Дипломная работа: Ізяслав - основні етапи розвитку

Міщани Нового Заслава сплачували грошовий та вівсяний чинші з землі, подимний, гайдуцький та пушкарський податки; вибирання податків супроводжувалося платою бірчого [35, 237]. За забезпеченням землею реєстр виділяє волочних, півволочних та безземельних міщан, до яких зараховує підсусідків та коморників; окремо реєструються служилі категорії населення. Найпоширенішого для попереднього випадку користування четвертинами волоки Новий Заслав поки що не знав. Чисельність міщан, об’єднаних у десятки, які користувалися землею, становила 351 особу [35, 337]. Порівняно з 1606 р. (365 осіб) їх кількість дещо зменшилася, як зменшилася на один і кількість десятків [25, 156]. Натомість, розміри землі, якою користувалися приписані до десятків міщани (365 - у 1606 р. та 351 - у 1612 р), не змінилася й становила в 1606 р.132, а в 1612 р. - 132,5 волоки. Рівень забезпечення новозаславців землею був помітно вищим порівняно зі старозаславцями.

Вищий рівень забезпечености новозаславських міщан порівняно зі Старим Заславом можна пояснити кількома факторами. По-перше, це саме новий характер міського поселення, де виділення землі було одним з елементів заохочення населення. По-друге, Новозаславська волость, на яку припадала більша кількість малополіської смуги, мала, відповідно, більший земельний резерв, а міська земля була одним із способів загосподарення. Нарешті, Новий Заслав мав право проведення трьох щорічних ярмарків [25, 153], під час яких міщани, як вже зазначалося вище, якусь частку сільськогосподарської продукції могли збувати приїжджим купцям. Частина міської ріллі - біля 11 ділянок розміром щонайменше 7,5 волок (точно встановити обидва показники неможливо через попсованість тексту документу) - лежала пусткою.

Відсутність серед повинностей міщан податків від занять торгівлею та ремеслом не дають можливості в усій повноті відтворити характер міських занять новозаславців.

На 1617 р. м. Красний Корець належало до незначних, тобто було містечком. Натомість перспективи його подальшого розвитку проявлялися у кількості його вулиць. Їх було одинадцять, на них було 296 будинків. Мало це містечко і значний Ринок, на якому знаходилося 29 будинків [25, 112, 124.].

До другого десятиріччя XVI ст. відноситься ще один інвентар, який описує Старий та Новий Заслави і Білогородку. Він недатований, але на його першій сторінці вказується, скоріш за все, пізнішим упорядником, як час створення 1617 р.; М. Крикун датує його “складеним десь в одному з перших двох десятиріч XVII ст." [28, 76]. Свідчення цього інвентаря є унікальними у зв’язку з тим, що містить вказівки на кількісний склад родин (“koszdego ossoba ys czeliadzią”) цих міст, який, щоправда, вважається дуже заниженим [28, 76.]. Поза цим, він зазначає відсутність органів міського самоврядування у Старому Заславі та Білогородці.

В інвентарі, окрім цього, вказані назви вулиць Старого та Нового Заслава. У першому вони інвентарем названі так:

1) над ставом, яка йде до єврейського кладовища (do okopu zidowskiego; 21 будинок), та окремо її дві полаті (28 та 24; друга - їдучи до Острога),

2) Затильна до малого ставка на низ (9),

3) Затильна (16),

4) що йде від Острога до монастиря та її полать (12 та 15),

5) можливо, Красна (Krziszna;7),

6) друга вулиця Погорільська (25) та 6) без назви (18) [28, 78]. У Новому Заславі на час створення існували такі вулиці:

1) Ринковий затилок за церквою (22 будинки),

2) Островська або Красна (56),

3) що йде повз Грицька;5),

4) що йде повз Бориса (8),

5) що йде повз Лутора;7),

5) Купецька,

6) паркан від Горині (60),

7) що йде повз Кроча;(1),

8) що йде повз Потапа (5),

9) паркан над Понорою (28),

10) Застав’я (40) [28, 78.]. На Ринку знаходилося 36 будинків; окремо від вулиць на самому початку переліку вміщено список міських урядовців: війта та суддів, присяжних, Андрій Різник, Савка, Яким, Михно. [30, 154].

