Дипломная работа: Громадсько-культурна діяльність князя Костянтина-Василя Острозького

Не менш важливим, особливо з огляду на те, що князь В.-К. Острозький був активним учасником тогочасних подій, є аналіз наслідків Берестейської унії. Без сумніву, цей союз носив чисто ідеологічний характер, поєднуючи в собі не адміністративні, а духовні структури. Оцінка його в сучасній церковній історіографії тенденційна з обох сторін - як захисників унії, так і її противників. Офіційна точка зору донедавна визначалась доктриною офіційної державницької історіографії XIX століття, яку можна сформулювати так: "самодержавство — православ'я — народність". Православна церква в цій тріаді отримала статус державної і перехід з православ'я до будь-якої іншої християнської конфесії розглядався як карний злочин.

Берестейська унія мала і зовнішні, і внутрішні передумови. XVI ст. — доба Реформації та Контрреформації в Європі — для української церкви стала чи не найважливішою сторінкою в її історії. У цей час для православ'я питання повстало руба: бути чи не бути? Як уже говорилося, світський патронат, ставропігія братств із правом контролю над єпископами, неспроможність східних патріархів оздоровчо впливати на зболений організм української церкви, загроза її латинізації та спольщення, тиск Москви — нагально вимагало динамізації церковної форми, зміни способів її діяльності. Це усвідомлювали в Київській митрополії як духовні, так і світські особи. Деякі вбачали вихід з кризового стану в злуці з Римом, хоча форми унії вони розуміли кожен по-своєму.

Бачення унії, скажімо, князем Василем-Костянтином Острозьким, далеко випереджало свій час. У цьому баченні йшлося про союз всіх конфесій, покликаний привести до створення вселенської християнської церкви.

Можливо саме тому, адже князь Василь-Костянтин Острозький був аристократом, для якого польський лад мав багато чого привабливого, він не вдавався до рішучих дій проти насилля влади в питаннях церковної унії. У листі до Львівського братства він писав: "Посилаю вам декрет, уложений на минувшім сеймі, вельми противний народному праву, а більш усего святій правді, і даю вам не іншу раду, як тільки сю, щоби ви були терпеливі і дожидали Божого милосердя, поки Бог по своїй доброті не склонить серця його королівської милості до того, щоби нікого не обиджував і кожного лишив при своїх правах [26, с. 316-317]".

Не можна не погодитися з М.Костомаровим, що дійсно вища верства в Польщі була всемогутньою і якби твердо стояла у вірі і міцно боронила її, ніякі хитрощі короля та католиків не змогли б їй зашкодити. До того ж завдяки далекоглядній політиці польських монархів (надання привілеїв, формальне зрівняння у правах з католиками і т.д.), українські можновладці не мали підстав для боротьби. Вони просто купилися. Очевидно, це розумів і князь Острозький, не вдавшись у цій ситуації до збройного протистояння.

А далі трапилось найцікавіше. Унія, на початку задумана для принади вищої української верстви, виявилась зайвою. Українське вище панство і без неї мігрувало в католицизм. Це ще раз підтвердило аксіому, що не ідеологія перетворює світ, а економічні чинники. Внаслідок — у самій Польщі уніатська церква стала нижчою, простонародною, не вартою уваги вищої верстви. На українських землях вона поширилася тільки на західних теренах, і знову ж таки переважно серед простого люду.

Отже, можна дійти висновку: незважаючи на дії конкретних осіб щодо створення унії, об'єктивно вона стала результатом пошуку шляхів подолання церковної кризи в Київській митрополії. Об'єктивно її ініціатори стояли перед дилемою: продовжувати нерівну боротьбу за існування церкви, наперед знаючи, що практично неможливо виграти в цьому поєдинку і опинитись перед реальною загрозою латинізації, чи піти на союз з Ватиканом задля збереження східного обряду і практичного зрівняння православного духовенства в правах із латинським. Правда, змінивши лише юрисдикцію з Царгородської на Римську.

Потрібно сказати, в справі укладення унії католицтво виявило гнучкішу політику. І це зрозуміло. Воно вже отримало повчальний урок від протестантів на початку XVI століття.

