Дипломная работа: Історичні аспекти і стилістичні особливості розвитку архітектури Львова

Нова українська, литовська і польська шляхта одержувала право безперешкодно набувати маєтки і володіти ними в Литві, шляхта литовська і українсько-білоруська — у Польщі. Король міг роздавати маєтки, як в межах Польщі, так і в землях українських, білоруських і литовських. Проте, оскільки в Польщі не залишилося вільних земель, король реалізовував це своє право лише на Україні, де постійно виникали поселення вільних селян, які освоювали ще донедавна безлюдні незаймані землі. Оскільки так звані «артикули Генріха III» 1573 р. встановили по всій Речі Посполитій повну владу шляхти над селянським населенням, ставало зрозумілим, що несло українському селянству роздавання королем заселених колонізованих земель шляхті та магнатам. Селяни неминуче перетворювалися на кріпаків. Вже в першій половині XVI ст. Розвиток фільваркової системи, посилене вивезення хліба на ринок, зменшення селянської ріллі і збільшення панщини зумовлювали істотні соціальні зрушення. Люблінська унія посилила намагання української, литовської, а тепер і польської шляхти максимально використати свої привілеї і прикріпити селянина до землі.

З посиленням кріпосництва після 1569 р. почастішали втечі селян, які наприкінці XVI — на початку XVII ст. набули масового характеру. Селяни заселювали південь Поділля і Київщини на правому березі Дніпра, Сіверщину і Західну Полтавщину —на лівому. Проте дуже швидко ці заново сколонізовані землі ставали предметом зазіхань з боку магнатів, шляхти та орендарів. Вже 1569 р. —у рік самої унії —урядовцям було наказано обревізувати так звані «пустині» у воєводствах Подільському, Брацлавському і Волинському з метою наступного роздавання земель у довічне або ленне користування, її ініціатором став польський король Стефан Баторій, але найбільш інтенсивно процес роздавання земель проходив за його наступника —Сигіз-мунда III (1587 —1632). Сеймове рішення 1590 р. «про роздачу пусток, що лежать за Білою Церквою» надало королю право роздавати степові землі по обох берегах Дніпра, аж до московського кордону.

Люблінська унія дала новий імпульс полонізації української феодальної верстви. Проте цей процес не був однозначним ні в просторі, ні в часі, ні в масштабах охоплення якоїсь соціальної категорії. В західних регіонах України, що увійшли до складу корони ще у XV ст., спільність станових інтересів і прагнення зрівнятись із польським панством не лише формально-юридично (це було забезпечено законом), але й фактично в умовах відсутності будь-яких національно-державних перспектив дуже швидко призводили до денаціоналізації колись відомих і заможних українських родів. Вже на XVI ст. їх не залишилося в Галичині. Цей процес охопив значною мірою й середню шляхту. Однак дрібна шляхта ще довго трималася своєї національності, православ'я, що мало неабияке значення, оскільки її суспільне становище давало реальні можливості стати речником українських національних інтересів. Досить згадати представників галицьких шляхетських родів Балабанів, Копистинських, Желибор-ських, Плетенецьких, Кальнофойських, Радиловських та інших, їхню визначну роль в культурному, освітньому і церковному житті не лише Галичини, а й усієї України.

Ще інтенсивніше процес денаціоналізації відбувався у північно-західних українських землях — Белзькій, Холмській і Підляській. Підляшшя, хоча до 1569 р. входило до складу Литовської держави, проте майже повністю пройнялося польською культурою.

Розбагатіле міщанство формує міську аристократію на західноєвропейський зразок, яка утворює патриціат, тісно пов'язаний не лише зі шляхетськими, а й із найвпли-вовішими магнатськими родинами. Хоча в патриціаті західноукраїнських земель переважали іноземці — німці та поляки, не бракувало в його складі й багатих українських родин, які міцно трималися православ'я і зуміли посісти впливове становище у тодішньому суспільстві. Яскравим представником такої верстви був львівський патрицій Костянтин Корнякт. Спочатку він розбагатів на торгівлі мальвазією, згодом здобув право орендувати мита, вів торгівлю бавовною та іншими товарами, мав своїх представників у Німеччині. Цей «український Фуггер» отримав шляхетство і вступив у родинні зв'язки з могутніми магнатськими фаміліями. Його син був одружений з донькою одного з магнатів Оссолінських, доньки —з Гербуртами, Тарновськими, Вишневецькими. Економічна потуга дала можливість Корняктам відігравати значну роль в національно-культурному і політичному житті української громади у Львові. Тоді як в Україні ширилися польські культурні впливи, зростала кількість костьолів, кляшторів, інших католицьких споруд, Корнякти вдаються до розмаїтої меценатської діяльності, інтенсивного церковного і світського будівництва, утверджуючи високий рівень національної культури.

