Книга: Історія села Чемеринці

****

За перших совітів до лав РА у 1940 році з села були призвані Гицькайло Ярослав, Проць, Роса Павло Степанович, Тістик Теодозій, Жох Степан, Вербіцький Василь.

По різному склалися долі молодих хлопців. Далі розповідається про Тістика Теодозія, якого доля вберегла від страхіть війни, але не від інших поневірянь, які йому судилося перенести у РА ... про Жоха Степана П., якому довелося пройти неймовірні жахи цієї бойні, концтабір.

Роса Павло повернувся додому через 7 років. Розповідав, що солдатів з Галичини везли на фронт. З дороги повернули і всі роки використовували як робочу силу на заводах по лісосплаву. Повернувся додому виснажений. Брат Яким, що саме чистив чоботи, не впізнав його, подумав, що це з людей з Бессарабії чи Східних областей України, що ходили по селах, рятуючись від голоду. "Іди, іди до хати, там є господиня," – відповів на привітання брата.

Доля Проця невідома. Розповідали, що наші хлопці в армії молилися, за що з них насміхалися комсомольці. Але були й такі, що в розмовах говорили про те, як важко живеться у колгоспах. Годували в армії погано. І Проць наважився сказати: Мій тато вдома собаку краще годує, ніж ви нас". За це й поплатився. Вночі його забрали, і більше ніхто його не бачив.

Гицькайло Ярослав був членом ОУН, яку в 30-х роках було організовано в селі, активним учасником товариства "Січ" та "Просвіти". Мав багато літератури, яку, за розповідями двоюрідного брата Поляка Ярослава, закопав десь на городі, коли почалися арешти підозрілих. Це наводить на думку, що література могла бути політичною. Знав багато українських патріотичних пісень, які розучував з молоддю. Писав вірші. Співали в селі й пісні на його слова. Донедавна вважали, що він загинув разом з Процем, але кілька років тому з Сибіру до родичів у Чемеринці приїзжала його донька, яка розповіла, що він оженився у Сибіру і недавно помер.

****

У липні 1944 року в село повернулася РА. Нова влада негайно почала мобілізацію чоловіків. Без всякої підготовки ненавчених хлопців посилали на фронт. Звісно, ніхто не хотів воювати. Ховалися, дописували собі роки, або писали, що вони молодші. Ось що розповів про це Кіндрат Роман Степанович: "У мого старшого брата Михайла у стодолі була велика криївка, у якій переховувалися чоловіки, що уникали мобілізації. Вдень жили у криївці, а на ніч розходилися додому. Поралися біля худоби й коней, робили інші роботи. Але однієї ночі облавці арештували брата Михайла, Росу Михайла, Проця Михайла, Кулебу Ярослава та інших, усього 15 чоловік. Всіх їх судили. Ми з Росою Василем 3 тижні не виходили з криївки".

Пізніше ті, кого тоді арештували, розповідали, що наводив солдатів голова сільради. Він також був одягненим у плащ-палатку, але вони його впізнали.

Багато хлопців тікали уже зі Львова, вистрибували з вагонів. Для Кулеби Павла Петровича та Стопкевича Каролька це закінчилося трагічно. Вистрибнувши з вагона біля Тернополя вони побігли і заховалися в якусь яму. Саме в цей час проходив військовий патруль і розстріляв обох на місці.

Хвора дружина Кулеби Павла не перенесла такої втрати і померла. Круглими сиротами залишились діти Марія і Володимир, якими опікувались дідусь з бабусею та дядько Володимир. Без батька залишилися діти Йосип і Степан Стопкевичі.

Стецько Ілярій згадує, як його було мобілізовано. Він проживав на хуторі Кузбатиця, до хати все частіше почали навідуватись то польські, то українські партизани. А в сім’ї на той час і так не було статків. Саме в цей час було оголошено набір робітників на ремонт колії Львів–Бережани. Вони з товаришем пішли на цю роботу, звідки їх зразу й забрали в армію. І зразу на фронт. Хлопці не хотіли воювати і стрілялися, щоб потрапити в лікарню, але за це таких розстрілювали перед строєм, без суду і слідства. Так був розстріляний його товариш з села Ремезівці.

