рефераты бесплатно
 
Главная | Карта сайта
рефераты бесплатно
РАЗДЕЛЫ

рефераты бесплатно
ПАРТНЕРЫ

рефераты бесплатно
АЛФАВИТ
... А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

рефераты бесплатно
ПОИСК
Введите фамилию автора:


Книга: Історія села Чемеринці

Сусідньою державою була Австрія – багатонаціональна монархія, яка трималася, як потопаючий на воді. В середині Австро-Угорщини постійно існували внутрішні протиріччя, які вирішувалися шляхом розправи. Про це свідчать жертви Талергофа, в яких замордовано понад 10 тисяч галичан, буковинців, закарпатців та інших представників багатонаціональної монархії. Австро-Угорщина також була державою, яка хотіла посилити свій вплив на балканські народності, які визволилися від турків. Росія вела політику за вихід в Середземне море.

Потрібно відзначити, що переддень Першої світової війни в Галичині відзначався різким ростом свідомості народних мас. Австрійським урядом були запроваджені школи майже в кожному селі, де навчались діти селян. Школа була в Чемеринцях і інших селах Перемишлянського округу. В школі першим вчителем був Лукасевич. Він багато зробив щоб діти, зацікавленних в цьому родин, здобули початкову освіту. В школах дітей вчили писати, читати, рахувати. Вчителі розповідали учням про суспільне життя, возвеличували імператора Франца-Йосипа і його родину.

Франц-Йосип дозволив, щоб діти заможних сімей Галичини навчалися в гімназіях, духовних семінаріях, університетах. У Львівському університеті в основному викладацький склад був з австрійців, поляків і незначного числа українців. Багато дітей львівської еліти, заможних міщан Самбора, Турки, Золочева, Перемишлян, Бродів, Радехова, Бібрки, Стрия, а також діти священиків навчалися в університеті на факультетах теології, історії, права, іноземних мов. У 80-х роках в університеті появляється М.Грушевський, робить спроби бути викладачем І.Франко, К.Левицький та багато інших.

Серед плеяди прогресивних сил ростуть ряди письменників. Галичина, крім І.Франка, славилася творами І.Воробкевича, Чайківського, Стефаника, Леся Мартовича, Ю.Федьковича. Буковинська майстриня письменництва – Ольга Кобилянська. На Волині – Леся Українка, Олена Пчілка, М.Драгоманов, Артимовичі та інші.

На історичну арену в Галичині висувається нова суспільна верства – інтелігенція. Живе слово письменника, поета проникає через газети, журнали, часописи в глибинки Прикарпаття.

Вже у 1867 році в селах створюються осередки "Просвіти". Незначна частина селян, які навчилися читати, тягнуться і прагнуть через часописи пізнати події, що відбуваються у світі.

В Галичину проникають москвофільські та русофільські організації. Особливо ці організації глибоко вкорінюються в Закарпатті. Письменники Духнович і його послідовники вхоплюються за русофільські ідеї і багато переконують неосвічених закарпатців, що їх спасіння лише в братанні з росіянами і їх величність царем. Певне місце мали ці ідеї і у свідомості жителів Перемишлянщини.

Проти ідей, чужих українському народові, виступали І.Франко, Ю.Федькович, М.Грушевський. Проте, Галичина на початку ХХ ст. в містах і селах мала поодиноких просвітителів.

Важливу роль у просвітницькій роботі на селі відігравали прогресивні священики: Михайло Перфецький, Королюк, Боднар, в селі Вишнівчик – І.Степанів. М.Перфецький мав дітей, два його сини здобули освіту. Син Королюка був священиком. При церквах були створені бібліотеки, які постійно поповнювались літературою.

Великою популярністю користувався часопис отців-василіян "Місіонар". В ньому друкувались статті на суспільно-політичні та публіцистичні теми. Виходили газети "Діло", альманах "Дзвони" та інші. Проникали в села твори "Братства Качковського", організації "Просвіта". Невеликі за об’ємом книжечки розповідали про долю українського народу. З рук в руки передавали селяни оповідання: "Із сестрою під вінок", твори І.Франка, Л.Мартовича, В.Стефаника. Читаючи повість "Земля" Ольги Кобилянської, селяни зі сльозами на очах розповідали одні одним зміст твору. Настільною книгою в селянській сім’ї стає "Кобзар" Т.Шевченка. Його вірші селяни вчили напам’ять.

