Курсовая работа: Династія Ягелонів в Польщі і Чехії в XV-XVI століттях

Курсовая работа: Династія Ягелонів в Польщі і Чехії в XV-XVI століттях

ДИНАСТІЯ ЯГЕЛОНІВ В ПОЛЬЩІ І ЧЕХІЇ В 15-16 СТОЛІТТЯХ

Зміст

ВСТУП

Розділ І Ягелонська династія в Польщі

1.1  Ягайло Владислав ІІ – засновник князівської династії

1.2  Внутрішня і зовнішня політика Ягелонів в Польщі

1.3  Сигізмунд І та Сигізмунд ІІ Август

Розділ ІІ Династичні зв’язки Ягелонів в Чехії та Угорщині

1 Владислав ІІ Ягелон – чеський король

2 Ягелони в Угорщині

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Ягелони утвердились як провідна сила в 15- 16 столітті не лише в Польщі (з 1386), але й в Литві (з 1377), в Угорщині (з 1440 року) і в Чехії (з 1471 року). Їхнє майбутнє було забезпечене, коли тевтонські лицарі зазнали поразки в Грюнвальдській битві 1410 року. Одна родинна гілка правила у Вільнюсі, друга – в Кракові, отож Ягелонам належала найбільша держава християнського світу. Вони мали великий авторитет в Європі. Ягелони стали найважливішою династією після Габсбургів, і щоразу, коли виникала політична криза або треба було обирати нового правителя, сусідні країни звертали свою увагу на Краків і Вільно. Вивчення періоду правління цієї династії є дуже важливим для нас, адже ми дізнаємось про політичне становище, про зовнішню і внутрішню політику країн, в яких правили представники династії Ягелонів. Польща, де була заснована ця династія, стала однією з найбільш розвинутих, як в економічному так і в політичному плані феодально-монархічною державою того часу.

Тому актуальність обраної мною теми полягає в тому, що ті процеси і явища, які відбувались в країнах, де правили Ягелони в 15-16 століттях, вплинули на їхні зв’язки з іншими країнами Європи і на подальший їхній розвиток в цілому, який потребує спеціального дослідження.

Об’єкт дослідження – династія Ягелонів та особливості її правліня в Польщі, Чехії та Угорщині в 15-16 столітті.

Предмет дослідження включає наступні питання:

-заснування князівської династії в Польщі;

-внутрішня і зовнішня політика Ягелонів в Польщі;

-характеристика правління Ягелонів в Чехії;

-прихід до влади Ягелонів в Угорщині та суспільно-економічне становище Угорського королівства під час їхнього перебування при владі.

Мета роботи полягає у виявленні головних пріоритетів політики Ягелонів в Польщі, Чехії і Угорщини в 15-16 столітті.

Досягнення поставленої мети здійснюється за допомогою реалізації поставлених завдань:

-   з’ясувати, як саме прийшла ця династія до влади в Польщі;

-   визначити головні напрямки зовнішньої і внутрішньої політики Ягелонів в Польщі;

-   схарактеризувати роки правління останніх представників династії Ягелонів Сигізмунда І та Сигізмунда ІІ Августа;

-   розглянути які процеси відбувались в Чехії за часів королювання Ягелонів;

-   схарактеризувати становище королівської влади в Угорщині за часів правління Владислава ІІІ і Лайоша ІІ Ягелонів.

Теоретико-методологічну основу роботи складають принципи історизму, об’єктивності, системності. Використані загально-історичні методи дослідження, такі як: проблемно-хронологічний метод, порівняльно-історичний, ретроспективний, конкретно-історичний.

Історіографія.

Тема історії династії Ягелонів в Польщі, Чехії та Угорщині цікавила і цікавить багатьох дослідників. Їй присвятили увагу у своїх працях такі історики, як Сідоров Н. А., Зашкільняк Л., Ісламов Т. М., Марков В. І., Норман Дейвіс, Френсіс Дворнік та багато інших. Так, наприклад, Н. А. Сідоров в своїй книзі „Всемирная история” особливу увагу приділив розповіді про значення Ягелонської династії в міжнародній політиці в 15-16 столітті. Тут подані факти і події з історії міжнародних відносин Ягелонів з різними країнами.

