Курсовая работа: Політична криза лейбористської партії 1931 р.

В кінці 1924 р. консервативна партія перехопила ініціативу у лейбористів. Використавши радянський галас, що виник навкруги судової справи редактора прокомуністичної газети Кембелла, вона добилася формування спеціальної комісії для розслідування діяльності уряду в період «справи Кембелла». Макдоїальд використовував це як привід для вимоги розпуску парламенту. На позачергових виборах 1924 р. лейбористська партія виступила з характерним гаслом: «Ми були в уряді, але не у влади». Проте протиставити які-небудь вагомі аргументи опозиції, що активізувалася, лейбористи не зуміли. Консервативна партія отримала переконливу перемогу, отримавши 413 місць в Палаті общин. Біля лейбористів опинилася друга за чисельністю фракція — 151 місце, у лібералів — 40. Стенлі Болдуїн очолив новий уряд і залишався на своєму посту до 1929 р. Цей період отримав назву «епоха Болдуіна».

Лідер консерваторів спробував перш за все ліквідовувати багаторічний розкол в партії. Нова партійна програма «Мети і принципи», прийнята напередодні виборів, багато в чому Відображала погляди опозиційної фракції «молодих торі». її провідною ідеєю став «консервативний реформи» — синтез ефективних ідей консерваторів і лібералів при відмові від самих застарілих орієнтирів обох партій. Подібно лібералам, Болдуін робив ставку на розвиток приватного підприємництва, але при протекційній підтримці держави. Як і колишнє керівництво консерваторів, він припускав, що ресурси колоніальної імперії стануть основним джерелом економічного зростання, але не завдяки замкнутій протекціоністській тарифній системі, а в рамках ефективного економічного співробітництва. Ідеї консервативного реформізму привертали перш за все вихідців з «вищого середнього класу», підприємницьких кругів, які все більше витісняли в керівництві партії колишніх торі-аристократів. Болдуіну вдалося заручитися підтримкою найперспективніших молодих лідерів партії. Ч. Биркенхед і О. Чемберлен отримали в уряді пости міністрів у справах Індії і закордонним справам. Канцлером казначейства, тобто міністром фінансів, несподівано став Уїнстон Черчилль, колишній військовий міністр, вже двічі змінюючи ряди ліберальної і консервативної партії. Цей впливовий пост готували одному із співавторів нової партійної програми молодшому брату Остіна Чемберлена Невіллу. Проте Н. Чемберлен був прихильником активної соціальної політики держави, орієнтованої на шари кваліфікованого пролетаріату, «простої людини, яка добре і довго працює». Він вважав це єдиним способом запобігти посиленню лейбористів і, зіткнувшись з нерозумінням в керівництві партії, віддав перевагу скромному посту міністра охорони здоров'я. Вразливим місцем програми "мети і принципи» була відсутність детально розробленої урядової стратегії. Сам Болдуін не відрізнявся далекоглядністю і талантом аналітика. «Він був глибоко алогічний і інтуїтивний і доти промацував проблему, поки смутні хмари його думок не згущувалися до певного висновку», — згадував про Болдуіна міністр колоній Л. Емері. Болдуін старанно будував імідж «нового лідера» — простої, щирої, прямолінійної людини. Все це приносило успіх внутріпартійний боротьбі і у виборчих кампаніях, але було недостатньо для державного управління.

