рефераты бесплатно
 
Главная | Карта сайта
рефераты бесплатно
РАЗДЕЛЫ

рефераты бесплатно
ПАРТНЕРЫ

рефераты бесплатно
АЛФАВИТ
... А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

рефераты бесплатно
ПОИСК
Введите фамилию автора:


Курсовая работа: Династія Ягелонів в Польщі і Чехії в XV-XVI століттях

1.3 Сигізмунд І та Сигізмунд ІІ Август

Зі вступом на польський трон третього сина Казимира Сигізмунда І Старого (1506-1548) – шляхта сподівалась на його прихильність до неї (Див. додаток 3). Проте дуже амбітний Сигізмунд І керувався у своїй діяльності прагненням піднести значення королівської влади, намагався правити на свій розсуд, спираючись при цьому на вузьке коло радників з можновладців і уникаючи контактів з шляхтою. Постійне ігнорування королем політичних інтересів шляхти, невиконання ним статуту Олександра 1504 року призвели врешті до виникнення широкого шляхетського руху, який виступив під гаслом „екзекуції прав”, через що його звали екзекуційним рухом.

Шляхта мала вагомий засіб тиску на короля: тільки за згодою посольської ізби могли збиратися надзвичайні податки, які були найважливішим джерелом надходжень у державну казну. Шляхта в особі посольської ізби зазначену згоду давала взамін за поступки з боку короля. На Бидгощському сеймі у 1519 році шляхта зажадала від короля скликання „сейму справедливості”, щоб на ньому опрацювати спосіб втілення в життя екзекуційного руху, але король так і не скликав „сейм справедливості”.

У результаті у 1530-х роках дійшло до напруження у відносинах між шляхетським табором і королем. Поштовхом до цього послужили обрання польським королем в грудні 1529 року Сигізмунда Августа, дев’ятирічного сина Сигізмунда І, і проведена в лютому 1530 року його коронація. Сигізмунд І і його дружина – італійка Бона Сфорца – розрахували, що обрання наступника престолу за життя короля, стане реальною передумовою запровадження спадкової монархії. Однак коронація „молодшого короля” за життя батька викликала гостру критику з боку шляхти. У відповідь на це шляхта піді Львовом, куди вона в складі посполитого рушення зібралася для участі в очоленому королем поході на Молдавське князівство, збунтувалася і оголосила союз проти короля, а також висунула ряд вимог: припинити скуповування Боною землеволодінь, впорядкувати коронну казну, звільнити шляхту від тягарів на користь церкви та інше. Маючи намір здійснити молдавський похід, король був змушений пообіцяти розглянути ці вимоги.

Після цього шляхетське ополчення попрямувало на Молдавію. Тим часом новий воєвода Молдавії Петро Рареш, хоч і був угорським васалом, скористався з боротьби за угорський трон, для реалізації своїх агресивних намірів щодо Польщі. Він окупував віддану Польщі молдавську провінцію Покуття, але був розбитий Сигізмундовим гетьманом Тарновським, який знову відвоював Покуття у 1531 році. Подальше вторгнення Рареша до Польщі зупинило нове просування до цього регіону турків, які поставили замість нього на воєводство Стефана і встановили над Молдавією безперечний суверенітет [21,223].

Після повернення з молдавського походу Сигізмунд І не виконував обіцянки, даної піді Львовом. Тому сейми 1538 і 1539 років пройшли під знаком адресування йому тих самих вимог, а також нових: приєднати Литву до Польщі, привести у відповідність правовий статус Прусії, Мазовії з правовим статусом Корони.

Екзекуційний рух тривав, а Сигізмунд І не зважав на нього. Це негативно позначилося на вирішенні внутрішньополітичних проблем. Так тривало до його смерті й перші 14 років правління Сигізмунда Августа. Як і його батько, він намагався діяти авторитарно, спираючись на магнатів. Спроби Бони впливати на нього, втручатися в його особисті і державні справи закінчилися тим, що у 1556 році вона була змушена повернутися на батьківщину в італійське князівство з центром у місті Барі, де наступного року була отруєна.