Л. Зашкільняк в своїй роботі „Історія Польщі” описує про прихід цієї династії до влади в Польщі, її представників; описує які заходи були здійсненні Ягелонами для максимального розквіту Польщі в той час; розповідає про династичні зв’язки Ягелонів.

Т. М. Ісламов в роботі „История Венгрии” розповідає про тяжку боротьбу за угорський престол між групою баронів і дворянами, про роки правління Уласло І та його сина Ласло V; варте детальної уваги питання про тиск на королівську владу з боку іноземних правителів.

В. І. Марков в своїй книзі „Краткая история Чехословакии” описує релігійні сутички, які відбувались в Чехії за часів правління Владислава Ягелона; розповідає про протистояння королівської влади Ягелонів і свавілля земських чиновників.

Норман Дейвіс у книзі „Європа. Історія” дає загальну характеристику ситуації в Європі під час Ягелонського панування та з’ясовує причини занепаду цієї династії і зміни її династією Габсбургів.

Френсіс Дворнік у книзі „Слов’яни в європейській історії і цивілізації”, присвятив цілий розділ цій темі під назвою „Ягелонська співдружність і турецька загроза”, де автор висвітлює ряд питань, пов’язаних із протистоянням представників цієї династії турецьким загарбникам; вказується на взаємодопомогу Ягелонів один одному; дається характеристика основним напрямкав зовнішньої політики цієї династії в 15-16 столітті.

Хронологічні межі зазначеної роботи (кінець 14 століття та все 15 і 16 століття) дають змогу розглянути правління Ягелонів в Польщі, Чехії і Угорщині і з’ясувати основні напрямки їхньої внутрішньої і зовнішньої політики.

Структура роботи.

Курсова робота включає наступні розділи:

-          перший розділ „Ягелонська династія в Польщі”, в якому розповідається про заснування цієї династії, її внутрішню і зовнішню політику, а також про період правління її останніх представників в Польському королівстві;

-          другий розділ „Династичні зв’язки Ягелонів в Чехії та Угорщині”, де висвітлені роки правління в Чехії Владислава ІІ та його сина Людовіка ІІ та їх внесок в розвиток Чеської держави в 15-16 столітті. Також в цьому розділі описуються два періоди правління Ягелонів в Угорщині; перший пов’язаний з правлінням Уласло І і Ласло V, другий – з Уласло ІІ і Лайошом ІІ.

Практична цінність результатів дослідження полягає у можливості використання матеріалу на уроках історії у школі, теоретичний матеріал може бути використаний студентами для підготовки до практичних завдань. Також зміст роботи може стати основою для написання доповідей та рефератів і звісно ж, для подальшого дослідження проблеми.

Розділ І Ягелонська династія в Польщі

1.1 Ягайло-Владислав ІІ – засновник князівської династії

Зі смертю Казимира Великого пересіклась королівська лінія династії П’ястів. Влада в Польщі перейшла до угорського монарха Людовіка, сина Карла Роберта з Анжуйської династії і Ельжбети, дочки Локетика. Зразу ж після коронації Людовік повернувся до Угорщини, повернувши владу в королівстві своїй матері. У Людовіка Угорського, як і в Казимира Великого, не було сина. Турбуючись про майбутнє своїх двох дочок, він направив свої зусилля на те, щоб кожній із них забезпечити корону. В 1374 році були видані Кошицькі привілеї, де в обмін на престол одній з дочок, король приймав на себе ряд зобов’язань. (Див. додаток 4).

Ядвіга, яку з дитинства ретельно готували до ролі монархині, прибула в Польщу восени 1384 року. Гнезненський архієпископ одразу ж коронував її королевою. Спочатку владу взяли в свої руки, заміняючи юну королеву, малопольські феодали. Вони і вирішили, керуючись важливими політичними роздумами, запропонувати руку королеви великому князю Литви Ягайлу (Ягело).

Батько Ягайли, великий литовський князь Ольгерд (правив в Литві з 1345-1377), дотримувався політики „динамічної рівноваги”. Під час свого правління він дражнив як Авіньйон, так і Константинополь. В 1370-х роках видавалося, наче він хоче ступити на православний шлях, щоб заступити Москву як проводиря православних слов’ян. В 1375 році переконав патріарха Константинопольського створити окрему метрополію „Київської Русі та Литви”, на відміну від давнішньої метрополії „Київської і всієї Русі”, яку тоді контролювала Москва.

