рефераты бесплатно
 
Главная | Карта сайта
рефераты бесплатно
РАЗДЕЛЫ

рефераты бесплатно
ПАРТНЕРЫ

рефераты бесплатно
АЛФАВИТ
... А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

рефераты бесплатно
ПОИСК
Введите фамилию автора:


Дипломная работа: Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича

Саме звідти іде й негативна оцінка Антоновичем державності як елемента суспільного життя. Він підкреслював не державність українців і вважав це їхньою «імманентною прикметою». Антонович говорив про це «з тим легшим серцем, що державну стихію вважав елементом скоріше негативним в життю суспільності, народу, ніж творчим, позитивним». Польське й російське державне володарювання в Україні, на його думку, руйнувало провідний общинний елемент української спільноти. Втім, і в цьому середовищі Антонович ясно бачив соціальну нерівність, протистояння різних верств, внутрішнє поневолення, насильство, визиск, проти чого повставало усе його єство.

М. С. Грушевський так писав про Антоновича: «Громадянські інтереси були сильно розвинені у нього і могутньо кермували його науковими заняттями, особливо в період розцвіту його сил і наукових занять. Інтереси наукові тісно сполучені у нього з інтересами громадянськими, національними та політичними». Однак, на думку Грушевського, Антонович «боєвою натурою не був»; делікатний і вразливий, «він не мав в собі того всепалющого огню, який змушує людину перемагати най прикріші для неї обставини й перешкоди в своїм служінню провідній ідеї свого життя». Йому були органічно противні боротьба, конфлікти, «вуличні» методи. Лише натяками, ледь помітними для втаємничених, давав Антонович у своїх працях «ширші виводи соціально-політичного або національного характеру», ховаючи від читача справжній «ідейний підклад своєї наукової роботи». «Історик-філософ, з великим, навіть надмірним нахилом до синтезу і схематизації, він не любив вводити публіку в лабораторію своєї мислі, ставлячи перед її очима готовий, можливо у прощений рисунок певної доби, певного складного історичного або соціального процесу»[29; 5-6]. Його узагальнюючі концептуальні думки стосовно української історії висловлювалися лише в тісному колі, де читалися лекції, непризначені для широкої публіки. Лише окремі з них виходили в Галичині під псевдонімом.

Визначний український громадсько-політичний діяч, письменник, історик церкви О. Г. Лотоцький, який запізнав Антоновича наприкінці 1880-х на початку 1890-х років, так характеризував громадянську еволюцію «одного з найбільших людей української справи»: «В. Б. на протязі півстоліття своєї діяльности наукової та громадської хоч як твердо йшов до одної незмінної цілі, але під непереможним тиском режиму мусів зміняти тактику та звужувати шлях свої діяльности, аби зовсім од життя не усунутись. На полі науковому він мусить покинути ті ділянки української історії, яким на початку віддає свою увагу, в яких виявлялася органічна сила української нації. Від подій і діб великого національного підйому був він примушений перейти до нейтральніших об'єктів наукового досліду, впірнає в архівну роботу і нарешті майже замикається наявні у вузькій ділянці археології. Як се взагалі було в тодішньому життю під самодержавним режимом, робота Антоновича — наукова й громадська — переходить в таємні підвали життя... Врешті В.Антонович та спільники його по національно-громадській роботі приходять до думки забезпечити можливість і здобутки української національної праці на терені іншої держави, де частина українського люду все ж користувалася певним мінімумом національної свободи під охороною державної конституції, бодай би й такої, як австрійська» [30; 168-169]. Антонович поряд з О. Я. Кониським став одним із творців так званої «нової ери» (польсько-українська угода 1893 р. у Галичині).

Саме в Галичині Антонович мріяв почати нове життя, обійнявши кафедру історії України Львівського університету, очоливши Товариство ім. Шевченка і всю українську громаду. Там, у Галичині, не треба було постійно жити з опущеним забралом і тримати зачиненою браму своєї душі... Однак не судилося. Доля вимагала нести хрест подвійного життя до кінця.

