Дипломная работа: Найбільш виразні епізоди з життя Івана Богуна

 Після боїв під Монастирищем на протязі всього року Іван Богун із своїм Вінницьким полком бере участь в усіх найважливіших подіях і боях. Він з'являється то тут, то там, часто-густо вирішуючи долю бою. У травні він був у складі частин Тимоша Хмельницького в Молдавії, очолюючи дванадцятитисячний козацький загін. Під час цього походу були розгромлені війська ставленніка Волощини і Семиграддя Георгіци. Причому вороже військо налічувало майже вдвічі більше воїнів, ніж козацьке, але семиградський генерал «очень сконфузился и позорно удрал».[38] До речі, слід зазначити: самє ім'я Богуна наводило на супротивників жах, і ті нерідко не наважувалися вступати в бій з військами останнього, навіть маючи перевагу у збройних силах. Після трагічної загибелі Тимоша Хмельницького при захисті фортеці Сучава Іван Богун повертається з козаками на Україну, щоб узяти участь у подальшій боротьбі.

Український народ напружував усі свої сили в боротьбі проти численних іноземних загарбників і в першу чергу проти панської Польщі.

Султанська Туреччина також неодноразово намагалася загарбати Україну. Кримський хан, надаючи воєнну допомогу Богдану Хмельницькому, завжди дбав про ослаблення сил і України, і Польщі. Про дійсні наміри васально залежного від Туреччини кримського хана дуже влучно писав відомий дипломат Богдана Хмельницького Силуян Мужиловський : «Тата рове, учувши о той войне, з боку гладили, котрому нога послизнеться».[39] Користуючись тяжким становищем України, татари руйнували міста і села, грабували населення та забирали людей у неволю. У кінці 1653 року полковник Іван Богун на чолі козацьких загонів завдав кілька ударів татарській кінноті, яка поверталася у Крим через Україну з великим ясиром. Тоді було звільнено чимало українських невільників.

Становище України ставало дедалі тяжчим і загрозливішим. Між Богданом Хмельницьким і російським урядом протягом усього літа 1653 року велися переговори. Наприкінці вересня 1653 року в Москві був скликаний Земський собор. На Земському соборі були присутні, крім бояр, дворянства, духовенства і царських чиновників, представники російських міст, купецтва, селянства і стрільців. 1 (11) жовтня 1653 року Земський собор дав згоду на прийняття України «під свою государеву високу руку» і оголошення війни проти шляхетської Польщі.

Шляхетська Польща робить ще одну спробу добитись вирішальних успіхів в Україні. У вересні 1653 року на Поділлі зосереджується польсько-шляхетське військо на чолі з королем Яном Казимиром, готуючись до нового нападу. Богдан Хмельницький, закликавши на допомогу кримського хана, вирушає на чолі Українського війська назустріч ворогові. Під час цього походу Росія 23 жовтня, згідно з рішенням Земського собору, оголошує війну панській Польші.

 В листопаді 1653 р. полк Богуна у складі військ, очолюваних Богданом Хмельницьким, бере в оточення під Жванцем наймані війська Речі Посполитої. Але знову від повного розгрому польську армію врятувало зрадництво кримського хана Іслама-Гірея, який 5 грудня 1653 року пішов на сепаратну угоду з польським королем Яном Казимиром. Щоб утриматись в Україні, Ян Казимир домовляється з ханом про відновлення Зборівського договору. Татари після Жванецької битви дістали від польського короля дозвіл, повертаючись до Криму, грабувати і забирати в полон українських людей. Іван Богун очолює загон козаків, який мав покарати зрадників та не допустити грабежу населення. В боях з татарами Богун уславився безмежною мужністю, високим військовим мистецтвом.

 Літописець Величко описує, як Богун на чолі десятитисячного козацького війська розгромив ханську орду, яка розсипалася чамбулами (загонами) по Україні для захоплення ясиру. Величко повідомляє, що з чамбула, який складався з чотирьох з половиною тисяч чоловік, до коша "приволоклося" ледве 500 татар.[40] Втрати татар обчислювалися у вісім тисяч чоловік. Понад дві тисячі татар було взято в полон. Богун став справжньою грозою для татар. Вороги не змогли досягти своїх цілей. Під час підготовки і проведення Переяславської ради Іван Богун очолював козацькі загони, що охороняли кордони України.

