Дипломная работа: Лівобережне козацьке військо доби Руїни

У зв’язку з цим кількість городових козаків протягом останньої чверті XVII ст. не була постійною: вона то зростала, то значно зменшувалася. Так, згідно зі “статтями” – угодами українських гетьманів з царським урядом [18, с. 105]: угода І.Брюховецького підтверджувала 60 тисячний реєстр, Д.Многогрішного – 30 тисяч козаків реєстру; 16 пункт статей І.Самойловича встановив реєстр у 20 тисяч чоловік. [29, с.90]. Згідно зі статтями 1687 р. чисельність козацького війська зросла до30 тисяч чоловік. Проте насправді козаків нараховувалося набагато більше. [18, с.106].

Згідно з договірними статтями верховним головнокомандувачем збройних сил Гетьманщини вважався російський цар. В цьому власне й полягала одна з основних ознак васальної залежності Лівобережжя від Москви. Регімент іменувався "його царської пресвітлої величності Військо Запорозьке". Царю належало право затвердження гетьмана, генеральної старшини і полковників, він визначав указом кількість, роль і місце українського війська в бойових діях, встановлював кількість реєстру. Наприклад, протягом 1677 р. цар давав вказівки І. Самойловичу про тактику дій в Чигиринській війні, наказував вжити заходів проти поширення в Україну з Польщі морової пошесті, а путивльського воєводу Хрущова покарав за неувагу до гетьмана. [29, с.90].

Вищою військовою елітою, козацьким генералітетом вважалася генеральна старшина, яку з часів Б. Хмельницького призначав гетьман (хоча мала обирати рада) і затверджував цар. Генеральні старшини очолювали основні військово-адміністративні відомства державно-інституційного облаштування козацької держави й утворювали раду генеральної старшини при гетьманові. Функції, обов'язки і рангову підпорядкованість генеральних старшин не було чітко визначено і розмежовано. [29, с.92].

Але загалом означити місце гетьмана і старшин на Лівобережжі в другій половині XVII ст. можна таким чином.

Найвищою була посада гетьмана (нім. Hauptmann). Він обирався на невизначені строки генеральною радою з верхівки старшини за погодженням і з наступним затвердженням царським урядом. В офіційних козацьких документах гетьман титулувався: «Божією милостію великий государ наш... пан гетьман всієго Війська Запорозького», або «...Божією милостію Гетьман з Військом Запорозьким». Резиденцією гетьманів були послідовно Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів. Між царським урядом і гетьманом укладалися спеціальні Статті (умови), які визначали гетьманські права і компетенцію. Гетьман очолював раду генеральної старшини і об'єднував у своїх руках політичні, адміністративні, військові, фінансові і судові функції (зокрема, переглядав рішення генерального суду і остаточно затверджував смертні вироки). Гетьман мав право роздачі земель старшині у власність чи володіння за службу, «військові заслуги», призначення на «уряди». Це ставило старшину у повну залежність від гетьманської прихильності. Гетьман визначав напрями внутрішньої політики, вів переговори чи листування з урядами інших держав, передусім російським. Письмові розпорядження гетьмана — універсали — були обов'язковими для всього населення Гетьманщини.

Влада гетьмана поширювалася частково й на церкву: гетьман затверджував на вищі духовні посади, надавав земельні володіння, встановлював повинності для монастирських «підданих». Законодавчу владу гетьман реалізовував шляхом видання універсалів, наказів, листів тощо. Підписував він їх «рукою власною». Він мав особисту охорону (жолдаки), наймане військо — гвардію (компанійці і сердюки), з допомогою яких міг придушувати всіляку непокору, з боку старшин зокрема. Отже, в руках гетьмана зосереджувалася фактично необмежена влада. Гетьман мав великі земельні володіння, так звані «рангові маєтності». Крім того, він одержував володіння за царськими грамотами. [39, с.172-173].

Першою особою після гетьмана був генеральний обозний — вища службова особа гетьманської адміністрації. Він відав усією артилерією (генеральною, полковою), засідав у генеральному суді, виконував обов'язки наказного гетьмана, вів у генеральній військовій канцелярії усі військові справи, зосереджував у своїх руках все військове управління Гетьманщини. При ньому були: наказний обозний (в його відсутність), осавул, хорунжий, економ, гарматний, писар, отамани.[39, с.173].

