Научная работа: Праця про Петра Могилу

2. ОЦІНКА КУЛЬТУРНОЇ ДІЯЛЬНОСТИ ПЕТРА МОГИЛИ

З попереднім розділом тісно пов'язана оцінка культурно-освітньої діяльности П7 Могили. На цьому відтинку знову зустрічаємо діяметрально-протилежні оцінки, хоча противникам Київського Митрополита було досить трудно заперечувати те, що було очевидним. Тому багато авторів, між іншими й М. Грушевський, часто собі самі заперечували.

Наскрізь суб'єктивне, не підтверджене ніякими даними, було наставления П. Куліша. Для нього: « Молдавський господарчик піклувався зовсім не про пробудження руської самосвідомости... Могилянська література була водою на латинопольський млин. Могилянська освіта була наївним, якщо не навмисним продовженням єзуїтської роботи над виробкою «добрих католиків» із закорінених в своїй малограмотності схизматиків. Все життя Петра Могили і вся його політична діяльність була таким же притупляючим руську свідомість явищем, як і життя князя Василя (Острозького Константина — А. Ж.) з безліччю інших одиниць, виділених єзуїтами в православному середовищі за своїм образом і подобою» 33).

Взагалі дискредитуючи XVII ст. як цілковито безплідну добу в українській літературі, П. Куліш особливо гостро осуджував могилянський період: «Митрополит Петро Могила і його учене товариство писали так же темно, в'яло і не до смаку простому українцеві, як і князь Острозький, навколо котрого купчилися письменні оборонці древнього благочестия» 34). Свою ненависть до Могили П. Куліш переніс також до поезії і так в поемі « Грицько Сковорода » він писав: ...Сполячений волох Могила

Вчепивсь у Русь, мов той реп'ях: Його наука й по ляхах

Перевертнів із нас робила. Хто двадцять літ з ляхом прожив,

І той польщизною смердів...» 35).

І культурну діяльність П. Могили недооцінює М. Василенко, уважаючи, що: « Національне значення киево-могилянської колегії було все ж таки невелике. Своїм характером й мовою, пануючою у ній, колеґія не могла стояти близько до народу... Колеґія не користувалася і не робила заходи користуватися для науки і літератури живою народною мовою... Через переважання схоляс-стичної науки, колеґія не могла створити національної інтелігенції» 36). І хоча М. Василенко й посилається на П. Куліша, все ж таки він не заперечує деякої і позитивної ролі культурної діяльности Могили. Він писав : « Його сильна особистість залишила великий слід як в історії західньо-руської церкви, так і в історії освіти і культурного розвитку Західньої Руси й України. Київ став при нім остаточним центром для всього православного населення Польщі й Литви » 37).

Великі розбіжності щодо вартости культурної праці П. Могили та взагалі могилянської доби яскраво видно у М. Грушев-ського. З одного боку: «Організована ним школа не пусто носила його ім'я: справді міцно трималась виробленого ним наукового й культурного пляну. її вихованці, що в перших стадіях свосї діяльности бували звичайно професорами цієї колегії, а далі займали різні, менші і більші церковні посади в українських і білоруських єпархіях, тримались даних ним взірців, як у вихованню молодіжі, так і питаннях віри і в церковній політиці. Аж до останньої русифікації, переведеної при кінці XVIII ст., київська академія, а з нею й східньо-українське громадянство, в ній виховане, жили спадщиною Могили, його духом. Відти величезне значення його в історії української культури, і незвичайний пієтизм для його пам'яти й імени, що затримується навіть в XIX ст.» 38). А в другій своїй праці йде заперечення вище сказаного : « 3 станови­ща національного українського життя могилянська доба, що вважалася свого часу до певної міри і тепер вважається апогеєм відродження православної церкви України і Білорусі, поза чисто церковними, конфесійними інтересами має досить сумнівну вартість. Вона легковажила народні традиції і спроваджувала українське культурне життя на чужі йому дороги, тому з становища української національної культури ніяк не була розцвітом, а ско­ріше дальшим періодом занепаду. Представники цього нового курсу були далекі і чужі також і соціяльним змаганням народнім, і національним почуванням. Оцінюючи все з становища виключно церковного, конфесійного, вони відчужувалися від народу і від тих верств, в котрих збиралося національне життя, і цим приготовили в будуччині упадок самому церковному життю» 39).