Коли українське військо поверталося назад з походу, до Ураїни вже їхало царське посольство. Воно наприкінці грудня прибуло до міста Переяслава. Незабаром сюди прибуває Богдан Хмельницький, тут і відбулася його зустріч з російськими послами. Хоча Іван Богун був першим полковником війська і радником гетьмана, проте мав власне розуміння ситуації і подальшої долі визволеної від поляків України. Ось чому він категорично засудив рішення Хмельницького укласти з Росією Переяславську угоду і ще рішучіше відмовився присягати російському цареві. Про те, що Богун не присягав, маємо свідчення першої особи Російської держави. Цар Олексій Михайлович писав до Богдана Хмельницького з приводу передачі Богуном гетьману листа від коронного гетьмана Потоцького: «…Ивана Богуна, за его верность, что он того прелестнаго листа у себя не задержал, прислал к тебе вскоре, чиним похвалы годного, и нашу государ скую грамоту, с 6нашим царского величества милостевым словом, послать ему за то велели. А что он полковник Иван с тобою гетманом и с иными своими товарыщи с полковники при нашем царского величества ближнем боярине и дворецком и намеснике тверском, при Василье Васильевиче Бутурлине с товарыщи у веры не был, - и тебе б гетману Богдану Хмельницкому велети его Ивана к вере привести на том на всем, на чом вы нам, великому государю, гетман и все войско запорожское по Христове непорочной заповеди веру учинили…».[41] Для Хмельницького це, очевидно, не було цілковитою несподіванкою. Загалом він знав позицію Богуна: той вважав, що Україні не слід приєднуватися ні до Польші, ні до Росії, а утверджуватись як самостійній державі. Можна не сумніватися: якби ситуація склалася так, щоб гетьманом на той час виявився Іван Богун, доля України теж склалася б не так, як вона склалася після Переяславської угоди.

Довідавшись про глибокі суперечності, що запали між Богуном і Хмельницьким, коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Потоцький запропонував Богуну перейти на бік поляків. При цьому він на Бога заприсягнувся, що коли вони гуртом подолають хмельницького, булаву гетьмана одержить саме він, Іван Богун.

Польсько-шляхетський уряд не раз робив спробу перетягти на свій бік легендарного героя українського народу, пропонуючи йому всі блага феодального суспільства, але Богун залишився вірним сином українського народу і відкинув усі пропозиції польської шляхти.

Булава з рук польського короля? А Україна, отже, в складі Польщі? На таке, ясна річ, Богун пристати не міг. Бож проти чого тоді так завзято і стльки років воював? Рішення Богуна врятувало Україну від нової затяжної і кривавої громадянської війни. Існує навіть версія, що Богун повідомив Хмельницькому про переговори, що їх нав'язує йому Потоцький. І виник задум: Богун удасть, ніби схиляється до спілки з Потоцьким, заманить його армію вглиб Поділля і там за допомогою військ Хмельницького та корпусу росіян розгромить. Пастка мала зачинитись у районі Брацлава.

У грудні він відволікає на себе сили Чернецького і виводить військо з м. Брацлава в добре укріплену Умань. На жаль, чи то в полку Богуна, чи в найближчому колі Хмельницького знайшовся зрадник. Польське військо оточило Богуна в містечку Охматів ( тепер село Жашківського району на Черкащині). Поляки намагаються штурмувати місто, але безуспішно. У цей час до району містечка Охматова надійшли об'єднані сили козаків і росіян під командуванням Богдана Хмельницького і Шереметєва. Поляки напали на них і розпочався легендарний бій під Дрижиполем. «1655 года въ зимЂ, по Рождест†Христовомъ татаре съ ляхами пер†двухъ полковниковъ: Зеленскаго Брацлавскаго и Богуна Винницкаго обляглы были въ УманЂ, потомъ самого Хмельницкаго, съ козаками идучого, межъ Ставищами и Охматовомъ, въ полю осадивши, штурмовали силно; но козаки, оглоблями санними ляховъ и татаръ поразивши, трупами ихъ, якъ валомъ, обозъ свой окидали. Будучи же въ великой тЂснотЂ безъ дровъ, воды и сЂна, ажъ третьяго дня Хмельницкій, кругомъ оступленій пробился проломомъ чрезъ все татарское и лядское войско и съ великороссійцами и Пушкаремъ совокупился. Се то било Дрижиполщииа межъ Ставищами и Охматовомъ».[42] Перевага була на боці поляків – вони відтиснили українців і росіян від Охматова. Але недалеко. Ті незабаром кинулися відбивати втрачені позиції. Поляки трохи поддалися. Так, з перемінним успіхом, бої точилися кілька днів. А потім ударив такий лютий мороз, що битися вже стало зовсім несила. Недарма поле битви назвали згодом «дрижи полем». А долю цієї битви знову ж таки вирішив Богун! У найвідповідальніший для Хмельницького момент Богун вийшов з Умані зі своїми козаками і спрямував удар в тил полякам. Знатний майстер прориву розтрощив неабияк поріділу не лише від куль та шабель, ай від небувалого холоду облогу (багато людей з неї позамерзало уві сні) і з'єднався з військами Хмельницького. Він зробив це вночі. А на ранок поляки, що рушили в новий наступ на Хмельницького, з подивом зауважили: його військо побільшало і завзято гріється, ладнаючи бруствери із … замерзлих на полі бою. Здолати цього оборонного валу із саней та мерців поляки так і не змогли, й обидва війська відступили, не зазнавши ні поразки, ні перемоги.

А щодо ідеї спорудження такого валу на «дрижи полі», то Іван Богун згадав свій колишній досвід оборони Умані. Щоправда, вали круг цього міста були звичайні, земляні, але за наказом свого полковника, що надумав повернути собі на користь, як би ми тепер сказали, і фактор холоду, обливали їх водою, перетворюючи на крижані гори. Ні поляки, ні татари так і не змогли здолати їх, і Умань пощастило відборонити.

