Дипломная работа: Політика США в Азійському регіоні

У другій половині 1950-х років японський уряд під тиском громадського руху заявив про необхідність перегляду японо-американських угод, укладення нового договору, який би базувався на Статуті ООН і який би передбачав проведення двосторонніх консультацій з питань розміщення і застосування американських збройних сил, дислоковавних в Японії.

США відмовились задовольнити японські вимоги, проте, дещо поступаючись, розпочали виведення частини своїх військ з Японії, що у першу чергу диктувалося стратегічними міркуваннями. Наприкінці 1958 року чисельність американських військ в Японії скоротилася з 210 тис. до 65 тис. осіб. Було прийнято також рішення про початок переговорів щодо перегляду Договору безпеки.

У 1957 році Рада національної оборони Японії затвердила документ під назвою «Про основи політики у сфері національної оборони». Цей документ складався з короткої преамбіли і всього чотирьох пунктів, які надовго визначили військову політику країни і принципи японо-американського співробітництва. «Мета національної оборони, - говорилося у документі, - полягає у попередженні і відбитті прямої і побічної агресії», що може бути досягнуто з допомогою «прогресивного і ефективного розвитку оборонних можливостей, необхідних для самооборони, з урахуванням національних ресурсів і внутрішнього становища» і «використання системи безпеки США як основи для відбиття зовнішньої агресії до тих пір, поки міжнародна спільнота не зможе ефективно забезпечити попередження нападу ззовні». Питання про зобов'язання Японії щодо оборони США в рамках Договору безпеки ні тоді, ні пізніше не ставилося. Що стосується спільних військових операцій, то вони були заборонені 9-ю статею Конституції Японії 1947 року.

У 1960 році Договір безпеки (офіційна назва - Договір про взаємне співробітництво і безпеку) був переглянутий, зберігаючи практично суть відносин між Японією і США, які склалися. Вашингтон, як і раніше, забезпечував безпеку Японії. Договір мав характер двостороннього військового союзу, відповідно до якого на Японію покладалась певна, хоч і обмежена, відповідальність за участь в американській військовій стратегії. Щоправда, із попереднього Договору були вилучені статті, які применшували суверенітет Японії. Так, збройні сили США позбавлялись права мати поліційні функції і втручатися у «придушення великих внутрішніх повстань і безпорядків». Був також вилучений пункт, який забороняв Японії без попередньої згоди США надавати бази чи дозволяти транзит через свою територію збройним силам третіх держав. Були додані пункти про культурне і економічне співробітництво. Термін дії Договору, який у першому варіанті був безстроковим, встановлювався у 10 років, але передбачалася його автоматична пролонгація, якщо жодна із сторін не заявить за рік про своє бажання його денонсувати.

Поразка США у війні у В'єтнамі привела до певного перегляду американської політики в Азії, що поширилося і на амери кано-японські відносини.В оприлюдненій в липні 1969 року презиентом США Р.Ніксоном «Гуамській доктрині» говорилося про необхідність активізації політики країн Азії у забезпеченні власної безпеки. США прийняли рішення будувати свою політику, грунтуючись на концепції «багатополярності» світу, відповідно до якої глобальна ситуація і ситуація в Азійсько-Тихоокеанському регіоні роглядалися як баланс сил між п'ятьма світовими центрами - США, СРСР, Західною Європою, КНР і Японією. При цьому підхід США до Японії будувався не тільки на збереженні близьких і базованих на залежності від США відносин, але й на спробі розглядати її в якості одного із центрів сили, що було несподіваним насамперед для самої Японії. Країна, яка привикла сприймати себе у комфортній ролі «молодшого партнера», зовсім не поспішала виходити у небезпечний світ великої політики.

