Научная работа: Праця про Петра Могилу

Посереднє становище займав М. Грушевський, уважаючи, що «з правительственних кругів вже загодя дали знати, що на призначені їм катедри православні мусять предложити нових кандидатів», але до цього додас дуже сильний аргумент, а саме, що: «й Ісая, і деякі з єпископів... могли вважатися скомпромітовани-ми своїми зносинами з Москвою і агітацією за московською зверхністю, що йшла від них по Україні і, мабуть, не була секретом для правительства» 162). Цей же аргумент наводить і Д. Дорошенко: «Перш за все було вирішено анулювати вибір на київську митро­полію Ісаї Копинського, хотіли мати такого митрополита, чия б кандидатура була затверджена новим королем. Копинський був відомим з свого москвофільства...» 163).

Вже сам факт, що вибір Могили на кандидата в митрополити відбувся перед затвердженням пунктів релігійного компромісу королем, вказує на те, що це була одна з передумов, на яку більшість з православних послів погодилися, а Могила, як енергійна і амбітна людина, бажав очолити українську церкву. Своєю дальшою діяльністю він виправдав це своє рішення.

З двох, запропонованих православними, кандидатів на київського митрополита, Володислав затвердив 10 листопада 1632 р. Петра Могилу, а після коронації, 14 березня 1633 p., надав Могилі «привілей», в якому зазначав, що він (король) уважає печерського архимандрита вповні достойним митрополичого сану, бо члени роду Могил завжди відзначались відданістю польській короні... 164).

Після затвердження нової православної ієрархії, 12 листопада 1632 p., король, ще перед своею коронацією, видав пашпорт (охоронну грамоту) ректорові київських шкіл Ісаї Трофимовичеві-Козловському і настоятелеві Кирилівського манастиря о. Ле-онтію на вільний проїзд до Константинополя, з метою отримати від патріярха Кирила Лукаріса « сакру » для Могили; в цій гра­моті Володислав зазначав: «Обивателями Корони і В. Кн. Литовського і збором духовних вибраний на митрополита і нами іменований» 165). Одночасно Могила мав просити патріярха про грамоту, яка усувала б з митрополії його попередника 166).

Посольство Могили було прийняте патріярхом, який дав своє благословення і пошанував нового митрополита титулом «екзарха святого апостольського константинопїльського трону» 167). На початку квітня 1633 р. Могила вже мав патріяршу «сакру» і відразу почав підготовку до висвячення, розсилаючи листи із запрошенням прибути на Хомину неділю до Львова, щоб прийняти участь «в радості, загальній всіх православних... коли мас відбутися ожиданий акт згідно з волею його королівської милости, ми­лостивого нашого короля, і святійшого пастиря нашого патріярха константинопільського» 168). По дорозі з Варшави до Львова Могила разом із своїм двором і присутнім на сеймі духовенством зупинився у Перемишлі, де намагався полагодити спір між двома кандидатами на епископа, а саме І, Попеля і Семена Гулевича. Після полагодження цього спору Могила подався до Львова.

Чому саме вибрано Львів, а не Київ, як треба було сподіватися, для урочистої хіротонії? Причини слід шукати у конфлікті Могили з Копинським. Напевне деякий вплив мало також напруження, яке існувало між ліберальним табором, що толерантно ставився до інших віровизнань, та консервативним, вороже наставленим до нових шляхів та до світської науки.

Попри це, що вибір був здійснений православними послами, згодом підтверджений королем і патріярхом, все ж таки Могила побоявся відбути церемонію в Києві, де Ісая Копинський не збирався уступити з митрополичого престолу, і урочистий акт міг викликати неприхильні демонстрації з боку сторонників Копинського і навіть козаків. Крім цього київська митрополича катедра — Св. Софія — була ще в руках уніятів.

Натомість у Львові Могила користався великими симпатіями, які існували ще з часів його батьків — добродіїв братства, тут не було конфесійної непримиримости, не дратувала орієнта­ція на західноєвропейську культуру.