Ляхович Г.М. згадує, як трагічно склалася доля братів її чоловіка Зіновія і Петра. 17-річний Зіновій, ховаючись від облави побіг з усіма чоловіками у ліс Лішники. І пропав безвісти. Мати чоловіка і сестри Марія, Текля і Павліна кілька тижнів шукали хлопця. Товариш Зіновія розказав, що розійшлися вони у рові біля церкви в с. Зашків. Більше його ніхто не бачив.

Петро був відправлений у Баудікт, попав у дивізію "Галичина", повернувся. Зібрався йти в УПА. Мати каже йому: "Може, Петре, трохи перебудеш вдома?" А він: "Якщо віддати життя, то за Україну. На фронт я не піду. За що воювати?" Сексот видав криївку, де був Петро з товаришем (невідомим). На команду здатися повстанці підірвали себе гранатою. Згорьована мати часто плакала. "Петра хоч поховала, а де ти, синочку Зенику?".

Учасник траурної процесії у Відні.

Кулеба Микола Петрович (1889–1971) служив в Австрійській армії у кінноті. Розповідав, що кращих хлопців-кіннотників відібрали для участі в похоронах намісника Франца Йосифа принца Фердінанда, убитого у Боснії. Були відібрані всі коні чорної масті, на ноги яких було надіто білі пов’язки. Колона рухалася повільно, і вершники вели коней саме в такому темпі, забезпечуючи дотримання строю. Коні чітко вибивали крок, улани сиділи підтягнуті й нерухомі. Після проходження колони серед учасників пішли розмови про те, що єдине вікно, яке світилося на другому поверсі – це вікно кімнати, де перебував цісар. А розповідь дочки про те, що за спогадами батька "Франц Йосип сидів у кімнаті і дуже боявся", говорили, певно, про те, якою напруженою і складною була ситуація в країні напередодні війни.

У складі діючої армії з перших днів війни попав на австрійсько-російський фронт. Після кількох важких боїв потрапив у російський полон.

Полонених у Росії розподіляли на роботи. Кулеба Микола Петрович ще з одним хлопцем працювали на господарстві священика. Повернувся додому. Невдовзі був мобілізований в УГА. Приймав участь в боях за Львів. Захворів на тиф. Під час лікування у лікарні зустрів знайомого лікаря, який залишив його доглядати за пораненими в боях за Львів бійцями.

Довгоочікувана свобода.

"Тільки сфма свобода і ніхто інший
може приготовлювати чоловіка
і цілий народ до свобідного життя"

І.Франко

В часи перебування Галичини у складі Австрійської імперії селянькі маси терпіли гноблення, як від угорських і польських землевласників так і від українських багатіїв–дідичів. Панщина була страшним тягарем для селянства Галичини. У своїй книзі "Панщина та її скасування 1848 в Галичині" Іван франко писав: Історія панщини в Галичині від 1772 аж до 1848 і ще дальше – се, можна сказати, головна часть історії руського народу, бо ж, власне, сей наорд, хлопський, майже весь гнувся під її ярмом".

Повинність підданих була така: з четвертини мають робити по 4 дні на тиждень протягом цілого року,  а пів четвертини – два дні.

Крім панщин, селяни змушені були виконувати й інші додаткові роботи. Особливо поширеною була підводна повинність селян, яку виконували всі, хто мав своїх коней. Селянин сплачував державний податок, ніс тяжку багаторічну рекрутчину. Закріпачені селяни були позбавлені будь–яких прав. У погоні за наживою кріпосники заповнювали  села корчмами з допомогою яких викачували з селян останні гроші. Шляхта підступно присвоювала собі громадські ліси та пасовиська.

Яків Головацький, один з керівників "Руської трійці", рішуче виступав проти панщини. Аналізуючи грамоту короля Казимира III за 1364 рік, він доводить, що вже тоді поміщик мав право судити, карати і страчувати своїх підданих.

"Пан був для мужика закон. Із всією сім’єю селяни були власністю пана"–писав Головацький у своїй праці "Мандрівка по Галичині", яка вийшла 1841–1847 рр. З обуренням писав: "Поглянь на безмежні лани жита і пшениці, хто засіває, обробляє і жне? подивись на розлогі лани картоплі, з яких шляхта жене горілку, хто їх доглядає, садить, копає? Так не дужі руки шляхти нечисленної східної Галичини. Прислухайсь до голосу людського і почуєш, скільки то коштує плачу, скільки тихих нарікань, скільки невинних сліз, скільки знівечених невільників. За один день панщини селянин мусив викопати п’ять кирців картоплі або вижати і змолотити копук снопів, або 3 копи звязати. Скільки ж при цій праці треба було пролити кривавого поту".

