50 тис. чоловік, захопила всю Тамбовську губернію. Програма цього повстання, прийнята в травні 1920 р. селянським губернським з'їздом у Тамбові, включала в себе повалення комуністичної партії, скликання Засновницьких зборів на основі загальних виборів, владу Тимчасового уряду, що складається з представників усіх партій та організацій, які боролися проти більшовиків, передачу землі тим, хто її обробляє, припинення продрозкладки, скасування розподілу народу «на класи і партії». У травні 1921 р. генерал Тухачевський, який раніше, в період радянсько-польської війни дійшов з Червоною Армією майже до Варшави, на чолі 35 тис. чоловік, посилених загонами спеціальних військ ВНК, що мали на озброєнні сотні артилерійських знарядь, броньовики і літаки, виступив па придушення антонівського заколоту. Червоній Армії знадобилося кілька місяців, щоб «утихомирити» область. «Виселяли» цілі села.

Весною і влітку 1921 р. на Волзі вибухнув страшний голод. Після конфіскації попередньою осінню надлишків у селян не залишилося навіть зерна для наступного посіву, до цього додалися сильна засуха і руйнівні наслідки громадянських і «селянських» воєн. Незважаючи на прийняті (дуже пізно!) заходи створення Всеросійського комітету допомоги голодуючим і звернення до міжнародної допомоги (організованої «Амерікен Реліф Адміністрейшн «АГА»), від голоду загинуло більше 5 млн. чоловік. До цієї цифри потрібно додати 2 млн. померлих від тифу в 1918-1921 рр., 2,5 млн. убитих в першій світовій війні і мільйони жертв громадянської війни (за різними підрахунками, їх число коливається від 2 до 7 мли.).

На початку 1921 р. положення в місті було не кращим, ніж на селі. Як і раніше дуже не вистачало продовольства. Наслідки неврожаю позначилися і в промисловості: продуктивність праці в деяких галузях знизилася па 80% в порівнянні з довоєнним рівнем. Багато які заводи закрилися через нестачу палива. У лютому 1921 р. зупинилися 64 найбільших заводи Петрограда, в тому числі Путилівський. Робітники виявилися на вулиці, деякі з них поїхали в рідні села в пошуках прожитку. До 1921 р. Москва втратила половину своїх робітників, Петроград - 2/3. У 1921 р. російський промисловий пролетаріат складав всього біля 1 млн. чоловік. 600 тис. фабрично-заводських робітників служили в армії, 180 тис. з них були убиті, 80 тис. перебували в «продзагонах», дуже багато хто почав працювати в «апараті» і органах нової держави.

За роки громадянської вітай різко поменшало число міських жителів (які складали в 1913 р. лише 18% населення). Більшість із 2 млн. російських емігрантів були городянами. В основному це були люди із заможних класів старої Росії, а також представники вільних професій та інтелігенція - найбільш «європеїзований» прошарок російського суспільства. У 1917-1921 рр. великі міста не тільки спорожніли, але й змінилися по своїй соціальній структурі. Демографічні дані по Москві та Петрограду 1920 р. кажуть про зниження рівня економічної та культурної еліти, скорочення числа робітників, зменшення кількості торговців і ремісників і одночасно з цим про дивну виживаність таких маргінальних категорій, як лакеї, кур'єри, посередники та інші, яким було на руку пануюче безладдя і які наживалися на невеликих і великих операціях чорного ринку. Лише одна соціальна категорія дійсно збільшилася: стало більше державних службовців, оскільки основним роботодавцем була держава. До цієї категорії долучилася «робітнича інтелігенція», безліч дрібних чиновників із дореволюційних установ, а також представники колишніх правлячих класів, яким вдалося завдяки своїй освіті знайти роботу і хоч би тимчасовий притулок. Для більшовистського режиму ця категорія службовців була ненадійною через її «непролетарське» походження. Згодом воно стане для цих людей причиною великих прикрощів. Тавро з «колишніх» стерти було неможливо.

