Книга: Історія села Чемеринці

Спільно з органами місцевої влади вивчалась органами НКВС кожна сім’я. За неблагодійними встановлювався таємний нагляд. До цього залучалися місцеві сексоти. НКВС з агентами-сексотами проводили роботу, вишукуючи, хто з селян має зв’язки з загонами оборони УПА. Були складені списки родин, чиї сини, батьки переховувались у лісах. Велику увагу звертали НКВС на хутори, які розміщені поблизу лісу. В цих місцях підготовлювали таємні схрони, з яких можна було слідкувати за діями повстанців. Зимою 1945–1946 років в село з облавами почали навідуватись внутрішні війська. Влітку 1946 року в Великій Україні почався голод. Тисячі людей нескінченними потоками пішли жебракувати по селах Прикарпаття. Двері хат не зачинялися. Голодні діти, бабусі, жінки, обдерті, сотнями з криком душі "дайте поїсти" йшли від хати до хати. Селяни чим могли помагали голодуючим. Варили гірчицю, лободу, кропиву. Люди рятували від голоду один одного чим могли.Так Брославський Трохим віддав голодуючим теля .Звичайно, не всі вижили. "В 1949 році я був студентом Стрийського педучилища. Студентка з Дашави розповіла мені про те, що німці, тікаючи, запалили Дашавські родовища газу. Внаслідок вибухів газу в повітря летіли камені, підземні родовища перетворювалися на циклічно вибухаючу горючу масу. Голодні, обдерті люди підходили до смертельного котловану і тут гинули."

Надія була на новий врожай, але засуха 1946 року негативно вплинула на врожаї. Врятувала картопля. Знову почалися масові заготівлі і вивезення "контигентів". Сотні солдатів, десятки чиновників нишпорили, щоб вилучити від селян продукти харчування. Вже в 1945–1946 роках була запроваджена внутрішня державна обов’язкова позика. Районні фінансові відділи в кожному селі мали своїх фінагентів, які збирали надану позику, видаючи селянам за сплачення податків квитанції, а за позику – облігації. Фінагентом в селі був Поляк Ярослав. В його обов’язки входили вищевказані державні справи.

В селі була створена крамниця, в яку почали завозити сіль, рибні консерви з військових складів, кінські цвяхи, підкови, хомути, шлеї. В 1947 році появляється штапель, рушникове полотно, бавовняні тканини, кирзові черевики, чоботи, рідко – фуфайки, ватні штани. В основному селяни ходили в полотняних сорочках і штанах з домотканого полотна. На ярмарках від військових купували верхній одяг, ношені фуфайки, шинелі, гімнастерки, штани. В містах можна було виміняти за хліб або купити за гроші американські та англійські шкіряні черевики, траплялися на ярмарках взуття та  трофейний одяг (німецькі черевики, офіцерські чоботи, одяг, пошитий з угорських та німецьких шинелей). Жінки, чоловіки яких загинули на війні, одержували гуманітарну допомогу з США, країн Латинської Америки, Канади. Моя сусідка одержала велике сомбреро. Діти жалілися, чому той американець не зробив його більшим, щоб захиститися від дощу.

Події, що відбувалися на території села, щоденно давали про себе знати. З села на Сибір були вивезені декілька родин. Появились перші жертви сталінського терору. Місцева влада поступово почала з органами Поморянського району готуватися до масового залучення селян до колгоспного об’єднання. Йшла кропітка підготовча робота. З села в село передавалися чутки про створення колгоспів у Бродівському, Золочівському, Буському, Рогатинському, Бережанському районах. В селі змінювалися голови сільських рад, як козирі в картах. Підшуковувалися  районними органами довірливі особи, які були надійною опорою на місцях. Відомо, що НКВС постійно працювало з населенням, щоб вислідити їх зв’язки з оунівським підпіллям. Було створено густу сітку місцевого сексотського інформаційного кубла, до якого входили місцеві прихильники нової влади. В цей час починаються масові облави, в яких брали участь місцеві винищувальні загони "істребків". Раніше вже згадувалось про те, що велика частина підпілля перейшла на територію Польщі, Чехословакії, Німеччини. Щоб покінчити з оунівським підпіллям за лінією Керзона, було мобілізовано великі сили внутрішніх військ та Польська Армія Крайова, яка підпорядковувалась урядові Миколайчука, що був сформований в Англії. Не стояла осторонь і Армія Людова, яка підпорядковувалась польському урядові. Ці сили були кинуті на здійснення операції "Вісла". Почалися масові облави, які кінчалися кровопролитними боями.

