Дипломная работа: Дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов'янського населення Київської Русі

Водна стихія має велике символічне значення у слов‘янській міфологічній системі, вона розумілася як кордон між світами та окремий потойбічний світ. Таке ставлення виливалося в уособлення сили цієї стихії у вигляді ряду подекуди ворожих до людини водяних духів, образи яких мають багато спільного з аналогічними образами в інших культурах. У племен, які не мали безпосереднього зв’язку із морем, воно набувало радше символічного значення, ставало синонімом чужої, далекої країни. В народних замовляннях світ за морем - це своєрідний антисвіт, куди відсилаються хвороби. Людина, що перетнула море, за уявленнями слов’ян, принесла з собою звідти частку чогось "потойбічного". Купці, "заморські гості" досить часто навіть у фольклорі наділяються надприродними якостями. Взяти хоча б Садка, якому вдалося перехитрувати самого Морського царя. Слов’янський водяник теж, як і лісовик, має антропоморфний вигляд. Це товстий чоловік із великим черевом, одутлим обличчям, іноді він вкритий лускою. Він має своє господарство, володіє чередами худоби, табунами коней. Спосіб життя водяника наближений до людського. Він має дружину, дітей. Дружини водяників – жіночі водяні божества (русалки, водяниці). Бувальщини згадують так званих "водяних шутовок", у яких "все так, як у нас у хаті, вони шиють, прядуть". Взагалі, образ водяних дів у слов‘ян, як і у багатьох народів, є одним з найпоетичніших, він майже завжди несе еротичне забарвлення. Один із фольклорних сюжетів розповідає, як юнак, покохавши русалку, вже не міг знайти спокою в цьому світі і втопився, щоб не розлучатися із коханою. Мотив кохання і смерті, втілений в образі водяних дів, очевидно, мав символізувати подвійне ставлення до води як подательки добра, урожаю і, одночасно, примхливої стихії, що може вимагати людських жертв.

Розглянувши образи нижчих духів, що уособлювали сили менш опанованого людиною середовища, перейдемо до ближчих та більш приязних до людини духів, пов‘язаних з його оселею та господарською діяльністю – польовика та домовика.

Польовик та інші хлібні духи.

Пльовик – уособлення духу полів, іх господар. Дуже близькими за своїми функціями до польовика Полуденниця, тільки вона небезпечна, може карати того, хто працює в полі в саму полудневу спеку, коли належить відпочивати. На думку Д. К. Зеленіна, Полуденниця може являти собою персоніфікацію сонячного удару. У слов’ян цей дух полів був також подекуди відомий під іменем Діда. Після обжинків зв’язували і прикрашали останнє колосся, "завиваючи" Діду бороду. Згадки про це зустрічаємо в жнивних піснях. До культу родючості мали відношення також і духи жіночої статі – віли. Південнослов’янська жнивна пісня розповідає про вілу, яка допомагала дівчині жати.

Домовик.

