Курсовая работа: Право державної власності

В умовах пошуку оптимальних варіантів управління загальнодержавною власністю у період становлення в Україні засад ринкової економіки коло уповноважених державних органів зі здійснення функцій управління загальнодержавним майном досить часто змінювалось].[8] Згідно з ст. 4 Закону України “Про управління об’єктами державної власності” суб’єктами управління об’єктами державної власності є: Кабінет Міністрів України; Фонд державного майна України; міністерства та інші органи виконавчої влади ; органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об’єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації; юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави; Національна академія наук України, галузеві академії наук.

Обсяг повноважень щодо управління державним майном визначається в законодавчому порядку. За законом України “Про власність” державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України.

Щодо Кабінету Міністрів, то його повноваження в сфері управління державною власністю закріплені ще й в п. 5 ст. 116 Конституції України, а саме: Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності і здійснює управління об’єктами державної власності. Звичайно, що це не повний перелік повноважень Кабінету Міністрів, але якщо зазначати повний перелік, то напевно і не вистачить обсягу курсової роботи. Але до основних належить: визначає органи, які здійснюють управління; встановлює порядок передачі майна суб’єктам управління; призначає уповноважених осіб на виконання функцій з управління; визначає умови створення та діяльності господарських структур; стежить за роботою інших органів управління; забезпечує контроль за ефективністю управління об’єктами державної власності.

Фонд державного майна України – один з центральних органів, які здійнюють управління державною власністю. Повноваження Фонду можна поділити на 3 категорії: повноваження щодо державних підприємств, установ і організацій; нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна; щодо корпоративних прав держави. Основними повноваженнями Фонду є: виступ орендодавцем цілісних майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів; здійснення контролю за використанням орендованих цілісних майнових комплексів; виступ від імені держави засновником господарських організацій, до статутних фондів яких передається державне майно; прийняття рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію підприємств і організацій, заснованих на державній власності, що перебувають у його управлінні; погодження розміру плати за оренду державного майна за договорами оренди, укладеними підприємствами, військовими частинами Збройних Сил України та іншими військовими формуваннями; захист майнових прав держави на її території та за кордоном; здійснення формування і ведення Єдиного реєстру об’єктів державної власності; виступ розпорядником Єдиного реєстру об’єктів державної власності; забезпечення передачі нерухомого майна творчим спілкам та релігійним конфесіям; дозволяє здійснювати застави майна державних підприємств, що перебувають у його управлінні; здійснення контролю за виконанням функцій з управління корпоративними правами держави уповноваженими органами управління та уповноваженими особами; здійснення методологічного забезпечення управління корпоративними правами держави; визначення критеріїв ефективності управління корпоративними правами держави; визначає вартість об’єктів державної власності. Фонд державного майна виконує свої повноваження самостійно, але деякі з них він має здійснювати за згодою Кабінету Міністрів, наприклад, передає певні функції управління об’єктами державної власності, що знаходиться в його управлінні, іншим уповноваженим органам.

Деяким корпораціям в Україні було делеговано функції з управління майном організацій і підприємств, які засновані на загальнодержавній власності та входять до їх складу, і такими, зокрема, є “Укрбуд”, “Украгропромбуд”, “Укртрансбуд”, та деякі інші, зазначені Декретом Кабінету Міністрів України від19 лютого 1993 року. Важливо зазначити, що міністерствам та іншим органам державної виконавчої влади при здійсненні функцій управління забороняється пряме втручання в господарську діяльність підприємств, віднесених до загальнодержавної власності.

В законодавстві закріплена така цікава функція міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, як управління майном у період до створення акціонерних товариств і після їх створення. Зокрема, після створення таких акціонерних товариств до початку розміщення акцій уповноважені органи державної виконавчої влади контролюють додержання статутів створених акціонерних товариств та приймають разом з Фондом державного майна України (ФДМУ) відповідні рішення у зв’язу з їх порушенням, здійснюють контроль за ефективністю використання і збереження майна акціонерних товариств. З початку розміщення акцій акціонерних товариств виконання функцій щодо управління акціями, які перебувають у загальнодержавній власності, здійснює в установленому порядку уповноважна особа, яку призначає ФДМУ за погодження з відповідним центральним органом виконавчої влади. Порядок здійснення уповноваженими особами функцій щодо управління такими акціями визначає Кабінет Міністрів.