Почалася масова репатріація польського населення з Прикарпаття в райони, що до війни були зайняті німцями. З Краківського, Жешівського воєводств, із Засяння почали прибувати переселенці. В 1945 році в село прибули родини Бриня Андрія, Бриня Івана з батьком Григорієм, Писарчук Петро з сином Іваном, Лепака Федора, Писарчука Степана, Пецеляка, родина Круп’яків із Засяння та інші родини етнічних лемків. При створенні Яворівського полігону в село прибули родини Кушнір та Бас Григорія.

Прибувши в село, змучені дорогою родини почали шукати притулок в місцевих селян. Люди відгукнулися з допомогою новоприбулим. Через деякий час почали будувати хати, господарські будівлі, завели худобу, тяглову силу і увійшли в ритм сільського життя. Писарчук Петро виростив дітей, дочекався онуків. Помер у сім’ї його замінив Іван, син його, що виростив Петра Писарчука – депутата Верховної Ради 3-ох скликань.

Бриня Іван оженився на вчительці з Бродівщини Савич Любі Петрівні.

Лепак Федір приїхав з Горліц, виростив дітей. Працював техпрацівником у школі, а син його Петро оженився у Вишнівчику на вчительці Цястун Н.І.

В селі почала з 1944 року працювати школа. В школі почали приїзджати вчителі зі східних областей Великої України, переважно з освітою педучилищ та курсів скороспечених педагогічних кадрів. Більшість становили дівчата. Вони ,ще під час навчання, примусово поступали в ряди комсомолу. При виїзді в Західну Україну їх ідейно начиняли сталінськими догмами, а НКВС робило їх агентами в «боротьбі з буржуазним націоналізмом». В село з Поморян часто приїзджав Ілля Андрійович Хоменко, який через певний час оженився в селі і відіграв певну роль у створенні колгоспу. Хоменко І.А. родом із Сумської області. Служив в час війни у внутрішніх військах. Розповідав, що він в тюрмі Москви охороняв вихідця з Сумщини І.Ф.Федька – командуючого армією, арештованого в 1939 році і розстріляного в 1943 р. Про те, що він мав стосунки з органами НКВС свідчила його персональна пенсія. Опираючись на органи місцевої влади, агітаторів, які прославляли "батька народів", в 1949 році районне керівництво приступило до створення колгоспів. За розповідями старожилів запис   селян в колгосп проходив в примусовому порядку. Пізно ввечері прибули військові та цивільні особи. Селян загнали в школу. Старожили, які пам’ятають 1949 рік, розповідають, що в село прийшов майже батальйон війська з Поморян. Люди після роботи в господарстві, збирались на нічний відпочинок. Однак, спати не довелося. В хати почали заходити військові і вимагати, щоб господар чи господиня, якщо вона була одинока, збиралися і йшли в сільраду. Сільрада знаходилась на місці теперішньої ощадкаси. Люди нашвидку виходили з хат у супроводі військових. Частину людей завели в сільську раду, інших – в будинок школи, колишній будинок Міклушка. Як в сільраді, так і в школі, були військові офіцери та цивільні начальники. Зробили короткі збори.

Виступали начальники, розхвалювали переваги колгоспного ладу. Люди, коли заявили, хто підпишеться першим, всі мовчки стояли. Ніхто заяви не хотів писати першим. Тоді почалися обзивання, погрози висилки на Сибір. Народ мовчав. Після того заявили, що "серед вас є "вороги народу", радянської влади, прихвосні бандерівців", і почали виводити з залу по одному чоловікові для індивідуальної обробки. Така тактика привела до того, що окремі не витримали побоїв, погроз і записалися в колгосп. До речі, багато заяв було написано організаторами акції на російській мові. Підписи на заявах не відповідали підписам селян на інших документах. Були випадки, що з хуторів селяни робили спробу заховатися, їх виловлювали і примушували писати заяви.

Перед селянами виступали районні керівники, які розповіли про переваги колгоспного господарювання над одноосібним. Виступаючий наголошував, що ви станете вільними від куркулів, заможними колгоспниками, що комуністичний рай для вас мішають створювати “бандерівці і оунівці”.

