Дипломная работа: Дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов'янського населення Київської Русі

Після розпаду Російської імперії та початку побудови СРСР постало на меті виховання атеїстичної свідомості громадян, релігія взагалі – у язичницьких чи християнських своїх проявах - стала розглядатися як "опіум для народу". Рядом постанов ЦК ВКП(б) початку 30-х років були визначені шляхи подолання "вульгарного соціалізму" у гуманітарних науках, у тому числі й історії. До 950-ти річчя "Хрещення Русі" вийшли статті, в яких зміна релігії розглядалася у тісному зв'язку з соціально-економічними процесами IX-Xст., змінами політичних форм, новими тенденціями у сфері культури. Але спеціальних досліджень, в яких по-новому був би переглянутий весь відомий на той час матеріал, не було.

Певно, виключенням є праці лінгвистів, і перш за все, роботи М.Я.Марра. Вчений намагався простежити виникнення імен слов'янських богів з глибокої давнини та трансформацію їх значень у подальшому.

Після Другої Світової війни дослідження східно-слов'янських старожитностей набуло більш систематизованого та планомірного характеру. Вже у 1950-х рр. був накопичений археологічний матеріал, значно розширені дослідження на території Середнього Подніпров'я.

Широкі дослідження археологічних пам'яток надали у розпорядження дослідників велику кількість залишків матеріальної культури. Серед них – споруди та речі, які в тій чи інших мірі відображають ідеологічні уявлення давньослов'янських племен. Вивчаючи пам'ятки народного мистецтва, дослідники дійшли висновку про існування у давнину східнослов'янських культових споруд, а відкриття, зроблені археологами у 1950-х роках, повністю підтвердили ці висновки.

Б.Д.Греков вбачав у язичництві розвинуту релігію, яка пройшла шлях від тотемістичного вшанування упирів та берегинь до поклоніння Перуну. Він слідом за Є.О.Анічковим визнав періодизацію язичництва, надану давнім автором в "Слове о том, како первее погани суще языци кланялись идолам". Цю періодизацію прийняли також В.В.Мавродін, Б.О.Рибаков та інші історики.

В.В.Мавродін вважає, що в язичництві простежуються і більш давні риси матріархата (упирі та берегині) та патріархата (Род та рожаниці). Боги язичницького пантеону Володимира свідчать, на його думку, про племенну строкатість населення Давньої Русі: Хорс вказує на зв'язок із Сходом, Мокошь (Макошь) – богиня приволзьких фіноогрів. За думкою В.В.Мавродіна, волхви поділялися на молодших (кудесники) та старших (волхви) і користувалися великим впливом в північних, північно-східних та північно-західних районах, серед фінських племен, що оточували слов'ян.

Компиляція висновків тогочасних дослідників дохристиянської релігії Київської Русі дана у збірці "Історія культури Давньої Русі".

В "Очерках історії СРСР" увага акцентувалася на тому, що дохристиянські культи відображали різні рівні соціального розвитку народів, які увійшли в склад Давньоруської держави. Свідченням цього був пантеон Володимира, у якому Перун виступав як бог князівський, Хорс та Симаргл – як боги тюркських народів, Мокошь – фінських.

За думкою В.М. Топорова, можна говорити про релігійно-міфологічний і культурний зв'язок, навіть спільності між іранцямі та слов'янами, при цьому вплив йшов від перших до останніх.

Велику увагу радянські історики приділили також повстанню 1071 р. в Ростовській землі, яке очолювали волхви (праці Д.С.Ліхачева, Д.А.Казачковой, П.М.Третьякова).