Не встигнувши як слід відпочити після Охматова, Богун із загоном свіжих козацьких військ виступає проти кримських татар, що вторглися в українські землі і розбиває їх. А в серпні він бере вже участь у поході на Львів. Зокрема, за наказом Хмельницького, він захоплює Олику. Компанія ця, як відомо, закінчилась миром з ханом під Озерною. Поляки вже не могли чинити стійкого опору козакам - на них наступали шведи. Татари, скориставшись тим, що головні сили козаків були відтягнуті до Львова, проникли на українські землі. А шведи, на союз з якими розраховував Богдан Хмельницький, відчувши себе переможцями Речі Посполитої, втратили інтерес до козацького гетьмана. В грудні 1656 року Іван Богун в якості одного із керівників козацького загону під командою наказного гетьмана А. Ждановича вирушив у похід проти війська Речі Посполитої. Пройшли Західною Україною та Польщею, здобувши при цьому Краків, Брест та Варшаву. Хоча, в кінцевому рахунку, й змушені були влітку 1657 року відступити в Україну.

Оцінюючи все вищевикладене, можна ясно сказати, що після смерті Максима Кривоноса Іван Богун став найближчим помічником та соратником Богдана Хмельницького, який покладався на нього у найскладніших військових ситуаціях. Богун був блискучим майстром маневрування і застосування найрізноманітніших тактичних прийомів.

РОЗДІЛ 3. І.Богун в 1657-1664 рр.: період пошуку політичних альтернатив

Поняттям «Руїна» історіографія позначає трагічний період в історії України, третю чверть XVII ст.. «Руїна» об'єднує громадянську війну та іноземну інтервенцію в Україну з боку Московії, Польщі, Туреччини. Смерть Богдана Хмельницького ослабила підвалини української держави. Цим скористалася Московія, щоб посилити наступ на вольності українського народу. Почастішали вторгнення польських військ, турків, кримських татар. Соціальні протиріччя та боротьба старшинських угруповань за владу загострились і переросли у справжню громадянську війну. Все це вело до великих людських жертв, руйнування міст і сіл, запустіння цілих районів.

Козацька старшина, дбаючи насамперед про станові інтереси, прагнула загарбати землю селян і рядових козаків, перетворити їх на своїх кріпаків. У боротьбі за владу і багатства представники різних старшинських угруповань не гребували будь-якими засобами і, що було особливо небезпечно для долі України, намагалися опертися на збройні сили інших держав. У зв'язку з цим українські гетьмани нерідко перетворювалися на справжніх маріонеток Московії, Польщі, Туреччини, Кримського Ханства.

Після смерті Богдана Хмельницького розпочалася боротьба за гетьманство, Україна, по суті, розпалася на Лівобережну і Правобережну. Гетьманську булаву захопив прихильник шляхетської Польщі Іван Виговський. Ще за життя сина Тимоша Хмельницький прагнув зробити владу гетьмана спадковою і не змінив свого наміру й після його загибелі. В передачі булави молодшому сину Юрію він вбачав і стабілізаційний фактор, який певною мірою убезпечив би Україну від кривавих міжусобиць. В останній рік життя Богдана його син носив булаву, готував під наглядом Івана Богуна війська на Ташлику для походу, і все частіше іноземні дипломати називали його гетьманом без прикметника "наказний". Але "до булави треба голови", а неповнолітній, малодосвідчений і слабовільний Юрій Хмельницький зовсім не надавався до ролі гетьмана. Власне, він і сам в одному з листів зазначав: "Я молодший літами і слабіший розумом, ніж пан Виговський".[43] Якраз Виговський фактично керував Українською державою в останній рік життя гетьмана, а старий Богдан вбачав у ньому опікуна чи регента при своєму малолітньому синові. Іван Богун підтримував курс Івана Виговського та Юрія Хмельницького на унезалежнення від Москви української зовнішньої та внутрішньої політики, але й крен в інший бік вказаних гетьманів - на зближення із Польщею чи Туреччиною теж викликав спротив кальницького полковника. Іван Богун жодних поза українських орієнтацій не визнавав. Тож не варто дивуватися, що Богун відмовився підписувати укладений Іваном Виговським Гадяцький договір у вересні 1658 року, за статтями якого польська шляхта діставала право повертатися до своїх маєтків на Правобережжі.

1658 року полковник Пушкар за вказівкою і підтримки Москви розпочав повстання проти гетьмана України І.Виговського. Іван Богун був серед тих хто боронив гетьманську Україну.

