Нова економична политика та ии законодавче оформлення

прокурором УСРР. 2 жовтня 1922 р. було прийнято Положення про адвокатуру.

Основою судової реформи стала постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 р.,

якою затверджувалося "Положення про судоустрій УСРР". Існуючі до цього

судові органи (революційні трибунали, народні суди у різноманітних складах,

Вищий судовий контроль Наркомюсту УСРР) скасовувались, і утворювалася єдина

система судових установ, яка складалася з трьох ланок: народний суд (у

складі або постійного нарсудді, або постійного нарсудді і двох

нарзасідателів), губернський суд і Верховний суд УСРР.

Постановою ВУЦВК від 22 березня 1922 р. була скасована Українська

надзвичайна комісія для боротьби з контреволюцією, спекуляцією та злочинами

за посадою. Ліквідовувалися і місцеві органи цієї комісії.При наркоматі

внутрішніх справ УСРР утворювалося Державне політичне управління для

боротьби з контреволюційними виступами, шпигунствами, контрабандою тощо.

Справи про злочини проти радянського ладу підлягали згідно із законом

розгляду в судовому порядку. На жаль, на практиці досить швидко від цього

відмовилися. Поновилися свавілля, позасудові репресії ("трійки", особливі

наради тощо). Поступово знову одержали поширення методи "червоного терору".

Розділ ІІІ. Україна та утворення Союзу РСР.

Договірні відносини між УСРР та РСФРР

у 1921-1922 рр.

Незалежні радянські республіки, хоч формально і мали статус

"самостійних" держав, були тісно пов'язані між собою, причому роль центру

відігравала Російська Федерація, навколо якої гуртувалися всі інші

республіки. Прагнення до об'єднання зумовлювалося економічними зв'язками

між республіками, що складалися протягом тривалого часу, однаковою

політичною структурою, а також активною об'єднавчою політикою безмежно

зацентралізованої правлячої більшовицької партії, в структурі якої керівні

комітети партії у національних республіках, хоч і називалися центральними,

насправді користувалися не більшими правами, ніж обласні або губернські

парткоми в РСФРР, і тому змушені були підкорятися рішенням ЦК РКП(б).

Республіки формально розцінювали ці зв'язки як федеративні.

Формування радянської федерації відбувалося на основі підписаних

наприкінці 1920 - на початку 1921 р. союзних договорів між РСФРР та іншими

республіками. Так, 28 грудня 1920 р. представники РСФРР Ленін і Чичерин та

представник УСРР Раковський підписали в Москві договір про воєнний і

господарський союз між Російською Федерацією і Україною. У ньому

наголошувалося, що обидві республіки визнають "незалежність і суверенність"

кожної із сторін і укладають цей договір, усвідомлюючи необхідність

"згуртувати свої сили з метою оборони, а також в інтересах їхнього

господарського будівництва". Для практичного здійснення цих завдань

об'єднувалися сім наркоматів обох республік: військових і морських справ,

ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і

телеграфів. За договором об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому

РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх уповноважених. Керівництво об'єднаними

наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди Рад і ВЦВК, до складу

яких включалися представники УСРР. У лютому 1921 р. договір ратифіковано V

Всеукраїнським з'їздом Рад.

Постановою Раднаркому УСРР від 25 січня 1921 р. "Про уповноважених

РСФРР при Раднаркомі УСРР" встановлювалося, що призначувані наркоматами

РСФРР уповноважені при Раднаркомі УСРР затверджуються ВУЦВК і входять до

складу Раднаркому УСРР на правах народних комісарів. У своїй діяльності

вони керуються законоположеннями обох республік і відповідальні перед

відповідними народними комісаріатами РСФРР і перед органами Центральної

радянської влади УСРР. Права і обов'язки уповноважених визначалися окремими

положеннями, виданими та затвердженими урядами РСФРР і УСРР протягом 1921

р.

Договірні зв'язки з самого початку мали передумови нерівноправності

республік. Надання державним органам РСФРР загальнофедеративних функцій

управління ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР, що

давало змогу апаратним структурам ігнорувати рішення державних органів

України і серйозно послаблювати суверенітет УСРР.

Подальше зростання централізації управління призводило до посилення

керівної ролі органів РСФРР у вирішенні навіть суто українських питань.

Важливе значення у цьому мало об'єднання господарської діяльності РСФРР та

УСРР.