В області економічного регулювання уряд Болдуіна вибрав два основні напрями для своєї діяльності — стимулювання промислового виробництва і зміцнення фінансової системи. Для підтримки вітчизняних виробників уряд скоротив прибутковий податок і податок на надприбуток. Захисні протекціоністські мита були збережені лише у сфері прямих зв'язків з колоніями. В іншому британські монополії отримали можливість вільно участь в конкуренції на світовому ринку. Для вирішення цього складного питання, що викликало особливо гострі дискусії в найконсервативнішій партії, велике значення мала імперська конференція 1926 р. Відповідно до її рішень Великобританія і домініони остаточно признавалися «автономними суспільствами усередині Британської імперії, рівними по статусу, ні в якому відношення ні підлеглими одне іншому в якому б то ні було аспекті їх внутрішніх і зовнішніх справ, хоча і з'єднаними загальним підданством короні і вільно що з'єдналися як члени Британської співдружності націй». Це політичне рішення істотно змінювало характер економічних взаємостосунків метрополії і домініонів. Природно, що існуючи міцні торгові і фінансові зв'язки (а в 1926 р. близько 1/3 британського імпорту і 1/2 експорту реалізовувалося на ринках імперії) забезпечували міцну основу для подальшого збереження економічної єдності Британської імперії. Проте розвиток цих відносин все більше будувався на основі звичайних ринкових принципів, тобто розглядався вже як сфера зовнішньоторговельної діяльності, а не як складова частина економічного організму метрополії. Ключову роль в рамках розробленої урядом Болдуіна економічній стратегії грало питання про активну фінансову політику. Для зміцнення національної фінансової системи в квітні 1925 р. Був введений золотий стандарт фунта стерлінгів (з 1922 р. в світі існувала так звана Генуезька валютна система із золото - девізним стандартом; девізи — міжнародні платіжні засоби у вигляді банківських векселів, чеків, акредитивів, що підлягають оплаті за рубежем в іноземній валюті, запас яких розглядався разом із золотом як основа для визначення курсу національної валюти). При гарантуванні державою саме золотого забезпечення фунта стерлінгів і готовності забезпечити повну ліквідність національної валюти (тобто вільний і необмежений обмін грошових знаків на золото) британська фінансова система стала розглядатися міжнародними підприємницькими кругами як вигідна і захищена сфера вкладення і обороту капіталів. В найкоротші терміни значно збільшилася притока іноземних інвестицій, позик, відбулося і зростання емісії цінних паперів британськими банками, їх прибутки від міжнародних операцій. Загальний ефект від цього «невидимого експорту» склав більше 1 млрд ф. ст. Проте прибутки фінансових кругів обернулися втратами для англійських промисловців.

Британські компанії, продукція яких володіла високою собівартістю через «важку валюту», не витримували вільної конкуренції з американськими і німецькими монополіями навіть на внутрішньому ринку. Ціни на британські товари на світових ринках виросли після фінансової реформи 1925 р. приблизно на 12 %. Як найменше модернізовані старі галузі британської економіки прийшли в повний спадок. Видобуток вугілля у Великобританії за період 1913 —1928 рр. скоротився на 17 % при зростанні світової здобичі на 6 %, виплавка чавуну впала на 55 %, при зростанні світового показника на 12 %. Унаслідок скорочення текстильного виробництва частка Великобританії зменшилася в цій галузі з 39 до 34 %. Рівень безробіття в 20-х рр. не опускався нижче 10 % працездатного населення. Причому скоротилася і загальна кількість зайнятих. За період 1923—1930 рр. Кількість робітників у вугільній промисловості скоротилося на 30,8 %, в текстильній — на 24,9 %, в чорній металургії — на 21,2 %. Темпи зростання виявилися мінімальними, і до 1929 р. загальний об'єм промислового виробництва досяг лише 100,6 % до рівня 1913 р. При цьому виробництво в основних галузях — машинобудуванні, хімічної, автомобільної, авіаційної промисловості — так і не вийшло на рівень 1913 р. Продовжувалась і депресія агарового сектора. Якщо посіви зернових в 1923 р. складали 7171 тис. акр., то в 1929 р. — 6137 тис. акр. Як наслідок труднощів, що переживаються британською економікою, протягом 20-х рр. Продовжувалося скорочення питомої ваги Великобританії в світовій торгівлі. В 1913 р. об'єм британського експорту складав 15,2 % від світового, а в 1926-1928 рр. - лише 12,5 %. За сумарними даними об'єм експорту досяг лише 87 % від довоєнних показників. Складність економічного стану зростання соціальної напруженості в країні. Ситуація особливо загострилася після провалу урядової програми соціального забезпечення, прийнятої в перші місяці перебування Н.Чемберлена у влади за його ініціативою. Вона включала розширення пенсійних виплат, зниження пенсійного віку до 65 років, здійснення додаткової допомогу, мало імущим розширення прав місцевого самоврядування і інші заходи. Після початку політики жорсткої бюджетної економії всі ці реформи були припинені, понижена реальна заробітна платня, в багатьох галузях збільшений робочий день. Відповіддю стало швидке зростання страйкового руху. Поштовхом до нього послужило протистояння уряду і профспілки гірників з питання про збереження державних субсидій гірсько-вугільної галузі, що украй політизується. 31 липня 1925 р. уряд був вимушений заявити про задоволення вимог робочих, що викликало посилення позиції лівого крила Конгресу тред-юніонів (сам день 31 липня отримав назву «червоної п'ятниці»). В травні 1926 р. у Великобританії відбулася і перша в історії країни загальний страйк. Вимоги, висунуті в її ходу носили переважно економічний і цілком помірний характер — гарантії проти скорочення заробітної платні, збільшення робочого дня. Проте багато учасників страйкового руху відкрито виражали підтримку лейбористської партії, вимагали розширення практики націоналізації збиткових підприємств і навіть введення робочого контролю на виробництві. В урядових кругах не було єдності в питанні про методи протистояння страйковому руху. Разом з прихильниками найжорсткіших, репресивних заходів, багато представників консервативної партії вважали, що вирішувати цю хворобливу проблему доцільно правовими і економічними засобами. Вже в 1926 р. було істотно посилено робоче законодавство. В 1927 р. був прийнятий новий закон про промислові конфлікти і профспілки, відповідно до нього оголошувалися незаконними загальні страйки, покликані примусити уряд до яких-небудь дій, а також масове пікетування, пов'язане з «залякуванням» кого-небудь. робітники, виключені з складу профспілок за продовження роботи під час страйків, одержували право вимагати відшкодування збитків. Державні службовці могли вступати лише в спеціальні профспілки, позбавлені права брати участь в політичній діяльності і вступати в Конгрес тред-юніонів або лейбористську партію. Закон також більш жорстко регламентував право професійних об'єднань на формування фінансових Фундацій, призначених для політичної мети.

