Курсовая работа: Зародження американської державності в ході війни за незалежність

Франко – американський союз швидко поширив межі конфлікту. У червні 1778 року англійські кораблі обстріляли французькі, і обидві країни почали між собою війну. Сподіваючись повернути назад території, відібрані англійцями під час Семилітньої війни, Іспанія виступила 1779 року на боці Франції, але не в ролі американського союзника. 1780 року Англія оголосила війну голландцям, що не полишали торгівля з американцями. Об'єднання цих європейських держав з Францією стало більшою загрозою для Англії, аніж стосунки з американськими колоніями [75-76;5].

В ході Війни за незалежність сталося фактичне оформлення єдності колоній, а також формування нової системи державної влади в колоніях. Другий Континентальний конгрес впродовж ряду років грав роль єдиного законодавчого органу влади, який приймав найважливіші політичні рішення і керував діяльністю армії і призначених посадових осіб. Рішення в Конгресі приймалися на основі рівності голосів штатів-колоній. Склалися загальні озброєні сили з єдиним командуванням. Хоча в економічному сенсі і мало вдала, була зроблена спроба організації єдиної фінансової системи колоній - загальних паперових грошей і єдиного податку на утримання армії.

Замість розбещених по вказівці з Англії законодорадчих асамблей в колоніях були повсюдно вибрані нові законодавчі представництва. Обиралися вони на основі ширшого виборчого права. Якщо раніше вирішальне слово залишалося за губернаторами, то тепер законодавчі збори затвердили своє верховенство. Кожен штат сформував власну систему управління. Але майже у всіх главою виконавчої влади став виборний губернатор, підзвітний законодавчим зборам штату. У ряді штатів були введені обмеження на термін перебування його при владі для уникнення «небезпеки монархізму». У більшості колоній (у 10 з 13) законодавчі збори були реорганізовані по двопалатному зразку, причому сенаторів (членів верхньої палати) обирали з осіб з вищим майновим цензом. У більшості штатів були прийняті нові конституції, що закріпили їх державний суверенітет і народовладдя [67;10].

Успіхи революції дали змогу американцям оформити у вигляді закону свої ідеали, викладені в Декларації Незалежності, і владнати свої незлагоди за допомогою конституцій штатів. Ще 10 травня 1776 року Конгрес ухвалив резолюцію, що радила колоніям заснувати нові уряди, “ які найкращим чином виведуть своїх громадян до щастя й свободи ”. Деякі з них уже зробили це, і протягом року після проголошення Декларації Незалежності всі штати, за винятком трьох, уклали свої конституції.

Нові конституції демонстрували натиск демократичних ідей. Жодна з них не поривала з традиціями, адже всі базувалися на тривких підвалинах колоніального досвіду і англійської практики, проте кожна була одухотворена ідеалами республіканства, проголошеними філософами Просвітництва.

Звичайно, перше завдання укладачів конституції штатів зводилося до тюленя “ невідчужуваних прав ”, порушення яких спонукало колишні колонії порвати зв’язки з Англією. Через те кожна конституція починалася з Декларації прав або Білля про права. Вірджинська конституція, що стала взірцем для інших, містила декларації основних принципів, як-от: суверенність народу, зміна посадових осіб, свобода виборів, а також перелік визначальних свобод: помірна застава і гуманне покарання, швидкий розгляд справи у суді присяжних, свобода преси і совісті та права більшості реформувати чи замінювати урядування.

Інші штати поширили перелік свобод гарантуванням свободи слова, зборів і петицій, а також іншими моментами, як-от: право носити зброю, право на дотримання вимог habeas corpus, недоторканість житла та рівний для всіх захист закону. Крім того, всі конституції заявляли про відображення трьох владних гілок у структурі уряду – виконавчої, законодавчої та судової, при цьому кожну з них мали стримувати й врівноважувати дві інші.

Конституція Пенсильванії виявилася найрадикальнішою. У цьому штаті контроль у законодавчих зборах мали філадельфійські ремісники, шотландсько-ірландські прикордонні жителі та німецькомовні фермери. Провінційний конгрес ухвалив конституцію, що надавала право глосу будь – якій особі – платникові податків – та його синам, вимагала регулярної ротації на службі (ніхто не мав права служити як депутат більше чотирьох років з кожних семи) і встановлювала однопалатні законодавчі збори.

