Курсовая работа: Право державної власності

Курсовая работа: Право державної власності

ДЕРЖАВНА МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Кафедра цивільно – правових дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни

«Цивільне право України»

На тему

«Право державної власності»

Дніпропетровськ 2007р.

ПЛАН

Вступ

1. Загальні положення про право державної власності

1.1 Поняття та форми права власності в цивільному законодавстві

1.2.  Суб’єкти права державної власності

1.3.  Об’єкти права державної власності

1.4.  Управління державним майном

2. Підстави виникнення права державної власності

3. Правовий режим майна

3.1 Поняття та зміст правового режиму майна

3.2 Основні форми здійснення права державної власності

Висновок

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Відразу після розпаду СРСР на пострадянському просторі створилось царство беззаконня та безладу, і незалежна Україна не стала винятком. Зміна влади, законодавчий хаос, розкол зв’язків, що створювались десятиріччями між підприємствами – все перетворювало ситуацію в країні на велике болото, у воді якого легко було ловити рибу махінаторам різного масштабу та походження. З економікою взагалі було найважче – мета визначалась словами «жити добре, як на Заході». Головне багатство української економіки-металургія та хімічна промисловість стали мішенню коршаків з усього світу. Ринкова безграмотність директорів найбільших підприємств дозволяла розтаскувати українські ресурси куди тільки можна було.

Ці слова генерала держбезпеки України Олександра Нездолі з його досьє, свідчать про реальний стан речей, який існував в Україні за часів утворення нашої держави, а також про те, що власність як державна, так і приватна, знаходились в хаотичному русі від одних осіб до інших. Така ситуація потребувала правової регламентації відносин, що складались в сфері володіння, користування і розпорядження майном. Тому вже 7 лютого 1991 року Верховна Рада України прийняла Закон “Про власність”, а 17 червня 1992 року Постановою Верховної Ради України “Про право власності на окремі види майна” був затверджений Перелік майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України. Я почав свою курсову роботу з цитати, яка розказує що було насправді для того, щоб показати, які передумови були для правової регламентації права державної власності, для чого її треба було захищати і чи необхідно було захистити майно держави від злочинних посягань громадян та інших осіб, які хотіли скористатись ситуацією і забрати у себе ж частку державної власності.

Але те, що Верховна Рада вчасно зреагувала і видала нормативний акт, що захищав державну власність, не дуже й допомогло. Численні процеси з передачі державного майна у власність іноземним громадянам та юридичним особам, що супроводжувались в Україні протягом часів незалежності, не виражали інтересів всього народу, який є суб’єктом права власності (це положення закріплено в статті 13 Конституції України). Під приводом заохочення іноземних інвестицій в економіку держави, окремі особи використовували національні багатства для власної наживи, не враховуючи при цьому інтереси держави. Вже згадуваний мною вище Олександр Нездоля згадує, що навіть скасовувались підприємства, які діяли в інтересах держави, їм приписувався ярлик монополізаторів, їх діяльність не влаштовувала олігархів. Звичайно, що вислови цієї людини – це тільки окремі роздуми щодо конкретної ситуації, яка реально існувала в Україні. Але право неможливе без врахування історичної думки, об’єктивної і реальної.

Ще один приклад того, як олігархи забирали частку державного майна це “Криворіжсталь”, один з найбільш могутніх заводів України, який донедавна залишався в приватній власності декількох осіб. Але проведений відкритий аукціон за часів прем’єрства Ю. В. Тимошенко повернув державі це велике та економічно важливе підприємство. Зараз, в 2007 році за даними ЗМІ, держава далі проводить політику роздержавлення деяких галузей економіки. Наприклад, Фонд державного майна України збирається провести приватизацію Обленерго, продавши до 26% акцій 10 об’єктів державної власності.