Після чергової зради козацької старшини, Виговський повертався до Чигирина, по дорозі зустрів козака, який передав йому листа від білоцерківського полковника. В листі були неприємні для Виговського вісті: київський воєвода А. Бутурлін повідомляв полковникові, що у Білу Церкву призначено московського воєводу. Роздратований Виговський кинув присутньому тут Скуратову: “Воєводи знов приїхали бунти заводити”. На це новоспечений чигиринський воєвода Скуратов відповів, що він сам просив царя послати воєвод в Україну. Тоді Виговський, не криючись, у таких словах висловив свою думку про політику московського уряду щодо України: “Що я до великого государя пишу, над тим в Москві сміються, я ніколи не писав про те, щоб у Білій Церкві був воєвода; — як воєвода приїде, так і поїде, нічого я йому давати не дозволю. Государеві воєводи мусять приїжджати спочатку до мене і вже тоді в міста їхати, а то я нічого не відаю, а вони вже по містах роз'їжджаються. В Києві государеві люди по сю пору безупинно з черкасами (українцями) киями б'ються. Тепер я з свавільниками сам управився, государеві воєводи і ратні люди мені більше не потрібні, вони тільки бунти почнуть. Якщо ж злочинець у нас щось накоїть і піде в государеві українні міста, то воєводи нам його не видають; так і я тих злочинців, які перейдуть до мене з государевих міст, віддавати не хочу. З Пушкарем під час бою государеві люди були: мої німці у них барабан взяли. Государ мене потішав грамотами і досі навмисно барився”. Виговський, як бачимо, прекрасно розумів хитрощі московського уряду. Поділяв міркування гетьмана і Іван Богун, який прослухавши усе, що було сказано, зауважив: “ Нам воєвод не треба, приїхали до нас наших жінок і дітей переписувати ”. І, звернувшись до Скуратова, додав: " Ти до нас у Чигирин воєводою ідеш, нездоровим від нас вийдеш ”. Скуратов вимагав угамувати Богуна. Виговський звелів Богуну втихомиритись і додав: "Не своєчасна ця мова”.

У липні 1659 р. разом із козацькою старшиною І. Богун підписує листа до Івана Безпалого, який стояв за Москву, докоряючи останньому: «народившись разом з нами народом вільним і вирісши в Україні, отчизні нашій, і за неї немалий час боровшись, тепер сам в неволю піддається і на братів своїх наступає». Цього листа підписали всі видніші полковники: П. Дорошенко, Носач, Силич, Цюцюра, Гапонович, Ханенко, Лизогуб, Лобоба, Джулай, Вертелицький, Кравченко, Гоголь. До речі, 1658 р. І. Богун був серед тих хто підписував Гадяцьку угоду, як також і серед тих, хто 1659 р. не пристав на угоду недолугого синка Богдана Юрася Хмельницького з Москвою у Переяславі. Але вже восени 1660 р. московський посол Сухотін доносив цареві 2.ХІІ, що з Ю. Хмельницьким від Москви відійшли: Петро Дорошенко – полковник Чигиринський, Андрій Одинець, – Черкаський, Степан Трощено – Канівський, Михайло Ханенко – Уманський, Яків Клеченко – Корсунський, Данило – Білоцерківський, Іван Богун – Брацлавський, Михайло Зеленський – По дністрянський, Іван Гоголь – Могилевський, хоча, як пише Дм. Дорошенко в своїй праці «Гетьман Петро Дорошенко»: «…видко позначені не всі полковники, і прізвища їх подано не завжди точно».

Іван Богун разом із славетним Іваном Сірком очолили народне повстання проти гетьмана, який відновив на Україні гніт польської шляхти. Разом з повстанцями діяли російські війська під командуванням воєводи Богдановського. Боротьба розгорнулась як на Лівобережжі, особливо в полках Переяславському, Ніжинському, Чернігівському, Лубенському, так і на Правобережжі. В результаті запеклих боїв протягом весни-літа гетьманське військо було розгромлене. Зазнавши поразки, Виговський почав переговори про прийняття України в підданство Туреччини і закликав на допомогу кримських татар, але Іван Богун та Іван Сірко розбили татар ї рушили на гетьманську столицю Чигирин; Виговський втік у Польщу. У 1664 р. Виговський був звинувачений у зраді Польщі і за вироком польського суду розстріляний.

Після падіння Виговського гетьманом знову проголошений Юрій Хмельницький (1659—1663). На козацькій раді в Переяславі, що відбулася в грудні 1659 р. в присутності царських послів і воєводи князя Трубецького, було підтверджено приєднання України до Росії з посиленням влади царизму в Україні.

За новими Переяславськими статтями 1659 p., схваленими царським урядом і прийнятими старшиною, зберігалися козацькі права й вольності. Разом з тим царизм включив пункти, які унеможливлювали б нові спроби шляхетсько-старшинських груп відірвати Україну від Росії'. Тепер гетьман не мав права зноситися з будь-якою державою і приймати послів. Без царського указу гетьману з Військом Запорізьким заборонялося вступати у війну або посилати козацькі полки на допомогу сусіднім державам.

Царські воєводи з військами, крім Києва, тепер мали стояти також у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Царський уряд посилював контроль за діяльністю старшини. Без царського указу козацька старшина і військо не мали права замінити гетьмана. Гетьман же без ради не міг призначати і звільняти полковників та генеральних старшин. Гетьман і його уряд мусили видавати російським поміщикам їхніх селян-кріпаків, що втекли в Україну, а царський уряд мав повертати українських селян - утікачів.