Дослідником давньоруського язичництва є Б.О.Рибаков, який базував свої студії на широкому застосуванні археологічного матеріалу. Саме версія Б.О.Рибакова щодо взаємовідношень двох релігій – язичницької та християнської - вважається зараз найбільш актуальною. Автор розглядає процес пристосування християнства до язичництва через асиміляцію язичницьких свят та переосмислювання їх символіки. Вчений вважає, що християнство не можна протиставляти язичництву, бо це два окремі напрямки ідеології свого часу. Християнська віра відрізняється від східнослов'янського язичництва, на його думку, не своєю релігійною суттю, а класовою ідеологією. За думкою Б.О.Рибакова, у східних слов'ян вже до часу прийняття християнства була віра в єдиного верховного бога, яка стала основою християнського монотеїзма. Вивчаючи зображення на широких браслетах за "берестяним фольклором", Б.О.Рибаков відзначив, що на них зображені ритуальні сцени свята русалій та бога Симаргла–Переплута, на честь якого влаштовувалися "бісовські ігрища", різні аграрні свята з плясками та ритуальними возліяннями хмельних напоїв. Дослідник вважає, що у східнослов'янському язичництві прослідковується зв'язок зі Сходом, а також з культурами, які існували на території Давньорускої держави ще задовго до прихода сюди слов'ян, - з трипільцями, скіфами, сарматами.

Дослідженням давньоруської символіки займалися також В.П.Даркевич та А.К.Амброс. Простежуючи почитання сокири у Європі, В.П.Даркевич дійшов висновку, що сокира була символом головного київського бога, і тому Перун у цьому відношенні близький до скандинавського Тора та фінського Уя. А.К.Амброз простежив зародження землеробських символів, їх проникнення через Візантію та Східну Європу і дійшов висновку, що відомий сюжет богині з ромбами та прибогами на селянській вишиванці є не запозиченням, а загальнолюдським елементом аграрної магії.

В.Я.Пропп так само відзначає багато обрядів у трудовому землеробському циклі селянина.

С.А.Токарев вважає, що давньослов'янська релігія в основному була обрядовою, тому є великі сумніви, що Ярило, Купало, Лель були вже богами у сиву давнину. Скоріш за все, вони були просто персоніфікацією свят, а саме божествами у свідомості народу стали під впливом христянства. Більшість східнослов'янських богів, вважає Токарев, зв'язані із землеробством, про племенних же богів взагалі щось сказати важко. Культові обряди поділялися на родові та суспільні, саме суспільні дії знаходились в руках особливих професіоналів - волхвів.

Отже, радянські дослідники вивчали східнослов'янське язичництво як цілісний світогляд, який відображав рівень соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства. Але далеко не всі елементи цього світогляду були виявлені, й історикам, археологам, етнографам та лінгвістам залишається ще велике поле діяльності для дослідження давньоруської релігії.

Підсумовуючи історіографію цієї теми, слід зазначити, що в останні десятиріччя головна увага у вивченні історії Київської Русі приділялася дослідженню питань соціально-економічного (Я.М.Щапов, І.Я.Фроянов, М.Б.Свердлов), історико-географічного (Л.В.Олексієв, М.Ф.Котляр) та історико-культурного (Ю.С.Асєєв, Г.К.Вагнер, С.О.Висоцький, П.А.Раппопорт) розвитку Давньої Русі. Проблем же ідеологічного плану, релігійних та світоглядних питань торкалися дуже рідко. Тому історія дохристиянських вірувань слов‘ян лишається науковим полем, сповненим можливостей для нових досліджень.

РОЗДІЛ 2. СВІТОГЛЯДНІ УЯВЛЕННЯ

2.1 Зародження світоглядних уявлень та релігійних вірувань

Світоглядні уявлення, релігійні вірування й культи зародилися в людському суспільстві ще на самому початку його історії, за доби раннього кам'яного віку – палеоліту. Релігія виникає й розвивається відповідно до еволюції людського суспільства. Ідеологічні уявлення, як відомо, ніколи не залишались статичними і застиглими, вони змінювалися з історичним розвитком їхніх носіїв.

Еволюцію прадавніх ідеологічних поглядів та обрядовості в людському суспільстві можна простежити, вивчаючи культи й вірування східних слов'ян. Багато хто з сучасних вчених вважає, що божества і культи слов'ян мають індоєвропейські корені, що сягають у третє чи четверте тисячоліття до нашої ери, в часи існування індоєвропейської етнокультурної спільності, що дала життя майже всім сучасним народам Європи.

І ченців-літописців, і християнських середньовічних богословів-полемістів, попри всію їх демонстративну відразу до язичництва, дуже цікавив розвиток ідеологічних уявлень слов'ян родоплемінного ладу. Такий висновок можна зробити, уважно вивчаючи навіть поодинокі й випадкові зауваження давньоруських книжників з цього приводу.

