Курсовая работа: Зовнішня політика СРСР (1921-1941)

Чан Кайши вирішив випередити події і вже через кілька днів (12 квітня) віддав наказ арештувати і стратити тисячі комуністів у Шанхаї. 14 квітня Комінтерн виступив із розгорненим протестом, звинувативши імперіалістичні кола в руйнуванні єдності Гоміньдану і підкупі Чан Кайши, який зрадив революцію і китайський народ. Радянське керівництво, проте, як і раніше робило ставку на «лівий Гоміньдан», у ряди якого повинні були проникати китайські комуністи. З критикою цієї політики виступила ліва опозиція па чолі з Грецьким, які вважали, що в Китаї наступив відповідний момент для створення Рад. Протягом кількох місяців, аж до скликання в грудні 1927 р. XV з'їзду партії, «китайське питання» продовжувало залишатися в центрі політичних дебатів у СРСР, в яких «шанхайським розстріл», спровокований безвідповідальною заявою Сталіна, став одним з «ударних» аргументів лівої опозиції.

У кінці 1927 р. «лівий Гоміньдан» розпався. У грудні комуністи підняли повстання в Кантоні, за придушенням якого послідував розрив дипломатичних відносин між СРСР і Китаєм. Поразка китайських комуністів співпала за часом з розгромом троцькістської опозиції па XV з'їзді партії. У 1928 р. Комінтерн і керівництво ВКП(б) виступили з лозунгом опозиції про «створення Рад у Китаї». Але час вже був упущений, вилив Гоміньдану стрімко ріс, Чан Кайши зайняв Пекін, і об'єднання Китаю під ііого владою здавалося цілком реальним.

На VI конгресі Комінтерну більшовистське керівництво, незважаючи на повний крах політики, що здійснювалася їм з початку 1926 р. відносно Китаю та її катастрофічні наслідки як для радянської дипломатії і Комінтерну, гак і для китайських комуністів, не визнало своїх помилок. Навпаки, в кулуарах конгресу Сталін заявив, що «ми були праві», «ми йшли по стопах Леніна» і що біті ви в Кантоні дозволили роздрібнити сили імперіалізму, ослабити його і, таким чином, забезпечити розвиток і процвітання осередку світової революції - Радянського Союзу.

3. БОРОТЬБА ПРОТИ «СОЦІАЛ-ФАШИЗМУ» І «ЗАГОСТРЕННЯ КАПІТАЛІСТИЧНИХ ПРОТИРІЧ» (1928-1933)

Розроблена під безпосереднім керівництвом Сталіна і схвалена VI конгресом (липень - вересень 1928 р.) стратегія Комінтерну визначила основні напрями радянської зовнішньої політики в період з 1928 по 1933 р. Цей конгрес (який співпав з початком наступу сталінського керівництва на Бухаріна) був відмічений глибокими розходженнями в оцінках міжнародної ситуації і у поглядах на тактику Комінтерну в найближчі роки. Бухарін, в той час ще генеральний секретар Комінтерну, захищав точку зору, згідно з якою ситуація в світі відрізнялася достатньою стабільністю, а розвиток економічної кризи у ведучих капіталістичних країнах безпосередньо не вів до революційної ситуації. На його думку, в той момент всю увагу потрібно було зосередити на забезпеченні в робітничому русі (профспілок, соціалістичних і комуністичних партій) і на боротьбі із сектантством. Повністю протилежні погляди розвивав у своїх виступах Сталій. Драматизуючи ситуацію, вій стверджував, що через навислу над ведучими капіталістичними країнами загрозу найглибшої економічної кризи і революційні потрясіння напруженість міжнародних відносин досягла своєї межі. У зв'язку з цим висувалися наступні тактичні установки:

- відмова від усякої співпраці з соціал-демократами (які підносилися як «головні вороги робітничого класу»);

- боротьба проти реформістських впливів серед робітничого класу, що передбачало відхід із існуючих профспілкових структур і створення нових, революційних профспілок;

- очищення комуністичних партій від усіх невпевнених, особливо від «правих ухильників».