Польські магнати й шляхтичі не хотіли примиритися з втратою України. Щоб розв'язати собі руки для нової війни за Україну, в 1660—1662 pp. польський уряд уклав у квітні 1660 р. мир з Швецією і слідом за цим почав наступ на Правобережну Україну. Проти польсько-шляхетських військ виступила російська армія на чолі з воєводою В. Шереметєвим. Але під Чудновом, на Житомирщині, вона зазнала поразки від переважаючих сил польсько-шляхетських військ і татар, а сам Шереметев потрапив у полон до татар. Правобережжя знову загарбала шляхетська Польща.

А слабовольний і безхарактерний Ю. Хмельницький піддався впливу пропольського шляхетсько-старшинського угруповання на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким і уклав того ж 1660 р. Під м. Слободищем (тепер село на Житомирщині) з представниками Польщі трактат, за яким Україна мала бути знову повернена під владу Польщі на умовах Гадяцької угоди (без пункту про «Руське князівство»).

Але народні маси і основна частина козацької старшини не хотіли повернення України під владу шляхетської Польщі і продовжували проти неї боротьбу. У 1660 році Богун виступив проти положень Слободищенського трактату, підписаного Юрієм Хмельницьким і польським урядом, які передбачали залежність України від Польщі. У роки Руїни Богун послідовно шукає найкращий шлях для України. Далекоглядний і хитрий політик, як і полководець, він прагнув до мирного розв'язання ситуацій, але ніколи не йшов на компроміс.

Перебуваючи пізніше, 1660 році, на Правобережжі як полковник Паволоцький, Богун готує повстання проти польсько-шляхетських загарбників, які знову окупували Правобережну Україну.

У 1660 році Богун бере участь у операціях російсько-козацьких військ проти поляків і Виговського. Разом зі своїми соратниками останніх років - О. Гоголем, М. Ханенком - він зупиняє польський похід в Брацлавщину. В 1661 році Богун значиться полковником семи хоругов війська князівства Литовського. Чому він потрапив у литовське військо? Можливо, поляки вирішили усунути з України небезпечного полковника; можливо, він сам не схотів залишатися вдома, де справи йшли не так як йому хотілося, всупереч його сподіванням. Або ж з самого початку це був наперед задуманий план.

У всякому разі, він служить у литовському війську і, очевидно, бере участь у конфедерації, одним із пунктів якої значилася вимога припинення війни з Московією. Весною 1662 року Богун на деякий час повертається в Україну і Юрій Хмельницький залучає його до воєнних дій на Лівобережжі. Але в цих боях славетний козак не виявляє активності й гетьман відправляє його до Польщі.

І там 1662 р. він був заарештований шляхтою і ув'язнений в Марієнбурзькій фортеці. Та через рік король Ян Казимир, готуючись до нового походу для завоювання Лівобережної України, знову намагається використати популярне серед народних мас ім'я Богуна. Король змушений був звільнити Богуна і повернути його на Україну, де він став наказним гетьманом в обмін на участь в поході на Лівобережну Україну. Тетеря зумів зібрати довкола себе кращу старшину - полковників Г. Лісницького, М. Ханенка, І. Богуна, О. Гоголя та інших. В «Історії русів» цю участь відтворено так: «Король польський… вирядив перед собою наказного гетьмана задніпровського Тетерю і полковників тамтешніх Гуляницького, Богуна і трьох інших, котрі, проходячи беззахисною Малоросією, грабували, плюндрували й палили всі зустрічні селища під приводом,що мстяться… Брюховетьскому». [44] Король Ян Казимир мав намір пройти вогнем і мечем усе Лівобережжя - від Києва до Глухова і Новгород-Сіверська. "Взимку 1663- 1664 рр., - пише Д. Дорошенко, - велике польське військо на чолі з королем вступило на Лівобережжя. З поляками йшов і правобережний гетьман Павло Тетеря. Разом з ним були козацькі полковники Богун, Гуляницький, Гоголь, Ханенко та ін". Під час бойових дій на Черніговщині Іван Богун переконався: нічого доброго спілка з поляками Лівобережній Україні не дасть – і, за однією з версій, почав переговори з командуванням російських військ та з представниками лівобережного гетьмана Брюховецького.

З перших днів походу Іван Богун намагається завдати шкоди полякам, зриває їх воєнні плани. Лівобережні міста охоче здаються Богунові і завдяки цьому не були зруйновані. У деяких випадках козацькі гарнізони цих міст приєднувались до Богуна. Не маючи достатньо сил, поляки не залишали у містах своїх гарнізонів, і коли коронні війська в січні 1664 р. обложили Глухів - останнє місто перед московським кордоном, - то вся "підкорена територія" запалала вогнем повстання. Під час облоги Глухова Іван Богун діяв безстрашно. Як члену військової ради, йому були відомі всі замисли поляків. Пізніше про це з люттю писав поляк Єрлич, що Богун повідомляв захисників Глухова про час штурму, показував найзручніші місця для вилазок, передавав порох тощо. Облога Глухова, хоча й тривала майже місяць, не зламала захисників. За цей час Іван Брюховецький встиг зібрати військо і разом з російським воєводою Ромадановським наблизитися до позицій поляків. У Івана Богуна виникає новий задум - він домовляється з Ромадановським, що під час битви з польським військом він ударить зі своїми козаками в тил полякам. Під Глуховим Ян Казимир дізнався, що Іван Богун мав таємні зв'язки з Брюховецьким і Ромадановським. Король у своєму листі до дружини говорить, що його повідомили про "зраду" Богуна козацькі офіцери.