В тому ж 1927 р. урядом були підготовлено два законопроекти, змінюючи існуючу практику підтримки не імущих верств населення. Посібники з безробіття передбачалося виплачувати лише при доказі з боку претендуючи на них осіб «дійсності пошуків роботи». Виплата допомог для бідних передавалася в сферу дій місцевих органів самоврядування (в рамках графств і округів), а централізована система поручительств ліквідовувалася. Відповідні закони були прийняті в 1928 і 1929 рр. В рамках загальної політики, направленої на підвищення ефективності і раціоналізацію виробництва. Сам процес раціоналізації виробництва набував в цей час все більш широкого характеру і був пов'язаний із спробами підприємців модернізувати технологічну базу традиційних галузей, підвищити їх рентабельність, у тому числі за рахунок більш економного використовування трудових ресурсів і скорочення витрат виробництва. Це часто спричиняло за собою зменшення кількості робітників при зростанні об'єму праці, а в деяких випадках — скорочення заробітної платні. Для запобігання нової хвилі трудових конфліктів в 1928 р. була створена спеціальна урядова комісія під керівництвом банкіра Альфреда Монда, задачею якої було вироблення загальних принципів державної політики в області трудових відносин. В результаті її консультацій з Генеральною радою тред-юніонів були розроблені загальні принципи злагодженої політики примирення інтересів праці і капіталу, направленої на те, щоб раціоналізація виробництва не перетворювалася на додатковий засіб експлуатації робітників.

Зовнішня політика уряду консерваторів виявилася більш успішною. Переважання принципів пацифістів в міжнародних відносинах 20-х рр. ослабило значення силових методів політики. Британська дипломатія відмовилася на якийсь час від традиційного використовування суперечностей між континентальними державами. В 1925 р. Великобританія стала учасницею Локарнськой конференції, що поклала початок політиці заспокоєння держав, потерпілих від крайнощів Версальського мирного договору. Приєдналася Великобританія і до міжнародних програм по роззброєнню, але відносно СРСР вона в період правління консерваторів традиційно займала надзвичайно жорстку позицію. В 1927—1928 рр. відношення двох країн не раз виявлялися на межі розриву. Значно скоротилися масштаби економічного співробітництва. Хворобливою проблемою для британської дипломатії залишалося китайське питання, нове загострення якого було викликано зростанням революційного руху в країні в 1925—1927 рр. Зростання національного руху в Південному Китаї все більше загрожувало інтересам Великобританії в Гонконзі. Вже в 1925 р. англійська поліція і морська піхота була втягнута в озброєні зіткнення з демонстрантами в Шанхаї, Ханькоу, Кантоні. Для запобігання подальшої ескалації напруженості в 1926 р, британський уряд навіть виступав з пропозицією про перегляд міжнародних домовленостей по Китаю з метою збільшення гарантій внутрішнього суверенітету країни. Стабільне положення на світовій арені зміцнило в значній мірі репутацію уряду Болдуіна, але не могло повністю компенсувати провали у внутрішній політиці.