Якщо ж виходити з новіших норм, у конституціях штатів даються взнаки вияви кричущої обмеженості. Конституції, покликані забезпечити людям природні права, не гарантували кожній людині фундаментального природного права – рівності. Колонії на південь від Пенсильванії так і не надали своїм рабам невід'ємних прав людини. Жінки не здобули політичних пра. Жоден штат не спромігся надати право голосу всім чоловікам; навіть у штатах, котрі дозволяли голосувати всім платникам податків ( Делавер, Північна Кароліна, Джорджія і Пенсильванія де від урядовців вимагалося володіння певною власністю)[83-84-5].

1.2 Статті конфедерації та вічного союзу. Військові дії 1778–1781 рр. та капітуляція Англії

Одночасно з проголошенням «Декларації незалежності» Другий Континентальний конгрес прийняв засадницькі рішення про принципи утворення міждержавного союзу штатів. Союз цей в ході Війни за незалежність вже склався фактично: існував об'єднаний законодавчий орган в особі Конгресу, штати спільно встановили дипломатичні стосунки з Францією, Франція всім разом надала грошову допомогу для війни з Англією, утворилася єдина армія з єдиним командуванням і єдиним фінансуванням. Конституювання цього союзу як особливого державного об'єднання представлялося закономірним.

План формування такого союзу вперше був запропонований Б. Франкліном в липні 1775 р. Проте хід він зміг отримати лише з травня 1776 р., коли представники штатів в цілому схвалили і ідею проголошення незалежності, і створення міждержавного союзу як єдиного політичний організм. Тоді ж було прийнято, що об'єднання повинне прийняти характер конфедерації. Жодних змістовних характеристик в цей термін тоді не вкладалося. Єдиним зразком подібного об'єднання для колоній (як і в планах XVII ст.) були Нідерланди, і організація влади Об'єднаних провінцій об'єктивно вплинула на конституювання конфедерації (зокрема, рівність голосів штатів загалом на законодавчих зборах при різному складі депутацій, відсутність загальної виконавчої влади). Відносно сенсу запропонованого союзу і відповідно вмісту конституційного акту єдності думок між представниками штатів і між лідерами Конгресу не було. Франклін и Д.Адамс виступали за тісну єдність з сильною єдиною урядовою владою. Представники південних штатів - за конфедерацію, яка передбачала б більшу координацію дій, ніж єдина держава. До вересня 1777 р. погоджений проект був вироблений (не без тиску унітариста Д. Вашингтона) і направлений на схвалення штатів. До листопада 1779 р. його ратифікували законодавчі асамблеї 12 штатів, до 1781 р. під тиском зовнішньополітичних обставин - і Меріленд. 1 березня 1781 р. Другий Континентальний конгрес оголосив про набуття чинності «Статей конфедерації і вічного союзу» (11 статей), які стали першою конституцією північноамериканської держави.

Не дивлячись на слабкість повноважень створюваних загальних органів влади і управління, «Статті» проголошували безповоротне створення загальної держави. За штатами не передбачалося права вийти з союзу. Рішення більшості членів союзу мало примусову силу для інших штатів. Формувалася сфера виняткових повноважень союзної держави. У останньому зберігався непорушним суверенітет штатів, оскільки він не був обмежений конкретними нормами «Статей»: «Кожен штат зберігає своє верховенство, свою свободу і незалежність, так само як і всю владу, всю юрисдикцію і всі права, які не надані цією конфедерацією Сполучених Штатам, присутнім на конгресі» (ст. 2). Для узгодження цього зовнішнього протиріччя на користь повноправного населення штатів вводився інститут загального міжгромадянства: жителі одного штату, не припиняючись бути громадянами лише штату, користувалися надалі привілеями і пільгами в інших штатах нарівні з їх жителями відносно права пересування, торгівельної і фінансової діяльності, власності. Штати повинні були «надавати довіру» до юрисдикції інших членів союзу.