По одній із версій - зрадник-козак, що мав передати російському командуючому Ромодановському один з листів Богуна, віддав його польському королю, по другій - ще до відступу короля з-під Глухова Тетеря, щоб зберегти свою булаву від можливих зазіхань старшини, знищив небезпечних для нього супротивників. «Він послав королеві під Глухів донос про зраду козаків, що залишалися в королівському таборі, а головним чином — наказного гетьмана Івана Богуна. Він доводив, що начебто Богун, старшина та козаки повідомляли глухівцям, коли саме вони мають остерігатися наступу. Крім того, Богун посилав їм на допомогу по кілька сот козаків. Наказний гетьман нібито вказав глухівцям місця, де були підкопані вали, а також мовби двічі давав відомості про місця, де найкраще дати бій королівським військам. А також Богун мав повідомити Шереметєва й Ромодановського про стоянки поляків.»[45] Очевидно, все це були вигадки й припущення, але Тетеря зважився на те, щоб позбутися свого небезпечного супротивника. 17 лютого 1663 року Іван Богун був заарештований .

27 лютого 1663 р. "польовий військовий суд, - пише М. Костомаров, - що відбувся в Новгороді-Сіверському, виніс постанову про смертну кару й Iвана Богуна разом з кількома його прихильниками було розстріляно".[46]

Ян Казимир в листі до дружини про Богуна писав: "Я наказав його арештувати з наміром покарати рукою ката,... але Бог покарав його інакше."[47]

Як свідчать джерела, про причину та обставини смерті І. Богуна знала лише верхівка поляків і зберігала в таємниці. Тому досі достеменно невідомо, як загинув І. Богун. У літописах Єрлича і польських щоденниках, опублікованих наприкінці Х1Х ст., є лише натяки про смерть Івана Богуна. Знаючи його характер, можемо лише припустити, що під час арешту на засіданні ради, він міг учинити серйозний опір і його убили навіть самі члени ради. Так трагічно закінчилось життя славного козацького полковника, героя Хмельниччини, який став жертвою складних політичних умов розірваної на дві частини України.

ВИСНОВКИ

Як бачимо, в біографії Івана Богуна є багато невідомого, неузгоджених між собою фактів. Усе це, безперечно, вимагає нових наукових пошуків, більш об'єктивних оцінок, ґрунтовних досліджень про визначного військового і політичного діяча періоду Визвольної війни. Але, попри всі затемнені колізії його життєвого шляху, із джерел і матеріалів, що нам відомі, вимальовується постать людини непересічної, яскравої. Це був мужній, безстрашний і відважний воїн-козак, талановитий полководець, безкомпромісний у своїй відданості ідеї служіння своєму народові. Воїн-стратег, далекоглядний політик, Іван Богун був християнином з вражаючою інтуїцією і пророчим даром. Матінка-природа щедро нагородила його статурою, глибоким розумом та крицевою силою волі. Іван Богун - Людина-Символ багатьох чеснот - був високоморальний, мужній, з глибокою інтуїцією і пророчим відчуттям - як Надлюдина. Іван Богун не прагнув слави, ні верховенства в командуванні, мав братерську повагу до козаків і надзвичайне вболівання за долю свого народу, тому-то усі так любили його. Богуна природа наділила винятковою красою вроди, статури, глибини розуму і крицевою силою волі - все в одній людині, чим вражав він усіх прихильників і ворогів - народів інших націй.Богуна знав і цінував весь світ, про що залишилися згадки у літературі на різних мовах. Зокрема, польский критик Роллє писав, що "з 80-ти діячів Хмельниччини Іван Богун - найпрекрасніший: поєднав розум, військові здібності, не заплямував себе жорстокістю, відзначився високою моральністю і вірністю високим ідеалам".[48]

Характеризуючи військову і політичну діяльність полковника Війська Запорозького Івана Богуна, відзначимо, що він палко любив свою Україну й досить боляче реагував на кроки українських гетьманів, що могли ущемити права останньої або козацькі вольності. Тому Іван Богун в політичному спектрі Української козацької держави займав місце постійного опозиціонера. Зокрема, він досить рішуче виступив проти укладення Богданом Хмельницьким Білоцерківського договору (28.10.1651 р.), засуджуючи при цьому політику поступок Польщі і зменшення козацького реєстру. У 1654 р. Іван Богун був у числі противників курсу Богдана Хмельницького на союз із Москвою, так і не склавши присяги московському цареві, згодом очолив антимосковську старшинську опозицію.