Ця двоїстість пронизувала практично увесь земний шлях Антоновича: син одного батька (Яноша Джидая), він формально носить ім'я іншого (Боніфатія Антоновича); до сьогодні не вдається встановити точно роки його народження (1830 чи 1834) та обряду першого хрещення (греко-католицький чи католицький); за походженням поляк, він переходить в український табір; отримує офіційну освіту в російській гімназії, але самоосвіту — на французькому раціоналізмі; закінчує медичний факультет університету й різко змінює фах — здобуває історичну освіту; починає громадську діяльність у колі польських революціонерів — і переходить у стан українофілів; бере участь у конспіративних організаціях — і співпрацює з одіозним Юзефовичем; в університеті він читає курси історії Росії, а приватно — українознавства; під своїм ім'ям публікує нейтрально-наукові, а під псевдонімом — науково-публіцистичні праці; основну діяльність веде у Києві, але покладає головні надії на Галичину; порвавши з польським рухом, виступає за «нову еру»; офіційно одружений з Варварою Міхель (до її смерті у 1902 р.), але при тому близько двадцяти років має за дружину Катерину Мельник...

Отож Антоновичу було нелегко. А тому нам має бути зрозумілим, що за такої двоїстості його життя неможливі однозначні оцінки і його діяльності.


РОЗДІЛ 2. ОФІЦІЙНО ПРО АНТОНОВИЧА

Згідно з концепцією Антоновича, три чинники визначають «моральну діяльність всякого чоловіка»: спадок предків (75%), виховання — осягнення принципів і духовних надбань минулих часів (5—10%), власна ініціатива (до 15%) [31; 3-4]. І хоч усе життя самого Антоновича доводить, що він головним чином самотужки витворив свою мораль, усе ж слід зважити на думку вченого і хоч кілька слів сказати про його родину.

Його рідний батько Янош Джидай був сином угорського революціонера(Матяша Джидая,- А.Р), що виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії та запровадження республіканського ладу. Тікаючи від переслідувань, Матяш Джидай опинився в Галичині, де у нього й народився син. Янош закінчив філософський факультет Львівського університету (близько 1826—1827 рр.), збирався на війну за незалежність Греції («не встиг») і почав кар'єру гувернера на Правобережній Україні. У маєтку пана Марковського на Уманщині (с. Ягубець) Джидай зустрівся з Монікою Антонович. «Результатом цієї стрічі,— писав Володимир Антонович,— було моє життя» [32; 4-6] . Вчений писав про даний факт цілком відверто, бо, очевидно, через власний досвід вважав «інститут сім'ї в такому складі, як він є, зовсім негідним»,— тобто довічне поєднання церковним шлюбом без права розлучення може призвести лише до фактичного протесту, як і сталося з його батьками. Разом із тим Антонович був вдячний матері «зате, що придбала» йому «ідейного й розвиненого батька». Пізніше хлопець виховуватиметься в родині та пансіоні Джидая в Одесі, й саме це спричинить його глибокий демократизм і схильність до ідей французьких просвітників. Батько в житті вченого зіграв роль доброго вихователя і завжди слугував для нього прикладом.

Зовсім інше враження справив на Володимира його формальний батько Боніфатій Антонович, литвин із Віленщини, випускник Кременецького ліцею і гувернер, який став офіційним чоловіком його матері. У них народилося двоє дітей, але через повну несумісність характерів подружжя розійшлося по різних домах. Через десять років після цього народився Володимир, якого записали на ім'я вінчаного чоловіка матері. Так син Яноша Джидая став Володимиром Боніфатійовичем Антоновичем. Про свого формального батька вчений згадував як про «натуру зовсім пасивну, індиферентну, без усякої ініціативи і тільки з напрямком до абсолютного спокою і до життя без праці, хочби скромного» [33; 9]. За іронією долі Володимир певний час навчався і виховувався в родині, де Боніфатій Антонович був гувернером. Він згадував про це без захвату і вдячності — наука була надто млявою.

Своєрідною особою була мати вченого. Вона особливо пишалася тим, що веде родовід від самих князів Любомирських, бо її мати Кароліна була позашлюбною донькою князя Каспера Любомирського — власника м. Паволочі Сквирського повіту. Батько Моніки був польський шляхтич Іполіт Рурський. Після його смерті юна Моніка (народилася у 1802 р., а осиротіла в 12 років) потрапила в дім багатих панів Подоських, де виховувалася разом з їхніми дітьми. Як вважав Антонович, «тут зложився цілком її світогляд на все життя — поважання панського побуту, погорда до нижчих станів суспільства: селян, жидів і т. ін., бажання як можна найкращої обстанови життя і т. ін.». Все це Моніка намагалася передати своїм дітям, прищеплюючи їм «панські звички» навіть методом терору. Вона служила гувернанткою в різних родинах, добре знала французьку, багато читала. Окрім ^того, Моніка «відрізнялась огромною енергією, великим розвиттям волі з деспотичним дуже напрямком» [34; 6-9].