Геополітично, економічно, культурно й соціально Україна XVI-XVII століття від Путивля до Запорізького Низу вражаюче різноманітна. В країні мають оббіг гроші всіх видів – дукати, таляри, леви, шостахи, орлянки, шаги, чехи, осьмаки, тишви і так далі[20]. Українські поети пишуть вірші латинською, польською книжнослов’янською, розмовною українською мовами. Зберігаючи, згідно з литовсько-руським правом, станові різниці навіть у вартості людського життя, знаючи юридично питання суверенітнту і свободи людської особистості, Україна відображає всі культурно-політичні проблеми в калейдоскопічному різномаїтті світоглядів і смаків, як князівських, шляхетських, міщанських, козацьких, так і священницьких і селянських. Українці сповідують віру православну, уніатську, кальвіністську, римокатолицьку, а в містах живуть, крім русинів, греки, поляки, вірмени, євреї, татари[37].

Досить пройтися вулицями сьогоднішнього старого Львова, щоб зрозуміти строкатість тодішнього культурного життя. В місті виконаний у готичних традиціях католицький собор – катедра, довкола нього на колишньому католицькому кладовищі, яке давно зникло, -- декілька збережених часом витворів тодішнього західноєвропейського мистецтва – каплиць з прекрасною скульптурою. На вірменській вулиці ансамбль церковних споруд у стилі від класичної вірменської церкви до католицької храмової архітектури, споруджений переважно італійцями. На Руській вулиці на початку XIV століття будується ( вчетверте після пожеж ) православна Успенська церква із баштою Корнякта. Дивлячись на цю церкву можна уявити себе в Італії часів Відродження( див. іл. 7). А були ще кам’яниці італійських купців, татарський квартал на північ від вірменського, два єврейських гетто.

Львів запам’ятовується високими пагорбами, що обступають його центр, оскільки лежить він на межі Поліської височини, яка входить до головного європейського водорозділу між басейнами Чорного і Балтійського морів. Найвища точка міста – Замкова гора – здіймається більш як на 100 метрів над долиною річки Полтви ( притоки Західного Бугу ), відведеної тут в підземний колектор[ 39 ].

Зазначимо, що знахідки кам’яних знарядь свідчать про появу людини на території Львова 12 тисяч років тому. В II- I століттях до нашої ери у верхів’ях Західного Бугу і Верхнього Дністра відбувалося формування протослов’янських і ранньослов’янських племен, що завершилося утворенням східнослов’янського етносу. Цей процес засвідчують поселення ранньослов’янської черняхівської культури III – IV століття до нашої ери і археологічні пам’ятки східнослов’янського племені бужан та волинян періоду Київської Русі.

Заснування Львова і перша згадка про нього в Галицько-Волинському літописі ( 1256 рік ) припадає на трагічний час після монголо-татарського нашестя, коли видатний державний діяч Древньої Русі Данило Галицький “... гради заждай противу безбожия татаров...”[39], зміцював кордони князівства. Місто, назване князем на честь свого сина Лева, було важливою фортецею на шляху від зруйнованого ордами Батия стародавнього Галича до новозасноввної столиці Холм. І ста років не знадобилось для того, щоб воно перетворилось на головне місто галицько-волинських земель. Не випадково у “Списку міст далеких і близьких” укладеному у другій половині IV століття його називають “ Львів великий “ [39]. Швидкому розвиткові міста сприяло вигідне розпланування на перехресті торгівельних доріг, що пролягли від чорноморських портів до Балтики, з Києва – у країни Центральної та Західної Європи.