Генеральний писар керував генеральною військовою канцелярією, провадив зносини з іноземними державами, вів дипломатичне листування, приймав послів, разом з гетьманом готував питання для вирішення на раді старшини. Відав також таємним листуванням. Оберігав державну (військову) печать, яку прикладав до найважливіших актів. [39, с.173].

Генеральні судді (їх було двоє — головний і другий) очолювали генеральний суд, вирішували ті справи, які до них безпосередньо надходили, звичайно по скаргах, що подавалися на ім'я гетьмана. Суд вівся за участю також судового писаря. Генеральні судді часто виїздили на місця для розгляду й вирішення справ, що там виникали; виконували також дипломатичні доручення (переговори). Головний суддя міг виконувати функції наказного гетьмана. Генеральні судді мали свої атрибути — «трость судейську». [39, с.173].

До складу генеральної старшини належали також генеральні осавули (їх було двоє). Вони вели нагляд за складом війська, відали веденням козацьких реєстрів (компутів), військовим спорядженням. На них покладалась також охорона старшинської земельної власності, з приводу чого генеральні осавули видавали спеціальні листи — «універсальне питання». За дорученням гетьмана вони розслідували особливо важливі справи; генеральний осавул іноді міг виконувати обов'язки наказного гетьмана.

На чолі генеральної скарбової канцелярії стояв генеральний підскарбій, який відав фінансовими справами, керував системою фіску (податків), ранговими маєтностями. У полках були полкові підскарбії, які завідували скарбом полку.

Генеральний хорунжий відав військовими справами, охороною головного військового прапора (корогви), який під час церемоній несли попереду гетьмана; брав участь у засіданнях генерального суду, проводив слідство на місцях; міг бути призначений наказним гетьманом.

Охорона гетьманського бунчука покладалася на генерального бунчужного. Він відав військовими справами, також виконував адміністративні та судові доручення, зустрічав, і проводжав послів. Бунчукові товариші (підбунчужні були введені наприкінці XVІІ ст. як помічники бунчужного; на святкових церемоніях вони носили малі бунчуки за гетьманом, у походах виконували обов'язки ад'ютантів гетьмана. [39, с.174].

Також існували і більш дрібні посади. Полковник. Він мав повну владу над підпорядкованими йому козаками. Дбав про всі їхні потреби і приймав рішення про всі воєнні операції полку після наради зі старшиною полку. Встановлював артилерію у містах, і для цього при ньому завжди знаходився полковий обозний. Крім того він був головою суду свого полку. Осавул, або ад`ютант полку. У кожному полку їх було двоє для підтримання порядку. Двоє полкових хорунжих. Вони наглядають за бойовими прапорами. Коли козаків посилали на кордон, ними завжди командував хорунжий. Сотник – командир сотні козаків. Кількість сотників непостійна була у полках, так само як і кількість козаків. Його обов’язок: дбати про всіляке збільшення добробуту підпорядкованих йому козаків. Йому допомагає найстарший з цієї сотні. Хорунжий охороняє військовий прапор. Значкові товариші – це чотириста козаків обраних в усіх полках. Вони зобов`язані одержувати і виконувати накази своїх полководців щодо будь-яких справ, військових чи інших [7, с. 54-55].

З усього вище наведеного, ми бачимо, що на Гетьманщині в кінці XVII ст.. існувала розвинута система командування.