Розділ ІІІ. Причини та передумови політичної кризи лейбористів 1931 р.

Напередодні парламентських виборів 1929 р. консервативна партія знов виявилася розколена внутрішніми конфліктами і боротьбою за лідерство в керівництві. Болдуін не зміг запропонувати ніякої нової позитивної програми. Єдиним серйозним передвиборним кроком уряду стало ухвалення в 1928 р. нового виборчого закону, зрівнюючи права чоловіків і жінок (при збереження цензу осілості в 3 місяці, або володіння нерухомістю, закінчення університету). Було ліквідовано обмеження виборчого права для осіб, одержуючи посібник з безробіття. Лейбористське керівництво, навпаки, зуміло підготувати до виборів новий варіант партійної програми «Лейборизм і нація». Він був остаточно позбавлений якого-небудь радикалізму і більш нагадував програму прогрессистской буржуазній партії. Вимога націоналізації була замінена в ній ідеєю створення «суспільних корпорацій», «керованих на користь суспільства кращими експертами і підприємцями». З урахуванням цієї трансформації підсумки виборів 30 травня 1929 р. не були дуже несподіваними — 287 місць в палаті общин отримали лейбористи, 260 — консерватори, 59 — ліберали. Таким чином, лейбористи вперше в історії зуміли створити найбільшу парламентську фракцію і претендувати на формування уряду незалежно від позицій інших партій. Проте при визначенні урядового курсу Р. Макдональду довелося враховувати можливість тактичного блоку консерваторів і лібералів, що створював непереборну перешкоду для будь-яких «радикальних заходів». Політика другого лейбористського уряду, таким чином, знов могла носити лише консенсусний характер, спираючись на злагоджені дії всієї парламентської більшості. Не менше важливою обставиною, що зумовила подальший розвиток подій, став початок світової економічної кризи.

У Великобританії кризові явища почали простежуватися з деякому спізненням в порівнянні з світовою динамікою — в перші місяці 1930 р. Криза носила до того ж не такий руйнівний характер, як в інших країнах Заходу. Низькі темпи зростання британської економіки в колишні роки зумовили і відносно невеликий рівень падіння виробництва. Якщо в 1929 р. рівень виробництва склав 100,3 % від показників 1913 р., то в 1932 р. — 82,5 %. В результаті британська економіка не виявилася в стані таких глибоких структурних потрясінь, як американська (відповідні показники якої — 180,8 і 93,7 %), французька (142,7 і 105,4 %), німецька (117,3 і 70,2 %). В той же час сумарні об'єми промислового виробництва у Великобританії, рівень інвестиційної активності виявилися в роки кризи надзвичайно низькими. Це породило гостру проблему безробіття, яке в 1932 р. досягло 25 %. Утворилися цілі «райони депресії», де економічне життя повністю завмерло. Найбільшу утрату понесли традиційні галузі, що володіли як найменше модернізованою технологічною базою і низькою рентабельністю виробництва. Скорочення об'ємів суднобудування привело в 1929—1934 рр. до зменшення морського торгового тоннажу Великобританії на 2,43 млн т. Виплавка сталі тільки в 1929—1931 рр. скоротилася з 9,63 млн т. до 5,20 млн т., чавуну — з 7,59 млн т. до 3,57 млн т. Таким чином, британська металургійна промисловість виявилася відкинута на 70 років тому. Таким же важким було положення в текстильній, вугільній галузях. Ціни на сільськогосподарську продукцію впали в роки кризи на 34 %. При загальному зниженні світової торгівлі на дві третини британський експорт зменшився в 1929—1932 рр. з 729,3 млн ф. ст. до 365 млн ф. ст. Уряд намагався пом'якшити соціальні наслідки кризи розширенням системи страхування по безробіттю, організацією суспільних робіт, переселенням частини працездатного населення з «районів депресії». Згідно із законом про страхування 1930 р. віковий поріг, що дозволяє одержувати посібник з безробіття, був понижений до 15 років. Термін виплати таких допомог зріс до 12 місяців. Проте результати цих заходів були невеликі. В той же час в 1931 р. уряд був вимушений вперше офіційно визнати бюджетний дефіцит і не змогло розширювати соціальне законодавство.

