рефераты бесплатно
 
Главная | Карта сайта
рефераты бесплатно
РАЗДЕЛЫ

рефераты бесплатно
ПАРТНЕРЫ

рефераты бесплатно
АЛФАВИТ
... А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

рефераты бесплатно
ПОИСК
Введите фамилию автора:


Курсовая работа: Зовнішня політика СРСР (1921-1941)

Громадянська війна в Іспанії сильно ускладнила політичну гру радянської дипломатії. Спочатку Радянський Союз якийсь час намагався обмежити свою участь в іспанських подіях. Як і інші великі держави, в серпні 1936 р. він оголосив про політику невтручання, па якій особливо наполягали Франція та Великобританія. Лише в жовтій СРСР відкрито заявив про свою підтримку Іспанської республіки. Інтернаціоналізація громадянської війни, наростаюче втручання в неї фашистських режимів Німеччини та Італії па стороні путчистів поставили перед СРСР складну дилему: з одного боку, залишити ліві сили в Іспанії без своєї підтримки означало не просто відкрити свої фланги перед троцькістською пропагандою, яка звинувачувала сталінське керівництво в зраді справі соціалізму, але й дозволити розгорітися, особливо в Каталонії, першому великому вогнищу єресі під керівництвом Всесвітньої об'єднаної робітничої партії (ВОРП) - іспанської секції троцькістського IV Інтернаціоналу - в союзі з анархістами; з іншого боку, пряма інтервенція радянських військ в Іспанію означала б для європейських країн прагнення Радянського Союзу експортувати в Іспанію комуністичну революцію, що зробило б неможливою будь-яку спробу зближення із західними демократіями. У листі, направленому в грудні 1936 р. Сталіним, Молотовим і Ворошиловим прем'єр-міністру Іспанії Л. Кабаллеро, містився пристрасний заклик «вжити всіх заходів, щоб вороги Іспанії не змогли зобразити її комуністичною республікою».

Спробуємо простежити особливості радянської участі в іспанських подіях, яка здійснювалася поступово і була обмеженою. В обмін на дуже значну кількість золота Радянський Союз надав республіканському уряду військову техніку (якість якої часто була незадовільною, а кількість не досягала й десятої частини німецької допомоги військам Франко). Крім техніки, Радянський Союз направив в Іспанію три тисячі «радників» (серед яких були не тільки військові фахівці, але й політробітники, і представники органів держбезпеки). Незначна, по суті, військова допомога республіканській армії являла собою лише один з аспектів радянського втручання. Другим - і головним - його аспектом була боротьба проти інакомислячих в середовищі лівих сил: антисталінських елементів, анархістів, анархо-синдікалістів, прихильників ВОРП, істинних або уявних троцькістів. Оскільки троцькісти, які співробітничають з фашистами, все більше проникають в ряди республіканців, - говорилося в заяві президії Комінтерну від 14 квітня 1937 р., - політика всіх комуністів повинна бути направлена на повну і остаточну поразку троцькізму в Іспанії як непорушну умову перемоги над фашизмом. Керуючись цими положеннями, сталінські «радники» посилили провокаційну діяльність, а потім сприяли арешту (в червні 1937 р.) як контрреволюціонерів головних керівників ВОРП. Андрес Нін був також арештований, але спроба радянського керівництва організувати в Іспанії судові процеси і вирвати у арештованих публічні «зізнання», які б підтверджували «правдивість» процесів, що пройшли в Москві, не увінчалася успіхом.

Московські процеси, чистка в рядах Червоної Армії переконали як німців, гак і французів, і англійців, що Радянський Союз переживає серйозну внутрішню кризу (загалом погано зрозумілу), яка на якийсь час позбавляє його можливості грати вирішальну роль на міжнародній арені. Викладаючи 5 листопада 1937 р. перед генеральним штабом свої плани відносно Австрії та Чехословаччини, Гітлер категорично відкинув всяку можливість військової реакції на це Радянського Союзу у зв'язку з пануючим в країні хаосом, викликаним чисткою військових і політичних кадрів. На думку повіреного у справах Німеччини в Парижі, французький уряд також висловлював серйозні сумніви відносно міцності радянського режиму і боєздатності Червоної Армії. «Військові і політичні кола Франції, - писав він на початку 1938 р., -все більше задаються питанням про користь від такого союзника і про довіру до нього». У той час як французьке керівництво все більше переконувалося, що, підписавши договір з СРСР, воно, за висловом, П.Гаксотта, «придбало ніщо», пасивність Заходу перед обличчям німецької агресії ще більше посилила недовіру Радянського Союзу по відношенню до європейських демократій.