В «Гуамській доктрині», яка декларувала «вирішальну роль Японії у здійсненні американської стратегій в Азії», підкреслювалась необхідність трансформації американо-японських відносин і їхнього переходу у фазу «зрілого партнерства». Це віддзеркалювало перетвоерння Японії в одну з найбільших економічних держав світу і те, що американська дипломатія еволюціонує від імперського глобалізму часів «холодної війни» до політики «балансу сил». У такому підході відобразилось невдоволення США японським наступом на американські ринки і певне ослаблення інтересу до відносини з Японією. Остання обставина пояснюваласяяк впевненістю Вашингтона в їхній стабільності, так і початком діалогі між США і КНР. Разом з тим Японія залишалася найважливішим союзником США в Азії і Вашингтон був готовий дати Токіо можливість проявляти більшу дипломатичну самостійність в рамках американо-японського союза. США передали частину військових баз японським Силам самооборони, були збільшені витрати Японії на утримання американськього персоналу, а у листопаді 1969 року було прийнято рішення про передачу Японії адміністративних прав на архіпелаг Рюкю, включаючи острів Окінава.

США намагалися продемонструвати Японії, що військово-політичний союз між двома країнами не є абсолютно незмінним і що у світі, де діють кілька центрів сили, Японія повинна опиратися і на власні сили, а не тільки сподіватися на свого американського союзника. У Токіо це викликало, з одного боку, сумніви у надійності американських військових зобов'язань, а з іншої - розумніння необхідності підвищення рівня політичної і військової самостійності. Процес перебудови американо-японських відносин супроводжувався серйозною кризою у стосунках між двома країнами, проявом якої стали «шоки Ніксона», які стосувалися взаємопорозуміння з КНР і встановлення з нею дипломатичних відносин і рішення США про скасування золотого паритету долара і запровадження 10-процентного податку на імпорт.

«Шоковая дипломатія» викликала хвилю недовіри до Сполучених Штатів і певне розчарування у відноснах, побудованих на традиційних японських принципах залежності самурая від свого васала.

Щоправда, на поверхності відносини не змінилися ні на рівні поведінки, ні на рівні офіційних заяв. Проте розпочався очевидний процес переосмислення таких ключових питань, як місце Японії у сучасному світі і безпеки країни. Криза у відносинах з Вашингтоном заставив Японію активізувати свою зовнішню політику, прийнявши концепцію «багатосторонньої дипломатії». Особливе значення вона мала у стосунках Японії з арабськими країнами. До осені 1973 року Японія беззастережно підтримувала курс США щодо країн Боизького Сходу, але, коли після арабо- ізраїльської війни і наступного нафтового ембарго арабських країн Японія була включена до списку «недружніх країн», Токіо зробив усе, щоб дистанціюватися від американської політики підтримки Ізраїля. Прагнення зебезпечити безперебійні поставки нафти виявилися сильнішими зобов'язань, а «шоки Ніксона» давали японцям певну свободу рук.

Все ж, незважаючи на тимчасові кризові явища у стосунках, американо- японський союз залишалися фундаментом японської дипломатії. Японія змогла блискуче використати все ті вигоди, які їй надавала «доктрина Йосіда», яка була основою її відносин з Вашингтоном.

На початку XXI століття відносини США, як і раніше, перебували у центрі уваги зовнішньої політики Японії. Еволюція цих відносин була спрямована до поступової активізації співробітництва між двома країнами у військовій сфері. Це відбувалося на тлі зміцнення тенденції до здійснення Японією більш самостійної зовнішньої і оборонної політики. Особливого протиріччя у цьому не було, оскільки мова йшла про надання вйськово- політичному союзу з США нового виміру. Новим стало лише те, що в Японії стали дедалі відкритіше говорити про союницькі відносини з США, що розумілось, як можливість проведення різного роду спільних дій.