Ослаблене феодальною роздробленістю і боротьбою з чузоземними загарбниками Галицько-Волинське князівство в середині IV століття було підкорене сусідніми феодальними державами. До1772 року місто перебувало у складі Польщі, спочатку як місто відносно автономного “ Руського королівства “, а з початку 1434 року --- як столиця Руського воєводства, яким правили королівські намісники старости[39]. Життя міста з 1356 по1789 роки визначалося нормами магдебурзького права, які дістали широкого розповсюдження в середньовічній Європі. Згідно з ними вирішення господарських питань і судочинство здійснювалося міською радою – магістратом, що обирався з-поміж багатих городян. У віддані магістрату перебував контроль за торгівлею та ремісничим виробництвом, організованим за цеховим принципом. Обмеженність місцевого самоврядування знайшла вияв, зокрема, в поширенні привілеїв на городян католиків і утиску корінного населення, вірменських та єврейських общин, які проживали в місті. Властива середньовічному суспільству форпоративність спричинила розселення мешканців за майновою національною та професійною ознаками, позначилася певним чином на самому характері міської забудови.

Незважаючи на часті апідемії та пожежі, що були справжнім лихом середньовіччя, Львів невпинно зростав і забудовувався. На початку XV століття налічувалося близько 10 тисяч жителів, а в першій половині XVII століття він стає найбільшим містом України з населенням 25-30 тисяч чоловік. Основою економічного розвитку були торгівля і ремесло. На львівському ринку можна було побачити шовк, килими і прянощі з країн Сходу, хутра з Росії, вина й худобу з Угорщини та Валахії, товари з інших західноєвропейських країн. Далеко були відомі вироби місцевих ремісників, у XVII столітті об’єднаних у 30 цехах, до яких належали майстри та учні 133 спеціальностей. Крім того, що Львів був адміністративним і торгівельним центром, він лишався і містом-фортецею, яке не раз відбивало облоги ворожих військ і найчастіше навали турків, що постійно спустошували українські землі. В XV-XVIII століттях його жителі 14 разів змушені були платити великі відкупи.

Після утворення Речі Посполитої ( 1569 рік) посилилися соціальні протиріччя між міським населенням і шляхтою, боротьба, розпалюваня релігійної нетерпимості до некатоликів спричинии ряд народних виступів. Контрреформація примусово нав’язана Брестська церковна унія (1596) значно посилили соціальне й національне гноблення українського населення, тому передова його частина надавала активної підтримки військам Богдана Хмельницького.

Ослаблена народно-визвольною війною українського народу шляхетська Польща стає ареною боротьби для ворожих армій та магнатських угрупувань. Коли в 1672 році до Львова підійшли турки, що перед цим заволоділи і пограбували його шведські інтервенти, яких потім вигнали лише за допомогою Росії. Щоб налагодити спільні дії проти військ Карла XII, у 1707 році до Львова приїздив цар Петро

В історії України XVI — перша половина XVII ст. були одним із напружених і насичених протиріччями періодів її розвитку. Соціальні рухи, антифеодальна боротьба, утвердження своєї народності, згуртування для відсічі польсько-католицької агресії і поневолення знайшли свій вияв і в культурі. Утверджуються гуманістичні погляди, які відзначались своєрідністю проявів, пов'язаних з культурно-освітньою діяльністю православних церковних братств. Важливим кроком в цьому напрямку було будівництво на кошти українського патриція славнозвісної вежі Корнякта, яка разом з Успенською церквою і каплицею Трьох святителів склали ансамбль, що засвідчив засвоєння досягнень ренесансного стилю на українських землях. Нова вежа, споруджена італійськими майстрами, ніби протистоїть вежі кафедрального костьолу; вона постала саме в час активного наступу католицизму й спроб полонізації і стала символом волелюбного духу українського населення. Свідченням сприйняття ренесансно-гуманістичних ідей українським суспільством а також демонстрації українським патриціатом своїх майнових достатків й суспільної ваги був так званий будинок Корнякта на площі Ринок у Львові. Ця будівля своєю архітектурою перегукувалася з ренесансними спорудами королівської резиденції Вавеля, замком Замойських у Замості та іншими будовами магнатерії, які демонстрували вихід суспільства за межі середньовіччя, нове ставлення до дійсності. Високий мистецький та комфортно-функціональний рівень цього будинку українського патриція робив його найбільш імпозантною спорудою міста. У другій половині XVII ст. він став власністю польського короля Яна Собєського.

