Дипломная работа: Лівобережне козацьке військо доби Руїни

Призначаючи І.Новицького повноважним охочекомонним полковником і репрезентуючи його полчанам, І. Самойлович в універсалах дає йому таку характеристику: "Илияш Новицкий чоловік в вєрности пресвєтлого царського величества маєстатови непохибного, в повинной рейментови нашому зичливосте сталого и в ділости рицарской досвідчоного...", "яко чоловік от молодих літ воєнную трактуючий услугу...", "человек нам зичливий, расторопний і пильний в своїх ділах". У листах до Новицького Мазепа завжди наголошував, що "всегда ми первішую нашу імієм к ваш мості прихильность" [29, с. 115-116].

Довіра гетьманів до охотницьких полковників, котрі належали до української політичної еліти, була великою, особливо до Іллі Новицького. Мазепа не тільки залишав його в Батурині замість себе (наприклад, коли 1689 р. їздив до Москви), а й доручав керувати охотницькими полками, віддавати накази городовим сотням, призначив І. Новицького начальником прикордонних міст і містечок з татарського боку. [28, с. 80].

За вірну службу охотницькі полковники діставали від гетьманів грошову винагороду (талери, злоті, леви), багаті дарунки, тканину (лудан, сукно), хутра, млини, землі, їм належали тяглі люди, села й хутори. Охотницькому полковнику, як і городовому, керувати полком допомагала полкова старшина. її склад фіксує грамота І. Самойловича 1679 р. про виплату грошей старшині І. Новицького. Щодо грошових винагород, то старшинська ієрархія мала такий порядок: осавул, хорунжий, писар, обозний, підосавул. [2, с. 685].

Осавул охотницького полку — це заступник полковника в усіх важливих справах полку. За необхідності очолював полк у поході (був наказним полковником) або окремі загони під час військових дій, складав компут (реєстр) товаришів, першим підбирав і приймав у "молодці" нових полчан, відповідав за наявність і роздачу обмундирування, екіпіровки та зброї.

Помічником осавула був підосавул, який теж у міру потреби виконував ці функції (окрім наказного полковника). Допомагав осавулу в безпосередньому керівництві полком (у стройовій частині) хорунжий охотницького полку. Полковий писар вів справи полкової канцелярії, а обозний клопотався тим, що провадив забезпечення провіантом, грошима, набоями, порохом, а під час воєнних дій — влаштуванням табору, розміщенням гармат тощо. Полки поділялися на сотні на чолі з сотником і сотенною старшиною (осавул, обозний, хорунжий) та курені на чолі з курінним отаманом. [32, с. 257].

Комплектувалася старшина зі складу самих полчан, з найвміліших, найдосвідченіших і заслужених, щоб це був, як писав Самойлович, "человек нам зичливий, расторопний і пильний в своих делах, жеби мог міти в руках своих" керівництво підрозділом. Сотниками та курінними отаманами намагалися призначати не іноземців, а українців. Про це свідчать згадані в архіві І. Новицького прізвища сотників і курінних: Гордій Левченко, Лук'ян Скребишенко, Андрій Гамалія, Яків Конотоп, Іван Решківський, Петро Блавадський, Сергій Криштопович [28, с. 82].

Для підтримання боєздатності охотники використовували допоміжні служби реєстрового війська, позаяк своїх не мали. їх обслуговували: на переправах — кормщики, суднобудівники, конопатники, мостобудівники; під час облоги—гранатники, підкопники, підривники. Для виготовлення одягу найманці послуговувалися шапошниками, чоботарями, кравцями. При конях були стадники, коновали. Для догляду за козаками тримали цирульників, які виконували й лікарські функції.

З допоміжних служб у охотницьких полках можна також назвати кур'єрів, фельд'єгерів та полкову музику у складі барабанщиків (довбиші, литавристи), скрипників та сурмачів. Музики подавали сигнали збору, виступу в похід, тривоги, наступу, відходу, атаки тощо, тому вони завжди були при війську, якщо навіть у поході брав участь не весь полк. Гетьман у своєму наказі завжди вимагав надіслати молодців, а "разом з тими людьми і трубачов пильно і пильно жадаю". Музиканти також звеселяли охотницьку старшину і рядове товариство під час свят [44, с. 250].