Образ духу-покровителя дому при всій своїй, здавалось би, простоті та однозначності, є дуже цікавим. Перш за все слід з’ясувати корені уявлень, що викликали появу цього образу, та різні версії його походження. За християнською традицією, домовики, так само як і водяники, лісовики, інші природні духи, розуміються як біси. Один з апокрифів розповідає, що коли бог скинув бісів з небес, "той хто упав у воду, став водяником, в ліс – лісовиком, на дім – домовиком...". Проте, в народній уяві, домовик, на відміну від природних духів, так і не перейшов в розряд "нечистої сили". Ймовірно, це можна пояснити тим, що, не зважаючи на впровадження християнства, язичницькі елементи світогляду все ще були досить сильними, і найяскравіше вони проявлялися саме у ставленні до персонажів так званої "нижчої міфології" - головних дійових осіб народних казок і легенд. Людина епохи родового ладу не могла наділяти негативними рисами істоту, яка мешкала з нею під одним дахом, була, фактично, "своєю". Існує думка, що в образі домовика поєднувалися культ предків та культ домашнього вогнища. Перший є більш вираженим, хоча, найвірогідніше обидва вони є тісно пов’язаними. Риси культу предків яскраво простежуються в обрядах, пов’язаних із вшануванням домовика, а в свідомості первісної людини предки були такими ж членами роду, як і живі нащадки. Домовика дуже поважали, остерігаючись називати його просто по імені. Про нього шанобливо говорили "хазяїн", "дідусь". (остання назва може бути ще одним свідченням розуміння хатнього духа перш за все як духа предка).На користь цієї версії говорить те, що домовик перш за все опікується тим, щоб у господарстві був лад, недбалих хазяїв він може і покарати. Може покарати, коли господарі не пом’януть, як потрібно, померлого родича. Ще не любить домовик сварок і розладів у родині. В одній із народних бувальщин, зібраних В.І.Далем, розповідається, як домовик щипав гулящу невістку, яка заводила собі коханців. Ще одна риса домовика, яка теж може бути розтлумачена як його зв’язок із потойбічним світом – здатність провіщати долю. Він може вночі сісти на груди, тоді треба запитати: це на добро чи на зло? Домовик зв’язаний із певною родиною, місцем, тому при переїзді його обовязково забирали з собою. Вірили, що якщо не забрати домовика, то він почне робити шкоду. Тут знов простежується мотив помсти духа предка за зневагу до себе. Перевозили домовика, як правило, на лопаті, якою саджали хліб у піч. Виходячи з даного факту, можемо зробити висновок, що вшанування домовика дійсно в значній мірі було елементом культу предків, а не намаганням задобрити нечисту силу. Адже хліб і все, що було пов’язано з його приготуванням, мало у слов’ян сакральне значення. Особливою пошаною користувалася піч. "Залаявся б – так піч у хаті"- говорить народна приказка. Можемо припустити, що певний зв’язок домовика із хлібом, який був символом родючості, теж дає змогу співвіднести його з духами предків. Поведінка домовика часто може бути наочною ілюстрацією відносин в системі "своє"- "чуже". Існують згадки, що домовики із сусідніх дворів можуть ворогувати між собою, шкодять, крадуть припаси.

Цікавою особливістю саме слов’янського хатнього духа є надзвичайна розгалудженість цього образу. Фактично кожна господарська будівля мала свого покровителя - дворовик, хлівник, сарайник, огуменник тощо. Причому зазначається, що всі ці духи залежать від волі домовика. " Є домовики відлюдькуваті, а є дружні: пускають у двір огуменника, сарайника...". Можемо припустити, що якась частина цих духів обумовлена наявністю великої кількості господарських будівель, перш за все, пов’язаних із землеробськими роботами. Можливо, що деякі духи є просто різними назвами домовика (сусідко, лизень, пічник – найулюбленіше місце проживання домовика – під піччю). Чим далі від дому знаходяться будівлі, якими опікуються ті чи інші духи, тим менш приязно налаштовані вони до людини. Тут також вступає в дію протиставлення "своє – чуже". Лазник - істота із "складним характером". Може дуже жорстоко покарати тих, хто не дотримується відповідних правил, наприклад, ходить у лазню вночі. Проте, хоч лазник і не такий близький до людей, як домовик, все ж він вважався "своїм" і міг захистити від "чужих". Лазниця-обдериха в одній із бувальщин ховає дівчину, за якою женуться привиди.

Таким чином, можна побачити, що образи нижчіх духів та ставлення до них залежали у дохристиянській Русі від того, які саме стихії чи місця ці духи оусоблювали і, відповідно, наскільки близькими вони були людині, наскільки сприймалися як "свої" чи "ворожі". Система цих взаємин була складною і багатогранною, і її аналіз допомагає пізнати внутрішній світ та світоглядні вірування населення Київської Русі.

3.2 Головні боги слов‘янського пантеону

Проблема відношень слов'ян зі світом своїх богів ще не досить вивчена істориками. Коло письмових джерел з цього питання дуже обмежене – в середньовічних письмових джерелах згадок про слов‘янську релігію надзвичайно мало. На противагу цьому, дуже насиченими є матеріали етнографії, історії мистецтва, лінгвістики та інших дисциплін. Це, за словами, культуролога Мирослава Поповича, дозволяє дослідникам будувати одну фантастичну реконструкцію слов'янських пантеонів за іншою. Аби запобігти "фантастичності" реконструкцій, звернімося, перш за все, саме до скупих писемних джерел.

Ось які письмові згадки про слов‘янських богів ми маємо на сьогоднішній день.

