Дипломная работа: Дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов'янського населення Київської Русі

Пісні на Купалу (пізніше свято Івана Купала) – ніч з 23 на 24 червня (ст.ст.) – складають особливий чітко відокремлений і дуже архаїчний цикл. Свято Купала називали "соботкой", тобто "событием" (рос.) – "подією" – спільним збором. Сюжети купальських пісень пов‘язані з традиційною еротикою на ігрищах, з обов‘язковим купанням і з відголосками жертвоприношень дівчат божеству річки. Одна з пісень розповідає про приготування ритуального зілля ("дягеля") в горщику; якимось чином це пов‘язано із смертю жінки ("дягелю у горшок, дядину у пясок").

Головним в купальській обрядовості було, як відомо, багаття, через яке стрибали попарно. Доречи, відголоском обряду стала гра "в горелки" ("…гори, гори ясно, щоби не погасло…").

Білоруська етнографія знайомить нас з цікавими деталями обряду.

1)         Споруда вогнища доручалася жінці. ("…молода молодиця, розложи купальницю!").

2)         Основою майбутнього вогнища був стовбур чи кілок, вбитий в землю:

"Як Купала сама зображувалася стовбуром, а голова у неї в золоті або ж вся вона в зелені, так по образу її в обряді робиться кілок, встромляється в землю, обвивається соломою з колоссями, конопляником, а з верху – пучок соломи, який називається Купалою, і який підпалюється в купальську ніч. На цю подію збиралася маса народу, після чого розпалювалось купальське вогнище".

3)         Величезну роль в піснях відіграє дуб; дубові гілки використовувалися у вогнищі.

4)         Макош, богиня плодючості, була посередницею між небом і землею (у весняному циклі вона завжди зображалася з піднятими до неба руками). З цим явищем можна співставити дуже цікаву деталь купальського одягу білоруських жінок:

"В одязі учасників свята головна увага приділялася жіночій голові та взуттю. Дівчата, крім віночків із зелені, надягали на голову "войник" із тканини обов‘язково блакитного, небесного кольору; на ногах розфарбовувалися панчохи та підв’язки. Як ми бачимо, велика увага приділялася символіці неба (блакитний войник) і землі (взуття, панчохи).

Цікавим елементом обрядів було переодягання в одяг, що зображав тварин, та танці в "машкерах" (масках). Найчастіше ці елементи використовували під час гадань і заклинань майбутнього врожаю – в ніч під Новий рік і 1 дня Нового року.

Пізніше церква переслідувала язичницькі ігрища ряджених, котрі "бьяху в бубны, друзии же в сопели сопяху; инии же возложиша на лица скураты (маски) и деяху на глумленье человеком. И мнозии оставившие церковь, на позор (зрелище) тегаху и нарекоша игры те – руальи".

Маскаради продовжувались усі зимові свята (цікаво, що болгари називають їх "поганими", тобто язичницькими днями), але кульмінація приходилася на період 1-6 дня нового року, "страшні" велесові дні.

В масках здійснювалися різні обрядові дії. Прикладом пережитку такого обряду може бути дитяча гра "в гуся". С.В. Максимов описує її так: "Гусь проходить під покривалом, з під якого видно довгу шию та дзьоб. Дзьобом клює дівок по голові (іноді дуже боляче) і в цьому є все його призначення". Ми бачимо, що обряд з часом перетворився на малозрозумілу вже нам гру. Цікаво, що в новгородських будівлях Х–ХIVст. знайдено 36 дерев‘яних палок – навершень з пташиними головами. Довжина стержня ("довга шия") від 30 до 50см. Б.О.Колчин зв‘язує ці навершні з язичництвом.

Цілком можливо, що ці ритуальні знаряддя були свого часу необхідні для певних обрядів, зв‘язаних з поклонінням небесним божествам, і тому учасники обряду наряджались птахами або звірами, зв‘язаними з небом.

Ряження та використання масок було меншим під час ранньовесняних молінь; після появи хлібів на жнивах маски в святах, судячи з етнографічних даних, вже не використовувались.