Чимало заможних міщанських родів було і в інших містах України, в тому числі і в Києві. Аристократич: ний патриціат столиці Старокиївської держави репрезентували Мелешковичі, Мефодовичі, Балики, Булиги, Ходики. Багато хто з них мав значні земельні володіння. Так, В. Ходика володів селами Криничі та Юр'ї-вичі під Києвом.

Зростання економічної ролі українського міщанства давало йому реальні можливості протидіяти полонізації українського населення і намаганням польської влади посилити позиції польських та німецьких міщан, і перетворити міста України на опорні пункти свого панування. Після Люблінської унії посилилася міграція польського міщанства у міста Волині, Брацлавщини і Київщини. Польський уряд, який залишив українській шляхті право офіційно спілкуватися мовою «руською» (українською), наголосив, що у міщанських справах буде користуватися виключно польською мовою.

В умовах кризового стану української шляхти на арену суспільно-політичного життя активно виходить українське міщанство. Воно протистоїть наступу католицизму і відстоює національну ідентичність українського народу.

Серед братчиків бачимо і представників духовенства, зокрема найвищої його ієрархії: київського митрополита Михайла Рогозу, дерманського архімандрита Генадія, пресвітера Софійського собору Филипа Атанасевича, київського архідиякона Гаковича.

Залучення до діяльності братств широких верств українського суспільства перетворює їх на загальнонаціональну інституцію, що бере активну участь у суспільно-політичному і культурно-національному житті України наприкінці XVI — на початку XVII ст. Одним з найважливіших завдань, які вирішували братства, була боротьба за оновлення церковно-релігійного життя на Україні, піднесення культурно-освітнього рівня православного духовенства, відродження його суспільного призначення. Українська церква після втрати Україною решток державності наприкінці XV ст. переживала тяжку кризу. Вона опинилася без могутньої підтримки держави, якою користувалася від початків свого становлення, і була вже не в силі відігравати сусігільно-культурну роль, властиву їй у староруський період.

Мірою поширення польських впливів і переходу шляхетсько-магнатської верхівки до католицтва православна церква в Україні також зазнавала дедалі відчутніших втрат, позбавлялася значної матеріальної і моральної підтримки найбільш впливової і заможної верстви. Великої шкоди українській церкві завдавало право патронату короля, яке давало йому змогу впливати на призначення найвищих церковних ієрархів. На ці посади часто призначалися особи, пройняті мирськими інтересами, далекими від високого призначення духовного пастиря. В результаті православні церковні ієрархи мало чим відрізнялися від світських феодалів, не приділяли належної уваги піднесенню духовного, культурного і організаційного рівня церковного життя. Вище духовенство та єпископат виявилися нездатними боронити інтереси православних віруючих перед наступом католицизму з огляду на свій невисокий загальний культурний рівень і невміння створити відповідну часові систему освіти. Нижчі духовні чини також дуже часто були малоосвіченими, вели невідповідний санові спосіб життя і, отже, не могли здійснювати належний вплив на свою паству. Українська православна церква, таким чином, опинилась у такому самому стані, як і католицька церква західноєвропейських країн напередодні Реформації (переживала так звану «порчу»).

В цих умовах братства стали своєрідною формою реформаційного руху, одним з напрямків діяльності якого було оновлення православної церкви. Братства надали Реформації в Україні демократичного характеру, поставивши в центр уваги низку соціальних аспектів. Уся їхня освітньо-культурна діяльність була спрямована на ліквідацію монополії привілейованих верств на освіту, коментування богословських творів, на загальне піднесення духовного життя суспільства.

У статуті Львівської братської школи було записано, що «богатьіе над убогими в школе нечим вьішшим не мают бьіти, только самою наукою, плотию же равно вси...», «учити дидаскал и любити мает дети все заров-но, як сьінов богатьіх, так и сирот убогих, и которьіе ходят по улицам живности просячи...»

Львівській та іншим братським школам було властиве прагнення втілити в життя гуманістичну ідею світської освіти. Королівська грамота 1592 р., виклопотана лідерами українських і білоруських магнатів К. Острозьким та Ф. Скуминою-Тишкевичем, дала змогу розширити програму навчання у братських школах відповідно до вимог часу, зокрема запровадити у шкільному навчанні латинську мову.

