Дипломная работа: Ізяслав - основні етапи розвитку

дослідженнями 1994 року з'ясована історична топографія і стратиграфія культурних нашарувань в найдавнішій частині Ізяслава урочищі “Рогнеда", що в старому місті. Тут на мисовому останці було закладено дві траншеї і два розкопи загальною площею 180 м2;

засвідчені В. Антоновичем в літературі кургани в урочищах “Остроне", “Побоїна” нині повністю розорені дачними забудовами і садибами;

локалізовано літописний Ізяславль [Літопис Руський, с.337] на Горині з давньоруським культурним шаром урочища “Рогнеда", який датується кінцем ХІ-ХІІ і першою половиною ХІІІ ст.;

на підставі різних археологічних знахідок давньоруської доби з “Рогнеди", вважаємо, що Ізяславль, як прамісто започатковує себе з кінця ХІ ст., а наречення його Ізяславлем сталося пізніше, а саме в часи правління на цих землях князя Ізяслава Мстиславовича (1135-1146). [4, 238-239].

В цьому зв'язку найбільший інтерес складають розкопки в Старому місті на останці масового виступу при впадінні р. Сомки в р. Горинь. В центральній частині цього виступу височить збудований в ХVІ ст. Князем Заславським кам'яний замок. Розкопками виявлено:

верхній культурний шар залягає на глибині 0.6-0.8 м від рівня сучасної поверхні і складається із залишків кам'яних контрфорсів, галерей, стін, які з різних боків були забудовані щебенем, вапняковою глиною у перемішку з з фрагментами керамічного столового і кухонного посуду, кісками тварин. Шар датується в межах ХVІ-ХІХст;

на глибині 1,2-1,3 м залягає добре насичені матеріалом перевідкладені нашарування ХІ-ХІІІ ст. Переміщення давньоруського культурного шару відбувалося під час спорудження кам’яного замку в ХVІ ст. Заповнення культурних прошарків складалося з чисельних фрагментів різноманітного за формами і розмірами кухонного гончарного посуду, як правило з орнаментованою поверхнею, скляних, (рідше металевих) різнотипових браслетів, бронзових жіночих прикрас, шиферних пряслиць, залізних виробів (ключів, ножів, гарпунів, стріл) тощо;

скупчення і розвали ліпного керамічного матеріалу черняхівської культури (ІІ-V ст. н. е), рубежу і перших століть н. е., ранньозалізного віку (VІ-ІV ст. до н. е.), трипільської культури (ІV-ІІІ тис. до н. е), неоліту (VІ-V тис. до н. е), простежені на глибині 1,3 - 1,8 м від сучасної поверхні. З глибини 1,9-2,0 м виступає материк. На користь постійного проживання давніх людських спільностей на території Ізяслава, особливо в давньоруський час опосередковано свідчать і такі аргументи. Так, більшість середньовічних міст на Волині та Поділлі (Острог, Зв’ягель, Кам’янець-Подільський, Бакота і ін) виростають із своїх давньоруських попередників у місцевостях з довготривалими традиціями заселення і проживання. Концентрація різночасових поселень у дослідженому нами Ізяславському макроархеологічному регіоні свідчить про існування такої традиції і на Горині; [36, 18-19].

історико-географічне положення Ізяслава, суспільно-політичні умови, що складалися у південно-західній Русі на середину ХІІІ століття й деякі інші обставини більш ймовірно свідчать, що виникнення однойменного міста на шляху, що проходив південною околицею Волині з Володимира до Києва, пов’язане з часом правління на Володимиро-Волинському князівському столі відомого політичного діяча епохи Київської Русі Ізяслава Мстиславовича. Очевидно, спершу, то була невелика фортеця на Києво-Волинському порубіжжі, а згодом осередком доменальних володінь князя;

готуючись посісти великокнязівський престол, 1146 року Ізяслав Мстиславович залишає Волинь і осідає в Переяславі. Однак, як показують подальші події, князь не втрачає зв’язку із своїми волинськими володіннями. Ізяслав Мстиславович направляє на Волинь своїх - Святополка і Володимира. Останні були, по-суті, великокнязівськими намісниками, що пильнували інтереси свого вельможного брата на цій землі; [36, 120].