Командував охотницькими полками і видавав розпорядження на всі без винятку акції особисто гетьман. Тільки перед ним звітувалися наймані полковники про виконання того чи іншого завдання. Щоб видати наказ, гетьман викликав охотницького полковника до Батурина або в похідну ставку до табору. Іноді командування здійснювалося через спеціальних розсильних—молодців, які "послані в пильних делєх" усно передавали інформацію і через них "слушний ответ чинився". Коли ситуація змінювалася, гетьман "добрим молодцем" надсилав негайну звістку про відміну старого і видання нового наказу. [29, с. 118].

Гетьманські інструкції розпорядчого змісту мали лаконічний характер і містили лише коротку інформацію до виконання. Коли ж задіяним був увесь гетьманський регімент, розпорядження давались об’ємніші.

У великих військових акціях гетьмани в письмовому наказі визначали не лише шлях, а й конкретні стратегію і тактику дій у майбутній ситуації, передбачали розташування війська та порядок ведення бою. Гетьман пильнував за тим, аби його накази справно виконували всі підлеглі. Коли ж їх не виконували, або виконували неточно чи погано, він виносив підлеглим догану чи карав. [28, с. 79-83].

На відміну від реєстрового козацтва охотницькі полки не мали постійної території дислокації. Вона завжди визначалась гетьманом у кожному окремому випадку на підставі потреби або з тих чи інших обставин. З часом все ж якась територіально-адміністративна одиниця поступово закріплювалася за одним компанійським чи сердюцьким полком, перетворювалася для них у "звиклі становиська". Наприклад, у 1676 р. полк Ілляша Новицького мав квартири (постій) у Стародубському й Чернігівському полках, у 1677-1680 рр. — в Лубенському й Миргородському, а в 1681 р.—у Переяславському полку, а пізніше за ним остаточно закріпили Лубенський полк із постоєм у сотнях Роменській, Глинській, Лохвицькій, Городиській, Чорну-хинській, Лукомльській, Лубенській, Костянтинівській, Чигирин-Дібровській, Пирятинській, Сенчанській. Полк Якова Павловського мав квартири в Прилуцькому полку, сердюки — у містах Батурині, Глухові, Лубнах, Гадячі, Лохвиці. У 70-х роках прибуваючі з Правобережжя найманці розташовувалися Петром Рославцем на Стародубівщині [28, с.83].

Розквартировував полчан полковник чи осавул, або обозний, чи хорунжий у тісному контакті з полковником та полковою старшиною того городового полку, в якому визначено місце постою. Жили полчани на квартирах у міщан, селян, а іноді (в дуже незначних випадках) і в козаків, хоча останні звільнялися від постою. Гетьман, визначаючи постій, завжди клопотався, щоб він не був обтяжливий: "без докуки жителям тамошнім" і щоб молодці вели себе чесно, не досажджали лихою поведінкою обивателям, щоб охотницьке товариство "слушне і порядне, подлуг давнього обичая по становиськах розпряжено було". Проте розквартирування компанійців часто відбувалося з "ущербком і обтяженням для подданих". Гетьман, реагуючи на скарги скривджених свавіллям, часто писав Новицькому, щоб той, "нікому не глядячи в зуби", закликав товаришів-полчан до негайного порядку [32, с.257]. На стаціях охотники отримували від місцевих жителів утримання. У 1676 р. від П. Рославця на Стародубівщині компанійці дістали провіант, фураж для коней, гроші (5 рублів на тиждень сотнику, 9 алтин отаману, 2 гривні рядовому), всім по 2 кварти горілки, по кварті олії. Тому гетьмани й приказували "іменем нашим" товариству своєму накажіте "аби яко в дорозі, в тягненню вашом так і на тих становиськах жадних докук и найменших збитков господаром своїм не чинили". Грошей не збирати, лише харчі і корм коням, одяг надішле генеральна канцелярія, а "всіх людей і коней зареєструвавши, до нас реєстри присилайте, жебисьмо зрозуміли где указати вам стацію" [29, с. 121-122].

Сердюцькі та компанійські полки перебували на повному забезпеченні у гетьманського правління, а полчани-молодці одержували плату за службу й повне продовольче та амуніційне утримання. Для виплати грошей охотникам у 1678 р. ввели оренди на шинки, винокуріння і торгівлю горілкою. Вони поновлювалися щорічно, і, як зазначає Самійло Величко, за І. Самойловича розпочиналися від Великодня. Заможні полчани Лубенщини викупили увесь полк, заплативши за оренду до гетьманської скарбниці 7010 золотих талерів [29, с. 122; 1, с. 544].