Для вирішення загальних справ конфедерації створювався конгрес штатів. Представників в нього (числом від двох до семи) обирали в штатах відповідно власним правилам, на один рік. Штат зберігав право відгуку або заміни у будь-який час своїх представників. На конгресі кожному штату належав лише один голос. За конгресом закріплювалися повноваження, передані у виняткове ведення Сполучених Штатів: вирішення питань війни і миру, дипломатичні стосунки і міжнародні договори, регулювання монетного обігу, мір і ваг, торгівлі, поштової справи, встановлення військових порядків і призначення вищих військових чинів. Для вирішення всіх цих питань була потрібна згода більшості - тобто 9 штатів. Спеціально обмовлялося, що без їх схвалення всі перераховані повноваження недійсні. Тим самим створювалося найважливіше згодом правило конституційних порядків північноамериканської держави: у важливих питаннях передбачається політичне узгодження з суб'єктами союзу.

«Статті» формулювали не лише делеговані повноваження союзу, але і заборонні, тобто які накладали обмеження на суверенітет штатів (такий прийом також став важливою рисою американської конституції). Штатам заборонялося вести власну зовнішню політику у всіх проявах без узгодження з іншими штатами, створювати значні озброєні сили.

Під час припинення засідань конгресу діяв комітет з делегатів (поодинці від кожного штату). Це був колективний урядовий орган. Він мав право призначати посадових осіб, вести поточну фінансову політику, встановлювати розмір загальної армії. Щоб уникнути можливих зловживань спеціально вводилися обмеження на перетворення комітету в повноцінний виконавчий орган: йому не могли бути передані повноваження конгресу і найбільш важливі державні справи.

Мертвою буквою залишилася завершальна стаття, якою визначався порядок прийняття в союз нових штатів (і лише для приєднання Канади, що передбачалося, заздалегідь давалася повна згода).

Союз, створений конституцією 1781 р., був декларативним і переважно військово-політичним. Фінансові, торгівельні повноваження конгресу і урядових органів союзу були вельми умовними (наприклад, конгрес мав право робити позики, але ніяк не передбачалося, чим і на підставі чого розплачуватиметься). Повна рівність штатів також далеко не відповідала реальній вазі найбільших колоній і їх вкладу в боротьбу за незалежність. Прийняття «Статей» було об'єктивним компромісом. Його значення полягало в тому, аби додати тимчасові правові рамки політичному організму, що формується. Політичні лідери штатів так і розцінювали першу конституцію: «Справжній настрій штатів сприяє установі міцного союзу, - відзначав Д. Вашингтон в 1781 р. - Потрібно користуватися випадком» [70-72;10].

Важливе значення в 1778-1779 рр. мали операції на Заході, де англійці за допомогою індіанських племен захопили велику територію. Але в лютому 1779 р. вони були розбиті і відкинуті загонами поселенців-піонерів, очолюваних Роджерсом Кларком. Ця перемога забезпечила за повсталими колоніями обширну територію на північному Заході.

В кінці 1778 р., висадившись в Джорджії, британська армія захопила Саванну, а через рік взяла в облогу і весною 1780 р. узяла столицю Південної Кароліни Чарлстон. У серпні 1780 р. американці потерпіли велику поразку біля Кемдена. Перелом в ході операцій на Півдні на користь американців пов'язаний з передачею командування Південною армією одному з найбільш видатних полководців війни за Незалежність - колишньому ковалеві Натаніелю Гріну.

До прибуття Гріна армія на Півдні була вельми слабкою. Її головну силу складали партизанські загони, що складалися з дрібних фермерів. Невеликими загонами партизани раптово нападали на британські пости і, залишаючись невловимими, поверталися на свої бази в лісах, горах і болотах. Привчені до нерухомої тактики лінійних буд, британські війська виявилися непридатними до боротьби з партизанами і несли великі втрати. Незрідка одне ім'я партизанського вождя Френсіса Маріона, що прозвав «болотяною лисицею», наводило на них жах і спонукало до втечі.

