рефераты бесплатно
 
Главная | Карта сайта
рефераты бесплатно
РАЗДЕЛЫ

рефераты бесплатно
ПАРТНЕРЫ

рефераты бесплатно
АЛФАВИТ
... А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

рефераты бесплатно
ПОИСК
Введите фамилию автора:


Дипломная работа: Взаємовідносини законодавчої та виконавчої гілок державної влади України

2.3 Оптимізація взаємодії інститутів законодавчої та виконавчої влади в Україні у рамках парламентсько-президентської форми правління

Впровадження парламентсько-президентської форми державного правління в Україні зумовило появу нових інституціональних викликів, які повинні бути вирішені найближчим часом для збереження політичної і, як наслідок, соціально-економічної стабільності держави. Одним з основних завдань політичного, адміністративного та наукового істеблішменту є створення оптимізаційної моделі взаємодії ключових суб’єктів державної влади: Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України.

Організація виконавчої влади за Конституцією України 1996 року є доволі суперечливою, а дискусії щодо її положень не вщухають до останнього часу. Передусім мова йде про існування двох центрів цієї гілки влади, зумовлене положеннями Основного Закону. З одного боку, у статті 113 визначено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. З іншого боку, з аналізу закріпленої у статті 106 компетенції Президента України випливає, що саме глава держави має найбільші важелі управлінського впливу на систему цих органів. Таке конституційно-правове регулювання в українській практиці зумовило наявність двох центрів виконавчої влади – в уряді та апараті Президента. До цього можна додати, що від моменту вступу на посаду нового глави держави і аж до останнього часу, коли відбулись кардинальні кадрові зміни на вищих щаблях державної влади, існував ще й третій фактичний центр у цій сфері – Рада національної безпеки й оборони. Ця ситуація була зумовлена відсутністю чіткого законодавчого розмежування повноважень між зазначеними структурами (в Україні до цього часу, наприклад, не схвалено базового закону „Про Кабінет Міністрів”), а також суб‘єктивним фактором, на якому не будемо зупинятись.

Окреслений стан суперечить елементарному принципу теорії організації про необхідність існування єдиного центру для ефективного функціонування системи органів виконавчої влади, побудованої ієрархічно.

Навіть висловленого, цілком достатньо для попереднього висновку про доцільність зміни Конституції в частині організації та функціонування виконавчої влади. На жаль, конституційну реформу в Україні було розпочато і здійснено у зв‘язку з іншими чинниками, передусім політичного характеру. Саме політичні фактори, а не названий та інші недоліки Основного Закону значною мірою обумовили зміст закону від 8 грудня 2004 року „Про внесення змін до Конституції України”. Цей закон, що набуває чинності з 1 січня 2006 року, стосується фактично усіх гілок влади.

Законом „Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року аналізовану норму Основного Закону таки змінено. Повноваження утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати міністерства та інші центральні органи виконавчої влади вилучено з компетенції Президента та передано Кабінету Міністрів України. При тому формулювання нового конституційного положення викликає, щонайменше, подив. Кабінет Міністрів вчиняє зазначені дії відповідно до закону. Таким чином, незрозумілим є, чи може уряд без рішення парламенту у формі закону утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати центральні адміністративні структури. Якщо ж не може, то чи не доцільнішим було це повноваження віднести до безпосередньої компетенції Верховної Ради? Очевидно, що аналізована норма у разі набуття нею чинності потребуватиме офіційного тлумачення Конституційним Судом України, але вже зараз видається, що для її реалізації стане необхідним приймати два акти: Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Це наблизить нашу державу до загальної практики демократичних держав щодо законодавчого способу вирішення питань системи та структури центральних органів виконавчої влади, проте невиправдано її ускладнить.

Важливими є ще кілька змін конституційно-правових норм щодо організації та функціонування виконавчої влади, перерозподілу повноважень між гілками влади.