Довгий час як за царату, так і в радянські часи існувало твердження, ніби "спольщення", "покатоличення" та "дискримінація' були головним завданням унії. Ці міркування підпорядковувалися, очевидно, існуючій конфесійній домінанті. Без сумніву, Рим виношував власні плани щодо України і твердження про "покатоличення", "одвічну" експансію католицизму, мабуть таки, небезпідставні. Але в унійних ініціативах католики виявилися вправнішими гравцями і дипломатами, ніж православні. Можна сказати: унія — це швидше реакція католицизму на протестантизм, спроба зупинити його в тріумфальній ході на Схід. Поряд з цим, тут слід згадати ще одну деталь. М. Грушевський справедливо називав відомі процеси оновлення всередині православ'я кінця XVI століття "першим українським національним відродженням", поза яким важко уявити і правильно зрозуміти роль унії.

Зрештою, нас не цікавлять ситуативні інтереси тієї чи іншої групи осіб чи організацій. Через століття їх дії виглядають по-іншому, ніж для сучасників, і розкривають те дійсне значення, яке відіграла та чи інша подія в історії становлення держави. Як показує історія, Берестя допомогло Україні відчинити вікно до романського та латинського світів, сприяло розвитку українського ренесансу, засвоєнню західних стилів у культурі та мистецтві. Разом з тим, незалежно від суб'єктивних намірів її ініціторів серед українсько-білоруських ієрархій, унія об'єктивно ставала знаряддям соціального і духовного поневолення українського і білоруського народів, сприяла їх поглинанню шляхетською Польщею.

І трапилася парадоксальна річ. Те, що задумувалося для скріплення церкви, стало немовби причиною її роз'єднання на довгі століття, аж до наших часів. І не видно цьому кінця. Вірніше, Берестейська унія швидше стала не причиною роз'єднання, а тільки каталізатором, який інтенсифікував вже визріле в душах людей. А там метастазила якась важка духовна недуга, якою ми хворіємо аж до сьогодні. Андрій Шептицький дуже влучно сказав з цього приводу: "Вони хотіли розділюватися, так само, як сьогодні ми. Ми не дуже-то прагнемо єдності [23, с. 5]". [Погодьмося, це гостра і жорстока думка, але її потрібно було висловити, аби зрештою розпочати те спасенне об'єднання, якщо не хочемо загинути. "Чотириста років активного поборювання один одного спричинили в нашому краю таку духовну руїну, що в порівнянні з нею татарське лихоліття — це іграшка [23, с. 5]".

...Тільки тепер повною мірою розуміємо мудрість князя Василя-Костянтина Острозького. І якби подібних до нього людей було більше, вітчизняна історія пішла б зовсім інакше.

Його час, час спроб і зусиль знайти дорогу від серця до серця має стати уроком для сучасного покоління. Ми не повинні чекати, коли хтось за нас вирішить нашу справу, мусимо визначитись: продовжувати безглуздя розбрату чи братися енергійно до відбудовування єдності, розумного облаштування нашого спільного дому.

2.1 Острог ХVІ-ХVІІ ст. - перший в Україні науково-освітній центр

Постаті, хай би якими не видавалися видатними з нашого погляду чи сучасників, залишають слід у пам'яті людей, літописі держави не лише своїми вчинками й високими моральними чи політичними чеснотами, а й завдяки внеску у поступ та духовний розвиток суспільства. Вважаємо, до таких, без будь-яких застережень, особистостей належить Василь-Костянтин Острозький — один з найбільших можновладців XVI століття, відомий до того ж меценат і просвітитель.

Занепадали міста й руйнувались замки, зникали церкви й монастирі, а пам'ять про нього продовжує жити. Не тільки як про людину, яка володіла третиною Волині, і впливового державного та церковного діяча. А постать, усвідомлююча шлях розвитку Русі-України і йшла ним твердими і впевненими кроками. Великого романтика і утопіста, прагматика і тонкого дипломата. Проте найважливішим здобутком усього життя й діяльності Василя-Костянтина справедливо вважають створення і підтримку першого прообразу вищої школи в Україні - Острозької академії, що увіковічнила його ім'я, а в наші часи дала поштовх до відродження колишньої князівської столиці — "Волинських Афін".