Відповідно до положення "Про Держплан при Раді Праці і Оборони РСФРР"

від 8 червня 1922 р. на нього докладалася розробка єдиного державного

плану, який "поширюється як на всю РСФРР, так і на союзні радянські

республіки". Таким чином, Держплан перетворювався в загальнофедеративний

орган.

Поступово у державних органах РСФРР зосереджується управління

найважливішими галузями української промисловості. В рішеннях ІХ

Всеросійського з'їзду Рад та IV Всеросійського з'їзду раднаргоспів була

розроблена єдина система управління промисловістю всій договірної

федерації. Промисловість розподілялася на загальнофедеративну і місцеву.

ВРНГ РСФРР у цій системі безпосередньо керував загальнофедеративною

промисловістю всіх республік. Раднаргоспи республік ставали обласним

органами ВРНГ. На цій основі центральне управління кам'яновугільної

промисловості Донбасу було підпорядковано безпосередньо Головному палівному

комітету РСФРР. Діючи в Україні великі трести ("Укрметал", "Південьсталь",

"Сільмаштрест" та ін.) також підпорядковувалися відповідним органам

державного управління РСФРР. Здійснювалася також централізація управління

шляхами сполучення, зв'язком, торговельним флотом тощо. Такі ж процеси

підпорядкування українських галузей виробництва органам РСФРР відбувалися в

легкій промисловості, торгівлі. У 1922 р. управління транспортом і зв'язком

на території України повністю перейшло до органів РСФРР.

Договірна федерація, яка розвивалася в 1921-1922 рр., мала істотні

вади. В її основу віжразу ж було покладено принцип нерівності суб'єктів

об'єднання. РСФРР мала серйозні переваги над іншими договірними. Так,

Всеросійський з'їзд Рад і ВЦВК ставали загальнофедеративними

представницькими органами, залишаючись разом з тим органами влади однієї з

республік. Союзні функції віддавалися Раді Праці і Оборони. Держплану ВРНГ

РСФРР, деяким російським наркоматам. В об'єднаних галузях державного

управління нормативні акти РСФРР були обов'язковими в Україні. Все це грубо

порушувало федеративну форму, яка передбачає утворення нових союзних

структур у вигляді двопалатного представницького органу, федеральної

виконавчої влади тощо. Але ніяких спроб створити подібні органи не було

зроблено. Пропозиція голови Раднаркому УСРР України Х. Раковського, який ще

в 1919 р. пропонував утворити федеративну Раду Республік як верховний орган

державного управління союзу республік, залишалася поза увагою. Виходячи з

формальних ознак державного об'єднання радянських республік у 1921-1922

рр., деякі автори навіть вважали, що "відносини РСФРР із союзними

радянськими республіками побудовані на основах конфедерації".

Спробою захистити певною мірою суверенні права республік було

уведення представництва договірних республік у вищих органах влади РСФРР.

Так, у роботі ІХ і Х Всеросійських з'їздів Рад відповідно у грудні 1922 р.

брали участь представники інших республік. До складу Всеросійського ЦВК уже

в червні 1920 р. було включено 30 членів ЦВК України.

Проте це не розв'язувало цілковито проблеми захисту суверенітету

національних республік. Вони так і не здобули повноцінного і рівного

представництва в органах влади, де вирішувалися справи, що безпосередньо їх

торкалися.

Союзний договір регулював державні взаємовідносини УСРР і РСФРР у

загальних рисах. Вони були недостатньо визначеними. Відсутність чіткого

розмежування функцій центру і республіки, протиріччя стосовно сфер

компетенції загальнофедеративних республіканських структур породжували

конфлікти між управлінськими органами України і Росії.

30 грудня 1922 р. на І Всесоюзному з'їзді Рад було ухвалено резолюцію

про об'єднання радянських республік у "Союз Соціалістичних Радянських

Республік", найвищим органом якого називався Союзний ЦВК, а виконавчим -

Союзний Раднарком.

3.2. Перебудова державного апарату усрр в зв'язку з утворенням СРСР.

У 1923 р. згідно з рішенням І Всесоюзного з'їзду Рад розгортався

процес дороблення Договору і Декларації про утворення СРСР, а тим самим

розробки союзної Конституції.

В процесі підготовки проекту Конституції розгорнулася гостра

політична боротьба. Сталін та його оточення намагалися максимально

обмежити суверенітет республік. Спроби окремих діячів республік протистояти

цим акціям рішуче придушувалися, все чіткіше проявлялися риси сталінської

"автономізації".

