Курсовая работа: Правовий стан вільних та рабів у античній державі

Підвищення ступеня експлуатації рабів у товарних господарствах, погіршення загального соціального становища рабів, аж до зведення його до рівня напівлюдини, вело до загострення антагонізму між рабами і їх власниками. Раб - потенційний ворог пану - такою була загальноприйнята думка. Розрізнялися раби приватних осіб і раби державні. Лише за державними рабами визнавалось право мати власність і розташовувати нею. Державні раби були головним чином зайняті на громадських роботах ремісничих (ергатаі), на поліцейській службі (тохотаі), в якості помічників писарів і адміністраторів в різних конторах (гіпетаі).

Раби не були однорідні. Серед них виділялися групи, що розрізняються своїми інтересами: раби, зайняті в ремеслах і торгівлі, раби сільськогосподарські, раби-гірники, раби, зайняті в домашньому господарстві та особистими послугами, нарешті, що знаходяться в кілька привілейованому становищі державні раби: поліцейські, тюремники, писарі, глашатаї. Роз'єднані, що перебувають під суворим наглядом своїх панів, раби не мали можливостей до об'єднання навіть у межах невеликих полісів, і тому напруженість у відносинах не могла реалізуватися у більш зрілих формах протесту типи збройних повстань.

Існували й інші категорії залежних робітників. У таких полісах, як Спарта, міста Беотії, Фессалії, Аркадії і інших, основними виробниками в сільському господарстві були не раби (їх було дуже небагато), а працівники іншого соціального і юридичного статусу. У Спарті вони називалися ілотів, у ряді міст фессалійскіх пенестамі, на Криті - войкеямі, або кларотамі, в Гераклеї – маріандінамі [3, 151].

Суспільне становище цих категорій працівників визначалося тим, що вони не вважалися власністю окремих осіб, мали господарство, сім'ю і обробляли ділянки землі своїми силами. Але разом з тим ці працівники перебували в подвійній залежності - від держави і приватних осіб, на користь яких вони повинні були виробляти відрахування зі своїх доходів. Так, наприклад, у Спарті кожен спартіат отримував від держави ділянку землі (клер) з кількома господарствами ілотів. За відомостями Плутарха, на утримання спартіата надходило 70 медимнів, а на спартанку - 12 медимнів ячменю і певну кількість вина, олії, сушених фіг, сиру та інших продуктів.

Ілоти господарювали на своїх ділянках самостійно, спартіати не втручалися в процес виробництва. Під час військових походів ілоти супроводжували своїх спартіатов, використовувалися як слуг і у важких ситуаціях як легкоозброєних воїнів. Ілоти вели натуральне господарство, жили у сільських селищах відособлено. Їх побут відрізнявся від побуту сільськогосподарських рабів, зайнятих в помістях. Окремий спартіат - господар переданих під його владу ілотів та членів їх сімей - не мав права карати, тим більше вбивати своїх ілотів. Але в Спарті сама держава проводило проти ілотів так звані крипт. Загін спартіатов одержував завдання таємно здійснити напад на то чи інше селище ілотів і знищити найбільш сильних з них. Ці таємні вбивства, санкціоновані владою, так само, як право розподілу земельних ділянок з сидячими на них ілотів, дозволяють розглядати спартанську державу як власника ілотів, закріплених за земельними ділянками та наданих у володіння спартіатов.

ГЛАВА 3. правове становище населення в стародавньому римі

2.1 Правове становище римських громадян.