Таким чином, можна говорити про етапи розвитку міської мережі Заславщини і її відображення в джерелах. У силу впливу зовнішніх чинників, він часто переривався й міста змушені були просто відновлювати свій попередній потенціал. Вже навіть підсумовуючи певний рівень загосподарення реґіону та будучи чинником і стимулом його подальшого поступу, міста вимагають окремого дослідження з точки зору соціально-економічної проблематики, яка на сьогодні відійшла на другий плян у вивченні ранньомодерної історії Волині та загалом України. Як наслідок, практично відсутні праці, які поєднували б аґрарні та урбаністичні підходи та тематику, цілісно розглядали б крупні маєткові комплекси. Значною мірою це залежить і від стану джерельної бази. Для першої половини XVIІ ст. Заславщина знаходиться чи не в найкращому становищі. У цьому відношенні важливими є використання практично одночасних за часом створення описів Старо - та Новозаславської (1636 - 1637 рр) волостей, а також Шепетівки (1643 та 1644 рр), Дяківського (1642 та 1647 рр) та Краснокорецького (1650 р) ключів та інші описи, а також господарські документи Заславщини.

Починаючи з 1386 року і далі, впродовж багатьох століть, Ізяслав був головною резиденцією багатих і славетних князів Острозьких, Заславських та Сангушків. Після другого розподілу Польщі у 1793 році Ізяслав став центром новоутвореної російської Ізяславської губернії. Проте губернським містом він стати фактично не встиг. У 1804 році центром всієї Волинської губернії, куди і входив Ізяслав, стало місто Житомир. Ізяслав став повітовим містом, яким і лишився надалі.

У 1891 володарем - Ізяслава став князь Роман Сангушко, єдиний представник цього роду. В цей час він постійно жив у Славуті Заславського повіту.

1.3 Місто Ізяслав у період ХІХ - ХХ століть

За Всеросійським переписом населення 1897 року в Ізяславі мешкало 12611 чоловік, в тому числі 7055 чоловічої статі і 5556 - жіночої. В Ізяславському повіті, куди входили містечка Гриців, Славута, Судилків і Шепетівка, проживало 208.7 тисяч чоловік.

Розвинутої промисловості в цьому регіоні не було. Але декілька промислових підприємств тут працювало. Це, перш за все шкіряний завод в Ізяславі і чавуно-ливарний завод Клейця за дві верстви від міста. В Ізяславі існувало три млина, що належали Р. Сангушку. В повіті було три кінних заводи. Два з них належали графу Потоцькому і один - князю Сангушку. В Ізяславі знаходилось управління військового начальника 128 піхотного староскольського полку. В місті була своя лікарня. Щорічно в центрі Ізяслава проводилась ярмарка. Мешканці Ізяслава традиційно православного віросповідання. Але в часи правління князів Заславських, які були римо-католиками, певна частина населення також прийняла римо-католицьке віросповідання. Це відбилося на храмовому будівництві міста. На кінець ХІХ століття в Ізяславі збереглися три католицьких костьоли, а саме: Барнардинський, Місіонерський і Фара. Всі три будівлі являли собою величні, чудові кам’яні споруди - пам’ятники архітектури минулого. [32, 412].

Чотири православні церкви були побудовані вже в ХІХ столітті. Це, перш за все Соборна церква Різдва Христового в старому місті, що була освячена в 1836 році. В старому місті ж була кладовищенська церква Успіння Пресв’ятої Богородиці, побудована у 1800 році. Пізніше було побудовано дві церкви в Новому місті. Це церква Святителя і Чудотворця Миколи, споруджена у 1861 році на кошти Р. Сангушка за розпорядженням царського уряду, і кладовищенська церква святого Михайла, побудована у 1869 році.

За “Обзором Волинской губернии за 1911 год" в Ізяславі було 6 богомілень, в яких мешкало 807 бідняків похилого віку. [26].

Дуже погано Ізяслав був забезпечений освітянськими учбовими закладами. Хоча це стосується й України в цілому.