Саме братства активно виступали за переклад і видання Біблії рідною моюю, що було важливим аспектом реформаційного руху в країнах Європи. Піднесення престижу і гідності рідної мови, боротьба за її належне місце в суспільному житті сприяли національному самоутвердженню і стали визначальними рисами національно-визвольної боротьби українського народу.

Вплив Реформації на братський рух виявився у намаганнях братчиків подолати зловживання ієрархії, а також у вимогах самостійного вирішення мирянами справ церковних громад. Ідея соборного правління здобула собі прибічників у широких верствах міщан, козаків, нижчого духовенства і стала, таким чином, виявом реформаторських тенденцій до більш широкого залучення світських осіб до вирішення церковних питань. Братства прагнули зберегти чистоту християнської віри й моралі між усіма віруючими, незалежно.

Для посилення влади в місті і на селі польська шляхта використовувала католицьку церкву. Феодальна верхівка виходячи із своїх класових інтересів, зраджувала свій народ, покатоличувалась і спольщувалась. Вище православне духівництво перейшло у ворожий табір і проголосило в 1569 році у Бресті унію православної церкви з католицькою. Народні маси стали на шлях рішучої боротьби з унією.

У боротьбі проти католицької церкви досить важливе значення мали церковні православні братства. Вони відкривали школи, засновували друкарні, проводили будівництво, підтримували українських діячів культури і мистецтва. 1542-1544 років виникли два братства у Львові на Краківському передмісті, а в кінці 1585 року українські міщани центральної частини Львова розробили статут своєї організації – Успенського братства. Хоч братство діяло при Успенській церкві, за складом членів воно було світським. Протягом тривалого часу воно очолювало рух за обмеження ролі духовенства в громадському і культурному житті міста [14].

Діяльність братств сприяла організованості боротьби міського населення протии національно-релігійного гніту, до стійкості у захисті громадянських прав.

З середини XVI століття пожвавився освітній рух у Львові. Українське населення додало чималих зусиль для організації власної школи вищого типу. Близько 1585 року міщани центральної частини міста, керівники Успенського братства створили школу на Руській вулиці [10]. Відкриття такої школи відіграло важливу роль у боротьбі проти ідеологічного наступу католицької контрреформації.

Наслідки зусиль братств на ниві просвітительства були величезними. Вони високо піднесли свідомість народу. Католицизм, проводячи унію, водночасно вів боротьбу проти реформаційних течій, що поширювались серед шляхти й вищої магнатерії, які, таким чином, прагнули ослабити економічно й політично католицьку церкву та добивались ще більшої незалежності від королівської влади. Однак шляхта, боючись за свої досягнуті величезними зусиллями політичні та економічні позиції, всіляко перешкоджала поширенню реформаційних ідей серед селянства та міщанства. Згодом страх перед поширенням цих ідей серед трудящих мас зажене її знову в лоно католицької церкви. Звичайно, вузьке використання шляхтою для своїх цілей гуманістичного і реформаційного руху визначило його повну безперспективність. Але ж жива думка проникала в Польщу з гуманістичних центрів, де навчалась польська, українська, білоруська молодь, з протестанських університетів Віртенберга, Страсбурга, Базеля, Вюрцбурга, Гольберта та інших міст. [20.19]. У час відносного вільнодумства і толерантного ставлення до чужих вірувань гуманізм зачепив досить широкі кола суспільства.

Більш радикальними і демократично послідовними в своїх поглядах були “ польські брати” (їх ще називали аріанами, унітаріанами, соціанами), куди входили антитрипітарії, емігранти з Південної Європи. Вцілому це були сили, спрямовані проти феодального ладу, які висували сміливі суспільно-політичні вимоги: знищення кріпацтва, ліквідація експлуатації людини людиною, майнова рівність, релігійна терпимість. Аріани швидко поширювались в Польщі. Їх общини були в Західній Україні та Білорусії. Вони залишились вірними своїм переконанням і в час жорсткого переслідування контрреформацією. Цілком очевидний вплив реформаційно-гуманістичних ідей на дозрівання суспільно-політичних поглядів братчиків, передусім львівських, які прагнули позбавитись втручання духовенства в громадські справи і вели тривалу боротьбу з львівським єпископом Гедеоном Боголюбом. Він був прихильником рішучих, навіть бунтарських дій. Його ненависть до латинства і унії не мала меж[].