Згідно з головним принципом давньоримського права, тільки римський громадянин - civis Romanus - користувався захистом права. Тому тільки civis Romanus міг бути членом римського суспільства і суб'єктом прав. Кожного негромадянина, кожного іноземця найперше вважали воро­гом, який стоїть поза правовим спілкуванням і якого можна захопити в полон і перетворити в раба. Таке відсторонення іноземців від правового спілкування торкалося не тільки прав політичних, але й цивільних. Правовим захистом користувалася лише та особа, яка була римським громадянином. Ось чому стан громадянства для римських юристів був неодмінною умовою повної цивільної правоздатності. Слід зазначити, що поняття «римський громадянин» не є тотожним поняттю "фізична особа", яке застосовується у приватному праві: у відносинах публічного права римлянин виступав як специфічний суб'єкт – civis optimo jure [17, 251]. Для визнання за особою стану римського громадянства необхідна була наявність сукупності вимог: належність до римської громади, особиста свобода, наявність певного сімейного статусу, досягнення певного віку.

Належність до римського громадянства означала для того, хто його мав, не лише можливість користування правами, а й одночасне обтяження публічними обов'язками. Втім, ці обтяження діяли протягом певного періоду часу і до того ж навіть у цей час могли бути скасовані чи пом'якшені за наявності певних умов. Публічна правоздатність, за загальним правилом, наставала з 17 років. А після досягнення віку 60 років громадянин міг бути звільнений від особистих повинностей. Звільняло від загальних публічних повинностей також виконання обов'язків магістрату і сакральних функцій на деяких жрецьких посадах.

На підставі приписів природного права римське громадянство встановлювалося: шляхом народження від батьків, які перебувають у законному римському шлюбі; шляхом усиновлення, здійсненого повноправним римським громадянином відповідно до вимог норм права і закріпленого спеціальною процедурою; внаслідок звільнення з рабства. При цьому розрізняли звільнення колишнього римського громадянина і звільнення раба, що не належав до римської громади. У першому випадку йшлося про повне відновлення статусу римського громадянства. У другому випадку права римського громадянства надавалися в повному обсязі тільки при додержанні спеціальних вимог.

На підставі безпосередніх приписів публічного права римське громадянство встановлювалося: шляхом індивідуального присвоєння статусу громадянина Риму за особисті заслуги перед римським народом; шляхом надання статусу римського громадянства жителям певного міста, провінції або якійсь категорії підданих Риму; шляхом придбання особою на сплатній основі (купівлі) статусу римського громадянства; у результаті вислуги 20 років і більше у Римській армії. Необхідною умовою набуття status civitatis у період республіки було обов'язкове проживання претендента на римське громадянство у Римі та входження його до однієї з територіальних одиниць римської громади (трибу). Пізніше, у класичний період розвитку римського права, ця вимога набула факультативного характеру[17, 254].

Римське громадянство втрачали в таких випадках: зі смертю особи, через продаж у рабство, особи, узяті в полон, засуджені до тяжкого кримінального покарання або вигнання з Риму.

Римський громадянин мав такі права у галузі публічних правовідносин:

1) право участі у зборах, зібраннях та організаціях;

2) право участі у голосуванні на зборах державного значення відповідно до свого майнового цензу;

3) право оскарження рішень магістратів (посадових осіб) до народних зборів – або безпосередньо, або через трибунат;

4) право обіймати посади магістратів, виконувати військові, адміністративні, судові та інші функції відповідно до вимог закону та традицій, що склалися у галузі забезпечення публічного правопорядку.

Публічні обов'язки римського громадянина передбачали:

1) обов'язок підлягати майновому цензу, тобто подавати відомості для обчислення майна і прибутків;

2) обов'язок мілітарної служби (крім тих громадян, що були звільнені від цього обов'язку);

3) обов'язок сплати мита при вчиненні певних юридичних дій, а також обов'язок внесення спеціального податку, що стягувався у разі виникнення надзвичайних державних потреб;

4) обов'язок володіння (посідання) землями підкорених народів та раціонального їх використання;

5) обов'язок реалізовувати право зібрань, додержуючись встановлених публічними нормами правил (проводити їх у визначених місцях, тільки у певні дні, протягом світлої частини доби тощо) [10, 132].