Іван Богун через Переяслав ніколи не мав належної шани. В літературі його постать постійно спотворювалась через святу вірність Україні. Тільки є одна найвища рецензія серця - нашого Національного Генія Тараса Шевченка, який знаємо як висловлювався про гетьманів, а сам їздив під Берестечко на поклін тій землі "де полягли, а не здались..."[49], де здійснив вражаючий подвиг Іван Богун.

 Український народ зберіг світлу пам'ять про свого героя. Ім'я Івана Богуна звучить в українських народних піснях і думах. Про його подвиги складено багато легенд. Дума "Іван Богун" змальовує оборону богунцями Вінниці, де Богун чекав допомоги Хмельницького на річці Буг і особливо вславився хоробрістю і кмітливістю.

Ім'я Івана Богуна - цього видатного полководця та політичного діяча України середини XVII ст. навіки залишилося в пам'яті нащадків, про що свідчать численні народні перекази та думи. Як говорилося сучасниками великого полковника в одній з них: «А кобзарі грали, в струни дотикали та Богдана з Богуном піснями вихваляли!»

І хоча досі немає в Україні належного пам'ятника Богуну, та є один вічний пам'ятник: висока гора над Десною, де пролилася священна кров Героя. Народ назвав ту гору Івановою Горою. Там, на вершині, лежить камінь із написом: "Тут спочиває полковник, наказний Гетьман Іван Богун". Нині на місці страти славетного полководця зведена символічна могила - вмурована гранітна плита і тесаний дубовий хрест заввишки чотири метри. Кожного року в річницю смерті Івана Богуна сюди приходять на панихиду "по убієнному".

Сьогодні ім'я І. Богуна з гордістю носить Київський військовий ліцей, а патріотизм полковника Богуна, який віддав своє життя справі визволення свого народу, надихає сучасних військових на сумлінне виконання обов'язків по захисту Батьківщини.

Видавництво "Каменяр" друкує листівки, календарі, буклети з зображенням славетного героя. У вересні 2007 року НБУ видав монету "Іван Богун".

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1.  Дорошенко Д. Нарис історії України. Ужгород: ИНУ, 1932. - 134с.

2.  Мыцык Ю.А. Аналіз архивных источников по истории освободительной войны украинского народа 1648-1654годов. – Днепропетровск: Рудь, 1988. – 321с.

3.  Грушевський М. История Украины-Руси.-Київ : Левада, 1997. Т.Х.- 696с.

4.  Літопис Самовидця. видання підготував Я. І. Дзира. — Київ: ТОРСИНГ-ПЛЮС, 1971. – 222с

5.  Маркс К. и Єнгельс Ф. Сборник призведений.-М., Высшая школа, 1979. – 456с.

6.  Історія України в документах і матеріалах. – Т. 3. – К.: Вид-во АН УРСР, 1941. – Т. 3. - 456с.

7.  Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. — Київ: Т-во Знання України, 1992. — 192 с.

8. Величко С. В. Літопис. Т. 2. / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— Київ: Дніпро, 1991.— 642 с.

9. Історія русів./ Сочинение Архиепископа Белорусского Георгія Кониского. -Киев: Веселка, 2003. -366с.

10. Гуржій О.І. Козацтво в історії України. Київ: Либідь, 2008. – 354с.

 11.Субтельный О. Україна: історія. – Київ: Либідь, 1994. - 736с.

12.Січинський В. Чужинці про Україну. – Львів: Птах, 1938. - 212с

13.Чухліб Т.В. Творець української армії козацької доби, -Київ: Либідь, 2008г. – 374с.

14.Мишко Д. І. Іван Богун. – Київ: Радянська школа, 1956. – 269с.

15. Голобудський В. Запорозьке козацтво. - Київ. Вища школа, 1994. - 539с.

16. Замлинський В.О. Історія України в особах ІХ-XVII ст. Київ: А Доники, 1993. - 398с.

17. Гужій О.І. Сто великих постатей і подій козацької України. Київ. Арій, 2008. – 464с.

18. Костомаров Н. Материалы и исследования. Богдан Хмельницкий. – М.: Чарли, 1996. - 293с.

19. Полухін Л.М. Кривоніс, Д.Нечай, І.Богун – народні герої визвольної війни. – Київ: Держполітвидав УРСС, 1954. - 106с.

20. Остапенко П.В. Усі видатні постаті України. - Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2008. - 352с.

21. Антонович В. Збірка праць : Історичні портрети. – Київ.: РТУ, 1991. - 215с.

22.

23. Гісем О.В., Мартинюк О.О. Історія України: Довідник для учнів та абітурієнтів. - Тернопіль: Богдан, 2003. - 592с.

24. Сушинський Б. Козацькі вожді України: Історія України в образах її вождів та полководців XV-XIX століть. - Одеса: ВМВ 2004. –Т.2. – 438с.

 25. Роллє Й.Й. Історичні оповіді. –К.: Либідь, 1984. – 368с.

26. Новий довідник: Історія України. – К.: ТОВ «КАЗКА», 2005. – 278с.

27. Литвин В.М. Історія України: Навч. посіб / В.М. Литвин, В.М. Мордвінцев, А.Г Слюсаренко– К.: Знання-Прес, 2002. – 475с.

