Курсовая работа: Правовий стан вільних та рабів у античній державі

Курсовая работа: Правовий стан вільних та рабів у античній державі

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА МОРСЬКА АКАДЕМІЯ

ФАКУЛЬТЕТ МОРСЬКОГО ПРАВА І МЕНЕДЖМЕНТУ

Кафедра морського права

Курсова робота

правовий стан вільних та рабів у античній державі

Одеса-2010

ЗМІСТ

ВСТУП

ГЛАВА 1.  ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО АКТУ ЯК ОСНОВНОГО ДЖЕРЕЛА ПРАВА УКРАЇНИ

ГЛАВА 2. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ НАСЕЛЕННЯ В АНТИЧНІЙ ГРЕЦІЇ

2.1 Правове становище громадян

2.2 Правове становище метеків та іноземців

2.3 Правове становище рабів

ГЛАВА 3. правове становище населення в стародавньому римі

3.1 Правове становище римських громадян

3.2 Правове становище х осіб, які не були громадянами Риму. Латини та перегрини

3.3 Правове становище рабів та наближених до них категорій населення

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Обґрунтування вибору теми та її актуальність. Цивілізація Стародавньої Греції та Риму, або антична цивілізація, без сумніву є одними з найвизначніших та наймогутніших цивілізацій за всю історію людства. Це були провідні держави тогочасного світу, не тільки за військовою силою, але й за суспільним розвитком. Батьківщиною славнозвісної демократії є саме Стародавня Греція, а сьогоднішній системі права та юриспруденції в цілому ми завдячуємо Римській державі. Їхній внесок у суспільно-політичну науку та розвиток людства взагалі важко переоцінити.

Враховуючи вищезазначене, не аби яке здивування викликає той факт, що обидві держави весь час свого існування мали рабовласницький лад. Саме цей факт визначає поділ суспільств Греції та Риму на дві принципово різні за статусом групи – вільних людей, та невільників (рабів), між якими існувала нездоланна прірва, набагато ширша, ніж між сучасними бідними та багатими верствами населення.

Детальне дослідження суспільного ладу античних держав та правового статусу кожної соціальної групи представляє для мене не аби який інтерес, саме тому я обрав цю тему роботи.

Мета та задачі роботи. Метою роботи є дослідження суспільного ладу античних держав та кожної соціальної групи окремо.

Для досягнення поставленої мети визначено такі основні задачі роботи: надати загальну характеристику розвитку античних держав, дослідити правовий статус кожної соціальної групи у Стародавній Греції та Стародавньому Римі.

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є правовий статус вільних та невільних верств населення Стародавньої Греції та Риму.

Предметом дослідження є рабовласницький стрій античних держав, правовий статус громадян, метеків та рабів у Стародавній Греції та правовий статус громадян, латинів, перегринів, рабів та колонів у Стародавньому Римі.

Методи дослідження. Враховуючи історично-правовий ухил теми даної роботи, основним методом для написання слугував історичний. Завдяки йому я дослідив історію становлення античних держав, а також дослідив історичні джерела, в яких було закріплено правовий статус кожної групи населення. Методом класифікації я поділив кожне суспільство, що розглядається, на певні соціальні групи, які досліджувались завдяки аналітичному методу. Провідне місце посідає метод вивчення монографічних публікацій, адже саме з них я здобув найбільше інформації, яка допомогла мені описати правове положення кожної групи населення в античних державах.