Поступово, із зростанням поселень, з виходом їх за межі давніх околиць городищ, святі місця жителів поселень стали переміщуватись на його окраїни. Свята, жертвоприношення та спільносільскі гульбища-братчини стали чинити безпосередньо на околицях. Пережитком цього на півночі Росії є дзвіниці та поклінні хрести на околицях села, біля яких ще в XIXст. (!) селяни їли в Іллін день (Перунів день за язичницьким календарем) жертовного мирського (відгодованого "всім миром" – всім селом) бика та пили пиво з жита, яке було зібране з усіх жителів поселення.

3.4 Володимирів пантеон. Криза язичницької віри

З плином часу і з розвитком державності на Русі поступово переставала відповідати всім потребам та викликам часу язичницька віра. Сильній державі, якою стала Русь на час князювання Володимира, потрібна була сильна релігія, на яку можна було б спертися у консолідації києворуських земель.

Потрібне було упорядкування первісної язичницької релігії з її розмаїттям локальних племенних культів та приведення її у відповідність до нового рівня державного ладу. З цим і пов'язана язичницька реформа Володимира, що відбулася близько 980р., відразу після того, як юний Володимир Святославович, керований своїм дядьком по матері Добринею (билинним Добринєй Нікітічем), оволодів київським престолом. Можливо, ідея реформи була розроблена ще раніше. Літопис Нестора під 980р. сповіщає:

"Нача къняжити Володимер в Киеве един. И постави кумиры на хълме въне двора теремьнаго: Перуна древяна, а главу его сьребряну, а ус злат, и Хърса, и Дажьбога, и Стрибога, и Семарьгла, и Макошь. И жряху им, наричуще я богы и привожаху сыны своя и дъщери и жряху бесом и осквьрняху землю требами своими".

Описана літописцем постанова ідолів в Києві не була звичайною справою або тільки поновленням старих святилищ. Офіційних культів, судячи з договорів з греками, було на той час два: культ Перуна і культ Волоса. Тепер Перун ставав на чолі всього пантеону із шести богів, а Волос, поклоніння якому було повсюдним, до пантеону не увійшов. Нові ідоли були поставлені не у віддаленні, "на холмі", як стояв Перун під час Ігоря, а безпосередньо разом з князівським дворцевим комплексом, але не в середині його, що сприяло б богослужінню у вузькому придворному колі, а "вне двора теремнаго", у самому центрі київської фортеці. Таке розташування мало на меті,по-перше, підкреселння значеннянового пантеону, а по-друге, позиціонування його як загальнонародного.

Язичницька реформа мала на меті 3 цілі.

1.             Вона підкреслювала суверенність Київської Русі як держави по відношенню до християнської Візантії вплив якої та вплив християнство на києво руське суспільство був на той час вже достатньо сильним.

2.             Вона зміцнювала владу великого князя, головного воєначальника держави, оскільки на чолі пантеону стояв бог грози та воїнських успіхів. До того ж, запровадженням цієї реформи Володимир віддаляв на задній план найманих дружинників-варягів, частина з яких була вже християнізована. Новий пантеон був протиставлений не лише візантійському християнству, а й скандинавському язичництву, від він нічого не запозичив.

3.             Реформа значно розширила релігійно-ідеологічний вплив держави на населення.

Пантеон був не просто набором якихось слов'янських богів на чолі з Перуном. В ньому відчувалась обміркована теологічна система руського жрецьтва. Це був не випадковий добір імен, а навмисна і обгрунтована система, яка в чомусь співставлялась з християнством, могла конкурувати з ним на києворуських землях, але при цьому різко від нього відрізнялась. Ця схожість та відмінність гарно відображена у наступній таблиці:

Не дуже вписується в ці паралелі Семаргл, крилатий звір, посередник між небом і землею. Але якоюсь мірою він може бути співставлений з янголами та архангелами.