Події, що відбувалися в світі, постійно відбивалися на житті та свідомості галичан. Через часописи довідувалися, що багатонаціональна Австро-Угорщина втрачає свій авторитет на міжнародній арені. В її внутрішньому становищі появляються сили, які не хочуть жити в умовах зверхдержавної політики.

Створення Великої Ради вплинуло на позиції українців і поляків в Австрійському рейхстазі. Серед депутатів-українців зароджується ідея національного відродження державності. Велика Рада веде в Рейхстазі боротьбу щодо визнання автономії Галичини – пропольської орієнтації, депутати-українці – за автономію Галичини – української державності. Рейхстаг, бачачи таку ситуацію, не спішить із визнанням автономії. Однак, напередодні війни поляки домоглися створення національної гвардії. Депутати-українці, особливо К.Трильов­ський, домагаються створення легіонів січового стрілецтва.

Діяльність українських прогресивних сил вплинула на створення молодіжних організацій "Січі", "Пласту", "Соколи". Молодь цих організацій, студенти ознайомлюються з творами Т.Шевченка, І.Франка, Л.Мартовича, М.Коцюбинського, Ю.Федько­вича, І.Воробкевича, В.Стефаника, Ольги Кобилянської. Історія М.Грушевського знайомить студентську молодь зі славними подвигами П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, І.Мазепи, діяльністю гетьманів "Руїни".

22 червня 1914 року у Львові відбулося свято Шевченківського здвигу – огляд молодіжних формувань. "Від околиць Великого театру і Народного дому під захоплені вигуки "Слава!", засипані квітами львів’ян-українців, які щільним натовпом вишикувались на вулиці, гарцювали кінні підрозділи, очолювані сотником Володимиром Шухевичем, чітко йшли полки січовиків під проводом Л.Цигельського та Михайла Волошина".[56] Це свято було першим і останнім в історії тогочасних подій.

В цей час у Львові навчаються діти священиків з Вишнівчика та Чемеринець – Стефаніва, Королюка, Перфецького. Священики-патріоти проводили в селах роботу щодо поповнення рядів січового стрілецтва за рахунок сільської молоді. Крім того, в села Галичини приїздили прогресивні поети, письменники: І.Франко, брати Лепкі, Крушельницькі, які поширювали національні ідеї щодо створення воєнізованих угрупувань.

Село жило повноцінним життям суспільно-політичного і національного відродження. Все частіше на вулицях села можна було почути українські пісні. Особливо молоді подобались пісні "Човен хитається серед води", "Не бий, мій муже, не карай", "Там де Ятрань круто в’ється", "Заповіт" Т.Шевченка, "Не пора, не пора" І.Франка. Поляки співали свої пісні "Вшистко мі єдно", "Старша сестра брата мала" та інші. Селяни збиралися в хатах на вечірки і переповідували одні одним про події в містах, селах, про події у світі.

Життя вирувало своїм повсякденням. Селяни гомоніли про господарські клопоти, перешіптувались подіями, що писалися в часописах. На світовій арені хмари дедалі згущувалися. Ширилися чутки про зростання кайзерівської Німеччини. Сторінки газет сповіщали про військові навчання, про оснащення німецьких солдатів.

Імператор також не чекав. На початку 1914 року було призвано на цісарську службу всіх здорових від 18 до 50 років. Багато галицьких юнаків поповнили сили австрійської армії. Служба звичайно починалася з муштри і дуже мало навчали воїнів тактичного ведення бою. Більше вчили ведення рукопашних боїв. В основному офіцерський склад від капрала до генералів складався з австріяків і поляків. Офіцерів-українців було мало. Однак, М.Тарнавський мав звання генерала, Микитка, Коновалець – полковника, Галущинський – поручика. У війську існував суворий режим. Команди і накази виголошувались на німецькій мові. З села у війську на строковій службі служили призвані 1914 року і попередніх років.

Повсякденна муштра, збиткування офіцерів надоїдала солдату-селянинові, який тужив за рідною домівкою, родиною, коханою дівчиною, що виражалося у піснях:

"Пусти мене, полковнику,

Із війська додому,

Бо вже скучилась, бо вже скучилась

Дівчина за мною!"