Міста, мов люди. Народжуються, мужніють і умирають. А ось у XVI-XVII ст. для Острога, великого на той час міста, настала золота доба. Це був період, коли "Волинські Афіни" завдяки В.-К. Острозькому скликали до себе блискучі інтелектуальні сили як України, так і з-поза її меж. Родове місто знаменитих князів вважалося жвавим торговим центром: тричі на рік тут відбувались гучні ярмарки. На них з'їжджались купці зі всієї Європи та Сходу, через місто пролягало кілька важливих торговельних шляхів з Польщі, Молдови, Білорусі, Литви, Криму, Росії, Балкан та країн Західної Європи. Привозили сюди крам зі всього світу, а купувались вироби місцевих ремісників. Як кожне місто, заангажоване в міжнародній торгівлі, Острог швидко зробився відкритим для сприйняття всіляких новітніх культурних, мистецьких та релігійних віянь. Протягом останньої чверті XVI століття докорінно змінився навіть зовнішній вигляд Острога (за участю італійських архітекторів). Жодне волинське місто того часу не мало стільки будівель, виконаних у стилі ренесансу (замок, три дерев'яні палаци, міські вежі та будинки, ратуша). Тут стикувалися, взаємозбагачуючись, різні національно-культурні традиції.

Якщо під'їжджати до Острога з боку Дерманя, можна побачити на високому березі річки Вілія над Замковою горою куполи Богоявленського собору, що вражає своєю неповторністю, оригінальністю стилю і величчю. Неподалік від храму в середні віки здіймалась Кругла башта з вузькими бійницями та високим атиком із зубчатим парапетом.

Князівський осідок оточувала кріпосна стіна. Потрапити до нього могли тільки через ворота, які пильно охоронялись: Замкові, Дерев'яні, Луцькі й Татарські. Вулиці — Грецька, Підзамкова, Луцька — збігали до Ринку в центрі міста. У 1577 р. в Острозі налічувалось сотні будинків, функціонувало близько десятка церков. Жителі займались ремеслом і, як у будь-якому середньовічному місті, об'єднувалися в цехи: шевський, ковальський, теслярський, гончарний, сідлярський та інші. Був навіть цех скрипалів. В останній чверті XVI ст. тут виник відомий в Україні та Білорусії так званий острозький церковний спів. У документах зафіксована згадка від 1583 р. про Лаврентія — музику князя Острозького, а від 1635 р. — про проживання у місті 22 музик посполитих. У 1585 році місто отримує королівську грамоту (привілей) на магдебурзьке право, тобто на міське самоврядування, що стимулює до ще інтенсивнішого економічного розвитку міста. Острог розширювався просторово, зростала і кількість мешканців. На початок XVII ст. у місті проживало майже сім тисяч людей.

Сучасників вражав величавий двоповерховий замок з глибокими підземеллями, де зберігалися князівські скарби. У твердині також розташовувалась велика для того часу бібліотека рукописних та друкованих книг. В Острозькому музеї-заповіднику можна й нині побачити стародруки, які, не виключено, походять із замкової книгозбірні. Серед них — греко-латинський словник, виданий в Базелі у 1562 р., на форзаці якого написані панегіричні вірші до Василя-Костянтина Острозького. Є в музеї ще одне базельське видання — трагедії Єврипіда, франкфуртського друку промови Ціцерона, грецька граматика Кленарда, "Космографія" Себастяна Мюнстера, подарована кн. В.-К.Острозькому. Вона й досі зберігається у бібліотеці імені Оссолінських у Вроцлаві.

Острог у XVI ст. відомий в Україні також і як осередок малярстза. Цікаво, наприклад, якщо у Львові, Луцьку та Володимирі у податковому реєстрі фіксуються окремі майстри-маляри, то в Острозі їх сім (Харитон, Лазко, Гаврилович, Дашко, Духнич, Богдан та Федір). У цей час і саме тут стає помітним відхід від традицій класичного іконописного малярства, спостерігаються паростки нового розуміння мистецького ідеалу, зумовленого гуманістичними тенденціями доби ренесансу.