"Повість минулих літ" оповідає про язичницьку реформу Володимира: "И нача къняжити Володимир Кыеве един, и постави кумиры на хълму въне двора теремного – Перуна древляна, а главу его сребрену и ус злат и Хърса, и Дажьбога, и Стрибога, и Симарьгла, и Мокошь…".

Повчання проти язичництва перераховують як божеств, що входили до пантеону, так і тих, що не були включені до нього.

"Слово про ідоли" називає Перун, Хорс, Макош та віли. В іншому місці: Перун, Хорс, Макош, Переплут, Род та Рожаниці.

"Слово Христолюбця": Перун, Хорс, Макош та віли, Семаргл, Род та рожаниці (в другому варіанті – Волос).

"Слово Іоана Златоуста": Перен, Хурс, Макош. В іншому місці: Стрибог, Дажбог, Переплут.

Звернімося тепер до функцій, якими були наділені слов‘янські боги, згадки про яких найчастіше зустрічаються у джерелах. Розглянемо окремо кожного з них.

Перун – грізний бог, повелитель небесних явищ, бой війни. Культ Перуна пов'язаний з культом дубових дерев на узвищщах. 2 серпня – Перунів день. В цей день вся нечиста сила, рятуючись від вогняних стріл Перуна, перетворюється в різних тварин, тому 2 серпня собак та котів до дому не пускали, щоб не навести гнів Перуна. Думка Є.В.Анічкова, з якою згоден і Б.О.Рибаков, полягає в тому, що спроба зробити бога Перуна верховним богом може бути віднесена лише до епохи Володимира .

Перунові присвячувалися свята, пов‘язані із закінченням весняно-літніх польових робіт. Пізніше православна церков, пристосовуючись до існуючих звичаїв, віднесла на це свято Іллін день і включила його до переліку християнських свят.

Велес (Волос) не увійшов до пантеону, який ввів Володимир. Серед богів, яким князь велів поставити "ідоли", Велес не згадується, але його ідол в Києві все-ж таки був, розташований окремо від Володимирового пантеону на Подолі. Велес - бог скотарства та багатства, опікун тваринного світу, волхвів, пастухів, торговців. На свято Велеса слов'яни звивали у "бороду" останні колосся на дарунок цьому богу.

Дажбог (Даждьбог) – син Сварога. Верховний бог піднебесного простору, бог сонця, який обходить та зігріває землю, слідкує за дотриманням на ній встановленого його батьком порядку. Першу згадку про цього бога знаходимо у південнослов’янському перекладі візантійського хронографа VI-VIIIст. Іоана Малали. Пізніше цей бог став родоначальником руського народу, тому в "Слові о полку Ігоревім" русичей названо даждьбожими онуками.

Сварог – бог небесного вогню, батько Дажбога. Цікаво, що його ім'я має спільний корінь з ім'ям індоарійського суворого небесного бога Варуни та давньогрецького Урана-неба та етимологічно співпадає з давньоіранським "сварга" – "небо".

Стрибог – бог різних небесних стихій. Ось згадка про нього зі "Слова о полку Ігоревім":

"О, русская земля! уже ты за холмом!

Вот ветры, внуки Стрибога, веют с моря стрелами

на храбрые полки Игоревы…"

Хорс – бог сонячного диску. На ідолах Хорса зображено з сонячними знаками. Сонячні культи у слов‘ян мали дуже велике значення, це відзначав і відомий польський вчений К.Мошинський, який займався аналізом пережитків давніх вірувань у слов'ян на основі етнографічних матеріалів. "Народний культ сонця змішувався у слов'ян з культом християнського бога так значимо, так глибоко, як жоден із культів, що продовжують язичницьку релігію".

Симарегл (Симаргл, Семаргл) – "Це загадковий божок, про якого мало що знаємо. Але, видно, що це був один з важливих богів, коли князь Володимир у 980 році поставив йому боввана в Києві для вселюдних жертвоприношень" – так пише про нього Іван Огієнко. А ось думка дослідника Кононенка: "Це бог насіння, паростків, коріння, рослин, охоронець рослин та зелені".