У 1919-1920 рр. в партії почалися розкол і внутрішні розбіжності, які відображали розчарування багатьох більшовиків невдачею «військового комунізму». Після Жовтня партія значно збільшилася: іуди вступило багато тих, кого в 1918 р. журнал «Комуніст» визначив як «напівінтелігентів» (розсильні в лавках, секретарі, дрібні чиновники та інші), хто при старому режимі не міг навіть і думати про яку-небудь кар'єру і висунувся завдяки революції. Цей прошарок, як відмічалося в «Комуністі», грав роль консервативної соціальної групи, що з недовірою відноситься до робітничої маси. Щоб перешкодити притоці в партію елементів, які сприяють її «бюрократизації», на VIII з'їзді керівництво партії вирішило провести «чистку» своїх рядів. Кампанія «ідеологічного контролю» продовжувалася півроку. Біля 150 тис. комуністів (третина всього складу) або вийшли з партії, або були виключені (частіше за все за кар'єризм, політичну пасивність, незнання статуту і програми, пияцтво, віру в бога і за інші дії, «несумісні з чесним ім'ям комуніста»). На цьому ж з'їзді керівництво партії виробило принципи вступу в партію (діяли до кіпця 30-х рр.), згідно з якими прийняття в партію істинних пролетарів було єдиним засобом проти «бюрократизації» її апарату. Селяни були кандидатами «другого порядку», вступ інших було обмежено. У той же час керівництво усвідомлювало, що істинних пролетарів обмаль (Ленін і Бухарці довго розробляли тезу про «декласування» пролетаріату) і їхньої компетенції недостатньо, щоб займати відповідальні посади. Ця принципова проблема була частково вирішена в 30-і рр., коли внаслідок широкої кампанії професійного навчання робітників-комуністів чистота соціального походження почала відповідати рівню освіти, що дозволило найкращим бути одночасно «комуністами і фахівцями». Тим часом, незважаючи на чистку 1919 р., в партію продовжували вступати люди «непролетарського» походження. У березні 1921 р. робітники-комуністи становили тільки 40% членів партії (і то ці цифри завищені, оскільки кожний вступаючий старався приписати собі «істинно» пролетарське походження). Що стосується більшовистської «старої гвардії» (тобто тих, що вступили в партію до лютого 1917 р.), то вона ще займала більшість відповідальних постів, але складала менше 2% всіх комуністів (12 тис. із 750 тис).

На фоні економічних і соціальних труднощів зростало напруження між робітниками, що жили як ніколи погано (на свою зарплату вони могли придбати тільки половину прожиткового мінімуму), і «добре нагодованими і добре одягнутими» керівниками. «Ми відчуваємо до них класову ненависть», писав у листопаді 1920 р. один робітник в «Петроградській правді». Розбіжності, що наростали всередині партії з 1919 р., проявилися до кінця 1920 р. Лідери першого опозиційного руху («робітнича опозиція»), профспілкові діячі Шляпников, Лутовинов і Кисельов, до яких прилучилася Коллонгай, зажадали передати управління промисловістю профспілкам, створити для цього на їх основі спеціальний виборний орган. На кожному підприємстві керівництво повинне були заснувати робітничі комітети, що підкорялися б тільки вищестоящому профспілковому органу. Така політика вела до ліквідації керівництва місцевих і центральних партійних органів. Однак в тезах «робітничої опозиції» не було статті, яка б указувала на те, що в майбутніх всемогутніх профспілках влада повинна належати не тільки комуністам, які в 1921 р. складали в профспілках меншину і впливом не користувалися. У них говорилося тільки про те, що робітникам надається право вільно обирати своїх представників з будь-яких партій.