Створивши такий пантеон, руські волхви могли вже сперечатися з християнами, місіонерське богослів'я яких в той час – в другій половині Xст., - було ще достатньо примітивним. Можливо, що і невключення в пантеон Волоса – бога, на честь якого влаштовували ритуальні карнавали, буйні русалії та використовували звірині маски - теж мало на меті надати пантеону більш пристойного, кращого порівняно з християнством вигляду, усунувши із нього все, що дуже контрастувало з православним церковним богослів'ям та зовнішньою благопристойністю грецької віри. Єдине, у чому проявилося різке цілком свідоме протиставлення християнству – це главенство Перуна.

Створювалася ця система, мабуть, не юним Володимиром, який тільки почав свій князівський шлях. Можливо, що до цього був причетний Добриня, відомий по билинах як гусляр, але більшість вчених-істориків вважають, що створення цього пантеону було справою цілого стану жерців давньої Русі. Верства жерців була дійсно могутньою та розгалуженою. Цікаво, що повага до колдовської сили волхвів збереглася навіть у церковних письменників більш пізнього часу. Так, посилаючись на легенду про загибель Олега, яка була передбачена волхвами, літописець-церковник пише:

"Се же не дивьно, яко от вълхвования събываеться чародейство".

Аналіз імен богів, які увійшли до пантеону 980р., вказує на їх глибоку стародавність: у більшості випадків походження імен сходить ще до індоєвропейської доби. Наприклад, ім‘я Перуна сходить до землеробського енеоліту, мабуть, до неоліту слід віднести ім‘я Макоші. Слов'янський Стрибог розшифровується за допомогою індійсього "Swarga" – "небо". Походження імені Дажбога (раніше, ніж Дажбог – deus dator)дослідники пояснюють зіставленням із санскритським "dagh" – "день", персидським "dagh" – "палити" (готське dags – день), литовське "daga" – "жара і врожай".

Тільки два "прибога" – Хорс при Дажбозі та Семаргл при Макоші - мають, можливо, не дуже давнє походження та відносяться до скіфської епохи, відбиваючи, проте, не власне скіфську (кочевницьку) мову, а термінологію "скіфів"-землеробів, геродотівських сколотів, які знаходилися під впливом Ірану. Так само билинний напівепітет-напівтитул "Солнышко Владимир князь" (рос.) треба, вочевидь, вважати свідомим відродженням сколотської архаїки, міфологічним освітлюванням великого князя Русі стародавнім ім'ям, використаним мудрими волхвами із різноманітного фонду сказань про перші битви з кочевиками-кимерійцями, про побудову перших укріплень, про війни зі Змієм Гориничем та войовничими "змеїхами" дівочого царства сарматів.

Пантеон Володимира 980р. був дуже цікавим релігійно-ідеологічним явищем, яке свідчить про глибокі ідеологічні розробки верховних жерців Русі.

Звернімося ще раз до складу пантеону. Отож, до нього увійшли: Перун, Хорс, Дажьбог, Стрибог, Семаргл, Макошь. Аналіз складу пантеону дозволяє зробити декілька цікавих висновків.

По-перше, в пантеоні немає навіть найменших слідів впливу варягів. Більш того, перше повідомлення про жертви Перуну свідчить, що саме варяг був обраний на жертву слов'янському богу в 983р. – це було пряме продовження антиварязької політики Володимира. Немає, всупереч думки окремих дослідників, ані фінських, ані тюркських найменувань. Зв'язок прослідковується лише з близькими північно-західними сусідами – балтськими племенами: Перун – Перкунас, та не включений в пантеон Волос – Велес.

По-друге, пантеон 980р. утверджував князівську владу, ставлячи на головне місце Перуна. Великокнязівський характер культа Перуна підкреслювався тим, що навіть у Візантійському Царьграді теж був ідол руського Перуна, біля якого скріплювалися присягою договори з імперією.

По-третє, пантеон відображав важливі елементи давньої картини світу та сил, які керували його окремими частинами: небо – Стрибог; "білий світ" та сонце – Дажбог; посередник між небом та землею – Семаргл; плодюча земля – Макошь.