Залучити на такі збори всіх людей було важко при наявності хуторів. Дехто з селян тікав у ліс, переховувався.

Збори кишіли обіцянками, але селяни на приманку чиновників не пішли. Після того, як головуючий оголосив: "Хто хоче в колгосп записатися?", в залі запанувала тиша. Почалася індивідуальна обробка селян. Викликали на співрозмову багатих і бідних. Але діло не посувалося. Тоді почалась обробка багатоповерховою матнею, погрозами не лише Сибіром, але і зброєю. Ніч йшла в погрозах для селян. І деякі здалися. При вивченні заяв в колгосп від селян більшість їх написані на російській мові, а замість підпису поставлено тут хрестики. Цікаво, що деякі селяни вміли писати і читати. З причини небажання стати колгоспниками не признавалися, що вміють писати та читати.

На підставі заяв можна визначити таке. На листках записані прізвища одним почерком. Іншим записано, який реманент сільськогосподарських знарядь праці і кількість землі та худоби добровільно віддає він для колгоспу.

У заможних селян забирали стайні для формування ферм. Створення колгоспів проходило декілька місяців. Шантажами і погрозами було створено два колгоспи. Головами колгоспів були Кіндрат Ілько та Баліцький Дмитро. Обидва колгоспи силою районних та місцевих керівників створювались на базі усуспільнення сільськогосподарського реманенту (возів, плугів, саней, молотарок, віялок), тяглової сили (коней, волів), худоби (корів, молодняку, овець, кіз, курей і іншої птиці). Шляхом усуспільнення створювались тваринницькі ферми, вівчарники, птахоферми, свинарники. Всі колгоспники залучалися до праці. Існував принцип: "Хто не робить, той не їсть!" Оплата праці проводилася на підставі кінцевих результатів праці за вироблені трудодні. Колгоспи були зобов’язані щорічно виконувати планові поставки хлібопродуктів та городніх культур державі. Ферми зобов’язані здавати м’ясо, молоко, масло, яйця, вовну, шкіри з убитих або загиблих тварин. В колгоспах був створений обліковий апарат, який вів господарський облік.

Восени 1949 року поля засіяли озимими культурами, насінням, яке було реквізовано у населення. Від заможних селян усуспільнені киратові молотилки. Змолочене зерно, крім витраченого на насіння, здано як обов’язкову здачу державі. Весною 1950 року в колгоспі не всі поля посіяні ярими зерновими, а посадка картоплі велась з реквізованого в селян. Держава виділила за здачу зернових молотарку, трактора, а через деякий час – автомашину. Поля були засіяні льоном, кок-сагизом для виготовлення резини, чумизою.

Осінь 1950 року не принесла того врожаю, на який очікували керівники. Колгоспи довелося об’єднати. Головою новоствореного колгоспу ім. С.М.Кірова на звітно-виборчих зборах було обрано Хоменка Іллю Андрійовича. До нього лояльно відносилися і альтернативні сили. Він нікого не зачіпав, його теж не зачіпали. З державними планами він потужки справлявся, але районне керівництво не було ним задоволене. На його місце прийшов Попіль, а через рік Попеля замінили на Курила Петра Дмитровича, що прийшов з провиною. Бухгалтером почав працювати Любко Петро Максимович. Курило Петро велику увагу звернув на вирощення льону. В колгоспі льон переробляли на льоноволокно спочатку дерев’яними терлицями, а потім були побудовані льоносушарки та закуплені механічні льонопереробні агрегати. Льоноволокно здавали 10–12-м номером і за нього одержували грошову оплату. Якщо в 1950 році на трудодень отримувати по 20 копійок і по 400 грамів зерна, то після переробки і реалізації льоноволокна при запровадженні в 60-х роках гарантованої оплати праці ланкова Мартиняк одержала 360 крб., а бригадири по 350–400 крб. Крім грошової оплати колгоспники одержували аванс зерном, а в кінці року після виконання державних поставок кінцевий розрахунок.

Попрацював Курило Петро недовго. На його місце був обраний Салабай Василь Олексійович. Оженився Салабай Василь на вчительці Прокопюк Євдокії Павлівні з Корсунь-Шевченківщини.

В 1950–55 роках в селі була створена партійна та комсомольська організації. Секретарями партійної організації були Мних В.М., Боднар Павло Михайлович, Бриня Іван, Гарасим Степан, Данилов, Щільник Степан.