Крім того, наявність статусу римського громадянства, що було передумовою публічно-правової правосуб'єктності, водночас слугувала умовою виникнення та існування сукупності суб'єктивних прав у галузі приватних відносин: права укладення законного римського шлюбу (Jus conubii), права здійснювати батьківську владу в родині (patria potestas), права бути учасником торгового обігу (Jus comercii), право подавати законні позови (legis actiones) відповідно до jus civile.

Слід взяти до уваги, що обсяг прав та обов'язків, який випливав з римського громадянства, залежав від релігійного становища особи, а також від належності до чоловічої або жіночої статі. У дохристиянському Римі недодержання вимог поганської (язичницької) релігії з необхідністю тягло осуд суспільства (turpitude) із загальними для цієї санкції правовими наслідками (обмеження права обіймати почесні посади тощо). Після визнання у добу імперії християнства пануючою релігією при визначенні належності до римського громадянства малося на увазі й обов'язкове сповідання тільки християнського віровчення. Відповідно язичники, єретики, а також ті, хто належав до інших конфесій (іудеї тощо) не могли користуватися правами римського громадянина.

Таке саме обмежувальне тлумачення прав римського громадянства було пов'язане зі статевою належністю фізичної особи. Жінки формально мали римське громадянство. Проте зміст публічних правовідносин за їхньою участю був іншим, набагато вужчим, ніж тих, де суб'єктами були чоловіки. Жінки не користувалися виборчими правами, не могли бути обрані магістратами. Вони, за загальним правилом, взагалі не виконували ніяких публічних обов'язків. Крім того, вони, за винятком жриць культу Вести, а пізніше черниць, не підлягали відповідальності за публічні правопорушення і злочини, не могли самі звертатися за судовим захистом. Отже, можна вважати, що жінки-громадянки Риму були скоріше "номінальними суб'єктами" публічного права [17, 258].

2.2 Правове становище осіб, які не були громадянами Риму. Латини та перегрини

Латинами визнавалися найдавніші мешканці регіону Лаціум та їх потомство. Потім правовий статус латина стали надавати деяким італійських громадам і за межами Лаціуму. Після того як в I ст. до н.е. римське громадянство поширилося на всю Італію, статус латина залишився лише за населенням позаіталійскіх громад або провінцій, яким він надавалася особливими актами Римської держави.

Статус латина також набував раб, якого відпускав на свободу пан-латин або римський громадянин, але за умови надання вільновідпущенику цього статусу. Таким чином, статус латина отримує певну юридичне значення і відповідне оформлення. Набувається він в результаті:

а) народження в родині латинів, при цьому діють ті ж правила, що і для римських громадян: статус шлюбного дитини визначається за статусом батька, народженої поза шлюбом - за статусом матері;

б) присвоєння статусу латина актом державної влади;

в) добровільного переходу римського громадянина до числа латинів з метою отримання земельного наділу;

г) звільнення з рабства паном - латином або римським громадянином, але за умови надання правового статусу латина [17, 261].

За законом Юніана до становища латинів прирівнювались деякі види вільновідпущеників, яких називали за назвою закону - latini Juniani. Однак їх юридична правоздатність мала одну суттєву відмінність: на випадок смерті вони не мали права розпоряджатися своїм майном за заповітом, ані передавати його своїм дітям у спадщину за законом - їхня спадщина переходила до попереднього рабовласника.

Правове становище латинів істотно відрізнялося від римських громадян. Латини користувалися обмеженими правами в публічно-правовій сфері. Вони користувалися лише правом голосу, проте не могли займати виборні посади магістратів. Однак вони мали такі ж права торгувати і вступати в шлюб, як і римські громадяни. Латини колоніальні володіли лише правом торгувати, a а правом вступати у шлюб - тільки в тому випадку, якщо воно було спеціально надано окремим особам або населенню цілої общини. Право на звернення до суду за розв'язанням майнових спорів, а також порядок судочинства був для всіх латинів таким же, як і для римських громадян.