1) Серед змін, що відображають загальну тенденцію до зменшення повноважень глави держави та видаються позитивними у новому законі слід згадати вилучення з його компетенції права скасовувати акти українського уряду (пункт 15 статті 106). Відповідно до запроваджуваних змін глава держави може лише зупиняти дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду щодо їх конституційності. Поряд з цим Президентові збережено право скасовувати акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

2) Статтею 114 Конституції в редакції 1996 року було передбачено, що до складу Кабінету Міністрів України входять Прем‘єр-міністр, Перший віце-прем‘єр-міністр, три віце-прем‘єр-міністри, міністри. В аналізованому нами законі від 8 грудня 2004 року, цю норму змінено в частині відсутності вказівки на кількість віце-прем‘єр-міністрів. Така відмова від зазначення (обмеження) в Конституції України кількості віце-прем’єр-міністрів є не до кінця виправданою. Можливо автори “реформи” хотіли таким чином зменшити їх кількість, але в умовах, коли формування українського уряду перебуватиме цілковито у руках “коаліції”, можна однозначно спрогнозувати, що саме за рахунок цих “безпортфельних” посад відбуватиметься необґрунтоване розширення складу Кабінету Міністрів. Це негативно впливатиме на працездатність Уряду. При цьому необхідно зважати на той факт, що доцільність існування посад віце-прем’єр-міністрів в принципі є досить слабо аргументованою (на нашу думку, у разі їх збереження кожен віце-прем’єр-міністр повинен би одночасно очолювати одне з міністерств).

3) З Конституції України виключено норми частини четвертої статті 106 про контрасигнацію (скріплення підписом) деяких актів глави держави Прем’єр-міністром України та міністром відповідальним за виконання акта, проте незрозуміло, з яких мотивів. Наприклад, чомусь вважається зайвим скріплення підписом відповідними членами Уряду актів Президента з питань “ведення переговорів та укладення міжнародних договорів України”, “прийняття рішення про визнання іноземних держав” тощо. Але відомо, що в демократичних державах контрасигнація не лише гарантує главу держави від прийняття помилкових рішень, але й забезпечує саму державу від “сюрпризів” типу Єдиного Економічного Простору, що для нас є однозначно актуальним.

Завершуючи зазначимо, що окреслені недоліки значною мірою є наслідком прийняття змін до Основного Закону в надзвичайних умовах, під великим впливом політичного протистояння, що навряд чи є виправданим з огляду на важливість запроваджуваних конституційно-правових новацій для суспільства і держави. З іншого боку, аналізовані зміни до Конституції України набувають чинності і їх слід сприймати як дійсність, яку треба буде реалізовувати в практиці державного будівництва.


РОЗДІЛ ІІІ. ПОЛІТИЧНА РЕФОРМА І ЗМІНИ В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ

3.1 Сучасна політична реформа як засіб подолання протистояння , між гілками влади та зміцнення демократичних засад розвитку українського суспільства

Сучасний розвиток України, багато в чому, втрачає в силу наявності певного протистояння політичних сил. З іншого боку без відкритої для суспільства змагальності не можна і думати про розбудову демократичного суспільства. Тому дуже важливо визначити умови при яких конкуренція між політичними силами в суспільстві може носити конструктивний характер, слугувати розвитку суспільства, а не витрачати значну частину енергії суспільства на руйнівне протистояння.

Саме ці умови повинні бути визначені в Основному Законі держави, розподіляючи повноваження між гілками влади, збалансовуючи їх взаємодію, орієнтуючи на суспільні інтереси та забезпечуючи надійний контроль суспільства за їх діяльністю.

Попередній розвиток показав, що в цих питаннях не все гаразд. Можна було спостерігати ситуацію при якій Президент України до 2006 року був наділений достатньо широкими повноваженнями. Він практично самостійно визначав склад уряду, призначав голів обласних та районних адміністрацій, які були йому підзвітні. При цьому він не ніс будь-якої відповідальності, окрім моральної, за результати їх діяльності. Більше того, прагнення задовольнити вимоги голови держави, часто переважало в їх діяльності реальні життєві потреби самого суспільства.