На відміну від «робітничої опозиції» Троцький прагнув, з одного боку, до найшвидшого злиття профспілок із державним апаратом, а з іншого - до введення так званої «виробничої демократії», ідея якої полягала в тому, щоб збільшити прошарок робітничої аристократії в рамках мілітаризованої промисловості, покликаний замінити бюрократію партійних функціонерів. 1а армійським зразком зміцнилися б центральна партійна влада і робітнича дисципліна, при цьому найбільш відданим рядовим комуністам давалася б можливість просунутися по службі.

У серпні 1920 р. за пропозицією Троцького замість профспілки залізничників була створена Центральна транспортна організація Центран. Проти «поліцейської диктатури Центрану, який тероризує залізничників за допомогою буржуазних спеціалістів» (Зинов'єв), повстали не тільки профспілкові керівники на чолі з Томським і членами «робітничої опозиції», але й Зинов'єв, який на сторінках «Петроградської правди» розгорнув дискусію про свободи і необхідну демократизацію партії. Вій вважав, що час повернутися до принципу виборності всередині робітничо-селянської демократії. Такої ж думки дотримувалися з 1919 р. «демократичні централісти» па чолі з Оболенським, Сапроновим і Максимовським.

Протягом трьох місяців (грудень 1920 - лютий 1921 р.) ці різні позиції були об'єктом безперервних публічних дебатів, що свідчило про розбіжності в керівництві партії. З питання про профспілки Ленін виробив компромісне рішення («платформа десяти»), що поставило па одну дошку «робітничу опозицію» і Троцького, якого критикували за те, що він допустив «виродження централізму і мілітаризованих форм роботи в бюрократизм, самодурство, казенщину».

Напередодні відкриття X з'їзду партії, який повинен був початися 8 березня 1921 р., коли йшло обговорення всіх запропонованих платформ, сталася подія, яка остаточно вирішила долю всіх форм внутрішньопартійної опозиції: повстали моряки і робітники Кронштадта.

У лютому економічне становище в Петрограді погіршилося: закрилися десятки заводів, хлібна норма робітників була знову урізана. Робітники вимагали можливості вільно запасатися продуктами в селі, не боячись бути арештованими як мішочники. Власті їм відмовили. Почалися демонстрації, потім страйки. 24 лютого партійні власті Петрограда оголосили надзвичайний стан і арештували всіх меншовиків, які ще знаходилися на свободі та есерів, запідозрених у підтримці робітничих заворушень. ЦК партії дозволив робітникам їздити в село за продовольством, що зняло напруження в Петрограді. Тим часом заворушення досягли Кронштадта. Ще влітку 1917 р. моряки цієї військової бази зарекомендували себе як найбільш неспокійний елемент більшовистської партії. У «липневі дні» вони в своїх діях пішли далі, ніж партійне керівництво. Спочатку вони були прихильниками терору, потім зблизилися з анархістами (деякі з них були родом з України, в топ час захопленої Махно) і почали критикувати «диктатуру більшовистських комісарів». 28 лютого 1921 р. екіпаж броненосця «Петропавловськ» проголосував за резолюцію, яка повинна була стати хартією повстання. Основними вимогами були: переобрання Рад таємним голосуванням із попередніми дискусіями та вільними виборами; свобода слова і друку на користь «робітників, селян, а також анархістів і лівих соціалістів»; звільнення всіх політв'язнів; зрівнювання пайків для всіх, крім «робітників гарячих цехів»; припинення насильних конфіскацій, вільний труд ремісників, які не використовують найманих робітників; для селян - повна свобода «робити із своєю землею все, що бажаєш... і вирощувати худобу, при умові, що вони не застосовують найману робочу силу».

