Дипломная работа: Лівобережне козацьке військо доби Руїни

Свинець видобували й переробляли теж в Україні. Через генерального обозного забезпечували ним усі реєстрові й наймані полки. Набої — кулі, шріт, гніт, свинець, порох (а також сідла і збрую) козаки виготовляли самі, одержували із гетьманських арсеналів, купували за гроші або добували в бою як трофеї. [29, с.105-106].

Використання холодної зброї козаками на полі бою визначалося загальносвітовими закономірностями, але існували при цьому свої українські національні особливості. Холодна зброя в українській армії була допоміжною, застосовувалась разом із вогнепальною, а також у випадках, коли можливості останньої були вичерпані. [52, с.57-58].

Мортира мідна являє собою мідну ступку, довжиною 100, шириною 90 та отвір 40 мм. Мідна гармата складається з мідного ствола довжиною 5, товщиною 4 чверті, отвір 1 чверть, зі шпилем з глухої сторони, довжиною 1½ чверті. Гармата залізна складається з залізної кованої труби, яка закріплена вісьмома залізними кільцями і відкритої з обох боків; до кінця, який заряджають приробленні залізні скоби, в які вкладався залізний для заряду ящик. Довжина труби 640 мм, довжина ящика 240 мм; ширина ящика з верхнього кінця 175, з нижнього 110 мм, внутрішній діаметр труби 80 мм, товщина стінок труби по 20 мм. Гармата чугунка складається з чавунного ствола з хвостом та підставкою для прицілу; довжина ствола 640, довжина хвоста 120 мм (довжина всієї гармати 760 мм), діаметр біля хвоста160, біля дула 125 мм, діаметр самого дула 55 мм.

Серед холодної зброї найбільш популярними були шаблі та списи. Особливо майстерно володіли козаки списом. Шаблі використовувалися у козаків не дуже криві і не дуже довгі, але вельми якісні та гострі: «Як рубне кого, то так надвоє і розсіче, – одна половина голови сюди, а друга сюди». Рукояття шабель часто обкладалися чешуйчатою шкірою морських риб а закінчувалися головою якого-небудь птаха або звіра. Леза часто мали головну насічку та вкладалися в дерев’яні, обшиті шкірою або оббиті металом піхви. Зазвичай шаблі носили з лівого боку та прив’язували за допомогою двох кілець, одного блище до ручки, другого блище до кінця, вузеньким ременем під пояс, яким був опоясаний козак. [58, с. 217].

При безпосередньому зближенні з ворогом батовий стрій української піхоти припиняв вогонь з мушкетів, перебудовувався у лаву і ставав до рукопашного бою на шаблях. Для відсічі атак ворожої кінноти на піхотний стрій запорожці з високою майстерністю застосовували спосіб рубки шаблею знизу-догори, як з правої, так і з лівої руки. Таким способом рубки козаки користувалися й з коня, що робило їх удари несподіваними для ворога.

У козака була шабля бойова ("чорна") і парадна. Існував окремий тип козацької шаблі. На думку І. Свєшнікова, це була проста бойова шабля з коротким кривим клинком без поздовжніх різців і з перснем для великого пальця на перехресті. Останнє забезпечувало надійне утримання її в руці при ударах по ній супротивника. Така шабля була ним знайдена на Берестецькому полі бою (на переправі).

Парадну шаблю (гарно оздоблену) козаки носили при собі у святкові дні та у вільний від праці час. Серед українців шабля вважалась не тільки зброєю, а й невід'ємним елементом національного одягу, користувалася особливою шаною як символ свободи та рицарства. Шабля вважалася настільки необхідною зброєю для козака, що в піснях козацьких вона завжди називається «шаблею-сестрицею, ненькою рідною, дружиною-панночкою молоденькою». «Ой, панночко наша шаблюка! З бусурманами зустрічалась, не раз, не два цілувалась». Також козаки називали шаблю «чесною зброєю». [58, с. 217-218]. За велику честь вважалося мати шаблю здобуту у ворога в бою.