В 1970-х роках головою колгоспу був обраний Микитюк Степан Матвійович. Це була добра людина. Його стилем роботи була довіра до свого керівного персоналу – членів правління, бригадирів Очкуся Дмитра, Корната Іллярія, Дзембіцького Михайла. Очкусь Д.М. очолював першу бригаду і відзначався як непоганий організатор праці. Дзембіцький Михайло, одружений на вчительці Гнатюк Є.М.

Часто до села приїзжав  зав. статистичним управлінням  Пітула Степан – заядлий мисливець.

В 1973 році в колгоспі було 5 комбайнів, кілька автомашин ГАЗ-51, ГАЗ-52, та американський "студебекер", яким їздив Григорій Яриш. Голова колгоспу мав автомашину ГАЗ-67, секретар парторганізації їздив бензовозом.

До господарської діяльності Микитюк С.М. відносився добросовісно. При його керівництві був добре налагоджений облік. Середня врожайність становила 20–21 ц з гектара, а в 1975 році – 9 ц з га, картоплі 200 ц з га. Звичайно, обліковий апарат, зоотехніки і агроном старалися робити приписки.

Щодо виконання планів по молоку. В Дунаєві була молочарня, куди звозили молоко з навколишніх сіл. Керував нею Андрій. Від нього залежало збільшення продажу молока державі. Зоотехнік Салабай Володимир навідувався в Дунаїв і "збільшував надої". Щось подібне робилося на м’ясокомбінатах.

На колгоспних зборах часто буди присутні високі чини з району, які сварили керівників колгоспу за допущені недоліки.

Вже в 70-х роках по всій Україні склалися умови, за якими промислові підприємства грабували ледве животіючі колгоспи. Сільськогосподарська техніка ціною запчастин, паливно-мастильних матеріалів брала гроші, а центнер пшениці коштував 18 крб., 1 кг м’яса – 1,20 крб., літра молока – 20 копійок. Затрати на зведення стаєнь комплексного доїння чотирирядних корівників, податки, затрати на придбання нової техніки вплинули на ріст довготермінових та короткотермінових позик. Борги обох позик досягли 700 тис. крб. В селі Вишнівчик колгосп ім. Мічуріна мав ще більші борги. Тому районним та обласним начальством було вирішено об’єднати колгоспи. На зборах Микитюк С.М. розповів про стан справ у колгоспі ім. Кірова, Беньковський Михайло Михайлович – про життя колгоспу ім. Мічуріна. На зборах був присутній Гірний Йосип Іванович. Виступили бригадири, ланкові. Виступив також я. У своєму виступі я використав афоризм: "Кораблю, який не знає свого причалу, не допомагають попутні вітри". На застіллі добре мені влетіло за цей вислів. Мовляв, що колгоспом керує райком, а не попутній вітер.

Михайло Михайлович Беньковський, колишній сотник УПА (Ворон). До обрання його головою в Чемеринцях на цій посаді він керував у Куровичах. Про нього писала Ірина Вільде, як про доброго господаря, любителя екзотики. В Куровичах він при хаті тримав ведмедя. За молодих років володів богатирською силою, любив компанії. Вже зимою після його виборів все районне начальство, а також чин зі Львова приїхали на полювання. Ще в суботу Беньковський зібрав всіх своїх  підлеглих, а також мисливців Винярського Володимира Івановича, Матяка Павла, Очкуся Дмитра. Дзембіцький і інші мали завдання вигукувати в лісі, щоб наганяти на мисливців дичину. Я відповідав за кухню: пік картоплю, чищену, на старому салі в перекинутому догори дном відрі, варив із свіжої риби уху, пік шашлики. Вечеря була призначена на 17.00. Я приготував все, але мисливці появилися в 19.40. Ніч, холодні шашлики, картопля ледь-ледь тепла, уху підігріли. Все на морозі втратило свої смакові якості. Однак, з докорами в мою адресу, повечеряли. Звичайно, продуктів та горілки, коньяку випили багато. Розрахунок робив колгосп.

В селі була побудована крамниця та будинок для сільської їдальні. Головою споживчого товариства в Дунаєві довгий час працював Гнатяк Павло Михайлович. Це була чесна, працьовита людина. В селі Дунаєві ним був створений продовольчий та промисловий магазини, книжковий та залізоскоб’яний магазини. В Чемеринцях в приміщенні сільської їдальні відкрито залізоскоб’яний магазин, на хуторах Гуральня, Кутерноги, Кузбаниця – магазини-надомники. Добре працювала шкільна їдальня, в якій діти харчувалися.