Більш детально звернемо увагу на поділ лівобережного війська. Козацьке військо ділилося на полки, сотні і курені. [32, с.258]. В цьому полягав територіальний принцип комплектації і мобілізації, позаяк кожна військова одиниця займала певну територію. На Лівобережній Україні в останній чверті XVII ст. остаточно устійнилося десять військово-адміністративних округ — полків, котрі мали назви головного полкового міста. [29, с.93]. Це були: Стародубський, Чернігівський, Київський, Ніжинський, Прилуцький, Лубенський, Гадяцький, Миргородський, Переяславський, Полтавський [44, с. 249]. Остаточно вони були усталені в 1688р. і проіснували на Лівобережжі до ліквідації гетьманату (1764р.) і знищення полково-сотенного устрою в 1782р. Але до 1688р. відбувалися певні зміни. Після оголошення Лівобережного гетьманату (1663р.) у діях гетьмана І. Брюховецького простежується прагнення більш надійно прикрити України з півночі порубіжними полками. Так, у 1663р. були ліквідовані Іркліївський та Кременчуцький полки, але поповнений Сосницький і утворені: Стародубський полк та на 3 роки (1663-1665) Глухівський, а також поновлений на один рік (1668) Новгородський полк (зі складу Стародубського). Кількісний склад полків залишався незмінним (11), крім 1663-1665 та 1668рр. в які було 12 полків. За гетьманування І.Самойловича перестав існувати (1672р.) Зінківський полк, але поновлений Гадяцький. У 1688р., за гетьманування І. Мазепи, ліквідований Сосницький полк. Розглянута динаміка реформування козацьких полків на Лівобережжі свідчить, що вона зводилася лише до перегрупування сил. Військовий потенціал їх залишався незмінним [53, с.91]. Полки поділялися на сотні, які також були і військово-тактичними, і адміністративними одиницями. Їхня кількість теж залежала від густоти населення. Протягом останньої чверті XVII ст. (як до і після того) в жодному полку не було сталого числа сотень. Воно коливалось від 7 в невеликому полку і до 20 у великих полках. Називалися сотні теж за назвою сотенного містечка (Керибердянська, Ічнянська тощо). Іноді у великих містах було по 2, по 3 і навіть по 4 (яку Прилуках) сотень, які іменували подвійно: Перша Ніжинська або Четверта Прилуцька. Кількість козаків у сотні теж коливалася від 50 — 60 чоловік у малих сотнях до 1000—у великих. Керував сотнею, як це зазначалося вище, призначений гетьманом (чи полковником) сотник та сотенна старшина — писар, осавул і хорунжий, які підпорядковувалися лише полковій адміністрації. Кожна сотня, як найнижча тактична одиниця, мала власний прапор (хоругву), котра символізувала військову честь і доблесть. Сотник мав шестипер (чи пернач). Інших клейнодів у сотні не було. [29, с.95-96].

Козаки однієї сотні, які жили в різних близьких селах, хуторах та присілках, об'єднувалися в курені на чолі з курінним отаманом, якого обирали самі. Це була радше економічно-соціальна структура, аніж тактичний підрозділ. Хоча в документах значиться, що козаки одного куреня в поході трималися разом і керувалися вказівками курінного отамана. В сотні було від 6 до 12 куренів по 5 — 10 чоловіку кожному. [29, с.96].

За родами реєстрове козацьке військо Лівобережної України чітко розподіляється на кінноту (кавалерію), піхоту й артилерію. В полках і сотнях не було сталого поділу на кінноту й піхоту—до них входили і перші й другі, аркебузери, піхотинці, пищальщики, кавалеристи. В похід вирушали переважно кінні сотні, які могли діяти і у пішому строю як мушкетери. Суто піші козаки, які складали сотню в мирний час, залишалися для несення гарнізонної служби. Мали місце виступи у похід і чисто піших сотень. Змішані не могли існувати і діяти спільно в бойових умовах. Проте в останній чверті XVII ст. переважала все ж кіннота, підпорядкована генеральному осавулу. Вона становила від половини до трьох четвертих складу полку чи сотні. [44, с.249]. У бойових діях і далеких походах брала участь переважно кіннота. Але при потребі залучалася і піхота, підпорядкована хорунжому. Наприклад, у Чигиринській війні піхотинців використовували головним чином як гарнізони фортець для охоронної (караульної) і сторожової служби, як обслугу для артилерії в обозі.[29, с.97].

Важливим родом козацького війська була артилерія (армата), якою порядкував генеральний обозний і котра підкорялася безпосередньо гетьману. Гармати виготовляли двома способами: їх виковували із заліза (вже наприкінці XVII ст. майже припинилося) й відливали із чавуну та міді (спижу). Важливим удосконаленням стало введення нарізних (гвинтових) гармат. Недоліком артилерії була її багатокаліберність. Всі гармати поділялися на два типи—облогові (стінобитні) й польові. Останні в свою чергу ділилися на загальновійськові та полкові. Гармати можна класифікувати й за такими видовими ознаками: по виробництву (ковані й литі), по матеріалу (чавунні, залізні, мідні), за призначенням (родом служби — фортечні, стінобитні, польові), за розмірами (великі й малі), по калібру (фальконети — дрібнокаліберні; мортири — крупнокаліберні), по вазі ядер (шестилотові, трифунтові і т.д.).