Аналіз використаних джерел та літератури. Джерелом дослідження правового статусу римських громадян для мене слугували Закони ХІІ таблиць та Дигести Юстиніана. При написанні роботи використовувалася переважно історична література. Зокрема варто відмітити монографії таких істориків, як Глиняний В.В., Борисович М.М та Немировський А.А. Досліджуючи суспільство Стародавнього Риму, я звертався перш за все до монографій з римського приватного права. Найістотнішу кількість інформації я здобув з посібників таких провідних дослідників римського права, як Яковлев В.Н та Підопригора А.А

Обґрунтування структури роботи. Оскільки перш ніж характеризувати правове положення кожної з досліджуваних груп населення, варто надати загальну характеристику античній державі, зокрема розкрити її рабовласницьку сутність. Цьому і присвячено першу главу роботи. Наступні дві глави поділено між двома античними державами, суспільства яких є об’єктом даного дослідження – це Стародавня Греція, якій присвячено другу главу, та Стародавній Рим, суспільство якого розглядається у третій главі. Кожна з цих глав поділена на підрозділи для того, щоб надати окрему характеристику правового положення кожній категорії населення.

ГЛАВА 1. характеристика державного ладу античних держав

Перші на території Європи політичні товариства склалися в країнах Середземномор'я в II - I тис. до н. е.. Вони, в першу чергу цивілізацію Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, поклали початок всієї державної і правової історії Європи, передавши традиції своєї політичної і правової культури інших народів і часів, які виросли на ґрунті особливого античного світу.

Античне суспільство і антична державність представляли новий, порівняно з Давнім Сходом, етап загальної людської історії. Їх новизна була пов'язана з глибокими особливостями суспільно-юридичного побуту і всього соціально-культурного устрою європейських народів. Античне суспільство, принаймні в період свого розквіту, було суспільством вираженою індивідуальної власності і рабовласницького укладу господарства. Засновані на цих особливості історичного розвитку Європи риси політичного побуту та правової культури також були відзначені високим ступенем своєрідності юридичних форм [7, 131].

Античне суспільство і античні цивілізації склалися на берегах Середземного моря, яке в перші століття особливо стимулювало економічні зусилля народів, їх зв'язки з іншими землями. Подібно до того як давньосхідні товариства були цивілізаціями великих річок, античний світ був морський цивілізацією, з раннього часу пов'язаної військово-торговельними відносинами. Значно більш розвиненими тут були грошове господарство і фінансові зв'язки. Значно більшу роль у творенні державності античного світу зіграли фінансові системи та військова політика.

Античні держави майже з самого початку свого утворення стали прагнути вийти за межі первинних областей проживання заснували їх народів. Розвиток державних форм тут проходило на тлі колонізації - спочатку військово-торговельної, потім чисто завойовницької - інших областей Європи, Африки, Малої Азії. Імперська політика становила істотний чинник діяльності влади. У результаті найбільші античні держави розвинулися у значні імперії - в період свого історичного заходу воістину світового масштабу (імперія Олександра Македонського, Римська імперія). Тут були вперше у світовій історії вироблені адміністративні і правові форми взаємини метрополії і колоній, принципи управління територіями в масштабі континентів.

Завдяки особливостям соціальних відносин свого часу, антична держава склало особливий тип державності, більш високий, ніж давньосхідної. Це держава в головному було побудовано на принципах народовладдя і громадянської свободи, з'єднаних з особливим общинно-полісних політичним устроєм. Залишаючись державністю обраних, античний поліс надав історії приклад більш високого ступеня залученості громадян у політичну і правову систему, ніж це було на Стародавньому Сході.

У своєму становленні і розвитку антична державність пройшла деякі історичні етапи. Формування держави відбувалося у формі примітивних монархій або олігархічно-родового ладу, в якому кланові відносини об'єднувалися з перевагами великої земельної власності. Розквіт античної державності приніс з собою народовладдя у формі демократичної республіки або особливої монархії. Вінцем історичного руху античної державності стало оформлення особливої напіввійськової, бюрократичної монархії, яка стане взірцем політичних форм більшості європейських і азіатських народів у подальшій історії [7, 136].

В античну епоху умовний центр світової історії перемістився до Європи. Вона стала в економічному, соціальному і культурному відношенні більш розвиненою, ніж решта світу. Тут стали вироблятися політичні і юридичні форми, які визначають світовий розвиток, у тому числі і шляхом прямого культурного і політичного впливу. Особлива роль належить тут системі римського права. Воно стало основою для подальшого становлення і розвитку більшості систем світового правового устрою, вплинула на формування перших правових принципів міжнародних взаємин, взагалі всього сучасного юридичного мислення.

