Курсовая работа: Зародження американської державності в ході війни за незалежність

Курсовая работа: Зародження американської державності в ході війни за незалежність

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Зародження американської державності в ході війни за незалежність. 2 континентальний конгрес

1.1 Військові дії 1775-1776 рр. Проголошення незалежності

1.2 Статті конфедерації та вічного союзу. Військові дії 1778-1781 рр. та капітуляція Англії

Розділ 2. Політична система США в 1781-1787р.р. Конституція 1787 р

Розділ 3. Політична система США в 1787–1789 рр.

Висновок

Список використаної літератури та джерел

ВСТУП

Актуальність. Процес становлення американської держави в 1775–1789 рр. є доволі актуальним нині оскільки він розкриває основні віхи становлення та розвитку інститутів влади демократичної держави. Актуальним залишається процес становлення та подальшого розвитку особливої форми державного устрою – федеративної республіки, органів державної влади в центральному інституті управління державою та в штатах. Принципи вміщені в Декларації незалежності, залишаються основою для створення демократичних конституцій країн світу та є актуальними і нині.

Я обрав дану тему курсової роботи тому що цікавлюся еволюцією створення американської держави, створенням демократичних документів котрі відображають основні погляди та прагнення суспільства у процесі розвитку суспільної думки щодо прав людини, та питань організації інститутів влади в країні.

Огляд історіографії. При опрацюванні матеріалів з історії автор ознайомився з наступним переліком літератури: Богіна Ш.А. “США. Первая американская революція”, Джефферсон Т. “Декларація незалежності. Конституція США”, Егер О. “Новая история”, Єфимов А.В. “Очерки истории США. От открытия Америки до окончания гражданской войны (1492-1870)”, Говард Синкотта “Історія Сполучених Штатів”, Г.Н. Севастьянов “История США, Всемирная история в 24 т.”, Контор Р. “Народная история Соединенных Штатов Америки”, Мудрак І.Д. “Історія держави і права зарубіжних країн”, Омельченко О.А. “Всеобщая история государства и права”, Согрин “Политическая власть в США”, “Политическая история США”, “Образование североамериканского государства”, Ісаєв С.А. “Становление Американского государства”, Черниловський “Всеобщая история государства и права”, Шпотов “Образование США (XVIII ст.)”. Богина, Егер, Єфимов, Синкотта, Севастьянов, Контор, Согрин, Шпотов та Всемирная история подають відомості про хід Війни за Незалежність американських колоній в 1775–1783 рр., стан воюючих сторін та заключення Версальського мирного договору. Мудрак, Омельченко, Согрин, Черниловський, описують процес та основні віхи становлення політичної системи молодої американської держави, прийняття Декларації Незалежності, становлення органів законодавчої, судової та виконавчої влади та прослідковують зміни в цих гілках протягом 2 конституцій США 1777 і 1787 рр.; процес трансформації союзу штатів в єдину федеративну державу. У збірнику Невичерпність демократії вміщено текст Декларації Незалежності та Конституції США 1787 р.

Хронологічні рамки курсової роботи сягають періоду 1775–1789 рр.

Географічні межі курсової роботи охоплюють території, які входили до складу Нової Англії, а згодом і незалежної американської держави в 1775-1789 рр.

Метою курсової роботи є дослідження ходу Війни за незалежність англійських колоній в 1775 – 1783 рр., процесу створення органів державної влади в США, Декларації Незалежності, Конституції 1777 та 1787 рр.

Для реалізації мети поставлені такі дослідницькі завдання:

·  дослідити хід Війни за незалежність англійських колоній 1775-1783 р.р.

·  описати процес створення та організацій органів державної влади в США

·  прослідкувати процес трансформації союзу штатів в 1777 р. в федеративну республіку 1787 р.

·  проаналізувати Декларацію Незалежності, Конституції 1777 та 1787 рр.

·  Структура роботи зумовлена метою та дослідницьким завданням і складається з вступу, 3 розділів де 1 розділ вміщує 2 підпункти, висновків та списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1. ЗАРОДЖЕННЯ АМЕРИКАНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ХОДІ ВІЙНИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. 2 КОНТИНЕНТАЛЬНИЙ КОНГРЕС

1.1 Військові дії 1775-1778 рр. Проголошення незалежності США

Взимку 1774/75 р.р. в колоніях почали стихійно виникати озброєні загони, учасники яких називали себе “ людьми хвилини ” чи “ хлопцями свободи ”. Вони самі обирали зі свого оточення командирів, діставали зброю, вели невпинне спостереження за діями британських військ [246;7].