При великій кількості народу і православного духовенства відбуто акт висвячення в новій братській церкві трьома фазами : першу висвяту звершено в світлу середу, другу (в сан епископа) в суботу, і третю (в сан митрополита) в неділю. 28 квітня 1633 р. Висвяту провели львівський єпископ Єремія Тисаровський, як екзарх константинопольського патріярха, з трьома єпископами Тео-фанової висвяти: Тсакій Борріскович (кол. луцький), Паїсій Ілполітович (кол. холмський) і Аврамій Страгонський (кол. пинський і туровськии) 169). Твердження деяких дослідників 170), що Могила був висвячений волоським митрополитом не мають ніякого документального підтвердження.

Львівські братчики були задоволені з приводу хіротонії Могили і привітали його панегіриком польською мовою «Aurora na horyzoncie lwowskim swiecqea», який був виданий брошурою, яку, однак, згодом сконфіскувала католицька консисторія, через те, що ця брошура могла б пошкодити папському престолові.

У Львові митрополит Могила залишився близько двох місяців, підготовляючи свій переїзд до Києва. Він розсилав зі Львова свої листи-універсали до всіх православних воеводств, в яких повідомляв про перебрання київської митрополії згідно з всенароднім вибором, за королівським привілеєм і патріяршим благословенням 171).

На початку Могила намагався мирно добитися зречення Ісаї Копинського, а коли цей чинив опір, Могила застосував силу. Але про це згодом.

В'їзд до Киева і посвячення собору Св. Софії «єдиної народу православного оздоби, голови і матері всіх церков» 172) назначив Могила V липня 1633 р. Тим часом прихильники Могили зайнялися відібранням Собору Св. Софії від уніятів. 2 липня 1633 Мужиловський, С. Косів і Почаський зібрали міщан, шляхту, козаків і селян, і силою відібрали від уніятів Софійську катедру й інші сусідні церкви. Цей відважний і рішучий крок позитивно вплинув навіть на противників нового митрополита, тому йому зорганізовано тріюмфальний в'їзд до Києва. Його вітали двома панегіриками: один польською мовою «Мнемозіна» 173) від імени студентів Колегії, фундатором якої був Могила і другий «Евфонія веселобрмячая» 174) від кисво-печерських друкарів.

У «Мнемозіні» восхвалясться Могилу — «екзарха св. трону константинопільського» за його заходи для відновлення прав православної церкви; а в «Евфонії», у віршованій формі, автори висловлюють сподівання, що Могила сприятиме розквіту видавничої і освітньої діяльносте:

«О Петре, здавна гостю пожиданий,

Витай Россіи на утЬху даный.

Давай ратунку россійской оздобЬ

В мизерной добЬ.

Помнишь, як перед тымъ Россія бывала

Славна, як много патроновъ мішала,

Теперъ ихъ мало: тебе хочемъ мЬти

В сарматскомъ свіїти...» 175).

Крім парад і панегіриків Могилу чекали у Києві й менш приємні несподіванки. Вже вище була мова про жорстоке покарання ченців Кисво-Никольського манастиря, які чинили опір Могилі. Але найбільшою прикрістю для Могили був конфлікт з Ісаею Копинським, який завдав багато прикростей нововисвя-ченому митрополитові, а одночасно шкоду православній церкві та спричинив втечу українських ченців до Московщини.

в) Боротьба з митрополитом Ісаею Копинським

Митрополит Ісая Копинський заперечував законність вибору Могили на митрополичий престіл і не хотів уступити йому своїх прав. Могила вирішив застосувати й проти Ісаї суворі заходи : він наслав своїх слуг і вояків, які вхопили Копинського і силою відвезли його до Печерського манастиря. Тут Копинський пробув недовго, поки він не відмовився від своїх прав на митрополію і не дав Могилі заяву на письмі про своє зречення. Маючи цей документ, Могила звернувся листом до духовенства і вір­них, зазначуючи, що єдиним законним митрополитом с тільки він, бо «Ісая Копинський, будучи викиненим на підставі листа від святішого патріярха, зрікся добровільно як посту, так і титулу митрополичого...» 176) Однак ці два документи: грамота патріярха про позбавлення сану митрополита і добровільне зречення І. Копинського не збереглися.