Такими діаметрально різними — як психологічно, так і ідейно — були батьки Антоновича, їхні настанови в житті часто були прямо протилежні. Переплетення офіційних і неофіційних стосунків не могло не відбитися на душі й свідомості хлопчика. В майбутньому він сам потрапить у такі ж обставини, і його особисте життя буде подвійне.

Залишається тільки подивуватися, як з такою спадковістю і в такому оточенні Володимир Антонович знайшов і твердо ступив на шлях, яким не йшов жоден із його кревних.

Таємниці біографії вченого, розпочавшись із питання про батька, продовжуються неясністю з датами народження й хрещення. Офіційно вважається, що Володимир народився 6(18) січня 1834 р. в с. Махнівці на Київщині (нині Житомирська обл.) і був охрещений у католицькому віросповіданні. Однак ще за життя Антоновича поширювався переказ про те, що він народився у 1830 р. в Чорнобилі й був хрещений греко-католицьким священиком. Документально це зафіксовано в листі А. Мйодушевського (січень 1903 р.) до В. Антоновича, в якому перший зазначав, що чув про це від сестри професора (в подружжі Васнєвської) і просить дати докладні відомості з приводу вказаного факту. Антонович відповів (3 червня 1903 р.), що звістка про народження і хрещення його уніатом є помилковою: «...обоє батьки мої належали до католицького обряду, значить і я був охрещений як католик» [35; 150].

Ця інформація традиційно вважається достеменною. Однак якщо проаналізувати відповіді Антоновича у тому ж листі на інші запитання Мйодушевського, то вони свідчать, що Володимир Боніфатійович не розкривав родинних таємниць (зокрема, називав батьком Б. Антоновича, а про Я. Джидая писав як про вихователя).

В некролозі Антоновича, написаному його учнем В. Ляскоронським, передавалися слова старшого сина вченого — Івана Володимировича, що батько народився 1830 р. у Чорнобилі. Згідно з оповідями рідних, дитина була дуже слабкою і хворобливою, тому батьки, боячися, що вона помре нехрещеною, поспішили її охрестити. Через відсутність ксьондза обряд правив уніатський священик. Однак коли родина переїхала у Махнівку, місцевий ксьондз перехрестив дитину в 1834 р., і ця дата пішла по всіх документах як рік народження [36; 51-52]. Про це говорилося і в інших некрологах [37; -]. Отже, дана версія була досить стійкою серед тих, хто добре знав ученого та його родину.

Щоб з'ясувати це питання, син А. Мйодушевського Ян звертався до вдови історика та його сина Дмитра і в статті про Антоновича у польському біографічному словнику впевнено навів дату й місце народження вченого — 1830 р., Чонобиль [38; 142-144] .

У коментарях до споминів В. Антоновича його вдова Катерина Мельник зазначала, що при хрещенні Я. Джидай подарував синові золотого хреста з написом: «Boze btogostaw Wtodzimierzowi.6 stycznia 1834». Із цього вона робила висновок про вказівку запису на «докладну дату народження».

Онук ученого Марко Антонович уже в наш час знову підтвердив версію про народження діда в 1830 р. у Чорнобилі та про хрещення греко-католицьким парохом. Після переїзду в Махнівку католицький ксьондз відмовився визнати попереднє хрещення, перехрестив хлопчика і «визначив нову дату народження... 6(18) січня 1834 р.» Причина дотримання цієї дати самим В. Антоновичем його онуком пояснюється небажанням «йти передчасно на пенсію, а також й тим, що зміна дати народження ускладнила б його особисте життя» [40; 282].

Отже, питання про дату народження та обряд хрещення В. Б. Антоновича не є розв'язаним і потребує пошуків метричних книг греко-католицької церкви Чорнобиля 1830 р. та католицького костьолу Махнівки 1834 р. Поки що архівні розвідки не увінчались успіхом.

Сам Володимир Боніфатійович завше подавав дату і місце свого народження — 6 січня 1834 р., м. Махнівка Київської губернії, де на той час його мати купила будинок і оселилася з дітьми. Через три роки вони перебралися до дядька - Юзефа Гурського, який був місцевим адвокатом. Пізніше Антонович відзначав його доброту і постійну зайнятість, в також дуже скромну освіту (базиліанська школа). Вчений пригадував і те, що судочинство велося польською мовою і згідно з Литовським Статутом.

