Научная работа: Праця про Петра Могилу

Ще перед початком собору Митрополит і Архимандрит передали « Апологію » на розгляд духовному судові, а саме — визначним богословам Лаврентієві Зизанієві і Андрієві Мужиловському, які разом з Борецьким І Могилою на протязі чотирьох тижнів студіювали твір Смотрицького і в ньому знайшли 105 неправос-лавних тез, тому визнали його неправославним і засудили 21).

Коли М. Смотрицький прибув до Києва (13. 8. 1638 p.), тоді вже засідав собор у Печорському манастирі (хоч офіційно він був назначений на 15. 8. 1638) І саме обмірковували «Апологію». Смотрицького не впустили до Печерського манастиря, куди він був запрошений П. Могилою, для нього визначено мешкання у Михайлівському манастирі. Сюди прибула дєлеґація собору на чолі з протопопом А. Мужиловським, вимагаючи від Смотрицько­го, щоб він відрікся від своєї «Апології». Про перебіг розмови і хід собору є дві реляції : одна православна «Аполлеіа Апології» 22), а друга — «Протестація»-Смотрицького, які подають дещо інший зміст про зустріч, як і про самий собор.

Смотрицький настоював, щоб його було допущено на наради собору, але під тиском загальної думки, а головне в наслідок погроз козаків, він підпорядковувався рішенням собору, про що повідомив митрополита Борецького листовно. Того ж дня, 14 серпня 1628 р., до Смотрицького прийшла друга дєлеґація собору на чолі з митр. Борецьким, трьома єпископами і декількома священиками, вимагаючи від нього, щоб він зрікся своєї « Апології», прилюдно покаявся та не повертався більше до Дермані. Після довгого обстоювання своїх поглядів, Смотрицький погодився і на другий день, на свято Успіння Божої Матері, під час літургії, відбулася анатема « Апології » та прилюдне покаяння Смотрицького, деталі якого знаходимо в «Аполлеія Апології», в «Протестації» та в митр. Макарія 23).

На другий день собор продовжував свої наради, обмірковуючи справу допомоги на державні потреби, але більше не затор-куючи унійного питання, як це планувалося у Городку. 24 серпня 1628 р. на додатковому соборовому засіданні Митрополит разом з єпископами, серед яких був і архисп. Копинський, але без М. Смотрицького, підтвердили засудження «Апології» видаючи відповідну грамоту.

Після цього М. Смотрицький таки випросився до Дермані, де видав «Протестацію» (8. 12. 1628), в якій писав про примусове відречення від «Апології» та апелював до скликання нового собору. Однак явно перейшовши тепер на унію, він був позбавлений всякої можливосте впливати на процес унійної акції і крім полемічних видань («Prolestacya» — 1628, і «Paraenesis albo Na-pomnienie... do bractwa wilenskiego» —- 1629) — він перестав відогравати будь-яку ролю; ініціативу перебрали інші.

Назагал архиепископ М. Смотрицький своїм переходом від однієї до другої церкви, своїми скритими ходами та своєю гострою полемікою не сприяв самій ідеї зближення церков, а скоріше її захитував.

Залишається нам і це з'ясувати погляди архимандрита М. Мо­гили під час цієї третьої фази підготовки до «універсальної унії». Як це було вище подано, Могила напочатку ставився з великим Зрозумінням до проблеми зближення, чи навіть поєднання двох церков. Він разом з митр. Борецьким стояв дуже близько до Смотрицького, який ініціював цю чергову спробу порозуміння православних з уніятами. І треба припускати що у Могили, як також у Борецького, ця проблема не була конъюнктурною, але випливала з глибокого відчуття потреб церкви та українського народу. Що це припущення мас певні основи, про це свідчить увесь дальший шлях архимандрита, а згодом митрополита Могили. Якщо ставлення Могили раптово змінилося до М. Смотрицького, відразу після прочитання його «Апології», а разом і до його плянів, то причина цього в двох різних площинах бачення «універсальної унії ».