Спокійне життя було перерване сумною звісткою, яка поширювалась із швидкістю блискавки. В Сербії в м. Сараєво студентом Г.Прінціпом, виключеного з гімназії за політичні погляди, був вбитий намісник Принц Фердинанд з дружиною. Ця звістка сколихнула світ. Вона стала краплею переповненої чаші зовнішніх протиріч, помислів політиків і розлилася страшним полум’ям Першої світової війни.

24 липня Австрія оголошує війну Росії, а 28 липня австрійські війська почали воєнні дії в Сербії. В криваву бойню було втягнуто 48 держав з півторамільярдним населенням. Бойові операції російських військ на східному фронті змусили до відступу сил Австрії. Театром війни стала Галичина, Буковина. На їх тілі прогриміли страшні, небачені до цього часу битви, що принесли мільйони людських смертей, бідувань, руйнації того, що створювалось віками.

В такій обстановці українці домоглися створення легіонів січових стрільців. Зі скрипом зубів уряд Австрії виділив на 30 тисяч бажаючих 2500 карабінів "Верделя" зразка 1867 року, які ще до війни були зняті з озброєння австрійської армії. Одноразовий карабін міг бути вигідним лише на полюванні на качки або горобці, а не на бойові операції з, до зубів озброєними, дивізіями Іванова, Брусилова і черкеських кінних батальйонів, російської артилерії і авіації. Російська армія мала кращий досвід ведення воєн. Вони навчились воювати в турків, японців. Мала багато досвідчених командирів. Австрійська воєнна стратегія більше орієнтувалася на оборонні, ніж наступаючі позиції. Вже з перших днів австрійська армія почала відступати, втрачаючи живу силу, техніку, боєприпаси. Погано в армії працювала інтендантська служба. Солдати одержували недостатню кількість патронів, гранат, мало було автоматичної зброї (кулеметів-скорострі­лів). На окремі ділянки погано підвозилися артилерійські снаряди.

В російській армії справи були не кращими. Сили підвезення боєприпасів відставали від ар’єргарду наступаючих частин. Вже у вересні росіяни підійшли до головного руського перевалу від Рахова до Сянок–Перемишля. В такій ситуації генерали австрійської армії дозволили легіонам січових стрільців взяти участь в боях. На Сянківському перевалі 17 вересня 1914 року відбувся бій, в якому з Чемеринець брали участь Сипко Осип, Рахиль Володимир. Цей бій був з участю австрійської армії. Бій закінчився невдалою атакою росіян. На Сінківському перевалі збереглася могила, в якій разом поховані росіяни, австрійці та  січові стрільці. На могилі поставлений хрест, могила добре збереглася до наших днів.

Війна, що почалася із загарбницьких інтересів, для українського народу стала братовбивчою. Ще за часів поділів Польщі кордон йшов між Бродами і Радзивиловим на південь до Чорного моря, на північ – на Білорусь і Балтійське море. Склалась така обстановка, що брат з Клекотова, Черниці мав брата в Батькові, Сестрашині. Клекотів і Черниця були під Австрією, Батьків і Сестрашин – під Росією. В австрійську армію були призвані на фронт бойки, гуцули, лемки, буковинці, закарпатці, в російську – волиняни і інші етнічні групи  з Великої України. Тому на фронтах були випадки, коли в окопах росіян можна було почути українську мову. Як розповідають старожили, що часто солдати-українці приходили до австрійських окопів, спільно розмовляли про трагедію братовбивства на полях війни за шкурні інтереси воюючих держав. Часто співали українських пісень. Так, на Карпатському перевалі в Бескидах між Нижніми Воротами мій дід, що служив у піхоті, чув пісню, в якій російські солдати хулили царя:

"Царь Николай

Захотел воевать,

Пустил гарматы на Карпаты,

Ах, в гробу его мать".[57]

Вже в жовтні 1914 року розгорілися великі бої в районі Нижніх Воріт, які прекрасно описані Богданом Лепким та іншими учасниками.

Захоплення російською армією Галичини та Буковини принесло великі втрати. В будову нашої святині влучив снаряд російської артилерії. Ввірвавшись у село, російські солдати пограбували церкву. Вони забрали срібні та золоті ритуальні предмети. Про пограбування свідчить "Протокол ревізії"[58].

Всі культурні центри були закриті, перестали працювати школи. Російські офіцери ображали церковнослужителів, які належали до греко-католицького обряду. Часто робили погроми на єврейські родини, грабували їх крамниці, корчми. Вели розправу з тими, хто служив австрійському режимові.