Необхідно зазначити, що ФДМУ фактично не в змозі дати відповідь щодо покупців пакету акцій, невиконання інвестиційних зобов’язань та особливих умоа приватизації, причин їх невиконання, кількості приватизованих об’єктів, повернутих до державної власності у зв’язку з невиконанням інвестиційних зобов’язань. [Враховуючи, що держава продала за безцінь понад половину належного їй виробничого потенціалу, плата надто висока. При оцінці даної ситуації необхідно виходити з того, що інвестиційний клімат залежить не тільки від спеціального правового регулювання процесів приватизації, а не в останню чергу від економічного та політичного клімату, від загального рівня господарського порядку в Україні.

Вище я вже зазначив, що суб’єкти управління державною власністю, зокрема ФДМУ, передають державне майно в оренду приватним особам та іншим суб’єктам власності. Сьогодні значна частка державної власності передана в приватне користування шляхом оренди. При цьому законодавчо встановлено, що орендна плата надходить безпосередньо до бюджету лише при оренді цілісних майнових комплексів, яких не так вже й багато. Я розглянув судову справу зі спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про оренду державного майна. Суть справи полягає в тому, що закрите акціонерне товариство звернулось з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна в м. Києві про продовження дії договору оренди державного майна, строк дії договору закінчувався, а від відповідача не надійшла заява про його припинення, тому договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, що передбачені договором, але відповідач позов не визнав, посилаючись на те, що позивач був повідомлений про припинення дії договору. В даній справі зазначений факт того, що Фонд державного майна та його уповноважені органи неналежно виконують свої повноваження з управління державною власністю, покладені на нього законом. В справі зазначається, що Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву не довело належними засобами доказування факту направлення Закритому акціонерному товариству заяви про припинення договору оренди. В процесі судового засідання було встановлено, що згідно з ч. 2 ст. 12 Закону України Про оренду державного та комунального майна у разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

В Законі України “Про управління об’єктами державної власності” ст. 17 встановлюється відповідальність за порушення законодавства з питань управління об’єктами державної власності: за невиконання вимог законів України та інших нормативно-правових актів з питань управління об’єктами державної власності до винних осіб застосовуються заходи адміністративної, дисциплінарної, цивільно-правової та кримінальної відповідальності згідно із законом. Отже, Регіональний відділ ФДМУ, зазначений в справі, може нести відповідальність на підставі закону.

Основоположні принципи здійснення правомочностей щодо комунальної власності сформульовано в ст. 143 Конституції України, згідно з якою територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності: утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації та установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю.

2.  Підстави виникнення права державної власності

Державна власність виникає різними способами (за юридичними підставами), значення яких є неоднаковим. Далі я наведу різні способи виникнення права державної власності і дам їм характеристику.

1. Націоналізація – це примусове безоплатне вилучення засобів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність. Націоналізація – це лише політико-економічний, а й юридичний акт, який знаходив оформлення у відповідних законодавчих актах. Цими актами були націоналізовані земля, її надра, води, ліси, банки, промислові підприємства, транспорт та інші найважливіші об’єкти. Закон України “Про власність”, Цивільний Кодекс України, не передбачають примусового безоплатного вилучення майна у громадян та недержавних юридичних осіб у державну власність (крім конфіскації майна як санкціїї за правопорушення). В ст. 41 Конституції України прямо записано, що примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а в умовах воєнного та надзвичайного стану – з наступним відшкодуванням їх вартості. Тобто в Україні встановлено конституційні гарантії неприпустимості безоплатного примусового вилучення об’єктів права власності.