Беньковський М.М. викинув з костелу склад, реставрував його, зробивши адмінбудинок. Тут була пошта, кабінети політосвіти та секретаря парткому. Було за часи Микитюка та Беньковського побудовано чотирирядний двокомплексний корівник з автопоїлками, з червоним куточком та буфетом на фермі. Доярки забезпечувалися чаєм, хлібом з маслом або печивом.

В селі була тракторна бригада, бригадиром якої був Писарчук Іван Петрович, людина з неабиякими господарськими здібностями. Його життя проходило на колесах, в пошуках запчастин в Прибалтиці і Ростові.

Мінялися й голови сільських рад. В 1947–49 роках головою був Новосад Микола. Не відзначався він і талантом і розумом. Обрали люди – бачили кого. І в скорому часі його замінила Грендиш Олена Павлівна. Опісля головою був трохи Бриня Іван, який став секретарем партійної організації, а його замінив Гарасим Степан Дмитрович. Партійні збори, засідання виконкому проводилися регулярно – так вимагали районні партійні органи. Не було жодного засідання виконкому, партійних зборів, щоб не було районних представників. Щорічні звітно-партійні збори перетворювалися на моралізовані словесні баталії, з обвинуваченням кожного в усіх неземних гріхах. Писалися стоси протоколів з високими рішеннями, які не виконувалися, а залишалися мертвою писаниною, що здавалася в архів райкому партії. На всіх зборах колгоспників, партійної організації, загальних зборах селян голосували одноголосно.

При Беньковському на хуторі Гута була побудована колиба, в якій працювали Кулеба Мирон, а потім Костишин Марія. Різалися колгоспні барани, але не всі гроші йшли в колгоспну касу.

На балі в колибі відзначив своє 60-річчя Михайло Беньковський, а колгоспний оркестр програв туш в честь круглої дати. На балі були всі голови колгоспів, працівники райкому, керівники районних відомств, крім культури та освіти. На цей день був призначений об’їзд по господарствах по підготовці до зими.

В колгоспі була свиноферма. Поросят продавали наліво і направо. Списували на падіж, а вартість 1 кг свинини доходила до "золотої" свині.[115]

Колгосп мав 2 пасіки. Пасічниками були Жох Тарас та Жох Ярослав. Тут також були затрати, які перевищували прибутки.

Були розкрадання комбікорму. Вели боротьбу з доярками за 2–4 кг вкраденого в торбинку комбікорму, а про тих що крали центнерами – мовчали. Правда, в 1974 році в селі відбувся показовий суд над Чепіжаком Ілярієм. На цьому суді я був засідателем. Судили Чепіжака за комбікорм. Я виступив в його захист, вказавши на загибель його батька на фронті, велику сім’ю, перестарілу маму, хвору жінку. Адвокат зі Львова щиро подякувала мені. А Чепіжакові присудили один рік примусових робіт.

Годували свої корови начальство всіх колгоспних рангів, умовно виписуючи в рахунок оплати праці.

В час жнив на полях працювали комплексні бригади комбайнерів. Для них організовувалося дворазове харчування. Щоб їжа була калорійною, різали свиней, велику рогату худобу. Печінку забирали ті, хто ближче був до розподілу.

Часто в школі можна було почути в 1974–1980 роках: "Мій чоловік не хоче нічого їсти, пропадають страви з печінкою та курятиною".

На фермах часто гинули від поганого догляду телята. Колишня доярка Проць розповідала, що її судили за падіж телят. Суддя на суді запитав, чи телята лежали на підстилці з соломи, чи на голій підлозі. Я сказала правду, що ніякої підстилки не було. Суд мене оправдав.[116]

Розкрадали фірами солому, сіно. Начальство для своєї худоби брало буряки з кагатів, сіно зі скирт, сінаж, пивну дробину, мелясу, а колгоспні корови на папері з’їдали все. Як гриби в лісі після дощу в працівників ферми почали рости нові добротні будинки, появились мотоцикли, автомашини. На фермах були передовики, на славу яких працювали інші. До нагород представляли ланкових, бригадирів, трактористів, комбайнерів. Показники їх заслуг надувалися з праці інших. На час жнив призначалися за ланками комбайнерів комісари, які проводили бесіди, "ідеологічно забезпечували виконання соціалістичних зобов’язань".[117] Комісари слідкували, чи немає розкрадання зернових. Комбайнер, як хотів вкрасти, то не очищав весь зерновий ківш, а ввечері його очищував і реалізовував за самогон. Вивозилось зерно наліво з колгоспного току під час очистки.