На думку прем'єр-міністра Коідзумі Дзюньїтіро, який обіймав цю посаду у 2001-2006 роках, Японія повинна мати у форматі союзу аналогічні з США права і обов'язки. Цей процес розвивається, але через нерівність потенціалів Японія все ще залишається в американській зовнішньополітичній орбіті. При цьому якщо траніше вона могла відмовитися від участі в американській військовій політиці, то тепер зробити їй це значно важче. Якісні зміни у політиці Японії щодо США стосувалися насамперед питань, пов'язаних з взаємодією обох країн в рамках американо-японського Договору безпеки. Починаючи з 1992 року Японія приступила до перегляду тих конституційних рамок, які обмежували використання сил самооборони. Прийнятий у 1992 році закон про участь у миротворчих операціях ООН був обумовлений низкою умов. Солдатам не дозволялося використовувати зброю, за винятком випадків необхідної самооборони, вони не підпорядковувалися командуванню ООН, могли брати участь тільки в операціях, які проводилися після укладення угоди про припинення вогню. У відповідності до цього закону чисельність військового контингенту, відряджуваного за кордон, не повинен перевищувати 2 тис. осіб, а рішення про відправку військ повинен санкціонувати парламент. Було також обумовлено, що будь-які операції, які вимагають безпосередньої участі у бойових діях, можливі тільки після прийняття парламентом спеціального закону.

Рішення японського уряду відмовитися від відправки військ до Кувейту та Іраку у 1991 році, що було компенсовано внеском у 13 млрд. дол. на проведення операції, критикувалося як всередині країни, так і за її межами. Після цього відправка військ за кордон у рамках миротворчих операцій під егідою ООН сприймається громадською думкою позитивно, хоча й обережно. Японія брала участь у міжнародних операціях у Камбоджі (1992 рік), Мозамбіку (1993 рік), у Східному Тиморі (1999 і 2002 роки), з 1996 року японські військові спостерігачі перебувають на Голанських висотах, у 1994 році Сили самооборони були учасниками допомоги біженцям в Руанді.

У жовтні 2000 року у Вашингтоні була опублікована доповідь «США і Японія: на шляху до зрілого партнерства», в якій містилися заклики до розширення військової співпраці між двома країнами і фактично до перегляду японської Конституції. Аналонічні тези неодноразово висувалися американцями і на цей раз могли б залишитися поміченими лише журналістами і політиками, якби не події 11 вересня 2001 року.

Першою реакцією прем'р-міністра Коідзумі на події в США було прагнення надати всебічну допомогу Америці у боротьбі з міжнародним тероризмом. Парламент прийняв закон про відряження військових кораблів в Аравійське море, пізніше було прийнято рішення про відправку військовослужбовців до Афганістану і про участь Японії у післявоєнній відбудові цієї країни.

Отже, масштаб і емоційна сторона подій 11 вересня 2001 року не дозволили Японії як раніше обмежитися щедрим фінансовим неском, як це вона зробила під час війни у Перській затоці 1991 року. Посилання на Конституцію і заборони на спільні військові дії в цій ситуції могли б завдати непоправної шкоди американо-японському Договору безпеки. Вже 12 вересня прем'єр Коідзумі зробив заяву про засудження акту тероризму проти США, а 19 вересня цього року він оголосив заходи щодо участі Японії в операції проти талібів в Афганістані, які включали також обіцянку посилити охорону американських баз в Японії, початок збору розвідувальної інформації для потреб антитерористичної коаліції, надання термінової допомоги Індії і Пакистану, збільшення гуманітарної допомоги і прийняття особливх заходів зі стабілізації світової економіки. Крім цьього, було оголошено про готовність Японії направити військові кораблі для надання медичної, транспортної і тилової підтримки американським військовим силам, які брали участь у бойових діях в Афганістані, і обмежений військовий контингент для надання гуманітарної допомоги біженцям. Проте нічого не говорилося про можливість спільних дій США і Японії у боротьбі проти теороризму.

Рішення прем'єр-міністра направити японські військові з'єднання в Афганістан було підтримане всіма опозиційними партіями, крім комуністів та соціалістів. Щоправда, у всередині правлячої Ліберально-демократичної партії (ЛДП) частина партійців виступила проти цього рішення. Позиція партійних важковаговиків, які традиційно пов'язані з бізнесом, аніж з політикою, була продиктована насамперед прагненням не зашкодитти японськм нафтовим інтересам на Близькому Сході. З їхньої точки зору, для демонстрації необхідної солідарності з Вашингтоном було достатньо «демонстрації прапора», а реальна військова участь в операції могла нашкодити інтересам країни.