Несторів літопис доніс до нас, здається, першу спробу систематизації язичницьких культів і вірувань, запропоновану, якщо вірити цьому джерелу, візантійським місіонером-філософом, який прагнув навернути запеклого язичника князя Володимира у християнство. Під 986 роком у "Повісті временних літ" уміщено так звану "Промову філософа", в якій, крім усього іншого, виділено два етапи в еволюції язичництва. На першому людина обожнювала оточуючу її природу: "Приносили вони жертви гаям, колодязям і річкам, і не пізнали істинного бога". На другому – вдалися до створення ідолів: "Далі диявол увів людей у ще більшу оману, і стали вони робити собі кумирів: одних дерев'яних, других мідяних, третіх мармурових, а деяких – золотих і срібних. І вклонялися їм, і приводили до них своїх синів і дочок, і заколювали їх перед ними, і була опоганена вся земля".

Шанування стихій, сил і реалій природи народилося на початковому етапі первісних вірувань. Безсилій перед навколишнім світом людині не лишалося нічого іншого, як обожнювати його. Однак не варто з повною довірою ставитись до схеми еволюції язичництва, викладеної візантійським місіонером (чи може, складеною вченими ченцями Києво-Печерського монастиря наприкінці XIст., як гадає дехто з дослідників). Вона є надто загальною. Крім того, віра в "кумирів" була однією з вищих, останніх стадій еволюції язичницької ідеології й обрядовості, між нею і поважанням сил природи в тій найпримітивнішій формі, що описана греком, мало пролягти ще кілька етапів.

До часу утворення Русі східнослов'янське язичництво пройшло довгий історичний шлях, вимірюваний тисячоліттями. Змінювалося суспільство, його організація, для частини племен (у зв'язку з розселенням) змінювалося середовище життя. Проте довгий час слов'янами зберігалися давні традиції, хоча по-різному складалися відношення їх із сусідніми народами, різними темпами і на різному рівні йшов подальший розвиток слов'янського світу.

Розвиток слов'янського світогляду слід розглядати на тій історико-хронологічній основі, яка відображає найважливіші етапи життя слов'янських племен. Коротко схарактеризуємо ці етапи, спираючись на дослідження О.Б. Рибакова.

1. Розвиток праслов'янських племен в надрах індоєвропейської спільності, але в стороні від центрів розвитку.

2 Обособлення праслов'ян в "бронзовому віці", розвиток внутрішніх контактів, перші зустрічі зі степовими кочівниками, освоєння заліза, яким була багата слов'янська прабатьківщина. Цей період для східних слов'ян завершується різким висуванням на перше місце частини племен Середнього Подніпров'я, створенням "царств" сколотів, нащадків "Сонця-царя" (пізнішого Дажбога) та сприйняттям деяких рис скіфської культури. Тривалість цього етапу – більше тисячі років, час розквіту – VI-IVст. до н.е.

3. Занепад культури під ударами сарматів; початок розселення слов'ян в лісній зоні і асиміляція ними литовсько-латиських, а пізніше – фінно-угорських племен Півночі. Переселенці опинялися в нових природних умовах. Темп подальшого розвитку в північних лісах уповільнився. Але фольклор засвідчує, що багато що зі спадщини, винесеної з прабатьківщини, було збережено і передавалося із покоління в покоління.

В кінці цього етапу настає новий розквіт – так звані "Троянові віки", але він стосується не всієї слов'янської території, а лише Середнього Подніпров'я, майбутнього ядра Київської Русі.

4. Утворення і розвиток східнослов'янської держави – Київської Русі, народження феодального класу, злиття докупи обох зон, що утворилися на третьому етапі, участь племінної знаті в регулярних експедиціях у Візантію та Арабський Халіфат – кордон пізнаваного світу розширився. Утворилася міцна язичницька держава, і культ давніх богів став вже не тільки засобом впливу на невидимий світ духів природи, але і впливом на багатотисячну масу людей.

Всі ці історично тривалі, довгі етапи створили барвистість у світогляді та релігійних уявленнях слов'янських племен. Світ природи залишився незмінним, але протягом століть змінювалась ступінь його пізнання, осмислення природних явищ і, в зв'язку з цим, видозмінювалось певною мірою відображення картини реального світу в свідомості людей.

