Научная работа: Праця про Петра Могилу

Вклад Могили на відтинку української архітектури і мистецтва є також високо оцінений фахівцями в сучасній Україні. Ю. П. Нельговський відзначає, що: «При відбудові багатьох давньоруських храмів Киева, особливо за митрополита Петра Могили, зберігалися властиві культовій народній архітектурі прийоми. Відновлені в той час давні споруди мали характерні форми верхів (Софійський собор у Києві, Успенська церква Києво-Печерської лаври, Михайлівський собор), часто вони були п'ятиверхими (Успенська церква на Подолі, церква Спаса на Берестові та інші)» 202).

Про іконостаси згадус Ф. С. Уманцев: «Новим кроком уперед було створення Петром Могилою іконостаса в Софійському соборі в Києві після вигнання уніятів (не зберігся)» 203).

г 2. Внутрішня організація церкви

Перебравши відповідальність за долю православної церкви, Могила був свідомий тісї великої ролі, яку вона відогравала в житті народу. В той час православна церква, під певним поглядом, була синонімом українства. Але Могила добре знав і слабі сторони православної церкви, та труднощі, які його чекали. Він мав велике бажання і рішення піднести православну церкву з її упадку та вивести на нові шляхи. Для цього потрібно було провести ряд ґрунтовних реформ на різних відтинках. На іншому місці ми вже бачили ужиті заходи для піднесення освіти в цілому, а серед духовенства зокрема. Крім того потрібно було насамперед відновити моральну силу та зміцнити організаційну структуру православної церкви. А тому, що в кожній церкві ці два аспекти залежні від якости духовенства, Могила звернув велику увагу на зміцнення цього чинника. Як добрий організатор, він знав, що сила інституції залежить від якости кадрів: ченців, свя­щеників, єпископів.

1) Свою реформу Могила розпочав від введення дисципліни і суворої моральности серед ченців. Київський митрополит дуже високо цінив чернече життя. У своїх власноручних записках він писав: «Монаше життя — це досконалість християнського життя» 204). А щоб осягнути цю досконалість, він ставив великі вимоги ченцям, насамперед — повне відречення від всяких матеріяльних дібр: «Відмовлення від всякого набуття це засада і основа монашого життя».

Введення суворої дисципліни зустріло в поодиноких випадках невдоволення, а навіть опір, які, однак, Могила карав якнайсуворіше.

2) Високі вимоги морального й освітнього порядку та додержання дисципліни вимагав київський митрополит і від священиків. В наслідок нелегального стану православної церкви під Польщею та довгого часу відсутности ієрархії, стан священства був незавидним. Про це дещо перебільшено писав К. Сакович у своїй «Перспективі» (1642 p.). Дещо сприятливіші умови і можливості настали після прийняття «Пунктів заспокоєння».

Кандидати на священиків набиралися серед учнів київської колеґії чи братських шкіл, які не були спеціяльно духовними школами. Тоді висвячувалося також священиків з самоосвітою. Останніх приділялось до манастирів, де впродовж 6 місяців, чи одного року, спеціяльно вибрані монахи підготовляли їх до свя­щенства.

Петро Могила подбав насамперед про моральний стан духовенства. Він повів рішучу боротьбу проти двоєженства. Він наказав протопопам постійно стежити за моральним станом священиків, а єпископів при хіротонії зобов'язував не рукополагати двоєженців, а вже рукоположених священиків двоєженців позбавити духовного стану. У своїй « Інструкції » протопопам Могила доручав стежити за моральністю духовенства, особливо дбати, щоб « жоден двоєженець, вдовоженець, збойца, звадца, нечистий, блудний, п'яниця, гандлговник, лихвяр, збитечник, Письма Божого неіскусний та в ньому не вправляеться, на рік 12 разів не сповідається, — жодною мірою не знаходився і терпим не був» 205).

Могила бажав, щоб священики вели зразкове життя і були підготовлені до виконання своїх пастирських обов'язків. Він вимагав, щоб вони сповідалися не менше 12 разів річно, а посвідчення на письмі висилали митрополитові.