Щоб нав'язати контакт з духовенством, Могила скликав діє-цезальний собор на перший тиждень посту. Тим часом, він старався помиритися з козаками, які співчували І. Копинському. але не стали активно в його обороні. В замиренні з козаками Могилі допоміг А. Кисіль. Про переговори між Могилою і козаками, що відбулися літом 1633 p., зберігся цікавий звіт, в якому пишеться:

«Той Ісая, що перед тим був митрополитом київським, наговорив велику силу перед Військом Запорозьким на Могилу, теперішнього митрополита. Могила теж йому такі закиди робив, що ти зрадник, бо з Москвою маєш порозуміння. Тоу Могила, ставши в двох милях від війська, дав насамперед через п. Кисіля, юстифікацію про себе і порядно виправдався у всім, а той (Ісая) зістався в великій конфузії. А коли Могила дав знати козакам, що іде до обозу, — тоді гетьман з кількома хоругвами кінних стрів його, а піхота вся стояла перед обозом. В півмилі від обозу привітали ми його і з великою ґречністю впровадили його до війська, бо з ним було немало і шляхти київської. А коли ми ввели його в середину обозу, він пристав і убрався коштовно як арпи-біскуп, попи цілу годину відправляли співання, а ціле військо потім (приступило) до нього для поцілувания хреста і руки. Від­правивши це, пішов з великою процесією до армати. посвятив їм армату і благословення дав на сю війну в гарних словах, так що ця церемонія простяглася цілий день. Але козакам все таки було жаль того Ісая, що був так дуже збентежений, — бо вони ж його самі всадили на ту митрополію. Тому прислали потім до п. Кисіля і до мене, і просили, щоб ми їх погодили, аби вже тих замішань між ними не чинили. Ми на те стратили цілий день і вчи­нили між ними таку згоду, що отець Могила відступив йому манастир св. Михаїла з усіма доходами його, відповідно до кор. при-вилея, а Ісая дав йому запись на те, що ніколи тим титулом він не має титуловатися, ані в його діла втручатися, тільки мешкати спокійно в манастирі ігуменом. За це ми від козаків дістали велику подяку, що так їх погодили» 177).

Згідно з поданою вище реляцією в другій половині 1633 р. ми бачимо І. Копинського настоятелем Києво-Михайлівського манас-тиря, але його зречення не було щире і він продовжував боротьбу з Могилою до кінця свого життя. У цій боротьбі І. Копинський часто звертався до судових розправ, шукав допомоги у польського короля Володислава IV, а нарешті у московського царя.

Вже в серпні 1635 р. створився конфлікт між Ісаєю і ново-вибраним ігуменом Михайлівського манастиря, протеґованим Могилою, в наслідок чого Ісая вніс скаргу до короля, а Могила скориставши з відсутности Ісаї зайняв манастир і встановив ігуменом Ф. Кизареїзича 178).

В цей же час Петро Могила за допомогою кн. Єремії Вишневецького відібрав з-під опіки Ісаї також манастирі Густинський і Мгарський Лубенський, через що Ісая вніс чергову скаргу до короля. При кінці 1635 р. від імени короля прийшли три листи: один до митрополита П. Могили, в якому наводилися кривди, заподіяні Ісаї і дано пораду, щоб Могила увійшов у порозуміння з колишнім митрополитом та віддав йому відібраний маєток і документи, не вносячи справу до суду 179). Другий лист до київського воєводи Яна Тишкевича, і третій до кн. Єремії Вишневецького з порадою не ображати старця, а віддати під його опіку відібрані задніпровські манастирі. Одночасно в листах повідомлялося, що король назначив Ісаго «архиепископом сіверським задніпровським» 180).

В березні 1636 р. Ісая виклопотав у короля новий пригадуючий лист до Петра Могили, в якому знову наводилися кривди, завдані старому та перестерігалося Могилу, щоб він віддав першому Киево-Михайлівський манастир зі всіма маєтками 181). Але й на цей раз Могила відмовився виконати королівський наказ, в наслідок чого Копинський вніс поновлену скаргу і тоді почалася звичайна судова розправа.

Але тим часом, в лютому 1637 p., Могила, відвідуючи Луцьке, скористався з нагоди, щоб відвідати свого противника, який перебував в цьому місті. Зустріч між двома митрополитами відбулася у луцького єпископа Атанасія Пузини, в приявності багатьох ченців. При цій зустрічі І. Копинський склав « добровільну » заяву, яка була вписана у луцькі городські книги, де писалося, що Ісая: «Звільняє Петра Могилу від всіх своїх несправедливих протестів, від всіх коли-будь і де-будь вчинених позовів, назавжди відмовляючись від всяких протенсій як в кривді, так і в титулі» 182).