Центром "домоначального града", як і будь-якого середньовічного міста, був князівський замок з укріпленими брамами і баштами. Від торговиці до мурів тягнулися одноповерхові будинки на вузьких земельних ділянках і втягнуті углиб кварталу. В окольному городі, що не належав безпосередньо до меж замку, височіли три церкви, костел, розміщалися будинки шляхти. Тут мешкали піддані і дворові слуги князя. А в місті — ремісники, купці та інша людність, яка користувалася правами самоврядування. Духовною окрасою Острога тих часів була Острозька академія. Будівлі її не збереглися. На жаль, не дійшли до нас навіть їх описи. Про першу українську школу вищого типу є лише згадки загального характеру. Зокрема в Острозькому Букварі (1578 р.) йдеться, що Бог повелів князеві Василю-Костянтину Острозькому "... устроіти дом на діло книг печатних, к тому же еще дом і дітей к научанію... і зібравши мужей в божественном писанії іскусних, в греческом язиці і латинськом, пачеже і в руском і пристави їх дітищному училищу [21, с.111]". Відомо також, що десь у проміжку між 1576 і 1578 рр. для школи збудовано поруч із друкарнею дім, в якому, ймовірно, було декілька кімнат-класів. Протягом наступних п'яти років "цей великий колегіум ... з великою набожністю і майже королівським розмахом...." розбудовується [3, с.78]. В академії на той час було відносно багато приміщень — сім кімнат, кухня, пекарня тощо. Очевидно, в академії жили викладачі та студенти, принаймні декотрі із числа тридцяти стипендіатів. Із листування папського нунція в Речі Посполитій А.Болоньєтті, який був обізнаний із справами княжого двору, відомо, що будівництвом і справами академії опікувався особисто князь В.-К. Острозький. Якийсь час ця свята справа була чи не основним завданням його життя. Князь добре розумів, що одним із найважливіших факторів, що призвів до кризи духовного життя, була відсутність в Русі-Україні своєї, національної школи. Автор знаменитої "Перестороги" писав тоді: "І так то вельми много зашкодило панству руському, же не могли школ і наук посполитих розширяти, і оних не фундовано, бо коли би були науку міли, тогди би за невідомостю й глупством своїм не прийшли до такової погибелі".

Читаючи кроніки польскії, знайдеш о том достатечне, як поляці Рускії панства поосідали, поприятелившися з ними і цорки свої за русинов давши, через них свої обичаї оздобнії і науку укоренили, так, іж Русь посполитовавшися з ними, позавиділи їх обичаєм, їх мові і наукам і, не маючи своїх наук, у науки римскії свої діти давати почали, котрії з науками і віри навикли. І так помалу-малу науками своїми все панство руськоє до віри римської привели, іж потомкове княжат руських з віри православної на римськую викрестилися, і назвиська й імена собі поодміняли, яко би ніколи не знайшлися бути потомками благочестивих прародителей своїх [57, с. 27]".

І справді, після Люблінської унії 1569 року на Україні місцевою шляхтою засвоюються польсько-шляхетські норми моралі, звичаїв, людських відносин, громадської поведінки, а також освіта, мова, манери, внаслідок чого українська шляхта повільно, але впевнено асимілювалась, втрачаючи свою традиційну простоту і набираючись "розкоші і славолюбства".

Звичайно, відбулося це не раптом і стосувалося не всієї української шляхти. Могутнім айсбергом над цією маргіналізованою гладдю піднімався князь Василь-Костянтин Острозький. Але як далеко зайшов цей процес маргіналізації, скажімо, у сфері мови, можна судити з такого факту. Навіть Андрій Курбський, людина глибоких ортодоксальних поглядів, надсилаючи К.-В.Острозькому бесіди Іоана Златоуста, перекладені церковнослов'янською мовою, і при цьому висловлюючи своє захоплення змістом цього твору, зауважував, що книжку "ліпшого ради вразуміння' слід перекласти польською.

Симптоматично, що не раптом, але паралельно цьому процесу проходив інший — розуміння важливості на слов'янських землях інтелектуального розвою. Однією з перших ластівок, яка готувала грунт для широкого культурно-освітнього руху, пов'язаного між іншим із поширенням друкарського мистецтва,була діяльність доктора медицини, полонянина Франциска Скорини4, який видав у Празі Псалтир церковнослов'янською мовою, з поясненнями "для людей простих руською мовою, що котре слово значить". Наступні празькі видання окремих книг Біблії, які вийшли в світ на початку XVI, були вже "зуполнє виложени на руський язик доктором Франциском Скориною з Полоцька, града славного, Богу ко чті, людем посполітим к науці". Цікаво, що високий рівень цих друків викликав наслідування не лише в пізніших білоруських та українських виданнях, але також і німецьких, друкованих в Тюбінгені.