Для Смотрицького, як також для деяких католиків того часу, єдиною справжньою с тільки католицька церква (дивись тези «Апології»), всі ересі є по другій стороні, тому унія уявляється тільки як безапеляційне підпорядкування Римській церкві. Як вірний син своєї православної церкви. Могила не міг погодитися на такий підхід до справи екуменізму, тому ніхто інший як Могила 14 серпня 1628 р. енерґійно вимагав від Смотрицького, щоб цей підписав анатему на свою «Апологію », що він і зробив, а 15 серпня також Могила роздавав кожному єпископові по свічці і по листку «Апології» для її спалення, на знак вічного осудження. Активна участь Могили в засудженні плянів Смотрицького — це протест проти приниження і невірного трактування православної церкви та проти її підпорядкування католицькій. Проблема зближення церков у понятті Могили випливала з самого християнського вчення про єдність та з потреби релігійного миру, а не взаємного поборення і самознищення. Це мало бути не опанування однієї церкви іншою, тільки добровільне зговорення для зміцнення загальної Христової церкви.

3) Період 1629 р.

Попри великий удар, що його зазнала ідея примирення і зближення православної і католицької церков в наслідок заходів М. Смотрицького, до цієї ідеї ще нераз доводилося повертатися, її ініціювали інші люди, вона знаходила захисників з обох сторін. Чи не найдалі були зроблені заходи саме в 1629 p., з нагоди трьох соборів.

Новум у теперішніх заходах полягав в тому, що ініціатива виходила з трьох сторін: уніятської, православної, до яких приєднався король Сіґізмунд III, якому потрібний був мир на церковному відтинку у зв'язку з його політичними плянами (шведська війна). Тоді, коли впродовж кількох років православні відмовлялися від безпосередньої зустрічі з уніятами, тепер вони погодилися на спільний собор. Мабуть, таки ініціатива і на цей раз вийшла з уніятської сторони, а саме від митрополита Й. Рутського, але він діяв за посередництвом архимандрита Иосифа Баковецького, уніятського делеґата на Варшавському сеймі.

Про унійну акцію 1629 р. масмо докладні документи, які походять з різних джерел: С. Голубев подас матеріяли православні 24), П. Жукович опублікував акти з колишнього архіву уніятських митрополитів, що переховувалися в архіві св. Синоду в Петербурзі 25), І. Крип'якевич опублікував акти, ідо належали колись папському нунцієві Антонісві Санта Кроче, що перебував у Польщі в 1627-1630 pp. 26), Е. Шмурло опублікував документи з архівів Конґреґації Пропаганди Віри 27); це саме зробив А. Великий 28).

На варшавському сеймі, що відбувся в лютому 1629 p., православні посли М. Кропивницький і Л. Древинський домовилися з уніятським послом архимандритом Й. Баковецьким про спільний собор, про иго король радо видав при кінці березня 1629 р. універсал, в якому визначав спільний собор православних з уніятами 28 жовтня 1629 р. у Львові. Перед тим мали відбутися два окремі собори 9 липня 1629 р. (на день Петра і Павла) : православний у Києві й уніятеький у Володимирі.

Православна іерархія, яка не брала участи у варшавському сеймі, поставилася прихильно до собору; митрополит Й. Борецький від себе видав універсали, в яких заохочував православних прибути на київський собор «для милости Христовы и для ласки найяснейшего господаря короля». щоб осягти «пожадану милость покою» 29). Ця велика поступливість і прихильність митрополита Борецького порівняно з дотеперішнім наставлениям православних викликали велике обурення і протести різних верств, а зокрема православних шляхтичів, що були на війні зі шведами під Мальбурґом, які заявляли свою готовість «кров свою пролити за віру і правду» 30). Другий протест прийшов від запорозьких козаків, які, хоч і не запрошені, на собор вислали двох депутатів : А. Лагоду і С. Сосимовича. Тхнім завданням було контролювати діяльність собору. Вкіниі. також: православна шляхта гостро протестувала проти зловживань короля, який мету собору із «успокосння » релігійної справи перетворив на об'єднання з римською церквою. Шляхта забороняла митрополитові Борецькому «синодувати», а короля просила «щоб релігійна справа була вирішена сеймом, а не тими синодами» 31). Ці протести вплинули на перебіг київського собору, який розпочався в соборній церкві Успіння на Подолі, в присутності митрополита, спископів та великої кіль-кости духовенства; за реляцією А. Кисіля — «щонайменше 500». Однак на собор не прибула православна шляхта і миряни, за винятком послів Кропивницького, Древинського і Проскури. Королівським комісаром на соборі був Адам Кисіль. Собор проходив у великій метушні і погрозах, так, що не було можливості! обговорювати саму тему : примирення з уніятами. В такій атмосфері трудно було вести наради й присутні не знали, як виправдатись перед королем. Остаточно вирішили, що через відсутність шляхти собор не може нічого рішати і про не повідомлено короля листовно 32), а про перебіг київського собору звідомлення внесено до київських міських актів 33).