Гармати діставали з царських арсеналів, брали як трофеї і виготовляли в Україні. Центрами гарматного ремесла були Батурин і Глухів, про що засвідчують написи на казенній частині зброї. [29, с.143].

Українські козаки створили цілий клас багатоствольної артилерії. В Росії такі гармати називали “сороками”, а на Україні – “ожигами”. В XVII ст. “ожиги” вдосконалили і розробили більш досконалу конструкцію – “органи”, що складалися з мушкетних стволів, кількість яких сягала кількох десятків, а іноді доходила і до сотні. “Органи” були розташовані в декілька рядів, і встановлені на двоколісному лафеті. Як свідчать документи, в другій половині XVII ст. на озброєнні Київської фортеці знаходилась велика кількість “органів”: на 23 лафетних двоколісних станках було встановлено 537 мушкетних стволів і 10 “пищалей затинних”. Таким чином, розташовані в найслабкіших і найнебезпечніших місцях Київської фортеці, ці 23 “органи” заміняли цілий полк і надійно охороняли Київ від ворогів. [42, с.177-178].

У великих містах (Києві, Чернігові, Чигирині) була фортечна (кріпосна) артилерія, що утримувалася ратушею чи магістратом і з міста не вивозилася. .Під час походів артилерію, що рухалася, охороняли компанійці, а в таборах—сердюки. Обслугу і коней генеральної артилерії утримували міста і села, які називав гетьман. Він же визначав час їхньої приписки до обозу і функціональні обов'язки. В останній чверті XVII ст. такими містами (з присілками) були Лохвиця, Ромен, Короп, Вороніж

До штату генеральної артилерії, призначеного генеральним обозним і затвердженого гетьманом, належали: гарматний осавул, артилеристи (армаші, пушкарі), ковалі, теслі, конюхи, затинщики, лимарі. Везли гармати на "палубах" — великих возах, в які впрягали 2 — 3 пари коней чи волів.

Полкова артилерія підпорядковувалася полковому обозному і знаходилася в полковому місті. До її штату входили теж згадані фахівці-ремісники і тяглова обслуга, якими безпосередньо керував на місці боїв "арматний отаман". Кількісно артилерійський парк кожного полку був різний. За даними Михайла Слабченка, в Полтавському полку було 29 різнокаліберних гармат, з них 12 у самій Полтаві. Для утримання штату полкової артилерії гроші і продукти здавали жителі міст і сіл полку. Амуніцію (вози, колеса, збрую) виготовляли самі артилерійські команди або діставали зі "скарбу військового" гроші для їх придбання.

Сотні, як підрозділ рівний роті, не мали польової артилерії. Сотня, як одиниця адміністративна, ще включала сотенне місто, що мало укріплення, для оборони якого тримали гармати і гаківниці. Ці гармати були трофеями або закуплені чи відлиті на місці. Отже, сотенна артилерія існувала не в усіх сотнях, а лише в тих, які знаходилися у більших містах і містечках, і складала 2 — 3 гармати.

Таким чином, козацька артилерія підпорядковувалася: сотенна—сотникові через обозного або отаманові сотенного міста, бо сотенна артилерія не була польовою, а тільки фортечною; полкова—полковникові через обозного; генеральна— гетьманові або наказному, через генерального обозного. [29, с.98-99].

Козацькі з’єднання мали різноманітну гарячу та холодну зброю, котру можемо розділити на стратегічну (наступальну) й тактичну (оборонну). Пріоритет у виборі вогнепального озброєння для української (козацької) піхоти обумовлений був потребою послабити, а у поєднанні її з рухомим табором з возів і звести нанівець тактичну перевагу кінноти. При цьому висока динаміка бою, яка створювалася кіннотою ворога, вимагала від українських піхотинців, у свою чергу, високої майстерності у застосуванні вогнепальної зброї і перш за все скорострільності, влучності, безперервності та максимальної щільності мушкетно-артилерійського вогню. Дбаючи про останнє, козаки досягли вершин досконалості у технічній експлуатації та бойовому застосуванні вогнепальної зброї. Вони повністю реалізували технічні можливості вогнепальної зброї тих часів.