Літописи тих часів характеризують його так:

“Сей великий князь был честен и благоверен, славен в храбрости, возрастом мал, но лицом леп, власы краткие кудрявые и брада малая круглая, милостив ко всем, не сребролюбец, и служивших ему верно пребагато награждал: с добром правлении и правосудии прилежал; был же любочестен и не мог обиды чести своей терпеть. Владел 8 лет и три месяца, всех лет жил 58"; [38, 64] ;

Особливе місце у роботі істориків є також питання про походження герба Ізяслава.

У багатовіковій історії Ізяслава відомо два герби. Зображено і опис першого з них подано у книзі П.П. Вінклера [9, 89]. Герб приставляв собою щит, розбитий на дві рівні частини. У верхній частині на золотистому фоні було зображено герб Волинської губернії, увінчаний царською короною. Нижня частина була червоного кольору. Тут зображено срібні ворота з трьома баштами, кожна з яких покрита царською короною, а в розкритих воротах мчить озброєний вершник, тримаючи в одній руці меч, другою захищаючи себе щитом.

Аналіз документів і матеріалів свідчить, що появу герба слід відносити до так званого ранньогеральдичного періоду (ХІV-ХVІІІ ст). в цей час герби, з одного боку, надавали містам лише із введенням у них самоврядування на основі Магдебургського права, з другого - Магдебургія передбачала обов’язкову наявність у кожного міста герба-знака його сувернітету і автономії. Точна дата надання Заславлю Магдебургського права поки що не встановлена. Відомо, що польський король Август у 1754 р. відновив герб Ізяслава. Разом з тим, цілий ряд історичних співставлень свідчить, що Ізяслав вперше стримав його десь на початку ХVІ ст. Приблизно на цей час слід віднести його офіційне затвердження.

Щодо зображення на гербі, то геральдична наука стверджує, що в основу бралися існуючі родові герби князів, до володінь яких відносилось дане місто, створювалися заново. На думку істориків, герб Ізяслава має те, чи інше глибоке коріння.

Вивчення багатьох геральдичних досліджень дозволяє зробити висновок про, те що походження герба пов’язане з родом литовських князів Гедимінасів, родове дерево яких своїм корінням тісно сплелося з корінням українських князівських родів. Це стверджує сам герб, а точніше зображення на ньому фігура - озброєний мечем вершник, що отримала в геральдиці назву “погонь" (погоня). Саме вона є основою литовського герба. Про її введення Іпатіївський літопис зберіг такі відомості: “Князь Витен нача княжити над Литвою (1278) измыслил себе герб всем княжеству литовскому печать: рыцарь збройный на коне з мечом еже нынче наричут погоня". [9, 90-91].

У 1315 році після смерті Вітена, якому історія завдячує об’єднанням Руських і Литовських народів у боротьбі з лівонськими рицарями, великим князем литовським став його брат Гедимін (Гедимінас). Відважний і розумний князь Гедимін зміцнив свою державу не тільки завоюванням нових Руських земель, а й шляхом одруження своїх синів з дочками знатних князівських родів. Як відомо, Гедимін, ще за свого життя поділив Литовське князівство між своїми синами. Волинське і Луцьке князівство дісталося Любертові, від якого через сина Федора пішли князі Сангушки - останні власники Заславля. Отже є всі підстави припустити, що герб Ізяслава походить від родового герба князів Сангушків і знаходиться в прямому зв’язку з родовим гербом Гедимінів.

Разом з тим, окремі вітчизняні дждерела свідчать про те, що князі вищезгаданого литовського походять від Володимира Мономаха. Саме Гедимін не тільки володів руською вотчиною, але й походив від нащадків князя Ізяслава Володимировича, а значить знаходився в кровному родстві з рівноапостольним князем Володимиром. Все це, таким чином, ставить під деякий сумнів чисто литовське походження герба Ізяслава. Тим більше, що якби навіть рід Ізяслава Володимировича якимось чином і перервався, то земля якою володів Гедимі і його нащадки, все одно були і лишилися Руськими (Українськими). А так як у княжих гербах емблема вотчини князя була досить важливою і передавалась у спадок, то герби нащадків Гедиміна все одно б замикали собою ряд гербів руських дворянських родів, предки яких були спадковими вотчин Володимира Святославовича і Ярослава. [9, 91; 39, 43].