17 березня 1938 р. радянський уряд запропонував скликати міжнародну конференцію для розгляду «практичних заходів проти розвитку агресії і небезпеки нової світової бойні». Ця пропозиція була знехтувана Лондоном як така, «що посилює тенденцію до утворення блоків і підриває перспективи встановлення миру в Європі». Зустрівши таке відношення, Радянський Союз почав шукати зближення з Німеччиною і в березні 1938 р. підписав з нею нові економічні угоди, відкликавши при цьому посла СРСР в Германії Я.Суріца - єврея і тому неугодного нацистам. Новому послу, О. Мерекалову, Гітлер зробив 4 липня наступну заяву: «Я із задоволенням ознайомився з декларацією, що викладає принципи, якими Ви будете керуватися в Ваших зусиллях по встановленню нормальних відносин між Німеччиною та Радянським Союзом».

Після окупації Німеччиною Чехословаччини Радянський Союз розпрощався з останніми ілюзіями щодо ефективності політики колективної безпеки. До того ж Франція та Великобританія, уряди яких Литвинов марно намагався переконати в тому, що СРСР спроможний викопати свої зобов'язання, виражали сильний сумнів з приводу боєздатності Червоної Армії, спустошеної чистками, і не бачили, яким чином радянські війська зможуть брати участь у бойових діях через відмову Польщі і Румунії пропустити їх через свої території. Радянський Союз, безумовно, взяв би участь у міжнародній конференції, але йому навіть не було запропоновано підписати Мюнхенські угоди29вересня 1938 р. Підписаний Ж.Бонпеі І.РІббенгроном6грудня 1938 р. в Парижі між Францією та Німеччиною договір про ненапад був розцінений в Москві як крок, який в тій або іншій мірі розв'язав Гітлеру руки на Сході.

До кіпця 1938 р. зовнішньополітичне становище СРСР здавалося більш крихким, ніж коли-небудь, а загроза створення єдиного «імперіалістичного фронту була цілком реальною. У листопаді 1936 р. ця загроза конкретизувалася після підписання Німеччиною та Японією «Аптикомінтернівського пакту», до якого потім приєдналися Італія та Іспанія. У такій ситуації радянське керівництво вирішило піти па примирення з Чан Кайши і переконати китайських комуністів в необхідності створення єдиного фронту з націоналістами для боротьби проти японської агресії. У серпні 1937 р. СРСР і Китай уклали договір про ненапад. Влітку 1938 р. почалися озброєні дії між Японією та Радянським Союзом. Запеклі битви відбулися в серпні 1938 р. в Східному Сибіру в районі озера Хасан, а потім в Монголії, де ще тривали кілька місяців наземні і повітряні бої в районі Халхін-Голу і закінчилися перемогою радянських військ під командуванням Г. Штерпа та Г. Жукова. 15 вересня 1939 р. було укладено перемир'я. Перед обличчям загрози капіталістичного оточення Радянський Союз ухвалив рішення про подальше зближення з Німеччиною, не відмовляючись при цьому від переговорів із західними демократіями.

5. ЕРА РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОГО ПАКТУ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ (1939-1941)

