Дипломная работа: Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича

Голова Комісії для розгляду давніх актів М. В. Юзефович, цінуючи працю Антоновича, добився підвищення йому платні та ініціював звернення генерал-губернатора Безака до міністра народної освіти (16 листопада 1868 р.) з пропозицією нагородити вченого орденом св. Станіслава II ступеня «во внимание к учёным трудам Антоновича на пользу отечественной истории и русского дела в Юго-Западном крае» [59; 1-1]. Втім міністр під формальними приводами (низький чин — колезького секретаря, Комісія — у відомстві Міністерства внутрішніх справ) відхилив подання [60; 3-3]. Та все ж Антонович отримав цю нагороду пізніше — на початку 1870 р., за клопотанням того ж генерал-губернатора.

18 лютого 1870 р. вчений захистив у Київському університеті магістерську дисертацію «Последние времена козачества на правой стороне Днепра по актам с 1679 по 1716 год», а 3 квітня був обраний на посаду одразу штатного доцента (оминувши приват-доцента) по кафедрі російської історії: Антонович почав читати курс історії Давньої та Литовської Русі. Хронологічно продовжував цей курс доцент В. С. Іконніков. Незабаром Антонович був затверджений у чині надвірного радника, а через три роки — колезького радника. На початку грудня 1871 р. Київським університетом він був делегований на II Археологічний з'їзд у Петербург, де заявив про себе як першокласний археолог. У 1874 р. Антонович із колегами блискуче підготував і провів III Археологічний з'їзд у Києві. 21 грудня 1874 р. «за отлично-усердную и ревностную службу» вчений був нагороджений орденом св. Анни II ступеня.

У 1875 р. Антонович вісім місяців, маючи спеціальне відрядження Міністерства народної освіти, працював в архівах Москви і Петербурга, збираючи матеріали для докторської дисертації. 19 травня 1878 р. вона була успішно захищена в Київському університеті, а перед цим вийшла окремою книгою — «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти Ольгерда». Вже 29 травня Рада університету (35 голосів — за, 8 —проти) обрала Антоновича ординарним професором по кафедрі російської історії. Перипетії цього обрання є дуже показовими, тому зупинимося на них детальніше.

Подання від історико-філологічного факультету було підписане 18 травня 1878 р. деканом В. С. Іконніковим [61; 264-265] , якого, до речі, не зовсім слушно іноді представляють головним «душителем» Антоновича. В поданні підкреслювалися наукові заслуги кандидата: численні видання томів документів, участь у трьох археологічних з'їздах, результативні розкопки, завідування музеєм старожитностей і нумізматичним кабінетом тощо. З приводу докторату сказано таке: «...труд, составленный по непосредственным источникам, богатый фактическими данными и новыми выводами и представляющий у нас первый серьезный опит научного исследования по литовской истории в пределах до XV века». Вказувалося також на те, що Антонович ще 1872 р. міг захистити як докторат одне з видань «Архива Юго-Западной России», однак вирішив написати спеціальне дослідження. Від 1870 р. вчений є доцентом і перебуває на цій посаді довше визначеного терміну. «Многолетняя богатая результатами и многосторонняя по научным приемам деятельность г. Антоновича дает факультету право обратить внимание на труды почтенного его сочлена как выдающиеся по своему научному значению»,— говорилося в поданні. Факультет просив обрати Антоновича одразу ординарним професором. Пропозиція була прийнята.

Однак у Міністерстві народної освіти виникла затримка. На поданні попечителя Київського учбового округу 7 жовтня 1878 р. була накладена резолюція: «Приказано написать конфиденциальное письмо к г. Попечителю... с просьбою о сообщении: не считает ли он вредным утверждение доцента Антоновича ввиду известного его направлений в политическом отношении» [62; 263].

Попечитель Платон Антонович (однофамілець ученого), якого вважають затятим реакціонером, українофобом і т. ін., вже 4 листопада надіслав обширну відповідь із прецікавою характеристикою Володимира Боніфатійовича [63; 866-867]. Це був образ Антоновича очима вищих ешелонів офіційної влади Києва і навіть жандармського управління.