У цивільно-правовій сфері латини за правовим статусом наближалися до римським громадянам, проте далеко не всі. Основна частина латинів - жителі Лаціуму, також як і римські громадяни, володіла правом вступати в шлюб і правом торгувати. Решта латини - раби, відпущені на волю і отримали статус латина (вони називалися «латини Юніана» за назвою закону, який надав їм цей статус), - не володіли правом вступати в шлюб, заповісти своє майно, успадковувати його згідно із законом. Після смерті такого латина його майно переходило до пана, який надав йому свободу. Зобов'язання ж померлого до пана не переходили, тобто латіни «жили як вільні, мерли як раби».

При бажанні латини могли порівняно легко придбати римське громадянство. Воно надавалося чинності загальних постанов Римської держави, що привласнювали його цілим категоріям латинів за певних обставин. Переїхавши на постійне місце проживання в Рим, вони також отримували статус римського громадянина. Пізніше це призвело до різкого зменшення чоловічого населення в містах Лаціум. Тому було встановлено правило: переїжджаючи до Риму, латин зобов'язаний залишити на місці колишнього місця проживання чоловіче потомство [9, 187].

Права римського громадянина отримували також латини, обрані у своїх громадах на посади магістрів або сенаторів. Латини Юніана могли отримати римське громадянство тільки за особливі заслуги перед Римською державою. Але вже в I ст. до н.е. все населення Італії мало правовий статус римського громадянина.

До такої категорії населення, як перегрини, належали сусідні з Італією скорені Римом народи Вони не зверталися в рабство і не отримували правового статусу римського громадянина. У найдавніші часи це були вороги (hostes), які не користувалися правовою охороною з боку Римської держави. Проте з плином часу, змінами в соціально-економічному житті римського суспільства гостес поступово утворюють самостійну групу вільного населення і отримують правовий статус пригорнув.

Статус перегрина набував також дитина, народжена в сім'ї пригорнув або перегринкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин міг бути позбавлений звання і висланий в місця проживання пригорнув, де отримував їхній статус.

Перегрин політичними правами римських громадян не володіли, хоча були підданими Риму. В області цивільно-правових відносин вони керувалися власним національним правом. Формальною підставою для цього був закон про провінції, що встановлює для неї особливий правовий режим. Таким чином, склалася різноманітна система правового регулювання майнових відносин у різних провінціях, до того ж не було загальної правової основи для контакту з Римом в цій сфері. Зазначені фактори утруднювали нормальний розвиток цивільного обороту між самими перегринами, та перегринами і римськими громадянами. У їх усунення неоціненну роль зіграв перегринський претор. Саме він у творчому союзі з міським претором копітко виловлював найцінніший досвід правової культури інших народів, узагальнював його і заломлювати в практичній діяльності. Це було одним з найбагатших джерел правової мудрості, відбитий в правотворчої діяльності преторів.

Перегринам в окремих випадках надавалося римське громадянство. Так, за особливі заслуги перед Римським державою окремим перегринам або навіть групам скаржився цей статус. Найчастіше Римське держава надавала його групам пригорнув спеціальним актом державної влади з певних політичних, економічних, інших міркувань, наприклад, з метою поповнення воїнами римських легіонів, в яких, як відомо, могли нестимуть службу Тільки римські громадяни.

На початку III ст. всі відмінності в правовому становищі різних категорій вільного населення втратили своє значення. У 212 р. н.е. імператор Каракала розповсюдив статус римського громадянина на всіх підданих величезної імперії, що пояснювалося швидше фіскальними міркуваннями, ніж політичними. Як би там не було, але все населення Римської імперії стало її громадянами. Залишилися тільки деякі обмеження. Так, що прибувають на територію Римської держави іноземці, не є підданими Риму, залишалися на положенні перегринів (варвари, слов'яни, германці та ін), як і піддані Риму, які вчинили певні злочини. Тим не менш, надання статусу римського громадянина всьому населенню Риму формально зрівняло усі категорії вільного населення Риму, усунувши розмежування на громадян та негромадян [9, 372].