Конфлікт між королем і шляхтою досягнув апогею на сеймі 1558-1559 років. Зваживши на непоступливість Сигізмунда Августа щодо адресованих йому вимог, сейм відмовився схвалити збір податків, надходження від яких потрібні були королю для ведення війни за Інфлянти (Ліфляндію). На північ від Пруссії та Литви лежали території Лівонії (Ліфляндії) з Курляндією та Естляндією. З ХІІІ століття ці території були густо заселені німецькими колоністами, які прибули на запрошення Ордену Мечоносців, спорідненого з Тевтонським орденом, з яким вони об’єдналися в 1237 році. Після секуляризації Тевтонського ордену в Прусії лівонська гілка продовжувала існувати самостійно. Іншим потужним політичним чинником у Лівонії був архієпископ Ризький, який заперечував панування ордену над країною. Лівонією бажав заволодіти могутній правитель Московії, Іван ІV Грозний, який мав намір здобути для своєї імперії вихід до Балтійського моря.

Вільгельм, архієпископ Ризький, брат герцога Альбрехта Прусського, разом з кількома впливовими членами ордену, становили польсько-литовську партію, тоді як магістр ордену Генріх фон Гален зі своїми прихильниками шукав дружньої угоди з Москвою. Сигізмунд Август розумів, що в польсько-литовських інтересах буде приєднати Лівонію до його королівства і таким чином захистити Литву від нападу Москви на її північно-східному краї. Він знайшов союзника в особі Альбрехта Прусського, і вже в 1552 році Сигізмунд і герцог обговорили можливість секуляризації архієпископства і ордену, на терені яких поширювалися ідеї протестантизму. Після цього Лівонія мала бути об’єднана з Польщею так само як і Пруссія.

Важко було сподіватися, що імператор Фердинанд І терпітиме таке становище, оскільки Лівонія вважалася імперським ленним володінням. Сигізмунд Август запобіг можливості укладення ним союзу з Москвою завдяки своїм власним союзникам у Німеччині. Наймогутнішим з них був курфюрст Бранденбурзький, представник іншої гілки роду Гогенцолернів. Щоб заручитись його союзництвом Сигізмунд Август у 1561 році поширив право успадкування герцогства Прусського Альбрехтом. Також і на курфюрста Бранденбурзького і на їхніх нащадків. Це була велика ціна, бо Польща розплачувалася можливістю безпосередньо включити Пруссію до свого складу після згасання Альбрехтового роду [21,253].

Не спромігшись силами Литви успішно вести війну за Інфлянти, Сигізмунд ІІ дійшов висновку, що без польських фінансів і коронної військової допомоги війну виграти неможливо. Він був змушений піти на компроміс у відносинах з шляхтою і призначив скликання у Пьотркові в 1562-1563 роках сейму ( Див. додаток 6, 8). Цей сейм прийняв кілька важливих постанов: обов’язковість повернення державі королівських маєтків, незаконно розданих королями; впорядкування доходів з королівського домену; необхідність скликання спільного для Польського королівства і Великого князівства Литовського сейму для остаточного вирішення питання про укладення унії двох держав.

Екзекуційному таборові вдалося реалізувати певні зміни, хоч і не повністю. Проте, був проголошений один важливий пункт екзекуційної програми – необхідність приведення адміністративно-правового статусу земель Корони у відповідність з її історичним взірцем та об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського.