Розглянемо тільки окремі аспекти, які пов'язані з проблемою удосконалення взаємодії гілок влади в державі та забезпеченням прав і свобод громадян в нашій країні.

Власний український досвід будівництва демократичного суспільства показує, що прийнята в 1996 році Конституція не є бездоганною і такою, яка встановила оптимальний для сучасного етапу розвитку українського суспільства політичний устрій. Одним з головних її недоліків були диспропорції в повноваженнях гілок влади.

В даному контексті слід зауважити, що серцевину політичної системи України складають інститути Парламенту, Президента і Кабінету Міністрів. Саме характер їх взаємодії дозволяв до недавнього дослідникам стверджувати, що формою правління Україна ближче всього знаходиться до суперпрезидентської республіки. Тобто такої форми при якій незаперечний пріоритет у всіх сферах суспільного життя має саме інститут Президента.

І в дійсності якщо уважно проаналізувати повноваження і важелі інституту Президента, які діяли до запровадження з 1 січня 2006 року змін до Конституції, можна сміливо твердити, що по деяким показникам вони наближаються до повноважень царюючих осіб в монархічних державах.

Але при цьому не треба забувати, що в 1996 році не стільки було важливим прийняття витонченого Основного Закону, скільки необхідним був сам факт започаткування нового конституційного порядку в молодій українській державі. Хоча саме прийняття вказаного документу було відносно нелегким завданням, все ж таки втілення його в соціально-політичну реальність стало набагато складнішим процесом.

До недавнього часу окремі дослідники вважали, що Конституція 1996 року встановила між гілками влади виважений баланс. Вони казали про те, що незважаючи на домінантність Президента, реалізація президентських владних повноважень у вирішальній мірі залежить як від самого Президента, так і від добровільної або вимушеної готовності до кооперативного співробітництва і компромісів усіх владних інститутів. З даного твердження випливав висновок, що Конституція України абсолютно здатна долати навіть занадто сильну перевагу Президента.

Утім, в реальності, свою політичну домінантність Президент достатньо легко міг доповнювати власною "президентською" більшістю в парламенті, та "принциповою" підтримкою своєї політики неопозиційних політичних сил. Саме таке становище перетворювало уряд країни на розмінну монету у великій політичній грі Президента з самим суспільством.

Як ми знаємо, помітні розбіжності гілок влади, надзвичайні повноваження Президента не втілилася у політичну стабільність, якої так не вистачало процесу державного будівництва, незалежного розвитку. Більше того, це призвело до гострого протистояння в середині правлячих сил та швидкого зростання опозиції.

Можна твердити, що однією з причин такого становища було недостатньо оптимальне визначення співвідношення і взаємодії гілок влади в нашій державі. Саме це наштовхнуло багатьох вчених і політиків на думку про те, що парламентська форма правління є більш відповідною до завдань перехідних політичних систем, до яких, безумовно, відноситься і політична система нашого суспільства.

Саме намаганням подолати такого роду ситуацію та деякими іншими аспектами і були обумовлені ініціативи різних політичних сил внести зміни до Конституції України, які часто кваліфікують як політичну реформу. Сьогодні ми є свідками кроків законодавчої гілки влади по зміні основ існуючої політичної системи українського суспільства. Вони в першу чергу торкаються співвідношення повноважень між Верховною Радою та Президентом України при формуванні та функціонуванні уряду. В цілому, цей процес здійснюється в декількох напрямках і зачіпає практично всі провідні політичні інститути.

Один з стратегічних напрямків політичної реформи спрямований на зміну ролі держави в політичній системі. Його кінцевою метою є поступова заміна пріоритету командно-керуючих функцій держави на соціально-обслуговуючі завдання.