Ягайло, як і його батько, теж схилився до східного вибору. В 1384 році Юліана Тверська, Ягайлова мати – християнка, уклала тимчасову угоду, за якою Ягайло мав заручитися з московською князівною, а Литва – навернутись до православ’я. Цим планам, напевне, перешкодили татари, що зруйнували Москву і знищили вартість московського союзника. Отже, кості на користь союзу з католицькою Польщею випали цілком випадково. Договори польських ієрархів з великим князем литовським завершились підписанням у серпні 1385 року акта в Креві. В якому говорилось, що Ягело повинен був одружитися з Ядвігою, за це отримував польський престол. Ягайло також дав обіцянку „землі свої - Литви і Русі, приєднати на вічні часи до Польського королівства” і разом з підданими прийняти християнство [2,512]. 12 лютого 1386 року Ягело прибув в Краків, де 15 лютого охрестився, діставши християнське ім’я Владислав. Через 3 дні Ягайло побрався з Ядвігою. 4 березня його було короновано як співкороля Польщі.

Кревська угода проголосила об’єднання держав шляхом інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польського королівства. За цим об’єднанням закріпилася назва унії. Звідси і походить означення Кревської унії. Кревська унія мала характер персонально-династичного об’єднання двох держав. На перешкоді реалізації інкорпорації стало сильно розвинуте в Литві серед князів, панів і бояр почуття незалежності. До незадоволених унією долучилися брати Ягайла – рідний Скіргайло і двоюрідний Вітовт Кейстутович. Конфлікт між Ягайлом і литовською опозицією спритно роздували хрестоносці, прагнучи за всяку ціну розірвати унію. Бажаючи заспокоїти опозицію, Ягайло призначив своїм намісником у Литві Скіргайла і видав у 1387 році привілей для загалу католицьких панів і бояр, згідно з яким вони мали право користуватися тими самими правами, що і шляхта Польського королівства.

Після цього незадоволених у Литві очолив Вітовт. Він зробив спробу здійснити державний переворот. Але йому це не вдалося, і Вітовт у 1390 році втік до Мальборка, де пішов на змову з орденом, давши згоду на передачу останньому Жемайтії взамін за обіцянку підтримати його в боротьбі за литовський трон. Скориставшись цією угодою, тевтонці зайняли Жемайтію. За таких обставин Ягайло, щоб „загасити полум’я”, призначив Вітовта замість Скіргайла намісником Литви. Вітовт одержав титул князя Литви, проте Ягайло зберіг за собою верховну над нею владу як великий князь литовський. Литва повинна була залишитись у тісному державному зв'язку з Польщею.

У 1399 році помирає Ядвіга не залишивши нащадків. Після цього Владислав ІІ Ягайло ще тричі брав шлюб, і тільки останній з них – з дочкою руського князя з Великого князівства Литовського Андрія Гольшанського Софією (Сонькою), укладений 1422 року, приніс йому нащадків – синів Владислава і Казиміра. (Див. додаток 1). Оскільки вони своїм походженням не були пов’язані ні з П’ястами, ні з Анжуйською династією, а отже, не могли з династичних міркувань вважатися наступниками престолу, то перед Ягайло гостро постало питання про успадкування ними королівської влади. Вирішення цього питання залежало головним чином від волі шляхти. Щоб заручитися її згодою, король пішов на видання кількох привілеїв. Вони підтверджували всі раніше здобуті нею права і надавали їй нові. Ці привілеї були видані у Бжесвці Куявському (1425), Єльні (1430) і Кракові (1433). Нове, що містилося в них, зводилося загалом, по-перше, до проголошення особистої недоторканості будь-кого з шляхти; проголошувалося, що король не може нікого з неї ув’язнити і карати без попереднього судового вироку; по-друге – до обіцянки короля поширити права польської шляхти на шляхту Куявії, Добжинської землі і руські землі в складі корони. Отримавши згадані привілеї, шляхта визнала права синів Ягайла на престол, за умови дотримання ними батькових зобов’язань. З наданням Краківського привілею 1433 року династичну проблему було надовго знято з порядку денного політичного розвитку Польської держави.