З-під пера І.Вагилевича вийшли рядки, які в альманасі "Русалка Дністрова" найрішучіше засуджевали кріпосне гноблення. "А коли зоря розвінчала день білий,–писав він,– гоняли гайдуки мирян півсонних на лан із народа, побратимого томили гірше татар, кривавий піт обливав, а глумлених заганяли роботами, дротяними нагайками..."

Австрійський уряд з презирством ставився до селян, називаючи їх "хлопством", "черню", зневажливо ставився до української мови, народних звичаїв. Галицьке селянство не хотіло більше по старому гнути спину на панів. Підчас жнив у багатьох маєтках селяни припиняли виконувати панщину. Проти них були кинуті каральні військові загони.

Панщина, за словами І.Франка, для селянина значила "ненастанну кривду, темноту, здичення і втрату людської гідності", відмова відробляти повинності, втеча від пана в чужі краї, збройні виступи – далеко не весь перелік форм протесту селянства проти гноблення.

У 1848 Австрійську монархію сколихнула революція. Правлячі кола, боячись нового  спалаху селянських повстань вирішили скасувати крапосне право у Галичині. 22 квітня було оголошено циркуляр губернського управління, про те, що з 16 травня всі панщинні роботи і підданські данини скасовуються за винагороду в майбутньому за рахунок держави.

Документи того часу засвідчують, з якою великою радістю населення краю зустріло скасування панщини. Українська газета "Зоря Галицька", що виходила у Львові 4 липня 1848 опублікувала пісні присвячені скасування кріпацтва, автори невідомі.

Прилетіла зозуленька та й стала кувати:

"Ой, щось, я вам, добрі люди, маю повідати.

Як вже гаєм зеленім я до вас вертала

сіла собі в темнім лісі, трохи-м спочивала.

Аж тут раптом щось здудніло, я-ся споглянула

яке-м диво побачила, яке-м ся забула.

А то панщину свобода перед собов гнала,

Загнала в ліси, в дебрі, щоби там пропала.

А за нею женуть лани, взялися просити

"Вертай назад до нас, нема з одким  жити"

Панщина їм одповіла "Що ж я в тому винна?

Самі с-те мя одправили, я вам була вірна"

"Не в той спосіб ми з тобою хтіли ся розстати

Ми судили, що мя колись знов будем вітати

Ми не вмієм молотити, наші жінки–жати,

Ми не знали, що так тяжко на хліб працювати.

До кав’ярні нема з чим іти на чортика грати

Бо в кишені всюди пусто, одки з чого взяти?

З орендаря вже не можна більше витягати

Бо вже на борг хлоп не хоче горілоньки брати."

Пам’ять про кінець кріпацтва селяни намагалися увічнити в пам’ятниках. До кінця XIX в Галичині було споруджено близько 1500 таких пам’ятників. Спорудженні пам’ятники урядові кола Польщі в 20-30-х рр. XX ст. руйнували а та святкуванню річниць скасування кріпацтва перешкоджали.

Розповідь учасниці подій 1930 р. біля пам’ятного хреста,
встановленого на честь скасування панщини
Ляхович Г.М. (1922 р.н.)

На горбочку біля церкви до сьогоднішнього дня стоїть металевий хрест, встановлений в селі на честь скасування панщини. Щорічно 16 травня громада відзначала цей день. Хлопці і дівчата прибирали хрест вінками і квітами.

У кінці 30-х років такі заходи демонструють зростання національної свідомості односельчан. На вінках чіпляють синьо-жовті прапорці та квіти з паперу. Співають патріотичні пісні, хлопці й дівчата йдуть до хреста строєм.

Один із таких заходів переріс у сутичку з владою. Поліцай Конський, війт Сипко та Григір Павло в присутності громади намагалися зірвати з хреста вінок і квіти. Але люди не дозволили їм це зробити. Найактивніших хлопців і дівчат було передано до суду в Перемишляни і оштрафовано на 2 злотих.

Розповідає учасниця Ляхович Ганна: "Зустрічає мене Кулеба Іван, що працював у поліції, і каже: "Не плачте, дівчатка, я напишу листа до знайомого адвоката в Бережани і штраф з вас знімуть, а за ці гроші купите собі гарні блузки".