6 липня 1923 р. відбулася друга сесія ЦВК СРСР, яка прийняла

постанову про затвердження Основного Закону (Конституції) СРСР і негайне

надання йому чинності. Схвалений текст Конституції було вирішено "винести

на остаточне заствердження ІІ з'їздом Рад Союзу РСР".

Затвердження союзної Конституції потребувало розробки цілого ряду

положень про найвищі органи влади і управління СРСР та їх взаємини з

найвищими органами влади і управління союзних респубілік, які забезпечували

практичне здійснення основних принципів Конституції Союзу СРСР.

Утворення Союзу РСР, прийняття Конституції 1924 р. диктували

необхідність перебудови державного апарату УСРР. Процес реорганізації

охопив усі основні ланки державного механізму, знайшовши своє закріплення у

новому тексті Конституції УСРР 1925 р. і у подальших змінах Основного

Закону.

Верховним органом влади УСРР був Всеукраїнський з'їзд Рад. Своїми

законодавчими актами він визначав основний напрям діяльності всіх органів

української держави як у центрі, так і на місцях. Його рішення мали

характер директив і найвищу юридичну силу. Але з утворенням СРСР він був

змушений керуватися постановами всесоюзних з'їздів Рад, директивами

Всесоюзних і республіканських з'їздів Комуністичної партії та пленумів ЦК.

Починаючи з VII з'їзду рад представницький орган України стає однопартійним

- більшовицьким.

Всеукраїнський з'їзд Рад розглядав і розв'язував найважливіші питання

відбудови промисловості, сільського господарства, транспорту, торгівлі,

фінансів, культурного будівництва тощо. Значне місце в роботі з'їзду

займали проблеми перебудови державного апарату УСРР у зв'язку із уведенням

непу і утворенням Союзу РСР.

ХІ з'їзд Рад у травні 1929 р. вже мав змогу підбити підсумки

індустріалізації і затвердити перший п'ятирічний план розвитку народного

господарства УСРР. На цьому з'їзді було прийнято нову конституцію УСРР.

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) як вищий орган

державної влади УСРР, у період між Всеукраїнськими З'їздами Рад у цей час

відігравав важливу роль.

У зв'язку з остаточним затвердженням у січні 1924 р. Конституції СРСР

необхідно було внести відповідні зміни в компетенцію найвищих органів

державної влади союзних республік. В Україні для вирішення такого завдання

важливе значення мало положення про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 р. Воно

визначало порядок обрання ВУЦВК, строк повноважень, періодичність скликання

сесій (не менш трьох разів на рік), основні принципи організації і

діяльності Президії ВУЦВК. Президія ВУЦВК в міжсесійний період становила

вищий законодавчий, розпорядчий та виконавчий орган влади УСРР.

12 жовтня 1924 р. було затверджено нове положення про Раду народних

комісарів УСРР, згідно з яким він визнавався виконавчим і розпорядчим

органом державної влади України. До складу Раднаркому входили Голова РНК,

його заступники, наркоми (землеробства, фінансів, внутрішньої торгівлі,

праці, внутрішніх справ, юстиції та прокуратури республіки, робітничо-

селянської інспекції, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення),

голова ВРНГ, уповноважені наркоматів СРСР при УСРР. Значно розширилася

нормотворча робота Раднаркому УСРР у 1926-1929 рр. За цей період він видав

велику кількість важливих постанов як самостійно, так і спільно з ВУЦВК.

Наркомати поділялися на дві групи: загальносоюзні (злиті) - єдині для

всього Союзу і об'єднані (директивні), органами яких у союзних республіках

були однойменні наркомати. До загальносоюзних наркоматів належали

наркомати: закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої

торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. Другу групу наркоматів

становили: Вища рада народного господарства, наркомати продовольства,

праці, фінансів, робітничо-селянська інспекція. Республіканськими

залишилися наркомати земельних справ, охорони здоров'я, соціального

забезпечення, освіти, внутрішніх справ, юстиції.

У вересні 1923 р. ВУЦВК схвалив постанову "Про перетворення

центральних установ". В період 1923-1924 рр. була зроблена реорганізація

наркоматів, що в кінцевому підсумку вело до посилення централізації в

управлінні. Особлива роль в цьому належала загальносоюзним наркоматам -

наркоматам з безроздільною владою. Надалі РНК УСРР здійснювала великий

обсяг роботи в галузі керівництва народним господарством України.