Собор уніятів у Володимирі відбувся за усталеним пляном і на ньому прийнято умови згоди з православними та обговорено питання спільного собору у Львові. Однак негативний результат київського собору вирішив і долю львівського.

Але це не знеохотило митр. Й. Рурського; він був задоволений, що православна ієрархія і духовенство стояли за примирення. Щоб заохотити православних, він знову висунув проблему створення патріярхату для українців :

«Звичайний нарід дуже бажає патріярха; тільки й знас в релігійних справах, шо йти за патріярхом : чи не було б вказано утворити гідність патріярха, обсадити її відповідним чоловіком і при його помочі привести православних до унії» 34) — писав митрополит Рутський у своему меморіялі «Praeparatio ad synodum» до нунція А. Санта Кроче на початку 1629 р. Пригожим кандидатом на становишс патріярха Й. Рутський уважав печерського архимандрита Петра Могилу. «який видається прихильний для унії, міг би перейти на унію, спочатку приватно при певних свідках, а потім вести пропаганду. Item desiderabunt ipsi, ut ad facilius trahendam plebem, praesertim autem kozakos. constiluatur patriar-cha unus ex ipsis. non ex nostris : et quia est inter illos Petrus Mo-hila, archimandrita chiouiensis pieczerensis...» 35).

На думку уніатського митрополита, щоб здобути православ­них, слід «поробити їм в дечім поступки», бо «ніколи не було ліпшої нагоди для притягнення православних до унії з святого римською церквою, як тепер, коли заповіджено синод і коли він добре відбудеться».

Навіть після невдачі київського собору, Рутський оптимістично дивився на майбутній спільний собор, уважаючи, що «православні не роблять перепон ні в одній із спірних точок, тільки не признають примату папи, але й цю перешкоду можна усунути, коли б православні одержали свого патріярха, а цей признав власть папи» 36).

Але всі заходи і сподівання митр. Рутського були уневажнені настановою Конгрегації Пропаганди Віри 37) і нунція Санта Кроче, який своїм листом з 18. 8. 1629 р. забороняв відбуття спільного собору з православними 38). Це був великий і несподіваний удар по всій унійній акції митрополита Рутського і хоча він запевняв у своєму листі з серпня 1629 р. нунція і Конґреґацію, що «зі схизматиками синоду не будемо відбувати, ані навіть не приймемо їх послів до нашого збору...» 39), то все ж таки Рутський делікатно критикував несподівану заборону своїх ватиканських зверхників: «Нехай буде зовсім спокійна св. апостольська столиця, за нас, синів своїх, що віддано будемо себе вести, тільки притягаючи їх до святої унії...» 40).

Після подій у Києві та заборони ватиканських чинників, собор у Львові (28. 10. 1629) втратив всяку підставу. А тому, що вже не було змоги його відкласти, то перетворено його на уніятєький собор, який полагоджував внутрішні поточні справи. Докладний опис цього з'їзду знаходимо в одному документі, опублікованому М. Гарасевичем 41). Крім цього, митр. й. Рутський разом зі своєю ієрархією відбув чемностеву візиту у братській православній церкві. Формально, щоб не наражати універсал короля, Київський воєвода кн. Александр Заславсъкий, королівський посол на львівський собор, порозумівшися наперед з митр. Рутським, двічі посилав делегатів до місцевих братчиків, а коли вони ухилилися, тоді він сконстатував неприсутність православних і закрив собор.

З документу, знайденого в актах Львівського братства з датою 1629 p., довідуємося про проект замирення, підготовлений католицькою стороною, який складався з 6 пунктів : 1) Наука про походження св. Духа признається за нейтральну. Люди грецького обряду тримаються своєї формули, латинники своєї, і одні одних не мають докоряти за ерєсь на цьому пункті; 2) Православні мають прийняти догмат про чистилище, але вільно їм при цьому вірити або не вірити в очищення вогнем; 3) Мають також вірити в блаженство праведних душ перед страшним судом; 4) Латинники не мають відмовляти правосильности таїнствам Східньої

Церкви й її ієрархії; 5) Русь має признавати першенство папи і його зверхність над церквою; 6) Зверхність царгородського патріярха над руською церквою залишається в силі, але під умовою, щоб кожний новий патріярх виявився перед польським урядом, що він правильно вибраний і правовірний на доказ чого має прислати своє credo» 42). Трохи інше формулювання цих 6 пунктів подають католицькі дослідники 43), уважаючи, що авторами цього проекту мали бути православні.