У лютому 1775 р. в Масачусетсі була створена комісія з вироблення правил конституційної армії. Обговоренням цього питання займався скликаний замість розбещеної колоніальної асамблеї конгрес представників Масачусетсу, котрий проходив в гострих дебатах між представниками помірного крила і прибічниками радикальніших дій.

Тим часом розрив з Англією і озброєне зіткнення з кожним днем ставали усе більш невідворотними. Поки конгрес Масачусетсу сперечався, чи створювати армію, загони добровольців вже почали військові приготування, створюючи склади озброєння і проводячи навчання міліційних частин. Комітети безпеки цю діяльність підтримували і заохочували, а такі лідери патріотів, як С. Адамc і Дж. Хенкок, виступили в ролі натхненників і практичних керівників, розпочатих за ініціативою знизу військових приготувань. Генерал Гейдж був про це обізнаний і, розраховуючи припинити діяльність патріотів, віддав наказ підрозділам британських військ роззброїти дислоковані біля Бостона добровольчі загони в Конкорді і Лексінгтоні, заарештувавши С. Адамса і Дж. Хенкока.

Британське командування прагнуло зберегти в суворій таємниці військові приготування. Проте представники Комітету безпеки пильно стежили за пересуванням англійських військ. Тому, коли18 квітня британські війська чисельністю в 700-800 солдатів зібралися на центральній площі Бостона, аби рушити на Конкорд, ця операція, як справедливо відзначив американський дослідник Р. Грос,вже «була приречена на провал». Ще напередодні Комітет безпеки віддав наказ терміново розібрати склади з озброєнням. Вночі на підводах запаси, що зберігалися в Конкорді, були переправлені в сусідні селища.

Британські війська відправилися до Конкорду під покривом ночі. В цілях дотримання секретності багатьом командирам підрозділів повідомили про цілі операції лише перед самим її початком. Проте в той момент; коли англійські загони виступили з Бостона, з башти Північної церкви спеціально поставлений туди Комітетом безпеки черговий подав умовний сигнал, і гонець патріотів Пів Рівер відправився в свій легендарний рейд, аби повідомити про підготовлюваний напад. З тією ж метою один з лідерів патріотів Бостона, Джозеф Ворен, відправив до Конкорду довірену особу, Уїльяма Доуза. Одночасні декілька жителів передмість Бостона пустилися в дорогу, запідозривши недобре в дивній активності англійських патрулів, що здалася їм. Коли Рівер, а потім Доуз і інші гінці прибули в розташований по дорозі до Конкорду Лексінгтон, там ударили в набат і підняли по бойовій тривозі місцеву міліцію. У Лексінгтоні англійські війська відкрили вогонь по американських силах. Вісім чоловік булоубито і 9 поранені. Озброєна сутичка сталася і в Конкорді, де американці зуміли спонукати до втечі англійських солдатів.

Безпосередньою реакцією на події в Лексінгтоні і Конкорді була мобілізація нових міліційних загонів, загальна чисельність яких перевищила 1100 чоловік. Невеликі групи повстанців ховалися за будинками і заборами, в лощинах і ярах. Вони обстрілювали англійців на всьому протязі зворотньої дороги від Конкорду та Лексінгтона. У цій битві американці використовували запозичену ними у індійців тактику розсипних строю, протиставивши малорухливим британським порядкам несподіваний і стрімкий натиск малими групами і поодинці, атакуючи противника в найнесподіваніших місцях. Події в Конкорді і Лексінгтоні були озброєним повстанням проти британського панування, початком американської війни за незалежність. Тепер уже ні у кого не було сумнівів в тому, що американці готові воювати. «Фермери Масачусетсу, - відзначав М. Дженсен, - на відміну від політиків, що сварилися, хотіли почати війну.19 квітня 1775 р. вони показали, що можуть воювати». Тепер коливань в питанні про необхідності створення армії вже не було. Керівники патріотичного руху, навіть з числа представників помірних кругів, ясно усвідомлювали те, що, якщо вони не хочуть втратити своїх позицій в керівництві, їм належить прилучитися до прибічників військової партії.