Основні принципи світогляду давніх русичів почали формуватися ще під час розселення сільськогосподарських слов’янських племен на території від Карпат до Волги, від Балтійського до Чорного моря.

Найбільш міцними в той час були тотемістичні вірування, коли вважалося можливим перетворення людини в тварину і навпаки. Причому, відголоски цих поглядів широко відображені в багатьох казках, легендах, піснях про оборотнів, упирів, а також в давньоруській літературі ("Слово о полку Ігоревім": "А Ігор князь поскочи горностаємъ къ тростию и бьелымъ гоголємъ на воду. Въвръжєся на бръзъ комонъ и скочи съ него бусымъ волоъкомъ").

З подальшим розвитком суспільства люди поступово починають поділяти довколишній світ на світ речей і світ духів. Людина вже вірить в існування різних духів, які нібито безпосередньо втручаються в життя племен. Відомий радянський вчений О.Ф.Лосєв пише, що демон – це спочатку сила, яка діє миттєво і про яку нічого не відомо. Далі міфологічне мислення починає "конкретизувати" цих демонів, внаслідок чого з'являються демони окремих речей, окремих явищ, то більш, то менш сильні у своєму впливі на людину і світ. Сказання про мавок, лісовиків, домовиків своєрідним чином "законсервували" і зберегли до нашого часу спосіб мислення древніх слов'ян.

Прагнучи глибоко осмислити сутність світу, якось систематизувати накопичені знання, людина приписує всьому, що її оточує, дві основи, два першопочатки – добро і зло. Звичайно, що такий поділ явищ природи був безпосередньо пов'язаний з тим, як вони впливали на життя слов'ян. Наприклад, племена, які жили вздовж берегів водоймищ, вважали, що в болотній воді живуть злі істоти, а джерельній та річковій – добрі.

Подальший розвиток продуктивних сил, успіхи в землеробстві, удосконалення знарядь праці обумовлює появу культу бога Рода та богинь Рожаниць.

На думку Б.О.Рибакова, Род стає головним божеством неба та Землі, він розпоряджається стихіями: сонцем, дощем, вітром, грозами, водою. Рожаниці – це богині родючості землі, від яких, перш за все, залежало існування східнослов'янських племен.

Ідеї розвитку природи найбільш яскраво втілені у весняно-літньому циклі язичницьких свят, початок яких слід датувати тим часом, з якого літописець Нестор почав історію становлення Русі, відповідаючи на питання: "Къто в Кыєвє нача пьрвьє къняжити и отъкуду Руськая зэмля стала эсть", тобто з V-VIст. н.е. Цей бурхливий час вніс багато змін в життя десятків племен східних слов'ян внаслідок вторгнення кочівників, термінового створення союзів. Відбувалось змішування ряду народів, асиміляційні процеси, і завершилося це розселенням слов'ян на Балканах та в лісах північно-східної Європи.

Слов'янство вийшло на світову арену; почалося сприйняття елементів візантійської культури в захоплених областях за Дунаєм. З цього часу ми можемо вже характеризувати достатнім чином сформовані слов‘янську міфологію, світоглядні та релігійні уявлення.

2.2 Уявлення про простір

Уявлення слов‘ян про простір є важливою частиною світоглядних та релігійних уявлень. Вони тісно пов‘язані з усвідомленням людиною свого місця в оточуючому світі та багато в чому характеризують її відносини з цим світом, ставлення до нього як до дружнього чи до ворожого, опанованого чи такого, що ще тільки підлягає опануванню.

Слід зазначити, що уявлення про простір та ставлення до нього перш за все багато в чому залежали від місця того чи іншого об‘єкту в уявній системі координат. Ця система координат була як горизонтальною, так і вертикальною, і складалася з 4х просторових характеристик, що в поєднанні утворювали 2 пари протилежностей "верх-низ", "право-ліво". Розглянемо кожну цю пару та ставлення слов‘ян до її складових.

"Верх" – "низ".