А ще раніше М. Грушсвський так характеризував могилянську школу :

«...Від Могили особливо українська школа стала копією схолястичної західньої, спеціяльно єзуїтської школи. Це було лихо і з того боку, що ця схолястична школа давала загалом дуже мало реального знання і ніякої заохоти до нього, до позитивних наук, І з того також, що ця школа була дуже мало зв'язана з реальним життям українського народу в минувшості і теперішності, мала дуже слабо зазначений національний характер в ширшім значенню того слова...» 40).

Так само й І. Франко вказував на слабі сторони культурних реформ П. Могили; ось його оцінка: «Київська православна Академія була заснована1 на взірець єзуїтських колегій і ведена наскрізь схолястичною методою, яка тоді навіть у Польщі була вже перестаріла. Отим то не диво, що вона не виховала ані одного визначного письменника і ані одного сильного характеру, а натомість наплодила волику масу учених, що несли свої услуги в Московщину» 41).

М. Возняк буквально бере формулювання М. Грушевського про «сумнівну вартість Могилянської доби в розвитку української національної культури» 42).

По лінії М. Грушевського пішов і його учень І. Крип'якевич, який, хоча дещо злагіднено, але все ж таки вбачав у реформах Київського Митрополита відхід від національних традицій:

«Могила та його гурт при своїх реформах майже цілком ігнорували дотеперішні здобутки українського культурного життя і взагалі національної традиції. Вони використовували західні зразки і часто брали їх без ніяких змін, не задумуючись над тим, чи західні набутий в усьому надаються до українських відносин. Це привело до вияловлення культурного життя. Замість творити свої ориґінальні цінності, письменники та інші діячі живцем переймали чужі твори. На місце гарячої пристрасної полеміки, що виходила з глибин народного почування, прийшла мертва схоластика» 43).

О.Лотоцький притримується встановленої своїми попередниками оцінки Могилянської школи, закидаючи їй схолястичність і відірваність від народу, однак визнаючи їй позитивну ролю в тому, що вона орієнтувалася на Захід, зближувала Україну з Европою у її боротьбі проти московсько-азійського впливу. Він писав: «Завдяки латинській та польській мовам, що їх культивувала Могилянська школа, ця школа служила посередницею в перено-шенні наукових і взагалі культурних засобів із Заходу та з Польщі на Україну...» 44).

Інші могилознавці, однак, не пішли шляхом Куліша і Грушевського, вони високо оцінювали реформи П. Могили не тільки з науково-фахового, але також національного боку.

П. Житецький, подаючи загальну картину слов'янської мови в творах українських письменників XVII ст., ось як оцінює ролю П. Могили:

«Спираючись на симпатії народу до «древнього благочестя», він (П. Могила) усіма силами намагався поставити його під захист науки, щоб визначити його догматичні засади, пояснити суть богослужбових обрядів, очистити їх від усякої сторонньої домішки. Не можна сказати, щоб ця програма відповідала всім потребам життя українського народу, але не слід випускати з уваги, що творець її не міг знайти в умовах свого часу твердої точки опору для складання програми ширшої. Спочатку треба було обстояти право народу держатися «древнього благочестя», яке зазнавало найжорстокіших нападів від ворогів. Всяке відхилення від цього пункту могло б тільки ослабити сили, здатні до освітньої діяльності... »

В дальшому розглядаючи постання киево-могилянської ко-леґії, Житецький продовжує: «Як за часів Володимира Рівноапостольного, Київ знову став центром освіти не тільки для Південної Руси, а и для Північної. Щоправда, вона була взята не з першого джерела —- не з гуманізму європейського... Само собою зрозуміло, що Петрові Могилі не залишалося нічого іншого, як взяти за зразок своєї школи звичайний у ті часи тип латинської школи...» 45).

І. Огіенко подав оцінку одній галузі, а саме друкарству: «Могилянська доба —- це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розцвіту та многоплідної праці. В історії української культури початкове печорське друкарство займає найпо-чесніше місце» 46).