Пробудженню потягу до освіти і знань на українських землях у другій половині XVI ст. сприяють також реформаційні течії, які намагалися зробити доступним "святе письмо" для вірних через уведення народної мови. У 1562 році в Несвіжі відомий Симон Будний5 опублікував протестантський катехізис. Дещо пізніше гетьман Григорій Ходкевич заснував у своєму заблудівському маєтку друкарню, куди прийшли працювати друкарі Іван Федорович (Федоров) та Петро Мстиславець — утікачі з Москви. Тут же в 1569 році надруковано Євангеліє з поясненнями — знаменита праця Максима Грека, пізніше передрукована в Москві.

Силу друкарського слова, його значення для поширення знань добре розумів князь Василь-Костянтин Острозький, епістолярна спадщина якого свідчить не тільки про його високу освіченість, але й про неабиякі літературні здібності і нахили. Власне, завдяки магнатові Іван Федорович переїхав до Острога, де заснував друкарню, яка започаткувала літературну та друкарську справу серед русинів. Вершиною великих задумів князя була організація власної національної освіти. І це не порожні слова. То був рух душі і його устремлінь. Напевно, не останню роль тут відігравали й самолюбство та мода, які були у ті часи невід'ємним атрибутом великокняжих дворів. Існування власної мистецької школи, літературного оточення характерне для усіх багатих родин середньовіччя і вважалося ознакою високого соціального стану. Зрештою не стільки істотний самий мотив заснування друкарні і академії князем - важливо те, що навіть прагнення йти за модою вилилось у створення цілого грона культурних осередків, виникнення першого в Україні науково-освітнього центру.

2.2 Слов'яно-греко-латинська академія – перший вищий навчальний заклад на теренах Східної Європи

2.2.1 Заснування і становлення академії

На жаль, з чого усе розпочиналось, з'ясувати сьогодні дуже важко. Складність дослідження обумовлюється втратою архівів Острозької академії. Не збереглися й статут цього навчального закладу та інші документи про його діяльність. Тому вивчення проблеми можливе тільки виходячи з інших, опосередкованих даних та згадок про академію в документах, спогадах та листах сучасників, свідченнях авторів, котрі працювали тут і твори яких побачили світ в Острозі. У зв'язку з цим дехто, особливо з противників православ'я, вважає, ніби в місті існувало нижче училище, відкрите В.-К.Острозьким виключно для потреб духовенства. Інші називають цей навчальний заклад академією, вкладаючи в назву ледве не сучасний смисл. Йшлося, очевидно, про різні речі. Сьогодні є підстави вважати, що в Острозі дійсно існувало нижче училище поруч з тим навчальним закладом, який став прообразом вищої школи. Саме для його потреб Іван Федорович видрукував знамениту Азбуку 1578 року.

Важливе значення у з'ясуванні питання щодо становлення академії могли б мати архіви Ватикану. Але з них вивчена і опублікована лише незначна частина. До того ж матеріали, що можуть зберігатися у Римі, опосередковані. Це, як правило, окремі кореспонденції та листування папського нунція Болоньєтгі з апостольським престолом, своїм братом та кардиналом Комо, лаконічна інформація про бесіди з князем В.-К.Острозьким, в яких повідомляється про будівництво "колегіуму", згадується плановий переїзд до Острога викладачів, які будуть "жити в колегіумі й там будуть на утриманні, а пізніше князь зі свого скарбу дасть їм одяг і достатню кількість грошей на інші потреби [3, с. 90]" .

Підтвердженням факту існування школи і академії слугує також акт розподілу міста між синами князя — Янушем і Олександром. У ньому, між іншим, читаємо: "Друкарня має бути у спільному зі школою подаванні, зверхності, підпорядкуванні", а у інвентарі частини окольного замку 1626 року фіксуються "стайні княжат їх милості, при яких маштарня, там же академія, школи, і друкарня та інші будівлі".