Попечитель писав, що у справах його відомства стосовно вченого немає жодної негативної інформації, «и мне положительно неизвестно, по каким источникам составилось понятие об... враждебном направлении доцента Антоновича в политическом отношении». У 1875 р. попечителеві вже доводилося спростовувати чутки про «українофільські нахили» Антоновича, і з приводу цього він не допускав «в отношении к нему даже и подозрения». При цьому попечитель посилався на свідчення впливового голови Археографічної комісії М. В. Юзефовича («которая почти и существует трудами Антоновича»), який рекомендував Антоновича «как человека глубоко, по убеждению, враждебного украинофильским тенденциям». А начальник жандармського управління генерал Павлов «выставлял мне Антоновича как человека, немало потерпевшего от украинофилов 60-тых годов, и выражал сожаление о том, что начальство не обратило должного внимания на заслуги Антоновича в борьбе его с бывшею в Киеве польско-украинофильскою партиею и не наградило Антоновича пожалованием ему зеленой формы, как он, генерал Павлов, ходатайствовал о том у шефа жандармов». Попечитель свідчив, що з 1875 р. Антонович ніяк не виявляв «украинофильских или других вредных тенденций» і серйозними науковими працями заслужив загальну повагу університетської корпорації. Українофільство мало б насамперед відбитися на вчених працях Антоновича, «однако ж до сих пор замечено не было». В курсах, які він читає, теж немає нічого подібного: його виклади виключно наукові. При своїй безмежній відданості науці Антонович за своїм характером не здатний зловживати становищем викладача, яким він дорожить.

Попечитель підсумовував, що «с своей стороны, по совести», визнає Антоновича гідним звання професора. Після такої характеристики міністр 11 листопада наказав затвердити вченого у званні ординарного професора, а 9 грудня 1878 р. вийшов відповідний наказ по Міністерству народної освіти.

Отже, влада Києва на різних рівнях вважала Антоновича цілком лояльною особою, визначним ученим і підкреслювала його минулі заслуги в боротьбі з польським рухом. Цей рух жандармерія в середині 1870-х років розцінювала як «російську справу», зливаючи докупи польських революціонерів й українофілів. Вона цілком засвоїла офіційно заманіфестований напрям діяльності «Громади».

Сам Антонович говорив друзям, що ним активно опікувався Юзефович, який спростовував усі претензії жандармів. Ці ж останні певний час, коли поляки були більш небезпечні, вважали діяльність Антоновича та його гуртка навіть корисною для розвалу польського руху. А за це, звісно, і зелений мундир можна дати... Антонович навряд чи знав, як його оцінюють жандарми і влада, проте поводився обережно.

Майже увесь 1880 рік учений відбував наукове відрядження за кордоном. 25 серпня його обирають деканом історико-філологічного факультету Київського університету. На цій посаді він залишався протягом трьох років [65; 689-701, 821]. 27 жовтня Антоновича затвердили у чині статського радника, а на початку 1882 р. нагородили орденом св. Володимира III ступеня.

У 1890 р. закінчився термін необхідної служби Антоновича (25 років), однак його залишають професором ще на п'ять років.

Наприкінці 1890 — на початку 1891 р. вчений побував у Львові. Зберігся його досить скупий щоденник подорожі, опублікований К. Мельник. Однак у листах Володимир Боніфатійович ширше писав про свої враження.

Особливо запам'яталися йому ялинка й дитячі колядки в родині Шухевича. «Вообще,— зазначав Антонович,— могу сказать, что галичане люди весьма гостеприимные и радушные и до сих пор принимают меня так любезно, что вечно приходится даже несколько стесняться от чрезмерной их предупредительности». З1 грудня галицькі діячі Огоновський, Барвінський і Лавровський влаштували вченому «высокоторжественную овацию». Це описав з доброю іронією в листі сам Антонович: «Они вдруг в моем маленьком номере, скинувши пальта, остановились и приняли торжественный вид; Огоновский сказал очень торжественную речь, в течение которой я неимоверно смутился и затем ответил такою же торжественною речью ex promto, которая сошла не згірше. Дело в том, что они оказались депутациею общества «Просвіта», которое меня почтило выбором в почетные члены; затем Лавровский (секретарь общества) преподнес мне диплом на звание почетного члена в роскошном переплете и издания общества за текущий год, в числе которых я узрел с недоумением календарь, в коем изображен мой собственный портрет в середине меж портретом Основьяненко и Хмельницкого (?!)».