По-четверте, до тактичності волхвів, які створювали пантеон, слід віднести те, що до нього не були включені Род та Волос. Обидва ці божества, широко шановані та обожнювані на Русі, були недостатньо благопристойними для державного пантеону, який створювався в умовах суперництва із зовнішньо-благообразним християнством та мав конкурувати з ним за прихильність населення.

По-п'яте, пантеон 980р. мав як засіб протистояння християнству три божественних образи, котрі могли бути прямо протиставлені християнським: бог-отець – Стрибог; бог-син Дажбог та жіноче божество, аналогічне християнській богородиці (особливо в побутовому культі) – Макошь.

Реформа Володимира, вочевидь, завершилася поразкою. Усього через декілька років він був змушений зробити новий крутий поворот, прийнявши як державну релігію християнство. Реформа ж 980р. не тільки не сприяла консолідації, але й поглибила суспільні протиріччя: неможливо було досягти мети консолідації суспільства, не надавши божествам нових функцій та не визначивши місце для кожного з них в божественній ієрархії, В результаті криза язичництва загострилася через політичні проблеми взаємовідносин різних племен. В цих умовах язичництво вже було приречене на поразку, а християнству було порівняно легко отримати перемогу над ним.

РОЗДІЛ 4. ПЕРЕЖИТКИ ДОХРИСТИЯНСЬКИХ ВІРУВАНЬ В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ КУЛЬТУРІ

Прийняття християнства як державної релігії не означало повної та швидкої зміни способу мислення та стилю життя населення Київської Русі.

Були запроваджені єпархії, побудовані церкви, суспільні богослужіння у язичницьких святилищах змінились на богослужіння у християнських храмах, але серйозного перелому у поглядах, повної відмови від вірувань пращурів не сталося. І не могло статися, тому що різке протиставлення християнства язичництву як двох діаметрально протилежних одна одній систем, як протиставлення "світла" "темряві", було не відображенням реальної суті справ, а літературно-полемічним винаходом християнського духовенства, певним місіонерським прийомом. Поганству докоряли багатобожжям, а християнству ставили в заслугу монотеїзм. Але це не зовсім чесно по відношенню до язичництва: монотеїзм у ньому почав виникати за декілька тисячоліть до перших християнських творів. У слов'ян творцем світу і усієї живої природи був Род-Святовид. Середньовічні православні богослови у суперечках з язичниками повинні були використовувати дуже примітивні способи, аби довести пріоритет християнського бога-творця у зародженні життя: "То ти не Род, седя на воздусе… Вдуновение… един вдымаеть вседръжитель, ине един безсмертен и непогибающих творец…", "Всем бо есть творец – бог, а не Род!"

Сама можливість такої елементарної заміни доводить, що християнський відносний монотеїзм нашарувався на Русі на давній землеробський монотеїзм слов'ян.

Отже, на межі XII-XIIIст. утворився своєрідний синтез двох абсолютно різних вір: поганства і християнства, так зване двовір'я. Зламана на офіційному, державному рівні давня віра ще дуже довгий час (аж до початку XXст.) зберігалась у вигляді різноманітних пережитків. Вони знайшли яскраве вираження у сільському побуті і частково - в побуті міщанському, міському, бо саме серед цих верств населення найдовше зберігалися давні традиції й обряди. Пережитки поганства, нехай у віддаленому, позбавленому чіткого змістовного навантаження значення вигляді, знайшли відображення в літературі та фольклорі, ужитковому мистецтві та матеріалах етнографії, в народних віруваннях і побуті, проникаючи в усі сфери людської діяльності.

Значний інтерес в цьому контексті становить народна вишивка, в якій протягом багатьох століть повторювались основні композиційні теми і символи. В давнину ці узори мали певний священний зміст, значення, яке було зрозуміло не лише майстрині, що виконувала цю роботу, але й решті також. З часом значення таких знаків губилося, але за традицією узор повторювали дочки, онучки, правнучки, і на перший план виступало вже не магічне заклинальне значення композицій, а лише естетичний вигляд виробу та його функціональність.