І прийняті конгресом після гострих дискусій резолюції означали серйозну поразку Бухаріна. Більшість висунених ним тез не знайшла підтримки навіть з боку його однодумців, і в них були внесені виправлення в дусі сталінських установок. Соціал-демократія була визнана «найпебезпечнішим ворогом робітничого руху». Гірке розчарування після китайських подій привело до того, що п національні рухи були прираховані до носіїв антиреволюційної ідеології. Особливо була підкреслена необхідність очищення компартій від усіх «невпевнених елементів» і встановлення «залізної дисципліни» не тільки всередині партії, але й у відносинах між компартіями різних країн, що повинне було виражатися в підкоренні інтересів кожної партії рішенням керівництва Комінтерну.

Під час конгресу або відразу після нього була «напоумлена» більшість компартій, причому особливого це торкнулося компартії Німеччини, генеральним секретарем якої був нав'язаний Е. Тельман, раніше одностайно усунений від виконання цих обов'язків її Центральним Комітетом. Підкорення специфічних інтересів кожної партії інтересам більшовиків перетворювалося в одну з основ комуністичної ідеології. Справжнім революціонером визнавався лише той, хто був готовий беззастережно захищати Радянський Союз. Ті ж, хто вважали можливим захищати світовий революційний рух без Радянського Союзу або всупереч йому, розглядалися як вороги революції, псевдо-революціонери, які рано чи пізно перейдуть в табір ворогів революцій. Лозунг «солідарності трудящих» (комуністів і соціалістів) однієї країни був замінений вимогою безмежної відданості Радянському Союзу, його комуністичній партії та його вождеві.

X пленум Виконкому Комінтерну, який відбувся в квітні 1929 р., довів до логічного кіпця прийняту роком раніше установку: соціал-демократія була оголошена «соціал-фашизмом». У спільній доповіді Д. Мануїльського та О.Куусінепа стверджувалося, що цілі фашистів і соціал-демократів ідентичні, різниця ж полягає в тактиці і головним чином в методах, і по мірі свого розвитку «соціал-фашизм» все більш буде ставати схожим па «чистий фашизм».

До кінця 1933 р., оголосивши пріоритетною боротьбу із соціал-демократією, Комінтерн і радянське керівництво закривали очі на небезпеку стрімко зростаючого німецького націонал-соціалізму. В уяві Москви посилення Німеччини, що символізувало життєву силу фашизму, було направлене проти Великобританії та Франції (названої Сталіним в промові 27 червня 1930 р. на XVI з'їзді партії «иайагресивнішою мілітаристською країною з усіх агресивних і мілітаристських країн світу») і було позитивним чинником у розвитку міжнародних відносин, оскільки сприяло загостренню протиріч між провідними капіталістичними державами.

Період стабілізації капіталізму закінчується, заявив Сталін у згаданому виступі. Світова економічна криза дійшла до тієї межі, де вона вступає у наступний етап - політичної кризи, головними рисами якої будуть, по-перше, фашизація внутрішньої політики капіталістичних держав, по-друге, наростання загрози пової імперіалістичної війни і, по-третє, підйом революційних рухів. З 1929 по 1933 р. компартія Німеччини неухильно слідувала затвердженій Комінтерном лінії і вела боротьбу насамперед із соціал-демократією, що немало сприяло паралічу політичних установ Веймарської республіки. Участь комуністів на боці нацистів 9 серпня 1931 р. у невдалому референдумі за розпуск соціал-демократичного ландтагу в Пруссії, віталася газетою «Правда» як «найсильніший удар, що був коли-небудь нанесений робітничим класом по соціал-демократії». Ні прихід до влади Гітлера, ні арешти тисяч комуністів, ні підпал рейхстагу і оголошення компартії поза законом - ніщо не змінило тактику Комінтерну, який повністю втратив здатність до самокритики. 1 квітня 1933 р. президія Виконкому Комінтерну прийняла резолюцію, яка стверджувала, що політика керованої Тельманом німецької компартії завжди була «абсолютно правильною». У травні 1933 р.. до великого задоволення радянського керівництва, нацисти ратифікували протоколи про поновлення дії Берлінського договору 1926 р., який підтверджував силу Рапалльських угод. Військова співпраця між СРСР і Німеччиною продовжувалася ще кілька місяців.