13 липня 1927 року ВУЦВК і РНК України ухвалили постанову про

розширення прав робітничо-селянської інспекції. Нове положення значно

розширило компетенцію РСІ, надавало широких повноважень: припиняти

незаконні розпорядження та дії посадових осіб, знайомитись під час ревізії

з документами і матеріалами державних установ і підприємств і т.д.

В Україні зростав центральний апарат державного управління. Все

більш вагомою в управлінні ставала роль комуністів, які займали керівні

посади. Запроваджувалась практика беззаперечного підпорядкування директивам

вищих органів, поступово формувалися елементи адміністративно-командної

системи.

Характерною рисою цього періоду було перш за все завершення

розпочатої ще в 1922 р. реформи адміністративно-територіального устрою

УСРР, головною метою якого був пошук більш ефективної системи контролю за

місцевим управлінням. Найскладнішим завданням цієї реформи став перехід від

чотириступеневої системи управління (губернія - повіт - волость - село) до

триступеневої (округ - район - село). Відбувався такий перехід поступово.

12 квітня 1923 р. ВУЦВК ухвалив постанову "Про новий адміністративно-

територіальний поділ України", який скасував волості і повіти, затвердивши

поділ на 53 округи та 706 районів. Одночасно зменшувалася кількість

сільрад.

3 червня 1925 р. Президія ВУЦВК своїм рішенням скасувала губернії як

адміністративно-територіальні одиниці. Відтепер територія України

розподілялась на 41 округ, 680 районів, 10314 сільрад. У тому числі було

створено 12 національних районів і 549 національних сільрад: російських,

німецьких, польських, єврейських і т.д. У зв'язку зі скасуванням губерній

ВУЦВК і Раднарком УСРР 17 березня 1926 р. прийняли рішення про ліквідацію

губвиконкомів. Остаточно перехід до триступеневої системи завершився лише

на початку 1929 р.

Поліпшення роботи місцевих рад, піднесення їхньої ролі у

господарському і культурному будівництві було неможливим без перебудови

комнезамів, котрі відігравали важливу роль на селі. За нових умов

необхідність реорганізації КНС ставала життєво необхідною. Прийнятий ВУЦВК

і РНК УСРР 16 листопада 1925 р. декрет "Про комітети незаможних селян УСРР"

набував правової основи практичної роботи щодо перетворення комнезамів на

добровільні громадські організації.

як визначалося на Х Всеукраїнському з'їзді рад, зміцнення низових

органів влади, надання їм значних адміністративних і фінансових прав

значною мірою пожвавило роботу місцевиз Рад. Разом з тим залишалося ще

багато прорахунків у діяльності місцевих органів влади, що потребували

свого усунення.

Сільські Ради в межах своєї компетенції ставали найвищими органами

влади на підвідомчій їм території. Обирались вони на один рік. Виконавчим

органом сільської Ради була президія у складі голови, його заступника і

секретаря. Обиралися такоє двоє кандидатів у члени президії. Проте і за

нових умов значний вплив на сільські Ради мала діяльність комітетів

незаможних селян. Сільські Ради користувалися правами юридичної особи,

відповідно до адміністративного кодексу УСРР видавали обов'язкові для

мешканців селища постанови.

Індустріалізація країни потребувала значної перебудови роботи міських

Рад. Тому ВУЦВК України 12 жовтня 1927 р. прийняв нове "Положення про

міські ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів". Міські

ради здобули право складати бюджети міст і розпоряджатися кредитами.

Положення також надавало право міським радам створювати районні ради в

межах міста.

Значна кількість різноманітних законодавчих у галузі державного

права, прийнятих в УСРР, надзвичайно ускладнювала діяльність органів влади

і управління всіх рівнів. Ця обставина обумовиланеобхідність створення

адміністративного кодексу. Він був затверджений ВУЦВК 12 жовтня 1927 р. і

вводився в дію з 1 лютого 1928 р. Адміністративний кодекс УСРР регулював

широке коло суспільних відносин, пов'язаний з правами і обов'язками органів

державного управління у взаєминах цих органів і громадян.

Розділ ІV. Основні риси правової системи України.

Цивільне право.

Це право, перш за все, закріплювало зосередження основних знарядь і

засобів виробництва в руках радянської держави.