Сприйняття цієї пари координат було пов‘язане, перш за все, зі сприйняттям неба та землі як протилежностей, що у поєднанні складають всесвіт. Ця пара у системі координат тісно пов‘язана з релігійними та космологічними уявленнями. Небо мислилося як "божественне", як місце перебування богів та душ померлих предків, що відлітають у Вирій (Ірій), як джерело виявлення ознак божої волі у вигляді дощу чи спекотного сонця. Воно поставало як чоловічий символ, Земля ж, на противагу ньому, – як жіночий (детальніше про це див. нижче). Але порівняно з іншими парами системи просторових координат пара "верх-низ" не була визначальною та найбільш значущою. Про це може свідчити, зокрема, те, що у билинах та казках дія фактично не відбувається в вертикальній площині, вона завжди сконцентрована у площині горизонтальній. Це може бути зумовлено, перш за все, географічними умовами (більша частина давньоруського населення мешкала на рівнинах).

"Праве" – "ліве".

Ця пара характеризується загальним ставленням до правого як до засвоєного, свого, світлого, доброго, зрозумілого, профанного, того, що належить світу людей. Ліва сторона сприймалася, навпаки, як незрозуміла, таємнича, ворожа, темна, сакральна, така, що належить до потойбічного чи нелюдського світу. Таке ставлення відображено в самій мові: слова "правий", "правь", "правда", "правити" мають позитивне значення, вони ніби несуть у собі семантику логічного усвідомлення ходу речей, раціонального підходу до світу, можливості активної участі в його перетворенні ("виправити", "управління"). На противагу цьому, прикметник "лівий" навіть у наш час несе на собі відбиток негативного ставлення, чогось потаємного, незрозумілого, малодозволеного, ірраціонального. Причиною цього може бути те, що більшість людей від природи володіють правою рукою краще, ніж лівою, та активно розвивають її моторику впродовж життя, застосовуючи ліву руку лише як допоміжну. Тому правий бік простору, правий бік світу стає більш зрозумілим та освоєним, більше підлягає свідомому перетворенню, ви-прав-ленню, є більш "людським" за своїм значенням. А все, що пов‘язане з лівою рукою та відповідно з лівою стороною взагалі, від початку лякає, здається чужим, ворожим та незрозумілим, неосвоєним, таким, що не підлягає у-прав-лінню. Якщо визначати культуру в цілому як все, що має своєю причиною діяльність людини, то саме права сторона є культурною та засвоєною.

"Схід" – "захід".

Ця пара тісно пов‘язана перш за все з увагою до неба та сонця. Головним у визначенні протиставлення сходу та заходу було те, що сонце з‘являлося в одній з цих сторін і зникало в іншій. Цікаве сприйняття цієї пари та сторін світу в цілому при розташуванні житла як осередку освоєного простору (про це див. нижче). Уявлення про відносини сходу та заходу цілком співвідносилося з загальнолюдською концепцією підземного океану, в який опускається сонце на заході, пропливає його вночі і випливає на іншому кінці землі вранці. Схід, таким чином, асоціювалася з молодістю, початком, активність, народженням, захід – зі старістю, завершенням, пасивністю та смертю.

Слід також відзначити, що сприйнятті світу в цілому та простору зокрема слов‘янським населенням Київської Русі були характеризувалося особливостями його міфологічної свідомості. Ці особливості - анімітизм, анімізм та антропоморфізм.

Анімітизм – це оживлення всього світу в цілому та його окремих об‘єктів зокрема. Світ мислився як жива система, що сама підтримує себе у сталому та гармонійному стані. Живими мислилися камені, скелі, земля, все довкола. Анімізм – це одухотворення речей. Прикладом анімізму можуть слугувати уявлення про мавок, які являли собою душі дерев та неодмінно були присутніми, наприклад, у старих деревах з дуплами. Одухотворення вимагало як наслідок шанобливого ставлення до одухотворених речей. Так, дерева з дуплами не могли бути зрубаними, якщо ж так ставалося, людина мала попросити у дерева пробачення та зробити все, аби мавка могла переселитися в інше дерево.

Антропоморфізм – це олюднення речей та істот, що біологічно не належать до світу людей. Прикладом антропоморфізму може слугувати шанобливе звертання до тварин як до родичів у казках (вовчику-братику, лисичка-сестричка, тут маємо також справу з пережитками тотемізму) і наділення кожної тварини специфічно людськими рисами характеру, особливостями (лиса хитра, ведмідь добрий, заєць - боягуз).