Дуже часто використовували козаки списи: «Козакові без ратища, як дівчині без намиста». Складалися вони із залізного наконечника різних форм та величини (близько 5 вершків) та дерев’яного древка, яке називалося ратищем (від слова рать) та яке робилося з тонкого та легкого дерева, довжиною в п’ять аршин, і нерідко фарбувалися спірально і навскоси червоною та чорною фарбами. На нижньому краю ратища робили наскрізь дві, одна під одною, дірочки для продівання в них тонкого ремінця, що надівався вершникам на ногу для підтримки ратища вертикально та для легкості перевозки його на коні. На деяких ратищах робили ще, трохи нижче наконечника, залізну перепонку для того, щоб проткнутий списом супротивник бува не просунувся по спису до самих рук козака та не зчепився з ним в рукопашну. Іноді ті самі списи слугували у козаків готовим матеріалом для спорудження мостів, якщо зустрічалося на шляху болото: коли козаки дійдуть до якого-небудь топкого місця, то зараз же кладуть, один за одним два ряди списів – в кожному ряду спис, один уздовж, інший поперек, і по тим списам, як по мосту переходять болото. [58, с. 217-218].

Окрім шабель та списів часто використовувалися келепи, або бойові молотки. Це ручна зброя, яка складалася з дерев’яної, довжиною з один аршин ручки з залізним на одному з кінців ручки молотком, який мав на одній стороні тупий обушок, а з іншої гострий носок. На іншому кінці дерев’яної ручки келепа, робилося дві невеликі дірочки, для ременевої петлі, за допомогою якої келеп надівався на руку, біля згибу ліктя, а також, можливо на луку сідла. На думку військового історика Зеделлера келепа застосовувалися козаками для розбиття ворожих лат. А на думку В.Коховського келепа слугували у козаків як допоміжна зброя та використовувалася в рідкісних випадках, коли була неможливою стрільба, кола супротивники перемішувалися у бою до такої міри, що небезпечно було стріляти, для уникнення нанесення шкоди своїм же. Д. Яворницький допускає, що іноді козаки користувалися келепом для розбиття лат, а іноді для ураження ворога в рукопашному бою. [58, с. 219]

Також використовували бердиш – бойову сокиру з довгим держаком і лезом у вигляді півмісяця, нижній кінець якого переходив у смугу-косицю, що кріпилась до держака, підсилюючи кріплення обуха. Під час бою бердиш був закріплений (як і келеп) за спиною за пояс мушкетера-піхотинця. Ця зброя призначалася для боротьби з ворожою кіннотою. Чекан – невелика сокира на короткому держаку, з напівкруглим лезом. Використовувався у рукопашному бою у сполученні з іншою холодною та вогнепальною зброєю. Ножі, які козаки носили на поясі, за халявою та в сумці. Крім звичайних – з дерев’яними та кістяними руків’ями – були ножі суцільно металеві, як можливо (за думкою І,Свєшнікова), використовували як метальна зброя [32, с.59-60]. “Якірці” – шматки заліза з загостреними кінцями, які розкладалися на шляху ворога з метою поранення кінських ніг. У рукопашному бою піхотинці іноді користувалися булавами, киями і всім, що потрапить під руку. У джерелах навіть згадуються сутички із застосуванням звичайного каміння, шанцевого знаряддя — заступа, мотики і навіть голоблів. Саме ними проломили голову Кара-Ахмеду-паші з Боснії під час атаки на березі Бужинського перевозу в 1678 р. Проти кіннотників застосовували аркан, а як засіб захисту щит, панцир, лати тощо. [29, с. 147].

Розвиток вогнепальної зброї звів майже нанівець роль списа та стріли, однак вони все ще широко використовувалися. У запорожців козак зі списом був на печатці ще й у ХVIII ст. У джерелах про Чигиринську війну неодноразово згадуються факти застосування лука й стріли. Так, у 1679 р. стрілою вбили сина хана, який з чамбулом брав ясир під Менжеліївкою. Луком користувалися у випадках, якщо застосування вогнепальної зброї ускладнювалося через відсутність боєзаряду, або в дощову погоду, коли вологий порох втрачав вибухові властивості. Середня відстань стрільби з лука була 200-300 кроків, а кіннотник міг влучно стріляти і до 350 — 400 кроків. За хвилину лучник випускав пересічно до 10 стріл. Лук зберігали в спеціальному налуччі, а стріли — в сагайдаку. Лук, стріли, налуччя та сагайдак разом називалися саадак. [29, с.146].

Розглянуті зразки холодної зброї виготовлялись переважно арсеналами України, за винятком окремих видів шабель. [32, с.161].