Отже, Ягайло Владислав ІІ був засновником династії Ягелонів, він був першим з литовської князівської династії Гедиміновичів, носивших титул також і королів Польщі. Заснована ним династія правила до 1572 року в Польщі, до 1526 року в Угорщині і Чехії. Обрання його на польський престол сприяло підписанню Кревської унії, яка мала велике значення в історії двох держав Польщі і Литви.

1.2 Внутрішня і зовнішня політика Ягелонів в Польщі

Після смерті Владислава ІІ Ягайла протягом чотирьох років, до повноліття його сина-короля Владислава ІІІ (1434-1444) – Польщею правила регентська рада, очолювана єпископом Краківським Збігневом Олесницьким (1389-1455) (Див. Додатки 2, 3). Для цього періоду характерна цілковита зверхність світських і церковних можновладців у політичному житті країни. Керувавши Польщею за малолітнього короля, регентська рада усю увагу звертала на зовнішні справи. Війни з Свидригайлом за Волинь і Поділля, з орденом і молдавським господарем заставляли поляків відволікатися від внутрішніх справ; а обрання в 1440 році Владислава ІІІ і королем Угорщини, підвело Польщу до війни зі страшними завойовниками – турками, які в свою чергу готували нанести останній удар Візантійській імперії, зайнявши вже весь Балканський півострів. Війна ця заставила Владислава ІІІ забути про те, що робилося в Польщі. Але він все ж робив деякі розпорядження щодо православного населення Польщі. При ньому в 1434 і 1435 роках були підтверджені ті обіцянки, які Ягайло дав в Едльському статуті руській землі. Обіцянка розповсюдити польське право і закони і на руські землі, вочевидь не виконувалось при Ягайлі.

Під час коронування Владислава ІІІ шляхта руських земель (Галицької Русі і Поділля) звернулись до короля з проханням втілити в життя дану його батьком обіцянку. Прохання було виконано і в руських землях Корони (Галичини і Поділля) – там було введено польський адміністративний устрій, польські суди, і більш того, місцева шляхта (поляки і руські) звільнялися від всіх повинностей і податків. Відома грамота Владислава ІІІ, видана 22 березня 1443 року, якою він урівнював руське духівництво „в свободі віри і правах” з польсько-католицьким. Всім православним церквам, єпископам і всім духовним особам король давав „тые вси права, водности, способы, звычаи и всякие свободы…такы иж, яковых в королевствах наших Поляском и в Венгерском вси костелы и их арцибискупове, бискупове, преложеные и иные особы костелные, звычаю Римское церкви, заживають и з них веселяться» [6,243]. Така увага до православного духівництва з боку короля пояснюється його сильним бажанням нав’язати руському народу церковну унію.

В 1439 році на Ферраро-Флорентійському соборі була проголошена унія церков західної і східної. Так як руська шляхта не прийняла Флорентійської унії, то ця грамота не мала ніякого практичного значення, але вона цікава в тому відношенні, що знайомить нас з фактичним положенням православної церкви в Польщі; в ній прямо говориться, що „церковь восточная” і її духівництво, із-за різної віри „первей...утисненье поносили” [6,245].

У 1440 році була укладена польсько-угорська персональна унія, за якою Владислав ІІІ став угорським королем під іменем Уласло І. Головною метою Владислава ІІІ було протистояти турецькій експансії. В 1444 році на чолі угорського війська він здійснив похід на турків. 1 серпня в місті Середин був підписаний з ними мирний договір на десять років, за яким турки зобов’язалися залишити частину загарбаних на Балканах земель. Невдовзі по цьому прихильники активної боротьби з Туреччиною в оточені короля, спокушені легкістю досягнутого ним успіху, намовили його на новий похід проти турків. Похід закінчився невдало: у битві під Варною 10 листопада 1444 року Владислав ІІІ загинув, а деморалізоване цим військо покинуло поле бою. Польським королем став його молодший брат Казимир ІV Ягелончик (1427-1492) (див. додаток 2).