У 1869 році в місті відкрилося двокласне міське училище Міністерства народної освіти з підготовчим класом. У 1884 році в ньому навчалось лише 150 учнів, в тому числі, 96 хлопчиків і 54 дівчинки. На початок ХХ століття, крім цього училища, в місті працювало жіноче вище початкове училище. У 1911 році в Ізяславі мешкало 14593 чоловіка. В Ізяславському повіті - 235452. в усіх учбових закладах працювало лише 20 вчителів і навчалось 450 учнів. Серед початкових учбових закладів було дві школи грамотності, що існували при церквах в приміщеннях богоділень. Цікаво, що церковно-парафіальна школа при церкві Святителя і Чудотворця Миколи знаходилась в старому дерев’яному будинку на цвинтарі. У 80-х роках в ній вчителював місцевий селянин, який закінчив лише підготовчий клас Ізяславського двокласного міського училища. У 1888 році в школі опанувало грамоту 50 дітей, в тому числі 37 хлопчиків. [26].

Середніх учбових закладів в Ізяславі не було. Але рівень культури і потяг до знань тут був досить великим. Про це свідчать такі факти: на початку ХХ століття в провінційному Ізяславському повіті існувала письмово-паперова фабрика, шість друкарень, в тому числі дві в Ізяславі, вже функціонували дві приватні бібліотеки. [6]

Нове століття для ізяславчан розпочалося загостренням земельного питання.

Могутній селянський рух, що розгорнувся в країні, знайшов гарячу підтримку серед широких мас трудової Волині. І це цілком закономірно. Адже тут були найбільші контрасти між селянськими і поміщицькими землеволодіннями. В Ізяславському повіті два найбільші поміщики Сангушко і Потоцький утримували понад 80 тисяч десятин землі, а селяни, які користувалися наділами, ледве переважаючими три десятини на двір. Таке скрутне становище мешканців міста і околиць призводить до масових виступів проти багатіїв.

Селяни виступають на масові порубки поміщицьких лісів, вимагають щоденної плати і скорочення робочого дня. Прагнуть примусити поміщиків повернути захоплені ними громадські вигони і сіножаті; найбільш поширеним був випас худоби на поміщицьких сіножатях і в лісах, особливо селах Михля, Лютарка, Сошне, Щурівці, Припутні та ін. Поштовхом до цього були події російської революції 1905-1907 років. Прокурор Житомирського губернського суду визнавав, що на обстановку в Ізяславському повіті впливали події, які відбувалися в центрі Росії. “Проникающие в народные массы Вольшской губернии слухи об аграрних беспорядках в центральних губерниях, неправильное толкование крестьянам злонамеренными лицами манифеста 17 октября. й порождают в сельськом населений толки об исключительном его праве пользования землями, находящимися во владении помещиков, монастырей й казней". [6, 9].

Царський прокурор змушений відзначити, що “усиленное брожение замечается среди малоземельних крестьян". [6, 9].

Досить бурхливі події розгорнулися в Ізяславі у травні 1905 року. Для боротьби з селянами посилались військові частини. Почалися арешти найбільш революційне налаштованих селян. Це викликало ще більше обурення.15 травня 1905 року із села Путринець до міста прибуло багато обурених людей з вимогою звільнити заарештованих своїх односельців, їх підтримали мешканці міста і навколишніх сіл: Чижівка, Сохуженці, Білиженці, Сморшки та ін. Понад 3000 чоловік, що з'явилися в місті, стали загрожувати розгромом тюрми, їх рішучі дії примусили справника звільнити заарештованих.15 травня в місто прибуло 3 ескадрони кавалерії 31-го ризького драгунського полку з метою припинити самоправство. В 1906 році робітничий люд міста відзначив день міжнародної солідарності - 1 Травня. [6, 9].

Страйкова боротьба селян і сільськогосподарських робітників Ізяславщини була складовою частиною загальнонародної боротьби трудящих царської Росії проти ненависного самодержавства і поміщицького землеволодіння. Всього на Ізяславщині в 1905 році відбулося 45 селянських виступів із 202 на Волині. Виступами селян була занепокоєна і губернська влада. Так, в донесенні Волинського губернатора міністру внутрішніх справ П.А. Столипіну повідомлялось про виступи селян Славутського та інших сходів. Міністр наказав винищувати “заколотників, а в разі опору, спалювати їхні житла". Але й після цього наказу виступи селян продовжувались і в наступні роки.