Бостон, звідки послані були британські війська для розправи з американськими патріотичними силами, був оточений і підданий облозі з боку знов створених партизанських загонів Нової Англії, які розташувалися, довкола міста 15-тисячним «табором свободи»[123-124;6].

У Нью-Йорку організація «Синів свободи» керувала захватом арсеналу, а потім організувала міліційний корпус, захопивши в свої руки митницю, склади з різним спорядженням і запасами, а також конфіскувавши вантажі англійських судів, що доставили спорядження для британського гарнізону в Бостоні. У Саванні (Джорджія) місцеві патріоти напали на лавку, в якій зберігалися запаси пороху і дробу,потім захопили британське судно, що стояло, завантажене рушницями і порохом. Ці трофеї дозволили озброїти полк волонтерів. Проти учасників вилазки в Саванне британські власті спробували застосувати репресивні заходи. Був арештований і посаджений у в'язницю один з керівників «Синів свободи» - Е. Макгарді. Проте озброєні патріоти звільнили його з висновку і демонстративно в повній бойовій формі прошли по вулицях міста. У Філадельфії за участю ремісників і купців була створена військова асоціація. У Ньюарку (Нью-Джерсі) на зборах «Синів свободи» була одностайно прийнята резолюція, що свідчила, що її учасники присягаються «не пощадити ні свого майна, ні самого життя для справи звільнення Америки».

Чисельні загони волонтерів почали партизанську війну проти Англії. В середині травня 1775 р. крупні міліційні сили попрямували до Канади, сподіваючись забезпечити собі підтримку канадських провінцій. По дорозі патріоти зайняли дві важливі фортеці - Тайкондерогу і Краун-Пойнт. Згодом їм удалося навіть захопити Монреаль. Проте, забігаючи вперед, слід сказати, що канадська експедиція виявилася невдалою. Зазнавши поразка під Квебеком, американці вимушені були відступити. Все ж ця військова операція не була безглуздою, оскільки надалі, побоюючись американського нападу,Англія вимушена була постійно тримати значний контингент військ в Канаді, що заважало їй розвернути всі свої сили у війні проти повсталих американських колоній [18;12].

Англійцям довелося вести війну, котра стала неминучою, найманими силами. Жалюгідне положення Німеччини в цей час характеризується тим, що багато з її дрібних князів, потребувала грошей, запропонували догідливо свої послуги Англії у цьому випадку навіть не чекаючи її вимог. Брауншвейг, Гессен - Кассель, Гесен - Ганау, Аншпах, Вальдек, Ангальт - Цербст брали участь в такій торгівлі своїми підданими. Всього було зібрано 29160 чоловік, тобто близько 3 - 4 % населення даних князівств[699-700;3].

10 травня 1775 р. зібрався II Континентальний конгрес. Він констатував стан війни з Англією і 15 червня конгрес прийняв рішення про організацію армії. На чолі її був поставлений Джордж Вашингтон, багатий вірджинський плантатор. Вашингтон народився в 1732 році; у той час йому були 44 роки. Він служив в юності в англійських військах, де мав чин майора і з відзнакою закінчив службу, потім подався в приватне життя, поселившись заможним сільським господарем в своєму маєтку, Моунт-Вернон, у Вірджинії. Талановитий полководець і видатний політичний діяч, він завоював популярність серед широких мас народу своєю послідовною боротьбою за незалежність колоній. Його обрання повинне було символізувати єдність північних і південних колоній в боротьбі проти загального ворога.

Конгрес не встигав за подіями котрі швидко розгорталися. В цей час 20-тисячна армія «людей хвилини» і колоніальної міліції, що назвала себе «табором свободи», вже оточила Бостон з британською армією, що знаходилася в ньому. Захопивши одну з висот, що панували над містом, - Бенкерсхілл, американці протягом дня 17 червня відбили три запеклі атаки супротивника. Втративши 450 убитими і пораненими, вони залишили Бенкерсхілл лише після того, як у них вичерпалися запаси пороху. Втрати британців склали тисячу солдатів і офіцерів.