Царюючи в Польщі, Казимир ІV Ягелончик турбувався про інтереси Великого князівства Литовського і проводив в Вільно майже весь час. За його відсутності владу в Литві здійснював великокнязівська рада. Розв’язав він і польсько-литовський конфлікт в зв’язку з спірними землями, залишивши Волинь за Литвою, а Поділля за Польщею. Казимир ІV відсторонив Збігнева Олесницького і скористався правом короля призначати чиновників. Завдяки цьому, високі державні посади в королівській раді, зайняли вірні йому люди. У 1454 році король надав шляхті нові привілеї, змушений до цього тогорічною політичною ситуацією в Короні, яка склалася у зв’язку з війною проти Тевтонського ордену, що розпочалася того ж року. Поява першого з цих привілеїв під Цереквіцею, що в Куявії, була зумовлена заявою зібраного тут великопольського шляхетського ополчення, що воно не вирушить у похід до того часу, поки король не піде на поступки з низки питань. Головною в Цереквіцькому привілеї була обіцянка короля, що він не вдаватиметься до жодних змін в державному устрої і не скликатиме посполите рушення без згоди на сеймиках. Під Нєшаву прибула також озброєна малопольська шляхта, яка зажадала від короля тих самих поступок, на які він пішов стосовно великопольської шляхти, і оголосила, що в похід не рушить, поки король не задовольнить її вимоги. У безвихідній для нього ситуації Казимир ІV видав під Нєшавою два схожі за змістом привілеї, звані статутами: один – для Великопольщі, другий – для Малопольщі. В обидва статути ввійшов пункт про врахування королем згоди земських сеймиків на нововведення в державний устрій; що ж до пункту про посполите рушення, то він був включений лише у великопольський статут (див. додаток 4).

Цереквіцький привілей і Нєшавські статути були реакцією широких кіл шляхти на панівні в державному житті позиції можновладців, які суттєво впливали на політику короля. Земські сеймики, про які йдеться у Цереквіцькому привілеї і в Нєшавських статутах, були органами шляхетського самоврядування у воєводствах. Від часу видання згаданих документів земські сеймики стали одним з основних інститутів устрою Польського королівства, важливим складником станової монархії.

Казимир старався бути справедливим і по відношенню до православних, за що і отримав назву справедливого і доброго. В 1456 році на Корчинському з’їзді він підтвердив населенню Галичини всі його права і привілеї і дав нові. Для попередження несправедливості по відношенню до церкви і православного духівництва він не раз приказував своїм смоленським намісникам не втручатися в духовні справи місцевого православного єпископа і не розбирати тих справ, які підлягають веденню єпископа. Жителям Вітебської області дав деякі права і привілеї, а обивателям землі Смоленської, за їх вірну і справедливу службу, обіцяв „християнства их греческого закону не рушити, налоги им на их веру не чинити, а в церковные земли и в воды не вступатися, також в монастыри и в отмерщины не вступатися” [3,610].

Крім наведених вище фактів, які розкривають відносини Казимира ІV до православних існує ще один акт. Це акт приєднання Бельзької землі в 1462 році до Польщі. Бельзька земля займала західну окраїну Волині, в 1396 році була віддана Ягелом в землеволодіння Земовіту, князю Мазовецькому, який колись змагався з Ягелом в отримані руки Ядвіги.

Земовіт та його діти володіли цією областю до 1462 року, коли помер бездітним представник цього роду – князь Владислав. Казимир за проханням поляків, приєднав Бельзьку землю до Корони, на умовах, які зазначались в акті. Він обіцяв захищати Бельзьких обивателей, за їх покірність і відданість, від всіх зовнішніх ворогів і внутрішніх настроїв, обіцяв не відчуждати від Бельзької землі жодної округи, підтверджуються всі особисті права обивателів цієї землі.

На правління Казимира ІV припадає війна Польщі з Тевтонським орденом, відома як Тринадцятирічна (1454-1466). Вона була спричинена як прагненням Польщі примусити орден повернути їй історичні землі і таким чином знову здобути вихід до Балтійського моря, так і намаганням великої кількості населення різних станів ордену позбутися його панування і приєднати його територію до Польського королівства. У 1440 році опозиція панівним в ордені порядкам створила політичну організацію Пруський союз, в якому головну роль відігравали міста Східного помор’я та ряд міст, розташованих на схід від нижньої течії Вісли. На початку 1454 року представники Пруського союзу звернулися у Кракові до Казимира ІV з проханням прийняти Пруссію під свою опіку. Того ж місяця король прийняв у Кракові делегацію Союзу, а в березні видав акт, що проголошував інкорпорацію Пруссії до Корони і водночас оголосив війну ордену. Орден виклик прийняв. Навесні 1454 року могло видаватися, що Польща виграє війну, але у вересні під Хойніцами орденське військо завдало поразки полякам. То був результат військової відсталості Польщі.