28. Ящук В. Нові видання про „Козацькі могили” / В.Ящук // Прапор перемоги. – 2004. - № 46.

29. Історія війни і збройних конфліктів в Україні: Енциклоп. довідник. – К., 2004. – 586с.

[1] Богдан Хмельницький і рядове козацтво [Дискусії]: До 400-річчя з часу народження Б.Хмельницького / Яковлєва Т.Г. // Український історичний журнал. - 1995.-N4. - С.56-67.

[2] Грушевський М. Історія України-Руси.- Том IX. Розділ VIII. С. 9.

[3] Орест Субтельный. Україна: історія. К., 1994. - С. 142.

[4] Дорошенко Д. Нарис історії України. Ужгород, 1932. - С. 73.

[5] Там само.- С. 71.

[6] Мыцык Ю.А. Аналіз архивных источников по истории освободительной ойны украинского народа 1648-1654годов. – Днепропетровск,1988.- С. 125

[7] Там само.

[8] Грушевський М. История Украины-Руси.-Т.Х. – Одеса, 1975. – С. 511

[9] Грушевський М. История Украины-Руси.-Т.Х. - Тернопіль, 1995. – С. 242.

[10] Мыцык Ю.А. Анализ архивных источников по истории освободительной войны украинского народа 1648-1654 годов. – Днепропетровск.1988. -  С. 128.

[11] Січинський В. Чужинці про Україну, – Львів, 1938. -  С 145.

[12] Гуржій О.І.  Козацтво в історії України. К. 2008. – С. 123.

[13] Там само.

[14] Літопис Самовидця //  Видання підготував Я. І. Дзира. — К.: 1971. – С. 122.

[15] Маркс К. и Єнгельс Ф. Сборник призведений.-М., 1979. – С. 52.

[16] Чухліб Т.В. Творець української армії козацької доби. -К, 2008. – С. 278.

[17] Історія України в документах і матеріалах. – Т. 3. – К., 1941. - С 240.

[18] Мишко Д. І. Іван Богун. – К., 1956.  С. 96.

[19] Там само.

[20] Голобудський В. Запорозьке козацтво. К., 1994. – С. 239.

[21] Замлинський В.О. Історія України в особах ІХ-XVII ст. К., 1993. - С-296.

[22] Грушевський М. История Украины-Руси. - Т.ХІІІ. К., 1983. С. 4.

[23] Гужій О.І. Сто великих постатей і  подій козацької України. - К., 2008. –  С. 85.

[24] Костомаров Н. Материалы и исследования. Богдан Хмельницкий. – М., 1996. – С.132.

[25] Там само. - С. 132.

[26] Хмільницький літопис (події 1636-1650 рр.). - К., 1971. – С. 135.

[27] Історія України в документах і матеріалах. – Т. 3. – К., 1941. - С 269.

[28] Краткая история о бунтах Хмельницкого и войне с татарами, шведами и уграми, в царствование Владислава и Казимира, в продолжении двенадцати лет, начиная с 1647 г. М., 1986. – С. 121.

[29] Полухін Л.М. Кривоніс, Д.Нечай, І.Богун – народні герої визвольної війни. – К., 1954. – С.39.

[30] Остапенко П.В. Усі видатні постаті України. - Харків., 2008. - С. 101.

[31] Остапенко П.В. Усі видатні постаті України. - Харків, 2008. –  С. 102.

[32] Остапенко П.В. Усі видатні постаті України. - Харків, 2008. –  С. 102.

[33] Грушевський М. Історія України-Руси. 7-перизд. Вологда, 1992. – С. 163.

[34] Остапенко П.В. Усі видатні постаті України. - Харків, 2008. –  С. 105.

[35] Замлинський В.О. Історія України в особах ІХ-XVII ст. - К., 1993. – С.307.

[36] Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. / Пер. із староукр. — К., 1992, —  С. 60.

[37] Літопис Самовидця. видання підготував Я. І. Дзира. — К., 1971. – С. 145.

[38] Історія України в документах і матеріалах. – Т. 3. – К., 1941. - С. 258.

[39] Володимир Антонович. Збірка праць : Історичні портрети. – К., 1991. – С. 66.

[40] Величко С. В. Літопис. Т. 2. / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К., 1991.— С. 356.

[41] Гуржій О.І.  Сто великих постатей і подій козацької України. К.,2008. – С. 84.

[42] Лизогубівський літопис. – М., 1986. – С. 124.

[43] Юрій Мицик. Володарі гетьманської булави. Іван Виговський. – К., 1994. – С. 184.

[44]   Історія русів./ Сочинение Архиепископа Белорусского Георгія Кониского. К., 2003. -  С. 298.

[45] Антонович В. Збіка праць. Гетьмани України: історічні портрети. К.1991. –  С. 65.

[46] Костомаров Н. Материалы и исследования. Богдан Хмельницкий. – М., 1996. - С. 171.

[47] Яковлева Т. Назв. праця. - С. 51.

[48] Роллє Й.Й. "Історичні оповіді". – К., 1984. – С. 136.

[49] Шевченко Т. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 3: Драматичні твори. Повісті. — С. 449.