У результаті японська участь у військових операціях в Афганістані звелася до того, що в ісламабадському аеропорту приземлилися кілька вантажних літаків С-130 з вантажем гуманітарної допомоги, а два танкери Сил самооборони постачали ВМС США паливом під охороною конвою есмінців.Проте есмінці зі системою Іджис так і не були відправлені в Індійський океан, літаки Р-3 не вилетіли на острів Дієго-Гарсіа , в Афганістан не були відряджені медичні з'єднання для допомоги америкацям і біженцям, а солдати Сил самооборони не взяли участі у роботі з біженцями у Пакистані. Отже, не всі обіцянки Коідзумі були виконані. Водночас японці не заперечували проти використання американських військових баз в Японії для операції в Афганістані.

Новим випробовуванням для політики Японії щодо США і зміни статусу японських збройних сил стала американська операція в Іраку у 2003 році. У березні цього ж року Японія, незважаючи на протести громадськості, підтримала в ООН американську резолюцію щодо Іраку. У липні 2003 року парламент проголосував за резолюцію про відрядження в Ірак японських військовиків «для допомоги у відбудові країни» в районах, «де не ведуться бойові дії». У резолюції військовослужбовцям дозволялося мати легку зброю, у перелік якого пізніше були включені кулемети і протитанкові ракети. Громадськість та опозиційні партії виступили проти відправки військ в Ірак, наголошуючи на т ому, що в цій країні нема зон, де не ведуться бойові дії. Рішення про відправлення військ було відкладено, а Японія розпочала надання економічної допомоги Іраку. Проте у грудні 2003 року Японія відрядила до Пвденного Іраку 600 військовиків, які вперше покинули територію країни не під прапором миротворчих сил ООН, а під власним, японським прапором. Рішення Коідзумі було піддане жорсткій громадській критиці, оскільки воно суперечило законам, які забороняли збройним силам брати участь у бойових діях (за винятком ситуації, коли країна стала жертвою агресії), які забороняли відправку військовиків у райони, де йшли бойові дії, і які заборняли участь у спільних бойових операціях.

Активізація військової співпраці з США і учсть у військових операціях за межамти країни поставили на порядок денний питання про легітимність такої військової політики і про необхідність перегляду Конституції. Дискусія довкола питання перегляду Конституції набула особливої гостроти після відправки японського контингента в Ірак. Водночас не вдалося уникнути обговорення цього питання. Ще у 1999 році нижня палата парламенту Японії прийняла законопроект, який дозоляв обговоерння Конституції в рамках парламентських комісій, а у січні 2000 року в обох палатах були створені комісії з перегляду Конституції. У жовтні 2004 року був оприлюднений представлений Ліберально-демократичною партією проект змін Конституції, суть якого зводилася до визнання того, що Сили самооборони «можуть діяти в рамках міжнародної співпраці для підтримання миру й безпеки міжнародної спільноти». Загалом учасників дебатів щодо перегляду Конституції можна розділити на три групи.

У центрі японських політичних течій знаходяться ті представники ЛДП, Комейто і Демократичної партії, які вважають, що оборонна політика країни в рамках союзу з США повинна орієнтуватися на міжнародні рішення в рамках ООН. Цю групу називають «інтернаціоналістами» і у своєму прагненні надати японській оборонній політиці міжнародного характеру вони виступають за створення системи колективної безпеки у Східній Азії, взявши за інституційну основу шестисторонні переговори з корейського питання. Була також запропонована і ідея створення поза структурою Сил самооборони військових формувань, призначених винятково для участі у миротворчих операціях в рамках ООН. Що стосується статті 9 Конституції, то інтернаціоналісти вважають, що повинен бути узаконений статус Сил самооборони і чітко визначено право на самооборону у тих випадках, коли мова йде про операції «на територіях довкола Японії» і у рамках операцій ООН. При цьому вважається, що Японія має право брати участь у військових операціях під егідою ООН і у рамках існуючої Конституції.