Ці вимоги, що виходили відразу від усіх соціалістичних і анархічних угруповань, а не від якої-небудь окремої партії, в якійсь мірі повторювали тези Зинов'єва, надруковані в «Петроградській правді». Дізнавшись про прийняття резолюції моряків «Петропавловська», у Кронштадт виїхав Калінін, голова ВЦВК. Його випровадили звідти під улюлюкання 12 тис. моряків, до яких приєдналася, щонайменше, половина з 2 тис. комуністів Кронштадта. Центральний Комітет партії поспішив затаврувати повстання, як контрреволюційну змову, підбурювану із Заходу білогвардійцями, керовану царським генералом і підтримувану кадетами, меншовиками та есерами. 2 березня бунтівники організували Тимчасовий революційний комітет, який повністю складався з матросів робітничого або селянського походження. Комітет очолив Петриченко - писар із «Петропавловська». Обидва військових комісари Кронштадта зазнали арешту, цим акти насильства обмежилися. Кілька військових офіцерів, які знаходилися на базі, не були згодні з Тимчасовим комітетом, і вже тим більше вони не стояли на чолі повстання, як затверджував ЦК партії. Офіцери хотіли б негайно встановити зв'язок із материком, щоб повстання перекинулося на столицю. Комітет із свого боку, наївно впевнений у правоті своєї справи, відмовлявся від застосування зброї, за винятком оборони у разі атаки. Радянський уряд направив Тимчасовому комітету ультиматум, в якому кожному, хто готовий був здатися, гарантувалося життя.

Для партії ситуація була дуже серйозною. Заклик повсталих до «третьої революції», яка «вигнала б узурпаторів і покінчила б із режимом комісарів», міг бути з радістю підтриманий не тільки петроградськими робітниками, але й на Україні і в центрі Росії, де ще не були придушені селянські бунти Махно й Антонова. Троцький доручив генералу Тухачевському придушити повстання. Для того, щоб стріляти в народ, герой польської кампанії набрав молодих курсантів із військової школи, які не мали «революційного досвіду», і солдат із спеціальних військ ВНК. Військові дії почалися 7 березня, а через десять днів Кронштадт пав. Після захоплення морської військової бази репресій зазнали тисячі людей. Офіційний процес над ними так і не відбувся.

Коли війська Тухачевського придушували кронштадтський заколот, у Москві почав роботу X з'їзд партії (8 березня 1921 р.). На з'їзд були винесені два найважливіших питання: перше - про заборону фракцій всередині партії (постанова з цього питання потім ще довго визначала політичне життя в СРСР), і друге - про заміну продрозкладки, яка три роки тяжіла над селянами, продподатком - мірою на перший погляд обмеженою, але наслідки якої було важко відразу передбачити і з введення якої почалася нова економічна політика (неп).

Основоположні документи приймалися майже поспішно, в останній день з'їзду, після довгих дискусій про профспілки (представлення і обговорення заходів, що вводять неп, займають усього 20 сторінок із 330 в повному виданні стенографічного звіту з'їзду). Після з'їзду резолюція по продовольчому податку повинна була бути доповнена іншими економічними заходами. Один узаконював свободу внутрішньої торгівлі, інший - надання концесій приватним підприємцям. У травні 1921 р. було дозволено створювати дрібні приватні підприємства, в липні денаціоналізовувалися підприємства, де за наймом працювало менше 21 людини. Тільки за один рік більше 10 тис. підприємств було віддано приватним особам, що іноді були власниками, на термін від двох до п'яти років за 10-15% продукції, що вироблялися ними. Частина з них стали змішаними підприємствами з участю іноземних фірм. Робітники дістали право перейти із заводу на завод, зріс авторитет інженерів і технічних кадрів.