Головним питанням Люблінського сейму 1569 року було укладення унії Польського королівства і Великого князівства Литовського. Люблінська унія стала результатом прискореного в середині ХVІ століття зближення двох держав, свого роду підтягування в соціально-економічному і політичному відношеннях Великого князівства Литовського до рівня Польського королівства. То був обмір і переділ земель у великокнязівських (згодом і в приватних маєтках), здійснені за Уставою на волоки, що її видав в 1557 році Сигізмунд Август. Взаємозв’язок Корони і князівства в рамках персонально-династичної унії, усвідомлення Сигізмундом Августом як великим князем і якоюсь частиною литовських магнатів, необхідності врахування політичних реалій спричинили принципові зміни в структурах влади і системі управління. Здійсненні в князівстві внаслідок проведення у 1565-1566 роках політико-адміністративних реформ і закріплені у судебнику Князівства – Другому Литовському статуті, виданому у 1566 році.

Реформи узгоджувались з стратегічною метою правлячих кіл Польщі – інкорпорувати Князівство в Королівство. Вони означали перенесення в Князівство польського адміністративно-територіального і політичного устрою: ті землі у Князівстві, які ще не мали статусу воєводств, його отримали (на українських землях у 1566 році були створені Волинське і Брацлавське воєводства; Київське воєводство існувало з 1471 року); у всіх воєводствах Сигізмунд Август запровадив поділ на повіти, що на них поширювалися компетенції шляхетських за соціальною суттю бродських і земських судів, створених того ж 1566 року; почали діяти шляхетські сеймики у воєводствах; шляхта здобула можливість бути представленою в литовському сеймі, котрий до того за складом був можновладним. Шляхта князівства отримала права, які політично наближали її до польської, проте вона хотіла повністю зрівнятися в правах з останньою. У межах Литовської держави, де позиції можновладців залишалися міцними досягти цього було нелегко. Його, на переконання литовської шляхти, можна було швидше здобути після об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського шляхом повного перенесення з першого в друге політичної системи. Ось чому шляхта князівства виступала за державну унію.

Поширенню „полонофільских” настроїв у Князівстві сприяв не лише привабливий суспільно-політичний устрій Польщі; вони підсилювалися загальним піднесенням, що його переживала Польська держава в період правління Сигізмунда Августа, котрий називають золотим віком, добою найвищого її розквіту. Польське королівство середини 16 століття було чи не єдиним острівцем громадянського миру і внутрішньої злагоди на тлі кривавих конфліктів, що вирували в тогочасній Європі (релігійні війни в Франції, розгул інквізиції за Філіпа ІІ в Іспанії, жорстокі переслідування протестантів Марією Тодор в Англії, реформаційні війни в Німеччині, опричний терор у Московській державі) [8,106].

Люблінський сейм 1569 року був скликаний як польсько-литовський для обговорювання умов унії та її укладення. У січні – лютому, коли, за наполяганням литовських можновладців, польська і литовська сторони працювали роздільно, переговори в справі унії не принесли жодних результатів: виявилося, що позиції поляків і литовців після сейму 1567 року не зазнали істотних змін. Сигізмунд Август робив безуспішні спроби привести сторони до компромісу. У ніч на 1 березня можновладці, що задавали тон у литовській делегації, непримітно покинули Люблін, залишивши тут небагатьох з-посеред себе для можливих подальших контактів з поляками. Через кілька днів після цього на вимогу польських сенаторів і послів Сигізмунд Август видав акти про приєднання до Корони Підляського і Волинського воєводств. У червні він же підписав аналогічні документи стосовно Київського і Брацлавського воєводств. Шляхті цих чотирьох воєводств король надав такі ж права, якими користувалася коронна (польська) шляхта. Обговорювалося збереження кордонів цих територій, самоврядних земських інституцій та адміністративно – судових органів. Основним законодавчим кодексом залишався Другий Литовський статут.