С.Єфрємов у коментарі до Шевченкового «Журналу» так характеризує колегію Могили: «Зреформована його заходами братська школа, під назвою Могилянської колегії, а з 1701 р. академії, на довгий час стала розсадником наук і учених на цілу Слов'янщину, виробивши на основі звичайної тоді схолястики свої методи, систему навчання, традиції й навіть мову («словено-руський язик») 47).

Дослідник культурних процесів XVT-XVII ст. ст, на Україні А. Савич показує вклад Могили у розбудову своєї колегії 48). Інший дослідник цього періоду української літератури, В. М. Пе-ретц, так характеризує українського митрополита: «Серед визначних письменників і громадських діячів України в першій половині XVII ст. видне місце посів Петро Могила, молдавський воєводич, вихованець західньо-европейської школи... своєю освітою він виділявся серед українського духовенства і імпонував католикам. Велика література про нього розглядає його діяльність, як засновника шкіл, організатора церковного життя, видавця книг, оборонця української культури і письменника-публіциста та проповідника...» 49).

Дуже правильну оцінку культурній діяльності могилянської доби подає відомий літературознавець С. Маслов; для нього: «Кисво-Могилянська школа відіграла величезну роль у історії української культури XVII-XVIII ст,.. В галузі літератури це був переважно примхлиций стиль барокко, що виник у Західній Европі в епоху феодально-католицької реакції. Але й схоластична наука, і стиль барокко в літературі, в умовах культурного розвитку тогочасної України були факторами прогресивними, що розширювали розумовий кругозір, активізували наукову І літературну думку та підготовляли стадію дальшого, вищого науково-літературного розвитку» 50).

К. Харлампович підкреслює, що польська орієнтація українського шкільництва виявилася у формі схолястики і панегіризму, однак відзначає й позитивний вплив: «Польща була посередницею між Европою й далеко позаду неї відсталою Руссю... Історична заслуга Польщі полягає в тому, що в шкільній галузі вона виявила руському народові сусідню послугу, допомагаючи йому вийти з тісного кола візантійських виховних засад на широке поле наукових і практичних ідей, себто відкрити західнього генія» 51). Тут відчувається польський месіянізм, але сама суть справи не позбавлена певної слушности.

Свою біографічну статтю про П. Могилу Е. Пікот закінчує такою загальною характеристикою: «Коли Могила часто нас вражас своїми деспотичними вчинками, не підпадає сумніву, що його талант, його різноманітні знання, його родинні зв'язки, його невпинна діяльність — відкрили для російської (української — А. Ж.) церкви нову добу. Він зумів поширити освіту серед священиків, які не мали ніякої, і надав їй спаяність, якої бракувало грецькому духовенству. Київська школа стала вогнищем, звідки вийшла більшість людей, які від двох з-половиною століть залишили сліди в релігійній історії Росії; вона (Могилянська Академія) вистачила б, щоб уславити ім'я свого засновника» 52).

За останній час також совстська історіографія з більшою увагою ставиться до культурної діяльности П. Могили. В колективній праці про друкарство сказано : « Протягом майже 20 років до самої смерти Петро Могила стояв на чолі книговидавничої справи на Україні... Могилянська епоха відрізняється від попередньої посиленням авторитету слов'янських видань... Діяльність лаврської друкарні в період правління Петра Могили набуває значного виробничого розмаху і чіткої організації...» 53).

Широкого розголосу в Україні набрала справа т. зв. реабілітації Київської Колегії та пізнішої Могилянської Академії з вимогою визнати цю «Alma Mater» за предтечу сучасного Київського Університету. В цій справі група культурних діячів написала листа до журналу «Дніпро», в якому, крім критичних завваг зазначалося : « Ми, звичайно, не заперечуємо видатної ролі Петра Могили в розвитку вищої освіти на Україні...» 54). Після цієї першої заяви, виступили й інші діячі УРСР. Ф. Шевченко, подаючи коротку історію Киево-Могилянської Академії і підтримуючи про­позицію, що « Вища освіта на Україні починається з 1615 p., що Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка є законним спадкоємцем Києво-братської школи, Києво-Могилянсько'ї коле­гії, Академії», так характеризує Петра Могилу: «Людина висо­кого інтелекту, він здобув освіту у вищих західноєвропейських школах. То був визначний церковний і політичний діяч, письменник. Його твори, написані українською, польською і латинською мовами, друкувалися не тільки на Україні, айв Молдавії, Польщі, Грузії. Створюючи лаврську школу, Петро Могила використав досвід організації вищої школи в Західній Европі» 55).