Тези про загострення протиріч капіталізму і про постійну загрозу СРСР від оточуючих «агресивних і мілітаристських» країн, безперечно, грали важливу роль в сталінських планах радикального перетворення країни. Прискорення темпів колективізації та індустріалізації знаходило виправдання в необхідності діяти якнайшвидше, доки «пани імперіалісти не вчинили прямого нападу на Радянський Союз». Однак, продовжуючи нагнітати атмосферу «обложеної фортеці» і грати на протиріччях, що реально існували між великими державами з тим, щоб не допустити створення їх єдиного фронту проти СРСР, радянські керівники чудово усвідомлювали (як в 1926 р., коли обговорювалося китайське питання, так і в 1929 р.), що Радянському Союзу абсолютно необхідно всіма способами уникати будь-яких конфліктів і провокацій, оскільки країна переживала період найглибших економічних і соціальних потрясінь і була ними на якийсь час значно ослаблена. Тому одночасно з переважним розвитком відносин з Німеччиною радянська дипломатія направила свої зусилля на розширення відносин з іншими державами, сподіваючись па збільшення торгового обміну з ними, необхідного для виконання планів економічного будівництва і забезпечення безпеки країни.

9 лютого 1929 р. СРСР розширив сферу дії пакту Бріана Келлога про загальну відмову від війни, до якого він приєднався кількома місяцями раніше. Була підписана угода, відома як «Протокол Литвинова», з Латвією, Естонією, Польщею, Румунією, а трохи пізніше з Литвою, Туреччиною і Персією, яка передбачала відмову від застосування сили в урегулюванні територіальних суперечок між цими державами та СРСР. У жовтні 1929 р. були відновлені відносини з Великобританією, де пост прем'єр-міністра знову зайняв Макдональд.

Починаючи з 1931 р. радянська дипломатична діяльність стала ще більш активною. Внутрішні проблеми спонукали Радянський Союз приділяти більше уваги зміцненню свого зовнішньополітичного становища. У той же час і індустріальні країни виявляли все більшу цікавість до поліпшення своїх відносин з Радянським Союзом, який розглядайся ними як величезний потенційний ринок. Нарешті, зростання правого екстремізму та націоналізму в Німеччині спонукало країни, що піди пса.) ні Версальські мирні договір і зацікавлені в збереженні післявоєнного статус-кво, розвивати дипломатичні відносини з Радянським Союзом. Розпочаті  1931 р. рядом країн переговори йшли, однак, з великими труднощами. Проте, вже в 1932 р. СРСР почав збирати плоди своїх дипломатичних зусиль, підписавши серію пактів про ненапад: з Фінляндією (21 січня), з Латвією (5 лютого), з Естонією (4 травня), з Польщею (25 липня).

Після довгих коливань 29 листопада 1932 р. французький уряд на чолі з Ерріо підписав франко-радянський договір про ненапад, розраховуючи таким чином нейтралізувати можливі наслідки подальшого зближення між СРСР і Німеччиною. Крім статті про ненапад договір містив зобов'язання у разі нападу на одну з них третьої країни не надавати ніякої допомоги агресору.

Якщо в Європі радянська дипломатія, прагнучи забезпечити безпеку

СРСР, домоглася значних успіхів за столом двосторонніх переговорів, підписавши цілий ряд договорів про нейтралітет і ненапад, то па Далекому Сході ситуація ставала все більш напруженою. Вторгнення Японії в Маньчжурію (1931 р.) прямо загрожувало радянським інтересам у цьому регіоні. У 1931-1933 рр. радянській дипломатії з великими труднощами вдавалося лавірувати між трьома сторонами, що брали участь у конфлікті: Японією, Гоміньданом і китайськими комуністами. У відносинах з Японією радянське керівництво то вдавалося до демонстрації сили, збільшуючи радянський військовий контингент, розміщений на Далекому Сході під командуванням Блюхера, то виступало з ініціативами, направленими на примирення (пропозиція про продаж Китайсько-Східної залізниці). Одночасно, прагнучи не допустити зближення між Японією і Гоміньданом, Радянський Союз терпляче обговорював можливості відновлення дипломатичних відносин з урядом Чан Кай-ши, який, починаючи з 1927 р. розглядався як «найпідступніший ворог комунізму». Відносини з Гоміньданом були відновлені в грудні 1932 р. Чан Кай-ши пішов па цей крок, оскільки тільки Радянський Союз міг надати йому військову допомогу в боротьбі проти японських агресорів, тоді як інші великі держави виявилися здатні лише па чисто символічне моральне засудження Японії. У той же час Радянський Союз намагався підштовхнути китайських комуністів, які на чолі з Мао Цзедуном проголосили Китайську Радянську Республіку, на оголошення війни Японії. Оскільки області, контрольовані комуністами знаходилися далеко від окупованих Японіє ю Маньчжурії і Північного Китаю, такий крок безпосередньо не вів до конфлікту; однак він зобов'язував Чан Кайши прийняти виклик і включитися в загальнонародну боротьбу проти загарбників.