Раннє дитинство хлопчик провів у спілкуванні з бабусею - Кароліною Гурською, про яку згадував з ніжністю й теплотою. Саме вона навчила його читати, писати, початкам арифметики; мала від природи «ідеальну доброту, лагідність і любов до людей». Бабуся багато оповідала онукові (зокрема про гайдамаків), співала пісень (народних та політичних польських XVIII ст.). «Ми з бабою,— писав Антонович, — були нерозлучні, й якось дуже старе і дуже мале припадали собі до уподоби і страшенно любили одно одного» [41; 10-13].

До шести років тривала ця ідилія. Мати в цей час була зайнята заміжжям старшої доньки. Взагалі Моніка прагнула привчити своїх дітей до звичаїв польського шляхетства середнього достатку, котре, як згадував Антонович, «дивилось на себе як на представників культури, хоч, правду сказати, культури було в йому дуже мало... вся культура містечкової інтелігенції виражалась в костюмах, елегантних по змозі, і в способі держати себе в товаристві з елегантними манерами» на противагу «грубим і некультурним росіянам» [42; 16]. У цьому сенсі Моніка просто тероризувала сина: коли він якось забув по сніданні витерти губи, вона вишмарувала йому обличчя ганчіркою для підлоги, після чого почалося інфекційне запалення; заради «елегантності» хлопчикові робили штучні кучері і при цьому страшенно випікали шкіру голови; за відмову переказати книгу три дні тримали навколішки, не давали обіду тощо. «Я її дуже боявся,— згадував Антонович,— тон рішучий, деспотичний настрій, гувернантська звичка виправляти манери і суворе переслідування всяких помилок в цьому взгляді так мене лякали, що я старався ховатись або утікати з хати, як тільки вона туди приходила» [43; 13-14].

Мабуть, усе це було першим щаблем на шляху Антоновича до негативізму стосовно польського шляхетства, його зверхності, гонору та фасадної культури.

Із 1840 р. Моніка Антонович найнялася гувернанткою до панів Цибульських в м. Горишківку поблизу Тульчина, де чотири роки перебував біля матері й Володимир. Тут він «вперше побачив товариство панів... воно не відрізнялося зовсім інтелігенцією, зате кожний пан виступав з великим апломбом... пихою... загалом старались держатися як замкнута каста», з погордою ставлячись до всякої «шуї» (тобто «сволоти»).

З цього часу для Володимира почалася «справжня наука» разом із дітьми Цибульських під керівництвом матері. Вивчалися польська мова та історія, географія, катехізис та французька мова. Антонович згадував, що найбільшу користь дало вивчення французької: «...знання цієї мови протягом всього життя давало мені змогу розширяти свій світогляд, користуючи з багатої літератури» [44; 25-27]. Втім, особливу увагу Моніка приділяла вихованню «гарячого польського патріотизму», при цьому патріотичний обов'язок полягав у тому, «щоб хвалити все своє, мовчати про всі хиби й ганити все чуже». Особливий пієтет плекала мати щодо шляхетського стану, який вважала «установленим від Бога і самої природи», а інші стани — нижчими. Моніка забороняла синові вести компанію зі слугами чи сільськими дітьми, повторювати слова і звички, притаманні «хлопам» тощо. Все це, як оцінював пізніше Антонович, сприяло розвиткові в ньому неприємної риси, з якою довелося боротися усе життя,— «це було бажання вирізнитись між іншими людьми, показати себе якомога кращим, порисуватись і виявити себе чимсь особливим. Ця нещасна суєтність шляхетська спадала з мене дуже поволі, не раз доводила мене до самохвальчої брехні і, як брехня відкривалась, набавляла мені чимало сорому. Такий був моральний не дуже цікавий багаж, який я виніс з дитячого віку» [45; 29].

Четвертий рік науки Володимир відбував із Каролем Цибульським під керівництвом його гувернера. Навчання йшло ще малозрозумілою російською мовою: хлопців готували до вступу в гімназію. Згодом ще на півроку Володимира віддали для повторення науки разом із дітьми Абрамовичів Боніфатію Антоновичу. Той займався з хлопчиком лише катехізисом і читанням якоїсь латинської книги, усе інше Володимир повторював самостійно, проте з більшою охотою. Тут, у домі Оттона Абрамовича він мав змогу слухати вечірні читання шляхетської молоді. Найчастіше читали твори Михайла Чайковського (Садик-Паші) про козаків, де останні ідилічно єдналися з польською шляхтою. Антонович згадував: «Я перший раз побачив якийсь новий світ, не мавший нічого спільного з шляхетським складом і одріжнявшийся від його особливою бадьорістю, живучостю й енергією... Ці образи Чайковського засіли мені глибоко в душу й ніколи не стерлись, положивши першу підвалину українофільства».