Гостра політична боротьба останніх років актуалізувала питання зниження ваги державної влади в суспільному житті, оскільки процес її передачі від одних політичних сил іншим неминуче супроводжується політичними кризами, розколює суспільство. На прикладі виборчих кампаній 2004-2006 років ми бачимо, що сьогодні їх результати неминуче сягають не лише питань зміни керівних політичних сил, які отримують право реалізовувати державну владу, але ставить на порядок денний питання зміни державного ладу.

Сьогодні стала очевидною необхідність перегляду як співвідношення повноважень між гілками влади, так і забезпечення їх компетентного громадського контролю.

Здійснені кроки по удосконаленню конституційного ладу в Україні сьогодні змінили його де-юре, але щодо самого конституювання нової парламентсько-президентської форми правління, що її закладає Конституція, то можна впевнено твердити — процес її становлення тільки розпочався.

Дана форма здатна, з одного боку, в більшій ступені протидіяти проявам авторитаризму, а з іншого, надає державній владі більш цілісного, динамічного характеру та не дозволяє маніпулювати відповідальністю за впровадження тих чи інших рішень. За перші десять років незалежності на Україні реалізовували свої програми десять урядів. Саме їм наша політична система відвела місце "крайнього", коли починали шукати винуватця в тих негараздах, які супроводжують розвиток нашої країни, не дивлячись на те, що за Конституцією уряд лише реалізує стратегічні завдання інших державних інституцій.

Сьогодні, слід висловити важливість того, що Конституція України і текстуально, і опосередковано передбачає загальноприйняту в демократичних суспільствах норму, згідно якої формування уряду відбувається на базі парламентської більшості, спроможної його підтримувати. Власне, цією нормою визначається і легітимність самого уряду.

На нинішньому етапі встановлення нового владного устрою в Україні, правило системного переміщення владних важелів нажаль не спрацьовує. Головною причиною цього є відсутність структурованості парламенту та розвинутої системи політичних партій. Остання сьогодні перебуває на перехідній стадії від атомізованої до так званої системи поляризованого плюралізму.

Головним недоліком нового устрою України є те, що процес його встановлення тільки розпочався і відбувається в несприятливих соціальних, політично-економічних умовах. Це, звичайно, не можна ототожнювати з можливими вадами самої системи. Тому на питання, наскільки парламентська-президентська форма правління для України є оптимальною, однозначно відповісти не можливо. На нашу думку — це вибір оптимальний на сьогодні. Але він й надалі потребує узгодження з реаліями сучасного політичного життя, в якому існує гостра політична боротьба, яка часто розколює суспільство, загрожує його цілісності. Необхідно віднайти важливі механізми, які б одночасно допускали політичну конкуренцію, але не допускали б діяльності яка знесилює та розділяє суспільство.

Треба погодитися із історичною об'єктивністю, що будь-яка автентично-демократична система правління спрацьовує нормально тільки за умов, коли громадянське суспільство, соціально-економічне суспільство, правосвідомість, бюрократично-адміністративні еліти та інше, набули відповідного ступеня розвитку та якості. В Україні ці взаємообумовлені елементи знаходяться або ще у стадії становлення, або, якщо вже й існують — вправно не функціонують, або подекуди ще й приймають викривлені форми. За таких умов та й ще за відсутності справжніх традицій конституціоналізму, традицій парламентаризму, жодна, навіть теоретично довершена форма та випробовувана модель політичного устрою в Україні, ефективно працювати ще не може.

Чи не найскладнішою ланкою в процесі становлення нового політичного устрою в Україні є релятивна нерозвиненість громадянського суспільства як суб'єкта політичної влади. Воно перебуває лише в початковій стадії перетворення і хоч набуває нових рис, ще не визріває, бо тільки ледве помітно позбувається відкидних характеристик колишнього. Українське громадянське суспільство ще не структуроване, не стратифіковане і надмірно є залежне від держави.

Слід висловити занепокоєння з приводу того, що в окремих прошарках політичної еліти України демонструються сумніви, щодо доцільності збереження в Україні парламентсько-президентського устрою та, зокрема, щодо існування інституту Президента. Нерідко вказується на те, що найбільша кількість сучасних демократій мають парламентарні форми правління, тобто такі, в яких переплітаються взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади, а домінантність належить парламенту.