2.3 Правове становище рабів та наближених до них категорій населення

Напередодні утворення і на початку існування Римської держави рабство мало патріархальний характер: раби були нечисленними, жили в сім'ях господарів, разом з ними працювали. Проте в III ст. до н.е. внаслідок постійних завойовницьких війн кількість рабів зростає, і їхня праця використовується у щораз ширших масштабах. Раби перебували у приватній і державній власності. Способи встановлення рабства були такі: військовий полон або захоплення чужої людини, належної до общини-міста чи держави, не пов'язаної з Римом жодним договором, народження від рабині, навіть якщо батько був вільним (окрім випадку усиновлення ним цих дітей), купівля рабів за кордоном, у стародавньому праві — продаж римського громадянина у рабство (за межі Римської держави) у випадку скоєння особливо тяжких злочинів або віддання в рабство при несплаті боргів [17, 258].

З точки зору права раб вважався річчю і, природно, ніякими правами не володів ні з публічного, ні з цивільного права. Раби не могли служити в римських легіонах, не платили повинностей, оскільки не могли бути власниками майна. Вони взагалі не могли бути носіями будь-яких прав, не могли мати сім'ю. Зв'язок раба з рабинею, як, втім, і з будь-якої іншої жінкою, не визнавалася шлюбом, не породжувала ніяких правових наслідків. Діти, народжені рабинею, не підлягали батьківської влади. Сам раб як річ міг стати об'єктом будь-якого права (права власності, застави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-який цивільно-правової угоди (купівлі-продажу, міни, майнового найму), цивільного спору. Якщо йому заподіяно каліцтво чи іншої шкоди, позов до кривдника пред'являв не раб, а його пан, як за заподіяння шкоди будь-якій іншій речі. Вигнання з будинку або відмову пана від раба не означав надання йому свободи, а лише зміну господаря, оскільки раба міг, як і всяку іншу викинуту річ, підібрати будь-який інший вільний. У період принципату робилися певні спроби, спрямовані на обмеження свавілля рабовласників, які, однак, не пом'якшували положення рабів, а тільки сприяли забезпеченню стійкості рабства.

І все ж раб був не просто річчю, а об'єктом, який володів розумом, часом неабияким, волею, вправністю, здатністю до творчості і т.д. Використовувати раба як просту фізичну силу, ігноруючи його інтелектуальні та інші людські якості, було нерозумно. Тому рабовласники поступово все частіше експлуатують саме ці його якості. Вони надають йому визначене майно для управління, спочатку простого, а потім все більш складного. Цьому сприяли дві обставини. З одного боку, рабовласники, маючи в провінціях великі земельні наділи, маєтки та інші об'єкти приватної власності, не завжди могли і бажали безпосередньо займатися господарськими справами. Все частіше ведення цих справ вони доручають рабам. З іншого боку, раби в таких дорученнях були дуже зацікавлені: по-перше, це полегшувало їх долю, по-друге, при обов'язковому веденні господарства вони могли розраховувати на певну прихильність пана і, по-третє, дбайливість і деякі комерційні здібності давали можливість рабу накопичити певні кошти для викупу свободи.

Одним словом, такі форми експлуатації рабів стали швидко поширюватися. Надання рабу певного майна для управління отримало назву «пекулій» [17, 259].

Експлуатація розумових здібностей раба - більш витончена, ефективна і прибуткова форма експлуатації. Проте вона породила певні наслідки. Для оперативного і більш ефективного управління наданими раба майном треба було дати йому певні права. Римське право пішло й на це. Раб, наділений пекуліем, отримав можливість укладати цивільно-правові угоди, за якими виникали певні права й обов'язки..

Спочатку раб міг укладати лише угоди, спрямовані на придбання, які його пана ні до чого не зобов'язували. Це не сприяло сталому розвитку господарського обороту, тому римське право робить наступний крок - надання рабу пекулія тепер означає згоду його пана прийняти на себе обов'язки, що випливають з договорів, укладених рабом. Таким чином, раб, наділений пекуліем, отримує можливість здійснювати юридичні дії, що обумовлюється його змістом, тобто укладати будь-які договори випливають з необхідності раціонально вести ввірене йому господарство з усіма випливаючими наслідками.