Під революційним впливом у місті створюється соціал-демократичний гурток. Члени його переважно молодь, знайомилися із революційною літературою і розповсюджували революційні ідеї серед населення. Царським жандармам вдалося викрити гурток. Найбільш активних його членів було заарештовано і заслано до Іркутської губернії на вічне поселення. [26].

У ці розбурхані російською революцією дні в Ізяславі 1906 року перебував Михайло Коцюбинський. Готуючи до видання п’ятий том своїх творів, він зробив подорож по Волинській губернії, проїхавши, як сам згадував, понад 400 верст. По дорозі Коцюбинський захворів. У листі до професора Гнатюка з Ізяслава він скаржився на поганий стан здоров’я. В Ізяславі письменник відпочив кілька днів. Тут він відвідав старовинні будинки в Старому місті, гімназію, місця, пов’язані з перебуванням в Ізяславі російського імператора Петра Першого та польського поета-демократа Гославського. [23]

З Ізяслава письменник завітав у село Михлю, де записав декілька народних пісень, легенд, приказок, ознайомився з побутом і умовами життя мешканців. В місті М. Коцюбинський мав зустрічі з демократичною інтелігенцією, яка гостинно приймала письменника на Ізяславській землі. За ініціативою вчителів, першій середній школі міста було присвоєно ім’я Михайла Коцюбинського. [4, 244].

Народні маси Ізяславщини не зупиняються на досягнутому і переходять до більш рішучих дій. Ведуть масові порубки поміщицьких лісів, захоплюють поміщицькі бурякові плантації, урожай землевласників і розподіляють між безземельними селянами. Нерідко на своїх сходках виносили постанови про конфіскацію поміщицьких маєтків. Селяни пред’являли поміщикам таксу поденної плати, вимагаючи підліткам 15 коп. за годину, жінкам - 25-30 коп., чоловікам - 35-40 коп. Страйкуючі влаштовували погроми і підпали поміщицьких маєтків та економій.

Прокурор Житомирського окружного суду А.П. Сакович в червні 1917 року заявив, що він точно ще не знає, але йому відомо, що в селі Антоніни Ізяславського повіту з’явився якийсь більшовик-матрос і бунтує селян. Селяни вирішили відібрати землю графа Потоцького, поставивши вимогу через два дні звільнити маєток. Далі повідомляється, що ліси графа знищуються. Щоденно приїжджають сотні підвід, які вивозять дрова. Навколишні села завалені вивезеним лісом. Днями селяни вигнали орендатора з володіння графа Потоцького, захопивши став і млин. [14, 186]

Царський уряд, щоб розгромити революційне налаштовані маси знову посилає до міста війська. Зокрема, сотню 91-го Донського козачого полку. Але навіть силою зброї нічого не можуть домогтися. У вересні-жовтні 1917 року солдати гвардійського кавалерійського корпусу, розквартированого в місті та його околицях, разом з селянами Ізяслава, сіл Білогородки, Клембівки реквізували поміщицькі маєтки в місті і селах.

1 листопада 1917 року селяни Славутської волості Ізяславського повіту і солдати четвертого батальону 264 піхотного запасного полку, захопивши ліси князя Сангушка, почали вивозити лісоматеріал, дрова тощо. Власник лісів звернувся за допомогою до головнокомандуючого Південно-західним фронтом. Але для розправи з селянами і революційними солдатами командування направило ескадрон драгунів. Між драгунами і солдатами четвертого батальйону полку зав’язався бій, що призвело до поранення кількох солдат. Обурені солдати рушили в Славуту, де розміщався склад з гвинтівками і боєприпасами. Захопивши зброю, вони заарештували начальника Славутського гарнізону генерала Гавренського і оточили замок князя Сангушко. Охорона замку намагалась кулеметним вогнем зупинити солдатів, але їй не вдалося зробити. Через деякий час замок був в руках солдатів. У маєтку, крім драгунських офіцерів, були князь Сангушко і граф Ржевуський. Сангушко, на вимогу селян, був страчений, а маєток спалено. Так скінчилось панування династії князів Сангушків. [32, 413].