Інші ж політичні сили просувають протилежні ідеї, стимулюють появи конституційних змін і поправок з метою повернення до домінування інституту Президента. Пропонується переоцінку окремих головних положень Конституції, за посередництвом яких можливо перетворити нинішній політичний устрій на "більш президентський".

Врешті, пристрасті, щодо фундаментальних конституційних змін з метою перерозподілу інституційних повноважень Президента, законодавчої і виконавчої гілок влади та фактичної зміни політичної системи України свідчать про існуючі проблеми її функціонування.

Зміни і поправки до Конституції України, які запроваджені і ті, які передбачається запровадити, не мають тільки "технологічний" характер, а є суттєвими, бо за своїм змістом є якісними змінами Конституції. А це вже зовсім інший вимір.

Звичайно, не можна заперечувати можливості і навіть , за певних умов, необхідності змін до Конституції. Але, як слушно відмічає Володимир Шаповал, "зміни до Конституції повинні бути політично зваженими і юридично звіреними, вони мають бути здійснюваними насамперед у періоди стабілізації..."(89, с. 23 ).

Погоджуючись з даною думкою, слід зауважити, що це не означає заперечення продовження здійснення реформи політичної системи та її окремих складників. Зокрема, слід зазначити, що в ході її демократизації, стало очевидним, що недостатньо проголосити демократичні права і свободи для тою, щоб вони реально втілилися в повсякденне життя суспільства. Сьогодні ми повинні бачити, що демократизації системи опираються не тільки представники окремих політичних сил. Суттєвий опір на цьому шляху обумовлений стійкими: стереотипами значної частини пересічних громадян уявлень про "минулі часи", прагненнями значної частини владної консервативної еліти, яка зайнята вирішенням власних проблем звичними засобами.

З цього приводу, слід висловити зауваження про те , що сьогодні в свідомості багатьох існують уявлення про те, що значна частина проблем функціонування політичної системи, особливо в галузі реалізації прав та свобод громадян, пов'язана з економічними проблемами суспільства.

На перший погляд може так і здаватись, але якщо дивитись більш уважно на дану проблему, то можна зрозуміти, що як раз економічні негаразди багато в чому обумовлені нездатністю політичної системи втілити в життя фундаментальні права людини в нашому суспільстві. Показовим до цього є неймовірне за розмірами і швидкістю майнове розшарування суспільства. При цьому за Конституцією Україна проголошена соціальною та правовою державою(41, с.2 ).

Треба відверто висловитися з приводу того, що сучасний етап розвитку української державності характеризується відсуванням на задній план задекларованих конституційних прав. Права частіше всього існують самі по собі, а реальні можливості користування ними самі по собі.

Багато в чому, це пояснюється політико-економічними процесами, які пов'язані з тривалим процесом перерозподілу суспільного багатства, в ході якого відбувається жорстока боротьба без правил за власність. Процес накопичування первинного капіталу відбувався в різні часи в більшості сучасних країн світу, але тільки в пострадянських державах він відбувається, на фоні трансформації політичної влади у велику власність.

Сьогодні очевидно, що для вирішення проблеми підвищення ефективності політичної системи в реалізації конституційних засад суспільства необхідно здійснити реальні зміни в економічній політиці, які забезпечать не тільки зростання виробництва, а й переорієнтацію на загально соціальні потреби. Правова держава, якою задекларована Україна в діючій Конституції, повинна всебічно сприяти розвиткові основних засад громадянського суспільства, забезпечувати баланс інтересів між різними соціальними верствами, відповідати за прийняті рішення.

Зрозуміти це дуже важливо, але ще важливіше побачити до кінця повно, яким саме шляхом слід цього йти. Сьогодні абсолютно ясно, що це завдання в більшій ступені є завданням самих громадян, які повинні врешті решт навчитися реально визначати свої інтереси, а не керуватися вигаданими для них консервативною елітою причинами негараздів.