Чи було введення непу викликано подіями в Кронштадті? Навряд чи. Ідея змінити політику по відношенню до селянства, про яку давно говорили меншовики, вже витала у повітрі. У кіпці 1920 р. Ленін в опублікованій згодом бесіді з Кларою Цеткін визнав «помилковість політики продрозкладки». 17 і 23 лютого в «Правді» з'явилися дві статті, де говорилося про можливість введення продовольчого податку, який натхнув би селян на збільшення посівних площ. Кронштадтський заколот і весняна сівба, що наближалася, прискорили прийняття рішення, яке, очевидно, обдумувалося протягом всього лютого. Можна легко пояснити обачність, виявлену Леніним, який вживав цих заходів «під шумок» і в кілька етапів. Серед комуністів вони не могли не викликати глибокого здивування. Так само як при укладенні Брест-Литовського миру, їм здавалося, що радянська влада відмовляється від своїх принципів і законності і що це веде до «реставрації капіталізму». Тисячі комуністів вийшли з партії. Звикнувши вважати примус єдиною можливою формою відносин з непокірливим селянством, нижні партійні чини, чия кар'єра почалася в армії, так і не змогли позбутися звичок, набутих ними протягом перших років радянської влади.

Для Леніна нова економічна політика не була лише тимчасовою, кон'юнктурною мірою. «Знадобляться цілі покоління, - пояснював він на з'їзді, - щоб перебудувати сільське господарство і змінити селянську психологію». На його думку, досягти цієї мети можна було тільки через розвиток індустріалізації, електрифікації, кооперації, союзу робітників і селян. «Пролетаріат керує селянством, але цей клас не можна так вигнати, як вигнали і знищили поміщиків і капіталістів. Потрібно довго і терпляче і з великими позбавленнями його переробляти».

Після чотирьох років революції і громадянської війни Ленін, здавалося, прийшов до поглядів, близьких тим, яких дотримувалися в 1917 р. майже всі марксисти, які сперечалися з ним, - до розуміння того, що для переходу до соціалізму необхідний час, що до перемоги соціалізму пройде не одна зміна поколінь. Оскільки форма держави є відображенням економічної ситуації, існування різних економічних укладів, визнане, нарешті, непом, повинне було, слідуючи марксистській логіці, привести до співіснування різних політичних формувань, що представляли б протилежні інтереси суспільних груп, особливо робітничого класу і селянства. Однак заміси, того, щоб зробити політичне життя більш демократичним, комуністичне керівництво посилило партійну диктатуру.

Одним із перших наслідків введення непу стало остаточне знищення меншовиків, не із страху перед їх можливим опором новим заходам, а через те, що вони довели правильність своїх прогнозів і аналізу ситуації, оскільки вже давно вимагали введення такої політики.

Неп сприяв появі опозиції серед самих комуністів: деякі заявили про «реформістський», навіть «буржуазний» ухил керівництва, що спонукало Леніна запропонувати з'їзду дві резолюції, які гарантували єдність партії. Згідно з першою, було потрібно негайно розпустити всі групи, утворені на власних платформах, під загрозою виключення з партії. В одній статті, що залишалася неопублікованою до жовтня 1923 р. цією резолюцією Центральний Комітет наділявся владою для здійснення цієї міри. Друга резолюція засуджувала погляди «робітничої опозиції», особливо на роль і місце профспілок. У резолюції говорилося: «Марксизм вчить, що тільки політична партія робітничого класу, тобто Комуністична партія, спроможна об'єднати, виховати, організувати такий авангард пролетаріату і всієї трудящої маси, який один спроможний протистояти неминучим дрібнобуржуазним коливанням цієї маси, неминучим... рецидивам професіоналістської вузькості або професіоналістських забобонів серед пролетаріату». Те розуміння ролі партії, яке Ленін сформулював у 1902 р., було зведене в ранг однієї із складових частий марксистського вчення. Положення «робітничої опозиції» ставали, таким чином, «антимарксистськими». Ці дві основні резолюції були прийняті майже без обговорення переважною більшістю за кілька годин до закриття з'їзду. Приголомшена їх несподіваністю, більшість членів «робітничої опозиції» проголосувала «за». Нав'язлива ідея зберегти єдність партії спонукала її керівників до всіляких компромісів і зречень.

Після X з'їзду пішло згуртування партії, яке проявилося в повій «чистці», зміцненні влади і повноважень скороченого апарату, а також пильності, що зросла по відношенню до виникнення будь-яких політичних течій, які загрожували б єдності партії.