2. Похідним способом виникнення права державної власності є угоди у сфері внутрішнього і зовнішнього товарообігу (оплатні і безоплатні). Вони забезпечують перехід у державну власність матеріальних благ від інших власників (недержавних підприємств та організацій, окремих громадян). Укладення договорів між державними підприємствами фактично є засобом не збільшення державної власності, а лише перерозподілу матеріальних благ. Найпоширенішими є договори на закупівлю сільськогосподарської та іншої продукції у колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), зовнішньоторговельні договори. Право державної власності виникає також за рахунок подарованого окремими громадянами майна, успадкованого майна, коштів від випуску лотерей, облігацій державної позики, цінних паперів.

3. Право державної власності виникає також внаслідок застосування реквізиції та конфіскації, стягнення штрафів за правопорушення.

Реквізиція (ст. 353 ЦК) — це примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна. Можлива вона лише у випадках і порядку, встановлених законодавством України; застосовується у період війни, стихійного лиха, масових епідемій тощо. У практиці трапляється досить рідко. У сучасних умовах застосовується особливий вид реквізиції майна, яке не може належати громадянам на праві власності, але придбане за відсутності правопорушення. Так, відповідно до ст. 143 ЦК особам» у яких вилучено за постановами органів дізнання, попереднього слідства прокуратури або суду дорогоцінні метали і коштовні камені, що є валютними цінностями, у разі їх засудження без конфіскації майна або винесення виправдовувального вироку чи закриття кримінальної справи вилучені цінності повертаються в натурі чи відшкодовується їхня вартість. При застосуванні останнього варіанта якраз і матиме місце реквізиція.

Конфіскація (ст. 354 ЦК) — це примусове безоплатне вилучення державою майна в особи як санкція за правопорушення. Правопорушення, за які застосовується конфіскація, визначаються кримінальним, адміністративним, цивільним законодавством. Кримінальний Кодекс України передбачає застосування конфіскації за здійснення корисливих злочинів (розкрадання державного і громадського майна, крадіжку особистого майна громадян, грабіж, розбій, шахрайство тощо), а також багатьох некорисливих злочинів (державна зрада, шпигунство, посягання на життя державного діяча, посягання на життя представника іноземної держави та ін.). Відповідно до ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення може застосовуватись конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення (наприклад, при порушенні правил полювання, занятті забороненим промислом, незаконних операціях з іноземною валютою і платіжними документами, порушенні митних правил); грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення. Поширеною є конфіскація предметів, які були безпосередніми об'єктами порушення митних правил, і предметів із спеціально виявленими тайниками. Предмети, щодо яких винесено митними органами постанову про конфіскацію, після закінчення строків на оскарження цієї постанови конфіскуються, причому незалежно від того, чи є вони власністю особи, яка вчинила порушення митних правил, а також незалежно від того, встановлена ця особа чи ні (ст. 326 Митного Кодексу України).

Від конфіскації як міри кримінального покарання та конфіскації як міри адміністративного стягнення слід відрізняти випадки судового обернення у доход держави об'єктів безпідставного збагачення (хабарів, прибутків від незаконної підприємницької діяльності тощо), повернення стягнення на майно боржника чи заподіювача шкоди тощо. Взагалі вважається, що існуюча в Україні законодавча конфіскаційна політика має бути переглянута і приведена у відповідність зі ст. 41 Конституції України, відповідно до якої конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. У цивільному законодавстві, у статтях, які встановлюють санкції у вигляді безоплатного стягнення майна у доход держави за допущене правопорушення, не застосовується термін "конфіскація". Проте, на мій погляд, можливість стягнення майна у доход держави при визнанні угоди, укладеної з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, за правилами необхідно розглядати як цивільно-правову конфіскацію,

Кримінальним, адміністративним, цивільним законодавством, а також іншими галузями законодавства у багатьох випадках передбачається застосування до правопорушників штрафних санкцій у вигляді відповідних грошових сум.. При стягненні їх у доход держави також поповнюється державна власність. Тобто я зробив висновок, що конфіскація застосовується і передбачається не тільки Цивільним Кодексом, але й іншими нормативно-правовими актами.