Здатність сприймати оточуючий світ як цілком живий, такий, що має душу (анімізм), та наділяти його об‘єкти людськими якостями (антропоморфізм) найбільш яскраво знаходять свій вираз у ставленні людини до частин оточуючого простору (небо, земля, сонце) та його окремих стихій (вода, вогонь) та об‘єктів (дерево, трава). Отож, розглянемо ставлення до головних частин та об‘єктів оточуючого простору.

Небо.

Давні слов‘яни вже проводили астрономічні спостереження. Так, вони виявили, що серед незчисленної кількості зірок, що повільно рухаються по небу, є нерухома Полярна зірка, і що вона завжди вказує на Північ. Була знайдена ось зіркового небозводу – ось світу, а сузір‘я, що були поряд, отримали назви різних звірів. Спочатку (що навіть і зараз збереглося у народів Сибіру) це була Лосиха та її донька, від яких народжуються всі звірі сибірської тайги. Легенду про "оленьців малих", які випадали із небесної хмари, в 1114 р. руський літописець записав у Ладозі. Пізніше дві небесні господині світу лосино-оленього вигляду замінилися двома небесними ведмедицями - Великою та Малою. Так народилося ще в незапам‘ятний час уявлення про двох могутніх небесних господарок, які керували круговоротом зіркового небозводу (а значить, і всім світом), і які народжували звірів на потребу людині. Пізніше у землеробських народів господарки світу почали зображуватись у вигляді двох жінок і під іменем двох Рожаниць були широко відомі на Русі. Цікаво, що культ Рожаниць дожив до XVIIст., коли все ще переписувались церковні повчання проти них, а пісні та хороводи на честь Рожаниць та зображення їх в народній вишиванці, де їх уявляли у вигляді вершниць із сохою по боках богині Макоші, дожили до кінця XIXст.

Польський вчений К.Мошинський наводить дані про те, що селяни в різних місцях слов‘янського світу по розташуванню зірок, перш за все сузір’їв Великої та Малої Ведмедиць, Оріону, Плеяд (зіркове скопище у сузір‘ї Тельця) та Чумацького Шляху, а також за розташуванням Венери визначали не тільки нічний час, але й дати року. Зірки були і годинником, і календарем. Зірки визначали і долю – "свій час", персональний час кожної особи.

Особливістю слов‘янського уявлення про небо є те, що незнання процесу випаровування земної води та утворення хмар, тумана, роси привело до своєрідного уявлення про постійні запаси води десь високо над землею, на небі. Ця небесна волога іноді, в невизначений час, може прийняти вигляд хмар і пролитися над землею дощем, сприяти росту трав та врожаю. Звідси з‘являється уявлення про господаря небесної води, який розпоряджається дощами, грозовими зливами та блискавками. Так до двох архаїчних Рожаниць додається могутній Род – володар неба та всього Всесвіту, великий "життєдавець", який вдихає життя в усе живе дощовими краплинками. Культ Рода дожив у східнослов‘янських землях до XVIIст.

Сонце.

Воно є джерелом світла та тепла, умовою проростання та життя усього в природі. Весь річний цикл язичницьких обрядів був побудований на чотирьох сонячних фазах і підпорядкований дванадцяти сонячним місяцям (детальніше про це див. нижче). Сонце та сонячні знаки широко відображені в образотворчому мистецтві, народній вишивці, гончарстві, солярними символами пронизана вся народна творчість. Символом сонця етнографи вважають шлюбну обручку. І усюди воно було символом добра, злагоди, знаком світла, який розганяє темряву. Цим можна пояснити поклоніння слов‘ян вогню, шанобливе ставлення до нього як до "представника" Сонця на Землі. Сонячний диск був уособлений в окреме божество - Хорса, "Великого Хорса" (в "Слові о полку Ігоревім"), від імені якого походить слово "хорошо" (первісне значення - "сонячно"). Але денну освітленість світового простору слов‘яни приписували не тільки сонцю, але й особливому безістотному світлу, яке в більш пізніший час стало називатися "білим світом" та означати весь населений простір взагалі. Божеством сонця, сонячного дня (може, й самого "білого світу") був Дажбог, ім‘я якого з часом перетворилося в ім‘я "подателя благ" – "Даждьбог".

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6