Нагляд над священиками здійснювали протопопи (протоієреї), які були вибрані з-поміж достойніших священиків; їхнім завданням було також переводити річний дохід на потреби митрополії.

За роботою протопопів доглядали візитатори, вибрані серед учених ченців.

З уваги на великі простори, які охоплювала Київська митрополія, Петро Могила мав до допомоги двох постійних митрополичих намісників — одного для литовських земель, другого для українських земель «коронних». Крім цього, ще були намісники для спеціяльних термінових завдань. Постійними намісниками були Самуїл Шицик Залиський в Литовському Князівстві, а на українських землях: Леонтій Шицик Залиський. Обидва користалися великим довір'ям П. Могили і мали широкі повноваження від митрополита. Вони займалися також судовими справами і стежили за охороною юридичних прав церкви у своему секторі, їхні повноваження простягалися і на чернече духовенство.

Протопопи, візитатори й намісники виконували владу індивідуальну, поряд якої була ще збірна влада : епархіяльні собори і консисторія.

Єпархіяльні пастирські собори відбувалися щорічно, в них брали участь, у міру можливостей, всі священики. Очевидно, що для найвіддалоніших сторін це було трудно, однак всі протопопи були зобов'язані брати участь. На таких соборах провірговалося кандидатів на висвяту в священики з точки зору канонічности, проводилися іспити з метою довідатися про їхню підготовку для виконання пастирської діяльносте; давалися розпорядки морального і духовного порядку та вирішувалися питання канонічної практики.

За часів П. Могили, такі епархіяльні собори місцевого значення відбувалися досить часто і дехто з дослідників уважає добу митрополита Могили «часом найбільшого оживлення спархіяльного життя, а розом і спархіяльних соборів..., на яких мали бути присутні по можливості усі священики» 206). Натомість за часів правління митрополита П. Могили (1633-1647) відбувся тільки один митрополитальний або загально-церковний собор української церкви, а саме в 1640 р. Це був останній помїений собор української церкви до її з'єднання з Московською патріярхіею в 1686 р.

В кінці 1634 p., чи на початку 1635 p., митрополит II. Могила заснував на католицький зразок нову установу, а саме консисторію, завданням якої було вести слідства і церковний суд над духовенством. Таким чином духовенство не підлягало світському судові. Членами консисторії були вчені ченці з довголітнім досвідом; всі рішення консисторії затверджував митрополит.

Для безпосереднього контакту з вірними і для особистої про-вірки, Петро Могила часто відбував візитації по різних осередках. Такі візитації проводив митрополит при нагоді своїх подорожей на сейми до Варшави і Кракова, коли відвідував важливіші міста. При цих нагодах Могила підбадьорював вірних, пола-годжував адміністративно-церковні справи та усував внутрішні непорядки. Візитації митрополита та єпископів мали велике значення у боротьбі з унією, тому деякі чинники адміністрації старалися не допустити до їх відбуття 207).

Великою перешкодою у здійсненні реорганізації церкви було т. зв. право патронату, яке дозволяло поодиноким магнатам втручатися у внутрішні справи церкви на території своєї посілости. Петро Могила намагався обмежити це право, чи впливати на шляхту і поміщиків, щоб вони шанували православну ієрархію, тому відмовлявся висвячувати недостойних кандидатів.

г 3. Петро Могила і братства

Для проведення всіх намічених реформ на церковному полі, Петро Могила від самого початку вимагав і дістав від патріарха Кирила ЛукарІса грамоту, яка йому давала широкі ієрархічні права : вся українська церква повинна бути під його безпосереднім віданням. Могила писав : « Аби ніхто у народу нашого російського (українського — А. Ж.) нічого приватно і потаємно, без нашого митрополичого і всієї церкви нашої російської — відомости і благословення, собі від святійших патріярхів діставати не ва­жився, а коли б щось такого І домігся без благословення нас митрополита і без відома всієї церкви... не важно і не прийнято зісталося » 208).

Вимагаючи подібні прерогативи від патріярха, Могила бажав насамперед унормувати дію братств і єпископів. Відомо, що з розвитком братств на Україні збільшився вплив мирян у справах церкви і часто вони наказували в церкві, підпорядковуючи собі духовенство. Про це писав К. Сакович у своїй «Перспективі»: «Non clerus populum, sed populus clerum dirigit».