У бібліотеці Абрамовича Володимир перечитав польські та французькі книги, запам'ятавши до похилого віку поезії Міцкевича та переклади новогрецьких пісень про боротьбу з турками.

У 1844 р. Володимира за попередньою угодою батьків віддали на виховання в Рішельєвський ліцей, директором пансіону якого був Янош Джидай. Йому вчений завдячував «глибоким демократичним пересвідченням» та можливістю ознайомлення з творами французьких просвітників-енциклопедистів: Монтеск'є, Руссо, Вольтера, Дідро та ін. Антонович твердив, що саме під їхнім впливом склався його світогляд.

У бібліотеці Джидая було багато цікавих книг, і Володимир читав їх запоєм. Саме з того часу він «виробив собі ту призви чайку до читання, що виявляв протягом цілого життя, буквально не мажучи одної години перебути без книжки». Одного разу хлопця застав за читанням серйозної книжки батько. Тоді він сказав слова, які Володимир запам'ятав на все життя і які фактично стали одним із його гасел: «Тобі треба дуже багато вчитися, багато працювати, бо доведеться самому, своєю головою прокладати собі дорогу в життю». Джидай почав керувати тематикою читання сина [48; 68].

Незважаючи на те, що у Рішельєвському ліцеї у класі Володимира (як свідчить його твір «Наш клас») навчалося одночасно 72 учні [49; 6], успіхи хлопчика були добрі, особливо з географії, історії, математики, фізики, природничих дисциплін, іноземних мов.

У 1848 р., коли відкрилася 2-га одеська гімназія, Джидай перевів свій пансіон у цей заклад. Володимира також перевели у п'ятий клас гімназії.

Через півстоліття вчений з теплотою згадував: «Єти три года (1848—1850.— A. P.) составляют для меня незабвенный период моей жизни, єто были года, когда слагается нравственный облик человека, и в этом отношении я многим обязан 2-й гимназии: теперь, в старости, чувствую к ее влиянию глубокий пиетет; гуманное обращение с нами директора и учителей, влияние живого и европейски просвещенного города и дружный и искренно преданный культурному прогрессу круг товарищей положили на всю мою жизнь неизгладимый отпечаток: глубокое сознание совести, стремление к справедливости, добру и правде, несколько, может быть, слишком оптимистическую, но весьма успокоительную глубокую веру в прогресс». Антонович згадував директора П. Беккера, що викладав латинську мову та літературу і прищепив учням любов до класичних старожитностей, а також дав добру школу перекладу уривків із Таціта, Саллюстія, Тіта Лівія. Учитель французької А. Шапелон рекомендував хлопцям читати кращі книги французьких просвітників і взагалі вселив їм «относительное знание и глубокое уважение к европейской культуре» [50; 212].

Дух французької натурфілософії цілком пронизав свідомість юного Антоновича. Дуже яскраво засвідчують це його учнівські твори. Особливо показовим є ескіз «Дерево», де сплелося божественне розуміння Всесвіту й органічне поєднання природи і людини. Ось кілька висловів: «Дерево есть предмет, который нам более всего говорит о всемогуществе и доброте Бога, который, сотворяя дерево в пользу человека, хотел, чтобы тот наслаждался им... Дерево можно сравнить с человеком, который пока еще в малом возрасте требует много попечений, а когда вырастет, делается полезным обществу» [51; 1-1].

Втім у гімназичних творах Володимира усе ж присутні ознаки старого виховання. Він ще не вповні засвоює раціоналізм французьких просвітників, зберігаючи щиру віру в Господа і Божественне творіння світу. Цікавим у цьому сенсі є твір «Ранок — найкращий час для розумових занять». Гімназист, який прокидався о шостій ранку, одягався і молився Богові, твердив: «Утро, когда душа наша отдохнула, то она может обратить все своё внимание на науки... Душа наша находится в спокойном состоянии, потому что единственная мысль, которую мы имеем до сих пор, была об Боге, а эта мысль не только не тревожит нашей души, но, напротив, восстанавливает ее тишину».