Тим часом, литовські можновладці після повернення з Любліна до Вільна були піддані гострій критиці з боку шляхти князівства, яка наполягала на обов’язковому укладенні унії. Внаслідок переговорів поляки і литовці дійшли нарешті згоди. 28 червня 1569 року король видав акт про об’єднання Королівства Польського і Великого князівства Литовського. 1 липня від був затверджений роздільно польськими і литовськими депутатами на сеймі. Ці документи декларували утворення двоєдиної держави в складі Польського королівства і Великого князівства Литовського зі спільно обраним монархом – королем, який був і великим князем литовським, спільним сеймом, спільною закордонною політикою. Окремими залишалися військо, скарб, судочинство, державні посади – уряди. Шляхті Князівства були надані права коронної. За князями князівства й інкорпорованих до Корони чотирьох руських воєводств було збережено їхні родові титули, тобто визнане особливе їх становище стосовно шляхти, що принципово суперечило політичним традиціям Польської держави, де однією з найголовніших засад суспільних відносин був принцип станової рівності шляхти.

Перетворення династичного союзу, закладеного Кревською унією у 1385 році у двоєдину Польсько – Литовську федеративну державу, здійснене в Любліні в 1569 році, мало без перебільшення історичне значення. Новостворена держава, звана до кінця її існування Річчю Посполитою (Rzeczpospolita – буквальний переклад з латинської respublica – публічна справа, суспільне благо), була однією з найбільших Європейських держав в останній третині ХVІ століття; на час її появи на історичній арені вона мала територію 815 тисяч км2, населення 7,5 млн. осіб. Територіально і за населенням у ній переважало Польське королівство завдяки приєднанню до нього чотирьох руських воєводств. Це забезпечувало в Речі Посполитій політичну і економічну перевагу Корони, а в державно – політичному відношенні – превагу польської шляхти [4,591].

Унія заклала основи державного ладу Речі Посполитої. Загалом він був копією державного ладу Польської держави, виробленого в ХІV – ХVІ століттях. Його подальше оформлення було пов’язане з так званим великим безкоролів’ям 1572-1573 років і періодами правління королів Стефана Баторія і Сигізмунда ІІІ Вази. Зазначене безкоролів’я було зумовлене безпотомною смертю 7 липня 1572 року Сигізмунда ІІ Августа, „останнього, хто носив ковпак Ягайла”: на Сигізмундові Августі вичерпалося перебування Ягелонської династії на королівському престолі.

Розглянувши таким чином періоди правління Сигізмунда І та Сигізмунда ІІ Августа, ми можемо сказати, що в період правління Сигізмунда І (Старого) відбувалось протистояння між королем і шляхтою, було вирішено право короля призначити спадкоємця ще за його життя, шляхті було надано право скликати сеймики для вирішення внутрішньополітичних проблем, велася досить вдала зовнішня політика. Але можна з упевненістю сказати, що правління Сигізмунда І характеризується бурхливим розвитком Польської держави. В свою чергу Польща при його синові Сигізмундові ІІ Августі мала найвищий розквіт, цей період називають «золотою добою». Найголовнішою подією цього періоду було укладення Люблінської унії, яка сприяла утворенню багатонаціональної держави Речі Посполитої. Сигізмунд ІІ Август провів ряд реформ, які мали велике значення як для Польського королівства, для Литовського князівства так і для українських земель – вони були закріплені у Другому Литовському статуті.


Розділ ІІ Династичні зв’язки Ягелонів в Чехії та Угорщині

2.1 Владислав ІІ Ягелон – чеський король

Після смерті чеського короля Юрія Подєбрада, в 1471 році постало питання про наступника престолу. В цей час в католицькій Європі існували лише дві династії, які могли добиватися чеської корони. Це були Ягелони і Габсбурги, польські королі і австрійські герцоги. Вибір пав на представника династії Ягелонів, а саме на сина Казимира Ягелоновича, Владислава. Він був боязкою і слабою людиною, який намагався триматися нейтралітету між релігійними лагерями. У нього завжди на все була одна відповідь: „добре, добре”, тому його несмішливо прозивали “kral dobre” – хорошим королем [12,181]. Але обрання на чеський престол чашниками при підтримці частини католицької шляхти Владислава Ягело, ще не означало його перемоги. Більшість католицьких панів виступали на боці угорського короля Матяша Корвіна, захопившого в цей час значну частину земель чеської корони – Моравію, Сілезію та Лужици, і проголосили його в 1471 році в Йіглаві чеським королем.