Петро Могила високо цінив заслуги братств для збереження православної віри в часі найтяжчого переслідування: «Наколи б у братствах не збереглася до теперішнього часу ця дорогоцінність

Ставропігії, уже давно б апостати із своєю створеною унією всюди порозвивали б свої корогви» 209). Однак київський митрополит уважав за неприпустиме, щоб влада мирян перевищувала владу духовенства, щоб вони втручалися до керування духовними справами, до того, що «нам самим, Архисрсеві Божому і ша-фаром його таємниць, власне належить» 210).

Могила не дозволив львівським братчикам самовільно вигнати ігумена Й. Кириловича з Свято-Онуфріївського манастиря (в кінці 1634 p.), «...будучи простими лаїками, яким право Боже в церкві й в її справах наказує мовчати» 211). Під загрозою ана-теми братчики поступилися.

До спору з львівськими братчиками приходило також: у зв'язку з виданням богослужебних книг; братчики друкували книги, не питаючись дозволу митрополита («Літургіаріон» з 1637 p.), a в цих виданнях було багато поправок і помилок. Б наслідок цього Могила ввів цензуру для всіх церковних видань.

До ще більшого непорозуміння дійшло між Львівським братством і Могилою у зв'язку з відкриттям окремої друкарні Михайла Сльозки, протеже Могили, проти чого запротестували брятчики і в їх обороні став патріарх Партеній І. Останній писав 1642 р. погрозливі листи до Могили, домагаючись, щоб ставропігійні права Львівського братства не були нарушені 212). Могила, однак, надалі обстоював свої права над братствами.

Так само київський митрополит гостро виступав і проти мо-гилівських братчиків, коли вони собі без митрополичого благословення вибрали «старшим» отця Варлаама Половка.З іншими братствами — Київським. Віленським і Луцьким Могила перебував у найкращих відносинах.

Дуже влучну характеристику відношень між; київським митрополитом і братствами подас І. Крип'якевич. Він показує, наскільки делікатно проводив Могила реформи церкви: «Могила не вів відкритої боротьби з братствами, але знищив їх вплив тим, що витворив освічене духовенство, яке взяло провід у церкві в свої руки. Так була усунена анархія в церковно-національному житті, той небезпечний стан, коли кожне братство само вирішувало різні релігійні чи організаційні питання. Могилянська церква усувала всі спірні чи сумнівні справи і натомість давала готові канонічні вирішення» 213).

г 4. Митрополит Петро Могила і єпископи

Для зміцнення православної церкви, Могила вважав за потрібне домогтися також послуху єпископів. Децентралізація церковної влади, яка існувала в наслідок довголітнього періоду відсутности Ієрархії, негативно відбилася на стані усієї церкви. Діставши повноваження від патріярха, Могила намагався координувати діяльність поодиноких єпархій та мати також контроль над земельними маєтками по всіх єпархіях. Назагал. Могилі вда­лося довести до послуху спископів, але час від часу виникали також і конфлікти.

Дуже прикрим було листування між митрополитом і мстиславським епископом С. Косовим (колишнім префектом київських шкіл в 1631-1635 рр) особистим приятелем Могили. Конфлікт виник з того, що перебуваючи в 1639 р. в Мотилеві, на прохання місцевого братства, Могила назначив «старшим» братського манастиря о. Мелетія. Цьому ставив опір єпископ Сильвестр Косів і довелося вести прикре листування, яке закінчилося остаточним полагодженням.

Інший випадок незгоди створився з львівським єпископом Арсенієм Желиборським, який видавав богословські книги без благословення Митрополита. Гостра полеміка відбулася в передмовах Львівського «Требника» з 1645 р. і Київського «Требника» з 1646 р. На жаль, львівський епископ вдавався до особистих образ Митрополита.

Неприємні випадки з деякими братствами і єпископами це наслідок авторитарних заходів та строгої дисципліни, які хотів увести Могила в церковне життя, а з другого боку — це вияв боротьби за владу на низових щаблях церковного життя. На щастя, ця боротьба не довела до гострих розходжень, а коли були деякі труднощі, то лише неминучі при всякій реформі.