Радянська дипломатична діяльність, як на Далекому Сході, так і в Європі відображали складність міжнародної ситуації, що безперервно загострювалася, в якій все більшу роль грала агресивна і динамічна політика двох держав - Німеччини і Японії. Здавалося, що в 1933 р. цілі, сформульовані радянською дипломатією ще в 1919-1920 рр., були майже досягнуті. Встановлений «нав'язаним імперіалістичними розбійниками» Версальським договором європейський порядок безсоромно і систематично порушувався відтоді, як Німеччина здійснила переозброєння своєї армії. Ліга Націй, з якої вийшли Японія, а потім і Німеччина, демонструвала свою повну безпорадність. Небаченої сили економічна криза 1929-1933 рр. стрясала весь капіталістичний світ. Здавалося, що зростання напруженості в світі ось-ось приведе до виникнення широкомасштабних міжнародних конфліктів.

Однак такий довгоочікуваний радянським керівництвом розвиток події! па ділі виявився, зрештою, несприятливим і навіть загрозливим для СРСР. Замість того, щоб сприяти поширенню комунізму, криза привела до зміцнення сил агресії. «Загострення міжімперіалістичштх протиріч» не посилило позицій «батьківщини соціалізму», а привело до розвитку мілітаристської, реваншистської і націоналістичної ідеології в Німеччині і Японії, що перетворювалися на потенційних противників Радянського Союзу.

У другій половині 1933 р. радянські керівники вимушені були відмовитися від прийнятої ще в 1919-1920 рр. аксіоми радянської зовнішньої політики, відповідно до якої всяке посилення міжнародної напруженості було тільки на користь СРСР, а всякий елемент міжнародної політичної стабільності (наприклад, зростання авторитету Ліги Націй, відродження європейської економіки) апріорі мав негативний для Радянського Союзу вплив.

4. РАДЯНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ І «КОЛЕКТИВНА ЬЕЗГЇЕКА» (1934-1939)

Погіршення радянсько-німецьких відносин протягом літа 1933 р. стало першою ознакою зміни зовнішньополітичної орієнтації радянського керівництва. У червні СРСР заявив Німеччині про те, що військова співпраця двох країн, яка продовжувалася десять років, з вересня буде припинена. Таким чином, були поховані і «дух Рапалло», і надії на широкомасштабний спільний радянсько-німецький економічний розвиток, заснований на поєднанні величезних ресурсів робочої сили і сировини в Радянському Союзі, з одного боку, і передової німецької технології - з іншого.

Проте, зміна відношення до нацизму йшла повільно. Дуже швидкий перегляд його міг би внести ще більшу паніку в ряди Комінтерну, який і без того розбурхували часті заклики Троцького до утворення єдиних фронтів соціалістів і комуністів і до засудження «злочинної» політики, що проводилася з 1928 р. Сталіним і Комінтерном відносно нацизму і привела до розгрому і заборони компартії Німеччини.

На XVII з'їзді ВКП(б), який відбувся в січні 1934 р., Бухарін присвятив велику частину свого виступу роз'ясненню того, що ідеологія німецького фашизму, цього «звіриного обличчя класового ворога», викладена Гітлером в його книзі «Майн кампф», надзвичайно небезпечна, що гітлерівська ідея захопити «життєвий простір на Сході» означає відкритий заклик до знищення Радянського Союзу. На відміну від Бухаріна Сталін продемонстрував досить спокійне відношення до приходу Гітлера до влади. Він підкреслив, що, оскільки в Німеччині ще аж ніяк не перемогла нова політична лінія, «яка нагадує в основному політику колишнього німецького кайзера», у СРСР немає ніяких підстав докорінно змінювати відносини з Німеччиною. «Звичайно, -заявив Сталій, - ми далекі від того, щоб захоплюватися фашистським режимом у Німеччині. Ллє справа тут не у фашизмі, хоч би тому, що фашизм в Італії не перешкодив СРСР встановити найкращі відносини з цією країною».