Переможці не раділи з приводу взятого успіху. «Ще одна така перемога, - писала лондонська газета, - і не залишиться нікого, аби принести звістку додому».

Репресії і жорстокості, вживані в колоніях за наказами властей метрополії, сприяли зростанню серед мас не лише антибританських, але і антимонархічних настроїв, порушивши сильну раніше віру в «доброго» короля Англії [521-522;7].

Незважаючи на розпал збройного конфлікту, ідея повного відокремлення від Англії страхала деяких учасників Континентального конгресу. В липні Джон Дікінсон запропонував проект резолюції, відомий як Петиція оливкової гілки, де висловлено заклик до короля припинити подальші військові дії, аж поки не буде вироблено певної угоди між сторонами. Але петиція не була сприйнята у позитивному дусі: король Георг ІІІ 23 серпня 1775 року видав прокламацію, в якій оголосив повсталі колонії бунтівниками.

Британія покладала ніде надії на те, що південні колонії виявляться лояльними – почасти через свою залежність від рабства. Багато хто в південних колоніях боявся, що нове повстання проти давньої батьківщини підштовхне і рабів до бунту проти плантаторів. І справді, в листопаді 1775 року лорд Данмор, губернатор Вірджинії, пообіцяв волю всім рабам, що воюватимуть за англійців. Одначе Данморів заклик підштовхував багатьох вірджинців стати на бік повстанців.

Губернатор Північної Кароліни Джозайя Мартін в свою чергу, переконував північнокаролінців лишатися вірними короні. Коли на його заклик відгукнулося 1500 чоловік, революційне військо розгромило їх ще до прибуття британських сил [71-71;5].

Спираючись лише на недисципліновану міліцію окремих штатів, яка готова була захищати лише свої рідні місця і скликалася на короткий термін, не можна було виграти війну. Тому необхідно було створити постійну, регулярну загально-американську армію. 1 січня 1776 р. було постановлено провести перший набір в армію конгресу. Конгрес формував війська на добровільних засадах і шляхом розверстування, згідно якого міліція окремих штатів повинна була доставляти певну кількість людей. Завербованому одноразово виплачувалася грошова сума. Надалі військовослужбовці отримували і грошове і натуральне постачання, причому за недоліком грошей солдатам і офіцерам роками не платилася платня. У рабовласницькій Вірджинії кожному солдатові після закінчення війни був обіцяний здоровий негр у віці від 10 до 30 років або 60 фунтів стерлінгів золотом або сріблом замість негра.

Американська армія була, як і все населення Америки, вельми строкатою по своєму національному складу і складалася з англійців, шотландців, ірландців, німців, голландців, французів, євреїв і ін. Встає питання: яка частина дорослого чоловічого населення була залучена в армію?

Керівник військової комісії конгресу Джон Адамс стверджував, що під час війни з кожних трьох жителів колоній один був прибічником незалежності, другий, - її противником, третій же займав нейтральну позицію. Перед війною в американських колоніях налічувалося, як вже було сказано, 2,5 мільйона населення, у тому числі 500 тисяч негрів. Але в армії Вашингтона без партизанських загонів ніколи не були одночасно понад 22 тисячі чоловік, взимку ж, особливо останніми роками війни, його армія танула і число бійців падало до 4-5 тисяч.

Деякі індіанські племена билися на стороні колоністів. Коли почалася війна за незалежність, могутній двадцятитисячний союз ірокезів, не дивлячись на всі наполягання англійців, що намагалися схилити їх на свою сторону, залишався нейтральним. Але в 1777 р. англійці зробили новий натиск. На великій раді шести племен стався розкол. Вирішили, що кожне плем'я поступить на свій розсуд. Тоді сенека і кайога прийняли сторону англійців, частина могавків і онондагів приєдналася до англійців, а частина залишилася нейтральною. У 1777 р. американське командування послало на землі ірокезів каральну експедицію Селівана, яка знищила всі запаси продовольства, худобу, житло. Два племена - туокарора і онейда - прилучилися до американців. Надалі в штабі Вашингтона було п'ять офіцерів індійців, з них два полковники.

Відважно билися негри. Селем Пур, негр з Масачусетса, в битві під Бенкерхіллом «показав себе досвідченим офіцером, так само як і прекрасним солдатом». Це відзначило 14 офіцерів в своєму рапорті Континентальному конгресу.