г 5, Київський обласний собор 1640 р.

Великою подією в житті православної церкви був київський собор в 1640 р. У своєму запрошенні з 24 червня 1640 p., митрополит Петро Могила звертав увагу на розбіжності в справі церковних звичаїв і правопорядку, уважав, що покращення такого стану « можемо осягнути тільки через собор, на який прибувши, наші співслужителі архисреї і другі чесні духовні отці, освічені достатньо в догматах віри і випробувані у благочесному житті, пильно, з прикликанням св, Духа, нарадились би і доклали труд і старання про те, щоб уся Церква наша у всьому вище сказаному була достойно направлена і доведена до давньої краси» 214).

Собор відбувався у катедрі Св. Софії від 8 до 18 вересня 1640 р. в присутності митрополита, чотирьох делеґатів-заступників луцького, львівського, перемиського і мстиславського єпископів, архимандритів, ігуменів, священиків і мирян. Про підготовчу роботу до собору звітував П. Могила; він же був головою, а архимандрит Самуїл Шицик маршалком собору. Отець ігумен Ісая

Трофимович-Козловський з'ясував, що основним завданням собору є розглянути катехизис — пізніше відомий під назвою «Православного ісповідання віри», що його написав Митрополит, щоб відновити справжнє православіе. Відомо, що одним з головних співавторів цього твору був саме Ісая Трофимович-Козловський, який, на пропозицію П. Могили був на соборі удостоєний вченим ступенем доктора богословія. Обговорення катехизису відбува­лося від 9 до 15 вересня. Про самий катехизис іде мова в третьому розділі. Після обговорення катехизису на соборі в Києві, було вирішено вислати його для перевірки і апробати до константинопільського патріярха. Дальша доля цього катехизису відома.

Крім цієї основної справи, на соборі розглянено ще ряд інших актуальних питань, а саме: літургічних, канонічних і церковно-адміністративних. Заторкнено було також справу «Требника», який видано щойно в 1646 р. З організаційно-адміністративних справ проведено реформу єпархіяльного управління, на підставі якої відділено духовний суд від адміністрації. Київський собор також затвердив статут Київського Богоявленського Братства та ггілтвердив автономні права ставропігіяльних братств і манастирів 215).

За 14 років правління митрополита Петра Могили відбувся тільки Київський собор 1640 р. З самого запрошення на собор видно наскільки Могила був прив'язаний до засади соборности, а саме, щоб у засадничих справах рішення брали «всі члени Тіла Христового — Церкви: архиереї, духовенство і світські» 216). Інший дослідник так характеризує цю добу після — Берестейського собору:

«...Соборна засада й права братств стали джерелом відродження Української Церкви й відкрили в її історії нову добу, оздоблену іменами Йова Борецького, Петра Могили й інших ієрар-хів-просвітителів» 217).

ґ) Культурна діяльність

Культурна діяльність Петра Могили за митрополичий період продовжувала розпочаті пляни і заходи під час його архимандритства. Відсилаючи читача до попереднього розділу, тут подаємо тільки додаткові дані.

На відтинку шкільництва, переборовши початкове упередження з боку населення до заснованої ним колегії та системи навчання, Могила обороняв свою колегію перед нападами польської адміністрації та обмежень короля. В 1640 р. Могила рішуче запротестував проти безпідставного покарання на смерть студента Федора Гоголевського, на яке дав розпорядження київський воевода, щоб відстрашити студентів від навчання в колегії 218). Митрополит їздив на сейм до Варшави, щоб домагатися охорони для своєї школи. Він не переставав опікуватися цією своєю установою («єдина запорука моя»), якій у своєму заповіті залишив 81 000 польських золотих, всю свою бібліотеку, четверту частину свого срібла, деякі цінні речі, а на вічну пам'ять про себе, свій срібний митрополичий хрест і сакос.