Насамперед Антонович оглянув музей Дзедушицького. В листі про це він згадує цікаву деталь: власник музею заборонив служникові демонструвати загадковий Михайлівський скарб. Однак хранителя, німця Зонтага, «удалось ублажить... он крадькома от хозяина показал мне клад... Если бы Вы знали, какое это великолепие — во всех виденных мною музеях ничего подобного я не видел. Ну, описывать клад не стоит, ибо, показывая, Зонтаг взял с меня честное слово, что описывать не буду,— рассказывать не запретил, значит при свидании расскажу».

Того ж дня Антоновича вітала делегація від Товариства ім. Шевченка Целевич, Гладилович, Дідошак, «которые мне вновь с речью преподнесли новый диплом на звание почетного члена — опять пришлось отвечать экспрометированною речью».

На початку січня 1891 р. Антонович відвідав Краків. Тут він прискіпливо оглянув музеї, особливо музей Академії, де його супроводжував Оссовський. Як член Краківського нумізматично-археологічного товариства, вчений побував на його засіданнях й оглянув приватні колекції, «замечательные по подбору и количеству предметов».

10(12) січня Антонович був уже в Празі й оглядав Народний музей, музей Бергера та побував у редакції археологічного часопису «pamatki». Він писав із Праги: «Скажу Вам, какое глупое существо человек: во Львове и Кракове было у меня много друзей и знакомых, и я чувствовал, что слишком устаю от постоянной болтовни,— в Праге очутился совершенно одинокий — первый день отдыхал с наслаждением, а на второй стала одолевать хандра».

У Празі Антонович мав довгу бесіду з кращим чеським археологом Владиславом Пічем: «из беседы вынес целый лист заметок — полную схему классификации чешских древностей».

15 січня Антонович — у Відні. Тут на запрошення Ягича він побував на засіданні сербського товариства «Зоря» і «видел в полном сборе представителей здешнего славянства — люди крайне симпатичные и высоко держащие знамя общеславянское». У Відні Антоновича повідомили про приїзд Пчілки з хворою Лесею, «но я отмолчался, т. е. показал вид выехавшего и не увижусь» (дуже характерна деталь).

Побував учений також у Граці, Лейбасі, Загребі, Пешті й Белграді, де оглядав археологічні музеї і майже не знайшов слов'янських матеріалів. У Белграді він познайомився з діячами місцевого уряду та відвідав засідання Скупщини.

Наприкінці 1891 р. надійшло чергове підвищення чину в табелі про ранги — дійсний статський радник. 1895 рік був ювілейним для Антоновича. Київський університет святкував 25-ліття праці професора у своїх стінах. На відзнаку цієї знаменної події з подання попечителя Київського учбового округу, затвердженого міністром Деляновим, Антонович був удостоєний звання заслуженого ординарного професора. Вчений просив залишити його при університеті у званні професора (згідно з тодішнім законодавством після 30 років служби професори звільнялися). 10 листопада міністр дав згоду, і Антонович продовжував епізодичне читання спецкурсів, відмовившись від обов’язкових курсів історії Русі [67; 131-132].

У зв'язку з погіршенням стану здоров'я у січні — травні 1897 р. Антонович виїздив до Італії на лікування, одночасно отримавши наукове відрядження для праці у ватиканських архівах. Після повернення до Києва вчений постійно хворів, він уже не мав сил викладати і майже весь час перебував удома. В січні 1903 р. влада востаннє відзначила його заслуги, нагородивши орденом св. Станіслава І ступеня.

В останні роки Антонович все частіше не вставав з ліжка. Однак мозок його працював невпинно, свідомість, пам'ять, інтелект були такі ж чіткі та ясні, як і раніше. Один із його соратників О. Александровський згадував: «Застаю Владимира Бонифатьевича уже приговоренного к смерти, но живущего так, как будто с ним ничего не случилось. Он страстно интересовался жизнью, и я каждый раз приходил к нему, нагруженный новой литературой, которую он читал и расценивал с гениальной простотой».