Загальний вигляд герба Ізяслава, особливо своєрідне зображення тризуба у вигляді міських воріт, завершених трьома баштами, свідчить про спадковість традицій української символіки з часів Володимира Святославовича. До речі, його мав на своїй печатці в першій половині ХІV ст. удільний князь Данило Дмитрович (за свідченням Максимовича, нащадок князів Туровських), від якого пішов рід князів Острозьких, що стали ХІV ст. володарями міста Ізяслава. До цього варто додати, що фігура триденса була характерна для гербів багатьох українських міст, зокрема, Львова, Станіслава, Остра, Лохвиці, Хотина, Житомира і ін.

Про місце походження Ізяславського герба, як бачимо, переконливо свідчать тризубоподібні міські ворота, адже зображення міських укріплень (міського муру, в’їзної вежі зі стрільницькими, ратуші, фортеці) - один із найпоширеніших мотивів гербів українських міст, характерний для всіх етапів їхнього існування. Передусім вони характеризували місто (давній “город”) як надійно захищене велике поселення людей й уособлювали його самоврядування, незалежність і силу. В гербі Ізяслава закладена ця ж сама символічна суть. Єдине, що відрізняє архітектурний елемент даного герба від інших, це наявність княжих корон, що вінчають башні міських воріт. Очевидно вони символізували давню столицю волинських князів, якою був Ізяслав.

Як уже зазначено, для герба Ізяслава характерний червоний колір поля, що символізує хоробрість, мужність, безстрашність. Цю ж приблизно за змістом суть вкладено і в погонь, яка спочатку в гербах багатьох Гедимінових нащадків, використовувалась одна, а пізніше для означення відмінності кожного дворянського роду одного кореня до неї добавлялись іні елементи. Знак погонь передавався у спадок разом з володінням. В результаті дроблення родів, їх росту і розгалужень він приймав широку географію. Тому зображення знака “погонь" можна зустріти на гербах таких міст, як Могилів, Чериков, Мстиславль, що у Білорусії; Замосць, що в Польщі і, навіть у гербах Праги і Копенгагена, які не мали безпосереднього зв’язку з давнім русько-литовсько-польським державним об’єднанням. [9, 93-94].

Отже, на сьогодні досконало не вивчено питання про герб міста Ізяслава на Волині. Для цього розкрите широке поле для діяльності вчених, краєзнавців, геральдистів.

Згідно класифікації, розробленою українською історіографією, Заслав ХVІ-ХVІІ ст. відноситься до категорії малих міст, а щодо правового статусу до приватновласницьких. Володіли ними магнати Заславські.

Писемні джерела засвідчують, що в ХVІ-ХVІІ ст. у топографічному відношенні Заслав складався із замку, міста та передмість. Що стосується історико-архітектурного ансамблю замку відтворити поки, що важко, хоча і є такі відомості: Одна з найцікавіших архітектурних пам’яток Волині, репрезентує тиологічну групу палаців ХVІІІ ст., що формувалися на основі замкових комплексів. Пам’ятка архітектури республіканського значення (№758). Не обгрунтованим є включення до складу садибної пам’ятки місіонерського монастиря в складі костьолу та корпусу келій (№758\4). Генетично розбудові палацу передував етап створення князями Заславськими нового Бастіонного Замку на правому боці Горині (1620-і - 1630-і роки) на теренах Нового міста, що було зумовлено занепадом старого замку Острозьких на лівому березі. Нові замкові укріплення оточували трапецієвидну територію з чотирма різновеликими бастіонами староіталійського, “вухастого” типу. Характер внутрішньої забудови замку в ХVІІ столітті не з’ясований, імовірно складалася з декількох невеликих споруд периметрального розташування, окремі з них могли вплинути на локалізацію палацових будівель. Не виключено, що автор замкових укріплень був відомий фортифікатор Гійом Левассер де Боплан. На жаль укріплення майже повністю втрачені. Власне палац, що зберігся в руїнах, будувався в середині ХVІІІ ст. за проектом та при безпосередньому керівництві італійського архітектора Павла Антоні Фонтана. Споруди палацу розташовано з врахуванням оборонного кордону замку та максимального просторового розкриття на стару, лівобережну частину міста. Бісектриса кута поміж фасадними площинами головного корпусу палацу та офіцини орієнтована на висотну домінанту Ізяслава - на парафіяльний костьол Яна Хрестителя. [32, 412].