4. Однією з підстав виникнення права державної власності є визнання майна безхазяйним. Так, відповідно до ст. 335 ЦК майно, яке не має власника або власник якого невідомий, надходить у власність держави (безхазяйне майно, яке належало колгоспному двору, ставало власністю колгоспу). Безхазяйне майно надходить у власність держави за рішенням виконавчого комітету районної, міської ради народних депутатів, ухваленим за заявою фінансового органу. Заява про визнання майна безхазяйним може бути подана не раніше року після прийняття майна на облік відповідним фінансовим органом або виконкомом селищної, сільської ради народних депутатів. Фактами, які свідчать про безхазяйність майна, можуть бути: неможливість виявити власника при вилученні у злочинців викраденого майна, в разі стихійного лиха, при втраті права на майно у зв'язку зі спливом позовної давності для його витребування тощо. Вказані наслідки не застосовуються, якщо власник відомий, адже з певних причин відсутній або визнаний безвісно відсутнім. Майно, визнане у встановленому порядку безхазяйним, зараховується безпосередньо у державний бюджет (грошові , суш в українській або іноземній валюті, платіжні документи, облігації та ін.).

5. З додержанням правил ст. 337 ЦК у власність держави може перейти знахідка — майно, втрачене власником (володільцем) поза його волею і знайдене іншою особою. Громадянин, який знайшов загублену річ, зобов'язаний негайно повідомити про це особу, що загубила, повернути їй знайдену річ або заявити про знахідку і здати річ до міліції чи до виконкому селищної, сільської ради народних депутатів, а коли річ знайдено в установі, підприємстві або на транспорті, здати її адміністрації відповідної організації. Адміністрація, не виявивши у двотижневий строк законного володільця, негайно повинна здати загублену річ міліції або виконкому. Органи транспорту зберігають і реалізують здані їм речі відповідно до чинних на транспорті правил. Міліція або виконком зберігають здані їм речі протягом 6 місяців. Якщо за цей період власника не буде виявлено, речі переходять у власність держави. Для цього не потрібно спеціального судового чи іншого рішення.

6. Ще однією підставою набуття права державної власності за ст. 341 Цивільного Кодексу є набуття права власності на бездоглядну домашню тварину. Ця стаття встановлює, що якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців – щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні. У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.

7. За ст. 343 ЦК наступною підставою виникнення права державної власності є набуття права власності на скарб. Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності. У разі виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до 20% від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування. Тобто виходячи із зазначеного, держава при будь-якому виявленні скарбу з землі право державної власності виникає автоматично, так як одним з об’єктів права державної власності є земля.

Отже, я зробив висновок, що державна власність може виникати в будь-який з первісних чи похідних способів, але у держави є підстави для набуття нею права власності в такі способи, в які це право не може виникнути в інших власників – фізичних або юридичних осіб. Ще до того ж в Цивільному Кодексі в главі 24 – набуття права власності – не всі підстави набуття права власності можуть бути застосовані до держави, як суб’єкта права власності.

3. Правовий режим майна

3.1.  Поняття та зміст правового режиму майна

У чинному законодавстві та спеціальній літературі досить часто зустрічається термін «правовий режим», який через невизначеність змісту та сфери застосування, по-суті, набув характеру універсального. Так, завдяки універсалізму термін «правовий режим», який був розроблений теорією господарського права та у первісному розумінні й значенні вживався лише щодо майна (його окремих видів) господарських органів та інших видів майна, що знайшло закріплення і в законодавстві, згодом почав застосовуватися і щодо інших об'єктів — діяльності, території, тощо, правовий режим яких досліджується іншими галузями науки. Поняття та зміст правового режиму майна суб'єктів господарювання, відрізняється від правового режиму власності (об'єктів власності), і доказом цього є багато факторів.