Володимир Боніфатійович Антонович тихо відійшов у вічність 8(21) березня 1908 р. Однак і останню шану Синові України віддати належним чином не вдалося. Поліція заборонила будь-які урочистості, навіть слова над могилою. Лише в церкві учні, колеги, соратники та шанувальники Антоновича змогли згадати його добре ім'я. Чудову промову, яка була потім опублікована, виголосив М. С. Грушевський. В споминах О. Алек-сандровського зберігся опис похорону Антоновича: «Шествие на кладбище было своего рода шествием на Голгофу. Почти все венки, на которых были красные цветы, в том числе и мой с надписью «Учителю жизни», везлись под спудом, тщательно закрытыми; черносотенные патриоты изрыгали по сторонам провокаторские возгласы, под звуки которых мы молча следовали за дорогими нам останками, а на самом кладбище перед открытой могилой толпа полицейских гадов стояла в полной готовности броситься на каждого, который бы осмелился сказать прощальное слово покойному. Царский коршун до самой могилы не выпускал из когтей своего врага. Наш гениальный ученый, наш друг и покровитель, спокойным оком смотревший на будущее, завещал нам свою величавую простоту. Он был прообразом многострадальной Украины» [70; 35-36].

«Численні некрологи та посмертні згадки в пресі піднесли перед громадянами роль і значення Антоновича. Львівська газета «Діло» писала: «Наш нарід поніс болючу втрату. Не стало між живими одного з найбільших Українців в по-Шевченковській добі... Володимир Антонович — то один з головних репрезентантів відродження української ідеї... Пером тобі рідна земля, яку ти так дуже, так сильно полюбив — Великий Отамане! Поклін доземний Твоїй памяти від усіх синів України! Живе українська Мати!».

Поданий вище, так би мовити, «фасадний» життєпис Антоновича відображає видиму всім частину його життєдіяльності. Так сприймали його київські урядовці, жандарми, університетська адміністрація, більшість колег та знайомих, невтаємничена громадськість. Таким волів бути відомим серед усіх цих кіл і сам Антонович. І власне, якби історики опиралися лише на офіційні джерела, таким постав би Володимир Боніфатійович і перед нами.

Однак... Усе повідане є лише тією чи іншою мірою холодний офіціоз. Для Антоновича він був не головним і не визначальним. Справжнє його життя — то є прихована колосальна частина айсберга, яку й буде розглянуто далі — принаймні в основних аспектах.

Аналізуючи різнобічну діяльність Антоновича, слід завжди пам'ятати про одну дуже важливу обставину, яку лише побіжно згадували сучасники вченого і про яку забули його біографи, - фізичне здоров'я Володимира Боніфатійовича. Вимагаючи від нього постійної, упродовж десятиліть, енергійної діяльності, критики й навіть однодумці та учні Антоновича не хотіли зважати, що дуже часто він просто не міг нічого робити, що в багатьох випадках він пересилював своє кволе тіло і таки працював, виснажуючи себе остаточно. З кінця 1860-х років і до останніх днів недуги буквально з'їдали його, накладаючи темновоскову печать ледве не на півстолітній період життя вченого. І як багато він міг би зробити, коли б не це...

Згадавши про цю вельми важливу обставину в житті Володимира Боніфатійовича, можемо з легким серцем тепер із пієтетом говорити про те, що він устиг здійснити. І найвищі оцінки його праці у цьому світлі, очевидно, не будуть перебільшенням.

Украй неоднозначним і спірним як для сучасників, так і для істориків було політичне кредо Антоновича. Рівні інформації про цю сферу різні. Друзі, товариші й соратники, учні й послідовники представляли Володимира Боніфатійовича визнаним главою українського руху не лише в Російській імперії, а й у Галичині. Через різну поінформованість і ступінь наближеності до Антоновича їхні свідчення можна було б легко класифікувати за глибиною та вичерпністю, якби не одна річ. Це вплив особи вчителя, величезна повага і любов до нього, що спричинило до появи різних легенд і побільшених оцінок його діяльності. Так, Василь Доманицький впевнено писав, що Антонович «був тим осередком, до якого горнулись усі верстви українського громадянства, і старші й молодші покоління, і для всіх він був, як людина досвідчена і з ясним розумом, найкращим і щирим порадником, добрим товаришем, поважаним та любленим учителем» [72; 46].