Рабовласницьке суспільство досягло більш високого рівня розвитку саме у Стародавній Греції і Стародавньому Римі. В історичній науці рабовласницьке суспільство прийнято називати античним. В цих країнах у надзвичайно великих темпах розвивалась і застосовувалась рабська праця і рабство набуло форм класичного, всеохоплюючого явища, особливо у виробничий сфері. Рабство в античних державах стало основою всієї системи виробництва і виробничих відносин [9, 95].

Економічну основу рабовласницького держави складала приватна власність рабовласників на засоби виробництва і рабів. В умовах рабовласницького ладу вперше в історії розвитку людства в найбільш різкій й оголеною формі проявляється економічний, політичний і соціальний нерівність різних класів і верств суспільства, повне, практично нічим не обмежена панування одного класу - рабовласників і повне безправ'я іншого класу - рабів. На всіх стадіях розвитку рабовласницького держави раби постійно залишалися на положенні речей, що "говорять знарядь" і розглядалися не інакше, як виробники матеріальних і інших благ. Раб, за загальним визнанням, не продавав свою працю рабовласнику, також як віл не продавав своєї роботи селянинові. Він раз і назавжди, разом зі своєю працею був проданий свого пана.

Основними способами встановлення рабства були такі, як захоплення мирних жителів чужих територій і військовополонених з метою перетворення їх на рабів, продаж вільних людей або громадян у рабство за борги, звернення до рабів за скоєння державних або інших тяжких злочинів, та ін

Рабовласники і раби становили основу рабовласницького суспільства, були основними, але аж ніяк не вичерпними елементами соціальної структури даного суспільства, класами. Поряд з ними на протязі всієї історії існування рабовласницького ладу зустрічалися різні, так звані неосновні класи та соціальні групи. Вільні і напіввільні верстви рабовласницького суспільства, зокрема, ремісники і дрібні землевласники постійно розорялися і поневолювали великими землевласниками і лихварями. Їх відносно дорога праця часто витіснявся набагато дешевшою і більш поширеною працею рабів. Будучи відірваними від землі і своїх традиційних засобів виробництва вони, як правило, поповнювали фактично безправні і дуже численні, особливо в рабовласницькому Римі й Афінах, ряди люмпен-пролетаріату. Незважаючи на те, що положення вільних і напіввільних шарів рабовласницького суспільства значною мірою відрізнялося від становища рабів, вони разом з рабами піддавалися жорстокій експлуатації з боку рабовласників і придушувалися рабовласницькою державою. Найбільш яскраво це виявлялося, наприклад, по відношенню до такої категорії вільних людей Римської імперії, як перегринів, до складу яких входили жителі провінцій Риму, які не отримали римського громадянства, і римські громадяни, які зазнали висилку за скоєння злочинів, а також по відношенню до колони, складався здебільшого з формально напіввільних, але фактично міцно прив'язаних до орендованих ними земельних ділянках, закабалення селян. Ні на першу, ні на другу соціальні групи повною мірою не поширювалося споконвічне римське право. Особливо важким було становище колонів, які були прикріплені до землі і могли бути продані разом зі своєю діялянкою. Вони не були рабами, але і не вважалися вільними [9, 185].