Важко пережила ці роки родина Королюка, Боднара та інших священиків. Бої докотилися до районів Закарпаття. Однак, в 1915 році російські війська відступили. Страшні бої розгорілися на Сколівщині. Про це свідчать могили на Кряжівському Верху. В них поховано по 600–1000 російських солдатів. Немало полягло австрійського війська. На весні 1915 року російські війська зосередили свої сили на горі Маківка. В цьому бою брали участь січові стрільці. В умовах холоду, гірської лісистої місцевості під шаленим гарматним обстрілом, наступом добірної кавалерійської армії Каледіна січові стрільці боролися мужньо. У спогадах російського генерала Брусилова вказано про героїчні подвиги галицьких стрільців. Тут себе прославили курені Г.Косака, В.Дідушка, Будзинського і Мельника. Роса Іван брав участь у цій битві. Він розповідав, що російська артилерія так била по горі Маківці, що не було квадратного метра, на якому не було б шрапнелі від снарядів.

Війна розкинула вихідців з Чемеринців на різні ділянки фронтів. Петрик Петро, Гарасим Іван Матвійович, Проць Петро, Курило Іван, Дацко Семен, Грендиш Павло, Заєць Антон, Тістик Федір, Мичка Петро, Кіндрат Матвій, Гецькайло Василь, Тістик Йосафат, Жох Іван воювали в Карпатах, брали участь у важких боях в різних родах військ. Вони винесли на своїх плечах страхіття машини смертей і доля їх така: Петро Петрик після поранення помер 8 липня 1917 року; Іван Гарасим повернувся важко хворим, помер у Чемеринцях 11 червня 1918 року; Петро Проць брав участь у боях в Альпах та річці П’яві, помер 22 грудня 1919 р. у війську; Іван Курило вбитий на війні; Семко Дацко не вернувся з війни; Заєць Антон важко хворим помер 17.10.1919 р.; Боршовський Дмитро не повернувся з війни; Івахів Матвій помер 22.07.1920 р., на війні був з серпня 1914 р.; Тістик Федір помер від тифу в Кам’янець-Подільському в 1919 р.; Мичка Петро Якимович помер в шпиталі 27.07.1917 р. після важкого поранення. Повернулися з війни січовий стрілець Винярський Станіслав, Кіндрат Іван, Роса Іван, Мартиняк Іван.

Очкусь Іван Якимович у 1919 році перейшов на сторону більшовицької Червоної армії. Воював проти білополяків, а потім білогвардійців. Після закінчення громадянської війни оселився в Москві. Працював у військовому училищі до 1941 р. В 1941 р. був призваний на фронт у діючу армію. Німецьким снайпером був поранений у таз і залишився інвалідом війни. Женився, в Москві живе його донька. Декілька разів приїжджав у 70-х роках в Чемеринці. Признався, що пару разів у час війни хотів поступити в партію, але йому відказали через те, що воював у стрілецтві Галицької Армії. Дослужився до майора. Останні роки життя хворів і в кінці 80-х років помер. Похований у Москві.

Воїн Галицького стрілецтва Рахіль Володимир у 1919 році попав в полон польської армії, був вивезений в Брест-Литовський концтабір, де й загинув при невідомих обставинах.

Роса Степан повернувся з війни, оженився, працював у домашньому господарстві, мав дітей з дружиною Ольгою. Коли організували колгосп, працював на різних роботах. Любив співати стрілецькі пісні. Жив на хуторі Юрки у власній хаті і часто співав після чарки:

"Гей гу, гей га,

Таке то в нас життя,

Наплічники готові,

Прощай, моє дівча.

Де завтра заночуємо

Не знаємо самі,

Де завтра помандруємо,

Січовії Стрільці."[59]

Гунц Петро служив в 1919 роках в армії директорії (С.Петлюри). Повернувся додому, працював секретарем сільської управи, у домаш­ньому господарстві.