Та боротьба між Владиславом ІІ та Корвіном довгий час не приносила успіху жодній з сторон. Чехія, де правив Владислав ІІ, була обтяжена війнами, королівська казна була пустою, покровитель Владислава, його батько польський король Казимир, не зміг йому допомогти. Але не в кращому положенні опинився і Матяш Корвін, бо проти його претензій на престол виступив імператор Фрідріх ІІІ. Після довгого протистояння в 1478 році в Олмоуці обидві сторони підписали перемир’я, згідно з яким влада Владислава ІІ була визнана в Чехії, а Матяша – в Моравії, Сілезії, Лужицях. У випадку смерті останнього, його землі повинні перейти до чеської корони за викуп в 400 тисяч золотих. Якщо чеський престол наслідував хтось з боку Корвіна, то землі чеської корони об’єднувались без викупу.

Поступово утихали і релігійні сутички між чеською шляхтою. Останній їх сплеск відбувся у 80-ті роки, коли Владислав ІІ намагався отримати підтримку у католицьких панів, і показав, що ні католицька партія, ні чашники (утраквісти) не володіють силами, щоб розгромити один одного. До того ж в релігійних сутичках і ті і інші все більше і більше зближувались. Правда, гуситська церква залишалась „дешевою”, що відповідало інтересам нижчої шляхти та городян. Релігійні сутички заважали економічній і політичній консолідації країни. Кінець їм поклав сейм 1485 року в Кутна–Горі, де був підписаний мир між католиками і чешниками сроком на 31 рік, який в 1512 році був проголошений „вічним”. Після Смерті Матяша Корвіна в 1490 році чеський король Владислав Ягело був обраний і на угорський трон, щоправда при умові, що його резиденція буде в Буді, в Угорщині. Перенесення королівської резиденції з Праги мало негативне значення для міжнародного престижу Чеської держави, так як підкреслювало перевагу впливу Угорщини в монархії Ягелонів.

Ще в 1471 році при вступі на чеський престол, Владислав ІІ підтвердив всі привілеї панів, рицарів і городян. В період протиборства Ягело і Корвіна, влада їх в чеських землях була номінальною, а феодальні стани отримали значні політичні права. Довготривала відсутність в країні короля (в Празі він був лише в 1407, 1502, 1509 роках), вела до зосередження фактичної влади на землях чеської корони в руках представників привілейованих станів. Усі важливі питання вирішувались на земських сеймах, а виконавча влада опинилась в руках земських чиновників: в Чехії – вищого пурпрабія (бургграфа) та вищого канцлера, а в Моравії і Сілезії – земського гетьмана. Король Владислав ІІ не мав права їх звільняти і призначити нових [12,90]. В руки станів перейшли земський, двірський і комірний суди, вирішального впливу вони добились також в королівській раді, яка стала представницьким органом станів, з якими король ділив владу і без згоди яких не міг приймати ніяких рішень. Не дарма Владислав ІІ отримав прізвище Король Хороший.

Після від’їзду Владислава ІІ в Угорщину, Чехією керували чотири земських гетьмана з числа панів. За час відсутності короля в країні вплив шляхти, передусім панів, настільки зріс, що вони поспішали оформити його юридично. В 1500 році було видано Владиславське земське положення – кодекс прав і привілеїв феодальних станів, значно обмеживши владу короля та участь королівських міст в управлінні країною.