Після того, як генералові Гріну, представникові демократичної частини командування, удалося встановити зв'язок з партизанськими загонами і налагодити постачання і поповнення Південної армії, він перейшов до тактики систематичних, обдуманих ударів, координуючи дії регулярної армії і партизанських частин. На початку 1781 р. Грін наніс британською армії генерала Корнуоліса ряд поразок.

Незабаром обидві Кароліни і Джорджія було звільнено від ворога, вирішальні операції розвернулися у Вірджинії, де діяли дві американські армії, одна під командуванням молодого француза маркіза Лафайета, інша - генерала Вейна.

Осінню 1781 р. англійська армія під командуванням Корнуоліса розташувалася під Йорктауном (Вірджинія). Вашингтон що готувався в цей час до узяття Нью-Йорка квапився укласти мир але рушив з частиною своїх сил до Вірджинії. До цього ж часу було приурочено прибуття в Чезапікську бухту сильної французької ескадри адмірала де Грасе.

1 жовтня армія Корнуоліса виявилася відрізаною від постачання і оточеною в Йорктауні з суші і з моря американо-французькими частинами, що три рази перевершували чисельність британських військ. 19 жовтня Корнуолісу довелося капітулювати. Перемогою при Йорктауні по суті закінчилися активні військові операції.

Капітуляція Корнуоліса викликала зміну торійского уряду в Англії. До влади в 1783 р. прийшли «нові торі» на чолі з Пітом Молодшим, який, побоюючись подальшого ослаблення Британської імперії в результаті поразок в Америці, вимушений був запропонувати світ на основі визнання незалежності США.

При підписанні у Версалі в 1783 р. мирного договору Англія, визнавши незалежність США, передала їм землі на Заході, між Алеганськими горами і річкою Міссісіпі, замість чого конгрес зі свого боку зобов'язався рекомендувати штатам сплатити англійським купцям довоєнні борги і компенсацію за конфісковану власність торі[528-531;7].

РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА США В 1781-1787 РР. КОНСТИТУЦІЯ 1787 Р.

Коли скінчилася революція, Сполученим штатам знову довелося зіткнутися з традиційно болючим питанням на Заході – проблемою експансії та супровідними труднощами в освоєнні земель, торгівлі хутрами, стосунки з індіанцями, розселенням і місцевим самоврядуванням. Спокушені найбагатшими землями в країні, піонери посунули через Апалацькі гори далі. Вже 1775 року віддалені вперед форпости, розкидані понад водними шляхами, налічували десятки тисяч поселенців. Відрізані гірськими кряжами і сотнями кілометрів від осередків політичної влади на сході, жителі поселень обирали свій уряд. Поселенці узбережних штатів перекочували далі в родючі річкові долини, листяні ліси та пагористі рівнини, що пролягли в глибину країни. На 1790 рік населення заапалацького регіону перевищувало 120 тисяч.

Ще до війни декілька колоній претендували на великі терени за Апалачами, вступаючи у гострі суперечки за ґрунти. А тим, хто не висував таких претензій, здавалося що ці територіальні набутки наділені несправедливо. Репрезентуючи інтереси цієї групи колоній, Меріленд вийшов з резолюцією, щоб західні землі вважалися власністю держави, яку Конгрес мав розподілити між вільними і незалежними урядами. Ідея була сприйнята без ентузіазму. І все – таки, 1780 року штат Нью-Йорк продемонстрував приклад, відмовившись від особистих претензій. А в 1784 року Вірджинія, чиї претензії були найбільшими, зреклася всіх земель на північ від річки Огайо. Інші штати теж відмовилися від своїх вимог, і стало очевидним, що всі землі на північ від річки Огайо й на захід від Алеганських гір перейдуть у володіння Конгресу. Спільне володіння мільйонами гектарів засвідчувало потяг до національної єдності і вселяло надію на реалізацію ідеї суверенної нації. Проте відчужені величезні території становили проблему, що потребувала свого розв'язання.

Відповідь була запропонована у Статтях конфедерації. За цими Статтями система обмеженого самоврядування, викладена у Декреті про Північний захід від 1787 року, приписувала утворення Північно-західної території – спочатку на правах самостійної округи, очолюваної губернатором зі своїми суддями, яких призначав Конгрес. Коли ж на зазначеній території проживатиме 5 тисяч вільних жителів чоловічої статі, віковий ценз яких дає їм право голосу, вона зможе мати свої законодавчі збори з двох палат й сама обиратиме нижню палату. За цих умов вона матиме змогу посилати до Конгресу делегата без права голосу.