Досліджуючи різні питання я використовую, перш за все, метод аналізу, який полягає у виокремленні необхідної тематики, її опрацюванні, детальному розгляді та виділенні проблем, недоліків та позитивних моментів. Далі, звичайно, користуюсь системним методом, який допомагає узагальнити досліджене, скласти все в узгоджену систему та утворити таким чином єдину цілісну картину. Важливим та корисним методом є порівняльно-правовий, за допомогою якого я співставляю законодавство України та інших держав у необхідній сфері, виявляючи таким чином подібне та відмінне, аналізуючи закордонний досвід. І, звичайно, не можливо обійтися без таких методів як логічний та формально-догматичний, які забезпечують дотримання причинно-наслідкових зв’язків та необхідних правових конструкцій

Мета моєї курсової роботи полягає у тому, щоб розкрити поняття державної власності, суб’єкти, які мають право володіти, користуватись та розпоряджатись нею, об’єкти, що до неї входять; визначити підстави виникнення права держаної власності; розкрити зміст основних форм здійснення права державної власності (такі як право повного господарського відання і право оперативного управління); визначити , у чому полягає зміст інституту права повного господарського відання і права оперативного управління; визначити відмінність права власності від правового режиму майна державних підприємств та установ. І я спробую відповісти на всі поставлені перед моєю роботою питання.

1. Загальні положення про право державної власності

1.1 Поняття та форми права власності в цивільному законодавстві

Я вважаю, що виконання цієї роботи необхідно почати з визначення поняття власності. Отже, за частиною 1 статті 2 Закону України “Про власність” зазначається, що “право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном”. Так як тема курсової роботи – це безпосередньо право державної власності, то в цьому ж Законі дається визначення, що є державна власність в Україні. За статтею 31 Закону України “Про власність” – “до державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність)”. В Цивільному Кодексі в ст. 326 зазначається, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Але в Законі “Про власність” дано загальне визначення терміну “право власності”, яке має свої особливості в різних галузях права. Наприклад, Конституція України, Цивільний, Господарський Кодекси і деякі вчені-цивілісти (з огляду на наукову літературу) дещо по-різному висвітлюють питання права власності та її форм на сучасному етапі розвитку нашої держави. [Проблемними серед правознавців є питання: чи існує сьогодні поняття форми права власності; чи є взаємозв’язок між поняттями права власності і формами права власності; і, взагалі, чи доцільно вживати термін “форма права власності”].[1]

Щодо Конституції, то проаналізувавши положення статей 13 та 142 можна зробити висновок, що Основний Закон нашої держави наводить такі різновиди права власності: право власності Українського народу; право державної власності; право власності АР Крим; право комунальної власності як власності територіальних громад. Тобто в Конституції закріплені базові положення правової демократичної держави, яка захищає всі форми власності і визначає, що належить до державної власності.

Цивільний Кодекс (ЦК) України не містить поділу права власності на види чи форми, але, як і в Конституції, ЦК передбачає: право власності Українського народу, право приватної власності, право державної власності та право комунальної власності. У ЦК України дається відмінне від Закону України “Про власність” поняття саме власності. У ч. 1 ст. 316 зазначається, що “правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб”.

Щодо Господарського Кодексу (ГК) України, то він передбачає те саме, що і ЦК, тобто право власності Українського народу, право приватної власності, право державної власності та право комунальної власності. Але відмінним ГК від Конституції та ЦК є визначення самого поняття власності. Стаття 134 ГК називає право власності основним речовим правом у сфері господарювання, і в ч. 1 цієї статті зазначає, що “суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб’єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб’єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом”.

Отже, у цьому разі критерієм поділу є суб’єктний склад відносин власності, а не форми права власності. І Конституція, і ЦК України поділяють право власності за належністю майна спеціальному суб’єкту права власності, тобто законодавство взагалі не застосовує такої категорії, як форма права власності.

Також необхідно визначити, який зміст мають поняття “власність” та “право власності”. Науковці сперечаються з цього приводу, тому що неможливо точно сказати, до якої науки відносяться дані поняття: чи до юридичної, чи до економічної (адже в економічній теорії поняття власності є однією з центральних категорій). Все ж таки більшість науковців стверджує, що “власність” визначає економічний зміст, тобто це категорія економічна, а “право власності” – юридичний, тобто це правова категорія, що визначає належність певного майна особі як власникові. Зміст же права власності становлять належні власникові повноваження з володіння, користування та розпорядження.