Як зазначає Г.С.Маслова, орнаменту властива постійна мінливість, його мотиви протягом багатьох віків зазнавали чисельних переробок. Проте, архаїчні сюжети вишиванок, що дійшли до нас в чисельних варіантах, дозволяють прослідкувати стійкість у збереженні певних рис, побачити в них повторювані "загальні місця", спільні для багатьох вишивок.

Всі дослідники дотримуються думки про те, що найстарішими орнаментами можна вважати геометричні. Найпростіші узори у вигляді хреста, квадрата, ромба, кола були умовними знаками, символами, вважались священними зображеннями.

Найдавнішим мотивом у народному мистецтві і у вишивці зокрема є мотив ромба. Б.О.Рибаков вважає, що ці мотиви слід шукати ще у палеоліті (під час розкопок Мезенської стоянки на Чернігівщині знайшли браслет з меандровим орнаментом. Вчені виявили, що меандровий орнамент був притаманний кісткам мамонта і був добре помітний на косих зрізах. Потім таким візерунком прикрашалися фігурки "палеолітичних венер", що були символом плодючості, продовження життя).

Іншим напрямком було поєднання давнього ромба із зображенням насіння. Чотири ромби разом означали засіяне поле.

Третім напрямком еволюції ромба є перетворення його на символ родючості взагалі: до ромбічної основи додавалися завитки чи паростки по зовнішніх кутках.

В українському народному декоративному мистецтві, в тому числі і в мистецтві Чернігівщини, відомо багато видів простого ромба. Вони дійшли до нас на таких в основному у вишивці на сорочках.

Крім одягу, ромбічні мотиви широко розповсюджені в рушникових вишивках, які, доречи, концентрують у собі найбільш символічний зміст у всьому декоративному мистецтві.

Прикладом тут може бути рушничок з Чернігівщини, що відноситься до 1762 року. Кінці цього рушника густо вкрито вертикально розміщеними лініями, які складаються у ромби, заповнені маленькими ромбиками, в центрі ромба – маленьке коло.

В геометричних орнаментах, що дійшли до нашого часу, можна побачити й інші язичницькі символи. Це – розетка, коло, хрестовидні фігури – давні символи вогню, сонячного божества. Якщо і далі розвивати тему символіки сонячних знаків у вишивці, то слід згадати про такий вид українських рушників, як божники (набожники). Значного поширення вони набули у Сосницькому, Коропському, Новгород-Сіверському, Борзнянському районах. Ритуальні функції таких рушників відомі здавна. В.В.Зайченко вказує на те, що в дохристиянський період рушниками прикрашали священні дерева, приносили в жертву священним джерелам. Деякі дослідники припускають, що рушник слугував чимось на зразок ікони. Прикрашений геометричним орнаментом – символами вищих сил природи - він займав почесне місце у оселі, у так званому "красному куті". Із запровадженням християнства з'явилися мальовані ікони, але рушник залишився на своєму місці, набувши функцію елементу оздоблення хати.

Розглядаючи орнаменти рушників, не можна обминути увагою такий сюжетний момент, як "дерево життя". Особливого поширення набула ця композиція у XVIII-XIXст., коли активно розвивалися рослинні орнаменти.

В основі рослинного орнаменту лежить прагнення зафіксувати процес життя, красу навколишнього світу, природи. Дослідники вбачають у ньому відгомін первісного культу "світового дерева". Адже дерево символізувало єдність світобудови, вічність життя, безкінечність Всесвіту. В дереві давня людина вбачала сакральну силу, вважала його священним оберегом. В образі дерева підкреслювали коріння, стовбур та крону. Часто на вишивках навколо дерева в'ється гірлянда з ромбів, хрестів, тобто воно відзначено давніми знаками сонця, родючості.