У 1686 р. Іван Самойлович універсалом підтвердив встановлення в містах Гетьманщини, а також у містечках і селах усталених та надзвичайних податків, оренд і відкупів на продаж хлібного вина, дьогтю і тютюну, на млини з метою утримання на одержані з того гроші охотників. Мотивуючи необхідність подібного заходу, гетьман писав: "Ижь около обороньг отчизньг нашое Украйни и около захованья цілости церквей Божьих и добра общого всего народу нашого християнського... мусіли есьмо под рейментом нашим держати для данья отпору неприятелем, людей до війни завши готових, меновиті полки пехотньге и комонные охотницкие, которых яко до вшелякой услуги и до воєнних праць занимати маєм, так и уконтектовати их платою належитою стараємося: якож явно то кождому, же и грошима и одежою их контектуем. За чим, за позволенням их царского пресвітлого величества, наше рейментарское зо всею старшиною войсковою постановленье стало на том, аби для зобранья на тыя потреби грошового скарбу аренды во всей Украине были утверждены..." [28, с. 84].

Оренди переважно лягали на плечі заможних міщан та старшини, тому під час обрання Мазепи старшина просила, щоб не було оренди на охотницькі полки, але позаяк вони потрібні для оборони, то давати їм плату, збираючи гроші з посполитих людей, котрі не записані до козацьких реєстрів.

У 1679 р. на місячне утримання компанійців і старшини полку Новицького виплачували скарбових грошей: осавулу 20 золотих, обозному 9, хорунжому 10, писарю 10, підосавулу 7, двом сурмачам по 6 золотих, цирульнику 6, добошеві (барабанщикові) 6, сотникам по 9, отаманам по 4 золотих, а кожному товаришеві по 1 талеру. Всього за цей рік на полк витратили 1860 золотих. В інші роки сума плати на пана-товариша коливалася у межах 1 — 4 золотих на місяць. Тому річне жалування могло скласти 20 злотих. Компанійцям платили більше, ніж сердюкам, позаяк в обов'язки молодця входило на виплачувані гроші утримувати ще й коня.[32, с. 258].

Крім регулярного жалування, полковники отримували також нагороди і гетьманські подарунки грошима. Влітку 1674 р. І. Новицький за бій із татарським чамбулом одержав похвальний лист. І.Самойловича, 48 левів на лікування ран і продукти (борошно) [2, с. 685].

Грошову плату охотникам гетьмани видавали нерегулярно і щороку різну. Це підтверджують документи архіву І. Новицького. Так, у червні-липні 1685 р. І. Самойлович видав полку Іллі Новицького річну платню, наказуючи зберігати скромність на місцях постою, і висловив подяку за вірну службу. 29 вересня 1690 р. Мазепа доручив Новицькому виплатити всім охотницьким полкам, що брали участь у поході проти татар, місячне жалування — компанійцям тільки гроші, а сердюкам — ще й одяг. Того ж року місячні кормові гроші (по 4 золотих на чоловіка) і по жупану висилав Мазепа і в жовтні полкам Новицького, Кузьмовича, Кожуховського, Пашковського, Яреми і Яворського. Компанійським полкам давалось по 4 золотих на молодця, а сердюки на додачу одержали по жупану на чоловіка. Розподілу на всі полки немає, але сердюкам Яреми дісталося у цілому 2330, а Яворського — 3010 золотих. [29, с. 123].

Грошове утримання — це лише частина державних витрат на охотницькі полки. Товариші-молодці діставали від гетьманського правління також продуктові порції (харчі), а компанійці ще й фураж (рації). Запаси на виплату порцій та рацій, що узагальнено називалися стаціями, [2, с. 686] створювалися за рахунок натуральних поборів з міщан та селян Лівобережної України. У 1668 р. при створенні компанійського полку Дем'ян Многогрішний встановив, що компанійця утримує 25, а сердюка—20 дворів. Стація могла виплачуватися грошима для подальшого придбання продуктів за них або вже готовими харчами. [28, с. 86].

Села Новицького поділялись на двори для здавання стацій та порцій. В архіві полковника є папірець, на якому зазначена їхня кількість: Снітин 2/4 (перша цифра—порції, друга—стації); Ісачки 3 /7, Окоп 3 /4, Литвяки 2/7, Хорошки 2/8, Щоки 3 /5, Галицьке 4/6, Кліщинці 4/6 [29, с. 124].