29 грудня 1933 р. у промові на IV сесії ЦВК СРСР Литвинов виклав нові напрями радянської зовнішньої політики па найближчі роки. Суть їх полягала в наступному:

- ненапад і дотримання нейтралітету в будь-якому конфлікті. Для Радянського Союзу 1933 р., надламаного страшним голодом, пасивним опором десятків мільйонів селян (призовний контингент у разі війни), чистками партії, перспектива виявитися втягнутим у війну означала б, як дав зрозуміти Литвинов, справжню катастрофу:

- політика заспокоєння відносно Німеччини та Японії, незважаючи на агресивний і антирадянський курс їх зовнішньої політики в попередні роки. Цю політику потрібно було проводити доти, доки вона не стане доказом слабкості; в будь-якому випадку державні інтереси повинні були переважати над ідеологічною солідарністю: «Ми, звичайно, маємо свою думку про німецький режим, ми, звичайно, чутливі до страждань наших німецьких товаришів, але менше всього можна нас, марксистів, докоряти в тому, що ми дозволяємо почуттю панувати над нашою політикою»; - вільна від ілюзій участь в зусиллях по створенню системи колективної безпеки з надією на те, що Ліга Націй «зможе більш ефективно, ніж в попередні роки, грати свою роль у запобіганні або локалізації конфліктів»;

- відвертість відносно західних демократій - також без особливих ілюзій, враховуючи те, що в цих країнах, у зв'язку з частою зміною урядів, відсутня будь-яка спадковість у сфері зовнішньої політики; до того ж наявність сильних пацифістських і пораженських течій, що відображали недовіру трудящих цих країн правлячим класам і політикам, була здатна викликати те, що ці країни могли «пожертвувати своїми національними інтересами на догоду приватним інтересам пануючих класів».

За два роки (кінець 1933 - початок 1936 р.) «новий курс» дозволив радянській зовнішній політиці досягти деяких успіхів. У листопаді 1933 р. відбувся візит Литвинова у Вашингтон, де його переговори з Ф.Рузвельтом і К.Халлом завершилися визнанням Радянського Союзу Сполученими Штатами і встановленням між двома країнами дипломатичних відносин. У червні 1934 р. Радянський Союз визнали Чехословаччина і Румунія. У вересні СРСР був прийнятий (тридцятьма дев'ятьма голосами проти трьох при семи, що утрималися) до Ліги Націй і відразу ж став постійним членом її Ради, що означало його формальне повернення як великої держави в міжнародне співтовариство, з якого вій був виключений шістнадцятьма роками раніше. Принципово важливо, що СРСР повертався в Лігу Націй на своїх власних умовах: всі суперечки, і, передусім з приводу боргів царського уряду, були вирішені фактично на його користь.

Укладений 26 січня 1934 р. договір Німеччини з Польщею був розцінений радянським керівництвом як серйозний удар по всій попередній співпраці Радянського Союзу з Німеччиною. Ставало все більш очевидним, що антибільшовизм Гітлера був не тільки чинником ідеології і пропаганди, але й дійсно складав основу його зовнішньої політики. Перед обличчям німецької загрози радянські керівники прихильно віднеслися до пропозицій, сформульованих наприкінці травня 1934 р. міністром закордонних справ Франції Луї Варту. Перша з них передбачала справжній «східний Локарно», що об'єднало б у багатосторонньому пакті про взаємний ненапад усі держави Східної Європи, включаючи Німеччину та СРСР; друга полягала у підписанні договору про взаємодопомогу між Францією і Радянським Союзом. Першому, занадто сміливому проекту призначено було піти в небуття зі смертю його головного автора, убитого разом із королем Югославії Олександром хорватськими терористами 9 жовтня 1934 р. в Марселі. Що ж до другого проекту, вже значною мірою підготовленого, то він отримав підтримку Лаваля, який став міністром закордонних справ після Варту, і, незважаючи па стримане відношення до нього частини французьких політиків, був завершений підписанням 2 травня 1935 р. в Парижі франко-радянського договору про взаємодопомогу у разі будь-якої агресії в Європі. Прийняті сторонами взаємні зобов'язання наділі були малоефективними, оскільки на відміну від франко-російського договору 1891 р. цей договір не супроводжувався якими-небудь військовими угодами. Л аваль під час свого візиту в Москву 13-15 травня 1935 р. ухилився від відповіді на прямо поставлене йому Сталіним з цього приводу питання. У свою чергу Сталін запропонував французьким комуністам голосувати за військові кредити і публічно висловив повне розуміння і схвалення політики державної оборони, що проводиться Францією з метою підтримки своїх збройних сил па рівні, відповідному потребам її безпеки. Ця заява сприяла крутому повороту у внутрішній політиці Французької компартії і привела до утворення двома місяцями пізніше альянсу комуністів із соціалістами та радикалами, який був необхідною умовою перемоги па виборах наступного року Народного фронту.