Негритянка Дебора Геннет з Масачусетса переодягнулася в чоловічий одяг і 17 місяців билася в 4-му Масачусетському полку. Загін негрів, захищаючись в 1781 р. в штаті Нью-Йорк проти атакуючих англійців, загинув весь до останньої людини. Негри показали себе самовідданими патріотами. В той же час негри вважали, що вони борються за своє звільнення. Саме тому Континентальний конгрес, керований помірними діячами і плантаторами, розглядав допущення негрів в армію як крайній військовий захід і прагнув по можливості обмежити число їх в армії оскільки рабам боялися вручити зброю [205-206;4].

Під час війни за незалежність посилилася втеча негрів від своїх господарів. У районах, що прилягали до театру військових дій, втеча приймала масовий характер, і рабовласники прагнули вивезти негрів в глиб країни.

Негри, що бігли, організували загони, які нападали на плантаторів. В Нью-Джерсі в 1779 р. діяв загін з 50 негрів, до якого прилучилося декілька білих бідняків. Подібні випадків було багато. У Бостоні в 1781 р. була відкрита широко розгалужена змова негрів, в якій брав участь один білий, ірландець. Одна з найбільш крупних змов негрів була в Північній Кароліні в 1775 р. Він поширився на три графства. Декілька сотень білих негайно озброїлися, негри були захоплені, частина їх була страчена, інша поміщені у в'язницю і покарані батогами. Проте виступи негрів були неорганізованими і носили епізодичний характер.

Військо колоністів під Бостоном складалося з розрізнених загонів міліції (ополчення). Вашингтон, приїхавши на коні в табір, підняв шпагу і взяв командування над ним. Табір був вельми строкатою і безладною картиною. Озброєні найрізноманітнішою зброєю, від карабінів і мисливських рушниць до підв'язаних на поясі мечів і кривих кинджалів, бородаті, загорілі пуритани з Нової Англії стояли поряд з групами мисливців, що прийшли із західних поселень, і найманими загонами індійців, прикрашених пір'ям. Частина цих індійців прийняла християнство і служила в міліції колоній Нової Англії. Командири рот і полків обиралися не залежно від знання ними військової справи, а відповідно до тієї пошани, якою вони користувалися в церковній общині, що була в Новій Англії первинною ланкою суспільства і держави. У деяких містах командирів полків і офіцерів обирали загальним виборах всіх жителів. У полках було від 3 до 23 рот в кожному, роти мали саму різну чисельність.

Порох роздавали скупими порціями. Його було дуже мало. Для того, щоб отримати свинець для куль, зривали і розпилювали листи свинцевих дахів і свинцеві гирі при віконних ставнях. Отримавши шматок свинцю, кожен солдат сам відливав кулі відповідно калібру своєї рушниці.

Тут же солдати навчилися робити з паперу пакетики – щось схоже на патронні гільзи, в які насипали порох і клали кулю, - свого роду патрони. Це прискорювало стрілянину. Коли не вистачало свинцю, стріляли цвяхами і обрізками заліза. Незабаром Вашингтону удалося зібрати 50 залізних і латунних гармат, частково англійських, трофейних. Він звернув увагу на хороброго коваля Натаніеля Гріна, що з'явився в Бостон на чолі міліції Род-Айленда, і приблизив його до себе. Надалі Грін став заступником головнокомандуючого.

Навіть тоді, коли військові дії вже почалися, багато хто в колоніях, особливо представники заможних шарів, все ще сподівалися на примирення з метрополією. Американські фермери вважали, що конфлікт з Англією викликаний неправильними діями королівських губернаторів і генералів. Вранці в таборах колоністів возносилися молитви за короля, а потім фермери йшли битися проти королівських військ [152;8].

Регулярна американська армія вербувалася з добровольців, що вступали в неї на певний, часто короткий термін. Фінансування і постачання армії весь час було зв'язане з величезними труднощами. Часто солдати були роззуті і роздягнені, нерідко голодували. Останнє відбувалося через невмілу організації справи, поганих доріг і нестачі транспортних засобів, а також жадібності постачальників і махінацій спекулянтів. Армія Вашингтона кожну зиму танула, а влітку поповнювалася новими наборами. Не дивлячись на всю цю скруту, вона загалом успішно билася з навченим регулярним військом англійців. Американські солдати усвідомлювали, що вони захищають рідні краї, відчували активну допомогу населення, особливо партизанських загонів, і самі користувалися партизанською тактикою.