Неперевершеної майстерності козаки досягли у використанні табору з возів, який використовувався для просування військ, наступу, а також оборони. Історія виникнення і розвитку бойового порядку – табору з возів – губиться в глибині віків. Батьківщиною табору з возів є безмежний степ. Народившись спочатку як спосіб захисту від ворога в голому степу, табір поступово перетворився на грізний, неприступний спосіб оборони, а потім і наступу. Згідно з організаційної структурою війська того часу на кожні 5-10 козаків був один віз, на якому перевозилася зброя, боєприпаси, продукти, фураж для коней (взимку), лопати, сокири, пилки та ін. На окремих возах перевозилися гармати. Як пише трансільванський історик Краус, «в поході ці вози їдуть з двох боків, а посередині піше військо, і в разі потреби ці вози служать їм за шанці, цими возами вони дуже сильні, і про них кажуть, що немає в світі війська, яке б вміло краще будувати шанці, як козаки.» [40 с. 111]

Рухомий табір з возів мав вигляд прямокутника (також іноді трикутника, півмісяця, кола, овалу), по великих сторонах якого рухались вози один за одним, в один або декілька рядів. Між рядами возів рухалось спішене військо. В першому або другому зовнішньому ряду були встановлені гармати, а біля возів йшли козаки з вогнепальною ручною зброєю, готовою до бою. Посередині табору вели коней. Передня і задня сторона прямокутника були не замкнені, їх прикривала кіннота. Для замкнення цих двох сторін прямокутник мав «крила», тобто один або декілька рядів були довші за інші на величину ширини табору. Якщо табір раптово зупинявся для оборони, «крила» заверталися, замикаючи передню та задню сторону табору возами. Що робилося далі, красномовно свідчить турецький мандрівник Евлія Челебі, описуючі події під час походу козаків: «Вони розташувалися з західної сторони мадярського табору на іншому березі ріки. Миттєво, подібно кротам, розривши землю вони взяли величезний табір в кільце. Виставили навкруги варту. На кургані, зверненому до табору Ракоці, вони вирили лінію рівчака і закріпили його сорока-п’ятдесятьма гарматами. Потім вони зв’язали ланцюгами свої сім тисяч возів і опоясали ним свій табір. В проміжках між возами було наставлено багато рушниць» [40 с. 111-115]

Якщо передбачалася довготривала оборона табору, то колеса возів закопували в землю, її насипали і на вози. Навколо возів з внутрішньої і зовнішньої сторони робилася мережа окопів та брустверів, з’єднаних ходами сполучення. Такий табір був базою з якої розпочиналися подальші боєві дії з ворогом. Розміри табору залежали від кількості війська. [40 с. 113-114].

Але рухомий табір з возів козаки використовували і для наступу на ворога, в тому числі і глибинні бойові рейди козацького табору. Захисні функції табору з возів були настільки високі, що вони зводили нанівець кількісну перевагу ворога. Так, Баплан повідомляє у своїй книзі «Опис України»: «Кілька разів я зустрічав у степах татарів, їх було понад п’ятсот, і вони нападали на наш табір, але нічого не могли вдіяти, хоча й було зі мною лише 50 чи 60 козаків». Особливістю рухомого табору з возів було те, що йому не страшна була перевага ворога в озброєнні та військовій майстерності. Тож не дивно, що табір з возів широко використовували й повсталі селяни для свого захисту. [40 с. 115].

Козацький рухомий табір з возів будувався залежно від тактичної обстановки і переслідував створення штучної перепони для ворога на відкритій, рівнинній місцевості. Для його побудови використовували звичайні обозні вози, обладнанні пристосуванням для запрягання коней з обох кінців. При цьому основним засобом для підвищення захисних функцій, тобто неприступності табору, було збільшення кількості возових рядів (до 6-12). З цією побудовою поєднувалося широке використання артилерії малого калібру, що вела вогонь під час руху з возів, а також швидкострільність та влучність мушкетного вогню. Наближення ворога до такого табору ближче дальності стрільби вогнепальної зброї було для нього смертельним. Тому бій безпосередньо біля возів козацького табору був винятком, а історія його використання не знає прориву. Але є всі підстави стверджувати, що в таборі кожні п’ятдесят козаків під час зупинки або маршу перебували біля свого воза і кожен з них мав певні обов’язки. Частина з них забезпечувала безперервність вогню, а частина слідкувала за рухом воза і загальними сигналами керування табором, щоб не допустити розриву ряду. Якщо ж табір зупинявся для тривалої оборони, то козаки робили земляні укріплення біля свого возу. Хтось серед них був старшим, розподіляв обов’язки і відповідав за дії цього маленького підрозділу. Є всі підстави також вважати, що козаки мали розподіл обов’язків на випадок бою безпосередньо біля свого возу. [40 с. 118-120].