3.2 Перерозподіл повноважень законодавчої та виконавчої влади

Відповідно до Закону «Про внесення змін до Конституції України» з січня 2006 року Україна стала державою з парламентсько-президентською формою правління, що є однією з найпоширеніших політичних моделей у європейських демократичних країнах. Головна мета політичної реформи – перехід України від надміру централізованої та авторитарної моделі організації влади до моделі європейської представницької демократії, що забезпечує професійний рівень державного управління, рівноправну взаємодію органів влади і громадянського суспільства, свободу слова і гарантування прав особи.

Відповідно до конституційних змін Україна має в стислий термін сформувати сучасну, максимально ефективну політичну систему, здатну забезпечити поступальний розвиток країни. Стратегічні пріоритети цих змін :

-  формування сильної виконавчої влади на засадах публічності та політичної відповідальності;

-  розбудова партійної системи, яка сприятиме політичній структуризації суспільства;

-  розвиток парламентаризму;

-  розширення можливостей впливу громадянського суспільства на формування і діяльність політичних партій та органів влади;

-  забезпечення політичної нейтральності та професійності державної служби, подолання корупції;

-  створення умов для розвитку повноцінного місцевого самоврядування. (52, с.9)

Перехід до нової моделі управління країною достатньо складний. Він передбачає здійснення низки реформ. Перші кроки на шляху впровадження політичної реформи засвідчили, що Україна поступово втілює в життя заходи, що забезпечують, незворотність процесу трансформації суспільства. Серед них найважливіші :

1.  Розпочався процес перерозподілу повноважень у владному трикутнику «президент-парламент-уряд».

2.  Змінено статус, механізми формування та засади діяльності Кабінету Міністрів.

3.  Україна запровадила й здобула перший досвід виборів до парламенту і органів місцевого самоврядування за новою, пропорційною системою.

4.  Здійснюються заходи щодо формування сильної та відповідальної виконавчої влади.

5.  Вносяться зміни в партійну систему, відбувається розвиток парламентаризму в країні.

6.  Створюються умови щодо участі громадян в ухваленні важливих рішень.

7.  Розглядається питання щодо внесення конституційних змін з розвитку повноцінного місцевого самоврядування.

Повноваження парламенту

Ключовий момент політичної реформи - розширення повноважень Верховної Ради. Парламент зберіг свої законодавчі функції та отримав нові повноваження, у тому числі в кадровій політиці, які вже застосував у практичній діяльності. А саме:

• висування кандидатури для призначення на посаду прем'єр-міністра, призначення прем'єр-міністра за поданням президента;

•  призначення за поданням президента міністрів оборони, закордонних справ, звільнення їх з посад;

•  призначення за поданням прем'єр міністра всіх членів Кабінету Міністрів (крім, відповідно, міністрів оборони та закордонних справ),голови Антимонопольного комітету, голови Державного комітету телебачення та радіомовлення, голови Фонду державного майна, звільнення відповідних осіб з посад;

•  призначення на посаду та звільнення з посади за поданням президента голови Служби безпеки;

•  надання згоди президента на призначення на посаду та звільнення з посади Генерального прокурора України, висловлення недовіри Генеральному прокурору України, що має наслідком його відставку з посади;

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6


рефераты бесплатно
НОВОСТИ рефераты бесплатно
рефераты бесплатно
ВХОД рефераты бесплатно
Логин:
Пароль:
регистрация
забыли пароль?

рефераты бесплатно    
рефераты бесплатно
ТЕГИ рефераты бесплатно

Рефераты бесплатно, реферат бесплатно, сочинения, курсовые работы, реферат, доклады, рефераты, рефераты скачать, рефераты на тему, курсовые, дипломы, научные работы и многое другое.


Copyright © 2012 г.
При использовании материалов - ссылка на сайт обязательна.