Ослаблені обидві сторони у жовтні 1458 року підписали перемир’я. Але у липні 1459 року воєнні дії відновилися. Спроби укласти новий мир результатів не принесли. Наступного року удача була на боці ордену. Король змушений був розпустити посполите рушення і створити більше наймане військо. У 1462 році воно здобуло блискучу перемогу над хрестоносцями під Свєнцем у Східному Помор’ї. А в 1463 році флот Гданська і Ельблонга, розгромили орденський флот. Війну вінчав Торунський мир 1466 року. Згідно з ним, Польща одержала Східне Помор’я і вільний доступ до Балтійського моря, а також Хеллинську і Міхаловську землі.

Торунський мир 1466 року був великим успіхом Польщі. Повернення Східного Помор’я і статус морської держави послужило могутнім поштовхом для її політичного і господарського піднесення. Упродовж Тринацятирічної війни Польща відправила в різні країни 61 посольство, польські дипломати брали участь у 25 перемирних і мирних з’їздах. Укладення миру означало тяжку поразку ордену, після якої він уже не міг повністю оговтатись.

Наступним польським королем став Ян Ольбрехт (1492-1501) – син Казимира ІV. Новий король був дуже популярним серед польського рицарства і міщан. Він бажав зміцнити королівську владу, проте був змушений піти на нові поступки вищій знаті, аби дістати необхідні кошти для здійснення своїх заходів. Він не забув про польські інтереси на Півдні, а венеціанці доклали великих зусиль, щоб переконати його воювати з турками. Розуміючи, що потребує більше часу для підготовки своїх планів, Ян Ольбрехт прийняв пропозицію Баязида ІІ і в 1494 році уклав перемир’я, яке мало тривати до 1497 року. Плани відвоювання чорноморських портів і Кафи обговорювалися в 1494 року на з’їзді всіх Ягелонів у Левочі (Верхня Угорщина). Було ухвалено вжити необхідних заходів для зміцнення авторитету Владислава в Угорщині (брата Яна Ольбрехта), але під час обговорення кампанії проти турків виявилося, що між Польщею і Угорщиною є суперечності щодо статусу Молдавії. Угорщина вважала її своїм васалом, і ця обставина змусила Стефана Молдавського ставитися до Польщі з підозрою.

Ян Ольбрехт підготувався до походу на Чорноморське узбережжя і здійснив його у 1497 році. Литовці на чолі з великим Олександром (молодший син Казимира Ягельна, брат Яна Ольбрехта) влаштували власний похід. На жаль, усе закінчилося катастрофою. Все ще не зрозуміло, що спонукало Стефана Молдавського поставитися до поляків вороже, тільки-но вони ступили на молдавську землю. Замість того, щоб битися з турками, польське військо безуспішно облягло столицю Стефана Сучаву. Коли за дипломатичного втручання Владислава Угорського було укладено перемир’я і польське військо відходило через провінцію Буковину, на нього напали війська Стефана, які завдали йому серйозної поразки. Поляків урятувала допомога, що її надіслав великий князь Олександр, але весь похід польських і литовських військ закінчився провалом. Турки помстилися, двічі вдершись до Польщі та спустошивши країну аж до Львова, Самбора, Сянок та Пшеворська. Яну Ольбрехту довелось укласти оборонний союз із Угорщиною та змиритися зі Стефаном Молдавським. Він відмовився взяти участь у хрестовому поході, організованому для допомоги венеціанцям у їхній війні з турками (1499 року), і розпочав переговори про перемир’я, яке було укладене у 1500 році.

Таким чином, розглянувши внутрішню і зовнішню політику Ягелонів в Польщі ми можемо сказати, що всі вони намагалися укріпити королівську владу, позбавити можновладців якомога більше прав і привілеїв, видаючи таким чином окремі статути і привілеї; а також наділяли шляхту більшими правами. Вони намагалися вести помірковану політику щодо православного населення сусідніх земель. І головною метою їхньої політики було здобуття міжнародного авторитету Польщі та посилення її впливу на Балканах.

Страницы: 1, 2, 3