Уразливість британської фінансової системи була пов'язана не тільки з погіршенням зовнішньоторговельного балансу в роки кризи і падінням рівня виробництва, але і з тією великою роллю, яку придбали в рамках макроекономічної політики держави в попередні роки фінансові важелі. Доходи приватного капіталу і бюджету від «невидимого експорту» стрімко скорочувалися. Зокрема, доходи від капіталовкладень за межею зменшилися в 1929—1931 рр. з 270 млн ф. ст. до 170 млн ф. ст., доходи від міжнародних фінансових операцій — з 65 млн ф. ст. до ЗО млн ф. ст. Загальний дефіцит бюджету в 1931 р. склав вже 100 млн ф. ст. Для аналізу проблем бюджетної політики була сформована урядова комісія на чолі з відомим фінансистом Джорджем Меем. її висновки і рекомендації виявилися невтішні — країна знаходиться на порозі ще більш глибокої фінансової кризи, і ситуація вимагає термінового переходу до політики жорсткої економії, згортання державних соціальних програм, суспільних робіт. Робота комісії Мея викликала строкату дискусію в керівництві лейбористської партії, перевести яку в конструктивне русло Макдональду так і не вдалося. Уряд виявився на межі розколу.

Уряд лейбористів проявив велику активність у сфері зовнішньої політики, зважившись на ряд наспілих, але непопулярних в політичних кругах заходів. В повному об'ємі були відновлені дипломатичні відносини з СРСР, ратифіковано рішення про припинення стягування з Німеччини репараційних виплат. В 1931 р. був прийнятий так званий Вестмінській статут, остаточно державний суверенітет британських домініонів, що закріпив. Відтепер британське законодавство признавалося для них необов'язковим, як і затвердження їх власних законів парламентом метрополії. Вестмінській статут сформував правові основи Британської Співдружності націй. На Лондонській конференції морських озброєннях в січні 1930 р. було розширене угода п'яти держав, досягнута на Вашингтонській конференції. Було лімітовано будівництво підводних човнів, крейсерів і есмінців. Великобританія погодилася на рівність з США не тільки по лінкорах, але і по всіх класах військових судів.

До середини 1931 р. стало очевидне, що уряд лейбористів не має достатнього впливу для активної антикризової політики. Скориставшись конфліктом в уряді з приводу рекомендацій комісії Мея і надмірно бурхливими дебатами в парламенті за проектом нового бюджету, Макдональд подав у відставку. Проте партія консерваторів не була готова прийняти на себе всю відповідальність за висновок країни з кризи. Керівництво її було ослаблена боротьбою фракцій Н. Чемберлена і У. Черчилля. В цій ситуації з'явилася ідея створення «національного уряду» всіх трьох партій. Очолити його було запропоноване Макдональду. Згода коштувала йому місця в лейбористській партії. Більшість її членів, очолювана Гендерсоном, оголосило прихильників Мадональда («націонал-лейбористів») ренегатами і виключило з лав партії. У фракції Макдональда в парламенті опинилося лише 13 депутатів-лейбористів з 287. Проте уряд консерваторів, націонал-лейбористів і націонал-лібералів був створений, і коаліція цих партій виграла вибори в жовтні 1931 р. Коаліція отримала 497 місць в Палаті общин, у тому числі 472 депутатські мандати опинилося біля консерваторів, 12 — у націонал-лібералів, 13 — у націонал-лейбористів. Важку поразку понесла лейбористська партія під керівництвом Гендерсона. З колишні 287 місць вона зберегла лише 46. Ліберали отримали 72 мандати.