Слідом за Ф. Шевченком також ряд інших наукових і громадських діячів УРСР висловлювали свої схвальні заяви про Могилянську Академію, які вміщені в журналі «Дніпро», ч. І, 1968, стор. 90-95. Реферуючи німецькі і польські публікації про Києво-Могилянську Академію, Д. С Наливайко пише; «В ній справедливо вбачають центральне культурне вогнище на Східно-слов'янщині XVII ст., з широким діяпазоном впливу, який охоплював Україну й Росію, Сербію й Болгарію, Румунію й Грецію, і разом з тим головну ланку зв'язку між тогочасною культурою Західньої Европи й культурою православно-слов'янського сходу» 56).

Коли в 1967 р. будинкові колишньої Могилянської Академії на Подолі в Києві загрожувала небезпека знищення, тоді М. Врай-чевський відважно виступив у пресі за його збереження 57).

Мов перегукуючися з діячами з України, але на 10 років скоріше, Н. Полоньска-Василенко, високо оцінюючи ролю «Братської школи», писала: «Пізніш, за часів Митрополита Петра Могили, школу було реформовано за зразком найкращих колегій Західньої Европи; вона стала називатися Петро-Могилянською Колегією. За часів Мозспи її було реформовано на Академію. Так з Братської школи, заснованої на дар пані Гальшки Гулевичевої, розвинулася славетна Академія, яка впродовж двох століть була найвищою школою не лише для України, а для цілої Східньої Европи, і учні її несли освіту на всю Московщину і Російську Імперію» 58).

На кінець цього підрозділу подамо одну з найкращих характеристик усієї «Могилянської доби» О.Оглоблина; він писав: «Доба Могили — то була доба великих досягнень. Грандіозний проект утворення українського патріархату, поєднаний з ідеєю відродження єдиної вселенської християнської Церкви під зверхністю Папи, хай не здійснений, свідчить про те, що українські церковні кола тогочасні мислили світовими маштабами не лише простору, але й часу. Створення Києво-Могилянської Колегії, цієї слави і гордости Київських Атен, що незабаром стане «Альма Матер» для всього православного Сходу, і її величезна наукова історично-археологічна праця зробила Київ панівним центром усієї Східньої Европи. Було б цілком не науково і не історично думати, що ці величезні осяги української релігійної і наукової думки не вплинули на дальший розвиток української духовости і не створили тієї ідейної сфери, що в ній народилася ідея україн­ської національно-визвольної революції. Українська Церква в середині XVII сторіччя далеко вже переросла ті державно-політичні рамці, в яких її тримало чуже й чужовірне державне панування над Україною і українським народом. Сама діяльність Митрополита Могили і його київського гуртка прискорила українську кризу і вказала шлях до її розв'язання» 59).

Національно-культурна ділянка діяльности Петра Могили це тільки частина, і то додаткова, до його властивого твору в релігійно-церковній площині. Очевидно, що між цими трьома аспектами — національним, культурним і церковним — є тісна взаємодія і взаємодоповнення, тому тільки сукупність всіх трьох елементів може представити справжній образ Київського Митрополита.

Українська історіографія по-різному предєтавляла ці три аспекти, дуже часто давала навіть діяметрально-протилежну оцінку. На це склалися різні причини, про які вже була мова вище, не забуваючи також про ідеологічні моменти.

Перейшовши від повного заперечення до непотрібного «забронзовування», можна втратити міру і нанести навіть шкоду самій постаті Великого Митрополита. Тому тільки докладна аналіза всього створеного ним на тлі даної доби і в світлі пізнішої перспективи, дотримуючись мудрої поради Таціта «sine ira et studio», може принести правильну оцінку визначного мужа української історії.