Згадки про академію, хоча й нечисельні, знаходимо у свідченнях учасників тих далеких подій. У 1587 році Г.Смотрицький, видаючи свій "Ключ царства небесного", вказує, що твір написано в Академії Острозкой". Через декілька років один із засновників уніатської церкви Іпатій Потій в полемічному "Отписе на лист ниякого клирика Острозького" висловив припущення, що його опонент — "єсть учень академии острозкой". Анонімний автор знаменитої "Перестороги" стверджує, що князь Острозький "збудовал школу", і додає: "також словенскую і грецкую у Острогу заложил друкарню". Холмський єпископ Яків Суша констатує, що "князь збудував в Острозі школу не тільки слов'янської мови, але латинських і грецьких наук, в яких виховав багаточисельну руську молодь як шляхетського, так і плебейського походження". Поет Симон Пекалід в поемі "Про війну Острозьку" іменує академію триязичним ліцеєм, де вивчались і благородні мистецтва. Тривалий час фундатором цього вищого навчального закладу вважався князь В.-К.Острозький. Але нещодавно був знайдений невідомий раніше тестамент (заповіт) Гальшки Острозької, що дозволяє сьогодні дещо по-іншому поглянути на проблему заснування Острозької академії. Виявляється, цей документ складений у м. Турові 16 березня 1579 року і внесений в Луцькі земські книги 10 січня 1583 року, тобто після смерті княгині. Із нього випливає, що саме княгиня Гальшка є фундатором академії в Острозі. Усе своє рухоме майно благородна княгиня заповіла своїм слугам, простим людям, що її оточували. А "братам крєвным" В.-К.Острозькому та його сину Янушу вона доручала усе своє майно і його розподіл.

Важко сказати, в якому стані складала цей тестамент "княгиня в чорному". І якщо й був вплив князя Острозького на його зміст, то детермінований він не тільки економічними меркантильними міркуваннями старійшини інституту меценатського руху на Волині. Ще задовго до цієї події князь доклав немало зусиль, щоб це важливе соціально-культурне явище функціонувало в панівних колах, щоб було розуміння значення духовних цінностей, ролі освіти, книгодрукування, літератури, науки, мистецтва в житті сучасного йому суспільства. Гуманісти тієї епохи намагались всіляко підтримувати і меценатський дух та ентузіазм князя, розвивати у нього почуття поваги до культурних цінностей, знання, поезії, філософії, підштовхували його і його оточення до протекціоністської діяльності. З цією метою вони присвячували їм свої твори, у передмовах апелювали до їх розуму, вченості, патріотизму, любові до античності. Іноді вони вдавались і до галантного "підлабузництва , зберігаючи при цьому почуття власної гідності. Не виключено, що князя воно розчулювало. Від Вільнюса і до Єгипетської Александрії цей магнат прославився своїми щедрими пожертвами на церкви, монастирі, школи. За його розпорядженням побудовано сотні церков, десятки монастирів та шкіл.

Засновуючи колегіум в Острозі, Василь-Костянтин залучив до викладання у ньому талановитих вітчизняних та іноземних діячів — літераторів, мовознавців, природознавців та інших фахівців. Чимало з них вихованці провідних європейських університетів — Падуї, Венеції, Кракова. Випускник Острозької академії, архімандрит Києво-Печерської лаври Захарія Копистенський згодом напише в "Полінодії", що тут зібралось багато ораторів рівня Демосфена, філософів і мудреців, докторів слов'янської, грецької і латинської мов, "славних" математиків і старословів.

В Острозі на той час, не без участі князя, панувала особлива духовна атмосфера. Тут зустрічались, поєднувались і взаємовпливали різні національно-культурні традиції. Волинська "мекка" була відкритою для сприйняття всіляких новітніх культурних, мистецьких та релігійних віянь. У місті проживали греки і московити, білоруси і поляки, євреї і вірнопіддані Риму. В основу навчання в новоствореному навчальному закладі було покладене традиційне для середньовічної Європи, але цілком незвичне для східноєвропейського шкільництва, опановування семи вільних наук. Вивчалась граматика, арифметика, музика, риторика, геометрія, астрономія та діалектика. Окрім них, давалися основи знань з медицини та права. Але найважливішим і особливо унікальним для України було те, що викладання цих дисциплін, окрім церковнослов'янської, здійснювалось також грецькою та латинською мовами.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6