На цій території передбачалося створити від трьох до п'яти щтатів. Якщо котрийсь із них матиме 60 тисяч вільних жителів, його приймуть до союзу на “абсолютно рівних правах з первісними штатами”. Декрет забезпечував громадянські права і свободи, заохочував освіту і гарантував, що “ на названій території не буде ні рабства, ні примусової праці ”.

Нова політика відкидала освячене традицією уявлення, нібито колонії існують задля добра прадавньої батьківщини, що вони підлеглі у політичному плані й мають менші соціальні права. Ця доктрина була замінена принципово новою, яка проголосила, що її колонії – це приріст країни і що вони не за привілеєм, а за законом мають право на всі вигоди рівності. Ці прогресивні тези Північно-західного декрету створили основу для американської політики щодо громадської землі [76;12].

Характеризуючи штати у період підписання Паризького договору та створення Конституції, Джордж Вашингтон образно зазначив, що на той час вони були перев'язані “ піщаною мотузкою ”. Як відомо, суперечки між Мерілендом та Вірджинією щодо навігації на річці Потомак призвели до скликання наради представників п'ятьох штатів у Анаполісі, штат Меріленд, у 1786 році. Один з делегатів Александер Гамільтон, переконав своїх колег, що комерція якнайтісніше пов’язана з іншими політичними та економічними проблемами і що становище занадто серйозне, щоб його розв'язання було покладене на недостатньо представницький орган.

Він наполягав на прийнятті звернення до всіх штатів з пропозицією виділити представників для повторної зустрічі, що мала відбутися наступної весни у Філадельфії. Континентальний конгрес спочатку обурився сміливою заявою, але його протести були втішені звісткою, Вірджинія обрала делегатом Джорджа Вашингтона. Протягом наступної осені й зими вибори відбулися в усіх штатах, за винятком Род-Айленда.

У травні 1787 року на федеральному з’їзді у філадельфійському Державному домі зібралися визначні діячі. Законодавчі збори штатів прислали керівників із досвідом врядування в колоніях, штатах та в Конгресі, а також в адвокатурі й армії. Джордж Вашингтон, якого вважали видатним громадянином країни за бездоганну публічну репутацію, чесність та відважне командування військом під час революції, був обраний головою з’їзду.

З-поміж інших активних депутатів вирізнялися два пенсильванці: Гавенер Моріс, що ясно усвідомлював необхідність створення національного уряду, і Джеймс Вілсон, який невтомно працював над поширенням ідеї державності. Пенсильванія обрала своїм представником також Бенджаміна Франкліна, що завершував блискучу кар’єру на державній службі та науковому поприщі. З Вірджинії прибув Джеймс Медіон, молодий державний діяч прагматик, що пильно вивчав політику й історію і, за висловом одного з колег, “ був пройнятий духом заповзятості і практичності… Найбільш ерудована людина у будь-якому спірному питанні Нині Медісона вважають за “батька Конституції”.

Масачусетс прислав Руфуса Кінга і Елбріджа Джеррі – людей ще не молодих, проте здібних і досвідчених. Роджер Шерман, швець, що став суддею, був одним з представників від Конектикута. Із Нью-Йорка прибув ініціатор зборів – Александер Гамільтон. Деякі не змогли приїхати, частина відмовилася, і в підсумку в роботі конвенту прийняли участь 55 батьків засновників (як їх згодом почали називати).

З’їзд був уповноважений прийнятий лише поправки до Статтей конфедерації, але, як згодом писав Медісон, делегати з мужньою вірою у свою країну відхилили ті Статті й приступили до заснування нової форми врядування.