Неабиякий інтерес у вивченні пережитків язичництва викликає один з найдавніших видів народного декоративного мистецтва українського народу – писанка. Писанки – це розфарбовані до Великодня ритуальні яйця. У християнській традиції вони символізують Воскресіння Господнє, але писанки зустрічалися в археологічному матеріалі й більш давніх, дохристиянських часів. Сакральна роль яйця фіксується ще з часів ранньої бронзи. Залишки яєчної шкарлупи зустрічаються у похованнях, в основному, дитячих та жіночих.

В добу пізньої бронзи культові яйця вже виготовляються з каменю або глини і зустрічаються у залишках майже кожного житла. У залізному віці ідея Світового яйця набуває нового, більш реального змісту: саме в цю добу з'являється ідея виникнення Всесвіту з хаосу, який мав форму яйця.

З приходом християнства писанки стали використовуватись як релігійний атрибут Великодня і символізувати воскресіння Ісуса Христа. Є.Литвиновець стверджує, що яйце – зародок життя – зберігає в собі силу майбутнього, як сонце, дає силу всьому живому. Тому писанки і були пов'язані з весняною обрядовістю, а вже пізніше християнство залучило цей культовий атрибут до своїх обрядів.

Слід зазначити, що кожен регіон має свої традиції писанкарства, хоча загальні риси є спільними для усіх місцевостей. Так, на Чернігівщині переважало використання геометричних мотивів у поєднанні з рослинними.

На відміну від рушників, мотиви яких все більше наслідують сучасні декоративні сюжети, писанки майже повністю зберегли символіку магічних знаків архаїчної давнини.

Як відомо, давньоруське село у XI-XIIст. було ще язичницьким. У матеріалах сільських курганів того часу обмаль речей, пов'язаних із християнством. Проте, багато прикрас, що мають язичницьку символіку. Окремий інтерес викликають підвіски-обереги. Вони пов'язані із заклинальною магією. В окремих похованнях зустрічаються цілі набори оберегів, підвішених на ланцюжках до спільної основи. Так, у складі одного з них - дві ложки, птах, щелепа хижака та ключ. Ложка – символ ситості, добробуту та довольства, ключ – символ багатства та охорони. Підвіски у вигляді стилізованих тварин та птахів були пов'язані з їх животворними властивостями. Іноді у складі наборів підвісок-оберігів були ще й бубонці, котрі при найменшому русі дзвеніли, відганяючи злі сили.

Найчастіше підвіски-оберіги зустрічаються не в наборах, а індивідуально. Крім ложок, ключів, щелеп, тварин, часто зустрічаються підвіски у вигляді гребінців, сокир та стилізованих зображень зубів, пазурів хижаків. Залишки культових сокір були знайдені на Чернігівщині (селище Сибереж-3, Седнів, Ліскове, Чернігів та ін.). Іноді як підвіски використовували і справжні зуби. Зуби і пазурі хижаків слугували для захисту від зла. Обереги-гребінці були використовувались для захисту від хвороб.

Окрему велику групу оберегів складають зооморфні підвіски. Крім птахів, дуже часто зустрічаються обереги, що звуться "кониками". Кінь був символом добра та щастя і пов'язувався з культом сонця, може тому майже на усіх цих підвісках є сонячні ознаки – орнамент, що має в основі кола. Інші зооморфні підвіски у вигляді риби, зайця, собаки були мало поширеними. Від фіно-угрів до слов'ян перейшли порожні підвіски-качку з рельєфним візерунком, до яких підвішували гусині лапки.

Безперечно, справжнім духовним багатством Давньої Русі була усна народна творчість в усій різноманітності ії прояву: пісні на побутові, обрядові та історичні теми, прислів'я, билини, сказання. Багато із усної народної творчості не збереглося не тільки тому, що записувати її стали достатньо пізно: (перша збірка билин була видана лише у XVIIIст., коли багато вже було втрачено) - рокову роль зіграло неприязне відношення до давньоруського фольклору й літератури з боку православної церкви, яка намагалася викорінити залишки язичництва усіма доступними їй засобами.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6