На думку Б. Крупницького, Антонович через київську «Громаду» «тримав під своїм впливом взагалі український політичний і культурний рух в межах російської імперії», важливу роль він грав і серед галичан, намагаючись «вибороти Східній Галичині становище українського П'ємонту, духової батьківщини для цілого українства» [73; 92].

Ще більш образно висловлювався Сергій Єфремов: «Стіни історичного будиночка на розі Кузнечної й Жилянської бачили в собі і збори представників од усієї України, і студентські загальні зібрання, і тихі наради центрального органа, що потім директивами розходилися по громадах і керували їхньою роботою. Тут Антонович був справді, можна сказати, «мужем совіта», і часто навіть найбільш заплутані справи знаходили щасливий кінець, коли їх торкався Антонович своїм ясним, тверезим розумом, послідовною логікою і вмінням просто підходити до найтяжчих завдань».

З іншого боку, хоч як це парадоксально, міф про всеукраїнську значущість будинку на Жилянській роздмухували вороги Антоновича спочатку з польського, а згодом із російського табору. Своєрідним фільтром цих чуток, доносів і свідчень про образ «головного сепаратиста» було жандармське управління, яке фіксувало, перевіряло й відкладало в свої архіви матеріали про кожен крок Антоновича.

Отже, маємо два прямо протилежні політичні табори, які в принципі однаково оцінювали грандіозну роль Антоновича в українському русі, тільки одні захоплювалися, інші — засуджували.

Але вже наприкінці 1880-х — у 1890-х роках, коли почали поставати радикальні угруповання молоді, а Володимир Боніфатійович дедалі втрачав свою енергійність, із цього табору почали лунати голоси про млявість, інертність, культурницький ухил Антоновича. Його методи діяльності та провідні ідеї були засуджені, а він сам кваліфікувався як дорогоцінна, але все ж реліквія старого українства. Ця думка найбільш емоційно була сформульована М. П. Драгомановим та підтримувалася його послідовниками. Антонович публічно не вступав у полеміку, поступово відходили з життя його соратники, і стало зовсім нікому спростувати такі принизливі оцінки. Лише в кількох споминах про вже покійного Антоновича висловлювався жаль, що опоненти його фактично просто не знали. Тaк, говорячи про те, що Антоновича почали представляти антиподом Драгоманова, Павло Житецький твердив: «Це велика помилка. А вийшла вона через те, що автори зазнали Антоновича тільки останнього часу, коли він злиняв уже й справді таки мало не з головою увійшов у археологію й мало виступав як політик... Замолоду... він увесь кипів життям, за всяке практичне діло брався, працював не тільки на науковому полі, а ще більше на політичному, виступав за дуже вмілого організатора... визначався великим хистом збирати коло себе й гуртувати людей, заражати їх своїм настроєм» [75; 2].

Отож, зібравши разом інформацію, яку подають усі три табори можна спробувати описати основні здобутки Антоновича на терені громадського життя. Звісно, специфіка джерел передбачає різний ступінь заглиблення у конкретні епізоди, треба завжди пам'ятати, що в основному це погляд іззовні, і лише зрідка, коли Антонович сам дає таку можливість у листах та споминах із середини.

Попервах кілька зауважень про загальні погляди й кредо Антоновича. Олександр Лотоцький досить точно зауважував, що він був «реальним і далекоглядним політиком, для чого служили йому і природний хист, і історичний досвід ученого, і розважлива думка над сучасними подіями. Щодо перспектив української справи в самій Росії В.Б. мав ясне уявлення, що той колос, не опертий на добрій волі народних мас, мусить упасти; але до того моменту потрібно заховати максимум української національної сили, ту силу розвинути бодай культурно, коли не можна політичне». Виходячи з цього Антонович активно сприяв діяльності українських гуртків у вищій та середній школі, українській видавничій справі та розповсюдженню української книги. «Лише такі способи української праці, та й то з великим обмеженням і небезпекою, були у той час можливі,— твердив О, Лотоцький.— Всі ж інші полягали в таємній пропаганді серед селян та робітників, пропаганді здебільшого бунтарській. До цих останніх способів В. Б. не був здатний вже навіть з огляду на свій вік похилий, і за це в останні літа життя довелося йому зазнати прикрих докорів від молодшої генерації... вже за кілька літ до його смерти в дуже поважному віці»[76; 173].