3. ОЦІНКА ЦЕРКОВНОЇ ДІЯЛЬНОСТИ П. МОГИЛИ ТА ЙОГО СТАВЛЕННЯ ДО ІНШИХ ВІРОВИЗНАНЬ

Останнє питання становить основний зміст третього розділу цієї праці, тому подаватимемо на цьому місці тільки розбіжності в оцінках поодиноких дослідників, залишаючи саму аналізу і висновки на кінець розвідки.

Церковним питанням цікавилися також багато чужинецьких істориків, переважно теологи, які не завжди підходили сумлінно до історичних фактів.

Сучасник Могили, київський літописець Я. Єрлич, неприхильно наставлений до Митрополита при його житті, проте свідчить що Могила: «Жив на цьому світі богобоязно, гарно і тверезо; діяльний в справах благочестивих, завжди турбуючись про цілість церкви Божої і оберігаючи своє стадо, хоч і не був чужий і людської слави...» 60).

Католицькі біографи представляли Могилу як великого прихильника католицької церкви. Уніятський єпископ Яків Суша намагався доказати в своїй праці про М. Смотрицького, написаній в 1665 p., що П. Могила перед смертю сповідався латинському священикові: «Et in vita et in morte latino confessus» 61). Покликаючись на цю нічим не підтверджену вістку, більшість католицьких дослідників брали її як незаперечний факт. Єзуїт Теофіл Рутка у своїй відповіді І. Галятовському, який твердив, що «Літос» написаний П. Могилою 62) — висловив сумнів про це авторство: « Не віримо цьому, бо він не має єретичного духа і був прихильний до запозичення із книг латинських, як це я помітив в його «Требнику»...» 63). Згодом цю теорію перебрав Ігнатій Сте-бельський 64), а довів її до «досконалості!» бенедиктинець А. Ґепен у своїй тенденційній праці про Св. Йосафата; він писав: «Запевняють навіть що Могила, маючи докори сумління, часто кликав латинських священиків, щоб висповідатися; та що він на ложі смерти таємно помирився з римською церквою. Через чудо милосердя Господь змилувався над його душею, але це привернення в останню годину в нічому не міняє ролі цього нещасного пре­лата. Він бо є батьком схизматичних спископів, які, вже більш як століття зривають майже щороку шматок скривавленого м'яса Польщі і католицької церкви » 65). Про сумнівну вартість цієї праці Ґепена свідчить не тільки те, що він називав козаків — «Бандитами, які не мають ніякої релігії» 66), але насамперед через його явну тенденційність, яка найкраще випливає з передмови до книжки, в якій він писав: «Римська церква не вимагає від Росії жертви своїх мрій величности; вона (Римська церква — А. Ж.) освятить її зброю, коли ця зброя буде католицькою, і вона схвалюватиме поширення Імперії, яка буде тоді справді (імперією) Ісуса Христа. Наївні думали колись, що німецький Цезар визволить Святішого Отця, забуваючи, що він був насамперед протестантом. Католицький цар міг би багато легше перебрати для своєї користи твір Карла Великого, під оплески всього християнства» 67). Ми зупинились дещо довше над цим автором, бо часто українські дослідники покликуються на нього, як на достовірне джерело.

Значно ґрунтовнішу, а понад все наукову працю про «Православне ісповідання віри Петра Могили» і про самого Київського Митрополита написали два французькі єзуїти А. Мальві і М. Віллер. Згадуючи про запевнення Ґепена щрдо привернення Могили до Римської церкви, автори заявляють: «Ніякий доказ не підтверджує цю тезу» 68). Мальві і Віллер підкреслюють захід-ньоевропейську методу праці Могили, та що: «доктори з Києва думають як латинники у багатьох спірних справах між Сходом і Римом, а саме про чистилище, про Непорочне зачаття, про освячення Євхаристії словами Христа. Ця частина згоди не зупинила полеміки; але попри спори, Київський Університет (Могилянська Академія —- А. Ж.) був більш як одне століття інструментом док-тринального зближення », — все ж таки для історичної правди вони не намагаються заховати, що «Боротьба проти уніятів, яку Могила підтримував відколи він очолив Печорську Лавру, ніколи цілковито не припинялася» 69). Назагал це одна з кращих спеціялізованих праць про Київського Митрополита і про його капітальну догматичну працю.