Як пізніше виявилося, ця заява не була щира і добровільна, бо вже 24 квітня 1637 р. Ісая доручив внести від його імени черговий протест проти Петра Могили у городські володимирські книги. Він знову звернувся із скаргою до короля, в наслідок чого останній призначив комісію, яка мала простежити вчинки Могили супроти Копинського. В інструкції короля до членів комісії подавалося всі обвинувачення Ісаї і наказувалося, щоб назначені члени комісії уважно провірили скарги сіверського архиепископа і задовольнили його законні претенсії 183). Про працю і рішення комісії нам нічого невідомо, однак Ісаї не повернено Михайлівського манастиря.

Ці постійні невдачі колишнього митрополита викликали в нього ще більшу ненависть до Могили. Копинський почав поширювати непровірені, провокативні вістки про Могилу. Перебуваючи далеко поза Киевом на Поліссі, він писав 1638 р. до лубенських і пустинських ченців :

«Одноконечно король польской и паны радныс и лацкие арцыбискупы приговорили на сойме, что в их Польской и в Литовской земли православной хрестьянской вере не быть, и хрестьян-ские церкви поломать, и книги руекие вывссть. А киевской де митрополит Петр Могила веры хрестьянской ныне (5. 6. 1638) отпал, и благославлсн де митрополит Петр Могила от папы римского ныне в великой пост в патриархи. Бутто быть ему патриархом хрестьянские веры. А присегал дс он, Петр Могила, королю и всем паном радным и арцыбискупам ляцким, что ему хрестьянскую веру ученьем своим попрать и уставить всее службу церковную по повеленью папы римского римскую веру, и церкви крестьянские во всех польских и литовских городех превратить на костелы ляцкие, и книги руекие вес вывесть. А в митрополиты де в Киев в Печерской монастырь на петрово место Магилы благословлен ныне Корсак, бывшей владыка пинский. А быть де в Киевом Печерском монастыре ляцким чернцом борнаданом, а в Никольском Киевском монастыре быть приговорено ляцким восацом, а в Михайловском монастыре быть доминиканом» 184).

Трохи іншу редакцію цього листа Копинського подав путилівський воевода Н. Плещеев у свому звідомленні з 29. б. 1638 p. московському цареві 185).

Через поширення таких тривожних вісток багато монахів повірили в їх правдивість і почали зі страху переселятися із своїми маєтками до Московшини. В червні 1638 р. переселилось до Путивля з Густинського манастиря, на чолі з ігуменем, близько 70 старців, 20 слуг і 11 селянських родин, а також близько 70 сестер з жіночого Ладинського манастиря 186).

Становище самого Копинського ставало чимраз труднішим. Будучи позбавленим всякого посту і не маючи ніяких матеріяль-них засобів, він проектував самому «преклонить главу к православной Восточной державе». Однак зреалізувати цей проект Йому не вдалося. Коли він готувався переселитися до Московщини, І. Копинського зловили прихильники Могили і привезли до Києва. Тут він перебував під суворим наглядом до кінця свого життя (5. 10. 1640 р.) 187).

Конфлікт, який виник між Могилою і Копинським мав, крім інших, світоглядову основу: розходження між ліберальною і консервативною групами. Перша прагнула піднести освітній рівень населення за допомогою методів і зразків, взятих від своїх конфесійних противників, прямувала до зв'язку з культурою західньої Европи, уважала за можливе втримувати взаємоспілкуван-ня з католицькою церквою. Натомість консервативна група відкидала будь-який контакт з іновірцями, вороже ставилася до світської науки, особлива гостро поборювала латинську науку. Одним з представників останнього табору й був І. Копинський.

До цієї ідеологічної боротьби згодом додалися особисті моменти і саме ці останні шкідливі не тільки для української православної церкви, але також кидають тінь на світле, назагал, минуле Київського Митрополита.

г) Організація церковного життя

З великим трудом та при наявності різних перешкод, очоливши київську митрополію, Петро Могила намагався виправдати сподівання своїх приятелів, бажаючи довести своїм противникам, що він не шукав цього становища для власної користи, а лише для добра православної церкви.