Юридична діяльність раба, обумовлена пекуліем, суворо регламентувалася, адже пан ніс відповідальність за договорами, укладеними рабом в межах пекулія і обумовлених змістом пекулія. Якщо раб укладав договір, що не охоплювався пекулієм, пан за таким договором не відповідав.

Раби могли отримати свободу від свого пана, що обставлялося низкою обмежень. Так, 20-річний пан не міг дарувати свободу рабові. Не можна відпускати на свободу раба молодше 30 років або затаврованого. Визнавалося нікчемним звільнення на шкоду кредитору - коли пану загрожувало стягнення на рабів, а він їх відпускав на свободу. У період принципату встановлені і кількісні обмеження відпустки рабів на свободу [9, 188].

Відпущений на свободу раб іменувався вільновідпущеником. Він купував правовий статус свого пана, який відпустив його на волю. Так, раб, відпущений на свободу римським громадянином, формально отримував статус римського громадянина, який, однак, не співпадав із статусом вільнонародженого римського громадянина. Такий вільновідпущеник називався лібертіном. Якщо ж раб отримував свободу з рук латина або перегрина, то його правовий статус визначався їх становищем.

Вільновідпущеник, що отримав статус римського громадянина, - лібертін - не міг одружитися зі вільнонародженою римської громадянкою аж до початку принципату, а заборона одружуватися з особою сенаторського звання збереглася до Юстиніана.

Вільновідпущеник знаходився в істотній залежності від свого пана: був зобов'язаний надавати йому всілякі послуги, у разі потреби платити грошове утримання не тільки колишньому патрону, але і його дітям, батькам, не мав права викликати його до суду, а отже, був абсолютно позбавлений судового захисту від свавілля. Після смерті вільновідпущеника-перегрина його майно переходило у спадщину до патрона.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеник обмежувався в праві служити в римських легіонах, а в I в. н.е. втратив право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.

За часів республіки в Стародавньому Римі почала зароджуватися нова форма поневолення – колонат. Остаточне правове закріплення він отримав в умовах абсолютної монархії. Спочатку колони були дрібними орендарями землі. До того часу завершилися успішні загарбницькі війни, відповідно припинився приплив незліченних рабів. До того ж жорстока експлуатація, виснажлива праця, нелюдські умови життя і побуту, масові страти зумовили значну смертність рабів і низьку їх народжуваність. Разом з тим зростання земельних наділів, поява нових промислів, розширення і без того величезній території, збільшення челяді, яка обслуговує панів, вимагали робочих рук [16, 195].

Землевласники, у яких не вистачало рабів для обробітку землі, почали здавати свої наділи дрібними ділянками в оренду вільним людям, що потребують харчуванні. Ці дрібні орендарі стали називатися колонами.

Оренда виявилася вигідною обом сторонам. Колони, прагнучи забезпечити сім'ю харчуванням і виплатити орендну плату, добре обробляли землю, домагалися отримання високих врожаїв. Їх праця була значно більш продуктивним підневільної рабської. Землевласники отримували великі доходи від здачі землі в оренду. Колонат швидко розвивається. Орендна плата встановлюється як у грошовій, так і в натуральній формах.

Колонат не є чисто римським продуктом суспільного розвитку. У Єгипті і Азії подібні відносини виникли вже давно і були запозичені Римом. Однак у Римі джерелом колоната був також рабський пекулій, за яким добре працюючі на переданій в пекулій землі раби отримували свободу, але навічно прикріплялися до тієї землі [16, 211].