Одним із таких важливих факторів стала церковна унія. Вона до краю загострила не лише релігійні, а й політично-соціальні та національні питання і спияла появі в українській культурі виключної за духовною зрілістю, глибиною змісту та політичною спрямованістю полемічної літератури, що ввібрала в себе всю складність різноманітних питань тогочасного життя і стала високим здобутком гуманістичного руху в загальноєвропейському масштабі. Єзуїти, воскрешаючи призабуту ідею унії, розпочали справжню війну проти православної церкви і одночасно проти реформації. Для цієї війни, що велася найганебнішими засобами, войовничий орден зібрав у Польщі реакційні шляхетсько-католицькі сили – контрреформацію.

Церковна унія відбулася 1596 року в Бресті. Її підготовку й формальне здійснення полегшила зрада вищого православного духовенства України та Білорусії задля матеріальних і політичних привілеїв: порівнятись в правах з католицькими “ князями церкви “, бути незалежними від східних патріархів, позбутися втручання братств у справи церковного управління, жити розкішним і розпусним життям, як шляхта. Однак король і уряд Польщі приймали іх і такими, бо усвідомлювали, що без церковної єдності єдність Речі Посполитої довго існувати не може.

У Львівському ( Успенському ) братстві намітився спад активності, бо керівництво перейшло до рук найбагатших купців переважно грецького походження, хоча культурно-просвітительську діяльність проводили не керівники, а службовці – вчителі, друкарі, малярі, але вже скромніше. Все ж, якою б короткочасною не здавалась активна діяльність братств, слід,залишений ними в культурі найвагоміший. В мистецтво вони принесли демократичний, збагачений прогресивними ренесансними впливами спосіб мислення, допитливу цікавість до реальної природи й людини. З братствами пов’язані високі досягнення в образотворчому мистецтві, в архітектурі, скульптурі та живопису.

2.1 Стилістичні особливості культової архітектури Львова

Істотні зміни відбуваються і в будівництві храмів. При спорудженні великих церков у Львові були використані традиційні схеми тридільних невеликих парафіяльних храмів, але вирішених у формах італійського Відродження. У невеликих храмах з”являються напівсферичні куполи, ренесансні деталі. В архітектурі костьолів традиційні готичні форми поступово змінюються ренесансними, з'являються ордерні базиліки.

Архітектура синагог з їх нерозчленованим простором головного залу і кількома прибудовами також вирішується з використанням ордера.

Шедевром ренесансної архітектури в країнах Східної Європи був ансамбль споруд Львівського братства, який складався з Успенської церкви, високої дзвіниці і прилеглої до них каплиці Трьох святителів, збудований в кінці XVI— 30-х роках XVII ст. кращими львівськими будівничими: Павлом Римлянином, Петром Барбоною, Войтехом Капиносом. В архітектурі його церков та дзвіниці місцеві давньоруські принципи об'ємно-просторової організації були трактованів дусі творчості та теоретичних настанов А. Палладіо. Незважаючи на специфіку вимог і дію традиційних типів, культові споруди різних віросповідань мали багато спільних стилістичних рис, які виявлялись головним чином у характері використання класичних архітектурних форм. В утвердженні ренесансних рис в архітектурі України помітну роль відіграли італійські майстри. Вони прибували до Львова та інших міст починаючи з середини XVI ст. і часто залишались тут на все життя. Це — в основному вихідці з півночі Італії і Швейцарії, з поселень біля озер Комо та Лугано — звідки походила їх назва Комашків та Луганчиків. До них належали майстри з багато численного сімейства Квадро, Петро Італьчик, Петро Барбона та багато інших. Були будівничі з Венеції — Бернардо Морандо, Рима — Павло Римлянин та інших міст. Працюючи головним чином у Львові, вони виступали також як підприємці у розробці будівельних матеріалів, проведенні будівельних робіт. Більшість з них ввійшли в створений 1592 р. цех будівничих у Львові.

Страницы: 1, 2, 3, 4