Кіндрат Іван Юркович повернувся з війни в Чемеринці і дізнався про трагедію його родини. Ще в роки перед війною він, при певних обставинах, посварився з поляком Стаховським. Війна поставила їх на різні береги життя. Іван пішов у січові стрільці, Стаховський залишився у селі. В червні 1919 року в село прийшла частина армії Галера. Стаховський доніс офіцерам про те, що Кіндрат Іван воює проти польської армії у війську Галицького стрілецтва. Офіцер наказав «галерникові” арештувати Юрка Кіндрата і вбити його. Галерчик прийшов на подвір’я Кіндрата, арештував Юрка і разом з батьком забрав 12-річного Дмитра – брата Івана. Вивів їх обох на гору за церквою, батькові наказав копати яму. Знявши карабіна, вдарив прикладом Дмитра так, що розбив йому голову, а потім добив сина на очах батька. Після цього настала черга Кіндрата Юрка... На горі над церквою довго був хрест. Пізніше родина перенесла його на цвинтар.

На початку війни 28 серпня 1914 року росіяни спалили хату та всі господарські будівлі Федора Кіндрата.

Після невдалих бойових операцій в Карпатах російські війська в 1915 році відступили і почалися нові бої в околицях села. Російські позиції проходили по лівому березі Золотої Липи, австрійські – по правому боці. Бої розгорілися страшенні. Про жертви битв свідчать братські могили росіян і австрійців. На території будинку "Просвіта", городу та будинку вчителів, будинку спеціалістів сільського господарства при плануванні буд майданчика, бульдозери виривали останки перетлілих костей, робітники знаходили металеві ґудзики, монети, а патрони до різних рушниць викопуються і виорюються щорічно. Старожили розповідають, що на території села був рукопашний бій, в якому великі втрати мали обидві сторони.

Коли російські війська відступили в село, приїжджали родичі загиблих, забирали останки, хоронили їх. В урочищах, над церквою, Коноплиська, де були розміщені кулемети росіян, залишили багато гільз, а діти, розкопуючи окопи, вибирали їх і здавали, як кольоровий метал. В лісових масивах до сьогодні збереглися ешелоновим порядком окопи, що простягаються від села Вишнівчик до Дунаєва.

В час війни від розриву снаряду загинув 8 серпня Грендиш Павло, а Корнат Максим забитий ручною гранатою.

Відступ російських військ не минув безслідно. Солдати вривалися в хати, грабували селян, забирали свиней, велику рогату худобу, курей. Забрали цінності з церкви[60], пограбували заможні жидівські родини.

Фронт покотився на схід. Російські війська під натиском австро-німецьких сил поволі втрачали позиції за позиціями. Війна надоїла солдатам обох воюючих сторін.

Галичани та буковинці часто кидали бойові позиції і здавалися в полон. Полонених росіяни групували, пішки вели до найближчих залізничних станцій і відправляли в райони Сибіру. Особливо багато полонених було в районах Омська, Караганди, Томська та інших міст. Полонених заставляли працювати на лісорозробках. Окремі полонені працювали в копальнях, на різних обслуговуючих роботах. Жили полонені в бараках, без всякого медичного огляду. Бараки були огороджені колючим дротом. На території бараків були вишки, на яких стояли озброєні солдати. До загорожі строго заборонялося підходити. Постовий в любий момент міг відкрити вогонь по порушнику. Полонених погано годували. Порвану військову одежу заміняли на тюремну. Теплу одежу давали взимку лише тим, хто працював на лісорозробках. На роботу і з роботи вели під конвоєм. Агенти третього відділу стежили за військовополоненими. Бунтарів і тих, хто порушував табірний порядок, суворо карали. Були випадки, що вбивали, а списували, що помер від хвороби.

Ще гірше становище військовополонених склалося в умовах італійської держави. Полонених групували партіями і проводили під жорстоким наглядом конвоїрів. В полон потрапляли поранені, які могли йти пішки, але були явні каліки, важко поранені. Важкопоранених при відступі італійських військ мордували в шпиталях, проколювали штиками або вбивали прикладами. В умовах Альп і особливо гірських непрохідних місцях полонені, виснажені голодом, довгою тяжкою дорогою, падали безсило. Конвоїри на місці падіння добивали жертву. Така дорога була засіяна трупами, яких ніхто не хоронив. Доведені до табору, одні полонені заганялися в бараки, інші – до загорож, де вони самотужки будували землянки для проживання. Харчували переважно гнилою рибою або юшкою та макаронами, часом жабами. Їжа була дуже пісною. В таборах наглядачі і, особливо, офіцери на полонених дивилися, як на приречених. В таборах тіла полонених покривались струпами, панувала короста, появлялись воші, переносники різних хвороб, були епідемії малярії, чуми, черевного тифу[61].. Померлих від хвороб хоронили голими, а одяг спалювали. В місцях близько моря трупи кидали в море.