Крайнє праве крило політичного спектру становлять прихильники націоналістичної політики, чи. як їх називають, «неонаціоналісти». Вони виступають за перетворення Японії в «нормальну державу», що передбачає зняття існуючих юридичних обмежень на військову політику, зміцнення незалежності у сфері безпеки при збереженні військово-політичних відносин з Сполученими Штатами.

Праві вважають,що такого роду політика поверне Японії самостійність у зовнішній політиці і буде слугувати гарантією безпеки у випадку скорочення зобов'язань США щодо оборони Японії. При цьому передбачається теоретична можливість володіння у майбутньому ядерною зброєю. Чимало прихильників цієї позиції виступають не тільки за відміну статті 9 Конституції, але й за такі кроки, як зміна статусу імператора, перетворення сінто и у державну релігію, перегляд системи освіти у напрямку зміцнення елементів патріотизму і т.д. Найбільша кількість прихи ьників такої політики зосереджена в ЛДП, проте їхня частка серед політичних діячів загальнонаціонального масштабу складає всього лише 10 відсотків.

Реально ж політикуу сфері оборони і перегляду Конституції визначає третя група, яку часто називають «союзні націоналісти». Вони є прибічниками перегляду Конституції, виступають за зміцнення союзу з Америкою і розширення військової співпраці, включаючи необмежене розширення її географічних масштабів. Вступаючи за перегляд Конституції, вони, все ж, не наполягають на радикальній зміні першого параграфа статті 9 Конституції, хоча вимагають широкого тлумачення права на самооборону, включаючи колективну. їхня точка зору грунтуєтья на тому, що тільки у союзі з США, ставши їхнім незмінним союзником, Японія зможе протистояти зростаючому впливу Китаю і створити умови для захисту від авантюристичної політики КНДР. О прибічників цієї політичної течії відносився прем'єр-міністр Коідзумі і чимало членів ого кабінету. Духовним лідером цієї групи вважається колишній прем'єр-міністр Накасоне.

В січні 2006 року керівництво ЛДП офіційно заявило, що виносить на розгляд парламенту закон про проведення референдуму про перегляд Конституції 1947 року.

Паралельно з дебатами довкола перегляду Конституції, які поки що носять теоретичний характер, оскільки на практиці мова йде про віддалене майбутнє, йшли суперечки довкола еволюції військоої політики Японії, які стали однією з провідних зовнішньополітичних тем першої декади XXI сторіччя. У свою чергу, саме рішення у цій царині стануть у майбутньому основою для можливого перегляду Конституції.

У 1997 році Яонія переглянула прийняті у 1978 році «Керівні принципи японо-американського співробітництва у сфрі оборони», які містили обмеженння на можливість взємодії зі США у військовій сфері. Нові «Керівні принципи» надали японо-американським відносинам певну симетричність. За Договором безпеки 1960 року Японія не могла брати участь у військових операціях США ні на своїй території, ні за її межами. У відповідності з новим документом у ситуаціях, які були небезпечними для власної безпеки, Японія зобов'язувалась надавати матеріально-технічне забезпечення і тилову підтримку збройним силам США. Передбачалася і участь Сил самооборони векономічній блокаді і примусовому інспектуванні кораблів третіх країн, що, все ж, обумовлювалось необхідністю попереднього прийняття резолюції Ради Безпеки ООН, яка б дозволяла подібні акції. Документ передбачав і спільні дії Японії і США із забезпечення стабільності в Азійсько-Тихоокеанському регіоні у «надзвичайних ситуаціях» і попередження виникненню регіональних конфліктів. При цьому як сам термін «надзвичайна ситуація», так і географічні межі регіону трактувалися досить розпливчасто.

В червні 2003 року парламент прийняв три закони. Закон про заходи у випадку військовогонападу на Японію визначав повноваження національних і місцевих органів влади і права прем'єр-міністра у випадку нападу на Японію. Закон про поправки до Закону про заснування Ради безпеки при прем'єр-міністрі уточнював роль Ради у випадку нападу на країну. Поправка до Закону про Сили самооборони 1954 року дозволляли їм певні дії, включаючи експропріацію матеріалів при створенні об'єктів, необхідних для оборони Японії. Прийняття цих законів стало кроком на шляху розмежування відповідальності між Японією і США у питанні про оборону країни.