За таких же умовах орендар-колон юридично залишався незалежним, міг у будь-який час розірвати договір і піти в інше місце. Але орендарями, як правило, ставали бідні верстви населення, не мали у своєму розпорядженні достатні кошти для успішної обробки землі. Землевласники надавали їм позики, але на таких умовах, щоб колони не змогли їх погасити вчасно. Погіршували становище часті неврожаї. Так виникали недоїмки в платежах. Поступово колони потрапляють в економічну залежність від орендодавців. Колон не може залишити орендується ділянку, не розрахувавшись з боргами, але розрахуватися теж не може. Фактична економічна залежність перетворюється в юридичну. Її посилює нова податкова реформа, за умовами якої податки на землю нараховуються з урахуванням колони. Залишення колоном землі зменшує доходи землевласника, який тепер всіляко прагне закріпити колони, навіть переманює у інших. Для перешкоджання втечам у 322 р. був прийнятий закон, що забороняв колону самовільно залишати орендується ділянку. У 357 р. новий закон заборонив землевласникові відчужувати земельні наділи без приписаних до них колони. Так завершилося правове оформлення закріплення колонату. У результаті з'явилася нова група залежних людей, не позбавлених певної правоздатності, але досить обмежених у її здійсненні. Якщо колон самовільно залишав землю, землевласник допомогою віндікаціонного позову міг витребувати його назад, тобто правове становище колона мало чим відрізнялося від раба. Проте колони не були рабами. Формально юридично вони залишалися вільними, але прикріпленими до землі. Колони - попередники кріпаків, а колонат - зародок феодалізму. Не тільки сам колон, але і його діти вважалися приписаними за даною ділянкою. Колонат став спадковим. Зростає і особиста залежність колони від землевласників, які творили над ними суд і розправу безконтрольно. Колонат, фактично, став основою для створення феодальної форми власності.

Висновки

Рабовласницьке суспільство досягло найбільш високого рівня розвитку саме у Стародавній Греції і Стародавньому Римі. В історичній науці рабовласницьке суспільство прийнято називати античним. В цих країнах у надзвичайно великих темпах розвивалась і застосовувалась рабська праця і рабство набуло форм класичного, всеохоплюючого явища, особливо у виробничий сфері. Рабство в античних державах стало основою всієї системи виробництва і виробничих відносин. Саме це і пояснює поділ античного суспільства на вільних та невільних.

Суспільство у Стародавній Греції поділялося на три основні групи. До першої групи належали громадяни міст-полісів – найбільш правоздатне населення. Вони складали менш ніж третину від усього населення, але враховуючи свій прівелейований стан, фактично панували над іншим населенням. Прошарок між ними та рабами складали метеки – особи, що хоч і постійно проживали на території Греції, але не вважалися громадянами. Їхній обсяг прав був значно вужчий, а отримати громадянство метеку було вкрай складно. Ще гірше становище було у іноземців, які ще не були натуралізовані у Греції, тому їхній обсяг прав був ще меншим за метеків. Цілковито безправною групою були раби, які не розглядалися як суб’єкти правовідносин, а лише як речі цивільного обігу. Держава прикладала усіх зусиль, щоб раби залишалися у своєму безправному становищі. Єдиним шансом для раба отримати волю було набуття статусу вільновідпущеника, який давався або паном, або державою за визначні заслуги. Існували й інші категорії залежних робітників, які хоч і формально вважалися вільними, перебували в фактичній залежності від інших осіб. До них належали землероби, подібні до спартанських ілотів. Вони вважалися не менш важливою виробничою силою, ніж раби, а тому держава аналогічним чином прагнула не допустити надання ним повного обсягу правоздатності.