Завдання були величезні, бо православна церква ще не вигоїла своїх ран, завданих унісю та переслідуваннями польською державою, а проголошені «Пункти заспокоєння релігії грецької» залишилися б мертвою буквою, якщо б Могила не застосовував якнайрішучіших заходів. Не слід забувати, що Могила перебрав київську митрополію в дуже невідрадному стані. Напівлегальне існування ієрархії, непризнаної державною владою, надзвичайно низький освітній рівень православного духовенства, брак дисципліни серед священиків і ченців, ривалізація між духовенством і братствами, а — з другого боку — постійний наступ і перешкоди від католиків і уніятів та державних установ — все це не створювало сприятливих обставин, тому, коли молдавський восво-дич зважився на цей крок, то не задля кар"єри. а з покликання.

Пригляньмося поодиноким відтинкам церковного життя, в яких на протязі 14 років. Могила ввів кардинальні зміни.

Змагання за повернення церковних дібр

В « Пунктах заспокоєння » визначалося церкви, манастирі та інші добра, які повинні були бути передані православним. Знаємо, що католицька сторона відмовилася виконати постанови елекційного сейму, а король Володислав також не поспішав затвердити ці постанови. Православним довелося тепер вести боротьбу за здійснення «Пунктів заспокоєння». Вони висунули клич «pacta conventa — lex publica» і вимагали від короля реалізувати зобов'язання, на які він присягав. Але Могила довго не чекав і в певних випадках, а саме: Києво-Софійського собору, церков Св. Миколая Десятинного, Св. Симеона і Св. Басилія в Києві, — відобрав пі святині від уніятів силою, без більшого опору з їхнього боку. Пізніші протести митрополита Й. Рутського не дали ніяких наслідків.

Після довгих домагань, щойно на сеймі в 1635 p., були потверджені «Пункти заспокоєння» і тоді король назначив дві комісії: одну для коронних земель, а другу — для Князівства Литовського, які мали зайнятися розподілом церков і дібр між православними і уніятами. Ці комісії почали діяти з червня 1635 p., але вони зустріли опір з боку уніятів. Митрополит Могила відразу потвердив назначених королем комісарів для передачі православ­ним церков — кн. Г. Четвертинського і С. Гулевича і уповноважив їх занести в городські луцькі книги список тих міст і містечок, де було обіцяно православним церкви 188).

Щоб приспішити перебраний церков від уніятів, Петро Могила розіслав православним грамоти, в яких вихваляв їхню стійкість у прабатьківській вірі, дозволяв та благословляв відправу богослужень без посвячення в тих церквах, які будуть передані королівською комісією, не вважаючи їх оскверненими, тільки тому, що перед тим в них відправляли Богослужения упіяти 189).

Праця комісій виявилася надзвичайно трудною, майже в кожному осередку чинили опір, а згодом подавалися протести і тяглися судові розправи. Відібрання церков і церковних дібр викликало велике занепокоєння серед населення і ненависть між двома таборами. Ця боротьба була особливо завзятою на Холмщині, де єпископ Методій Терлецький фанатично обороняв уніятські церкви. Щоб заспокоїти своїх вірних, а одночасно, щоб підтримати їх на дусі. П. Могила створив знамениті молитви «для примирення православної віри», які видано 1G34 р. під заголовком «Парафимія» 190).

Дуже неприємних наслідків набрав в 1637 р. інцидент при відібранні від уніятів манастиря св. Спаса у Перемишлі 191), в наслідок чого осуджено перемиського сп. Сильвестра Гулевича на «інфамію», позбавлення всіх громадських прав. Митрополит Могила і інші православні діячі добивалися перед королем і на сеймах скасування ідісї інфамії, яке наступило щойно в 1641 р.

Подібні сутички відбувалися і по інших осередках, наприклад, у Луцькому, на Холмщині. які згодом продовжувалися по судах і витворювали надзвичайно напружену атмосферу. Часткове відпруження внесла постанова сейму з 1638 р., в якій визначувалося, щоб «на майбутнє декрети, які мають силу закону, не бу­ли предметом судових розправ у трибуналах» 192).

Акція відібрання церков виявила, що «Пункти заспокоєння » не внесли миру між православними і уніятами. тому король і два митрополити шукали інших шляхів для досягнення згоди (про що буде мова в III розділі). Однак ця акція — відібрання церков — зміцнила організаційну мережу православної церкви, а також: створила внутрішню спаяність між самими православними, головне здобула для Могили прихильне наставления козацтва.