Род та рожаниці. Слов'яни вірили, що доля немовлят визначається рожаницями, і, відповідно, мали обряди, які повинні були впливати на рішення рожаниць. Доля асоціювалася із зіркою кожної людини; "падіння зірок" трактувалося як ознака чиєїсь смерті. Зв'язок зірок із долею відобразився в гаданнях по зірках, так, читаємо у Йосифа Волоцького: "И по звездам смотрите и строите рожение и житие человеческое". Слово "Род" означає "доля", "призначення" (наприклад, "Про фарисеїв" в "Ізборнику Святослава", - слов'яни вірять в "родъ н луцай" – "предназначение" і "случай" (рос.) – "призначення" і "випадок").

Але семантика образу і зірок не зводиться лише до долі, смерті та культу пращурів. Він пов‘язаний також і з народженням. Так, в колядках образ зірок зазвичай співставляється з дітьми, зерном-врожаєм ("та й наставимо стіг, як у небі зірок").

Рожаниці ж не лише визначають, що кому "на роду написано", але й дають життя. Це богині плодючості, жіночої сили.

Трохи важче давати трактовку образу Рода як окремого бога. В "Слові об ідолах" говориться: "сє же словєнє начали трапезу ставити Роду и рожаницам пєрєжє Пєруна, бога их". Б.О.Рибаков розуміє це як вказівку на те, що до Перуна Род був у східних слов'ян головним богом, богом Всесвіту, який дав життя усьому, що тільки існує в світі.

Таким чином, аналізуючи перелік імен слов‘янських богів у джерелах XI-XIVст, ми можемо сказати, що вони мають велику схожість з пантеоном Володимира. Головною відмінністю є згадка Рода та рожаниць, які відсутні в пантеоні 980 року. Але звернемо увагу на те, що в "Слові Іоана Златоуста", де Род не згадується, йому відповідають три божества, що складають ту всеосяжність Всесвіту, за яку відповідав Род, і таким чином разом ніби "дорівнюють" йому. Ці божества Стрибог (відповідав за сферу неба), Дажбог (Сонце) та Симаргл (земна рослинність).

3.3 Святилища та обряди слов‘ян

Багатогранність язичницького світогляду, що складався на протягом багатьох епох, відповідала різноманітність форм культу та місць звернення людини до потойбічних сил.

Моління за врожай, різноманітні заклинання, звернення до сил природи і принесення їм жертв ("треб") могло відбуватися на місці окремого житла і площі поселення, і біля джерела, на березі ріки, на лісовій галявині та в інших місцях.

Обряди різнилися між собою: одні не потребували майже ніякого реквізиту, крім вінка з квітів, свіжозірваної гілки берези чи розведеного на березі вогнища, для інших потрібні були ті чи інші споруди, збудовані на одне свято, чи постійні "капища", "кумирні ідольські", з дерев'яними чи кам'яними зображеннями слов'янських язичницьких божеств. До першої групи відносяться хороводи, ігрища, танці, і від таких обрядів, звісно, не лишилося жодних археологічних слідів. Обряди ж другої групи лишили по собі сліди, що дозволяють певною мірою реконструювати вигляд капищ та через нього – хід святкувань та ті релігійні уявлення, що зумовлювали його.

Різнилися між собою й "радіуси", що охоплювали ритуальні пункти: одні обряди здійснювались тільки в середині будівлі або садиби однієї сім'ї, інші збирали на "піри ідольські" всіх чоловіків села на загальну "контину", а жінок – в "беседу". Були й такі святилища, до яких ішли люди на "событие" (тобто на спільне перебування, спів-буття) зі всього племені або навіть із декількох сусідніх дружніх між собою племен. Такі особливо шановані ритуальні пункти проіснували кілька тисяч років і пізніше були пристосувалися православною та католицькою церквами під місця власних святилищ.

Святилища під відкритим небом нерідко були круглими, складалися з двох концентричних валів, на яких розводилися кругові вогнища. Всередині кола ставились ідоли, здебільшого дерев'яні; тут горів жертовник, до якого приносили жертви богам. Це називалося "капищем". Зовнішнє коло призначалося для потреб жертовної ритуальної їжі і мало назву "требища", через круглу форму святилища називалися – "хоромами" (від "хоро" – "коло"), в іншій вимові – "храмами". Пізніше церковники зберегли цю дуже давню назву за православними ритуальними закладами, хоча їхня форма не відповідала етимології слова "храм".