Для закріплення результатів націоналізації об'єктів приватної

власності ВУЦВК з Раднаркомом УСРР прийняли 23 листопада 1921 р. постанову,

в якій проголошували, що всі підприємства, які до 21 червня 1921 р. війшли

у володіння органів влади, вважаються державними. За умов непу за допомогою

норм цивільного права державні органи УСРР запроваджували принцип

матеріальної зацікавленості трудящих у наслідках виробництва шляхом надання

підприємствам більшої самостійності в господарській діяльності. Піклуючись

про організацію державного сектора господарства, державні органи України

водночас, виходячи з принципів непу, дозволили діяльність приватних та

кооперативних підприємств. Згідно з постановою від 26 липня 1922 р. "Про

основні приватні майнові права, що визнаються УСРР, охороняються її

законами і захищаються судами УСРР" усім необмеженим у своїй правоздатності

громадянам надавалося право на території України створювати промислові і

торговельні підприємства та займатися дозволеним законом професіями і

промислами з дотриманням усіх вимог відповідних нормативних актів. У галузі

майнових прав громадянам надавалися: а) право власновті на

денаціоналізовані будівлі в міських і сільських місцевостях, з правом

відчуження цих будівель і з передачею покупцеві права оренди на земельні

ділянки під будівлі; б) право забудови як у міських, так і у сільських

місцевостях на основі договорів з місцевими органами влади на строк не

більше 49 років; в) право власності на рухоме майно (на промислові і

торгівельні підприємства, знаряддя, засоби виробництва і товари, на грошові

капітали, предмети домашнього господарства і особистого вжитку); г) право

застави зазначеного майна; д) авторське і винахідницьке право, а також

право на товарні знаки; е) право спадкування за заповітом і за законом при

умові, що вартість спадщини не перевищує 10 тис. золотих карбованців.

Правове регулювання всієї сукупності майнових взаємин за умов непу

здійснювалося цивільним кодексом УСРР 1922 р. До відносин, що виникали

після 31 січня 1923 р. треба було застосовувати норми цивільного кодексу.

ЦК УСРР будувався у повній відповідності до ЦК РСФРР 1922 р. Він складався

з чотирьох частин і 435 статей.

Демократичний характер мала стаття 4 ЦК, котра характеризувала

цивільну правоздатність, що надавалася усім громадянам, не обмеженим судом

у правах. Стать, раса, національність, віросповідання, походження не

впливали на обсяг цивільної правоздатності.

Належну увагу ЦК приділяв праву власності. Розрізнялась власність: 1)

державна (націоналізована); 2) кооперативна; 3) приватна. Перевага

надавалася державній власності. Так, земля, надра, ліси, води, залізниці

загального користування проголошувалися виключно власністю держави. Ці

об'єкти вилучалися з цивільного об'ернення. Дозволивши різні форми

власності, ЦК УСРР забезпечував певну свободу договору. Це було закріплено

у ст. 26-43 ЦК, а також у спеціальному розділі "Зобов'язальне право". У

цьому розділі регламентування підстави виникнення і припинення зобов'язань,

визначалися різні види договорів, загальні і конкретні до кожного з них

вимоги. Статті 403-415 торкалися зобов'язань, що виникали внаслідок

заподіяння іншому шкоди.

В останньому розділі ЦК містилися норми спадкового права, допускалося

спадкування за законом та заповітом. Крім ЦК УСРР діяли й інші нормативно-

правові акти, що регулювали цивільно-правові відносини.

Цивільне право України відігравало значну роль у створенні належних

умов для здійснення непу, регулюючи перш за все взаємовідносини між

державною і приватною власністю.

Сімейне право.

У першій половіні 20-х років шлюбно-сімейні відносини в Україні

регулювало сімейне законодавство, прийняте ще в 1918-1920 рр. 31 травня

1926 р. ВУЦВК прийняла кодекс законів про родину, опіку, подружжя та про

акти громадянського стану. Кодекс мав такі розділи: "Родина", "Про

опікунство", "Подружжя", "Права громадян змінювати свої прізвища та ім'я",

"Визнання особи безвісно-відсутньою або померлою".

За кодексом визнавалася обов'язковість державної реєстрації шлюбу в

органах РАГСу. Коли сторони з якіхось причин не могли оформити фактичний

шлюб шляхом реєстрації, суди могли в кожному окремому випадку визначити

права кожного з незареєстрованого подружжя на одержання аліментів від

іншого і на нажите під час шлюбу майно. Вчинення релігійного шлюбу не мало

будь-якого правового значення. Розлучення також було віднесено до відання

органів РАГСу.