Це зробило давно вже назріваючий конфлікт між шляхтою та вільними королівськими містами неминучим. Причиною його було намагання шляхти ліквідувати завойоване королівськими містами в період гуситського руху повноправне представництво в сеймі. Крім того зростало економічне протистояння між королівськими містами і феодалами, які розвивали в своїх маєтках і містах ремісниче виробництво. В 1497 році пани пішли на поступки нижчій шляхті, передав їй частину місць в сеймі, щоб розірвати її союз з містами, створеного ще в часи руху гуситів.

У відповідь на прийняття Владиславського положення 32 королівських міста створили союз, який заявив, що відмовляється платити податки, підчинятися земським чиновникам та організації власного війська. Панам прийшлось піти на компроміс і визнати в 1508 році право участі міст в засіданнях сеймів, але при розгляді справ, які стосувалися їх. Це не могло задовольнити союз королівських міст і в 1513 році конфлікт вибухнув знову. Виступивши в якості захисників королівських прав проти претензій панів, союз вимагав збереження своїх привілей, обмеження міст і маєтків. В 1517 році між союзом королівських міст і панами була підписана так звана Святовацлавська угода, згідно з якою розширялося право здійснення правосуддя власне містами, юрисдикція шляхетських судів не розповсюджувалось на городян. В 1518 році союз королівських міст обрав постійний комітет з резиденцією в Празі і поставив на чолі своїх військ онука Іржі Подебрада князя Бартоломея Мюнстерберського. В країні назрівав військовий конфлікт. Але до збройного зіткнення справа не дійшла.

Після смерті Владислава ІІ в 1516 році і вступу на престол його сина десятирічного Людовіка ІІ (1516-1526) в чеських землях почалась феодальна анархія (Див. додаток 3). За владу боролись дві групи магнатів – Зденка Льва з Рожмиталя, з 1509 року він став бургграфом, і Вілема з Пернштейна. Державна влада прийшла в занепад. В жовтні 1520 року в Празі знову зібрались представники королівських міст для організації суспільної оборони. Військо міст Західної і Південної Чехії при підтримці селян розгромили декілька замків свавільних феодалів. На їх бік став і король Людовік, приїхавши в Чехію в 1522 році. Він спробував здійснити енергійні заходи для укріплення авторитету королівської влади в країні. В 1523 році він звільнив всіх вищих земських чиновників на чолі з Зденком Львом з Рожмиталя. Влада в королівстві була передана князю Карлу Мюнстерберзькому, ще одному онуку Іржі Подебрада. Були повернені деякі королівські маєтки, захоплені магнатами, оголошено про перегляд Владиславського положення. Але ці заходи виявилися не довговічними.

Після від’їзду короля в Угорщину, становище в Чехії знову загострилось. Цьому сприяло проникнення ідей німецької реформації. Під їх впливом гуситська церква розпадається на два напрямки: консервативний, так званні староутраквісти, готових ціною далеко їдучих поступок об’єднатись з католицькою церквою, і новоутраквісти, послідовників німецької Реформації на прикладі Лютера, які намагались створити свою церковну організацію, яка була б незалежна від Риму.

На першому етапі боротьби першість була на боці новоутраквістів, до яких належала велика частина земських чиновників і празьких градських радників. Це викликало незадоволення гуситського духівництва, частини шляхти і городян, яких підтримував і король. Ситуацією, що склалась, скористались магнати, які втратили вплив на чолі з Зденеком Львом. Вони разом з староутраквістами на земському сеймі 1525 року провели рішення про об’єднання з католицькою церквою. Зденек Лев знову захопив владу в Чехії. Але його правління викликало незадоволення інших магнатських груп. І тільки розгром армії Людовіка ІІ військом турецького Сулеймана в битві при Мохачі в 1526 році і смерть самого короля відвинули внутрішні протиріччя в Чехії на задній план [20,371].