Однією з найцікавіших язичницьких споруд східних слов'ян було святилище Перуна, досліджене біля Новгорода Великого в урочищі Перин, яке знаходиться там, де Волхов тече із оз.Ільмень. Очевидно, тут знаходилося не пересічне, а центральне святилище новгородських слов'ян. Під час язичницьких свят тут, на горбі, могла збиратися велика кількість людей.

Рів, який оточував культову площу, за планом був не як звичайним кільцем, а мав форму великої квітки з вісьмома пелюстками. Таку форму йому надавали вісім дугоподібних виступів, розташованих правильно та симетрично. В кожному такому виступі на дні рова під час язичницьких свят, розводили ритуальне вогнище, а в одному з них, східному, зверненому до Волхва, судячи з кількості вугілля, палав "невгасний" вогонь.

Більш скромні святилища, рештки яких були знайдені археологами серед лісів та боліт, були схожі на городища, і ці культові споруди відомі як болотні городища. Вони зустрічаються в багатьох регіонах східнослов‘янського розселення, в тому числі, в землях смоленських кривичів, на Псковщині та інших місцях. Вони мали форму кола або овалу; діаметри майданчиків від 14 до 30м.

У межах давнього Києва літопис називає язичницьке святилище – Капич, яке згадується під 980р., споруда датується кінцем V–VIст. Рибаков вважає що ця споруда була розміщена на Лисій горі, давній горі Хоревиці. Київське капище було великим культовим центром, скоріш за все, полянського князівства. Сукупність даних, отриманих при розкопках, дозволяє віднести об‘єкт до дохристиянських часів..

Київське капище привернуло увагу багатьох вчених, які називають його справжнім храмом або святилищем під відкритим небом і пов‘язують його то з культом Святовита, то з поклонінням дружино-князівському богу Перуну. Припущення, що святилище знаходилося під відкритим небом, підтверджують і мініатюри Радзивіловського літопису, де язичницький кумир зображений на відкритому просторі.

Вивчення конфігурацій фундаментів язичницького святилища дозволило відновити спорудження, котре в плані є прямокутником (7х1,75м), витягнутим по осі північ – південь, і має шість округлих симетричних виступів, що прилягають до нього з півночі та півдня. На цих виступах могли бути розміщені постаменти шести літописних богів. Виступи нагадують пелюстки новгородського святилища Перуна на Перині Х ст..

Більшість вчених вважають Київське капище храмом. Храми не згадуються у літописах. Однак згадки про них є в "Пам‘яті та похвалі" князю Володимиру Іакова Мніха і в сазі про Олава Трюгвасона. В останній мова йде безпосередньо про язичницьких богів в Києві.

Із священних дерев населення давнього Києва і його околиць більш за все поважало міцні старі дуби, а із тварин – дикого кабана (вепра). Яскравим підтвердженням цього є археологічні пам‘ятники, знайдені на околицях давнього Києва. Так, у різні часи, у 1909 і 1975рр., з Десни та Дніпра (поблизу гирла Десни) трішки вище сучасного Києва були підняті два величезних дубових стовбури, в які були всаджені кабанячі ікла. Ці важливі знахідки вказують на тісний зв‘язок культів священних дерев та тварин у давній східнослов‘янській міфології.

Ідоли – кумири - були найважливішими атрибутами як племінних, так і поселенських святилищ східного слов‘янства.

Найбільш значним пам‘ятником слов‘янського язичництва є Збруцький ідол, знайдений біля підніжжя пагорбу у річці Збруч, притоці Дністра, біля Гусятина. Умовно його вважають ідолом Святовита.

З приводу Збруцького ідолу було багато суперечок в літературі, протиречливих та взаємовиключних думок. Одні вважали його слов'янським, інші відносили в розряд тюркських кам'яних баб і підшукували йому аналоги аж до Тибету та Монголії. Одні датували Збруцький ідол IXст. н.е., інші відносили його до першої половини Iст. до н.е. і зв'язували його з кельтами.