Кодекс вважав роздільною власністю тільки майно, придбане до шлюбу, а

майно, яке придбане під час спільного життя, вважалося таким, що належало

їм обом на основі спільної власності. У випадку розлучення спільне майно

ділилося на рівні частини.

Кодекс визначав порядок отримання аліментів. Таке право виникало у

одного з подружжя у випадку непрацездатності, яка виникла до шлюбу, під час

шлюбу або не пізніше одного року після розлучення.

Кодекс регулював широке коло питань, пов'язаних з правовідносинами

між батьками та дітьми. Вони не залежали від того, зареєстрований шлюб

батьками чи ні. Кодекс також встановлював право всиновлення (удочерення).

Земельне право.

Завдання підвищення продуктивності сільського господарства за умов

переходу до непу потребувало законодавчого забезпечення стабільності

одноосібного землекористування.

ЗК УСРР перш за все зазначив, що "право приватної власності на землю

надра, води та ліси в межах УСРР скасоване назавжди", а всі землі в межах

УСРР, "в чійому б віданні вони не були, - становлять власність Робітничо-

Селянської держави".

Право користування землями сільськогосподарського призначення ЗК

надавав хліборобам та їх об'єднанням, міським поселенням, державним

постановам і підприємствам. Він встановлював, що право на користування

землею для ведення сільського господарства міють всі громадяни УСРР

(неезалежно від статі, віросповідання, національності), які бажають

обробляти землю власною працею. Громадяни, що бажають одержати землю в

трудове користування, наділяються землею або земельними громадами, до

складу яких вони входять, або земельними громадами, до складу яких вони

входять, або земельними органами, якщо в розпорядженні останніх є запасна

земля. Право на землю, надану лише в користування, вважалось безстроковим

і могло бути припинено лише на підставі, визначеній законом.

Значну увагу ЗК приділяв регламентації трудового землекористування,

оскільки одноосібна форма в сільському господарстві на той час була

переважаючою. Кодекс надавав детальну правову регламентацію інституту

селянського двору - основної виробничої одиниці в сільському господарстві.

ЗК встановлював умови і підстави поділу двору. Забезпечуючи стійкість

трудового землекористування, ЗК уводив такі інститути, як трудова оренда

землі і допоміжна наймана праця в трудових землеробних господарства.

Кодекс містив досить важливе право земельної громади самій обирати

форми землекористування, наприклад, общинну, дільничу, колективну.

Найсприятливіші умови забезпечував спільний обробіток землі. ЗК УСРР

регулював питання землекористування в містах, землевпорядкування і

переселення.

Важливим законодавчим актом, що дорівнював кодексові, був Закон про

ліси УСРР (3 листопада 1923 р.). Він був тісно пов'язаний із земельним

кодексом, оскільки розвивав і конкретизував правила використання лісів як

всенародного добра.

Трудове право.

Нова економічна політика внесла у трудове право суттєві зміни, які

можна звести до трьох головних положень: скасування трудової повиннності,

заміна регламентації нормування праці, відродження договірних засад.

Одним з перших нормативних актів, що відповідали умовам непу, стала

постанова Раднаркому УСРР від 19 квітня 1921 р. "Про полегшений перехід

робітників і службовців з одного підприємства на інше". Запроваджувалися

чергові і додаткові відпустки для робітників і службовців із збереженням

заробітної плати. 31 травня 1921 р. Раднарком прийняв постанову "Про

надурочні роботи", де зазначалося, що такі роботи допускаються лише у

виняткових випадках. "Кодекс законів про працю малолітніх і підлітків"

встановлював правила охорони праці названих категорій учасників трудових

відносин. Але більш детально питання трудового права регулювалися Кодексом

законів про працю в УСРР, який був уведений в дію 15 листопада 1922 р.

У першій статті КЗпП встановлював, що його норми "поширюються на всіх

осіб, працюючих за наймом, в тому числі і вдома (квартирники) і обов'язкові

для всіх підприємств, установ і господарств (державних, не виключаючи

військових, громадських і приватних, в тому числі тих, що надають надомну

роботу), а також для всіх осіб, що застосовують працю за винагороду". Всі

договори і угоди про працю, що погіршували умови праці, вважалися

недійсними. Наймання і надання робочої сили проводилися на основі принципу

добровільної угоди працівника. Трудова повинність застосовувалася лише у

виняткових випадках. КЗпП визначав поняття колективного договору і

трудового договору.