З наведеного видно, що наближення між: православними й уніятами в 1629 р. доходило до завершення, перешкодою стали для одних заборона Риму, а для інших православна шляхта і козацтво, які не були консультовані, тому не довіряли всяким заходам, що походили з католицького боку. Е. Шмурло так характеризує труднощі зближення: «Рим надалі трактував православних як щось нижче, або як учнів, що нічого не знають і які поми­ляються. Католицька церква залишала собі ролю учителя, який покликаний провадити смиренних до сонця правди» 44). Аналогічну оцінку унійним заходам подас й католицький дослідник І. Нагасвський, який пише: «Православна іерархія хотіла замирення, але лякалася, що визнавши першенство папи в Церкві, буде підлягати юрисдикції Риму і що її дотеперішні права, обряди й традиції будуть при цьому вкорочені. Вони хотіли засісти за одним столом, але як рівний з рівним, або сидіти посередині між Римом і Константинополем та мати з ними добрі зв'язки без огляду на кальвіністичне навчання патріярха, що дуже скоро стрінулося з осудом таки його власних спископів.

«Православній ієрархії бракувало щирости й довір'я у свою власну силу. Можливо, що відстрашували їх від едности з Римом дотеперішні практики латинських духовних у відношенні до їх об'єднаних із Римом братів, як також занадто влізлива інґе-ренція короля Зигмунта в церковні справи. їх відстрашувала й та обставина, що тридцять кілька років по заключению Унії з Римом, мимо наполегливих домагань кількох папів, українським католицьким Владикам не вдалося засісти в законодатних палатах, разом із їх латинськими колегами, щоб там особисто боронити справ своєї Церкви» 45).

У переговорах між православними й уніятами в 1629 р. активну участь взяв архимандрит Петро Могила, який після відходу архиєп. М. Смотрицького почав займати друге місце в православній ієрархії. Попри тиск, що його чинили шляхта і козаки проти відбуття київського собору, Могила явно висказався за відбуття собору, він « бажає і за тим стоїть, щоб той синод відправлявся» 46). Він тісно співпрацював з королівським легатом А. Кисілем у справі здобуття згоди між обома сторонами47). Могила приймав у себе значніших осіб собору, а частина собору відбувалася в приміщеннях Печерської Лаври. Він був дуже вражений, навіть розплакався, коли під час третього дня нарад один козак погрозив: «Буде унія господарникові (тобто архимандритові — А. Ж.) та й Борецькому така як війтови перше» 48); це натяк на вбивство Ходики.

За своє позитивне наставления до зближення з уніатською церквою П. Могила і пізніше зазнавав образливих наклепів і доносів. У 1631 р. ченці з Новгород-Сіверського оповідали в Москві, «що в Печерськім манастирі архимандрит київський піддається ляхам, на ляцьку віру, і стоїть проти козаків з ляхами» 49). Наскільки це було несправедливим і образливим для Могили, видно вже з того, іцо в той же час польські кола заявляли, що Мо­гила збунтував козаків «твердячи, що ціле військо (польське) йде на Україну, щоб викоріняти козаків і віру благочестиву» 50).

Так само розходиться з правдою і твердження представника сучасної Московської Патріярхії І. Спаського, який розглядаючи спроби порозуміння на соборах 1627-1629 pp., твердить, що великий архимандрит «доказував попередніми уже спробами, що будь-яке порозуміння (між уніятами і православними — А. Ж.) може допровадити тільки до ще більшого загострення відношень між православними і католиками...» 51).

Солідаризуючись із тодішньою православною ієрархією і духовенством, П. Могила, не зважаючи на загальну опінію народу, послідовно продовжував акцію примирення з другою українською церквою. Але й відірваність веденої акції від творчих та активних репрезентантів православної спільноти: козацтва, братств і шляхти вирішили справу ужитих заходів.

4) Період 1636-1638 pp.

У дотеперішніх унійних заходах архимандрит Могила брав участь поряд митрополита Й. Борецького і частково архиєписко-па М. Смотрицького. Ставши митрополитом в 1633 p., Петро Могила вже як голова православної України вів переговори, чи був причасний до так званої універсальної унії, і тим самим співвідпо-відальний за її наслідки.