В селі працював АВМ, на якому переробляли хвою на хвойну муку, відходи зернові – на комбікорм. Шофери, що перевозили цю продукцію, надвечір  були в глибокій стадії оп’яніння.

Таким чином, людська праця йшла потоком в пропасть, а окремі особи – наживалися.

В кінці 70-х років у КПРС появилася постанова "Про підбір і розстановку кадрів". І грім вдарив з ясного неба. Бриню І.Г. усунули з секретаря парткому за неточність біографії партійної особистої справи, а Беньковського М.М. – за те, що не вказав про причетність до УПА. Головою колгоспу був обраний Шира Іван Іванович, родом з Перемишлян, що раніше працював в Рогатинському районі. Це була людина, яка мала великі зв’язки. Його добре знали на військовому ремонтному заводі у Львові, на всьому Прикарпатті. Тихий, не гарячкуватий, його характер подобався всім. Він мав тверде слово. Секретарем парткому було обрано Гарасима Степана ще до звільнення Беньковського М.М. В Чемеринецьких умовах,при наявності старих кадрів, Іван Іванович керував непогано до пори і часу. Часті приїзди з райкому, області вищого начальства привчили Івана Івановича до застіль. Почалися часті виїзди всього керівництва села в лісові урочища, колибу, спочатку обмивання посад голови, а потім на часті лісові гульбища. Величезні борги, вимушені застілля часто обходилися дорого. Якось на політзаняття приїхав з обкому партії Рябчук. Вирішили гостину справити в районному ресторані. Вечір обійшовся в півтори сотні. А скільки таких вечорів було!

В сільській раді обрали головою Грендиша Павла Франковича, який подружився з Широю І.І. І  якого звільняють з голови, а обирають Сайка М.П. Микола Петрович обмурував керамічними плитками ферми, зробив кімнату відпочинку, а погорів на тому, що секретар райкому Мельник О.В. на тоці виявив багато прогнилого зерна та кілька десятків пляшок від різних алкогольних напоїв.

Головою було обрано Грендиша Павла Франковича, який керував недовго. Його замінив Аркатин Степан. Почалися часи в "Союзі нерушимих", що привели до розпаду СРСР.

Після смерті "батька народів" Йосифа Сталіна, першим секретарем ЦК КПРС був обраний Маленков, після нього – Микита Сергійович Хрущов. Це була енергійна людина. Він сміливо виступив на ХХ з’їзді КПРС і дав повну характеристику культу особи Сталіна. Почалися роки відлиги. В 60-х роках зароджується дисидентський рух. Хрущов видає указ про звільнення з тюрем та ГУЛАГів політичних в’язнів. Мільйони людей дістали волю. Але знущання, несправедливість, прагнення до визнання національних інтересів жили не лише в серцях репресованих. Національні інтереси росли в серцях молодого покоління. Росла молодь, здобувала освіту, прагнула управляти країною не по законах 1917–1939 років, а жити життям національного відродження.

Рухнула в Європі система Варшавського воєнного союзу. Горбачовська перебудова не пішла на користь комуністичного твердження про нову спільність радянських людей, про дружбу, що опиралася на густу сітку органів КДБ і солдатські штики. Події в Прибалтиці, виступи молоді у Львові, діяльність Чорновола та інших вплинула на створення осередків Народного Руху. Створюються масові організації, Товариства  ім. Т.Г.Шевченка. В Росії виникають альтернативні політичні організації, що стали в протистояння з КПРС. Все це мало свої передумови.

Події в Чехословаччині, в яких брали участь наші земляки Проць Станіслав, Заремба Степан, Партика П., Сипко Іван, породили в селян думку, що руками військ СРСР чинилась розправа, щоб утримати комуністичний режим в Чехословаччині. Події 70-х років у Польщі, прагнення німців до об’єднання, події на Балканах, розв’язана війна в Афганістані, в якій брали участь Мичка Петро та Мерза Роман, показали перед народами світу, що таке "союз нерушимих", його "миротворчу" політику, засновану на людському пролитті крові невинних народів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16