У КЗпП визначалося, що тривалість нормального робочого часу на

виробництві та на необхідних для виробництва допоміжних роботах не повинна

перевищувати восьми годин. 6-годинний робочий день встановлювався для осіб

у віці 16-18 років, для тих, хто працював на підземних роботах, і для осіб

розумової праці.

Згодом в Україні почали набувати силу загальносоюзні акти в галузі

трудового праваю Так, Рада праці і оборони СРСР ухвалила 18 травня 1926 р.

постанову "Про підвищення продуктивності праці в промисловості на

транспорті". Вона вміщувала вимоги до всіх установ та організацій вжити

рішучих заходів до зміцнення трудової дисципліни, раціонального

використання робочого часу, ліквідації прогулів на виробництві та випадків

невиходу на роботу.

Кримінальне право.

У систематизованому викладі норми кримінального права були викладені

у кодексі 1922 р. За основу кодексу УСРР був взятий кримінальний кодекс

РСФРР.

КК УСРР мав загальну та особливу частини. У КК викладалися завдання

кодексу про правовий захист держави від злочинів і від суспільно-

небезпечних елементів шляхом застосування до винуватих покарання, або інших

заходів соціального захисту. У ст. 6 надавалося визначення злочину:

"Злочином називається будь-яка суспільно-небезпечна дія або бездіяльність,

що загрожує основам радянського ладу і правопорядку, встановленому

робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного суспільства

період". В кодексі визначалася мета покарання та інших заходів соціального

захисту: а) загальне попередження нових порушень як з боку порушника, так

і з боку інших нестійкиз елементів суспільства; б) пристосування порушника

до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу; в) позбавлення злочинця

мождивості вчинення дальших злочинів.

КК встановлював кримінальну відповідальність при наявності вини

особи. Причому вина визначалася кодексом у двох формах - умисел і

необережність. КК встановлювався конкретний перелік видів покарання.

Основними мірами покарання були розстріл (вища міра покарання), позбавлення

волі, примусові роботи. Розстріл не застосовувався до осіб, що не досягли

віку 18 років, до вагітних жінок, а також не міг бути призначений судом,

якщо з часу вчинення злочину минуло 5 або більше років. Максимальний строк

позбавлення волі був встановлений у 10 років, мінімальний - 6 місяців.

Особлива частина КК була присвячена визначенню складів різних

злочинів, конкретним їх видам і санкціям. Були передбачені такі види

злочинів: державні (контреволюційніі), проти порядку управління, посадові

(службові), порушення правил про відокремлення церкви від держави,

господарські, прпоти життя, здоров'я, свободи та гідності особи, майнові,

військові, порушення правил, що стосуються охорони народного здоров'я,

суспільної безпеки та громадського порядку.

8 червня 1927 р. був прийнятий новий кримінальний кодекс УСРР.

Порівняно з КК УСРР 1922 р. він доповнювався статтями про злочини проти

порядку управління, причому статті, які розглядали цей вид злочину,

деталізувалися і уточнювалися. Велика увага приділялася уточненню понять

службової особи і службового злочину.

КК 1927 р. збільшував санкції за крадіжку майна громадян, підвищував

кримінальну відповідальність за злочини, скоєні групою осіб.

У КК 1927 р. знайшла відображення тенденція посилення

відповідальності за кримінальним законодавством. Весь час розширювались

визначення шпіонажу, економічної контреволюції, саботажу, небезпечний проти

порядку правління дій, бандитизму, масових безпорядків, військових

злочинів. КК 1927 р. включав вже 45 злочинів, за які передбачалася смертна

кара. А ст. 54 КК 1927 р. передбачала визнання засудженого "ворогом

трудящих". КК 1927 р. передбачав можливість кваліфікування діяння за

аналогією. Було вперше встановлено відповідальність за недонесення про

державні злочини.

ВИСНОВОК

Нова економічна політика і деяка демократизація державно-правового

життя були обумовлені кризою, продиктованою "воєнним комунізмом". На жаль,

ця нова політика тривала недовго. Запекла боротьба за владу, що точилася

між вождями правлячої більшовицької партії та держави після смерті Леніна,

закінчилася у 1927 р. перемогою Сталіна. Прихід до керівництва Сталіна та

екстремистсько настроєної партійної верхівки привів до згортання непу та

демократичних елементів у державно-правовому житті.

Натомість формувалась і міцніла командно-адміністративна система

управління, яка створювала найсприятливіші умови для зростання бюрократизму

і посилення позицій його носіїв - партійно-державної номенклатури, яка

ставала своєрідним каркасом усього соціально-економічного і політичного

ладу республіки. Її представники обіймали усі керівні посади в партійних,

державних, господарських, профспілкових, кооперативних та інших ланках усіх

рівнів.