І дійсно, через якийсь час нас викликають у Бережани. Йдемо на залізничну станцію в Дунаїв і їдемо. Там нас кличуть в суд і розпитують, що відбулося. Ми розказали, що нічого не зробили, а так як завжди прибрали хрест і більше нічого не знаємо (так нам казав говорити Кулеба Іван). Нас випровадили за двері, а через деякий час покликали, і сказав суддя: "Ідіть діти додому, штраф з вас знімаємо". Ми так зраділи, і пішли додому пішки, бо було шкода грошей на поїзд. Йдемо, а наші родичі копають картоплю на Середніх дорогах. Побачили нас і так радо: "О, діти йдуть, наші діти йдуть!" Я з сусідкою Жох Степанією пішли до батьків і все їм розповіли.

На Гуральні жителями цього села встановлено хрест в честь проголошення незалежності України. Ініціаторами і організаторами його встановлення були Круп’як Семен Пантелеймонович та Боршовський Омелян Іванович. Молодь села постійно дбає про те, щоб біля хреста були висаджені квіти, прибрана територія, зимою засвічені гарні лампи.

2000-ліття християнства

З великим піднесенням, з глибокою вірою та патріотизмом зустріли жителі села 2000-ліття християнства. В честь цієї знаменної дати для християн у селі були збудовані каплиці на цвинтарі Кузбатиця, Волоському, Гуральні і Кутернога. Першим таку ініціативу виявив виходець з села підприємець Писарчук Петро Іванович. Він виділив кошти на впорядкування цвинтарів. Було збудовано ворота і арку з ліхтарями, впорядковано могили і встановлено хрести на них, бо не було уже родичів, які б впорядкували їх. Потім він побудував каплицю-церкву, залучивши до роботи місцевих майстрів, закупив іконостас та іншу атрибутику. Були прокладені гарні доріжки з плитки. На відкритті були присутні дуже багато людей зі Львова, односельчани, представники влади, священики. У виступах звучали слова вдячності односельчан, слова-роздуми і гордості близьких знайомих і священиків, висловлена віра, що майбутнє України за такими людьми представниками влади.

Петро Іванович з сумом і жалем говорив про свого батька і сестру, що так рано відійшли у вічність, про своїх близьких родичів, що спочивають тут, закликав всіх пам’ятати рідних, близьких і знайомих, дбати, щоб місце їхнього вічного спочинку було затишним і впорядкованим. "Мене це болить, це потрібно живим", – закінчив він.

З великим ентузіазмом взялись за побудову каплички жителі хутора Кузбатиця. Працювали і старші і молоді. Слова вдячності чуємо про молодих хлопців братів Стронського Івана та Олега, Лиса Богдана та Володимира, Сильвестра Гната Михайловича, Проця Павла Петровича, Проця Петра Павловича, Жоха Ігора,  Лис Марію і Жоха Василя, Проць Галину і Проць Степана  та інших, які виявили велике бажання, вміння і наполегливість, щоб задумане громадою відбулося. Освятили капличку декан Унівський о. Назарій Палірковський і о. Василь Проньків з с. Чемеринці. Були церковні процесії сіл Дунаїв, Чемеринців і Білого.

Віруючі віддаленого хутора дістали можливість відправляти молебні і проводити святу годину, маївки, запрошувати священиків. У них відчувається постійна духовна потреба пожертв на прикрашання цього освяченого місця. За допомогою божою та вихідців з Кузбатиці отців Михайла Левицького та Василя Пелелка (парохи м. Бевз) в річницю відкриття каплички вона поповнилась образом Божої Матері. У записі читаємо: "В честь повернення ікони Гошівської Божої матері на ясну гору в Гошів після 50-літнього "прихованого періоду" Анатолій Покотюк, Україна, місто Сокаль. Інтарсія, різьба по дереву, 2001 р.".

Храму Різдва Пресвятої Богородиці у с. Дунаєві, де під опікою була Гошівська Божа Матір у свій час, щиро Ваші односельчани о. М.Левицький та о. Василь Пелелко, 13 жовтня 2001 р.

Викладена свята земля з Єрусалиму, святі реліквії (Назарет, Вифлеєм, Єрусалим). Благовіщення народження та діяння Ісуса Христа, земля від сходів, де Ісус Христос підіймався на суд до Понтія Пилата.

Вкраплена вода із гори почаївської, з с. Зарваниця 1994 р.