Під час першої світової війни Ізяслав опинився в районі дій Південно-Західного фронту. Тут перебували штаби військових з’єднань, крема 11-ї армії, польові шпиталі. Проводилися безперервні реквізиції фуражу, мобілізації населення з їх транспортними засобами і тяглом на виконання тилових робіт, постачання боєприпасів на фронт, а також мобілізації все нових і нових людських резервів фронту Війна принесла мешканцям міста Ізяслава, як і всій країні, багато страждань, її гнів злився з обуренням солдатських мас, які гинули на фронтах за інтереси багатіїв. Цей гнів перетворився в ураган, який у лютому 1917 року змів ненависний царизм.

Повалення царизму в Росії створило сприятливі умови до сформування на Україні Центральної Ради, а за тим і Української Народної Республіки. Так, 17 березня 1917 року представники громадських організацій і політичних партій України вирішили створити Об'єднавчий Центр. Із цією метою 20 березня в Києві було скликано збори, які ухвалили сформувати Українську Центральну Раду. Головою нового уряду обрали професора Михайла Грушевського.

До української Центральної Ради ввійшли представники різних товариств, громад, робітничих, студентських, кооперативних, військових організацій, а також політичних партій, які стали виразником інтересів українського народу.

Нову владу визнав весь український народ, підтриманий, зокрема: українським національним конгресом, що зібрався 19 квітня 1917 року, Першим військовим з’їздом - 18 травня 1917 року, згодом - Першим Всеукраїнським селянським з’їздом та рядом інших. Центральна Рада стала дійсно представницьким законним органом усієї української демократії. Це був перший камінь у побудові української державності.

23 червня 1917 року Центральна Рада прийняла свій Перший Універсал, в якому, звертаючись до українського народу, проголосила: “Хай буде Україна вільною нашому народу оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя". [4, 246]

Центральна Рада 20 листопада 1917 року своїм Третім Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки. Територія Української Народної Республіки включала: Київщину, Чернігівщину, Херсонщину, Харківщину, Катеринославщину і Таврію (без Криму). Проголошення Третього Універсалу Центральної Ради було безперечно актом великої історичної ваги: вперше за 250 років український народ рішуче задекларував свою волю, свій потяг до свободи, своє право розпоряджатися всіма справами власної держави. Українську державу та її уряд визнавали також Всеукраїнські Установчі збори, які відбулися в Києві 10-12 грудня 1917 року. Більшовики на цьому форумі здобули лише 10 відсотків голосів, їх спроба через Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і селянських депутатів 17-19 грудня 1917 року здійснити політичний переворот зазнали невдачі. Делегати цього з’їзду висловили довір’я Українській Центральній Раді: з 2500 делегатів лише 150 голосували за більшовиків. [4, 247].

Українська держава та її уряд були визнані всім українським народом.3-4 січня 1918 року УНР визнав уряд Франції, Англії, навіть Росії. Підтверджено це визнання було 9 лютого 1918 року в Брест-Литовську під час підписання мирного договору між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією та Росією. Але визнання України більшовицькою Росією було недовгим. Того ж 9 лютого 1918 року російська армія повела війну за повалення народної влади в Україні і захопила Київ. [4, 247].

На теренах України, як в центрі, так і на місцях розпочалася жорстока боротьба за владу. Так уже 19 листопада (2 грудня) 1917 року в Ізяславі створюється, всупереч українській владі, радянська влада, її проголосив більшовицький підпільний осередок, до якого входили, зокрема: Бойко, Максимов, Шевчук, Борисюк, Костецький, Вільчинський, Грицюк, Адось і брати Ковальчуки та інші. Наприкінці лютого 1918 року Ізяслав опинився в зоні австро-німецького війська. Більшовики пішли в підпілля. Впродовж лютого 1918 року і до квітня 1919 року влада в місті знаходилась в руках представників Української Центральної Ради. Більшість мешканців міста і повіту підтримали нову владу, про що свідчить преса того часу. [4, 248].

В місті виходив тижневик “Нова дорога”. Це було видання земства, а пізніше - Народної Ради. Часопис закликав жителів міста і повіту підтримувати Центральну Раду, зокрема, в ньому говорилося: “Друковане слово набуло тепер колосального значення. Тому і наша газета, бажаючи бути справді народною газетою, крім чисто земських інтересів повинна відображати, як у дзеркалі, всі події політичного і громадського життя, тобто розглядати кожне явище не з точки зору тієї чи іншої партії, а з точки зору загально-державницького будівництва" і далі конкретизувала: “У нашій державі встановлюється тепер республіканський народницький лад, - після того, як Центральна Рада оголосила незалежність Української Народної Республіки. Отже, всі сучасні події повинні обговорювати лише з точки зору загально-державницьких українських інтересів”. [4, 248].