Петро Могила присвятив велику увагу розвиткові друкарства на Україні, особливо Кисво-Почерській друкарні. І. Огієнко так оцінює його вклад в справу друкарства: «Петро Могила всі сили свої віддавав на добре урядження своєї друкарні... Він близько працює коло друкарні — править тексти по грецьких оригіналах, пише передмови, дає всьому провід і т. п... Могилян-ська доба — це найкраща доба в житті Пєчерської друкарні, доба її повного розцвіту та многоплідної праці» 219).

Також історики сучасної України високо цінять вклад Петра Могили в ділянку книгодрукування та його опіку над лаврською друкарнею. Бони пишуть: «Петро Могила стояв на чолі книговидавничої справи на Україні. У роботі лаврської друкарні він брав і безпосередню участь. П. Могила приділяв велику увагу зосередженню при друкарні найкращих учених, майстрів і ху­дожників... І в новому періоді особливу увагу приділяли худож­ньому оздобленню книг з помітним посиленням західнього впливу, який однак не похитнув установленого в попередній період більш або менш гармонійного поєднання художніх стилів візантійського, західноєвропейського Відродження і місцевого, національного. Діяльність лаврської друкарні в період правління Петра Могили набуває значного виробничого розмаху і чіткої організації» 220).

Серед визначних видань, які появилися слов'яно-українською мовою в цей період це: «Евхарістеріон, албо вдячность» (1632), «Євангеліє Учительне» (1637). «Служебник» (1639). «Тріодіон» (1640), «Краткий Катехизис» (1645), «Великий Требник» (1646) тошо. а польською: «Mnemozyne slawy» (1633), «Exegesis» (1635), «Paterikon» (1635), «Teraturhima» (1638), «Lithos albo kamen» (1644).

Своїми численними творами перевалено на перковно-релігійні теми, П. Могила займає певне місце і в українській літературі. Крім низки передмов до «Служебників» 1629 і 1639 p., «Номоканону» (1629) «Анфологіону» (1636), «Учительного Євангелія» (1637), « Требника» (1646), П. Могила є автором проповіді «Крест Христа Спасителя» (1632), яка донині може служити зразком гомілетики та свідчити про ораторський талант автора, визначного твору полемічної літератури « Літос» (1644), «Дневника», зразки — житейської літератури та «Духовного заповіту» (1646), Аналізу деяких з цих творів подано в третьому розділі.

д) Зв'язки Митрополита Могили з Молдавією і Волощиною

Майже все своє свідоме життя П. Могила пробув поза межами своєї первісної батьківщини — Молдавії, проте він підтримував родинні, церковні і культурні зв'язки з обома румунськими князівствами: Молдавією та Волощиною. Згодом, здобувши високі становища в українській церкві, він прийшов з допомогою для Культурного піднесення румунських князівств.

За ввесь час свого перебування на Україні, наскільки відомо, II. Могила один раз відвідав Молдавію, у лютому 1645 p., коли приїхав до Яс. щоб повінчати дочку господаря Василя Лупула — Марію з Януиюм Радзівілом 221). Натомість Могила не брав участи в Яському Соборі 1642 р. Почавши з 1629 p., він був у добрих Зв'язках з молдавським митрополитом Варлаамом, який того року відвідав Могилу в Киеві.

Українсько-румунська співпраця була наслідком культурної допомоги, що її подав Петро Могила Молдавії і Волощині у формі друкарень, заснування шкіл тощо.

Про вплив українського друкарства П. Панаітеску пише: «З двох румунських князівств, Волощина, більш віддалена, перша (з 1635 р.) зазнала нього впливу; в Молдавії воєвода Василь був, на початку свого господарства, вороже наставлений до Польщі і до родини Могил, що на кілька років припізнило впровадження українських друкарень у його край» 222).

Волоський господар Матей Басараб вислав 1635 р. своїх піс-ланців до Києва з мстою купити друкарню. Могила подарував їм друкарню з усім устаткуванням і вислав свого друкаря Тимотея Вербицького та кількох помічників, які улаштували друкарню в Довгім Полі-Камполунґ 223). За два роки пізніше Могила післав другу друкарню, яку влаштовано в манастирі Ґовора.