На перший погляд урочисте проголошення пової стратегії «загального фронту», покликаного перегородити дорогу фашизму, було основною метою VII (і останнього) конгресу Комінтерну. Насправді ж об'єднані в «крамничці», як презирливо називав Комінтерн Сталін, компартії, зібрані під приводом необхідності посилення «антифашистської та антикапіталістичної боротьби», отримували наставляння, як «боротися за мир і безпеку Радянського Союзу». Незважаючи на кардинальну зміну відношення до «соціал-фашизму», VII конгрес довів до логічного завершення ті установки, які були затверджені на попередньому конгресі. З цих позицій СРСР поставав як «двигун світової пролетарської революції», «база загального руху пригноблених класів, осередок світової революції, найважливіший чинник всесвітньої історії». Повне підкорення діяльності національних компартій політиці Радянського Союзу було підтверджене всіма делегатами конгресу. «У кожній країні, - заявив генеральний секретар Комінтерну Г.Дімітров, - боротьба за мир і безпеку Радянського Союзу може протікати в тій або іншій формі». Французькі комуністи, наприклад, повинні були голосувати за військові кредити, а інші компартії, навпаки, - посилити боротьбу проти «мілітаризації молоді». Одна із задач конгресу полягала в тому, щоб для кожного конкретного випадку уточнити тактику, якій необхідно було слідувати, щоб уникнути будь-яких - «правих» або «лівих» - ухилів. Звісно, що тактика «загального фронту» не означала пі встановлення компартіями контактів з «троцькістськими елементами», ні підтримки так званим «хворим демократіям». І вже, звичайно, компартії не повинні були згладжувати «гостроту міжімперіалістичних протиріч», яка (як із задоволенням констатували всі делегати) перешкоджала формуванню єдиного антирадянського блоку.

На початку 1936 р. договір із Францією залишався основним козирем радянської дипломатії в боротьбі проти небезпеки єдиного фронту капіталістичних держав. Однак ратифікація цього договору затримувалася і відбулася лише 28 лютого 1936 р., через дев'ять місяців після підписання. Така повільність свідчила про розвиток серед частини представників правлячих кіл і широкої громадськості Франція сильної антибільшовистської течії, яка ще більш посилилася після перемоги Народного фронту. «Протягуючи руку Москві, - заявив маршал Гістен, - ми простягли її комунізму... Ми дозволили комунізму стати в ряд прийнятних доктрин» і нам, ймовірно, скоро представиться нагода про це пожаліти». Остаточно ця течія затвердилася після того, як Французька компартія відмовилася брати участь в уряді, керованому Леоном Блюмом, а країну захлеснула хвиля страйкового руху.

Ратифікація радянсько-французького договору послужила приводом для ремілітаризації Рейнської області. 7 березня 1936 р. Гітлер заявив: «На постійні численні запевнення Німеччини в дружбі і миролюбстві Франція відповіла альянсом із Радянським Союзом, направленим виключно проти Німеччини, що є прямим порушенням угод по Рейнській області і відкриває ворота Європи більшовизму».

Ремілітаризація Рейнської області, на яку Франція та Великобританія відповіли лише усним протестом, сильно змінила військово-політичну ситуацію в Європі. Військові гарантії, надані Францією її східним союзникам, ставали нездійсненними: у разі війни з Німеччиною, яка виявилася тепер надійно захищеної рейнськими укріпленнями, французька армія була нездатна більше швидко прийти на допомогу якій-небудь країні Нейтральної та Східної Європи. Положення ускладнювалося відмовою Польщі пропускати через свою територію іноземні війська. Ця нова політична реальність, коли західні демократії і Ліга Націй виявилися безсилі протистояти грубій силі, такій, наприклад, як ремілітаризація Рейнської області або агресія Італії в Ефіопії, а Версальський договір втрачав свою силу, - ця реальність наочно продемонструвала радянським керівникам усю крихкість європейської рівноваги і необхідність збереження в інтересах власної безпеки повної свободи рук.

Страницы: 1, 2, 3