Перша світова війна закінчилася укладанням Брестського мирного договору. На Брестську конференцію їздили представники України, але нічого вони не домоглися. США, Англія, Франція і Італія розділили карту світу так, що за рахунок України левову частину її земель взяла Росія, Західну Україну – Польща, Буковину – Румунія. Закінчення війни в селі Чемеринці зустріли святково. Навіть була послана делегація від села на торжество у Львові. Правда, в делегацію ввійшли більшість селян польського походження..

Війна закінчилась розпадом багатонаціональної Австрії. Росія з війни вийшла революційним шляхом. В лютому було скинуто царя, а в листопаді 1917 року п’яні матроси скинули Тимчасовий уряд. До влади прийшла більшовицька партія, яку очолив В.Ленін. Більшовики торжествували, наводили нові порядки «іменем революції». Тому в скорому часі російські офіцери та значна частина солдат виступили проти більшовицького режиму. Почалась громадянська війна 1918–1920 років. В цих умовах і прийшлось ділити свою долю вихідцю з села Чемеринці Очкусю Івану, який перейшов на сторону більшовиків, а в винагороду дістав (як співається в пісні тих часів):

Брала русская бригада

Горячистые поля.

И остались им в награду

Два солдатских костыля.[62]

Правда, костилі йому в нагороду дали в другій світовій війні після поранення німецьким снайпером.

Тоді, 30 червня 1919 р., за доносом була здійснена розправа над батьком і братом Кіндрата Івана, про що написано вище. Із історичних джерел відомо, що після боїв Черепновим війська Української Галицької армії без бою зайняли Чемеринці, але далі Боршева не пішли. Не було сил і боєприпасів. Під тиском польських військ українська армія відступила за межі кордону, встановленого ще в 1772 році. Поляки на загарбаних територіях застосовували режим терору, реквізицій, грабувань, арештів, насильства. До редакції газети "Кур’єр львовскі" від 21.01.1919 року польський солдат прислав анонімного листа, в якому писав: "Наші солдати ганебно обкрадають людей, тих, які нас годують на позиціях. Часто в убогих людей видирають останній кусок хліба, домагаються від них речей неможливих, погрожуючи по-українськи гвинтівкою і штиком. Бачив, як у бідної жінки з дітьми забрали всю їжу. Мені соромно, що між нами є такі злодії, які гноблять бідний народ".[63] В селі були випадки, коли галерчики стріляли курей, відбирали в селян худобу та свиней, щоб поповнити свої продуктові запаси. Мали місце арешти, фізичні побої тих, кого підозрювали поляки. Їх вірними слугами були родини польського походження, як Стаховські. У 1920 році почалася польсько-радянська війна. Командуючий Червоних козаків Примаков здійснив похід до Стрия. В селі Чемеринці в ті дні, коли козаки були в селі, було створено раду. Червоні козаки пограбували церкву: забрали позолочені підсвічники, срібні речі та інші цінності.[64]

Великі європейські держави Англія і Франція, проголосивши Польщу державою, надали їй велику допомогу у створенні армії та її технічному обладнанні. Англійці дали танки (човгни), гармати. З німецької тюрми повернувся Ю.Пілсудський. Незабаром польські війська почали окупацію Галичини і Західної Волині. В листопаді була проголошена Західно Українська Народна Республіка, яку очолив Петрушевич. Почалася польсько-українська війна. Погано озброєні війська ЗУНР не могли стримати натиск багатотисячної армії Пілсудського. Бої у Львові тривали з 1 по 21 листопада 1918 р.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16


рефераты бесплатно
НОВОСТИ рефераты бесплатно
рефераты бесплатно
ВХОД рефераты бесплатно
Логин:
Пароль:
регистрация
забыли пароль?

рефераты бесплатно    
рефераты бесплатно
ТЕГИ рефераты бесплатно

Рефераты бесплатно, реферат бесплатно, сочинения, курсовые работы, реферат, доклады, рефераты, рефераты скачать, рефераты на тему, курсовые, дипломы, научные работы и многое другое.


Copyright © 2012 г.
При использовании материалов - ссылка на сайт обязательна.