Ці дві друкарні перевидали деякі книжки, що були видані в Україні та випустили ряд перекладів з української на румунську мову. В 1635 р., в Довгім Полі видруковано першу книгу «Требник», у передмові якого й подано історію заснування друкарні. Серед інших видань, що появилися у волоських друкарнях, слід згадати: « Анфологіон » (1643), «Літургіаріон» — Служебник (1646), «Тріодіон» (1649); всі вони наслідували українські видання. В цих друкарнях видавалися також румунські книжки: «Євангеліє учительне» (1642) і «Номоканон» або «Правіла де Ґовора» (1640) 224). Передмова до останнього це дослівний переклад Могилиного вступу.

Серед волоських діячів тільки боярин Удріште Нестурел стояв у близьких зв'язках з культурним центром у Києві; він же запрошував українських професорів з Києва 225), а згодом наслідував сучасних українських письменників.

У Молдавію, господареві Василеві Лупу, — П. Могила вислав першу друкарню в 1641 р. на якій видано першу румунську книжку «Казанії митрополита Варлаама», 1643 р. Як друкарі, так і гравери цієї Яської друкарні були українці. Митрополит Варлаам був у близьких зв'язках з митрополитом Могилою і на­слідував його творчість.

Заходами Петра Могили була заснована в Яєах колегія на взірець київської. На прохання господаря Василя — Могила вислав 1640 р. до Яс кількох українських професорів на чолі з колишнім ректором колегії Софроніем Почаським, який одночасно став «старшим» відомого манастиря «Трьох Ієрархів». Українська колегія в Ясах проіснувала до 1656 p., коли, в наслідок конфлікту з грецькими чинниками вони повернулися на Україну.

Найкращу характеристику культурного впливу Києва на румунські землі подас «Історія румунської церкви», за редакцією патріярха Юстиніяна, в якій читаємо: «Від світильника культури, запаленого в Києві, дістали й ми світло, яке світитиме згодом немеркнучим промінням і в інших сусідніх православних народів. Бо друкарні Матея Басараба з Довгого Поля, Ґовори і Тер-ґовиштів, як також ті Василя Лупу з Яє були даровані Петром Могилою, або куплені румунськими господарями в Києві...» 226).

Характеристика митрополичого періоду Петра Могили

Продовжуючи свою діяльність, розпочату під час свого архимандритства, митрополит П. Могила у цьому періоді тільки поглибив її та поширив її обсяг.

На цьому етапі до попередніх ділянок додалася ще організація церковного життя із всіма відгалуженнями, включно з відбудовою старовинних церков. Ми бачили, пю реформа в цій ділянці була інтегральна, яка себе виправдала і стала основою для організації всіх інших православних церков.

Чотирнадцятирічне правління Петра Могили на київському митрополичому престолі піднесло авторитет української православної церкви до тієї міри, що вона стала значним чинником не тільки в рамках тодішньої державної формації, але почала також суперничати з найсильнішою православною церквою, а саме з грецькою. Постійна ініціятива і здійснена праця висунула київську митрополію на чолове місце серед всього православного світу. До Киева почали приїжджати на науку представники всіх народів слов'янського і православного світу. Видання книжок, а осо­бливо «Православного ісповідання віри», примусили грецьку цер­кву визнати авторитет і високу компетентність українських теологів, як також рахуватися з добре зорганізованою структурою української церкви. Піднесений авторитет української православної церкви викликав зацікавлення нею з боку католицької церкви; в цей період були розпочаті й найсерйозніші заходи для знайдення зближення християнських церков.

На внутрішньому форумі легалізація православної церкви в Польщі дозволила провести в життя всі задумані реформи адміністративно-організаційного порядку, спинити наступ унії та уможливила заходи для унормування відношень до інших церков, призадуматись над можливостями реалізації «універсальної унії». Легалізація православної церкви не відбилася неґатив-но на суспільно-революційному чиннику-козаччині, а відроджена православна церква і культура стали духовною основою для реалізації козацького повстання 1648 р.

Про національну свідомість української православної церкви, зароджену в цей період, свідчить те, що в 1654 р. наступник Могили митрополит С. Косів виступив проти союзу з Росією, а українська церковна організація затримала свою незалежність ще ЗО років після втрачення політичної.

У культурній ділянці це — період розбудови шкільництва, друкарства, книговидання, літератури.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16