В межах території знаходились також допоміжні споруди включно з господарською частиною біля північно-східного бастіону та з круглою альтанкою на північно-західному бастіоні. Зі сходу прилягав комплекс монастиря місіонерів, в тім його головна композиційна вісь не мала певної точки орієнтації по відношенню до палацового ансамблю. Виконана ними за першоджерелами графічна реконструкція відтворює ансамбль за станом на кінець ХVІІІ ст. [36, 27]

Що стосується відомостей про місто, то їх залишилось більше. У ХVI ст. Заслав було зведено згідно норм Магдебургського права. Його композиційним центром виступала площа-ринок. Як засвідчує тариф 1585 р. в місті числилося 15 ринкових будинків. Там же знаходилися ремісничі лавки, солодовня, храми. Від ринку відходили вулиці, які зосереджували 28 садиб. У передмісті, або у нижньому місті, числилося 54 халупи. На 1589 р. кількість будинків в Заславлі зросла до 98, в яких проживало понад 500 жителів. Після спустошень 1577 р. місто швидко відбудовувалось. Не випадково, що 1589 р. зустрічаємо терміни Старий і Новий Заслави. У 1635 р. лише в межах Нового Заслава функціонувало 18 кормч. Не менш їх було і наприкінці ХVІ ст., коли у 1589 р. Заслав сплатив чопового 240 флоринів. [36, 30].

У ХVІ-ХVІІ ст. Заслав виступає волосним центром Кременецького і Луцького повітів волинського воєводства. На 1583 р. у Заславській волості числилось 36 сіл, серед яких найбільшими були: Прилуки (10 димів), Топорова (18), Верховець (20) та ін. [1, 40].

Протягом ХVІ-ХVІІ ст. Заслав виступає і як важливий торгово-ремісничий центр не лише Волині, а й України в цілому. Через нього торговельні шляхи вели до Литви, Польщі, Молдовії, Туреччини. Перебування заславських купців на ярмарках документи зафіксували у Володимирі, Луцьку, Перемишлі, Острозі, Дубно, Брацлаві і т.д. У Заславі у ті часи функціонувала навіть митна корма. Незважаючи на те, що він був приватновласницьким містом, значна частина мита поступала й державі. Доречно зауважити, що на Волині тоді функціонували головні митні корми і такі, що їм підпорядковувалися. До перших відносилися Володимитрська, Луцька, Ковельська і Кременецька, а Заславська, Берестецька та інші їм “прислухали". Правда, це право не одноразово порушувалося власниками Заслава. Так сталося і у серпні 1533 р., коли заславський князь Кузьма Заславський зібрав мито, а потім затримав у Заславі купців, що прямували до Острога. Взнавши про цей випадок, Костянтин Острозький звернувся до Кузьми Заславського з вимогою не чинити такої сваволі. Оскільки такі випадки з боку Заславського протягом 1533 р. повторювалися неодноразово, то на цей раз острозький пожалівся навіть королю. [1, 42].

Щоб аналогічні випадки не повторювалися з боку власників Заслава, у 1547р. король Сигизмунд Авагуст підписує універсал, згідно якого до Заслава і інших приватновласницьких міст Волині, де знаходилися митні комори, надсилаються “служебники" для збору і нагляду за митами. [1, 42].

У 1577 р. Ізяслав був зруйнований татарами, що негативно відбивалося на торгівлі. Проте, незабаром вона знову відроджується. На 1583 р. у Заславі документи зафіксували 4 купці, відновила діяльність митниця, яка функціонувала і протягом ХVІІ ст. У 1635 р. в Заславі було вже 7 купців. [2, 52].

На початку ХVІІ ст. Заслав виступає важливим осередком організації і збору у своїй волості волів для продажу і прегону їх на різні ярмарки. Цікаво, що найбільше цього товару виявилося 1636 р. в князя Юрія Заславського. Щоб забезпечити успішний перегін худоби на ярмарок до Лукова, Юрій Заславський прийняв присягу на підтвердження своєї власності у Володимирському замку і отримав письмову гарантію на підтримку цього заходу державною і приватними митниками.