Що входило до продовольчої стації, яку збирали із посполитих Лубенського полку, дає відомості "Реєстр, альбо речей устава, з канцелярії виписана, много стацією роковой... в год мається вистачати наросходи войсковіє" за 1690 р. Отож, "вівса 13,5 мірки, житнього борошна 12 мірок, пшеничного борошна 6 мірок, гречаного борошна 4 мірки, крупи гречаної і крупи пшоном 20 осьмачок, окремо пшона 12 осьмачок, ячменю 4 мірки, мірку гороху, солі чотири діжки, масла чотири фаски, солодів пивних на чотирьох возах по мірці, лою 5 каменів, горшки чотири кварти, олії барило в 125 кварт, 4 пуди меду, кабанів з усіма полтами, салом, подробами і окостами 13,5. Капусти кадовб і огірків кадовб, хмелю на чотири важі, дві діжки соленої риби, півтори в' яленої голови, З З вінки цибулі й часнику 33 вінки, а також гуси, кури і качки" [28, с. 87].

На утримання охотників натуральні побори збирали і з церковних володінь. У 1676 р. Самойлович наказував Новицькому "вибрати борошно на селах архімадричних” на Чернігівщині. Стації та порції із загальновійськових запасів видавались на два-три місяці, а то й на півроку. Певних обмежень у забезпеченні продуктами і товарами, а за їх відсутності — грошима («харчі грошовіє»), на які товариші мали «корм собі і коням діставати», не існувало. Видачі здійснювали напередодні далекого походу, після його завершення, під час військової акції, а також коли виникала потреба, викликана тим, що вичерпувалися видані запаси. Іван Мазепа в своєму листі лубенській старшині писав: «Дакладал нам пан Илия Новицкий, полковник комонний охотницкий, же товариству его полку харчі, якая ім на два месяці била видана, не стает, а вже термін тих месяцей близко приходит. Пильно теди сим листом нашим приказуєм, абисте зараз, подлуг устави нашое, вам данное, велели знову на месяцей два харчи грошовие вистарчити».

Позаяк полк Новицького квартирував на Лубенщині, цього листа відправили лубенському полковнику Леонтію Свічці. Згідно з документами, він видавав борошно на місяць з полкових запасів полчанам Іллі Федоровича, які вирушали в похід на татар.Коли ж полк охотників стояв на спочинку, полчани одержували необхідне утримання через полкову старшину від обивателів (селян та міщан). При цьому збір харчів і одягу дуже часто супроводжувався ґвалтом і проходив «не без докуки жителям тамошнім». Подібних фактів багато у листах архіву Новицького.[28, с. 83-87].

В останній чверті XVII ст. основною особистою зброєю воїнів компанійських та сердюцьких полків була вогнепальна — рушниця та пістолі. Водночас широко застосовувалася і холодна зброя — шабля, шпага, кий, булава, келеп, кинджал, ніж, спис і навіть лук із стрілою. Джерела зберегли згадку про той факт, що українське військо тоді «билося вогненним і лучним боєм».

У збройних силах України кінця XVII ст. використовували таку ручну вогнепальну зброю:

а)      самопал,

б)      мушкет,

в)      гвинтівка,

г)       карабін,

д)      аркебуз,

є) яничара,

Застосовувалися також гаківниця, гульдинка, ручні гранати, півгак і пістолет. На озброєнні козацького війська були різноманітні гармати, але наймані полки не мали власних артилерійських підрозділів.

Вся вогнепальна зброя не зазнала істотних змін і використовувалася традиційно. Особливої популярності зажила шабля, що стала не лише зброєю і захисницею козака, а й символом його лицарської відваги та мужності. Українська армія мала шаблі місцевого, національного виробництва, а також імпортні, особливо з країн Сходу — Туреччини, Сирії, Ірану. Козаки любили шаблі іранського типу з легким і вузьким клинком та турецького — із порівняно масивнішим, розширеним на кінці клинком (елманню) — так звані ятагани. Користувалися і своїми козацькими шаблями сферичної форми з важким клинком, виробленими і загартованими українськими ковалями.[28, с. 88].