Рабовласницьке держава при цьому, будучи за своєю соціально-класової суті організацією класу рабовласників, однією з найважливіших ланок механізму влади даного класу використовувало всі наявні в його розпорядженні засоби для оформлення і зміцнення економічного базису рабовласницького суспільства, для забезпечення стійкості та захисту рабовласницького суспільно-політичного ладу , для утримання панування рабовласників над рабами, для приборкання і придушення вільної бідноти і рабів. Внутрішні і зовнішні функції здійснювалися за допомогою спеціально створених для цього органів, що становлять державний апарат або механізм рабовласницької держави. Складовими частинами цього механізму були: армія, поліція, судові органи, органи державної влади, адміністративний та управлінський апарат. Вся рабовласницька державна машина була покликана забезпечити безроздільне панування та експлуатацію однією частиною суспільства - класом рабовласників другий - вільних незаможних і рабів, закріпити та забезпечити охорону існуючого суспільно-політичного й економічного устрою, приватної власності на найважливіші засоби виробництва і рабів, служити засобом витіснення і відсторонення вільних і напіввільних верств населення від участі в політичному житті суспільства, у вирішенні державних та громадських справ. Головну роль у процесі вирішення найбільш важливих завдань, що стоять перед рабовласницькою державою, грали армія, поліція, флот та інші озброєні формування панівного класу. Вони складали основу рабовласницького державного механізму і виступали в якості найважливіших засобів захоплення і підкорення інших народів, захисту своєї території від нападу ззовні, а також як знаряддя придушення і гноблення вільних незаможних і рабів [10, 147].

Не менш важливою структурною одиницею механізму рабовласницької держави античності було право. Правове обґрунтування такого пригніченого положення рабів та обмежено правоздатних верств населення було необхідним для стабілізації існуючого устрою та усунення цих верств від будь-яких можливостей здобути повну правоздатність. Античні правотворці виробили аксіоматичне твердження, що раб не може бути суб’єктом правовідносин – він є лише річчю. І хоча з плином часу позиція правотворців щодо положення рабів та обмежено правоздатних верств населення змінювалася у кращий бік, все одно до останніх років існування античних держав влада не наважалися ліквідувати рабовласницький лад.

ГЛАВА 2. правове становище населення в стародавній греції

2.1 Правове становище громадян

Найповнішою правоздатністю володіли афінські громадяни (аналогічна категорія громадянства була і у всіх інших полісах Еллади). За законом 451 р. до н. е.. громадянином міг вважатися афінянин, народжений від перебували в законному шлюбі батьків, кожен з яких був афінським громадянином. За настанні повноліття (у 18 років для юнаків) проводився запис нового громадянина під фратрії і в філу. Після цього наставала можливість користуватися передбаченими законами правами. Юнаки протягом двох років (з 18 до 20) зобов'язані були пройти військову службу. Тільки після служби громадяни мали право бути присутніми в зборі. Цивільні списки велися органами самоврядування - демотами; загальний контроль здійснював буле. За кожним залишалося право оскаржити неправильний, з його точки зору, запис про громадянство. При Солон увійшло в практику надання громадянства шляхом натуралізації (обживання) вихідцям з інших грецьких полісів, але досить швидко це припинилося. Афінський поліс став замкнутим, громадянство в ньому - вродженої привілеєм [4, 381].

Права громадянства виявлялися передусім у політичній сфері, тобто в можливості брати участь у діяльності органів влади, управління і суду. У комерційному обороті, в угодах воно майже не давало переваг. Громадянин мав право на місце в громадському театрі, на релігійних церемоніях, право на видачі в особливих випадках з громадських фондів. Крім військової, афінські громадяни несли натуральні та грошові (податкові) зобов'язання перед полісом. Обов’язки афінських громадян полягали в тому, що кожен повинен був берегти своє майно і працювати на земельній ділянці, приходити на допомогу полісу всіма своїми засобами за надзвичайних обставин, захищати рідний поліс від ворогів зі зброєю в руках, підкорятися законам і виборним органам влади, брати активну участь у суспільному житті, поважати батьківських богів.