Ідол зроблений з каменю – вапняка, він чотирьохгранний. Висота його 2м 67см. Верхня частина оформлена у вигляді округлої шапки з рельєфною опушкою. Під загальною шапкою чотири плоских грані ідола. Окремих секцій – дванадцять, з них одна секція у нижньому ярусі пуста, без зображень, а в одинадцяти – по одному зображенню. До розгадки цих зображень було декілька підходів. Лелевель вважав, що чотири грані символізують чотири сезони року: жінка з кільцем – весна; жінка з рогом – літо; осінь – чоловік з конем та шаблею; зима – фігура без атрибутів. О.С.Фомінцин та М.Вейгель вбачали в збруцькій композиції відображення ідеї трьох світів: весь верхній ярус – небесний бог, четверолікий Святовид; середній ярус – земля; нижній – підземне царство, світ Чорнобога. При цьому проявилась деяка невідповідність: один Святовид був утворений з двох жінок та двох чоловіків, що не мало ніякої основи в описах ідола Святовида та функцій самого божества католицькими місіонерами. Гіпотеза Фомінцина була забута, а між тим, як вважає відомий дослідник язичницьтва Б.О.Рибаков: "…у ній було єдине вірне рішення, що знаходить опору в середньовічних джерелах". В Щетині у балтських слов'ян бул ідол Триглава. Можливо, що така примітивно-описувальна назва зв'язана лише з табу на справжнє сакральне ім'я, але жерці пояснювали його триглавість так: " Вони (три голови) означають, що наш бог керує трьома царствами: небесним, земним та преісподнею".

Власне, це ми бачимо на Збруцькому ідолі: верхній ярус – божества, що знаходяться на небі; середній ярус – прості люди, люди землі; нижній ярус – божество, що тримає землю з людьми. Якщо відзначити чотирьохгранність та чотирьохликість всієї композиції, то треба додати, що скульптор враховував потяг поширити еманацію своєї сили "на всі чотири сторони". Чотири сторони світу – половина дня і половина ночі, схід і захід. В середньовічному слов‘янському мистецтві дуже часто зустрічається символічний візерунок з чотирьох паростків (символ життя і росту), що звернені "на всі чотири сторони".

Усій скульптурі, пофарбованій у червоний колір (сліди давнього пофрабування збереглися до цього часу), надана фаллічна форма, що часто зустрічається і у інших ідолів. В результаті аналізу Збруцький ідол дає нам цілий пантеон божеств: Макош, Лада, Перун, Дажбог, Волос – всі вони злилися в об'єднуючому їх образі Рода, для скульптурного виразу якого вибрана форма фаллоса – джерела життя, самої народжувальної сили. Всі зображення, вся система рельєфів на тілі основного ідола – Рода - гармонійно зливається в узагальнюючий образ Всесвіту. Тут дуже чітко і ясно зображені в язичницьких символах три світи: небесний, земний та підземний. Вони виражені у двох аспектах: по-перше, "топологічно" (боги-небожителі у верхньому ярусі, люди – в середньому, бог землі – в нижньому), а, по-друге, функціонально, що дуже важливо для розуміння релігійної сутності всієї системи:

Небесна сфера.

Дажбог – божество світла, сонця, податель блага, міфічний родоначальник слов‘ян (князів?) "дажьбожьїх онуків" ("Слово о полку Ігоревім").

Перун – бог грози і блискавки, покровитель воїнів.

Земний простір.

Макош – "мати врожаю", господарка символічного рогу достатку. Одна з двох рожаниць.

Лада – покровителька весняної ярої вегетативної сили, а також шлюбів.

Люди – хоровод чоловіків та жінок, який розташований у підніжжя божеств. Біля жіночої фігури на лицевій грані зображена дитина.

Підземний світ.

Велес – доброзичливий бог землі, в якій почивають пращури. Він бережливо тримає на своїх плечах площину земного простору з людьми на ньому.

Характерно, що люди з усіх боків оточені богами-покровителями: зверху – божествами набесної сфери, знизу – підземного світу. Крім того, чотирилікий, але єдиний у своїх іпостасях бог дивится своїми обличчями (під єдиною загальною шапкою) "на всі чотири боки".

Не можна завершити цей розділ, не торкнувшись питання самих язичницьких обрядів. Звернемося, наприклад, до святкування дня Купали.

Дослідник П.Безсонов записав в Білорусі, в лісах дніпровського басейну цікавий цикл купальських обрядових пісень, на прикладі якого можна побачити багатогранність язичницьких святкувань.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6