Компанійські і сердюцькі полковники використовували шаблі іноземного виробництва, інкрустовані слоновою кісткою, оздоблені золотом і сріблом. У реєстрового полковника П. Рославця вдома зберігалася така дорога зброя: лубкова порохівниця, два німецьких сідла, куті сріблом по краях, три вуздечки, оздоблені сріблом, два саадака, дві оправлені і дві прості шаблі, дев'ять пищалей, у тому числі чотири гвинтівки.[28, с. 89].

Розвиток вогнепальної зброї звів майже нанівець роль списа та стріли, однак вони все ще широко використовувалися. У джерелах про Чигиринську війну неодноразово згадуються факти застосування лука і стріли. Так, у 1679 р. стрілою вбили сина хана, який з чамбулом брав ясир під Менжеліївкою. Сердюк з лука стріляв на 200—300 кроків, а компанієць міг влучно стріляти і до 350—400 кроків. За хвилину лучник випускав пересічно до 10 стріл.

У рукопашнім бою сердюки користувалися ножами, кинджалами, келепами, булавами, киями. У джерелах згадуються бої із застосуванням звичайного каміння, шанцевого знаряддя (заступа, мотики і навіть голоблів). Саме ними сердюки проламали голову Кара-Ахмет-паші з Боснії під час сутички на березі Бужинського перевозу в серпні 1678 р. Проти кіннотників застосовували аркан, а як засіб захисту — щит, панцир, лати тощо.

Рушницю носили на плечі на ремені або спертою прикладом на ліву долоню і стволом на плече, до пояса прив'язували порохівницю з порохом і кулями та ладівницю для ремонту зброї. їх виготовляли зі шкіри, дерева або звичайного волячого рога. Шаблю прив'язували ліворуч до пояса, спис носили у руках, ножі — на пасі в піхвах зі шкіри, дерева, карбованого металу. Сагайдак чіпляли з правого боку до пояса, а лук у налуччі — на ремені через ліве плече або ліворуч на поясі. У подібному спорядженні «товариші» з'являлися на службу. Зброю і бойові припаси (кулі, порох, свинець тощо) охотники одержували через своїх полковників та полкову старшину від гетьмана безпосередньо із загальновійськових арсеналів, а також купували за спеціально видані на ці потреби гроші. [28, с. 89].

Свинець видобували і переробляли теж в Україні. Через генерального обозного забезпечували ним також і наймані полки. Набої — кулі, шріт, гніт, свинець, порох (а компанійці також сідла і збрую) охотники одержували із гетьманських арсеналів, купували за гроші або добували в бою — як трофеї.

Коней на Лівобережній Україні розводили в кожній сотні. Тому компанієць за виділені гроші міг купити собі коня в козаків або одержати його із спеціальних табунів — «бидла військового». Захоплювали коней і у ворога — турків, татар, поляків.

Фураж зерном (оброк) і сіно компанійці, не маючи постійного місця проживання, купували за виділені гроші або заготовляли самі.

Одяг сердюків і компанійців був однаковий. Автор «Історії Русів» викладає опис одягу сердюків у 1678 р.: «Жупан з рукавами червоної мальви бавовняний, набитий бавовною, і прострочений частими смугами, шаровари суконні, голубі, замість плаща — турецький доломан білого сукна (габа) з коміром, пояс».[29, с. 126].

Головний критерій для обмундирування охотника — зручність і надійність. Компанійці та сердюки забезпечували себе одягом самостійно — замовляли його у місцевих умільців-кравців або одержували готовий від гетьмана з військових запасів, що створювалися за рахунок зборів з населення. Як одягався козак, свідчать гетьманські печатки.

Таким чином, компанійці і сердюки носили полотняну сорочку, суконні штани, шкапові чоботи, вовняний пояс, кольоровий (синій, жовтий, червоний, зелений) жупан із густо пришитими ґудзиками під саму шию і зверху кирею (опанча, ярмолук), або кожух (габаняк, кобеняк), або свиту. Подібний одяг мала гетьманська охорона — полк-сердюків і рота жолдаків (білі — габові свити, сині шаровари, сіра смушева шапка із синім або червоним шликом).[2, с. 686]. Якщо одяг (барма) не видавався готовим, то на його виготовлення давали гроші, за які можна було купити готові речі або замовити. Сорочки виготовляли із льняного або конопляного полотна, верхній одяг із сукна, шапки — із смушка або хутра собак, лисиць, вовків, кіз, зайців, чоботи з юхти, вичиненої шкапової шкіри.