У ХVІ-ХVІІ ст. в Заславі діяли ремісницькі цехи. Адже реконструкція і зведення міських укріплень, житлових і господарських споруд, мостів, а тим паче забезпечення належного міського господарства, не обходилось без ремісників. На 1583 р. останніх числилося: 2 різники, 1 солодовник, 2 пекарі, 6 ремісників і гончарів, 3 млинарі і т.д. У середині 30-х років ХVІІ ст. їх число зросло до 83. Причому, у Старому Заславі ремісників зафіксовано 33. У Новому Заславі - 50. щодо кількості ремісників, то із 29 міст кременецького повіту Заслав у 1635 р. уступав лише Барановцям. [33, 127].

Важливо зазначити, що жодне піздньосередньовічне місто не можна уявити без занять його мешканців сільськогосподарським виробництвом. У 1583 р. Заслав володів 37 ланами землі (лан в середньому становив 20 га). Земля, якою користувалися міщани, була власністю Заславських, а заславчани користувалися нею і сплачували грошову ренту - чинш. На 1589 р. земельні володіння Заслава зростають. Якщо вести мову про Старий Заслав, то у його розпорядженні знаходився 41 лан, а у Новому - 39. Еволюція землеволодіння Заслава, допоможе об’єктивно оцінити його роль і питому вагу в системі міст і містечок України ХVІ-ХVІІ століть.

2.2 Місто Ізяслав у етнонімах та топонімах

Ізяслав одне із найдавніших українських міст сучасної Хмельниччини. Його тисячолітня історія рясніє яскравими подіями, пов’язаними із становленням і укріпленням держави Київської Русі, розвитком національної самовідданості українського народу та його культури. Розташоване місто на берегах р. Горинь, між чотирьох високих пагорбів. Щоб зберегти місто від ворогів на кожному пагорбі були сторожові вежі, де у випадку небезпеки запалювалися бочки із смолою.

На найвищому пагорбі лівого берега Горині (територія теперішньої тюрми), орієнтовно на північ, стояв верхній замок з двома сторожовими вежами, поруч із ними побудував свій терем у ХV столітті, отримавши наділ, син князя Федора Острозького князь Василь. І став він зватися Заславським, за назвою свого наділу (за однією із версій, Заслав'є, тобто за Славутичем, за Дніпром, так називали Дніпро у сиву давнину). Поруч із теремом наказав Заславський побудувати православну церкву. І все подвір'я, тобто баз, обнести захисним муром. У церковних прибудовах, а особливо у підвалах (на випадок недороду, або нападу ворогів) зберігалися продовольчі припаси, зброя, фураж.

Наприкінці ХVІ століття князь Іван ІV Заславський одружився із Олександрою Сангушко, під впливом дружини-католички та з політичних міркувань сам перейшов до католицтва. Щоб довести свою лояльність Папі Римському та польському королю, князь Іван змінює на польський лад своє прізвище і називає себе Януш Жаславський, а місто Жаславом. Також переносить свою резиденцію на правий берег Горині, а територію Лабаз віддає монастирському ордену Святого Бернардина (тому й назвали декілька найближчих до монастиря вулиць - “бернардини”). [17].

В той же час князь Жаславський починає будувати костьол Іоанна Хрестителя (фарний, тобто кафедральний костьол), у нефах якого ховали всіх членів княжої родини. Підземелля костьолу було таким, що там могли проїжджати возами, воно з’єднувало всі частини міста між собою і вело аж до м. Острога. Вулицю, що веде до костьолу, так і названо Костельною.

Між цими двома пагорбами пролягає дорога на місто Острог, а вхід у місто замикався брамою, і тому нинішнє перехрестя коло дитячого садочка на Старому місті й досі називають Острозькою брамою [15].

Досі живе легенда про те, як Острозька брама врятувала місто. “Підійшли якось пізно у ввечері до міста татари. Та не змогли до нього ввійти, бо брама була замкнена. Розташувалися нападники табором на ніч, вирішивши штурмувати місто вранці. Відпустили коней попастися соковитою береговою травою. Але коні отруїлися травою і загинули. А татари: втративши коней, не ризикнули нападати на місто і пішли геть від нього. Так ворота і зілля врятували місто". [15].

Острозька брама знаходиться на західній частині Старого міста на лісистому березі річки Горинь. Татари рухалися із південного заходу. Тобто з правого берега Горині. Саме на луках правого берега ріки росли отруйні рослини: борщовик і чемериця. Татари відклали переправу через Горинь до ранку. Коні з’їли отруйні рослини і загинули. Переправлятися через ріку без коней нападники не змогли (степові кочові народи майже не вміли плавати, вони долали водяні перешкоди за допомогою коней).