Логічним висновком зі всієї боротьби колоній з Англією було проголошення незалежності, але пройшло немало часу, коли це здійснилося. Ліве, демократичне крило вігів, що весь час вимагало рішучих заходів і негайного розриву з Англією, наполягало на проголошенні незалежності. Самий хід війни, її потреби, фактичне здійснення державної самостійності вели до того ж. Впродовж першого військового року ряд колоній оголосили себе незалежними державами (штатами). В процесі війни виковувалася єдність колоній, народжувалася американська нація. Символом цього стали слова, сказані Патріком Генрі на Першому континентальному конгресі: «Я не вірджинець, я американець»[39;1].

1 Січня 1776 року Томас Пейн, політичний теоретик і письменник, який прибув до Америки з Англії в 1774 році, опублікував брошуру на півсотні сторінок під назвою ” Здоровий розум “. З три місяці було розпродано 100 тисяч примірників брошури, у якій Пейн засудив ідею спадкової монархії, висловлюючи крилату фразу, що “ життя чесної людини для суспільства вартісніше за діяльність усіх коронованих головорізів, які будь-коли жили на світі ”. Він висунув альтернативу або коритися далі королю й тиранові та звироднілому урядові, або здобути волю і щастя у самоврядній незалежній республіці. Поширившись у колоніях, ” Здоровий розум “ зміцнював потяг до відокремлення [72;5].

Памфлет Пейна був пристрасним закликом до народу. Він звав колоністів до повстання проти метрополії, проголошуючи рівність всіх людей і їх природжені природні права. Пейн відзначав, що вся попередня літературна полеміка з приводу розбрату з Англією виявилася безрезультатною. «...Все було безплідне, - писав він, і період дебатів закінчився. Зброя, як останній засіб, вирішує зараз суперечку». Він заявляв, що не можна залишатися лояльними відносно Англії і в той же час вести з нею боротьбу за свої права. Пейн рішуче виступав проти всіх, хто стверджував, що зв'язок колоній з країною-матір'ю, Англією, життєво необхідний для їх благополуччя. Пейн закликав Америку затвердити свою незалежність і виступив прибічником республіканської форми правління. Він критикував монархію як жорстокий, несправедливий режим. По словах В. Л. Парінгтона, Пейн виявився «втіленням республіканського духу Американської революції». Він пропонував розбити корону і шматки її розсіяти в народі, «якому вона належить по праву». Це було дуже сміливо, бо, не дивлячись на розвиток визвольного руху, монархічна традиція і віра в «доброго короля» були ще дуже міцними. Багато хто не уявляв собі вірогідності змін форми правління. Пейн же пропонував відмовитися від старих поглядів і звичок, рішуче розірвати з минулим, поваливши владу монархії і встановивши республіканських лад. Він заявляв, що вільна, незалежна республіка принесе Америці демократичне правління і забезпечить її народові процвітання. Автор «Здорового глузду» пропонував, аби кожен американець незалежно від того, якою власністю він володів і чи мав її взагалі, був наділений правом голосу. Пейн заявив себе рішучим прибічником загального виборчого права, противником яких би то не було обмежень на основі майнового цензу.

Після Банкерхіллу англійський уряд зрозумів, що жодній,ні двома, ні навіть п'ятьма тисячами гренадерів усмирити колонії не удасться. Було вирішено відправити до Америки 20-тисячний корпус. Але вербування проходило повільно. До весни 1776 р. до відправки були готові лише 5-6 тис. чоловік. Тоді почали переговори про створення корпусу найманців в німецьких князівствах. Крім того, стало відомо, що британське командування в самій Америці приступило до вербування негритянських невільників і енергійно підбурювало індійців нападати на ферми і поселення «прикордонників». Бажаючи продемонструвати свою готовність жорстоко розправитися з повстанцями, британські війська зробили рейди у Фалмут (Мен) і Норфолк (Віргінія), розгромили і спалили їх дотла. Колонії були оголошені в стані заколоту. Війська і військово-морський флот отримали наказ короля придушити повстання.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5