Серед заходів, що забезпечили використання вогнепальної зброї в українській армії на високому професійному рівні, були:

а) висока особиста підготовка козака з питань балістики, ретельної пристрілки зброї та надбання великих навичок у влучній стрільбі.

Збереглися свідчення, що козаки “гасять кулею свічку, відсікаючи нагар так, що можна подумати, наче зроблено це щипцями”. [52, с.47-48].

б) скорочення часу на підготовку мушкета до стрільби.

Щоб підготувати до стрільби мушкет з ударним кремінним замком, треба було виконати 12 операцій. При цьому основна частина часу витрачалася на заряджання мушкета. Знахідки козацької зброї та спорядження свідчать, що українські стрільці завчасно готували набої (ладунки) до мушкетів. Кожний ладунок - це порція пороху з кулею, упакована в паперовий мішечок (прототип сучасного патрона). Останній вкладався у чашечку ладівниці (пристрій зі спаяних коротких трубок, що нагадує бджолиний стільник), яка у шкіряному футлярі закріплювалася на поясі стрільця. Козацькі ладівниці розраховані на 24-36 набоїв. Наявність готових до використання ладунків скорочувала час на підготовку мушкета до бою, що підвищувало скорострільність та влучність вогню: було досить рухом руки взяти з ладівниці паперовий пакет з ладунком, розірвати його, всипати у ствол набій та притиснути шомполом. [52, с.48].

в) мінімальна глибина побудови розімкнутого багатошеренгового (батового) строю козаків-мушкетерів на полі бою.

Оскільки для заряджання мушкета витрачалось досить багато часу, то для забезпечення безперервності вогню мушкетери вели його почергово у складі шеренг. Кількість шеренг перебувала у прямій залежності від досконалості мушкета та виучки стрільців і визначалась інтервалом часу, за який шеренга, що зробила постріл, встигала приготуватись до наступного пострілу, поки інші вели вогонь. Так, при використанні мушкета з ґнотовим замком стрій мушкетерів мав 8-10 шеренг, а мушкета з кремінним ударним замком - 4-5 шеренг. Застосування ладівниць у поєднанні з високою виучкою дозволило українській (козацькій) піхоті зменшити цей стрій до 3 шеренг. Така побудова козацької піхоти дозволяла, при забезпеченні безперервності вогню, залучити до одночасного пострілу (залпу) максимальну кількість стрільців і цим створити широку фронтальну смугу щільного вогню. З іншого боку, така побудова піхоти зводила до мінімуму людські втрати від артилерійського вогню ворога. Тришеренговий (батовий) стрій української (козацької) піхоти дозволяв робити до 6 пострілів за хвилину. Перша шеренга після проведення пострілу робила два кроки назад (а дві інші - крок уперед), висипала у ствол мушкета набій, взятий з ладівниці, притискувала його шомполом (паперовий мішечок, очевидно, використовувався у ролі пижа), робила крок уперед, зводила курки замків, готувала натруски. Робила ще крок уперед, готувалась до стрільби, насипала з натруски запалювальний порох на полицю замка і, прицілившись, стріляла. Виконання всіх цих операцій здійснювалось за відповідними командами. Розрахунки свідчать, що шеренга, яка зробила постріл, була готова до наступного через 30 секунд. Існують повідомлення, що українська (козацька) піхота для підвищення скорострільності перетворювала батовий стрій у своєрідну технологічну лінію - перша шеренга стріляла, а дві інші - заряджали мушкети. Але ефективність досягалась за умов однотипності зброї, при цьому скорострільність збільшувалась майже вдвічі. [52, с.49].

г) використання найсучаснішої зброї.