У науковій літературі існують різні визначення поняття правового режиму майна суб'єктів господарювання. Так, на думку одних авторів, правовий режим майна господарських органів можна визначити, як встановлений в правових нормах порядок формування майна і наділення ним господарських органів, а також порядок управління ним цими господарськими органами та іншими ланками економіки. [Спробу визначити поняття правового режиму майна суб'єктів господарювання через систему правовідносин, об'єктом яких є цілісний майновий комплекс суб'єкта господарювання або його складова частина, а предметом — права і обов'язки учасників господарювання, пов'язані з володінням і використанням цілісного майнового комплексу в господарській діяльності, здійснила В. А. Малига. Привабливе, на перший погляд, визначення правового режиму майна, тим не менш, має окремі недоліки. По-перше. у запропонованому визначенні відсутній один із елементів правовідносин — суб'єкти, без яких існування будь-яких правовідносин як врегульованих нормами права суспільних відносин неможливе. По-друге, запропоноване визначення є занадто вузьким як щодо визначення об'єкта правовідносин, так і щодо повноважень самого суб'єкта господарювання та інших осіб стосовно окремих видів майна].[9]

Доречно зазначити, що в чинному законодавстві України (передусім, у ГК України) норми щодо правового режиму майна суб'єктів господарювання сформульовані й розміщені, як правило, безсистемно, за змішаним принципом: одна частина з цих норм встановлює правовий режим власності (об'єктів власності) безвідносно до виду суб'єктів господарювання (прикладом цього є положення ст. 141 ГК України та низки нормативно-правових актів, що визначають особливості правового режиму державного майна у сфері господарювання); друга — правовий режим майна окремих суб'єктів (наприклад, статті 66, 75, 77, 87, 100, 123 ГК України, а також нормативно-правові акти, що визначають правове становище окремих суб'єктів господарювання); третя — правовий режим окремих видів майна (статті 163—165, 387, 391—395 ГК України, а також нормативно-правові акти, що визначають особливості правового режиму окремих видів майна). Зрозуміло, що така розпорошеність правових норм потребує як певної їх уніфікації у межах Господарського Кодексу України, так і узгодженості положень окремих спеціальних законів та інших нормативно-правових актів з положеннями Господарського Кодексу України і навпаки.

Значення уніфікованого розуміння відповідного правового закріплення елементів правового режиму майна суб'єкті господарювання, а також недоліки законодавства в цій частині можна побачити на прикладі кожного з елементів правового режиму, починаючи зі структур (складу) майна зазначених суб'єктів.

Згідно з ч. 1 ст. 139 ГК України майном визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначенні виробляються чи використовуються діяльності суб'єктів господарювання і відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Оскільки ГК України не містить визначення поняття речі, то я звернувся до ст. 17 ЦК України, яка під річчю розуміє предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Виходячи з такого, досить загального визначення та враховуючи положення ст. 190 ЦК України майном суб'єкта господарювання можуть бути визнані окрема річ, сукупність речей, а також майнові права і обов'язки, проте для визнання цих об'єктів речами в розумінні Господарського кодексу необхідно, щоб вони відповідали ознакам, зазначеним в ч. 1 ст. 13 ГК України, а саме: а) мали вартісне визначення; б) вироблялися чи використовувалися у діяльності суб'єктів господарювання; в) відображалися в балансі цих суб'єктів або враховувалися в інших встановлених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Поряд із застосуванням терміна «правовий режим майна» щодо окремих видів майна інколи вживається термін «правовий статус». Таке вживання останнього терміна (так само, як і терміна «правове регулювання»), тим більше в законодавстві, є небажаним, навіть неприпустимим, оскільки правовий статус характеризує суб'єкта права (наприклад, фізичну чи юридичну особу, учасника господарських відносин чи суб'єкта господарювання, торговця цінними паперами тощо), але не об'єкт (майно, вид діяльності, територію тощо). Так само правове регулювання здійснюється не щодо окремих видів майна, а щодо певного виду суспільних відносин, у тому числі тих, що складаються у процесі здійснення окремих видів господарської діяльності.

Страницы: 1, 2, 3