У рамках полісної організації афінські громадяни були практично рівними. Майновий ценз, встановлені Солоном для історичних категорій вільного населення, мали значення для запису в той чи інший рід військової служби і для доступу до числа магістратів. Найнижча майнова категорія - фети - перебувала разом з тим у політично приниженим становищі: вони не могли призначатися в посадові особи (хоча у V ст. Їх число складало від 2 / 3 до 1 / 2 всього населення полісу) [4, 395]. Проте майнова нерівність вела і до політичної. Афіняни визнавали фізичну працю за винятком землеробської, негідною громадянина. Тому всі інші роботи виконували метки – іноземці, вільновідпущеники та раби.

Громадянська рівноправність включала сукупність певних прав і обов’язків. Найбільш суттєвими правами громадянина були право на свободу та особисту незалежність від будь-якої іншої людини; право на земельну ділянку на полісній території та економічну допомогу від держави у випадку матеріальних труднощів, право на носіння зброї і служби в ополченні, право на участь у справах держави (у народних зборах, раді, виборних органах); право на шанування і захист вітчизняних богів; право на захист і заступництво афінських законів. Навіть після демократичних реформ збереглося привілейоване становище родової аристократії: патріархальна влада щодо членів фратрій, тільки вони могли робити жертвопринесення.

Входження афінянин до числа громадян було обставлено особливої правової процедурою - покути. За скоєні проти поліса злочину, релігійні або сімейні проступки громадяни могли зазнати й довічної атіміі - позбавлення прав громадянства без вигнання. Найбільш часто атімія була наслідком проявленої в бою боягузтва, лжесвідчення, розтрати громадських коштів, підкупу відносно посадових осіб. Атімія виражалася у позбавленні прав доступу на ринок, у святилищі, звичайно ж, до органів влади. Крім повної, могла бути і часткова атімія - позбавлення частини прав (наприклад, права на судовий захист).

2.2 Правове становище вільних осіб, які не були громадянами

Метеки - в Стародавній Греції - клас неповноправних жителів Аттики. Метеки були іноземці, поселяється в Аттиці на тривалий час або назавжди. Кожен іноземець після закінчення розумного терміну зобов'язаний був вписатися у лави метеків. Крім того, в клас метеків надходили відпущені на волю раби [6, 218].

Метеки були особисто вільні, але не були громадянами і не користувалися їхніми правами. Вони не могли, наприклад, ні займати громадських посад, ні подавати голос на народних зборах, ні здійснювати публічних жертвоприношень. Вони не мали також права вступати в законний шлюб з громадянками і набувати нерухому власність, тобто вони не мали права володіти землею, а могли мати тільки рабами та рухомим майном. Метеки не включалися в Аттиці ні в філи і фратрії, ні в пологи, ні в деми. Вони не мали права безпосередньо звертатися до урядової влади. Вони зобов'язані були вибрати собі з громадян покровителя, який і був посередником між метеком та органами управління. За відсутність покровителя Метеки каралися позбавленням майна.

Судові справи метеків як між собою, так і з громадянами, розбиралися архонтом полемарх; покровителю досить було ввести метеку до суду, після чого він міг вести далі свою справу особисто. На користь держави метеки платили щорічний внесок (подушний податок), так званий; крім того, вони платили невелику подати за право торгувати на ринку, вносили пряму подати у більшому, ніж громадяни, розмір та виконували деякі повинності. Серед метеків проте зустрічалися й багаті рабоволодільці, торгівці, судновласники, власники ремісничих майстерень. Вони залучалися, як і багаті афіняни, до несення державної повинності — літургії.

Хоча метеки і мали правами на повну охорону закону їх особи та майна, злочини відносно їх розцінювалися як менш важливі: так, за вбивство метеку покладалася не страта, а лише каторжні роботи.

Нарівні з громадянами метеки несли військову службу, причому ті з них, які мали відповідний ценз, служили гоплітамі. Проте, навіть маючи відповідний ценз, вони не могли бути допущеними до служби у кінноті. За надані послуги державі вони могли бути звільнені народними зборами від деяких повинностей, наприклад отримували свободу від платежу метекского внеску або прирівнювалися у відправленні державних повинностей з громадянами.