Наслідком таких процесів був тоталітарізм, або просто сталінізм.

Серйозні зміни у політичному розвитку України були викликані у цей період

утворенням у 1922 р. СРСР, який дуже скоро, не змінюючи своєї форми союзу

республік, став перетворюватися на централізовану державу. Вже з моменту

підписання Союзного договору розпочався процес все більшого обмеження, а

потім - і ліквідації державного суверенітету УСРР.

Суперечливий характер мав й розвиток українського права. На початку

20-х рр. було проведено кодифікацію права, покликану перш за все

забезпечити ефективне здійснення непу. Проте у міру формування командно-

адміністративної системи управління все більше і більше стала переважати

тенденція посилення примушування як основного методу регулювання суспільних

відносин, що найбільш чітко виявлялося у кримінальному праві. Законодавство

України стримко інтегрувалось в загальносоюзне законодавство, для якого

були характерними виключний централізм і відсутність гуманістичних начал.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бенько О.П. Державно-правові аспекти політичного терору в Україні

(1917-1953 рр.) - К., 1994

2. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953: Суспільно-

політичний та історико-правовий аналіз. - К., 1994. - Кн.1

3. Вегеш М., Задорожний В. Велич і трагеді Карпатської України. -

Ужгород., 1993

4. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів.

- К., 1990

5. Історія адвокатури України. - К., 1992

6. История государства и права Украинской ССР / Отв. ред. А.Й. Рогожина.

- К., 1996. - Ч. 2

7. Історія держави і права України. Частина 2: Підруч. для юрид. вищих

навч. закладів і фак./ А.Й. Рогожін, В.Д. Гончаренко, М.М. Страхов та

ін.: За ред. акад. Академії правових наук України А.Й. Рогожіна. - Х.:

Основа, 1996. - 480 с.

8. Історія України. Нове бачення / Під загал. ред. В.А. Смолія. - К.,

1996.

9. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор:

Пер. з англ. - К., 1993

10. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права

України. - Львів, 1996

11. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посібник. - К.:

Товариство "Знання", КОО, 1999. - 662 с.

12. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. - К., 1996. - Т.2

В С Т У П

Дана курсова робота буде присвячена дослідженню економіко-правового

становища на Україні у період так званою "нової економічної політики",

проголошеної урядом СРСР внаслідок жорсткої економічної кризи, яка вразила

всю територію країни в результаті проведення в економіці політики военного

комунізму, коли селяни, позбавлені будь-якого стимулу до виробництва, або

виробляли продукції лише стільки, скільки було потрібно для власного

існування, або приховували надлишки, реалізуючи їх на так званих "чорних"

ринках, що також не сприяло оздоровленню економіки та життя в країні. Але

даний період цікавий не лише зрушеннями в економіці, нас він цікавить

насамперед як час змін у правовій системі і фактичного формування нової

правової системи, загального правового поля на всій величезній території

СРСР, частиною якого була Україна.

Об'єктом дослідження курсової роботи є суспільні відносини з приводу

реформування правової системи СРСР та України, входження України до

загального правового поля нової держави.

Предметом дослідження є безпосередньо зміни у окремих галузях права

України - цивільному, шлюбно-сімейному, кримінальному, конституційному та

інших, а також відносини України як суб'єкта федерації з центром.

Завданням роботи є:

-- висвітлення економіко-правового становища на Україні напередодні

запровадження нової економічної політики;

-- характеристика змін у конкретних галузях права України за період з

1925 до 1935 року;

-- опис відносин України як суб'єкта федерації з державним центром та

зовнішньої політики України в даний період;

-- висвітлення зрушень в економіці України внаслідок проведення

правових реформ.

З М І С Т

В С Т У П

Розділ 1. Становище України на початку 20-х років. Нова

економічна політика та її законодавче оформлення.

Розділ ІІ. Державний лад України початку 20-х років.

Розділ ІІІ. Україна та утворення Союзу РСР.

3.1. Договірні відносини між УСРР та РСФРР у

1921- 1922 роках

3.2. Перебудова державного апарату УСРР у зв’язку

з утворенням СРСР

Розділ IV. Основні риси правової системи України.

В И С Н О В О К

С П И С О К Л І Т Е Р А Т У Р И

Страницы: 1, 2