Напередодні вступу німецьких військ в Прагу Сталін направив своє перше «послання» нацистській Німеччині. 10 березня 1939 р. він заявив делегатам XVIII з'їзду ВКП(б), що якщо Захід має намір вселити Радянському Союзу думку про наміри Гітлера захопити Україну, щоб тим самим спровокувати конфлікт з Німеччиною, то СРСР не дасть себе обдурити і не має наміру для «паліїв війни» (під якими малися па увазі західні демократії) «тягати з вогню каштани». Лише з дуже великими коливаннями СРСР через кілька днів погодився з ідеєю приєднання до декларації про «безумовні гарантії», надані Великобританією та Францією Польщі. Однак глава МЗС Польщі полковник Бек відкинув можливість будь якої угоди, яка б допускала присутність радянських військ на польській території. 17 квітня 1939 р., СРСР запропонував Великобританії та Франції укласти трьох сторонню угоду, військові гарантії якої розповсюджувалися б на всю Східну Європу від Румунії до прибалтійських держав. У той же день радянський посол в Берліні поставив до відома фон Вайцзекера, статс секретаря німецького міністерства іноземних справ, про бажання радянського уряду встановити найкращі відносини з Німеччиною, незважаючи па обопільні ідеологічні розходження.

Через два тижні був зміщений М.Литвинов, який очолював НКЗС СРСР і приклав немало зусиль для забезпечення колективної безпеки, а його пост був переданий голові Раднаркому Молотову. Ця акцій була справедливо розцінена як сигнал про зміну курсу радянської зовнішньої політики у бік покращення радянсько-німецьких відносин. У травні німецькому послу в Москві Шуленбургу було доручено зайнятися підготовкою переговорів з Радянським Союзом у зв'язку з рішенням Німеччини окупувати Польщу. Бажаючи поторгуватися, радянська дипломатія одночасно продовжувала вести переговори з Францією та Великобританією. У кожного з учасників переговорів були свої приховані цілі: західні країни, прагнучи, передусім, перешкодити радянсько-німецькому зближенню, затягували переговори і намагалися в той же час з'ясувати наміри Німеччини. Для СРСР головним було досягти гарантій того, що прибалтійські держави не виявляться, так чи інакше, в руках Німеччини, і отримати можливість у разі війни з нею перекидати свої війська через територію Польщі і Румунії (оскільки СРСР і Німеччина не мали спільного кордону). Однак Франція та Великобританія як і раніше ухилялися від розв'язання цього питання.

З наростаючою тривогою Радянський Союз стежив за підготовкою західними демократіями нового Мюнхену, що тепер вже приносив у жертву Польщу і разом з тим відкривав Німеччині шлях на Схід. 29 червня «Правда» опублікувала статтю, підписану Ждановим, яка піддавала різкій критиці небажання англійського та французького урядів укласти рівноправний договір з СРСР. Через два дні західні уряди дали згоду включити балтійські держави в сферу дії «східної гарантії» за умови, хоч і ілюзорної, «західної гарантії» відносно Швейцарії, Голландії і Люксембургу. СРСР відмовився від такої угоди: ні па Заході, ні на Сході згадувані в ній держави не бажали таких «гарантій».

Розуміючи, що переговори зайшли у глухий кут, англійці і французи погодилися на обговорення військових аспектів угоди з СРСР. Однак відправлені 5 серпня морем представники Англії та Франції прибули в Москву тільки 1 і серпня. Радянська сторона, представлена наркомом оборони Ворошиловим і начальником генштабу Шапошниковим, була незадоволена тим, що їх партнерами виявилися чиновники низького рангу, з дуже туманними повноваженнями (особливо англійці), які виключали переговори з таких важливих питань, як можливість проходу радянських військ через території Польщі, Румунії і прибалтійських країн, або зобов'язання сторін по конкретній кількості військової техніки і особистого складу, що підлягає мобілізації у разі німецької агресії.