Створено в день св. Наталії 8 вересня 2001 р.

Посвячено Єпископом Сокальським".

На урочистостях був присутній автор Анатолій Покотюк.

Доглядають за капличкою найстарші жителі Кузубатиці Стецько Ілярій і Проць Петро.

Силами сільської громади збудовано каплицю на в’їзді в село Чемеринці. Багато ініціативи вклали в цю справу сільський голова Кіндрат Борис, односельчани Кривоніс Ярослава і Мартиняк Софія. Всі столярні роботи виконував Кіндрат Ярослав. На освяченні каплиці були священики о. Назарій з Дунаєва, о. Михайло з Вишнівчика і о. Василь – парох с. Чемеринці. З привітаннями та словами подяки виступили учні школи під керівництвом вчительки Ляхович Г. Учнями школи і церковним хором були виконані духовні пісні. За ініціативи Кривоніс Я.П. в капличці постійно відправлялися молебні з активною участю віруючих Волоського.

14 жовтня 2001 року в с. Гуральня освячено капличку, збудовану Петром Писарчуком. Постала капличка поряд з пам’ятним хрестом, поставленим його односельчанами до Дня проголошення незалежності.

Символічно, що освячення відбулося до Дня створення УПА, бійцями якої були кращі сини України. Багато з них віддали своє життя у боротьбі за незалежність. В день, коли матері Писарчука П.І. виповнилося 70, і постала капличка, як знак вдячності сина Богові, який дарував його матері дожити до старості, бо лікарі встановили в неї в молоді роки порок серця, не гарантували їй довгого життя.

Це був чудовий осінній день. Зібралося багато людей. О. Василь освятив капличку, висловив поздоровлення матері і слова вдячності синові. "Дякую Богові за те, що інколи посилає народові Своєму таких людей, які, маючи від Нього щедрі добра, є милосердними і щедрими до прохань тих, що теж потребують", – мовив о. Василь. Зі словами поздоровлень виступили учні школи, односельчани, які вітали маму з ювілеєм, дякували їй за те, що зуміла виховати такого сина, яким гордиться не тільки вона а й всі його земляки. Дякували Петру Івановичу за його чуйність, доброту, бажання робити людям добро. "Дякуємо Богу за те, що в цьому шаленому, жорстокому світі, Ви, Петре, вибрали найвищі цінності життя. Хай буде воля Господня, щоб Ви і надалі могли допомагати людям, які в силу об’єктивних причин, незважаючи на важку свою працю, не змогли здобути належні засоби до життя", – звучало у виступах.

Петро Писарчук подякував громаді за мовлені слова, дякував Богу за його ласки, висловив побажання, щоб освячена каплиця стала місцем щирих молитов і в хвилини радості, і в час випробувань, і в горі.

Прозвучали духовні пісні і спільна молитва до Покрови Пресвятої Богородиці, велична фігура якої у відкритій каплиці зміцнює надію вірних на її опіку і допомогу.

"Пречиста Діво Маріє! З розсвітом цього дня вдаюся під Твій покров і як добра дитина благаю Тебе: Матінко моя небесна, заопікуйся мною! Охороняй мене завжди сильним Твоїм покровом у всіх небезпеках для душі й тіла".

Сонячного липневого дня 2002 року на Кутерногах відбулося свято освячення каплиці, збудованої коштами і силами його жителів. Перше, що вразило, це багато молоді, дітей. У всіх піднесений, святковий настрій. Подумалося: "Для кутерногівців це дійсно визначне довгоочікуване свято і до рідного куточка в цей час знайшли можливість з’їхатися майже всі його вихідці, щоб розділити радість зі своїми старшими батьками. Нажаль, молодь і діти в основному не живуть на Кутерногах. Причини – загальновідомі."

Промовляючи до присутніх, декан унівський о. Назарій підкреслив, що це важлива подія в житті Кутерногів, далековіддалених від села, і багато старших людей зможуть тут помолитися, задовольнити духовні потреби, знайти душевний спокій.

Парох села Чемеринці подякував всім, хто спричинився д такої потрібної справи.

В освяченні каплиці взяв участь о. Михайло з с. Вишнівчик. Священиків і гостей з Білого, Дунаєва, Вишнівчика вітали хлібом–сіллю учні школи.