З української католицької сторони о. Б. Курилас, ЧНІ, зробивши порівняння між Петром Могилою і Андреем Шептицьким, намагається представити дію першого як «дорогу теж католицькій частині українського народу і взагалі всім християнам, як проєктодавця і борця за з'єднання християн під проводом св. Петра, як ідеолога справжнього екуменізму...» 70).

Для всієї румунської історіографії Петро Могила був зразком правовірности, відданости православній церкві і її найбільшим захисником проти протестантизму і католицизму. Більшість з них навіть не ставили собі питання про його екуменічні заходи. Щоб зрівноважити його прив'язаність до київської митрополії, протиставляється його вірність Польщі, чи інтернаціональне значення його акції. Деякі румуни пояснювали введення латинської мови в школах не як наслідок про-польських, чи прокатолицьких симпатій, але як дань своїй первісній батьківщині. Це виглядас, одначе, дуже мало правдоподібним, бо тоді серед румунів ще не було тенденцій про-римських.

Вже Ґ. Єничяну називав Петра Могилу: «Батьком модерної православної теології» 71), а румунський православний синод з травня 1899 р. визнав «Православне ісповідання» першою книгою, яка за своего догматичною вартістю йде після Символу Нікейсько-Константинопільського Синоду 72).

П.П. Панаітеску вважас, що прив'язаність Петра Могили до української нації випливає із становища, яке він займав, але «не зважаючи на це, Могила намагався пропагувати свій твір між всіма православними,.. Його реформа не стосувалася тільки до українців з Польщі, але до всього православія» 73).

Інший румунський дослідник, Т. Йонеску, так закінчує свою цінну монографію про Київського Митрополита: «Його визначний твір, особливо його догматична творчість, залишила ім'я Могили в пам'яті всіх православних. Друзі і вороги, православні і неправославні, всі згідні визнати незаперечну догматичну вартість його капітальної праці «Православне ісповідання », прямоту його характеру і святість його життя» 74).

Серед російських авторів найбільш позитивні оцінки церковної діяльности II. Могили дали митр. Макарій і С.Голубев. Перший перед вирахуванням всіх його добродійств православній церкві, подас яскраву характеристику: «Ім'я Петра Могили є однією з кращих оздоб нашої церковної історії. Він перевищував безумовно усіх сучасних йому ієрархів не тільки малоруської (української — А.Ж.), але Й великоруської церкви і навіть всієї Східньої Церкви» 75).

По цій лінії пішов і С. Голубев у передмові до своєї монументальної монографії; він писав : «Привернення і зміцнення багатьох, порушених введенням унії, прав західньо-руської церкви, заснування в Києві вищої школи, відновлення з руїн старовинних київських храмів, вікових пам'яток народних святинь, виправлення богослужбових книг, приведення до порядку церковної обрядовости, видання славетного «Требника», опрацювання не менш славнозвісного катехизиса, -— всі ці і багато інших визначних подій в історії західньо-руської церкви або цілком, або переважно належать Могиллнській добі, роблячи ім'я Петра Могили завжди пам'ятним для всякого, хто розуміє важливість І значення віри й освіти в розвитку й охороні народного життя» 76).

Як підсумок своєї великої монографії про Могилу С. Рождественський писав: «Вся загально-церковна діяльність Петра Могили, починаючи з самого його висвячення в сан Архимандрита, яка тривала 20 років, а за цей час він зробив стільки, скільки не було вроблено в незрівняно більший попередній період часу» 77).

Протилежні думки відстоювали інші російські історики, серед яких згадасмо Г.В. Флоровського, який уважає, що впровадження Могилою латинського впливу в українську-руську церкву скоріше спинило, ніж допомогло її розвиткові. Засуджуючи Могилу за те, що він відірвав українську церкву від Сходу, допомагаючи, щоб « чужинна і штучна традиція почала встановлятися. Далеко від того щоб бути органічною, вона спиняла всі творчі шляхи...»78).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16