З серпня 1921 р. всі члени партії повинні були пройти нову перевірку, що розтяглася на багато місяців, після якої біля чверті всіх комуністів виявилися виключеними з партії (в основному за тими ж причинами, що й під час «чистки» 1919 р.) або вийшли з неї за власним бажанням. У березні 1922 р. XI з'їзд прийняв чіткі правила прийому в партію, які змінювалися в залежності від соціальної приналежності вступаю чого: в партію легше всього було вступити робітникам, а селянам - легше, ніж «іншим». Незважаючи на ці заходи, партія не стала більш пролетарською за своїм складом: в 1922 р. приблизно 15 тис. робітників, незадоволених «буржуазним переходом» до непу, вийшли з її рядів. Як і раніше вступ в партію означав можливість зайняти новий пост в партійній адміністративній системі, в профспілках або іншій «громадській організації», і тому багато хто прагнув стати комуністами. Кордон між керівниками і підлеглими залишався нестабільним і відкритим. На фоні зруйнованої економіки, коли майже не створювалося нових робочих місць, весь час ріс «апарат», що підживлювався десятками тисяч демобілізованих військових. Під час громадянської війни і! партії встановився «командний стиль» керівництва, введений колишніми офіцерами і солдатами, які вважали, що вони просто «мобілізовані» па інший фронт. Стало звичним, що місцеве начальство призначається зверху. Низові організації, потребуючи керівників, відразу ж зверталися в спеціальні відомства ЦК, що займалися розподілом кадрів. З квітня 1920 р. по березень 1921 р. ці відомства зробили 40 тис. призначень па різні посади.

Ця практика продовжувалася і в мирний час. Значно зросла роль Оргбюро, що відало всіма організаційними партійними питаннями, і Секретаріату, який контролював усі відомства Центрального Комітету. У Секретаріаті, створеному одночасно з Політбюро в березні 1919 р. під егідою Центрального Комітету, який складався спочатку з п'яти чоловік та міг ухвалювати термінові рішення, не дожидаючись чергового засідання ЦК, вже в 1921 р. працювало більше 600 чоловік. На чолі Секретаріату стояв Свердлов, потім Крестинський. Після XI з'їзду партії генеральним секретарем ЦК партії став Сталін, а Молотов і Куйбишев - його заступниками. Цей начебто формальний пост дозволяв Сталіну тримати під контролем усі посади і забезпечувати собі надійну підтримку в апараті. До розширення влади і компетенції апарату додався ще більш жорсткий контроль за низовими організаціями і поліцейський нагляд за членами фракцій, засуджених на X з'їзді. Правда, цей контроль ще не був довершеним, оскільки в березні 1922 р. не існувало докладного досьє на кожного комуніста. Позбавившись права голосу, «робітнича опозиція» вимушена була звернутися («Декларація 22-х», лютий 1922 р.) до Комуністичного Інтернаціоналу з висловленням заклопотаності «Диктатурою апарату», яка панує в робітничому і профспілковому середовищі, відсутністю «пролетарської демократії» в країні. Контроль над профспілками посилився: з грудня 1921 р. тільки досвідчені члени партії з великим стажем, що не перебували до цього ні в якій іншій партії, крім комуністичної, могли стати профспілковими лідерами.

Вживання цих заходів завершило «перетворення більшовизму на державну структуру» (М. Ферро), яке почалося в жовтні 1917 р. розгоном інакомислячих політичних партій, позбавленням Рад їх повноважень, опікою над профспілками і заводськими комітетами. При такій жорсткій політичній диктатурі в нову систему, проте, проникала певна частина «маси», не настільки пролетарська, як цього хотілося б радянській владі. Така «колонізація» нових установ елементами плебсу, що різко відрізнялися від перших більшовиків, вплинула на саму природу радянської влади, на напрями і можливості розвитку, зберігаючи на час відкритими і нечіткими кордони між керівниками і керованими.