Вони визнали, що головна потреба – це примирити дві різні гілки влади: владу місцевого контролю, яку вже здійснювали 13 напівнезалежних штатів, і владу центрального уряду. Вони також схвалили той принцип, що функції і влада національного уряду – нові, загальні та всеосяжні, тому їх слід старанно визначити і сформулювати, а всі інші функції та повноваження варто сприймати як такі, що належать до компетенції штатів. Усвідомлюючи, що центральному урядові належить мати реальну владу, делегати загалом дійшли згоди, що уряд, серед іншого, уповноважений карбувати монету, регулювати торгівлю, оголошувати війну та укладати мир[87-89;5].

Не дивлячись на результати державно-політичного визначення штатів і підсумки Війни за незалежність, в конвенті було поставлено питання про майбутню форму державного пристрою. А. Гамільтон виступив з обґрунтуванням вигод, які принесла б з собою монархічна організація по британському зразку, оцінена їм як «краща модель, будь-коли створена в світі». Проте цілком очевидно було, що американське суспільство не має в своєму розпорядженні жодних традицій для встановлення монархії. Закономірно вибір був зроблений на користь республіки. Обговорення її встановлення велося на основі т. з. «вірджинського плану», складеного під керівництвом Д. Медісона і Е. Рендолфа. У плані особливо підкреслювалося значення встановленяя сильної центральної влади. У дискусіях все більше і більше конструювався узагальнений образ владарювання і правління, на основі конституцій штатів, у тому числі шляхом закріплення принципу розділення законодавчої і виконавчої влади. Важливий компроміс в організації законодавчої влади був досягнутий по пропозиції Б. Франкліна: двопалатні законодавчі збори, причому одна з палат була б представництвом штатів. На поступки представникам південних штатів довелося піти і в питанні про збереженні рабства. 17 вересня 1787 р. нова конституція була схвалена депутатами (хоча і не всіма) [73-74;10].

Нижче подається текст Конституції США

Ми, народ Сполучених Штатів, заради створення досконалішої Спілки, утвердження правосуддя, збереження спокою в краї, налагодження спільної оборони, сприяння загальному добробуту й забезпечення нам та нашим нащадкам благ свободи установлюємо й запроваджуємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки.

СТАТТЯ I

Розділ 1. Всі ухвалені тут повноваження законодавчої влади надаються Конгресові Сполучених Штатів, який складається з Сенату й Палати представників.

Розділ 2. Палата представників складається з членів, обираних кожні два роки народом усіх штатів, причому виборці кожного із штатів повинні відповідати тим самим вимогам, що визначені для виборців найчисленнішої палати законодавчих зборів штату.

Не може бути представником той, хто не досяг двадцятип'ятилітнього віку, не був протягом останніх семи років громадянином Сполучених Штатів і не є на момент обрання жителем того штату, де його обирають.

Представники й прямі податки розподіляються поміж окремими штатами, що можуть вступити до цієї Спілки, пропорційно до чисельності їх населення, для визначення якої до числа всіх вільних людей, включаючи осіб, зобов'язаних кому-небудь службою на кілька років, і виключаючи індіанців, котрі не платять податків, додаються три п'ятих від усіх інших осіб. Такий облік провадитиметься протягом трьох років після першої сесії Конгресу Сполучених Штатів, а потім через кожні десять років таким способом, який буде визначено спеціальним законом. Від кожних тридцяти тисяч жителів не може бути обрано більш як одного представника, але кожен штат повинен мати хоча б одного представника; а до вчинення такого обліку штат Нью-Гемпшир має обирати трьох, Масачусетс — вісьмох, Род-Айленд і колонія Провіденс — одного, Коннектикут — п'ятьох, Нью-Йорк — шістьох, Нью-Джерсі — чотирьох, Пенсільванія — вісьмох, Делавер — одного, Меріленд — шістьох, Вірджинія — десятьох, Північна Кароліна — п'ятьох, Південна Кароліна — п'ятьох і Джорджія — трьох.

Коли відкриваються вакансії у представництві від якого-небудь штату, тоді його виконавча влада повинна призначити вибори для заповнення цих вакансій.

Палата представників обирає свого Спікера та інших посадових осіб, і тільки їй одній належить право виголошувати й провадити імпічмент.

Розділ 3. Сенат Сполучених Штатів складається з двох сенаторів від кожного штату, обираних на шість років законодавчими зборами штатів, і кожний сенатор має один голос.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5