Таким чином, в кінці 15 – початку 16 століття після бурного періоду гуситських війн економіка чеських земель стабілізується. Цьому сприяло спільне економічне пожвавлення в Європі, ліквідація блокади, оголошення в свій час католицькою Європою гуситською Чехією і фактично продовжувалась до кінця 15 століття. Важливим фактором стабілізації став ріст видобутку срібла в Кутна – Горі в останній третині 15 століття і відкриття нових срібних копалень в Яхимові (Північно – Західна Чехія) в ХVІ столітті. У результаті Чехія знову виходить на одне з перших місць у Європі з видобутку дорогоцінних металів.

Період правління Ягелонів з 1471 по 1526 рік був важливим також з точки зору розвитку архітектури, оскільки в цей час пізня готика досягає найвищого свого розквіту. Тому вона в Чехії іноді називається «ягелонською». В розвитку архітектури і градобудівництві період після гуситської революції був характеризований розквітом готичного стилю з його чудовими інтер’єрами і складними так званими « сітчастими» і «скліпковими» системами зводів. Кінець правління цієї династії характеризує виникнення ренесансу, як нового архітектурного стилю. В правління Ягелонів продовжується подальше ослаблення політичного значення міст, тим неменше цілий ряд відомих споруд документує, що міста продовжували бути економічно дуже сильними. Крім королівських міст в цей час стали все більше розвиватись також ленні міста, які належали окремим феодалам.

Міста були збагачені новими будівлями храмів, ратуш і домами багатих городян. Приклади цих будівель можна знайти в Празі, а також в Кутній Горі, яка була в той час після Праги найбільш відомим центром Чеського королівства і своєю здобиччю срібла суттєво сприяла його збагаченню. До цих пір домінанту цього міста створює чудовий піздньоготичний храм святої Варвари, в будівництві якого приймали участь найбільш відомого майстра того часу Матвій Рейсек (1506) і Бенедикт Рейт (1534).

В період правління Владислава ІІ в Пражському граді йшли великі будівничі роботи, пов’язані, передусім, з ім’ям Бенедикта Рейта з Пистова. Вірогідніше, спочатку були побудовані укріплення Града, так як з розвитком артилерійської техніки їх необхідно було реконструювати. Також треба було посилити оборонну обох воріт: біля західної надворотної башти було побудовано укріплення, а перед східною – батбакан – вузенький двір, представляючи собою передзамкове укріплення. Фортифікаційну систему доповнювали декілька оборонних укріплень, в яких можна було установити вогнепальну зброю. Сама відома з них – „Даліборка” – була і місцем ув’язнення. Висока майстерність Рейта проявилась також і при обновленні Королівського замку. Найвідомішими, які збереглись до наших днів архітектурними пам’ятниками того часу є Владиславський зал і аудієнц – зал – творіння Рейта 1490 – 1502 років. Монументальне враження справляє сітчата система дугообразних зводів. Така ж вражаюча майстерність була досягнута і в створенні так званої Драбини вершників, тобто головної святкової драбини при вході в Владиславський зал. Західне крило Королівського замку і новий королівський ораторій в капелі святого Вацлава є творіннями майстра Ганса Шпейса з Франкфурта. В 1503 – 1510 роках Бенедикт Рейт з Пистова також побудував так зване Людвіковське крило замку, вже в чисто ренесансному стилі. Фасад будівлі з боку міста розділений вікнами в стилі раннього ренесансу.

Страницы: 1, 2, 3


рефераты бесплатно
НОВОСТИ рефераты бесплатно
рефераты бесплатно
ВХОД рефераты бесплатно
Логин:
Пароль:
регистрация
забыли пароль?

рефераты бесплатно    
рефераты бесплатно
ТЕГИ рефераты бесплатно

Рефераты бесплатно, реферат бесплатно, сочинения, курсовые работы, реферат, доклады, рефераты, рефераты скачать, рефераты на тему, курсовые, дипломы, научные работы и многое другое.


Copyright © 2012 г.
При использовании материалов - ссылка на сайт обязательна.