Висновок

Таким чином, лейбористська партія Великобританії це робоча партія, одна із двох провідних політичних партій країни й сама впливова партія Соціалістичного Інтернаціоналу. Лейбористська партія виникла в 1900 році під назвою Комітет робочого представництва як федерація профспілок і соціалістичних організацій. За складом це переважно робоча партія, очолювала очолювана реформістами. Прагнення лейбористської партій відображало прагнення робітників до незалежної класової політики. У керма партії опинилися праві реформістські діячі, які опиралися на робочу аристократію.

В основу політики лейбористської партій були покладені реформістські концепції соціалізму «Фабіанського суспільства» і Незалежної робочої партій, що ввійшли до лейбористської партії у якості колективних членів. Теоретики лейбористської партій заперечували класову боротьбу, відстоювали вчення про поступове реформування капіталістичного суспільства за допомогою буржуазної держави й при співробітництві всіх класів. В 19921-1922 рр. лейбористська партія стала самою великою опозиційною партією в парламенті, а в 1924 р. її лідер Дж. Р. Макдональд сформував 1-ший лейбористський уряд, що проіснувало 10 місяців. В 1929 р. Макдональд очолив 2-гий лейбористський уряд. Ці уряди прагнули проводити буржуазну політику більш гнучкими методами. В області внутрішньої політики 2-гий лейбористський уряд провів (до середини 1930 р.) обмежені реформи по боротьбі з безробіттям і по поліпшенню соціального страхування. Однак з 2-гої половини 1930 р. у зв'язку з світової економічної кризою воно перейшло в наступ на права трудящих. У зв'язку із чим в серпні 1931 уряд змушений був піти у відставку.

Список використаної літератури:

1.         Акимкина Н. А. Очерки политической системи Великобританки. – М., 1989. – 270 с. "

2.         Виноградов К.Б. У истоков лейбористской партии (1889-1900) – М., 1965.

3.         Всесвітня історія. Навчальний посібник / Б. Гончар, М. Козицький, В. Мордвінцева, А. Слісаренко. – К., 2002. – 565 с.

4.         Григорьева И. В. Источниковеденье новой и новейшей истории стран Европы и Америки: учебник для Вузов по специальности «история». – М.: Высшая школа, 1984. – 335 с.

5.         Ерофеев Н.А. Очерки по истории Англии 1815-1917. – М.. 1959.

6.         Жуков Е.М. Советская историческая энциклопедия в 15 т. - М.: Из-во «Советская энциклопедия», 1968. – 1024 с.

7.         Иванова Л., Вискова А. И др. Всемирная история. – М.: Высшая школа, 1981. – 360 с.

8.         Кертман Л. География, история и культура Англии. – М.: Высшая школа, 1986. – 378 с.

9.         Кертман Л.Б. Борьба течений в английском рабочем и социалистическом движении в конце Х1Х – начале ХХ в. – М., 1962.

10.       Крип’якевич І. Всесвітня історія. – К., 1995

11.       Нова історія. Ч.І / Під ред. Нородницького О.Л. – К., 1975

12.       Новая история стран Европы и Америки / И. Григорьева. – М., 2001 . – 720 с.

13.       Новая история стран Европы и Америки / Под. ред. И.М. Кривогуса. – М.,2003

14.       Овчаренко А. Новая история. 1871-1917. – М.: Просвещение, 1984.- 544 с.

15.       Попова Е.И., Татаринова К. И. Новая и новейшая история 1870-1976. – М.: Высшая школа, 1978. – 479 с.

16.       Рожков Б.А. Английское раблчее движение (1859-1900”). – М.: Просвещение, 1987. – 234 с.

17.       Смирнова Н.А., Єрофеева Н.А., Иоаннисян А.Р. и др. Всемирная история в11т.– М.: Изд. АН СССР, 1968. – 654с.

18.       Хрестоматія з нової історії. – Ч. 2. – К., 1972. – С. 71 – 80.

19.       Художественная литература в преподавании новой истории 1640 – 1917. – М., 1978 – С. 179 – 187.

20.       Юровский К. Новая история стран Европы и Америки. – К.: Знання, 1981. – 257 с.