Метеки могли також одержувати (як виняток) право придбання нерухомої власності, право безпосередньо звертатися до урядовим установам і т. д. Право громадянства вони могли отримувати або за особливі заслуги, або для збільшення кількості громадян, що було, наприклад, вироблено у великих розмірах Клісфеном.

Вільновідпущеники, майже завжди чужинці, в усьому уподібнювалися метекам. Відрізнялися від них лише тим, що вони зобов'язані були мати в якості покровителя свого колишнього господаря і не мали права вибирати покровителя за бажанням [6, 227].

Окремою категорією населення Стародавньої Греції слід вважати іноземців. На відміну від метеків, вони не були натуралізовані у грецькому суспільстві. Вони мали всі права в комерційному обороті, користувалися захистом влади і права, але не несли жодних цивільних обов'язків (крім сплати торгових зборів і податків) і тим більше не мали політичних прав. Іноземці могли отримувати індивідуальні привілеї (за надані послуги полісом, з поваги до багатства або популярності): право володіти землею, але в меншому, ніж афіняни, розмірі, доступом до театру і т. п.

2.3 Правове становище рабів

Раби, що становили більше ніж третину всього населення Афін, були абсолютно безправними членами давньогрецького держави. Рабами ставали:

1) за народженням,

2) за вироком суду щодо невдячного метеку або вільновідпущеника,

3) захоплені в полон. Раби могли належати як полісом, так і приватним особам (до IV ст. До н.е. Більшість афінських громадян володіло 3-4 рабами).

Праця рабів широко використовувався в сільському господарстві, в роботах по дому, у ремісничих майстерень, в гірничій справі, морських перевезеннях, будівництві та ін Раб в Афінах був досить дорогий - ціна доходила до розмірів річної плати ремісника. Основний контингент афінських рабів у V ст. до н.е. становили люди негрецького походження - фракійці, скіфи, лідійцям, сіцілійці і т.п [3, 142].

Найчастіше рабів здавали в оренду, отримуючи плату за їхню працю. Найбільш діловитих і кмітливих рабів панове нерідко поселяли окремо - виділяли їм самостійне господарство, постачали інструментами і невеликими коштами. Такі раби в основному займалися ремісничими роботами і виплачували своєму господареві певну ренту - оброк. У цілому ж експлуатація рабської праці на ті часи приносила досить великий прибуток.

У суді раб міг поставати лише на вимогу при розгляді звинувачень у політичних злочинах, свідчення в цих випадках бралися обов'язково під тортурами. Зустрічалися випадки відпустки рабів на волю, або їх викупу. Вільновідпущені раби за своїм соціальним становищем прирівнювалися до метеків. Крім рабів з політичного і громадського життя афінського держави були_повністю_виключені_жінки.

Раб був власністю пана, останньому належали його робочий час, його життя. Користуючись безконтрольною владою, господарі могли морити своїх рабів голодом, піддавати їх будь-яким покаранням, аж до вбивства. Але з іншого боку, купити раба, заплатити за нього певну (і чималу) суму грошей, а потім вбити його або заморити голодом було невигідним для хазяйського гаманця. Щоб раб міг нормально працювати, потрібно було його нагодувати, одягти. Пан повинен був піклуватися про своїх рабів, так само як і про своє худобі, як про своїх робочих інструментах.

В основі цих відносин лежали не якісь абстрактні принципи гуманізму, а прямий інтерес: адже нагодований і здоровий працівник приносив великий прибуток своєму господареві, ніж голодний і хвора людина. При скромному побут греків V-IV ст. до н. е.. харчування та одяг рабів і вільних людей не особливо сильно відрізнялися один від одного. Для того щоб дещо послабити протистояння рабів і їх господарів, у ряді грецьких полісів, наприклад в Афінах, заборонялися в законодавчому порядку безпричинне вбивство рабів, бузувірським катування, оскільки вважалося, що це завдає шкоди громадському спокою, та й самим власникам [4, 394].

Страницы: 1, 2