Попри прийняті «Пункти заспокоєння обивателів релігії грецької» 1632 p. дворічна практика проведення їх у життя чи краще кажучи — непроведения, та остаточний перегляд їх на сеймі 1635 р. {14 березня) із надще-рбленням прав православних 52) довели до незадоволення обох сторін : православні сподівались дістати більше, ніж їм дано, а уніятсько-католицька сторона тяжко відчула втрату того, що від неї забрано. Це все викликало в тих і тих гіркі докори сумління через відсутність замирення, а взаємне поборювання підкреслювало безперспективність як для православних, так і уніятів. Серед таких обставин знову виринала і знаходила сприятливий ґрунт стара ідея « універсальної унії», поштовхом до якої був сейм з 1635 p., що на ньому тільки загострилися суперечності і боротьба.

Унійну спробу 1636 р. розпочав волинський воєвода Адам Александер князь Санґушко, а згодом продовжив король Володислав IV. Ця чергова спроба характеризується тим, що її проводили самі посередники (волинський воєвода, король, Ватикан), бо про наставления до неї православних і уніятів маємо тільки нічим не потверджені припущення. Щобільше, в цій акції цілковито ігнорувалося уніятську сторону і йшли намагання про безпосереднє домовлення між Ватиканом і православними.

В лютому 1636 p., князь Санґушко вислав до Риму домініканського пріора у Львові о. Івана Дамаскина з листом до Папи Урбана VIII. Санґушко, впливова людина Польщі, а тим більше на Волині, пропонував свої послуги в справі з'єднання православних з католицькою церквою і просив благословення на це діло від Святішого Отця 53). Крім листа Санґушко передав о. Дамаски-ном і додаткову інструкцію, в якій писалося про існування на Україні серед православного населення руху для церковного з'єд­нання з Римом, але що цей рух є явно ворожий до уніятів і латинського духовенства- Ініціятори руху бажали мати в Києві свого патріярха, який був би підпорядкованим папі, тому просили останнього вислати Санґушкові бреве, а вони тоді вже знайдуть спосіб висловити бажання про своє підпорядкування Римському престолу :

«Principals ex spiritualibus et saecularibus schismaticis tale praebent medium, ut possint habere suum palriarcham Kioviensem, ita ut dependeat a Sanctissimo Domino Nostro. Et ut sinodus super hoc sit congregata. Desiderantes etiam ut primo Ill-mus dux palati-nus Volhiniae habeat litteras a Sanctissimo tractandi cum illis, qua habita licentia a Sanctissimo: volunt invenire modum, per quern negocium publicando simul ad obedicntiam Sanctae Sedis Apostolicae adducant. Cum unitis, cum episcopis ritus Romani, nihil a principio volunt tractare...» 54).

Крім цього, в згаданій інструкції з 7. 10. 1635., Санґушко повідомляв, що до унії прихильні були й два представники православного духовенства : київський митрополит П. Могила та луцький єпископ Атанасій Лузина, який не тільки в душі, але й відкрито висловлювався за унію ;

«Referendum est Sanctissimo Domino Nostro quod Mohila metropolita Kioviensis schismaticus, est intrinsece inelinatus ad unio-nem, et libentissime vellet illam una hora videre, sed propter metum Kosachorum (quod tamen minus est) non audet aperte, sed magis propter nobilitatem, quae nobilitas per media postquam macerabi-tur, in schismate, certo certius metropolita aderil et non contradicet. Hoc idem referendum est, de Puzyna episcopo Luceoriensi schisma-tico, qui non tantum intrinsece sed publice laudat valde unio-nem» 55).

Як доказ симпатій Могили до Риму подавалося справу книжки «Антопологію» — Геласія Дипліца (1632 p.), яку засудив Могила за її напади на католицьку віру і навіть заборонив її вживати духовенству і мирянам. Однак при всій своїй симпатії до унії, за словами Санґушка і Дамаскина, Могила повинен діяти таємно, боячись виступу козаків, а особливо — ховаючись перед шляхтою.

Отець Дамаскин вів у Римі переговори у великій таємниці : навіть в Конґреґації Пропаганди Віри про пляни Санґушка було реферовано (11. 2. 1636) після офіційного засідання, без внесень до протоколу. Папа призначив комісію з трьох кардиналів, яка мала займатися пропозиціями Санґушка, зобов'язуючи її до суворої таємниці. Ця комісія рішила написати бреве тільки до волинського воєводи, не входячи в прямий контакт з київським митрополитом і луцьким єпископом, а обмежуючись тільки звичайною похвалою на їх адресу в бреве на ім'я Санґушка з 10. 7. 1636., дякуючи цьому, що « він разом з возлюбленими братами — Петром Могилою, митрополитом русинів, і Атанасієм, єпископом луцьким, турбується про з'еднання всіх русинів з римським престолом на основі Фльорснтійського собору» 56).