г 1. Відбудова церков

Паралельно з відібранням церков та унормуванням правного становища православної церкви, йшла широко заплянована діяльність Петра Могили по відбудові і відновленні церков.

Є ряд документальних даних, які свідчать про турботу та допомогу київського митрополита для віднови церков і манастирів у Луцьку, Куп'ятичах, Турині тощо 193), однак основну увагу він зосередив на відбудові київських храмів. Щоб хоч частково усвідомити собі величезну вагу всісї діяльности Петра Могили, вистачить пригадати, що деякі дослідники уважають, що саме завдяки йому Київ знову здобув свою гідність й ролю столиці 194).

При кінці XVI ст. українські церкви й манастирі були в дуже поганому стані, деяким з них грозила цілковита руїна. Перебрання після 1596 р. деяких храмів і манастирів уніятами довело до ще більшого занедбання. П. Могила болів таким станом, тому, відразу після його висвячення на митрополита, він взявся за відбудову і обнову. Завдяки його заходам були відбудовані чи відновлені такі храми :

1) Киево-Софійський Собор, митрополича катедра, споруджена Ярославом Мудрим, яку Могила вважав «единою народу нашого православного оздобою, головою і маткою всіх церков» 195). Перебравши від уніятів в 1633 р. в напівзруйнованому стані 196), Могила до кінця свого життя трудився над відновою і окрасою

Св. Софії, але не зміг докінчити її реставрацію повністю. До якого стану довів відбудову і окрасу нісї святині, довідуємося з опису, що його зробив архидиякон Павло Алепський в 1655 p., з якого видно, що цей напівзруйнований храм завдяки трудам Могили знову почав викликати похвалу і подив та що «вона не має собі подібної, крім її одноіменниці» 197) — (у Константинополі).

2) Десятинна Церква збудована Володимиром Великим, була зруйнована в 1240 p., але в кінці XV ст. біля неї збудовано нову церкву, яку названо Миколая Десятинного. Відобравши її від уніятів в 1633 p., Могила почав реставрувати, намагаючись хоч частково використати старі мури первісної церкви. Могилі не вдалося закінчити відбудову цієї святині, тому, у своєму заповіті він записував: «На закінчення церкви, названої Десятинною, яку я почав реставрувати, щоб відновлення закінчене було, з мосї шкатулки готових тисячу золотих призначую й записую» 198).

3) Василівська або Трьохсвятительська Церква була відновлена і передана під опіку Києво-Братському манастирсві.

4) Церква Спаса на Берестові, споруджена в XII ст. була перебудована в 1638-1643 pp. He забув про цю церкву Могила і в своєму заповіті, на яку призначив частину залишеного срібла 199).

5) Михайлівська Церква в Киево-Видубицькому манастирі, яка датується XI століттям. Разом із манастирем Могила дістав цю церкву від уніятів 1635 р. на підставі добровільного обміну за Гродненський манастир. Він відновив цю церкву, а в своєму заповіті дарував для неї 500 золотих.

Крім віднови цих старовинних святинь, Могила спричинився також; до покращення пізніше збудованих церков.

Відбудова цих історичних пам'яток вимагала величезних матеріяльних засобів. Гідне уваги, що велику частину цих засобів Могила покривав із своїх власних джерел. Так само він заставляв і інших багатих людей до пожертв. Він звертався за пожертвами до могилівських братчиків та до московського царя Михайла Феодоровича 200].

Зберігаючи від знищення старовинні святині, Могила зберігав частину нашої славної історії княжої доби, й відновлюючи їх, він хотів показати тяглість української історії від початків княжої доби.

Цей відтинок діяльності! Петра Могили високо оцінювали не тільки православні, але також противники, іншого віровизнання. У передмові до своєї «Перспективи», Касіян Сакович писав 1642 р.: «Взяв отець Могила Св. Софію в Києві, багато століть перед тим опущену, а в даний час так її відновив, що від усіх дістав похвалу. Також відбудовує манастирі, засновує школи І багато робить добра в інтересах свого народу, так що якби захотів розпрощатися із схизмою і вступити в унію з св. костьолом римським, без сумніву, не тільки митрополичого, але й патріяр-шого сана був би достойний» 201).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16