Дуже багато для організації робіт зробив Кіндрат Василь Іванович. Значну фінансову допомогу надали брати-підприємці Краєвські. "Бригадиром", за словами жителів, був Курило Омелян, який зумів організувати всіх для виконання робіт.

Їм і всім, хто долучився до будівництва, священики і присутні заспівали "Многая Літа".

Як символ віри і любові сіяє над Кутерногами прекрасна каплиця. А піднятий поруч синьо-жовтий прапор спонукає задуматися над недавнім минулим нашого народу і зрозуміти, що те, що відбулося, стало можливим у незалежній Україні.

За розповіддю сина Кулеби Євгена.

Трагічна доля Кулеби Павла з Гуральні. Був вивезений на роботу в Німеччину в роки окупації. Працював на шахті. Стався обвал, і багато шахтарів загинуло. Серед них у шахті був і наш земляк. Дружині «за німців» прийшло повідомлення про смерть чоловіка. Вона важко пережила цю страшну звістку, бо залишилася вдовою з неповнолітнім сином Євгеном. Важко довелося жінці, щоб якось вижити з сином у ті скрутні часи. Чим могли допомагали сусіди і родичі. Потім сина призвали в Радянську армію.

І ось через 10 років повертається її чоловік. Виснажений, важко хворий, у шинелі він йде пішки з Поморян додому. Приходить на гору над селом, падає на землю і, заливаючись слізьми, цілує її. Хтось побачив його, і вже по Гуральні і до дружини Ганни докотилося: "Павло Ганни з того світу вернувся". Не повірила дружина, але серце підказувало: "Біжи, зустрічай!" Вибігла на вулицю і бачить – йде її Павло.

Та й цього разу не судилося дружині радіти довго. Бо чоловік повернувся важко хворим. Йому заборонено було розказувати, де він був і що робив. Але його стан свідчив про те, що доля його була важкою. Розказав тільки, що під час аварії на шахті він один чудом залишився живим, бо опинився між якимись бочками і обладнанням, що й врятувало йому життя. Рятувальники витягли його з-під завалів. Продовжував працювати. І ось прийшли "визволителі", забрали усіх і повезли, але не додому, а в Сибір. Що робив там – нічого не розказував. Син Євген розповідає, що колись почув розмову батька з Хоменком І.А., який у роки війни служив у внутрішніх військах, конвоював арештованих, а потім "в’язав" колгоспи, був головою у Чемеринцях. Він розпитував батька, де той був і чи знає начальників, прізвища яких він називав. Із ствердних відповідей батька Євген зрозумів, що він був на золотовидобувних рудниках, можливо в Магадані. А коли важко захворів, його відпустили додому. Недовго витримало його серце, і він невдовзі помер.

В Сибірі.

Шеремета Ксенія розповідає, що везли їх у товарних вагонах. Було холодно. Тих, що вмирали, викидали просто в дорозі. Зі станції їх відвозили на санях. Їх віз німець. І ставлення його було людяним. Він віддав їм великий тулуб, і це хоч трохи полегшало їх становище, бо мороз був 40-градусний. А от сім’ю сотника Курила віз якийсь росіянин. Він зовсім не жалів їх і, навіть, перекинув з саней у сніг, і тільки воля Божа вберегла їх від холоду.

Від непосильної роботи на шахті Ксенія підірвала здоров’я і не змогла далі працювати, що значно погіршило їх становище. Пізніше влаштувалася дояркою в радгоспі. Жили у викопаних землянках.

Справа, за яку вони боролись, була праведною, і Бог оберігав їх

На теренах села діяла мережа ОУН, а пізніше загони самооборони з вихідців села, які присвятили себе справі боротьби за волю, за розбудову своєї держави. Багато з них віддали своє життя у нерівній боротьбі з ворогом. Багатьом доля послала важкі випробування у концтаборах Сибіру. Багатьом, хто залишився живим, не судилося пережити радості від утвердження незалежності України. А вони за це боролися і так хотіли побачити Україну самостійною державою.

Хочу розповісти про випадок, який переконує, наскільки люди чекали цього дня. Важкохворий Мартиняк Мирон Іванович, уже відчуваючи, що сили залишають його, переживав за те, якими будуть результати референдуму 1 грудня 1991 року. "Хочу дожити до цього дня", – говорив він.

А випадки, про які згадують вояки УПА, наводять до думки, що у безвихідних ситуаціях вони виживали, бо справа, за яку вони боролись, була праведною і Бог оберігав їх.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16