У збройних силах України кінця XVII ст. використовували таку ручну вогнепальну зброю: 1) Самопал — назва, що вживалася до будь-якого типу рушниць. Самопалом називали московську пищаль (архаїчна назва старого мушкета калібру 23 мм.), турецьку рушницю, гвинтівку, аркебуз. У кінці XVII ст. самопал був на озброєнні головним чином у піхоти, ним іменували всю ручну вогнепальну зброю, окрім карабіна та мушкета; 2) Мушкет — це також самопал з кремнієвим ударним замком, але ліпшої конструкції, значно більшого розміру, калібру в 12 мм; вага кулі 5 0 г), вагою 8 — 10 кг. Стріляли з нього за допомогою гашетки з рогачеподібних підставок-сошок. Тому ним користувалися переважно піхотинці, а з кінця XVII ст., коли мушкети удосконалили і вони не потребували сошок, — також і кіннотники; 3) Гвинтівка — рушниця-самопал, яка заряджалася і стріляла гвинтами. Використовувалася у ближнім бою. 4) Карабін (або бандолет) — коротка, легка, гладкоствольна рушниця з кремінним ударним замком. Він коротший і легший, ніж самопал, тому використовувався в основному кіннотою; 5) Аркебуза — тип самопала-пищалі. Це рушниця калібру 12,5 — 18 мм, яка стріляла камінням, а потім свинцевими кулями. Пороховий заряд спочатку підпалювався у стволі через затравку вручну, а потім через гніт. Стріляла вона з триноги; 6) Яничарка — довгий турецький мушкет з кремнієвим або ґнотовим замком, що була на озброєнні в турецькій яничарській піхоті, тому використовувалася головним чином сердюками та козаками-піхотинцями. Стріляли з неї майже на сто кроків далі за інші рушниці. [29, с.144-145]. 7) Пістоль з колісним та кремінним ударним замками був на озброєнні української кінноти. Кожен кіннотник мав два пістолі в кобурах при сідлі і два за поясом; 8) гаківниця – важка фортечна рушниця калібром від 25 до 31 мм і довжиною ствола від 1 до 2,5 м. Залежно від довжини вона поділялась на півгак, гак (або повний гак) та подвійний гак. З розвитком полкової артилерії та вдосконаленням мушкета ця зброя була витіснена з армії і використовувалась переважно гарнізонами міст (фортець) при їх обороні. [52, с.52]. Застосовувалися також гульдинка, кий, ручні гранати.

Вся вогнепальна зброя того часу заряджалася з дула і мала переважно ударно-кремнієвий замок. Вироблялася (як і ремонтувалася) в Україні та імпортувалася з Європи, Порти, Московщини. Рушницю носили на плечі на ремені або спертою прикладом на ліву долоню і стволом на плече. У залежності від наявності зброї кожен козак мав відповідне спорядження. До пояса прив'язували порохівницю з порохом для набоїв та ладівницю для ремонту зброї, натруска (мала порохівниця) з дрібним запалювальним порохом, торбинка з кулелійкою та кулями, шомпол та крейцер. Для накручування пружини колісного замка мушкетер мав при собі спеціальний ключ. У складі обозу козак май 5-6 мушкетів, запас пороху, свинцю та необхідний інструментарій для технічного обслуговування зброї. Мушкети та пістолі зберігались і перевозились у шкіряних футлярах. Порохівниці та ладівниці виготовляли зі шкіри, дерева або звичайного волячого рога. Деяку зброю вишукано прикрашали золотими та срібними візерунками, насічками, арабесками, ложе інкрустували перламутром, слоновою чи моржевою кісткою.[32, с.259-260]. Місцями зосередження зброї (магазинами) були фортеці.

д) високий рівень розвитку польової артилерії.

Легка польова артилерія на полі бою перебувала у бойових порядках піхоти, у проміжках між тришеренговими (батовими) групами мушкетного вогню і пересувалась разом з ними, але в окремих випадках могла використовуватися самостійно. [52, с.56]. Як зазначалось вище, у поході реєстровець повинен був мати відповідний запас пороху і куль. Порох виробляли в Гетьманщині в усіх полках. Його міг виготовити кожен козак самостійно або купити готовий у майстрів. Особливо добре його виробляли у Стародубському полку в Мглинській сотні [178, с 325]. Туту 60-ті роки ХУП ст. полковник Петро Рославець налагодив відливання гармат та виробництво пороху і свинцю. У той час порох складався на 77 % із селітри, 10 — сірки, 13 — вугілля. Селітру продукували на Лівобережжі давно, дуже широко й вміло. Цьому сприяли заохочувальні заходи козацької старшини та гетьманів. Тому вже до кінця XVII ст. селітроваріння перейшло від ремісничого виробництва до вищого типу — мануфактурного, де застосовувалася праця груп найманих робітників. Майстри-селітровари стали відомі далеко за межами України, а селітра — товаром не лише внутрішньої, а й зовнішньої торгівлі.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8