А який же взаємозв’язок існує між поняттями права власності і формами права власності? Чи правильним буде вживати словосполучення форма права власності взагалі? Так, доктор юридичних наук, професор Я. Шевченко підкреслює, що [право приватної власності є головною правовою формою насамперед індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. А відповідно до ст. 116 Конституції України, Кабінет Міністрів забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності].[2] Отже можна зробити висновок: так як ЦК не наводить поняття форми власності, то це не правова категорія, а економічна, і не може йтися про систему права власності, яка складається з таких його форм, як приватна, колективна, державна і комунальна. З огляду на це, недоцільним є збереження права колективної власності як невизначеного суперечливого поняття. Так як цивільне право дає можливість суб’єктам врегульовувати свої відносини на власний розсуд (диспозитивність методу цивільного права), якщо це не суперечить основним засадам законодавства, суті відносин або якщо інше не передбачено законом, колективні підприємства продовжують діяти без зміни форми власності. Тобто спостерігається певний парадокс – в Україні діє безліч підприємств колективної форми власності, але їх згідно з вимогами закону не повинно бути, тому що законодавець не визнає такої форми права власності (приміром Конституція України, або ЦК України). Хоча Закон України “Про власність” присвячує цілий розділ (IV) праву колективної власності, а ГК України – Главу 10 підприємствам колективної власності.

Отже, підсумовуючи викладене, можна підтвердити факт існування в Україні таких форм власності: приватної, державної, комунальної та власності юридичних осіб (колективної). Не можна сказати, що якась з них істотно переважає, але конкуренція відбувається між державною та приватною власністю. [Свідомо зміщуються акценти – природність приватної власності для ринково-демократичного суспільства трактується як необхідність негайної передачі державного майна в приватні руки. З цього приводу слід вказати на відсутність будь-якої вагомої аргументації стосовно неефективності державної власності. Настирлива пропаганда переваг приватного господарювання і необхідності повного роздержавлення скеровується інтересами тих, хто бажає задешево отримати в своє розпорядження виробничий потенціал, створений працею цілих поколінь][3]. Далі, із всіх зазначених форм власності, я глибше розгляну саме право державної власності.

1.2 Суб’єкти права державної власності

Власність – це певні матеріальні блага, які мають комусь належати. Що ж до державної власності, то у неї є свої суб’єкти, які мають право володіти, користуватись та розпоряджатись цією власністю. Отже, в ст. 32 Закону України “Про власність” визначається, що [суб’єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради України; суб’єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів; суб’єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України, Верховна Рада Республіки Крим — на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів — на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності].[4]

Суб’єкти права власності вправі реалізувати своє суб’єктивне право та суб’єктивний обов’язок відповідно до принципу, згідно з яким вони вправі без обмежень здійснювати господарську діяльність, котра не суперечить чинному законодавству. [На етапі впровадження регуляторної політики в сферу господарювання правовий статус кожного з суб’єктів права власності якісно змінився. Особливо значні зміни сталися в регуляторно-правовому статусі держави та органів місцевого самоврядування. Вони зумовлені об’єктивними процесами поступового набрання Україною статусу правової держави та громадянського суспільства, а також проведення реформи в сфері господарювання, змістом якої є послаблення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва, запровадження нових підходів до державного регулювання господарської діяльності]. [5] Тобто видно, що держава втрачає свої позиції у сфері управління державною власністю і управлінням сферою господарювання.

Аналізуючи ст. 13 Конституції України, можна дійти висновку, що суб’єктом права власності визнається Український народ. Підставою такого висновку стало текстуальне формулювання такого положення: “Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією”. Таким чином, встановлений Основним Законом нашої держави порядок здійснення прав власника від імені Українського народу стосується лише перелічених об’єктів. Також чітко не визначено чи є Автономна Республіка Крим суб’єктом права державної власності, адже в ст. 138 Конституції України зазначається, що до відання АРК належить управління майном, що належить Автономній Республіці Крим. Але, наприклад, в Законі України “Про приватизацію державного майна” майно, яке належить АРК, приватизується як державне. Але є певні сумніви у правомірності визнання власності АРК державною, тому що АРК не є державою, хоча і є республікою, має певний обсяг автономії в межах України. Отже, виходячи з положень Конституції України, можна визнати, що суб’єктом права державної власності є держава, утворена Українським народом (окрім виключної власності народу).

Так як згідно з Законом України “Про власність” до державної належить ще і комунальна власність, то суб’єктами права комунальної власності можна вважати адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів. Але за Конституцією України суб’єктами права комунальної власності, відокремленої від державної, стали територіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності.