На аналогічних засадах було побудовано суспільство у Стародавньому Римі. Авторитет та розвиненість права у Римі лише посилила цю соціальну нерівність, надійно закріпивши її у законодавстві. Громадяни Риму користувалися повним обсягом правоздатності, як і громадяни Стародавньої Греції. Проте інше населення було поділено на більшу кількість класів. Так, особи, що вважалися вільними, проте не мали громадянства, представляли дві групи населення – латинів та перегринів. Якщо перші були жителями регіону Лаціум, який знаходився у безпосередній наближеності до Риму, то перегрини представляли усі народи, підкорені Римом. Згодом обом категоріям було надано громадянських прав, але до цього кожен з них мав не лише звужений правовий статус, а й власну систему права, що значно ускладнювала процес захисту своїх прав. Раби у Стародавньому Римі аналогічно вважалися лише річчю. Проте, на відміну від Греції, правовий статус рабів з плином часу покращувався. Так, раб міг мати у власності певне майно, здобуте з дозволу пана (пекулій). Раби також отримували більшій, ніж у Греції обсяг прав у випадках, коли ставали вільновідпущеними. Аналогічно спартанським ілотам, в Римі існувала особлива залежна категорія населення – колони. Незважаючи на офіційну волю, законодавчо вони були закріплені за своїми ділянками, що робило неможливим зміну місця проживання та правового статусу на більш вигідний. Подібна форма поневолення вільних людей стала основою для подальшого виникнення феодалізму.

Таким чином, ми бачимо, що суспільні лади Стародавньої Греції та Риму є дуже подібними. Зумовлена така схожість, перш за все, особливим характером рабовласницького устрою держави, за я кого не могло бути іншого розподілу. І незважаючи на регулярні реформи, рабство в античному світі збереглося до останніх днів його існування, аж доти, доки Рим остаточно не пав під натиском варварів, а суспільство не перейшло у нову епоху – епоху Середньовіччя та феодального господарювання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1.       Законы ХІІ таблиц: [Электронный ресурс] / OKpravo / Правовые памятники / Законы ХІІ таблиц. – Режим доступа к документу.: http://www.okpravo.info/pam/7.htm

2.       Дигесты Юстиниана: [Электронный ресурс] / OKpravo / Правовые памятники / Corpus juris civilis. – Режим доступа к документу.: http://www.okpravo.info/pam/8.htm

3.       Борисович М.М. История государства и права зарубежных стран: Учеб. пособие. - М.: Юриспруденция, 2007.-352 с.

4.        Глиняный В.П. История государства и права зарубежных стран: Учеб. пособие. - Х.: Одиссей, 2007. - Ч. 1.-2007.-872 с.

5.        История государства и права зарубежных стран: Учебник: В 2 т./ Отв. ред. Н.А. Крашенниникова, О.А. Жидков.-3-е изд., перераб. и доп. - М.: НОРМА, 2005.- Т.1: Древний мир и Средние века.-2005.-720 c.

6.        История государства и права зарубежных стран: Ученик/ Под ред. Н.В. Михайловой.-М.: ЮНИТИ,2008.-559 с.

7.        Косарев А.И. История государства и права зарубежных стран: Учебник для вузов.- М.: НОРМА, 2002. - 464 с.

8.        Макарчик В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посiбник.-К.: Атiка,2007.-624 с.

9.        Немировский А.А. История раннего Рима и Италии – СПб: Слово, 1999. -451 с.

10.    Подопригора A.A. Основы римского гражданского права: Учеб. пособие для студентов юрид. вузов и факультетов, — 2-е изд., перераб. — К.: Вентури, 1995. — 288 с.

11.    Прудников М. Н. История государства и права зарубежных стран. – М.: ЮНИТИ, 2008. – 543 с.

12.     Рубаник В. Є.Лекції з історії держави та права зарубіжних країн: Навч. посібник.-Х.: Консум,2003.-528 с.

13.     Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн. – Х.: Право, 1999. – 416 с.

14.    Установ В.Е.История государства и права зарубежных стран: Учеб. пособие.-М.: Элит,2007.-264 с.

15.     Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб.-К.: Каравелла, 2003. - 480 с.

16.     Штаерман Е. История крестьянства в древнем Риме – М: Наука, 1996. -351 с.

17.     Яковлев В.Н. Древнеримское и современное гражданское право России. Рецепция права: Учеб.пособие, 2-е изд., перераб и доп. – Ижевск: УдГУ, 2004. -502 с.