21 серпня радянська делегація перенесла переговори на більш пізній термін. До цього часу радянське керівництво вже остаточно зважилося піти на укладення договору з Німеччиною. З кіпця липня поновилися переговори німецьких і радянських представників на різних рівнях. Дізнавшись про направлення до Москви французької і британської місій, німецька сторона дала зрозуміти, що угода з Німеччиною по ряду питань територіального та економічного характеру відповідала б інтересам радянського керівництва. 14 серпня Ріббептроп повідомив про свою готовність прибути в Москву для кладення повноцінної політичної угоди. Наступного ж дня радянський уряд дав принципову згоду на цю німецьку ініціативу, разом з тим зажадавши внести до німецьких пропозицій деякі уточнення. 19 серпня німецький уряд відповів підписанням торгової угоди, яка обговорювалася з кіпця 1938 р.. дуже вигідної для Радянського Союзу (вона передбачала кредит у 200 мли. марок під дуже незначний відсоток), а також виявив свою готовність зажадати від Японії припинення військових дій проти СРСР і розмежувати «сфери інтересів» Німеччини і Радянського Союзу у Східній Європі. Увечері того ж дня радянське керівництво підтвердило згоду на приїзд Ріббентропа в Москву для підписання пакту про ненапад, текст якого, вже підготовлений радянською стороною, був негайно переданий в Берлін. Намічене па 26 серпня прибуття Ріббентропа було прискорене за наполегливим проханням Гітлера. Ріббентроп, наділений надзвичайними повноваженнями, прибув до Москви у другій половині дня 23 серпня і вже наступного дня текст підписаного тієї ж ночі договору про ненапад був опублікований. Договір, дія якого була розрахована на 10 років, набирав чинності негайно.

Договір супроводжував секретний протокол, фотокопія якого була пізніше виявлена в Німеччині, але існування якого в СРСР, проте, заперечувалося аж до літа 1989 р. Протокол розмежовував сфери впливу сторін у Східній Європі: в радянській сфері виявилися Естонія, Латвія, Фінляндія, Бесарабія; в німецькій - Литва, Доля Польської держави була дипломатично обійдена мовчанням, але при будь-якому розкладі білоруські та українські території включені до її складу за Ризьким мирним договором 1921 р., а також частина «історично та етнічно польської» території Варшавського і Люблінського воєводств повинні були після військового вторгнення Німеччини в Польщу відійти до СРСР.

Звістка про підписання радянсько-німецького пакту викликала справжню сенсацію у всьому світі, особливо в тих країнах, чия доля безпосередньо залежала від даної угоди. Широка громадськість цих країн, абсолютно неготова до такого розвитку подій, розціпила їх як справжній переворот в європейському порядку.

Через вісім днів після підписання договору нацистські війська вирушили на Польщу.

9 вересня, перед тим, як опір польської армії був остаточно зломлений, радянське керівництво сповістило Берлін про свій намір невідкладно окупувати ті польські території, які відповідно до секретного протоколу від 23 серпня повинні були відійти до Радянського Союзу. 17 вересня Червона Армія вступила в Польщу під приводом надання «допомоги українським і білоруським братам по крові», які виявилися в небезпеці внаслідок «розпаду польської держави». Однак така версія не влаштовувала Німеччину, яка представила цей крок як ініціативу виключно Радянської держави. Внаслідок досягнутої між Німеччиною та СРСР угоди 19 вересня було опубліковано спільне радянсько-німецьке комюніке, в якому говорилося, що мета цієї акції (затримка з якою, безсумнівно, дала б більше переваг Німеччині) полягала в тому, щоб «відновити мир і порушений внаслідок розпаду Польщі порядок». Наступ радянських військ майже не зустрів опору польської армії. Радянські війська захопили 230 тис. військовополонених (серед яких було 15 тис. офіцерів); лише 82 тис. з них дожили до 1941 р. і після нападу Німеччини на СРСР змогли влитися або в армію Андерса, сформовану польським урядом в Лондоні, або в армію Берлінга, створену в СРСР з радянської ініціативи. Ідея створення буферної Польської держави була відкинута, що поставило делікатну проблему встановлення радянсько-німецького кордону. 22 вересня у Варшаві була досягнута домовленість про її проведення по Віслі. Потім, після візиту Ріббентропа до Москви 28 вересня, вона була відсунута па схід до Бугу, що все ж залишало Радянському Союзу трохи більше простору, ніж знаменита лінія Керзона в 1920 р. В обмін па цю «поступку», яка порушувала положення секретного протоколу від 23 серпня, Німеччина передала в радянську сферу впливу Литву. В опублікованому по завершенні візиту Ріббентропа до Москви спільному комюніке повідомлялося, що польське питання було «врегульоване остаточно», а значить, для війни з Францією і Великобританією більше не було причин (якщо ж ці країни не припинять ворожих випадів, то «Німеччина і Радянський Союз вимушені будуть розглянути питання про вживання необхідних заходів»). Радянський Союз, який ще в серпні виступав як арбітр, з'являвся тепер як один із союзників Німеччини.