У Глухівських статтях московсько-української угоди Дем'яна Многогрішного, підписаних 12 лютого 1669 р., неодноразово наголошується на згубності для супокою краю діяльності всіляких "клеветников и плевосеятелей", "свавільних людей, які, забувши острах Божий та свої обіцянки, поширюють різні сварні та руїнницькі слова і від того чиняться всілякі біди: залишивши працю свою, посполиті, будники, винокури починають називати себе козаками і від того біда і поруйнування великі настають..." У статтях дається суворий наказ "гетьману і старшині... дивитися й оберігати накріпко", якщо "в українських містах почнуть чинитися якісь свари від жителів чи від кого б то не було, ...то приборкувати їх, і розправлятися, і карати смертю..." Отже, як бачимо, рухомий табір з возів був важливою ланкою в бойовому мистецтві українських козаків.

Якщо козацьке військо вирушало в похід і при цьому передбачалася зустріч з ворогом, то його похідний порядок будувався за всіма правилами військового мистецтва. Першим рухався козацький розвідувальний загін, який висилав на відстань до шести кілометрів розвідувальні роз’їзди. За розвідувальним загоном на відстані чотирьох-шести кілометрів рухався передовий загін, що складався з трьох підрозділів кінноти, який теж висилав на відстань до шести кілометрів фронтальні та бокові роз’їзди охоронної розвідки. На відстані 11-15 кілометрів за передовим загоном йшли під захистом таборів головні сили. Від табору на відстані два-три кілометра висилались дозори фронтального і бокового сторожового охоронення [40 с. 121-122]

Бій з ворогом козаки розпочинали герцем, тобто двобоєм окремих сміливців або невеликих загонів. Такий козак-сміливець сам або на чолі загону наближався до ворожого табору і закликав до двобою. Якщо ніхто не виходив, сипались образи на адресу ворожого війська, звинувачуючи його в боягузтві й нікчемності. Військова козацька старшина вважала ознакою рицарської честі викликати ворога на двобій. Якщо вороже військо не виходило до бою, козаки починали його облогу. Для артилерійського обстрілу ворожого табору поблизу нього під захистом валів та шанців обладнувались під час темряви вогневі позиції. Якщо ж командування супротивника вирішувало дати бій, то його військо виходило з табору і шикувалося в бойові порядки. Відповідно до нього займало бойовий порядок і козацьке військо. В центрі бойового порядку ставала кіннота, вишикувана в три-чотири шеренги. На флангах “батовалась” піхота, тобто ставала в три шеренги. В розривах між піхотними підрозділами ставали гармаші з легкою артилерією. При підтримці артилерії з табору починався наступ козацького війська або відсіч атаки ворога. Козацька атака проводилася “лавою”, тобто невирівняною шеренгою з загнутими краями для обхвату ворога з флангів. Піхота, ведучи невпинний вогонь з гармат та мушкетів, який забезпечували першій шерензі дві інші, готуючи набої, підтримувала атаку кіннота. Кіннота наступала під захистом шанців які вона сама для себе копала. Якщо під час бою козацьке військо зміщувалося з ворожим, то такий бій вони називали “галасом”. Бій окремими загонами, не зв’язаними між собою козаки називали “розгардіяшем”. А якщо піхотний підрозділ попадав в оточення, то він приймав бойовий порядок “триангулою”, тобто стрій трикутником, і бився на смерть. Головною метою було виснаження супротивника та його деморалізація. Навальний обхват ворога з флангів, вихід йому в тил, створення резерву та засідки, раптовість удару та вміле використання рельєфу місцевості – характерні риси військового мистецтва козаків. Керування підрозділами в бою здійснювалося візуальними та голосовими “гаслами”, для яких використовувався прапор, труба (сурма) або голос [40 с. 121-127]