Через рік, у 2004 році, парламент схвалив пакет з семи законопроектів, які доповнювали прийняті у 2003 році закони. Так створювалось «надзвичайне законодавство»: зокрема, уточнялася взаємодія між центральним урядом і місцевою владою у випадку виникнення кризової ситуації, визначалися параметри кризової співпраці між Японією і США. Нове законодавство дозволяло прем'єр-міністру у випадку нападу на Японію керувати державними установами у питаннях сприяння силам США, які будуть відбивати агресію. У рамках Ради безпеки перетворювалася у кризовий комітет. Прийняті закони були спрямовані на зміцненняздатності Японії приймати рішення у кризових ситуаціях і зміцнювали можливості співпраці із США в «районах довкола Японії», що було передбачено в «Основних напрямках співпраці у сфері оборони» 1997 року.

У грудні 2004 року кабінет міністрів Японії схвалив розраховані на десять років «Основні напрямки програми національної оборони» і нову «Середньострокову програму оборони військового будівництва» на п'ять років, починаючи з фінансового 2005 року. Основні напрямки військової доктрини включали в себе чотири принципи забезпечення безпеки країни, три з яких безпосередньо пов'язані з військовою співпрацею із США.

По-перше, документ відзначав оборонний характер «Основних напрямків», оскільки вони передбачають мінімум необхідних збройних сил для оборони країни. Вказувалося, що в японських збройних силах відсутні озброєння, які призначені для нанесення удару по територіях інших країн, як, наприклад, бомбардувальники, балістичні ракети чи авіаносці.

По-друге, мова йшла про створення «багатофунціональних, гнучких і ефективних оборонних збройних сил», здатних вібивати небезпеки, пов'язані з розповсюдженням зброї масового ураження, балістичними ракетами, міжнародним тероризмом та іншими загрозами миру й безпеці. З цією метою в рамках співпраці із США по програмі розгортання систем протиракетної оборони театру військових дій (ПРО ТВД) у 2004 рці Японія приступила до модернізації потенціалу ПРО, включаючи будівництво нових радарів і модернізації кораблів із системами «Іджис» і ракет земля-повітря «Петріот». На це було виділено 119,8 млрд. ієн (1,14 млрд. дол.). Одночасно з прийняттям «Основних напрямків» Японія частково зняла заборону на експорт до США військових технологій і спільно вироблених деталей для систем протиракетної оборони. Для відбиття терористичних загроз була створена Центральна група швидкого реагування у складі 4000 осіб, яка буде озброєна виробленою в Японії спеціальною технікою. У 2003 році був оприлюднений план збільшення у десять разів витрат на протиракетну оборону, які у 2007 році повинні були скласти 1 млрд. дол. Японія вклала понад 2 млрд. дол. у створення системи супутникового спостереження, яка почала функціонувати у березні 2003 року. До цього часу Японія використовувала винятково американські системи спостереження.

У 1998 році Японія погодилася на участьу дослідженнях зі створення систем ПРО ТВД для захисту японських і американських військових баз. У грудні 2003 року було оголошено, що Японія готова розмістити на Окінаві модернізовану американську протиракетну систему «Петріот» (РАС-3) і протиракетні системи морського базування.

По-третє, однією з основ оборони Японії проголошувалося військове співробітництво із США в рамках японо-американського Договору про безпеку. У відповідності з ним Сили самооборони забезпечують оборону країни і прилеглих територій, а війська США надають їм підтримку, використовуючи свій наступальний потенціал і ядерну «парасольку». СШП зберігають 88 військових об'єктів в Японії, дедислоковано понад 40 тис.американських військовиків. Спорлучяені Штати провадять переговори з Японією про трансформацію своєї військової структури на Тихоокеанському театрі і про моливе перенесення штабних установ в Японію. Новим в «Основних напрямках» є згадка про спільні військові дії Японії і США.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6