Поки ж угода з Німеччиною дозволила Радянському Союзу приєднати до себе величезну територію в 200 тис. кв. км. з населенням в 12 мли. чоловік (7 млн. українців, 3 млн. білорусів і 2 млн. поляків). У подальші місяці сотні тисяч жителів приєднаних територій були депортовані на схід як «ворожі і нелояльні елементи». 1 та 2 листопада, після спектаклю «народних зборів», ці колишні польські території були включені до складу Української та Білоруської радянських республік.

Услід за цим Радянський Союз, відповідно до положень секретного протоколу, повернув свій погляд у бік прибалтійських країн. 28 вересня 1939 р. радянське керівництво нав'язало Естонії «договір про взаємодопомогу», за умовами якого вона «надавала» Радянському Союзу свої військово-морські бази. Через кілька тижнів подібні договори були підписані з Латвією та Литвою.

31 жовтня радянський уряд висунув територіальні претензії Фінляндії, яка звела вздовж кордону, що проходив по Карельському перешийку, в 35км від Ленінграду, систему могутніх укріплень, відому як «лінія Машіергейма». СРСР зажадав провести демілітаризацію прикордонної зони і перенести кордон на 70 км від Ленінграда, ліквідувати військово-морські бази на Ханко і па Аландських островах в обмін на дуже значні територіальні поступки на півночі. Фінляндія відкинула ці пропозиції, але погодилася вести переговори. 29 листопада, скориставшись незначним прикордонним інцидентом, СРСР розірвав договір про ненапад з Фінляндією. Наступного дня були розпочаті військові дії. Радянська преса сповістила про створення «народного уряду Фінляндії» під керівництвом Куусінена, який складався з кількох фінських комуністів, здебільшого співробітників Комінтерну, які давно проживали в Москві. Слідством радянської агресії стало виключення СРСР з Ліги Націй. Громадська думка Франції та Великобританії була цілком на боці Фінляндії. Розглядалося навіть питання про спільні військові дії Франції та Великобританії, однак здійсненню цих планів перешкоджав нейтралітет скандинавських країн.

Червона Армія, яка протягом кількох тижнів так і не зуміла подолати лінію Машіергейма, несла важкі втрати. Лише в кінці лютого радянським військам вдалося прорвати фінську оборону і оволодіти Виборгом. Фінляндський уряд запросив миру і за договором 12 березня 1940 р. поступився Радянському Союзу всім Карельським перешийком з Виборгом, а також надав йому на 30 років свою військово-морську базу на Ханко. Ця коротка, але дуже дорога війна (яка обійшлася радянським військам в 50 тис. убитих, більше І 50 тис. поранених і зниклих безвісні) продемонструвала Німеччині, а також найбільш далекоглядним представникам радянського військового командування слабкість і непідготовленість Червоної Армії.

У червні 1940 р., під час переможного наступу німецьких військ у Франції, Радянський Союз підтвердив свої наміри виконати всі положення секретного протоколу від 23 серпня 1939 р. Звинувативши балтійські країни в порушенні договорів про «взаємодопомогу», які прив'язували їх до Москви. радянський уряд зажадав створення в них коаліційних урядів, що контролювалися б радянськими політичними комісарами (Деканозов у Литві, Вишин -ський в Латвії, Жданов в Естонії) і підтримувалися б Червоною Армією. Після створення цих «народних урядів» були проведені «вибори» в сейми Литви і Латвії і в Державну Раду Естонії, в яких брали участь лише кандидати, висунуті місцевими компартіями і перевірені НКВС. Обрані таким чином парламенти звернулися з проханням про прийняття цих країн до складу СРСР. На початку серпня це прохання було «задоволене» рішенням Верховної Ради СРСР, яка сповістило про утворення трьох нових радянських соціалістичних республік. У той час як десятки тисяч «ненадійних елементів» депортувалися в Сибір, «Правда» писала (8 серпня 1940 р.): «Сталінська конституція проникає глибоко в серця робітників і селян. Вона полонить розуми кращих представників інтелігенції».