Відповідно до озброєння козака робився рондик або ронзик, тобто обладунок його бойового коня. У заможного козака на коня надівалася вуздечка з байраком або мундштуком і лакированими ріменними поводями, черпак багряного кольору, по краю обшитий галунами, арчак або кульбака, тобто сідло на червоному оксамиті із срібними галунами, з підвішеними по боках, на пряжках, підбеньками, тобто шкіряним полами; спереду сідла підвішувалися два кобура для пістолів, ззаду підвішувалися ременневі торока для підвішування до них мішку або в’юка для поклажи. Сам в’юк покривався червоним саф’яном. Іноді в торока в’язалися і полонені вороги. Також для похідної їзди козаки мали пліті, які називалися малахаями «під сріблом», або «ногаями руки малой» [58, с. 223]

Загалом в озброєнні козаки перевершували навіть Західну Європу. З цього приводу В. П. Коховський говорить: «Згадаємо, що військах європейських вогнепальна зброя не була розповсюджена. Особливістю козаків є те, що мушкет не виключав спису, який замінював штик. А в Західній Європі мушкетери були відділені від пікенерів, від чого виникала важлива незручність в бою, так як він мав або одну оборонну зброю, або одну наступальну». [58, с. 223].

Важливу роль відігравала інженерна служба козацького війська, яка забезпечувала його переправами, понтонами під час походів, фортифікаційними спорудами, риттям підкопів, тощо. Крім неї залучали і рядових козаків. Інженерна служба і флотилія – відомство генерального обозного. [29, с. 99]. Є також згадки про наявність у козацькому війську спеціалістів з підривних робіт – гранатників та підкопщиків. [44, с. 254].

У кожному полку діяла військова музика – необхідна служба для подачі сигналів у бою, на марші, при тодішній відсутності інших видів швидкого зв’язку. Музика слугувала також засобом психічного впливу на супротивника. До музичних полкових команд входили (трубники, довбиші, литаврщики, скрипники. [29, с. 99-100].

Довбиш ігри військові гарно відправляє,

Але також і тримач в тримби витрублює.

І потрібно їм обом брат за брата жити,

Адже довбишу – бубнить, тримачу – трубити.

Їхні ігри слухачів часом звеселяють,

Превелику іноді жалість викликають. [5, с.84]

Старшим над ними був “трубний отаман” або “старший музика”. Музики отримували порівняно високу грошову і натуральну (одяг, харчі і т.д.) плату з полкового скарбу. [44, с.254].

До військової обслуги входили лікарі й перукарі (цирульники), які часто поєднували ці два фахи, а також різноманітні ремісники (шапошники, сукновали, лимарі, коновали і т. д.). Утримувалися вони коштом того військового підрозділу, який обслуговували, або до якого були приписані.[29, с. 100].

Перелік допоміжних служб буде неповним, якщо не згадати поштово-військову, кур’єрську і фельд’єгерську службу, котра забезпечувала вище, середнє і нижче офіцерство (старшину) оперативною, тактичною інформацією, вказівками і наказами гетьмана та царя. З 1674 р. почав постійно діяти поштовий тракт до Москви: “учинены почты на дороге от Киева со стороны Днепра в Малоросийських городах, в Нежине да в Батурине, и из Малоросийських городов к царскому величеству всякия письма велено принимать на тех почтах”. Під час походів командири розставляли поштові пікети і стани із спеціальними вістовими кур’єрами, посильними, розсильними. Гетьмани сповіщали важливі новини полковникам через посланців. [44 с. 254]

Мобілізація (збір і виступ в похід) реєстрового козацтва здійснювалася перш за все на підставі царського указу та гетьманського універсалу, рескрипту, ординансу. Про збір і виступ у великий похід обов'язково надходило розпорядження (указ) царя. В ньому монарх визначав дату початку походу, кількісний склад війська, напрямок його руху, можливі тактичні дії, місця і дати з'єднання гетьманського регіменту з російськими військами, хто і як забезпечить постачання боєприпасами, амуніцією, фуражем, продуктами. Подібні укази одержували, наприклад, І.Самойлович у Чигиринській війні і Кримських походах; місцем збору 1677 р. цар визначив р. Артополоть, Зосередження керівництва польовими кампаніями в Москві гальмувало оперативність, гасило ініціативу й знижувало бойову готовність війська. Згідно з царським указом уже безпосередню мобілізацію здійснював гетьман, видаючи спеціальний універсал, або ординанс, в якому вказував час виступу, місце збору, напрямок руху, кількість козаків, гармат і т. д. Цей документ Генеральна військова канцелярія розмножувала й розсилала в полки. Полковники мобілізовували сотні. [29, с. 100]. За Самойловича ще діяла система, коли гетьмани давали царю власні поради щодо плану здійснення походу. І. Самойлович радив Тяпкіну, як краще завершити кровопролитну Чигиринську війну. [1, с.71]. На окремі походи гетьмани мобілізовували козацтво самостійно, але повідомляли про них у Москву. Якщо військо полишало Лівобережжя, то гетьман самостійно обов'язково залишав обмежений контингент — "виборне товариство" — для його охорони від татарських чамбулів. У складі об'єднаного війська гетьман і генеральна старшина завше входили до загальної військової ради і вносили пропозиції нарівні з російськими воєначальниками. Гетьман і старшина виробляли власний оперативний план, коли проводили самостійний, без росіян, похід. У далекому поході діяла похідна гетьманська канцелярія, яка доводила рішення гетьмана до підлеглих. [32, с. 266-267].