Полковники сердюцьких та компанійських полків, як і полкова та генеральна старшина реєстрового війська, у святкові дні одягалися розкішно, урочисто і багато. Своє вбрання вони в основному замовляли у найкращих кравців або купували в іноземних купців, захоплювали як трофеї, одержували з рук гетьманів як нагороду, навіть від царя, як наприклад 1678 р. І. Новицький.[29, с. 126]. Про старшинські строї свідчать такі переліки одягу старшини: «Жупан золотий на соболях з гудзиками-запанками в 1000 рублів, оксамиту та атласу золотого 12 аршин, ізорбаф золотий, два партища бейбераку, п'ять косяків камок лудану, хутро рисі в 100 рублів, на шапку лисиця чорно-бура в 60 рублів, 5 пар соболів по 20 рублів пара...».[12, с. 13].

У стародубського полковника Петра Рославця під час арешту взяли «ферезею червону суконну на рисі, 5 жупанів — два оксамитових вишневого і червчатого кольору, два покриті атласом і бейбераковою тафтою з золотою нашивкою і один суконний черлений каптан на куницях. Валізу з 8 жупанами суконними чорного і коричневого кольору, білий з тафти, зелений з атласу і лазуровий з камки жупан на білці, один шуфреневий цегляного кольору і два жупани, обшиті соболями».[28, с. 89].

В «Історії Русів» змальовується повсякденний одяг охотницької старшини: «Жупан з червоними рукавами набитий вовною і прострочений смугами, суконні голубі шаровари, доломан білого сукна (з габи) з коміром та поясом». [29, с. 126].

Військове мистецтво українського козацтва, сформоване в умовах іноземної окупації і постійної національно-визвольної боротьби, є самобутнім і своєрідним. В останній чверті XVII ст. воно віддзеркалювало рівень розвитку військової майстерності козацьких ватажків і ввібрало в себе вікову традицію лицарської звитяги збройних сил українського народу, а також тактичні і стратегічні постулати Польщі, Туреччини, Росії, Криму та Європи в цілому.

Військове мистецтво великою мірою залежало і від особистих якостей гетьманів. Так, Самойлович був надто обережним воєначальником і основою військової доктрини вважав таке, часто вживане ним, поняття: «Всі царі прагнуть не стільки виграти битву, скільки до того, щоб зберегти цілість свого війська».[24, с. 25].

Джерела свідчать про високі бойові якості охотницьких полків Лівобережної України у XVII ст. За своїми бойовими чеснотами і структурно-управлінською системою найманці ні в чому не поступалися городовому козацтву. Матеріали архіву Іллі Новицького переконують у цьому.

Якщо мобілізація реєстрового козацтва проходила повільно, особливо в екстремальних ситуаціях, то охотники були мобільніші, готові швидко вирушити на охорону кордонів, кинутися навздогін татарським чамбулам, аби відібрати награбоване: «Поки козаки городові і реєстрові з полків виберуться, ...вони, охотницькі, завжди готові на швидкі поїздки і для здобуття язика, і для першої сторожі, під час баталії перший фронт супроти ворога витримати».

В останній чверті XVII ст. сердюки і компанійці разом з усіма частинами збройних сил України (слобожанами, запорожцями, реєстровцями) набули значного досвіду у військовій справі та в удосконаленні військового мистецтва. Це стосується насамперед бойових дій навколо фортечних укріплень у роки російсько-турецьких воєн (1676—1681), що прокотилися Україною.[2, с. 685].

Дії сердюцької піхоти в обложеній фортеці дуже добре ілюструють події Чигиринської війни 1677— 1678 років. Сердюки, сховавшись за мурами, мали за мету виснажити ворога частими вилазками, що завдавали збитків у живій силі, тяглі й артилерії. Коли ж ворог підривав мури, то вони засипали вирви, відбивали атаки, до підкопних ям проривали нори, щоб знешкодити вибухівку.

Сердюки і компанійці також застосовували оточення ворожих укріплень і замкнення кільця оточення обозом, спорудження системи шанців і підходів під фортецю, розвідку, інтенсивний артилерійський вогонь, атаку, штурм, підкоп, прорив оборони противника в підірваних мурах, відбиття і попередження вилазок ворога, споруджували осадну вежу, насипали під ворожими стінами високий земляний вал, з якого вдиралися до замку або вели артвогонь. В уже захопленій фортеці сердюцька піхота залишалася гарнізоном. [28, с. 98].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8