З правого боку від сторожової вежі величний пагорб. Ведуть на його вершину кам’яні сходи. Вже в наш час була відбудована соборна церква Різдва Христового. Раніше, в 1792 році на території між Ізяславом і Шепетівкою відбувся бій між українським козаками і військом польським. Поляки були розбиті. Але полягло і триста козаків. Їх було поховано в братській могилі насипано курган. Ізяславчани встановили на могилі кам’яну брилу з написом: “Захисники Вітчизни” і поставили капличку. А з 1823 року по 1836 рік побудували соборну церкву Різдва Христового. Саме цю церкву разом із братською могилою було знищено за радянських часів у 1936 році. А на її місці побудували дерев’яну їдальню під назвою “Голубий Дунай". [20].

На пожертви жителів міста було зведено у 1800 році церкву на православному кладовищі Успіння Пресвятої Богородиці, яка діє і сьогодні. Завдяки цьому староміський православний цвинтар не було сплюндровано. А ось католицька (на польському староміському кладовищі) цвинтарна капличка після закриття костьолів була зруйнована вандалами.

Був у місті і жіночий монастир. За припущенням, це приміщення середньої школи № 3. У цьому монастирі у 60-х роках ХVІ століття була ігуменею Анастасія Заславська (вдова князя Кузьми Івановича Заславського). Десь приблизно за часів Домініка (перша половина ХМІІ століття, період визвольних війн Б. Хмельницького) перестає існувати Заславський православний жіночий монастир. Та, на жаль, точних відомостей про це немає. [7].

Доречно сказати, що Пересопнецьке Євангеліє, на якому Президенти України складають присягу на вірність народу України, писалося частково у Пересопницькому монастирі, а частково у Троїцькому с. Двірець Ізяславського району. [30, 104].

На період володарюваня Олександра (сина Домініка) припав повний занепад міста (війни, неврожайні роки і т. ін), його чотирнадцятилітній син Йосип (Джозеф) помирає, а із смертю у 1673 році Олександра рід Заславських (Жаславських) повністю згасає. Та у свої останні роки життя Олександр задумує будівництво фарного (кафедрального) костьолу Святого Йосипа і монастиря Ордену Кармелітів у честь пам’яті останнього із роду Заславських. Напис латиною над вхідною брамою промовляє: “В ім'я Святого Джозефа”.

Місто переходить у спадок племінниці Олександра (доньки його сестри Теофілії Любомирської) Марії - Жозефіни, що була замужем за Карлом-Павлом Сангушком. І тільки їх онуки Януш ІІ - Павло Сангушко починає розбудову міста у першій половині ХVІІІ століття. Запросивши архітектора із Ватикану Павла Антоні Фонтану, Януш Сангушко споруджує комплекс “палац Сангушок", перебудовує костельний ансамбль ордену Кармелітів у місіонерський. У монастирі місіонерів розміщується притулок для престарілих і їдальню для бідних.

А з отриманням Магдебургського права, місто займає важливе політичне і економічне місце у житті Східної Європи.

При забудові Нового міста з’являються нові назви. Наприклад, Майдан-базарна площа, що була майже на березі р. Понорка (теперішнє перехрестя вулиць Шевченка і Жовтневої).

У 1766 році було збудовано дерев’яну православну церкву Чудотворного Миколая. А за нею православний цвинтар Нового міста. Після відходу міста до Росії починається будівництво православних храмів. І, за особливим розпорядженням, при них відкриваються школи і притулки. У 1861 році перебудовується дерев’яна церква Св. Миколая у величний собор, а при ній відкривається школа. [38, 76].

У 1869 році будується нова церква Архистратига Михайла (зараз ця церква відбудована й із 1996 року використовується за призначенням). За церквою відводиться місце на православному кладовищу. А навпроти розміщено сирітський притулок, школу і богодільню.

Майже в той самий час трохи вище відводиться територія для католицького цвинтаря, будується каплиця. Рештки каплиці можна побачити і сьогодні. Навпроти цвинтарної брами є яр. Називається він Мартів. Походження цієї назви немає нічого спільного ні з жіночим іменем Марта, ні із весняним місяцем. Залишалась ця назва в українській мові від польського слова мертвий - martwy. [18].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5