Реєстрові козаки (крім артилеристів та допоміжних служб) грошової плати, як правило, не одержували. Вони мали самі себе забезпечити всім необхідним, оскільки були фактично військовими поселенцями з тією різницею від пізніших військових поселень в Україні, що не солдати були перетворені в селян, а селяни й міщани несли солдатську службу. Козак мав з'явитися на гетьманський поклик з конем, при повній амуніції і екіпіровці, з запасом харчів на означений термін. Але не все можна було виробити в козацькому господарстві. Дещо (зброю, порох тощо) доводилося купувати, на що не завжди були гроші, бо не всі козаки могли вести торгівлю, а продавати один одному однакові продукти не могли та й залишків майже не було. Тому, наприклад, статті І. Самойловича (пункт 16), визначаючи кількість реєстру, обов'язково встановлюють плату кожному козаку по 30 польських злотих. І брати цю плату з усіх маєтностей (крім монастирських). Із цих поборів також платити гетьману 1000 червоних злотих на рік, генеральним — обозному й писарю 1000 польських злотих, суддям—300 злотих, судовому писарю — 100 злотих, полковникам по 100 Єфимків (йоахімсталлерів), сотникам по 100 злотих річних. Джерелом коштів були податки з господарств селян (посполитих), міщан, з торгівлі, з продажу оренд .[29, с. 100].

Старшина на час несення служби, крім означених грошей, одержувала рангові маєтності, ґрунти і млини. І згідно з царським указом, усі посполиті, які живуть на землі старшин, "подлежат поборам и суду своих державцев" [1, с. 192]. На утримання гетьманського двору з посполитих Стародубівщини брали натурою — яловицями, баранами, кабанами, конопляною олією, сиром, вершковим маслом, гусьми, курми, грошима [32, с. 273]. Для ведення Чигиринської кампанії І. Самойлович обіклав народ податками для утримання війська — "від хліба, солі, від винних котлів по рублю, від пивних котлів пів сорока алтин, від млинового колеса—по 3 рублі, і з купців, і з торгових людей мито" [32, с. 273].

За успішні походи реєстровцям видавав, як свою милість, подарунки цар (“царское жалование"). Під час Чигиринської війни у 1677 році стольник О.Карандєєв привіз гетьману й старшині соболі і атлас від царя [50, с. 209]. За службу в 1676 р. І. Самойлович від імені царя роздав П. Забілі, І.Домонтовичу, І.Лисенку і всім полковникам по 40 соболів, тканини та ін. [29, с. 103].

Харчі (провіант) козак мав брати власні на термін, який називав гетьман чи полковник в універсалі. До складу входили продукти, які не псувалися — сухарі, крупи, сіль, сало, борошно, цибуля, часник, солонина, сушена риба, мед олію, мак, пивні солоди, гусей, качок, курей і т.д. Усе це козак віз у мішках на коні, або в складчину з іншими козаками на возі волами, що спричиняло величезний обтяжливий обоз, котрий завжди волочився за військом. Старшина ж набирала значно більше харчів, напоїв і людей для розваг. В обозі сиділа ціла армія маркитантів, яка живилася на війні торгуючи — продаючи вино й купуючи трофеї. Щоб полегшити пересування і позбутися (хоча б частково) громіздкого обозу, під час далеких походів створювали продовольчі комори й магазини у фортецях. [29, с. 103].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8