Наприкінці XIX ст. Антонович був дуже занепокоєний виникненням різних політичних партій та груп, які займалися теоретизуванням і тим відмежовувалися від народу, його потреб та рівня розвитку породжуючи своєрідний політичний аристократизм закритого типу (нелегальні організації). Натомість він продовжував закликати до створення неформальних легальних гуртків для культурно-освітньої та наукової роботи. Антонович тримався думки, що революційні рухи не за всіх умов є корисні і часто «гальмують поступовий розвиток національно-культурного співчуття та руйнують здобуті еволюційним поступом культурні здобутки тощо». Своєму кращому учневі М. Грушевському він радив менше встрявати в боротьбу різних українських груп у Галичині й більше займатися наукою: «Без всякого сумніву, мені далеко симпатичніша Ваша діяльність свічника і наукового діяча, і гадаю, що тоже висилки на організацію групи... знідять Вам марно багато часу і нервів... в результаті ж вийде дурниця» [77; 404].

Антонович вважав, що соціальне життя народу формується згідно з провідною ідеєю цього народу, а також відповідно до рівня його свідомості, культури й освіти. Звідси вчений був переконаний, що лише високий рівень освіти народу може сприяти найкращому втіленню провідної ідеї, в іншому випадку будь-які заходи будуть марними. У цьому пункті поєднувалися наукова праця Антоновича (висвітлення та доведення наявності провідної ідеї протягом усього історичного минулого українського народу) та його громадська діяльність (заходи щодо просвіти, піднесення культури та освіти народу) [78; 21].

Яким же він бачив політичне майбутнє України? В одному з листів до М. П. Драгоманова 1885 р. Антонович стверджував, що українство неможливе без федеративно-автономних прагнень, але не російських, а більше південно-західнослов'янських. Софія Єгунова-Щербина, аналізуючи висловлювання вчителя, також зазначала, що бажаним політичним ідеалом України для нього була вільна федерація слов'янських народів, де кожен із них був би представлений своєю культурою, етнографічними та побутовими особливостями («кто во фраке и цилиндре, кто в свитке й смушковой шапке»), зі своєю рідною мовою і своїми національними формами загальнолюдської культури [79; 97].

Це був другий важливий крок Антоновича. Задекларувавши негативну роль для України історичної Польщі, він вважав за доцільне відмежуватися й від Росії (зокрема, впливів її культури) задля більшої кристалізації власне українства та його інтеграції в Європу. Як політик-культурник Антонович був одним з ідеологів «європейськості» українського народу, причому з огляду не географічного розташування та проблем етногенезу, а необхідної орієнтації подальшого розвитку. Отже, у своєму українстві Антонович стояв «на рівні сучасної йому європейської культури і передової ідеї, що народжувалися в бурхливому буржуазному суспільстві XIX ст., повному соціальних противенств і бурхливого шукання в галузі природознавства і позитивного знання» [80; 20]. У його бібліотеці були твори Токвіля, Бокля, Тьєрі, Гізо, Фюстель де Куланжа, Спенсера, Летурно, Луї Блана. Погляди цих та інших авторів стали основою історичних концепцій, усього наукового та громадського світогляду Антоновича.

Софія Єгунова-Щербина згадувала свою суперечку з Антоновичем із приводу значення російської літератури. Вчений стверджував: «Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий. Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української — це збільшує небезпечність. Коли українці будуть засвоювати загальнолюдські ідеї й вищу культуру з творів західноєвропейської думки чужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так утрачати свою рідну мову, як тепер; вони будуть намагатись висловлювати ці ідеї своєю мовою і цим сприятимуть її розвитку, а разом з тим і розвиткові рідної літератури й культури. Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу — це буде корисніше для неї, ніж вплив російської літератури» [81; 97-98].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7