О. Дамаскину було доручено вияснити Санґушкові, що участь короля в цих заходах потрібна, але його треба повідомити щойно тоді, коли буде певність щодо успіху акції. Тим часом окремою інструкцією з 11. 4. 1636 доручено нунцію Польщі Філонарді вступити в контакт з Санґушком, провірити правдивість інформації воєводи і тільки згодом поінформувати короля 57). Однак про проект Санґушка і ужиті заходи Ватикану король довідався скоріше, ніж про це повідомлено нунція і Володислав перший повідомив Філонарді.

Заохочений ініціятивою волинського восводи, король Володислав IV перебрав її і звернувся окремим універсалом 31. 8. 1636 р. до уніятеького митр. Й. Рурського, а 5. 9. 1636 до митр. Петра Могили, пропонуючи православним і уніятам порозумітися між собою і вибрати собі патріярха, на зразок московського. До православних ісрархів Володислав IV писав :

« Ми бажаємо, щоб перед початком наступного сейму ви увійшли в зносини зі всіми братствами і разом з ними пошукали способів, при помочі яких між вами обома сторонами — православних і уніятів — могло б наступити єднання і тривка згода, а доки ви не погодитесь між собою добровільно вірними засобами, кожна сторона не турбуватиме другої. Знасмо, що основним питанням між вами (православними й уніятами) буде питання послуху, яке ви, православні, виявляєте константинопольському патріархові; але, коли розсудите, що діялось і діється тепер з тією столицею, то ви легко зрозумієте, що не порушуючи прав патріярхату, ви можете, за прикладом Москви й інших держав мати у себе вдома те, за чим ви звертаєтесь закордон. Довершіть же діло, любе Богові, корисне Речіпосполитій, потрібне руському народові, особливо тому, що вас об'єднає, і було незабутнє для нас...» 58).

Хоч прямо Володислав не заявляв, однак «ледве чи підлягає сумніву, що кандидатом на патріярха був намічений королем, а також латино-уніятською партією, Петро Могила... Зрозуміло, що пропонуючи Могилі патріярший сан, Володислав IV і латино-уніятська партія мали на меті заручитися його співпрацею, як най-видатнішого і своїм положенням, і впливом, основаних на великих заслугах перед руським народом, представника православної церкви» 59). Про це згадує і К. Сакович у своїй «Перспективі» з 1642 p.; також Львівський літопис подає коротку згадку, що Могила має стати першим « руським патріярхом» 60). Скориставшись з чуток про намічену кандидатуру Могили на патріярха, колишній митрополит І. Копинський використав цю нагоду, щоб ширити фальшиві відомості про свого суперника: «Митрополит П. Могила відпав від християнської віри, а від папи одержав благословення в патріярхи після присяги королеві, панам і арцибіскупам...» 61). Ці провокаційні чутки спричинили те, що в 1638 р. багато ченців з Лівобережжя втікали на Московщину.

Митрополит Петро Могила, виконуючи волю короля, до якого мав почуття вдячности за коректне ставлення до православних, вислав 26. 10. 1636 р. грамоту до своєї пастви, в якій закликав до релігійного примирення з уніятами і радив всебічно обдумати справу примирення, а одночасно наказував, щоб на найближчий сейм послами були вибрані люди найбільш відомі ревністю до православної віри 62). Відомо, однак, що сейм з січня 1637 р., на якому були намічені переговори між уніятами і православними, був «зірваний» через розходження послів у справі патріярхату. Причина полягала в тому, що конгрегація Пропаґанди під впливом конґреґації Сан-Офіціо дала неґативні відповідь в справі патріярхату, мотивуючи таке наставлення фактом, що Рим не бажає відштовхнути від себе грецьку церкву, а користаючись з труднощів в Константинополі, сподівався там покращати свої позиції 63). Конґреґація вислала до нунція Філонарді листа з 20 грудня 1636 р., в якому наказувала: «Обов'язково притримуватися інструкції з 6. 7. 1629 р. » 64}. А ця Інструкція забороняла дискусію в справі догм і вимагала ще перед спільним собором повного підпорядкування православних католицькій церкві. В наслідок всіх цих заходів, хоч православні на сеймі 1637 р. виявили багато доброї волі, питання унії навіть не було поставлене на порядок денний і тим самим раз на завжди були закінчені заходи в справі спільного патріярхату для українців.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16