Підтримали нову владу - Центральну Раду - повітові демократичні збори, а також повітовий учительський з’їзд. Зокрема, з’їзд виступив за впровадження у школах української мови, визнав за необхідне “негайно і вповні українізувати початкову школу, і ще вчительство повинно відкидати всяку партійність і політиканство, разом з тим проводити всюди ідеї закріплення української державності". [4, 249].

На вимогу з’їзду управа прийняла рішення, в якому, зокрема, говорилося: “Розпочати навчання із січня 1918 року українською мовою. тепер, пориваючи зі спадщиною дореволюційних часів, пора припинити старе обмосковлення наших дітей, що призводило їх тільки до жахливого рецидиву безграмотності і занепаду нашої національної культури".

Але влада представників Центральної Ради в місті була недовговічною. Більшовики, що пішли в підпілля, готували збройний виступ. В Ізяславі створюється підпільний ревком, першим головою якого обрано К.І. Горлинського. Значну роль у підпільному ревкомі відігравали І.Я. Демчук та Ф.І. Шурпа. На засіданні підпільного ревкому був представник губернського комітету партії більшовик, матрос Слюсар.

На початку березня 1919 року в Шепетівці відбулася нелегальна повітова нарада більшовицького осередку Ізяславщини. Нарада прийняла рішення: посилити партизанську, диверсійну роботу, безперервно руйнувати лінії зв’язку і комунікації ворога. До Червоної Армії, що наступала, підпільники послали свого представника, який провів їх через с. Васьківці і тим самим було полегшено наступ військ.16-го квітня у місто Ізяслав увійшли більшовицькі війська. У місті вони захопили 9 автомобілів, велику кількість зброї та ешелон з гарматами. Кіннотники В.П. Примакова фактично започаткували в місті виконавчі більшовицькі органи. [26].

У місті починає діяти повітовий виконком, організовуються волосні ревкоми, створюються комітети бідноти. Агітаційно-організаційний відділ по роботі на селі при всіх волостях відкрив відділи управління: земвідділ, соцзавбез, освіти. В селах відкриваються хати-читальні, народні будинки, які організовують культурно-просвітницьку роботу для підготовки вчителів, в Ізяславі організовуються короткотермінові курси, з’їзди завідюучих волостних відділів освіти. Відділ праці вирішує питання про підвищення зарплати робітникам промислових підприємств. Виходить повітова газета “Известия”. До населення міста була опублікована відозва від імені повітового ревкому щодо прийняття участі у боротьбі проти Колчака. У червні 1919 року було скликано повітовий з’їзд рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, який обрав повітовий виконавчий комітет Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Головою повітового комітету було обрано К.І. Горлинського.

Восени 1919 року Волинь, а також Ізяслав зайняли війська Директорії. На Волинь претендувала і панська Польща. Біля Ізяслава з вересня 1919 року проходила демаркаційна лінія між військами Директорії і військами панської Польщі. Навесні 1918 року Антанта кинула проти України війська панської Польщі. Наше місто попадає під тимчасову окупацію.

Місто довгий час було ареною військових дій. Безумовно, це позначалося негативно на його житті. Господарство зруйновано. Фабрики і заводи не працюють. Торгівля в занепаді. Продовольче харчування вкрай загострилося. Відчувається нестача хліба, солі, мила, сірників тощо.

Війська Західного фронту 5 червня 1920 року розпочали операцію проти військ панської Польщі за визволення території України. Вигнання білополяків розпочалося операцією під Сквирою, де Перша кінна армія, очолювана С.М. Будьоним, стальним клином врізалася в оборону противника. Через тиждень були визволені Київ, Бердичів, Житомир. На лівому фланзі першої кінної армії, в складі 45-ї дивізії, якою командував І. Якір, діяла кавалерійська бригада Григорія Котовського.27 червня, після запеклих чотириденних боїв бригада визволила стратегічний пункт оборони противника - Любар. Ворог відходить на Ізяслав-Шепетівку. [4, 249].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5