Переказуючи оповіді Антоновича, його вдова повідомляла, що в останніх класах гімназії, у 14—16 років, юнак «починає роздумуватись над питанням політично-соціального та позитивно-філософського напрямку», перечитує французьких енциклопедистів і філософів XVIII — початку XIX ст., за спеціальну плату щодня читає старі книги в букіністичній книгарні. Так поступово на ідеях французького раннього раціоналізму і пізнішого позитивізму кристалізувався світогляд Антоновича, і це наклало значний відбиток на усе його наступне життя. Одночасно відбувся перелом і в його ментально-національних почуттях. Розвиток загальнодемократичних поглядів змодулювався на конкретику народного життя в Україні. Сам Антонович великою мірою пов'язував це із впливом Джидая.

По закінченні гімназії у 1850 р., виконуючи незламне бажання матері, Антонович вступає на медичний факультет Київського університету св. Володимира.

Проте вибір був невдалим. Юнак мав нахил до гуманітарних наук. Пізніше Володимир Боніфатійович згадував: «Уже со 2-го курса я понял, что попал не на свою дорогу, но тогда был воспрещен переход из медицинского факультета на другие — поэтому я должен был volens-nolens дотянуть медицину до конца». У 1855 р. Антонович не лише закінчив факультет, а й почав медичну практику в Чорнобилі та Бердичеві, між іншим, під час епідемії холери. Цей період життя був дуже тяжкий. В одному з листів (серпень 1856 р.) Володимир писав про півторарічну кризу й тяжкі переживання, від яких рятувала лише наполеглива праця. Але плинув час, і «оніміння» змінилося «душевною весною». Марко Антонович пояснював це смертю матері Володимира Боніфатійовича [54] , початком історичних студій та іншими справами. На той час Антонович вирвався з Чорнобиля — «великої пустелі, багна духовної сфери» — і припинив медичну практику.

Повернувшись до Києва, Антонович удруге вступає до університету на історико-філологічний факультет, який закінчує у 1860 р. Власне, з часу навчання на цьому факультеті діяльність Антоновича стає настільки багатогранною, що її важко розглядати в комплексі. Тому надалі доведеться розглядати окремо громадську, наукову, викладацьку діяльність Володимира Боніфатійовича. А тут доведеться подати “лише основні факти його життєвої кар'єри, які фіксувалися у «Послужному списку». По закінченні університету, в 1861 р., Антонович перейшов у православ'я. Його хрещеним батьком став рідний брат відомого філософа Памфила Юркевича Андрій Данилович [56; 17]. Того ж року він повінчався з Варварою Іванівною Міхель у православній церкві Прозорівської башти на Печерську [57; 66-67]. Тоді Антонович викладав латинську мову в 1-й київській гімназії. Потім протягом чотирьох років він викладав історію у кадетському корпусі. У 1863 р. за допомогою проф. М. Д. Іванішева Антонович був призначений канцеляристом у Тимчасову комісію для розгляду давніх актів, а після залишення першим посади головного редактора Комісії, у 1864 р., Володимир Боніфатійович посів його місце. Однак дійсним членом Комісії Антонович був затверджений лише в 1867 р. із збільшенням родини (у 1864 і 1865 рр. народилися дві доньки) Володимир Боніфатійович змушений був шукати додаткових заробітків або більш високооплачуваної посади.

У 1865 р. Антонович спробував улаштуватися вчителем польської мови в російську гімназію м. Холма, де навчалися уніати. Подання директора Холмської учбової дирекції розглядалося в канцелярії губернатора Царства Польського, з якої був відправлений запит у секретну частину канцелярії київського губернатора. З'ясувалося, що ім'я Антоновича фігурує у трьох слідчих справах: 1861 р. (про поїздки його з Тадеєм Рильським); 1865 р. (про київські недільні школи та діяльність «Громади»); і того ж року (стосовно участі у змові й підготовці заколоту). «По всем этим делам,— дав висновок київський губернатор,— не обнаружено ничего к обвинению Антоновича; поэтому к определению его учителем в Холмскую гимназию препятствий не представляется» [58; 1-6]. Однак це була думка київської влади, зацікавленої в тому, аби позбутися Антоновича; влада ж Царства Польського сприйняла інформацію інакше. Антонович не був затверджений і до Холма не поїхав.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7


рефераты бесплатно
НОВОСТИ рефераты бесплатно
рефераты бесплатно
ВХОД рефераты бесплатно
Логин:
Пароль:
регистрация
забыли пароль?

рефераты бесплатно    
рефераты бесплатно
ТЕГИ рефераты бесплатно

Рефераты бесплатно, реферат бесплатно, сочинения, курсовые работы, реферат, доклады, рефераты, рефераты скачать, рефераты на тему, курсовые, дипломы, научные работы и многое другое.


Copyright © 2012 г.
При использовании материалов - ссылка на сайт обязательна.