Через кілька днів після вступу Червоної Армії в Прибалтику радянський уряд направив ультиматум Румунії, зажадавши негайного «повернення» Радянському Союзу Бессарабії, яка раніше входила до складу Російської імперії і також згадувалася в секретному протоколі. Крім того, він зажадав також передати СРСР Північну Буковину, що ніколи не входила до складу царської Росії і питання про яку не ставилося в протоколі. Залишена Німеччиною без підтримки, Румунія була вимушена підкоритися. На початку липня 1940 р. Буковина і частина Бессарабії були включені до складу Української РСР. Інша частина Бессарабії була приєднана до Молдавської РСР, утвореної 2 серпня 1940 р. Незадовго до цього Молотов, виступаючи перед Верховною Радою, узагальнив тріумфальні підсумки радянсько-німецької згоди: протягом одного року населення Радянського Союзу збільшилося на 23 мли. чоловік.

Зовні радянсько-німецькі відносини розвивалися сприятливо для обох сторін, які продовжували обмінюватися сердечними посланнями. У грудні 1939 р. Сталін, відповідаючи на поздоровлення німецького уряду з приводу свого 60-річчя, заявив: «Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу, скріплена кров'ю, має всі підстави бути тривалою і міцною». Радянська преса і пропаганда весь 1940 р. продовжували представляти Німеччину як «велику миролюбну державу», що стримує французьких та англійських «паліїв війни».

Відповідно до вимог радянської зовнішньої політики Комінтерн вважав війну, яка йшла в Європі імперіалістичною, а Францію та Великобританію -агресорами. Компартіям цих країн було запропоновано поводитися відповідним чином: французькі комуністи, наприклад, після того як вони, вставши на «патріотичні» позиції, вже проголосували раніше за військові кредити і заявили про свої антигітлерівські позиції, тепер, після вторгнення радянських військ у Польщу, повинні були перейти на позиції СРСР і Комінтерну і вимагати від свого уряду припинення війни з Німеччиною.

Радянський Союз ретельно виконував всі умови радянсько-німецької економічної угоди, підписаної 11 лютого 1940 р. За шістнадцять місяців, аж до нападу Німеччини, він поставив в обмін на технічне і військове спорядження (часто застаріле) сільськогосподарської продукції, нафти і мінеральної сировини на загальну суму біля 1 млрд. марок. Відповідно до умов угоди СРСР регулярно забезпечував Німеччину стратегічною сировиною і продовольством, закупленими в третіх країнах. Економічна допомога і посередництво СРСР мали для Німеччини першорядне значення в умовах оголошеної їй Великобританією економічної блокади.

У тон же час Радянський Союз з неспокоєм і побоюванням стежив за блискучими перемогами вермахту. СРСР, залишаючись вірним своїй ідеї загострення між імперіалістичних протиріч, які могли, зрештою, зіграти йому па руку, був зацікавлений у продовженні війни. У цих умовах раптова капітуляція Франції звільняла значний контингент німецьких військ, який відтепер міг бути використаний в інших місцях У серпні - вересні 1940 р. сталося перше погіршення радянсько-німецьких відносин, викликане наданням Німеччиною після радянської анексії Бессарабії і Північної Буковини зовнішньополітичних гарантій Румунії. Німеччина також виступила арбітром в урегулюванні суперечки між Румунією та Угорщиною з приводу Трансільванії. Вона підписала серію економічних угод з Румунією і направила туди дуже значну військову місію для підготовки румунської армії до війни проти СРСР. У вересні Німеччина направила свої війська у Фінляндію. Намагаючись протистояти німецькому впливу в Румунії та Угорщині (яка після того, як її вимоги до Румунії були задоволені, приєдналася до фашистської коаліції), СРСР направив свої сили на відродження ідей панславізму та активізацію політичних і економічних відносин з Югославією.