1.3 Об’єкти права державної власності

Так як є суб’єкти права власності, то мають бути і об’єкти (відповідно до теорії права у будь-яких відносинах, що стосується їх структури, мають бути присутні суб’єкти, об’єкти, зміст правовідносин (суб’єктивні права та юридичні обов’язки)). Загальновизнаним теорією права суб’єктом будь-яких правовідносин є матеріальні та нематеріальні блага (речі, дії, результати дій, особисті немайнові блага), з приводу яких виникли правовідносини, на використання або охорону яких спрямовані взаємні суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Відповідно до ст. 34 Закону України “Про власність” загальнодержавну (республіканську) власність становлять: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення; кошти республіканського бюджету; республіканський національний банк, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток; інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами. З цього переліку можна виділити дві категорії майна державної власності:

а) майно, яке взагалі не може перебувати у власності окремих осіб права власності, тобто таке майно, яким мають право користуватись, володіти та розпоряджатись виключно суб’єкти права державної власності (наприклад, оборонні об’єкти, Національний банк України);

б) майно, яке в принципі може бути у власності інших суб’єктів, але за своїм функціональним призначенням має забезпечувати загальнодержавні інтереси (приміром майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів: наприклад, кошти, що виділяються державою Академії митної служби України, покликані на забезпечення матеріально-технічнічної бази цього державного навчального закладу, але майно, яке Академія купляє за державні кошти є власністю саме цього навчального закладу).

Державною власністю також визнається майно, що забезпечує діяльність Президента України, Кабінету Міністрів України та утворюваних ними органів. Це положення має дуже важливе значення, тому що ці посади є виборними і одні й ті самі особи не будуть перебувати на посадах все життя, будуть інші особи, що прийдуть їм на зміну. Отже, майно, яким користується, володіє та розпоряджається Президент, члени Кабінету Міністрів, є власністю держави, а не окремих осіб, які займають зазначені посади на період, визначений Конституцією та Законами України.

Отже, у державній власності юридично може бути будь-яке майно, у тому числі й таке, що не може перебувати у власності інших суб’єктів. Зокрема, Постанова Верховної Ради України “Про право власності на окремі види майна” від 17 червня 1992 року затверджує Перелік майна, що не може бути у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України. Таким майном є: зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси, Вибухові речовини й засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва, бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря), протиградні установки, державні еталони одиниць фізичних величин, спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації, електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Так як до державної власності в Україні належить і комунальна власність, то необхідно визначити об’єкти права власності адміністративно-територіальних одиниць. Відповідно до ст. 35 Закону України “Про власність” до об’єктів права комунальної власності належить: майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території; майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб’єктами права власності. Щодо останнього положення Закону, то в принципі його можна пояснити таким чином: бувають випадки, коли приватні підриємці вирішують зайнятись благодійністю і передають у власність тієї адміністративно-територіальної одиниці, де проживають, певні кошти, які при передачі їх певним органам стають державною власністю (наприклад, підприємець дає гроші для культурного розвитку його мікрорайону в міську раду); або у особи на території її дільниці біля будинку стоїть монумент якогось письменника і він передає його у власність міста, в якому він проживає.

Перелік об’єктів права комунальної власності встановлено не тільки в зазначеному Законі, але і в Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року, в якому, згідно із ст. 60 зазначається: [територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження].[6] Але в цьому Законі є певні недоліки, тому що не містять критерії, які визначають особливість комунальної власності, на відміну від Закону України “Про власність”.

Отже, ми бачимо, що до державної власності відносяться будь-які матеріальні речі (в основному це майно, установи, певні стратегічні об’єкти), які покликані забезпечувати діяльність державних органів, забезпечувати економічний та соціально-культурний розвиток як всієї держави, так і окремих територій, і ці блага не мають бути власністю інших осіб, суб’єктів права власності.

1.4 Управління державним майном

Зазначені суб’єкти права державної власності здійснюють належні їм повноваження, використовуючи особливий правовий інститут – управління. Згідно з ст. 1 Закону України “Про управління об’єктами державної власності” від 21 вересня 2006 року під управлінням розуміється — [здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб’єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об’єктів, пов’язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб].[7] Отже таке управління здійснюють Кабінет Міністрів, територіальні громади та уповноважені ними органи. Отже, управління загальнодержавною та комунальною власністю її суб’єкти здійснюють або самостійно, або через уповноважені ними державні органи. З метою підвищення ефективності використання державної власності та оперативності прийняття управлінських рішень управлінські функції щодо цієї власності делегуються уповноваженим органам.

Страницы: 1, 2, 3