Незважаючи на викликану цими подіями зміну ситуації на Балканах, восени 1940 р. Німеччина зробила ще кілька спроб, покликаних покращити германо-радянські дипломатичні відносини. Незабаром після підписання 27 вересня 1940 р. Троїстого пакту між Німеччиною, Італією та Японією Ріббенгроп звернувся до Сталіна з пропозицією направити в Берлін Молотова, щоб Гітлер міг «особисто» викласти йому свої погляди па відносини між двома країнами і на «довгострокову політику чотирьох великих держав» по розмежуванню сфер їх інтересів у більш широкому масштабі.

Під час візиту Молотова в Берлін, що відбувся 12-14 листопада, були проведені дуже насичені переговори відносно приєднання СРСР до Троїстого пакту. Однак 25 листопада радянський уряд вручив німецькому послу Шуленбургу меморандум, який викладав умови входження СРСР до цього союзу: 1) території, розташовані південніше за Батумі і Баку в напрямі до Персидської затоки, повинні розглядатися як сфера радянських інтересів; 2) німецькі війська повинні бути виведені з Фінляндії; 3) Болгарія, підписавши з СРСР договір про взаємодопомогу, переходить під нього протекторат; 4) на турецькій території в зоні Проток розміщується радянська військова база; 5) Японія відмовляється від своїх домагань на острів Сахалін.

Вимоги Радянського Союзу залишилися без відповіді. За дорученням Гітлера генеральний штаб вермахту вже вів (з кінця липня 1940 р.) розробку плану блискавичної війни проти Радянського Союзу, а в кінці серпня було розпочато перекидання на схід перших військових з'єднань. Невдача берлінських переговорів з Молотовим привела Гітлера до прийняття 5 грудня 1940 р. остаточного рішення відносно СРСР, підтвердженого 18 грудня «Директивою 21", що призначила на 15 травня 1941 р. початок здійснення плану «Барбаросса». Вторгнення в Югославію і Грецію примусило Гітлера 30 квітня 1941 р. перенести цю дату на 22 червня 1941 р. Генерали перекопали його, що звитяжна війна продовжиться не більше 4-6 тижнів.

Одночасно Німеччина використала радянський меморандум від 25 листопада 1940 р., щоб вчинити тиск на ті країни, чиї інтереси були в ньому зачеплені, і, передусім на Болгарію, яка в березні 1941 р. прилучилася до «Пакту трьох держав». Радянсько-німецькі відносини ще погіршилися весною 1941 р., особливо у зв'язку з вторгненням німецьких військ в Югославію через кілька годин після підписання радянсько-югославського договору про дружбу. СРСР не відреагував на цю агресію, так само як і на напад на Грецію. У той же час радянській дипломатії вдалося досягти великого успіху, підписавши 13 квітня договір про ненапад з Японією, який значно знижував напруженість на далекосхідних кордонах СРСР.

Незважаючи на насторожуючий хід подій, СРСР аж до початку війни з Німеччиною не міг повірити в неминучість німецького нападу. Радянське постачання Німеччини значно зросло внаслідок поновлення 11 січня 1941 р. економічних угод 1940 р. Щоб продемонструвати Німеччині свою «довіру», радянський уряд відмовлявся брати до уваги численні повідомлення, що надходили з початку 1941р. про напад, який готується на СРСР і не вживав необхідних заходів на своїх західних кордонах. Німеччина як і раніше розглядалася Радянським Союзом «як велика дружня держава». Саме тому, коли вранці 22 червня Шуленберг зустрівся з Молотовим для вручення йому меморандуму, де повідомлялося, що Німеччина вирішила направити свої збройні сили на радянську територію у «зв'язку з очевидною загрозою» агресії з боку СРСР, глава радянської дипломатії, розгублено вимовив: «Це війна. Ви вважаєте, що ми це заслужили?»


Страницы: 1, 2, 3


рефераты бесплатно
НОВОСТИ рефераты бесплатно
рефераты бесплатно
ВХОД рефераты бесплатно
Логин:
Пароль:
регистрация
забыли пароль?

рефераты бесплатно    
рефераты бесплатно
ТЕГИ рефераты бесплатно

Рефераты бесплатно, реферат бесплатно, сочинения, курсовые работы, реферат, доклады, рефераты, рефераты скачать, рефераты на тему, курсовые, дипломы, научные работы и многое другое.


Copyright © 2012 г.
При использовании материалов - ссылка на сайт обязательна.